«Іваничук»

Роман Іваничук розпочався у мене не з «Мальв», хоча я був заслуханий про них, але прочитати книги не зміг свого часу, її не було у бібліотеках, а знайомі якщо й мали, то мовчали. І навіть не з «Манускрипта з вулиці Руської» чи «Черленого вина», хоча ці книжки були в бібліотеці мого старшого брата. Іваничук розпочався для мене із книжки «Місто». А вже потім були «Четвертий вимір», «Вода з каменю», «Шрами на скалі», і завершився цей перший цикл прочитання «Журавлиним криком». Хоча дивним чином «Шрами на скалі» з ідеологізованим під вимоги горбачовської «гласності» Франком мені сприймалися краще, аніж з українізованим Петром Калнишевським. Парадокси доби і парадокси сприйняття.

Студентом  Львівського університету на межі 1970–1980-х років його не бачив, не пригадую творчих зустрічей із ним в стінах університету. 

У 1993–1994 роках, вдруге перебуваючи у Львові, тільки чув декілька разів про Іваничука в стінах львівської спілки –  то від покійного Павла Федюка, то від Левка Різника. Читав Юрка Винничука у «Пост-Поступі», але ставився до цих критичних писань без радикального ентузіазму.

Чи не вперше Іваничука побачив вже в Івано-Франківську в середині 90-х. Його запросили на зустріч зі студентами Прикарпатського університету, й у своєму виступі він згадав Степана Процюка і мене як цікавих молодих людей, котрих він читає. Десь після цього виступу ми і познайомилися, але щось конкретніше не пригадую. Треба було би звірити за своїм щоденником, якого я акуратно тоді вів. Та вже, спишемо цю неточність на мою філологічну лінь.

Пізніше (напевне, це був початок 2000-х) зустрів його в коридорі Львівського університету, де я пробував в рамцях якоїсь конференції. Тоді Роман Іванович побачив мене поблизу кафедри української літератури, де тоді працював, читаючи спецкурс для студентів,  підійшов і декілька хвилин ми розмовляли про сучасну літературу. Він критично вже оцінював доробок молодих, сказавши: «Євгене, у 40 я вже мав «Мальви», хоча вони мені сьогодні й заважають в діалозі з читачем. А що ці хлопчаки такого написали? Нема, а час іде». Завершив він цей діалог приказкою: «Якщо до тридцяти років нежонатий, а до сорока небагатий, то взагалі дурний»…

            Пригадую його також в Івано-Франківську на якійсь зустрічі Шевченківських лауреатів у Драмтеатрі. Це відбувалося десь невдовзі по смерті Романа Федоріва, й Іваничук якось раптово постарівся і ходив із паличкою. Розповідали, що він тяжко пережив смерть Федоріва. Потім була втрата дружини Софії, брата Євгена… Але й була у цей період його велика надія на життя... І Ніна Бічуя теж була. І завдяки їй, напевне, цей останній період його життя  був яскравим і творчим…

Бачилися ми і 2008-го, в рамцях святкувань 160-ї річниці заснування кафедри української літератури в Львівському університеті. Тоді професор Іван Денисюк розповів про одну з історій, яка трапилася з Романом Іваничуком ще в 90-х в Глинній Наварії, де письменник мав дачу, коли серед ночі туди завітав злодій в той момент, коли Іваничук там відпочивав…

Весною 2009-го, десь на початку червня, я був у нього вдома, записуючи інтерв’ю для «Золотої Пекторалі». Це добре інтерв’ю, яке можна прочитати у журналі. Тоді ж Іваничук приїжджав до Івано-Франківська на захист дисертації по його публіцистиці. З цієї зустрічі у мене є дві знимки. А вже восени того року, на похороні Івана Денисюка, знайомі розповідали майже анекдотичну ситуацію, коли  Іваничук потрапив на чужий парастас, прийнявши його за службу Божу за покійним Денисюком. На самому похороні Іваничука не було, він тяжко переживав смерть свого університетського друга.

2012 року я із сином був у Львові на презентації електронної антології письменників Львівщини та Івано-Франківщини, на яку прийшов Роман Іванович. Теж маю знимку цієї зустрічі.

Весною 2013-го, в дні святкування 85-річчя Романа Іваничука, я мав зустріч у міській бібліотеці з розмовою про нього і зателефонував Роману Івановичу, вітаючи від учасників того зібрання. І  десь або восени минулого року, або весною цього ми мали коротку телефонну розмову з Романом Іваничуком, під час якої він мені сказав буквально таке: «Мені можуть багато що закинути про мої твори. Але ніхто не закине, що я не опанував ремесла».

Що мені імпонувало в Іваничуку? Все. Його аристократичний вигляд. Погляд очей. Тембр голосу. Манера висловлювання, хоча приятелі доброзичливо передражнювали Романа Івановича. Думки про літературу і людей літератури. Іваничук говорив зі мною не як учитель з учнем, а як колега з колегою. А я завжди мав внутрішній комплекс творчої неповноцінності. Він був одним із небагатьох живих класиків української літератури, з яким я цього комплексу не відчував.

Сьогодні про Іваничука можна багато і різного писати і говорити. Зрештою, дуже мало можна вигадувати, бо багато про себе розповів сам письменник в своїх останніх книгах. Він – один із небагатьох, який себе виповів у книгах. До остатку. Без здачі.

Для мене розмова про Романа Іваничука завжди буде розмовою про Майстра, який своїм життям і своїм служінням літературі залишається взірцевим письменником, хаос доби переплавляючи у фундамент державницької і культурної перспективи України.