Уривки з memory-роману «Десята п’ятниця»

Котлети не до шмиги

Про те, що моя прабабуся Марфа Антонівна Франчук була неабиякою кухаркою і з юності працювала у старої пані на третьому селі, я розповідав не раз. Так от, серед бабусиних страв були котлети, м’ясо і сало на які вона нарізала вручну, кажучи, що м’ясорубка — то для ледачих. Хоч би що там було, але страва танула в роті, а чотирирічна дитина (себто я) про жодні інші котлети й гадки не мала.

Але сталося так, що дідусь Микола взяв мене з собою, коли їхав у якихось потребах до Жванчика. Великий Жванчик — за сім кілометрів од мого рідного Сокільця, село цілковито літературне, бо там народився письменник Володимир Самійлович Бабляк, і навіть роман з такою ж назвою написав. Але все це я дізнався трохи згодом, а тоді ми просто їхали з дідусем на возі, минаючи урочище Янчиха, два містки, після яких вже й жванчицька соша починається, далі — Оґруд — старий панський маєток, а на той час — лікарня, в якій я фізично народився, бо в Сокільці роділка була переповненою, а далі й центр.

Не пам’ятаю, чим дідусь клопотався протягом дня і де в той час носило мене, але коли настав час їхати назад, він зазначив, що ми добряче голодні і варто було б перед дорогою перекусити. Ми «припаркувалися» неподалік від сільської «Чайної» — покруча сучасної наливайки-генделика з фастфудом, і дідусь замовив кожному порцію горохового супу і вермішелі з котлетою. Не буду розповідати, як я зрадів, почувши слово «котлета». Але коли огрядна тітонька принесла нам на тарілках з вермішеллю щось буре, схоже на продовгуватий клапоть старого хутряного коміра, замислився.

Голодний дідусь за кілька хвилин впорався зі своїми порціями і напосівся на мене, мовляв, їж швидше, аби темрявою не їхати. Суп я подужав, але коли скуштував оту з дозволу сказати «котлету», мене мало не знудило. Проте такі аргументи не діяли, довелося белькотіти, що вже наївся супу і «цього» не хочу. Але дідусь був людиною суворою, і на моє скигління відповів жорстко: «Їж, дідьку, бо зараз головиці (запотиличника) дістанеш! Вдома будеш вибаранчати, а тут хутко злупи оце все, та й поїхали!» Подальша полеміка була марною — «котлета» таки приємніша од головиці. Я зібрався з волею і заштовхав у себе оте «общєпітівське» їдло.

Побачивши мої чисті тарілки, дідусь повеселішав, погладив мене по чубчикові й урочисто, щоб чув увесь персонал, прорік: «А тепер іди і скажи отим тьотям, те, що треба сказати!» І це була його стратегічна помилка.

Хлопчина сміливо наблизився до гурту кумась у халатах сумнівної білини, що стояли біля роздаткового віконця, і радісно прощебетав: «Я вам нас…в за такі котлети!» Після чого — з гордо піднятою головою вийшов із «Чайної».

Головиці я тоді чомусь не отримав. Але всю дорогу додому дідусь вичитував мені лекції про «людяність», як у нас називають вихованість. Увечері ж ця історія отримала неочікуване продовження.

Коли я вже ось-ось збирався заснути, раптом почув, як дідусь розповідає бабусі і прабабусі про мою сьогоднішню пригоду. І коли усі тихо засміялися, дідусь додав: «А дитина таки не збрехала! Ті котлети були таким г…ном, що ну!»