воскресенье
«Іншопланетна Рашка» (уривки з книги), переклад з російської Наталії Лізогуб
Світанкові візитери
7 листопада 2015 року, планета Kepler-452b, Московська область, Ново-Огарьово, Спальний палац
Газон перед вікнами спальні Повелителя був усипаний щільним килимом з сухого листя, яке через кілька годин зникне, — його зберуть палацові служби. У передсвітанковому освітленні дерева у жовтому й багряному вбранні були схожі на акварелі.
У спальні, під оксамитовим балдахіном, скорчившись і стогнучи, лежав Повелитель. Йому снився його найненависніший кошмар.
...У напівтемряві виднілися дві фігури в чорних напівзотлілих костюмах, які повільно пересувалися мавзолеєм. Саркофаг, в якому ось уже майже сто років лежить Ленін, стояв за кілька кроків від Повелителя. Він був порожній. Скляна кришка саркофага лежала на підлозі. Поруч із кришкою валялися гвоздики.
«Знову цей огидний холод...» — подумав Повелитель.
Він підніс руку до шиї та помасажував її.
«Скільки ж я тут лежу, якщо шия так затекла?..»
Він підняв голову, намагаючись почути, про що розмовляли двоє. Але нічого не можна було розібрати. Противно заскрипіла підлога.
«Підлога скрипить, — думав Повелитель, — може, вони ще й тіні відкидають?»
Він примружився і придивився. Тіней не було. Повелителю стало цікаво: а в нього є тінь? Він хотів було підняти руку й подивитися, чи позначиться тінь на підлозі, але тут фігури розвернулися і, продовжуючи бесіду, рушили в його бік. Повелитель вирішив прикинутися, що спить, тихенько поклав голову назад у свій саркофаг і заплющив очі.
Через хвилину в його саркофаг постукали курильною трубкою.
— Вилазь, придурку, — почув він знайомий голос із грузинським акцентом.
— Ну що знову?
Повелитель різким рухом сів, перекинув ноги через бічну стінку саркофага й вистрибнув з нього.
Скляної кришки у повелительського саркофага не було взагалі — її розбили під час попереднього візиту Повелителя до мавзолею, коли Сталін з Леніним намагалися засунути Повелителя в саркофаг і закрити його там наглухо.
— Що, скнарюго? — запитав Сталін і пахнув люлькою Путкіну в лице. — Сорок мільярдів доларів спер і не вгамуєшся?
Вован Вованович не знайшов, що відповісти, і для початку спробував зобразити значущість на обличчі.
— Зятькові ще майже два мільярди доларів з бюджету видав? Ну, звичайно, — сказав Сталін, звертаючись до Леніна, — на сорок мільярдів в сучасному світі одній сім’ї ніяк не прожити...
— Ну, ти зачекай. — Ленін поплескав Сталіна по плечу. — Йому знаєш як важко! Уявляєш, які в нього можливості в сучасному світі? Усі ці яхти — літаки — палаци із золотими меблями, автопарки, бікси, влада, незліченні багатства — це ж велике випробування! А людина, як відомо, слабка. Велика спокуса — велике випробування.
Повелитель недовірливо покосився на Леніна. З досвіду попередніх візитів у мавзолей він пам’ятав, що Ілліч — та ще скотина.
— Уяви, — продовжував Ленін, звертаючись до Сталіна. — Ось є велика країна, і в ній багато доріг. Її жителі їздять по дорогах на простих чотириколісних машинках, оснащених радіо. А у тебе є літаюча тарілка, яка може на цих самих дорогах їздити, літати на будь-якій висоті і швидкості й навіть плавати. І оснащена вона міжпланетним космічним зв’язком. Ну і, звичайно, дуже важко, будучи водієм такої тарілочки, просто рівненько їхати в ряду звичайних машинок. Природно, ввесь час хочеться злетіти, розвинути швидкість, на надшвидкості перетнути океан... — Ілліч трохи нахилився вперед, і його колючі очі так і вчепились у Вована Вовановича. — Тільки надто високо не літай, а то...
— Та про що з ним говорити! — перебив його Сталін і відсторонив Леніна рукою, після чого схопив Вована Вовановича й різко вдарив його лоб у лоб.
Вован Вованович на секунду замружив очі й тут-таки відчув, як сталеві щелепи вчепилися йому в кадик...
Нестямно кричачи, Повелитель зістрибнув зі свого ліжка. Він притискав до себе зім’яту ковдру і продовжував кричати. З-під ковдри виднілися дві напівзігнуті жовті ніжки.
