Оповідання

                               АЛКОНАВТИ

– Ви знаєте, що я цю дачу навмисне купив у цьому забутому людьми і Богом місці, – розливаючи каву при багатті, розпочав свою розповідь Сергій Іванович. – Два роки все було спокійно. Якщо до мене хто й навідувався, то лиш дика кішка з двома кошенятами, й тільки тоді, коли її полювання було безуспішне.

Сергій Іванович присів на пеньок. Ми глянули крізь віття саду на води Славутича, що ніс на своїх могутніх плечах дніпровський лайнер, на чотирьох палубах якого у пізніх вечірніх сутінках туристи вибивали фокстрот і в такт музиці щось малорозбірливе приспівували. Пароплав проходив повз нас, залишаючи в наших душах спогади про минулі дні незвіданої романтики і сум, незбагненний сум за днями юності, які ми не так використали, як слід було. Коли звуки музики, повільно затихаючи, зовсім зникли і нам тільки одиноко підморгував залишений на цілу ніч самотній бакен, Сергій Іванович вів далі.

– А з цієї весни занадилися несподівано до мене гості. Почали вони з саджанців: абрикосів, персиків, інжиру. Потім взялися за яблуні, сливи, груші й троянди. Все це вони акуратно викопували, і як тільки я привозив нові, робили те ж саме. Ні сторожа, ні сусідів тут, як ви бачите, поблизу немає та й ніколи не було. У цій невеличкій хатині над Дніпром колись жив дідусь-рибалка, а тепер живу я.

Сергій Іванович на хвилинку замовк, ніби прислухався до шуму у вітах саду, а тоді не поспішаючи продовжив:

– Що я вже не придумував: і залишав запис магнітофонний з вигуком: «А ви, злодюги, знову тут? Ось я зараз вам!» Магнітофон працював справно. Здебільшого лякав тільки мене та моїх домівчан, а молоденькі дерева й далі зникали з мого молодого саду.

Потім мої непрохані гості перейшли на рибальство: забрали спінінги, надувного човна, підсак, блешні, садки, жилку. Деревцята з останньої партії залишили.

В останні саджанці, забув вам сказати, у вершечки гілочок я повстромляв голки. Це дереву не шкодило, зате я їх завжди міг розшукати, якби мені довелося вдатись до тих пошуків. Принаймні коли я зайшов до дільничного і сказав йому, що мене обкрадають, він у відповідь тільки посміхнувся.

– Товарищу, я на вісім сіл один. У мене пропали, – так і сказав – «у мене», – магнітофони, автомашини, радіоприймачі, транзистори, гроші, а ви прийшли з якимись саджанцями… Це у вас ще благородні злодії. Люди, можна сказати. Садівники.

Соромно мені стало. Може, й справді садівники? Не садити ж їх за те, що вони сад вирощують. А тут уже переключилися садівники на мої рибальські снасті. Потім перейшли на господарський реманент: сапи, сокири, лопати, пилки, молоти і навіть цвяхи.

Хоч плач, хоч ставай Шерлоком Холмсом. Ось Олег Данилович, – обернувся Сергій Іванович до одного з наших приятелів, – не дасть збрехати. Саме з ним були ми двічі в ролі сільських детективів. Взяли кілька пляшок, хліба, консервів і, звичайно, каву в термосах, щоб спати не хотілося. Та ще пригодницьких книг і шахи. Просиділи ми на горищі першу добу спокійно. Ніхто нас не турбував. Та й ми не налякали нікого. А наступної ночі – нерви не витримали. Ми не могли більше трьох годин висидіти без світла. Засвітили ліхтарі, допили коньяк і почали співати. Кому ще кави? – перервав свою розповідь Сергій Іванович.

Ми заперечливо похитали головами.

– Тоді я докажу, оскільки вам ще спати не хочеться. Найцікавіше попереду. Я помітив одну закономірність: крадії навідуються до мене щовівторка. У п`ятницю ввечері, одразу після роботи, я тут, у понеділок вранці виїжджаю додому, а в середу вранці знову прибуваю сюди і застаю розчинені вікна й двері: гості вже були.

Наступного вівторка я поклав собі залишитися на дачі. Власне, в понеділок виїхав звідти, а заночував цього разу у селі, в одного доброго знайомого. У вівторок зранку вийшов у засідку. Взяв рушницю, Джульбарса і вдав, що полюю на куріпок, які, треба сказати, тут водяться, хоча й не в такій великій кількості, як, скажімо, стоноги чи мокриці.

