«Почування Почайни»

* * *

Без передмов 
тече ріка. І кров. 
Нехай і книжка ця без передмов
в затони душ поволі затіка:
вона – вогонь і водночас – ріка.
 

Читачику, не бійсь: ти не така,  
кажу тобі, ти не така ніщота,
як олігарх чи чокнута ЧК…
Є Плужник, є Бодлер,
а те, чи є ти й хто ти, – 
те знає Бог: чи жив ти

               й чи ріки чекав. 
 

КОЛИ ДЕРЕВА ВИЩІ ЗА БУДИНКИ

 

У цьому місті були дерева

повсюдно вищими за будинки.

В душі школярській будили рейвах

брюнетки витончені й блондинки.

 

Все те ховалося у деревах                             

ще позавчора, а не колись-то…

І заколисували той рейвах

Дніпро і вітер, та віт колиска.

 

А над усім – тільки княжі гори

та ще старі мовчазні дзвіниці:

щасливий, з ким те місто говорить,

і навіть той, кому лише сниться.

 

…Був закохався сам Бог в те місто,

і сипав манну – тоді нежданно –

щотравня щедро і рясно… Звісно,

тепер те зветься: цвітуть каштани.

 

 

НЕЗБАГНЕННА ГОЙДАЛКА

 

Гойдалка скрипить у кутку двора,

маятником ходить годинниковим –

не дива, якби на ній дітвора,

тільки там і близько нема нікого.

 

Хто ж її заводить о цій порі?

Мабуть, Бог чи вітер легку гойдає,

чи моє дитинство у цім дворі

в шапці-невидимці іще гуляє.

 

Чи воно без видимої ваги

хоче нагадати, що не відбуте?..

Гойда-гой… Чи зважити до снаги

нетто-брутто помислів? Нетто? Брутто?..

 

 

ТУМАНИ СТОМЛЕНИХ ЧАСІВ

 

Густий туман обрізав Київ:

ні цятки світла за Дніпром.

Лиш міст метровський вигнув шию,

як сонний, припнутий пором.

 

А далі, бач, відсутня решта

столиці, як в імперський час,

коли там плив у бік арешту

на Лівий берег сам Тарас.

 

Нема й метро «Лівобережна»…

Ще, може, з храмом… місце те,

і Гумільов необережний

до храму Анну поведе…

 

Вестиме він чи не вестиме,

чи в дев’ятсот десятім вів,

одне незмінне: я не з тими,

хто вб’є його чи вже убив.

 

 

РОЗМОВА З БАТЬКОМ

 

Ти надто добрий, батьку Києве,
до варварів і ворогів:
я не про гору ту Батиєву,
що досі… прощенням боргів –
 

з Батиєм назва не пов’язана…
А ватні варвари нові
скрізь під каштанами і в’язами
жирують на твоїй крові.
 

…Ти кажеш: винні ми, теперішні!
Ми ж правнуки, характер – твій.
…Хтось вийде з цього кола першим
і скаже: «Завтра буде бій».
 

 

ХРЕЩАТИКУ-БРАТИКУ

 

Я до тебе вертатиму

Звідусіль… Звідусіль

ми похрещені втратами

і весіллям весіль.

 

Я до тебе звертатиму

і в туман – без зусиль:

бо, Хрещатику-братику,

ти вже хліб мій і сіль.

 

Доки ще калататиме

в грудях дзвін-кровогін,

я до тебе злітатиму

із низин і вершин.

 

Та й пізніш – хоч підковою

при тобі я лишусь, –

може, словом-основою,

як щитом, пригоджусь.

 

ПОЧУВАННЯ ПОЧАЙНИ

 

Не так цікаво, чи в Почайні

жило насправді Чудо-Юдо,

що потім звали – Змій Горинич,

і чи Добриня-воєвода,

що Володимирові-князю

був рідний дядько і опора,

зі Змієм бився саме тут…

 

А цікавіше – ще давніше:

наскільки родичі близькі нам

жили тут в другому столітті

до нашої (це ж треба!) ери,

чиїх 66 домівок

вже розкопали копачі?