За пару секунд Вован Вованович отямився, відкинув ковдру та підбіг до дзеркала. У тому місці, де болів лоб, був фіолетовий синець, а на шиї — фіолетовий слід від укусу.
Він підбіг до телефона, що висів на стіні, схопив слухавку й натиснув на кнопку з написом «Нєгодяєв». На іншому кінці дроту йому ніхто не відповідав…
На яхті
07 листопада 2015 року, планета Kepler-452b, Атлантичний океан, Канарські острови
Сонце ковзало по плесу, прокладаючи виблискуючі доріжки до берегів Канарських островів. Наставав ніжний, райський канарський ранок. Але не всі були в змозі насолодитися ним повною мірою.
Рашкіянський Главпоп Кирило I Негодяєв зустрічав світанок на яхті біля берегів острова Тенеріфе. Яхта динамічно погойдувалася на океанічних хвилях.
— Господи, — говорив Негодяєв, лежачи на теплому шезлонгу на палубі і трохи мружачись, — не розгойдуй так сильно.
Щелепи його при цьому практично не слухалися, у роті пересохло. Вставати не хотілося, оскільки він відчував, що це посилить похмілля. Але і спати він вже не міг. Негодяєв пошарив рукою по палубі й намацав айфон, що валявся поблизу.
Побачивши п’ятнадцять пропущених викликів від Повелителя, Негодяєв відразу ж прийняв сидяче положення і натиснув на кнопку виклику Повелителя. Його погляд у цю мить вловив його ж бороду, що злиплася, віддавала коньячними спиртами й уся була в якихось крихтах.
«Тьху…» — Він спробував відсунути бороду вбік, але вона одразу ж повернулася на колишнє місце.
Тоді Негодяєв прикрив очі рукою, щоб не бачити бороди і краще зосередитися на розмові з Повелителем.
Слухавка різко почала кричати, і Негодяєв рефлекторно смикнув рукою, в якій тримав телефон. Айфон вислизнув і впав на палубу, обшиту надзвичайно красивим, але дуже твердим тіковим деревом. Екран розбився.
«Твою мать…» — Негодяєв схопився і метушливо забігав навколо шезлонга в пошуках капців. Їх ніде не було.
«Ну їх до біса», — вирішив Негодяєв, підтягнув труси і побіг до кают.
Підбігши до кают, він попросив телефон у Васі Пупкіна — олігарха, на яхті якого він, власне, й відпочивав (свою яхту Негодяєв напередодні продав — набридла, а нову поки що не вибрав). Вася дістав із кишені та простягнув Негодяєву свій айфон.
Негодяєв схопив айфон і знову подріботів на палубу, щоб усамітнитися для розмови з Повелителем. Однак замість бесіди з палуби донісся лише стогін: Негодяєв виявив, що корпус Васіного айфона з чистого золота і що на ньому вигравіюваний портрет усміхненого Малюти Кадирова, Верховного ката Рашки. З похмілля Негодяєву навіть здалося, що Кадиров підморгує йому діамантовим оком. Але, понахилявши айфон вправо-вліво, він зрозумів, що це йому тільки привиділося. Негодяєв ще якийсь час пожадливо дивився на золотий айфон. Потім зважив його на руці.
«Ось як, значить, — з болем у серці думав Негодяєв. — Випустили золотий телефон з портретом Верховного ката раніше, ніж золотий телефон з портретом Главпопа... Сороміцька країна у нас. Повернуся до Рашки, поїду в Главпопат і подам заяву про залишення посади. Так і напишу в заяві: оскільки мене не цінують, то я… Ні, краще поїду прямо до Повелителя і подам заяву йому особисто в руки…»
Розбитий айфон Негодяєва, що валявся на палубі, завібрував, і на екрані, який укрився тріщинами, з’явилося суворе обличчя Повелителя. Негодяєв спішно передзвонив йому.
— Що у тебе із зв’язком, де ти? — строго запитав Повелитель.
— Зв’язок, слава Богу, хороший. Це я телефон невмілим рухом розбив, — з улесливим умиротворенням у голосі відповідав Негодяєв.
— Де ти? — вимогливіше повторив своє питання Повелитель.
— Та ми тут… — Негодяєв швидко прокручував у голові варіанти, що саме відповідати, оскільки правду казати ніяк не можна: Повелитель останнім часом був стурбований тим, що він, не покладаючи рук, працює вдень і вночі, щоб заробити хоч якусь копійчину, а його соратники всі на яхтах відпочивають. — Ми тут рибку повудити від’їхали, чогось скоромного на юшку…
— Тупа скотино, — із презирством зашипів на нього Повелитель. — Ти ж дзвониш мені з телефона Васі, а Вася тепер на Канарах. Скоромного… Я тебе тут погодую скоромним після приїзду! До мене вночі знову ці жовті гопники були приперлися, і твоя заговорена ікона ні хрена не допомогла! Ти взагалі пам’ятаєш, який сьогодні день?