Десь пополудні мене на сон потягло. Коли це дивлюсь, а гості вже давно у мене на дачі господарюють, виносять фарбу, дві нові сокири, пилку, дошки… Я аж очі заплющив: невже не дрімаю? Потім ущіпнув себе за носа, протер очі. Ні, все так, як я вам розповідаю.

Загнав два патрони в рушницю – і до гостей.

– Доброго дня! – кажу, вигулькнувши з-за куща. – Боже помагай!

Вони аж сторопіли. Троє середнього віку дядьків з добре пом`ятими пиками, неголені. Поки вони лупали очима, не знаючи, що відповісти, мене наче якийсь бісок за язика смикнув:

– А хто з нас хазяїн дачі?

– Хазяїн? – перезирнулися вони.

– Ну да, – повторюю, – хазяїн. Ви ж, мабуть, тут щось по ремонту. Чи як?

Один з них, що не вельми заріс і, очевидно, був ватажком, глипнув на мене, на мою рушницю і раптом сказав:

– Звичайно. По ремонту. Аякже. Ось збираємось вікна, двері пофарбувати. Бачите,  – каже мені, – як стара фарба полущилась. А хазяїн завтра буде. Так що не ждіть. У нас тут роботи… Після того, як пофарбуємо, думаємо ще й дрова попиляти, – показує мені на пилку і сокиру.

– Мабуть, і рубати будете?

– Про що мова, – подав голос і другий. – Порубаємо, поскладаємо. Щоб хазяїн був задоволений. Ми такі!

– Ну, гаразд, – примирливо сказав я. – Ви працюйте, а я тим часом трохи відпочину, бо так намотався по кручах, що ніг під собою не чую.

Бачу, вони перезирнулися, але нічого не сказали. Один бере банку фарби, розкриває, другий приносить набір щіточок. Дивлюсь, яку виберуть.

Вибрав найменшу – відчуваю, довірити пофарбувати веранду їм можна.

Сиджу віддалік, рушниця на колінах, Джульбарс поруч, висолопивши язика, розумно поглядає то на мене, то на них, ніби весь час запитує: «Ну, коли ти мені дозволиш цим ханигам штани полатати?» Я його погладжую і все кажу: «Ще не час, Джульбарсе. Трохи потерпи».

– Це ж ви, – питаю, – спочатку веранду фарбуватимете? А тоді вже душову, погріб, туалет, кухню?

– Аякже! – каже той, хто, видно, у них за старшого.

– То це невеликий у вас фронт роботи. До обіду, мабуть, і впораєтесь.

– Нічого собі – невеликий, – подав голос і третій.

– А я й забув, – відповідаю. – Мені ж Сергій Іванович казав. Ви же альтанку маєте голубим пофарбувати, зеленим – місточки через рівчаки і червоним та синім – клумби в автомобільних шинах. Та дах на сарайчику. Ну, як все це закінчите до обіду, тоді… А втім, хіба це для трьох козарлюг, таких, як ви, робота? А взагалі, – веду далі, – в мене, товарищі, є пропозиція. Я сам – дизайнер. Чули про таку професію?

Бачу, на це слово двоє тільки перезирнулись, а третій і голови не підвів, ніби цим хотів сказати: «Тоді, братці, нам швах».

– Отож, – кажу, – в мене пропозиція. Щоб робота посувалась злагоджено і чітко, я беру на себе загальне керівництво. І до діла, товарищі. От ти, – показав я на пропащого чоловіка, що на слово «дизайнер» навіть голови не підвів, – залазь на альтанку. Ти, – кажу вожакові, – на сарай. А от ти, – мовив я до третього, – берись за веранду. Салатною давай, тільки ж акуратно. Напартачиш – переробляти примушу. Тепер уся відповідальність лягає на мене. Приїде завтра Сергій Іванович, гляне, а ви тут намазюкали абияк… З кого спитає? З мене. Скаже: «Ти був тут і не міг ладу дати?»

– Ви як хазяїн, – нарешті промовив один, чи то питаючи, чи то стверджуючи. Я зрозумів: провокує.

– Друг хазяїна – це ще гірш, ніж хазяїн, – відповідаю йому. – Отож давай на альтанку і не просторікуй. Уже й так часу чимало згайнували. А ви, бачу, ще й за холодну воду не брались. Тільки й того, що реманент на фарбу повиносили.

