«LA GRANDE GUERRE*», оповiдання

В'ячеслав Мiтрога

Я зайшов усередину.  Жодного сліду, який би могла лишити людина. Ніби і не було тут ніколи нікого. Спинився у центрі кімнати. Покрутився – озираючи стіни, стелю, підлогу, кутки. Видавалося, ніби і тут  – у застоянному безпромінному просторі – сонце болісно шпарить по мозку. Чомусь причину хотілося бачити саме в тому пекельному, сліпучому, термоядерному клубку.

Головний біль був нестерпним…

 

У Сніжному схожих будівель повнісінько. Люди давно полишають цю Богом забуту пустку, аби не подохнути і не зростися із бур’янами. Від засклених павутиною віконниць покинутих шахтарями будинків, що тягнуться вздовж розбомбленої ямами-вибоїнами дороги, сонячні зайчики не відстрибують. Моторошно. Сіро. Лячно.

Жодної іншої фрази, аби описати цей край, вигадувати не варто: «Тут недавно була війна». В мене таке враження.

 

Я дочекався автобуса й заплигнув у нього. Водій згріб гроші і рушив. Люди снували селищем, але мені видавалося, ніби то привиди. На обличчях місцевих також були усмішки. Проте зовсім інакші. Не такі, які попадалися мені в інших місцях. Я піймав себе на думці, що ставлюся упереджено до цих людей. З якоюсь пересторогою і недовірою.

«Чєрьомушкі слєдующая!» – я піднявся й рушив до виходу.

Коли порівнявся із водієм, відчув на собі його непривітний і підозрілий погляд. Я відразу зрозумів, що чужаків тут не люблять. У голові прошмигнула думка: «Повна взаємність…»

Сашу вдома я не застав. Взагалі не застав нікого. Порожнє подвір’я й замок на дверях.

За огорожею бігав сусідський пес. Суміш вівчарки з кимось. Дворняга. Облізла шерсть і втомлений погляд. Гавкнув раз і замовк. Вже старий.

Ген у кінці подвір’я стояла дерев’яна будова. Так собі комірчина. Стіни посіріли і повідхилялися врізнобіч. Дощ і час. Недолуга й сумна – як собака. Звідти почувся шум, потім – вигукнуло:

«Что нада?»

А тоді й тіло вигулькнуло. Я зобразив на обличчі щось радісне. Але натикнувшись на зустрічний погляд – викинув геть всю привітність.

«Что іщєшь? Нікаво нєту…»

На око – років сорок чи п’ятдесят. Не розбереш. Дивився сердито і гордо. Коли дядечко підійшов, я зрозумів – уже похмелився.

«Санькі дома нєт. Тєбє он нужєн?»

Я кивнув головою. А може й сказав щось. Якось не помітив.

«Нє мєстний. Аткуда?»

Пояснив, що з Києва. Що познайомився з Сашею років вісім тому. Коли вперше побував на Донбасі. А це ось, проїздом тут. Ось і вирішив зазирнути у гості. Навідатися.

Вова (так він назвався) закашлявся. Руки не подав. Окинув поглядом з ніг до голови. Понишпорив хвильку в своїх кишенях. Закурив, затягнувся, очі примружив.

«Угробілі в Кієвє всєх етім Майданом! Лучшє б работать шлі!..»

Я спробував щось пояснити. Намагавсь посміхатися. Про демократію. Сперся об огорожу і теж закурив. У кишені загудів телефон, але я вибив дзвінок. Пес тихо гаркнув і скрутився клубком біля господаря. Вова майже не слухав моєї балачки. Махнув рукою зопалу, цитьнув.

«Жізні здєсь нєт. Дарогі разбіти…»

Деколи важко піймати те, що хочеш сказати. Воно виникає раптово й так само раптово зникає. Не лишає жодного сліду, крім запаху свого парфуму. Та тут я й без нюху розумів уже, що саме почую.

Дим від Вовиного курива був жовто-густим і спонукав кашляти.

«Ета всьо началось уже знаєшь когда?.. Вибіраєм новую власть, но ат етава нічєво нє мєняєтса…»

Пристосуватися – головне вміння людини. Навіть коли навкруги одні екскременти й мерці. І ти чуєш ці запахи. Адам з Євою теж нюхнули схожу арому. Коли покидали квітучо-пахучі простори Едему. І той сморід, що стрів їхню пару за тином щасливого саду, необов’язково спаскудив осяйність і радість душі.

Страницы