Негодяєв зовсім забув про те, що сьогодні було 7 листопада — річниця Жовтневої революції, ніч перед якою завжди супроводжувалася у Повелителя кошмарами і побоями.
— Звичайно, — відразу знайшовся Негодяєв. — Усю ніч, не спавши, на колінах сотворяв молитви і просив, щоб святі угодники послали вам райські сновидіння, а ця нечисть згинула, пішла в пекло.
— Брешеш, як завжди, — все ж з невеликою надією сказав Повелитель.
— Найсвятішим присягаюся, — солодким голосом відповідав Негодяєв…
У Генеральному штабі армії
Ніч з 28 на 29 липня 2014 року, планета Kepler-452b, Московська область, селище Ново-Огарьово, Спальний палац
Вован Вованович крутився в ліжку і ніяк не міг заснути: йому заважали думки про українське місто Донецьк, яке сáме тепер піддавалося обстрілу з реактивних систем залпового вогню.
Він узяв пульт і ввімкнув телевізор. Показували випуск новин. Про нічний обстріл Донецька — ні слова.
«Напевно, обстріл тільки почали, — вирішив Вован Вованович. — Вже у ранкових новинах подивлюся».
Повелитель вимкнув телевізор, згорнувся калачиком і заплющив очі. У кімнаті настала абсолютна темрява і тиша. Але Вовану Вовановичу чомусь увижався суцільний гуркіт: він чув гуркання снарядів, що вистрілюють з реактивних систем залпового вогню, і бачив їхні сліпучі спалахи. Падали сходові прольоти у багатоповерхівках, вибухали шибки, з вікон виривалося полум’я. Підлоги підвалів покривалися сіткою тріщин, і валилися на дороги крони дерев, зрубаних снарядами.
«Нічого не поробиш, — думав Вован Вованович. — Добре ще, що крики людські нізвідки не чутні: усі повискакували з квартир і біжать униз, ховатися в підвалах, їм ніколи кричати. Це ті, хто встиг. А хто не встиг, той вже нікуди не побіжить. Тим більше, не закричить».
Вован Вованович перевернувся на інший бік.
Він побачив хмару чорного диму, яка огорнула дахи і мости Донецька. Електрика в місті відключилася. Місто занурилося в чад, і картинка перед очима Вована Вовановича затуманилась.
Проте звуки залпів і вибухів все одно не давали Повелителеві заснути. Він підвівся в ліжку, витягнув з-під голови подушку, поклав її на лице і притиснув до вух.
Якось він усе-таки заснув.
29 липня 2014, планета Kepler-452b, Московська область, селище Ново-Огарьово, Спальний палац
Була одинадцята ранку. Повелитель, як і завжди в цей час, спочивав. Двері спальні трохи відчинилися, і в дверному отворі з’явилася голова Дімаса Плейбоя, прес-секретаря Повелителя. Повелитель щось промукав і запустив у двері подушкою. Двері зачинилися, але через пару секунд знову трохи прочинилися.
— Воване Вовановичу, — зашепотів Дімас. — Вам Меркель дзвонить, просить терміново зв’язати.
— Нехай годинки за три набере, — ліниво відповів Вован Вованович, перевернувся на другий бік і знову заснув.
О третій годині дня в двері спальні знову тихенько просунулася голова Дімаса. Вован Вованович розплющив одне око.
— Чого ще? — незадоволено запитав він.
— Вам дзвонить Обама, говорить, терміново…
— А, не забув ще номерок… — усміхнувся Вован Вованович.
Два місяці тому Вована Вовановича виштовхали з членів Світового уряду за те, що він розв’язав війну в Україні. Відтоді глава Світового уряду, яким традиційно на планеті Kepler-452b є президент США, йому жодного разу не дзвонив. І ось Обама все-таки зателефонував Вовану Вовановичу. Це означало, що без Повелителя глава Світового уряду не справляється. Потрібна його порада чи допомога.
— Гаразд, неси телефон. — І Повелитель сів у ліжку.