Мовчать, тільки сопуть. Ну, аби довго не розповідати, скажу: до обіду я з них зігнав сім потів.

– Усе, хазяїне, – ледве тримаючись на ногах, заскиглив наймолодший.

– Який я тобі хазяїн, – удав, що ображаюсь. – Он бери банку коричневої і давай освіжай гаража. А ти, як тебе звать?

– А воно вам до чого?

– Ну тоді, Синя Неголена Борода, ти давай на дах.

– Як можна, то дайте мені води… Сонце ж пече… Тут розплавитись недовго.

– Не перебільшуй! – кричу. – Бач, я сиджу, і нічого. Альтанка – це тобі не доменна піч. Може, є якісь незручності, то за драбину тримайся. І дивись мені – даху не провали.

Так минув цілісінький день. Послав одного до магазину по хліб. Думаю, втече – чорт з ним. Той уже добряче попрацював. Решту ці зроблять. Та й з двома менше мороки. Хоча того попередив:

– Дивись, щоб одна нога там, а друга тут. А то зараз доведеться двом пилять дрова, а третьому рубати і в піраміди складати. Отож дивись, щоб на тебе твої товарищі не ображались…

Через півгодини повернувся.

Потім я примусив вибрати з погреба торішню картоплю, викопати ями на сміття і різні там відходи, а тоді один з них не витримав і сказав:

– Ми вже догадуємося, що ви хазяїн. Як можете, відпустіть. Що недоробили – завтра доробимо, але більше наших сил нема прикидатися…

– Як це «прикидатися»? – не зрозумів я їх.

– Ну, що ми робітники, а ви не господар дачі… Ми, – каже один, – все зрозуміли. Собаку вашого впізнали…

– Гаразд, – кажу. – Я господар. Хто ж ви такі?

– Не знущайтеся з нас, – один з них присів на землю. – Ви ж знаєте.

– Не знаю, – кажу.

– Ну, як вам сказати… Гості ми… Розумієте, гості… – аж захлинатися один почав. – Як можете, дайте щось випити. А ні – то відведіть до дільничного. Той хоч води дасть…

– Ми більше не будемо…

– Ну, гаразд, хлопці, – кажу. – Поясніть ви мені свій профіль роботи. Спочатку саджанці поцупили, потім за рибальські снасті взялися, а тепер на господарський реманент перейшли.

– Це залежало не від нас, – нарешті обізвався старший. – Від покупця. Казали нам: ви б оце саджанців, хлопці дістали . Ми й діставали. Потім рибалки замовили спінінги… Тепер усі фарбують, порядок у дворах наводять. Ми й за фарбу взялися…

– А хто ж ви за професією?

Коли той, що по хліб бігав, кричить:

– Алконавти ми, алконавти!

– Алконавти. По-вашому – алкаші. Відпустіть! Більше ні красти, ні пити не будемо. Слово честі…

Я їх відпустив. Звичайно, мало вірилось, що вони пити й красти перестануть. За один раз їх не перевиховаєш. Але другого випадку мені не трапилося. Принаймні «гостей» у мене з того часу не було.

Невже й «алконавтів» праця людьми робить?

 

ЯНІЧКА

– О чудовий, милий відбиток дамської ручки, сер! – вигукнув Олександр Тимофійович, коли я переступив поріг ранчо. – Я вас вітаю. У вашому віці, дорогий мій, одержувати такі міцні ляпаси… Це щось та означає. Ради таких ляпасів ще варто жити. Чи ви іншої думки?

– Не може бути! – зашарівся я. – Олександре Тимофійовичу, носовичок і люстерко, – мовив я таким голосом, ніби збирався сказати – рукавичку і шпагу. Олександр Тимофійович, обійнявши мене за плечі, подав рушника і підвів до шафи, на внутрішньому боці якої висіло величезне дзеркало. Я глянув на своє відображення і обімлів.

– Неймовірно й невірогідно, – повернувся я до товариства. – Ви знаєте, скільки минуло часу, як я одержав ляпаса…

Товариші взялися за животи.

– Він зараз скаже, що не менше двох десятків років.

– Ну, не двох десятків, а принаймні двох років…

– Товарищі, – я артистично підняв руки вгору і цим самим змусив їх замовкнути. – Цьому ляпасові рівно дві години.

– О, вітаємо! Те салютант! Але від кого?

– Скажіть, кому належить ця мила і чарівна ручка?

– Я б ще додав – міцна, – підсумував Олег Данилович.