 

Й чому поселення те давнє

трьома овалами постало

отут в часи зарубінецькі,

а в… восьмому столітті зникло?

Чи так Почайна із Дніпром

несамовито розливались,

що підштовхнули старожилів

десь вище – аж до княжих гір?

Чи інше щось часи порвало? –

хоч натяк дай мені, Почайно.

І чи була ти нашим Стіксом

(Смородиною, Вогняною),

чи розділяла нам світи

перш, ніж Йорданом нашим стати?

 

 

ПОЧАТКИ ПОЧАЙНИ

 

Тому й Почайна, що почався

від неї весь новітній світ!..

Тому й печаль, тому й печаль ця,

що тут губився річки слід.

 

Чи в землю так сама ховалась

від нас, як від більшовиків,

чому зникала чи каралась,

чи плентала серед віків?..

 

…Коли до себе нас допустить

між темних схронів-берегів,

хай діти човники запустять –

заради прощення боргів…

 

Хай паперовий наш відчалить

та допливе таки в Дніпро,

й не стане баржою печалі…

Хай видибає на добро.

 

 

ЗАМІСТЬ СВІТЛА – ЦВІТ

 

Коли під моїм балконом,

у затишному кутку,

як завжди, першим у Києві

зацвів абрикос,

увечері третього квітня

на всіх Ново-Біличах

пропало освітлення.

Знеструмленими були

зо три десятки будинків.

Печально, що в двадцять першім столітті

таке ще трапляється

в європейській столиці,

але цілком земний абрикос

разом із небесними зорями

так підсвітили ніч,

що цей дивний збіг

став Божим дарунком.

Інакше можна було проґавити

світло природи в гілках-гірляндах

й природне світло небес.

 

Весна 2017 р.

 

МОЛИТВА МОЛОДОЇ

 

Вбережи його, Боже, взимку,

як його береже літо

листяним тим бро-не-жи-ле-том

в полі паленого ужинку!..

Чи ж бронею – мої жалі там?..

 

Я прикрила б його фатою,

тілом, каскою, – всім, чим можу,

щоб нас двоє було, мій Боже,

щоб у двадцять не буть вдовою –

бо природі таке не гоже…

 

Дай весільні бронежилети

найновішого покоління,

щоб Ромео обняв Джульєтту.

Я ж, як зможу, по-дов-жу лі-то

цим гарячим Тобі молінням…

 

Не inсognita ж наша terra –

невідома хіба що зайдам.

Отче наш, побудь волонтером:

щоб подовжилась людська ера,

найсвітлішим не дай щезати!..

 

 

МАЛОМИСЛЯЧИЙ ОЧЕРЕТ

 

Людина — лише очерет, найслабше з творінь природи, та вона — очерет мислячий… Велич людини тим і велика, що вона усвідомлює свою гірку ницість. Дерево своєї ницості не усвідомлює.

Блез Паскаль

 

Чому, коли йде честь на честь, 
частіш перемагає нечисть?
Їй ліку – тьма, числа їй несть…
Не в тім біда, що не вбезпечусь,
 

а в тім, що Божий дух заслаб, 
і «очерет» не визріває –
той, мислячий!.. З бісівських лап
живим все рідше виповзає.
 

І вожаки – як чу-жа-ки…
В яких cсавців таке хто бачив?
Та «очерет» хиткий завдячив…
А Спас вам – спа-салон, жуки.
 

Не втямив світ, що наробив, 
і править людський бал босота,
так, начебто сама Свобода 
тепер народжує рабів.
 

Чи знає хто, чи вірить честь, 
що «очерету» це минеться?..
Гадай: чи хамство схаменеться, 
чи вигорить Земля ущент? 
 

ІЗ ПАЛІНДРоскошів 
 

Автору «Денників» П. Сороці
 

Кине дощ у щоденник – 
кине день, не денник.
А висушить тишу сива 
ніч-Еллада-далечінь… 
нічче-Лада-далечінь,
нічче-леле-лелечінь. 
 

А ви ні: лінива…