Дімас повністю відчинив двері, і Повелитель побачив, що його прес-секретар вирядився в червоні штани. Він урочисто вніс оббитий червоним оксамитом стільчик зі встановленим на нім апаратом міжурядового зв’язку. В центрі циферблата блищав герб Рашки — золота двоголова ворона з автоматом Калашникова у лапах. Слухавку Дімас притримував підборіддям. Він поставив стільчик біля ліжка, передав трубку в руку Вовану Вовановичу і заходився підкладати йому подушки під спину. Вован Вованович приклав трубку до вуха, але все ще продовжував розмовляти з Дімасом.
— А чьо ти в червоних штанях? Ти чьо, нігер? — уточнив у Дімаса Повелитель.
— Та це я так, під настрій, — з усмішкою відповів Дімас.
Нарешті Повелитель звернувся до Обами:
— Чьо? — з великою гідністю сказав він у слухавку.
— Ти що знову накоїв? — одразу накинувся на нього Обама.
— А, ти з приводу Донецька? — знехотя відповідав Повелитель. — Так укри самі винні. Українська армія просувається у бік Донецька і намагається взяти його в кільце.
— Так Донецьк — українське місто, українська армія наближається до українського міста і намагається взяти в кільце своє місто, — напоумляв Вована Вовановича Обама.
— Але ж там мої пацани! — відповідав Повелитель. — Не можу ж я дозволити, щоб ці муфлони їх так запросто оточили.
— Воване, ти доплигаєшся і допросишся, — строгим голосом перебив його Обама.
— Ой-ой, дуже я тебе боюся, — дражнився Вован Вованович. — А що ти мені зробиш?
— Ми введемо проти Рашки нові санкції, — відповідав Обама.
— Вах, як страшно, — корчив гримаси і єхидно мружився Вован Вованович.
— І заблокуємо твої іноземні рахунки, — додав Обама.
Вован Вованович різко схопився з ліжка. Обличчя його раптом стало дуже серйозним.
— Заберемо у тебе всі гроші, — уточнив Обама. — Але це потім, якщо санкції не допоможуть. Спершу будуть санкції.
«Фух», — подумав Повелитель, знову повалився на ліжко і мовив у слухавку:
— Та я сам проти вас санкції введу! — І завершив з’єднання.
Дімас питально подивився на Повелителя.
— Поки що гуляємо, — повідомив той Дімасу.
— А які ми санкції проти них введемо? — метнув бровою Дімас.
— А ми… — Вован Вованович обвів поглядом кімнату. Його погляд зупинився на сніданку, щойно ввезеному на сервірувальному столику до спальні. — А ми заборонимо їм поставляти в Рашку делікатеси. Камамбер там і таке інше. Ти без камамберу проживеш? — запитав Вован Вованович двоголову ворону на циферблаті.
— Проживе, — посміхаючись, відповів Дімас. — Вона тільки без патронів для калаша не проживе.
— Вже чим-чим, а патронами ми тебе забезпечимо, — пообіцяв Вован Вованович і полоскотав вороні шийку.
Його боротьба з камамберами
20 серпня 2014 року, планета Kepler-452b, Москва, Кремль
На останню вимогу Світового уряду припинити вторгнення в Україну і вивести з неї рашкіянське озброєння та бойовиків Вован Вованович навіть не поглянув — сказав помічникові одразу відправити його до сміттєвого кошика.
Не дочекавшись від Вована Вовановича ніякої реакції, Світовий уряд ввів проти повелительського оточення чергові санкції: наближеним Повелителя було заборонено з’являтися в пристойних країнах.
Повелитель у відповідь на це сказав своє вагоме слово: він теж введе проти цих так званих пристойних країн антисанкції і заборонить їм експортувати в Рашку всякі там фуа-гра, пармезан, камамбер та інші елементи солодкого життя. А якщо хто посміє, продукти будуть вилучені на кордоні, туди під’їде Повелитель і особисто перечавить їх підборами.
Повелительські лизоблюди ледь не побилися, хто сильніше похвалить Повелителя за його «геніальну» ідею ввести антисанкції. Усіх розштовхав і вискочив першим, як завжди, придворний письменник-мракобіс Альхен Проханов. Він улаштував цілий перформанс у Цирковому залі Кремля.
Щоправда, воднораз Альхен облаяв не лише європейські сири з ковбасами, а й бурбон з блендед віскі (сам він щовечора споживав виключно сінгл молт), хоч їх Повелитель і не заборонив імпортувати до Рашки. Видно, похапцем не розібрався, що Повелитель ввів антисанкції лише проти камамберів і хамонів.