– Відповім, але не розчаровуйтесь, – усівшись на своє місце, мовив я. – І перед цим чашку кави по-сідалковськи. Інакше ви з мене нічого не витиснете, як з оцього кавового мусу, що висипається з кавоварки.
Олександр Тимофійович налив мені кави з термоса і виставив усе, що годилося до кави: молоко – згущене, сухе і звичайне й кілька листкових, випечених на замовлення язичків. Я зробив перший ковток, і широко розкривши рота, ще добру хвилину демонстрував, що кава чудова, а мій відкритий рот – кращий комплімент тому, хто сьогодні готував цей божественний напій для нашої «масонської ложі».

– М-да-а! – протягнув я звук, що не фіксується в жодному словнику, і затулив рота.

– Сер, – звернувся до мене Полощук, який полюбляє це англійське слово, – але наша ложа, як і наші вуха, – велика увага.

– Ми всі увага, розчаровуєте нас.

– Скажіть, якщо в цієї дами така ж маленька ніжка, як ручка, то на правах старого холостяка можете сказати, що я з нею одружуюсь, не глянувши навіть на обличчя, – зіскочив зі свого місця підігрітий доброю порцією кави Олександр Тимофійович.

– Дама й справді має маленьку ніжку, Олександре Тимофійовичу, але я боюся здатися вам банальним, коли скажу, що вона вам не підійде: вона любить жити на широку ногу.

– І тому вибрала вас?!

– Як вибрала, коли відштовхнула, – уточнив Віктор Дмитрович.

– Прошу пардону, але я починаю свою розповідь. Ця загадкова дама, слід від руки якої ви досі бачите на моїй правій щоці , – це моя дружина!

– Ого-о-о! Браво-о! Бравіссімо-о! – дружно зааплодували вони, цим самим ніби підтверджуючи, що я запізнився мінімум на дві чашки кави.

– Цікаво, за що вам піднесла такий сюрприз ваша мадам? – знову подав голос Полощук.

– Це загалом давня і дуже повчальна історія, товарищі!

– Я думаю, – посміхнувся Борис Іванович. – Після двадцяти п`яти років подружнього життя, і раптом ляпас такої сили – без цікавої і, я б сказав, пікантної історії тут не обійшлося.

– Повинен вас удруге розчарувати, але історія ця хоч повчальна, але не настільки пікантна, як вам здається. На моє глибоке переконання, – розпочав я свою оповідь, – ходити в гості з власною дружиною так само шкідливо, як ходити в курилку тільки тому, що її часто відвідує твій приятель, котрий палить…

Одне слово, якось запросив мене мій шкільний друг Н., з яким ми не бачилися років десять. Запросив і похвалився, що хоча він і списував у мене задачки, але тепер став таким цабе, що мені і не снилося.

Але тим часом не зазнався і зберіг пам`ять дружби і скромність.

Я, звичайно, перш за все поцікавився, що ж це він за цабе.

Він мене інтригував, як я зараз вас. «Прийдеш – скажу. Записуй адресу – і до мене».

Я йому пообіцяв: «Годин через три-чотири буду».

«Через чотири години? – перелякано перепитав він. – Збожеволіти можна. Чому так довго?»

«Бачиш, любий мій, – відповів я йому, – коли моя дружина була заміжня перший рік, їй для того, щоб вийти з дому, потрібно було десять хвилин. Тепер, після двадцяти п`яти років, – чотири години. Перші десять років у неї був рік за два. Як на війні. Тепер – рік за чотири, як на каторзі…»
«Гаразд, – посміхнувся він. – Ми вас чекаємо».

Не буду описувати, як він нас зустрів. Чим пригощав. Скажу одне: добре. Але на одній деталі зупинюсь.

Після нас прийшла з роботи його дружина. Не можна сказати, що красуня. Та й у такому віці лише окремі жінки залишають на собі відбитки минулої вроди. Звичайна, як на мене, жінка, але надзвичайно мила, гостинна й щира душею людина. Власне, те, що нам, чоловікам, так подобається і що ми так мало цінуємо у наших жінках.

Петро Андрійович – назвемо так мого друга умовно – зірвався з місця, як тільки почув, що в замкову шпарину вставлено ключ. Він відчинив двері. Запитав для чогось: «Це ти, моя люба?» Ніжно поцілував жінку, взяв м`яко її за руку вище ліктя і, елегантно підвівши до нашого столика, сказав: «Знайомтесь. Моя Янічка». Ми подали руки. Янічка мило усміхнулася, попросила пробачення, швиденько переодяглася, трошечки освіжилася й сіла з нами за стіл. Десь через півгодини у нас з дружиною склалося враження, що ми з Янічкою знайомі якщо не з старшої групи ясельного віку, то принаймні з шкільної парти.

