«Антиутопія від Елли Леус: витвір небуденної уяви, тонкої іронічності й невичерпного сарказму», рецензія на книгу Елли Леус «Антипадение»

Жанр антиутопії сьогодні надзвичайно популярний у світі і в Україні. В ньому залишили помітні сліди такі зубри літератури, як Оруел, Зам’ятін, Олдос Хакслі, Станіслав Лем, Рей Бредбері, Курт Воннегут, Сюзен Коллінз, Віктор Пелевін, Д. Дешнер (реєстр можна продовжити), і нині працюють сотні,  якщо не тисячі маститих авторів (назву хоча б останню в часі повість Ярослава Мельника «Чому я не стомлююся жити»), тому заявити про себе, змусити читача взяти до рук твою книжку надзвичайно важко. Але одеситці Еллі Леус це вдається.

Головне в її романах – сюжет, динаміка, психологічна напруга. На цьому вони тримаються, це їхня міцна і надійна основа, тим вони приваблюють читача. Гадаю, що не помилюся, коли скажу, що саме з сюжету народжуються її книги, а вже під них вона підводить відповідну ідею і філософську основу, забезпечує підтекст і надтекст. Письменниці йдеться про те, щоб її письмо було читабельним та інтригуючим, щоб читач, який візьме в руки її книгу, вже не міг випустити, не дочитавши  до кінця.

Закрутити інтригу романного сюжету – річ  не проста, добитися того, щоб події розвивалися калейдоскопічно-швидко, навально-стрімко, аж ніби напираючи одна на одну, а картини і сцени миготіли перед внутрішнім зором читача, як у пригодницькому кіно, – для цього потрібен неабиякий хист, талант епіка, письменницький досвід, добре знання законів жанру і багато інших речей. Все це в Елли Леус є.  Спіраль інтриги вона розкручує без натуги, видимої силуваності, з вражаючою легкістю. Розумію, що ця легкість оманлива, бо все в літературі, особливо простота, дається завжди важко, але слідів поту в письмі письменниці не видно. Відчувається, що її творча фантазія просто невичерпна. Вона вміло уникає довгих описів, коментарів, розтягнень, ліричних вкраплень і надмірної зацикленості  на деталях, для неї існує одне – ненастанний рух вперед, навіть лет. Принаймні так воно в двох її романах –  «Кат» і «Антипадіння», виданих під одним дахом у знаному київському видавництві «Український пріоритет».

 Фраза Е. Леус ощадна і лаконічна. Одна драматична сцена змінюється іншою. Час від часу з’являються нові герої і постійно загострюється інтрига та набирає кульмінаційної піковості.

Примітно, що будівельним матеріалом фабули є не опис подій від першої чи третьої особи, як водиться у більшості авторів пригодницької лектури, а діалоги, через які авторка знайомить читача і з діючими персонажами, і з тими драмами, які трапляються з ними. Відчувається, що вона полюбляє виписувати розмови, вміє індивідуалізувати мову героїв і головне – показати за тими розмовами живу людину з її багатим внутрішнім світом, проблемами, болями і тривогами.

Уміння виписувати діалоги – рідкісне і велике уміння. У сучасній українській літературі саме діалог – найслабше місце, сказати б, ахіллесова п’ята письменства. Тут відгонить літературщиною, одноманітністю і штучною заданістю, якщо не сказати – фальшивістю. Нудною розтягненістю, як у мильних серіалах, де одне і те ж повторюється кілька разів. Не те в Е. Леус, де немає пустопорожніх фраз і безпредметних розмов, а все на глибшій філософській основі, з неприхованою іронією, часто гротеском і сарказмом. І що важливо – з видимим підтекстом. У творі безліч цікавих знахідок в цьому плані й нічого випадкового, зайвого, все, що називається, «працює» на головний задум і вивірено до дрібниць. А ще діалоги і полілоги у творі виконують важливу функціональну і психологічну роль.

«– Ты не вовремя, дружок.

– Мне не нравится ваш голос, учитель! Что с вами?