Отож, у Цирковому залі Кремля гасне світло. Лунає гучне клацання, і на стелі над сценою вмикається прожектор. На сцені у промені його світла стоїть гордий і величний Альхен у військовій формі. В руках він тримає аркуш паперу. Альхен набуває поважного вигляду, піднімає аркуш і починає урочисто зачитувати:
ПОЭМА О ЛЮБВИ К РОДИНЕ
автор: Альхен Проханов
Нам не нужен блендед виски
И заморские изыски.
Водка, квас и самогон —
Куда лучше, чем бурбон.
Эмменталь, дорблю и бри
Ты на полках не ищи.
Там теперь стоит варенье
И кофейное печенье,
Каравай и расстегай —
Не еда, а вкусный рай!
Жри, француз, свой камамбер,
Нам не нужен твой пример!
Жабоедские сыры —
Для безвкусной детворы.
Мы же будем есть картошку,
Масло, хлеб и помидор.
Ты завидуй нам, пиндос,
И не суй сюда свой нос!
Альхен кланяється, енергійно метнувши своїм сивим чубком.
Грянули оглушливі оплески. Повелитель, який сидів у царській ложі з ногами, закинутими на бар’єр, ставно плескав у долоні.
Велика пісочниця
20 листопада 2015 року, планета Kepler-452b, Московська область, селище Ново-Огарьово, Спальний палац
Газон і вічнозелені чагарники перед вікном спальні Повелителя були вкриті снігом. У ранковому тумані вони виглядали схожими на декорації до новорічного спектаклю.
Перші промені ранкового сонця проникали через шибки і відбивалися на кам’яній підлозі спальні Повелителя. Під оксамитовим балдахіном, стиснувши губи, спав Вован Вованович. Обличчя його виражало крайнє незадоволення.
Уві сні він бачив себе зовсім маленьким хлопчиком. Він стояв перед великою пісочницею і дивився, як семеро дітей з відерцями і пасочками граються у піску.
— Біленький пісочок, різнокольорові пасочки і такі ж різнокольорові дітки, — з огидою сказав Вован. Він штовхнув бортик пісочниці ніжкою в білому гольфику і жовтому сандалику. — Піндоська пластмаса...
Його увагу привернула дуже висока пірамідка, яку будували в пісочниці африканський хлопчик у червоній футболці на ім’я Барак і маленька німкеня в акуратному платтячку з білим комірцем на ім’я Ангела. Вони посміхалися і раділи кожній новій пасочці, яку вдавалося додати до вершини піраміди.
— Сюсі-пусі, — скривився Вован.
Пірамідка поступово росла і виходила надзвичайно висока. Вован захотів до них приєднатися. Він переступив через бортик пісочниці, підійшов до пірамідки та хотів додати на її вершину пасочку, як раптом Барак обернувся до нього і суворим недитячим голосом сказав:
— Не можна. Це наша гра. Ми тебе не запрошували.
— Ах так! — сказав Вован і збив пірамідку ногою, в ту ж секунду схопивши в руки відерце з піском і висипавши його на голову Барака.
Підбігла вихователька. Вона виставила Вована з пісочниці і стала допомагати Бараку витрушувати пісок з волосся.
— Воване, — сказала вона, — ти залишаєшся без морозива.
У цей час Вован побачив, як Барак тихесенько, щоб вихователька не бачила, показує йому кулак.
— Маріє Іванівно! — Вован удавано примружив очі і зробив жалісливе лице. — Барак мені весь час погрожує і навіть зараз мені кулак показує.
Через якийсь час Марія Іванівна відходить від них. Барак з Ангелою знову починають будувати пірамідку. Вован бачить, що вихователька на них поглядає. Він починає бігати навколо Барака з Ангелою і наспівувати дитячу пісеньку. При цьому Вован намагається непомітно для виховательки підчепити носком сандалика пісок і хоч трохи потрапити ним в Барака з Ангелою. Іноді йому це вдається. Коли Вован завершує десяте коло, Барак схоплюється і хапає його за грудки.
Бачачи, що біжить до них Марія Іванівна, Барак відпускає Вована. Вихователька підбігає і починає вичитувати Барака. Вован тисне сльозу і удаваним плаксивим голосом канючить:
— Ця чорна дупа взагалі вважає себе головною у цій пісочниці...
— Воване, — Марія Іванівна суворо повертається до нього. — За расистські висловлювання я тебе позбавляю права грати в цій пісочниці. Виходь.
Вован з ненавистю дивиться на них. З очей його струмком вириваються сльози образи від несправедливості.
— Ну й пішли ви на хрєн, — говорить Вован, відкопиливши нижню губу і витираючи сльози тильною стороною кисті.
Він вистрибує з пісочниці і, підстрибуючи, біжить у напрямку гойдалки.