Янічка була чудова співрозмовниця, любила жарти, уміла й сама жартувати, і головне – ні в чому не показувала ні зверхності, ні переваги. Це була проста, скромна, мила жінка, і головне – не ханжа. Ми залишали цей дім вперше, жалкуючи, що так мало там гостювали, й у нас постійно жила думка, як би ще раз їх провідати. Власне, не в мене, а в моєї дружини. Бо до цих слів, які зараз наведу, я теж вважав, що до Петра Андрійовича треба частіше ходити.

«Треба, – мовила моя дружина. – Хай би ти, мурло, хоч повчився, як з рідною жінкою поводитися. Дивись, прийшла з роботи, не встигла переступити поріг, а він до неї. Вихопив з рук господарську сумку, чмокнув у щічку, запитав: «Як ти себе почуваєш? Чи ніхто тебе не образив сьогодні на роботі?» І це ж дружина, вважай, міністра».

Я проковтнув гірку пілюлю і змовчав. А вона вела далі: «А ти тільки хвалишся, що він у тебе задачки списував. Так він же тепер людина. В нього у генах ця інтелігентність міністерська закладена. А ти мужик мужиком. Коли ти мене хоч раз поцілував при зустрічі, узяв сумку у руки, як я ледве не падала з ніг?

Мовчиш! Нема чого сказати. А візьми її ім`я. Як він її ніжно називає – Янічка. А вона просто Ніна».

І тут моя дружина розповіла ще раз мені те, що розповів він нам. Навчалися вони в одному і тому ж інституті, на одному курсі, в одній групі, й навіть за однією партою разом сиділи. Він колись на першому курсі кишеньковим ножиком вирізав: «Я+Ніна=любов». Потім зрізав «любов», залишилося «Яніна». З того часу він і казав на неї «моя Яніна». А коли одружився – «Яніночка», а потім взагалі скоротив ім`я і тепер інакше її не зве, як Янічка.

Я прикусив язика, взяв горнятко з кавою, але вона виявилася холодною.

– А що ж далі? – майже загортало товариство.

– Далі? – перепитав я. – Далі буде, як Олександр Тимофійович наллє мені ще одну чашку кави. Але за умови, що вона буде не настільки гаряча, щоб облазив мій язик, і не настільки холодна, щоб я не міг у цьому товаристві зігрітися.

Олександр Тимофійович задовольнив моє прохання, і я продовжував:

Минуло, мабуть, років два від того пам`ятного візиту. Я все менше провідував свого шкільного друга, хоча моя дружина все частіше пропонувала мені сходити в гості до Янічки. Власне, тепер Янічкою я називав уже свого друга, а вона – його дружину. Але завжди, коли йшлося про сім`ю Петра Андрійовича, ми казали просто: «Може, підемо до Янічки?» Ми ходили. У них нічого не змінилося. Жили вони так само дружно. Вранці, проводжаючи на роботу Янічку, він її так само цілував, бажав їй щасливої дороги, відкриваючи дверці своєї службової автомашини. Бажав так, що водій, як мені одного разу здалося, не стримався – про себе засміявся, а Петро Андрійович прощався з Янічкою, ніби проводжав її за кордон не менше як на півроку. Хоч наперед знав, що через сім робочих годин Янічка буде дома.

Інколи, коли сиділи в нього дома, він їй телефонував на роботу. Питав, чи вона пила сьогодні кефір, чи гуляла в обідню перерву на свіжому повітрі і чи не дуже перевтомилася. Якщо їй щось боліло і вона про це йому казала, він категорично забороняв їй далі працювати й наказував негайно йти додому, а то й загрожував, що сам до неї прийде.

Моїй дружині здавалося, що після цих відвідин і я трохи покращав. Я справді інколи брав у дружини важку господарську сумку, підвозив її на роботу, але от поцілувати вранці, коли вона йшла на роботу, ну ніяк не міг. З якогось дурного принципу. І взагалі, не хотів мавпувати, хоч моя мені все натякала, підкреслюючи, що інститути культури інтелігентності не дають. Я вже готовий був її цілувати, але все чекав слушного моменту, святкового, чи що.