– Захворал я.

–Вы не умрете, учитель?

– Смерть случается с кем-то другим, но не с нами. Не печалься. Я не умру. И ты не умрешь. Во всяком случае, для меня, ведь я этого не увижу. Да и ты тоже. В этом все дело. Так что расслабься – смерти не существует».

Друга примітна особливість стилю Елли Леус – любов до фрагментарної побудови тексту. Це наявне у романі «Кат» і виставлене на щит в «Антипадінні». Авторка розбиває оповідь на невеликі фрагменти, ніби даючи читачеві кожного разу перевести подих. Але це не мозаїка і не колаж, не зміщення і не зсув оповіді, а просто фрагментарна подача лінійної чи перехресної оповіді. Тут все лаконічне, межово стисле і ощадне. Стискаючи оповідь до неймовірної густоти, авторка досягає ефекту вибуховості.

Оскільки сюжет в романах Елли Леус головне, тому зупинюся більш детально на ньому, відштовхнувшись від роману «Кат».

Головний герой твору – людина з пробірки, біологічний робот, енергетична машина, гомункул і раб. Він покликаний виконувати всяку брудну і брутальну роботу. Щоб повноцінно  функціонувати,  йому потрібна спеціальна сиворотка, яку він щомісяця отримує від Майора. Це робить його залежним. Він начебто отримує свободу, але це свобода раба. У Ката в процесі становлення з’являється щось глибоко людяне: він багато читає, веде щоденник-нічник (позаяк легко обходиться без сну і тільки з перебігом часу відчуває у цьому потребу), багато роздумує і філософствує, перебуває у телепатичному зв’язку з Учителем і Леоном Гроссом (що заборонено Системою), закохується в дівчину Ію, вивчає медицину настільки досконало, що зцілює безнадійно хворих людей. Як Знахар Доленги-Мостовича він стає популярним в тій лісовій місцевості, де проживає і винищує вовків. Але милосердя не приносить йому добра і жаданого спокою: закоханий у дівчину і прив’язаний до приятеля Якуба, якого має стратити, він стає небажаним для Системи і на нього розпочинають полювання. Ці великі лови добре і драматично виписані авторкою. Врешті його вбивають, але він дивом виживає, тільки опиняється у коматозному стані майже рік. За той час гинуть найближчі йому люди Ія та Якуб.

У кожному новому розділі (а їх три) з’являються нові персонажі, і оповідь виходить на новий спіральний виток. В іменах це відбито так: Священик, Леон Гросс, Імператор, Помічник (їхні життєві історії цікаві та інтригуючі), Абусус, Матінка Гі, Віола і Герда, доктор Стокс і доктор Маркелус, Двухсотий, Фокусник, Міледі, Шут, Генерал, Пастух, Генералісімус…

В центрі твору філософські роздуми і медитації про Час і Простір. Авторка підводить до думки, що час іде по спіралі, знову і знову повертається на «круги свої», хоча в іншій видозміні, зовні прогресуючій якості.

«Так как Время можно представить в виде круга, то оно идет по кругу и представляет собой вечность. Возможно, все, что происходит с нами сейчас, уже было и происходит вновь. Бог, создав все, в данный момент создает жизнь в другом изменяемом Времени. Возможно, совсем близко от черной дыры. Из этого можно сделать вывод, что времен много и, возможно, они движутся по спирали, как Галактики».

Розвиток науки і техніки абсолютно не позначається на моральних якостях людини: якою вона була у темних віках, такою залишається і тепер, коли вчені навчилися створювати собі подібних у пробірках, а техніка сягнула запаморочливих вершин. Жорстокість – не знає  меж, і поділ, як одвіку, один: любов – ненависть, доброта – зло, милосердя – жорстокість, краса – потворність. Ось декілька цитат, що говорять самі за себе і дозволяють глибше зрозуміти підтекст роману «Кат».