І от одного разу ми виїхали на курорт. Я вже й не пригадую сьогодні, де ми були. Чи то в Ялті, чи у Коктебелі. Але якось прибігає моя дружина й каже: «Ану, вгадай, кого сьогодні біля готелю я зустріла? Ніколи не вгадаєш!» – «Кого?» – перепитую. «Янічку!» – щасливо усміхаючись, відповідає вона. «Янічку? – перепитав я, ніби першого разу не почув. – Її чи його? Чи обох разом?» – «Його, – каже. – Бачила в готелі».

Дзвоню я в готель, цікавлюся. «Так, – відповідає черговий адміністратор. – У сто третьому номері зупинився. Телефон номер такий». Я телефоную йому. «О-о-о! – чую, радісно гукає. – Ти що, тут? Ану, негайно до мене! Одна нога там, друга – тут. Чекаю. У мене шампанське, коньяк і все таке інше».

Словам «і все таке інше» я не надав ніякого значення. Беру дружину – і до Янічки. Стукаємо в номер, він відчиняє. Кричить, як студент: «Кого я бачу! Заході, родной! – переходить на грузинський акцент. – Пітьбудєм, гулятьбудєм!»

Я заходжу, дружина зі мною поріг переступає. «Здрастуйте, Петре Андрійовичу!» – вітається. Дивлюсь, а він раптом весь зблід. Зупинився на порозі і навіть на вітання не відповів. А тут раптом із люксу вибігають двоє миловидних дівчаток і до Янічки. «Ану, Петре Андрійовичу, показуйте свого шкільного друга». Моя обімліла. Я, між іншим, теж. «Чому ж, – кажу йому, – ти не попередив, що ти не сам! Ми думали, ти з Янічкою. А в тебе, я бачу, тут робоча обстановка. Дівчата, мабуть, стенографістки твої, секретарки?» – «Секретарка і кур`єрша. – підхоплює мій натяк Петро Андрійович. – Робота тут у нас екстренна… План… Горимо… І завтра треба все це здати… написати… передрукувати…»

«Від руки, – кажу йому, – то не те. А от якщо дівчатка. Та ще й професіоналки, то тоді… Все гаразд». – «Буде все в нормі, – заспокоює він мене. – Вони у мене обидві друкують. Пройшли курси…»

«Ну, вибач, – кажу. – Ми на вечерю запізнюємось. Нагулювали апетит. А тут, думаємо, давай забіжимо. Подивимось, як Яніч… Вибач, як тут Петро Андрійович поживає…» От бісова кава, – раптом зупиняю свою розповідь.  – Знову охолола. Олександре Тимофійовичу,  я не настільки зіпсований, як Олег Данилович, щоб пити холодну каву.

– Не підігрію, – відповів Олександр Тимофійович. – Поки не розкажеш, що ж було далі.

– Далі? Більше ми не ходили до Янічки. Моя дружина сказала: «Я бачити не хочу. Ненавиджу. Всі ви, чоловіки, однакові. Особливо коли в керівники якось виб`єтесь, секретарок заводите, автомашини державні, відрядження». Що вона під останнім словом розуміла, я й досі не знаю. А це ж, товарищі, вчора, ви ж знаєте, затвердили мене начальником комунального господарства… Теж автомашина, секретарка. Поганенька, правда, але міняти не збираюся, щоб з перших днів анонімки не посипалися. Прибіг додому, щиро поділився з дружиною… Сьогодні зранку мій шофер відвіз її на роботу. А увечері вона прийшла… Як завжди, з сумкою… Натомлена… Подзвонила. Каже: «Ти хоча б якогось гачка прибив до дверей, товаришу начальник. Сумку нема на що вішати. Поки знайдеш ті ключі». – «Люба моя, – відповідаю, щасливий, – буде тобі і гачок, і сумка, дай її, до речі, сюди, і дозволь, я тебе поцілую…» Так мені радісно було на душі… Я до неї з щирим серцем… Вона віддала мені сумку, а тоді як розвернеться і…

Далі треба щось розповідати?

Друзі посхиляли голови…

– Єдине, що скажу: коли нанесла цей удар, мене тільки одвірок підтримав. І ще – крім іскор ув очах, я запам`ятав: «Я тобі не Янічка!»

Що вона тим хотіла сказати – досі зрозуміти не можу. Та й взагалі, товарищі, жінки – це таки інший світ. Їх так просто не зрозумієш.