«Время – Великий Маг Вселенной. Но я не поэт. Как ученого, меня, безусловно, волнует вопрос Времени. Убежден, что оно влияет на все явления в природе как мощный физический фактор. Оно поглощается при одних процессах и выделяется при других. Это уже пытались доказать опытным путем. Поток Времени имеет причинно-следственную направленность. А структуру потока узнают наши потомки. Тогда станет яснее теория о плотности Времени, о его связи  с сохранением энергии», – ці слова звучать із уст Леона Гросса, як і наступні: «Теория относительности тесно связывает Время с Пространством. Она показала их единство, выражающееся в совместном изменении характеристик в зависимости от концентрации масс и их движения. Время и Пространство перестали рассматривать независимо друг от друга, и возникло представление о пространственно-временном континууме».

Авторка уміє забезпечити особливу динаміку, вишукану внутрішню напругу, що відчувається як на рівні фрази, так і цільної організації тексту.

Зрозуміло, що такі широкоформатні картини, як в романах «Кат» і «Антипадіння», створюються не зопалу, не на одному подиху, а повільно і навіть натужно, і тому читач, який береться за них, теж має налаштовувати себе на непросту роботу душі й мозку. В таку книжку треба вжитися, іноді подолати певний  опір, відшукати код доступу, але, увійшовши у її стихію, вже важко покинути її, важко вийти з цього бурхливого і неспинного річища, що несе у немислимі світи, полонить, бентежить і часто перевертає душу жахливими картинами насилля і жорстокості.

Роль пейзажу у романах Е. Леус, як правило, зведена до мінімуму, однак ті мазки, якими вона послуговується, винятково виразні, як-от:  «К рассвету ночной туман рассыпался на десятки тысяч крупных капель, осевших на листьях кустарника. Скала у входа в катакомбы, казалось, забрала себе весь солнечный свет».

Часто описи природи вносять елемент поетичності, дозволяють бодай на Мить вийти з похмурого віртуального світу тотального насилля.

«Наглый, словно разбойник со стажем, ветер листал страницы облаков на распахнутом небе. Где-то пронзительно закричал поезд. Закричал и затих кратким эхом… Воздух был приятным – влажным и прохладным».

«Шальной солнечный лучик жарко щекотал щеку».

Характери діючих персонажів Е. Леус розкриває у розмовах і вчинках, уникаючи при цьому детальних описів рис характеру і зовнішніх особливостей та прикмет. І все ж усі вони без винятку постають повнокровно, виразно-зримо і цілісно. А де розлогіша характеристика вкрай необхідна, подибуємо ось такі промовисті деталі:

«Помощник напоминал акулу, внезапно выплывшую из черных морских глубин. А еще неумолимую бесстрастную машину, неизменно достигающую своей цели».

«Оловянные глаза Майора потемнели. В них застыла злая мука. Он не снимал перчаток, да и высокий воротник кителя не мог скрыть синевы на шее».

Примітно, що коли оповідь набирає кульмінаційної напруги, письмо стає особливо експресивним, фрази ще коротшими і вибуховішими, часто-густо забарвлені іронією чи їдким сарказмом. А ще письменниця любить фрази афористичні, що западають у пам'ять і серце.

«Дьявольский огонь власти испепеляет душу».

«Без веры практически невозможно создать что-либо стоящее».

«Счастье всегда минувшее».

Нерідко ця афористичність перетікає у діалог:

«– Досада – плохой спутник на дороге к выздоровлению.

– Зато прекрасный на дороге к смерти».

Хоча Е. Леус пише про речі містичні, вигадані, що є виключно продуктом її творчої фантазії, можливо, сновидінь та візіонерських видінь, вони, однак, не є абсолютно відірвавними від реального життя, а легко проектуються на наш час, викликаючи зримі алюзії з тими подіями, що відбуваються в Україні і в світі сьогодні. У романі «Антипадіння» це навіть стає наріжним каменем, основою, на якій виростає вимисливо-віртуозна кладка оповіді, як своєрідне віддзеркалення зовсім недавніх подій, моторошний драматизм нашої дійсності.