«Повість про чотири квітки»

Сюрреалiстичний авангардно-ар'єгардний
панк-експеримент про кохання з неосимволами 
в бузкових, зелених, чорних і рудих тонах, 
з безбарвним прологом
і кольоровим епілогом

Она не страшилась возмездья,
Она не боялась утрат.
— Как сказочно светят созвездья!
Как звёзды бессмертно горят!
(К. Бальмонт)

И к знакомой мелодии ухо готовь,
И гляди понимающим оком,
Потому что любовь — это вечно любовь,
Даже в будущем вашем далёком.
(В. Высоцкий)

 
Безбарвний пролог

ЧОТИРИ З ЧОТИРЬОХ

Посеред порожнього Міста йшли чотири подружки...
(Насправді-то Місто аж ніяк не було порожнiм. Але що цим дівчатам якісь зайві сто мільйонів або навіть сто мільярдів осiб! Їх неначе немає.)
...Не те щоб вони були затебеувогоньiводу або подайвбiдiруку. Просто подружки. Трохи більше, ніж звичайні знайомі, але набагато менше, ніж вірні товаришки.
Найрозхристанiша крокувала попереду і горлала на всю вулицю, закинувши голову і широко роззявляючи яскраво намальованого рота:
— Ви тільки подивiться на неї! Вона ще не давала жодному хлопчику відпити зi своєї скляночки! Подивіться на цю недоторку! Або ти жаднюга, ге? Просто жаднюга? Жаднюга, жаднюга!
Скромна тиха дівчина, у бiк якої насмiшниця, не соромлячись, тикала пальцем, йшла сумовито похнюпившись, немов пленталася під конвоєм.
— Ну чи не соромно тобі, недоторко?! — кричала та, що йшла попереду, розбещено присідаючи і викидаючи далеко уперед криві ноги в наймодніших чоботищах.
— Соромно? Зiзнавайся!
Недотика-жаднюга продовжувала йти мовчки.

Роздiл бузковий

ЯК РОЗА ЗАПАЛА НА АЗОРА

— Розо, годі, — не витримала нарешті третя подруга.
— А тобі що за дiло?! — гримнула розхлюстана на заступницю. — Я просто хочу знати, чом Іриска не давала нікому пити з своєї скляночки, і все.
— Коктейля ти надудлилася через соломинку, он шо, — безцеремонно заявила четверта і хихикнула. — Сама в дверну щiлку бачила. А шо, нi?
Роза не відповідала, і не відповідала зовсім не тому, що була приголомшена нахабством подруги, — вона сама могла оббрехати будь-кого. І не тому, що згадувана подругою дія вважалася аморальною. Пiшли вони всi з їхньою мораллю!.. Роза втупилася у порожнє місце перед входом в кафешку, оскільки на цьому місці точно щось було.
— Ти шо, старуха! Не слиш, ге?
Те місце дійсно не було порожнiм. Біля вкритих непристойними написами дверей кафешки застигла скляна фігура голої людини. Матеріал фігури не вiдрiзнявся витончено-кришталевою прозорістю. Він був каламутно-коричневим і асоцiювався з брудною пивною пляшкою. Проте рiч не тільки в кольорі, але і в формах скляного тіла. А вже з пивними пляшками Роза була знайома надто добре. І з “шоколадками” теж.
— Негр, чи що? — спитала вона, куйовдячи хитромудру волошкову зачіску. — А чого роздягся? П'яний?
Права рука фігури заколивалася, х
вилясто перетекла в горизонтальне положення і застигла долонею вгору. У слабкому сяйві брудно-білої хмаринки, що з'явилася над долонею, виблискувала золота сережка-ромбик.
— Ух, класно! — зраділа Роза. — Що хочеш за неї?
Коричневі губи захвилювалися, вимовляючи нечутні слова. Великий палець плавно гойднувся, вказуючи на соломинку для коктейля. Роза жадібно вхопила ромбик сережки і одразу відшукала пробу. Проба виявилася найвищою. Добре, дуже добре...
На ромбику застигла розiпнута фігурка. Проте приємних почуттів вона не викликала. Замість покірного, сповненого страждань обличчя вищiрила гострi зуби жорстока африканська маска з дірками замість очей. Але загалом, цінна дрібничка, годi й казати. Такий ромбик в будь-якому разi має вбити наповал всіх модниць Міста і зібрати табуни парубків. Тому Роза остаточно прийшла у шалений захват і поквапилася з розплатою. Діловито і безсоромно заходилася вона вивiльнювати склянку, радісно бурмочучи:
— Зараз, зараз...
Але почула позаду уїдливе хихикання.
— Ти що, Розо, з глузду з'їхала?
Iриска й Маргаритка дивилися на неї з огидою, Лілія — з нерозумiнням.
— За товар треба платити! Негайно! Ось зараз пiдставлю цій “шоколадцi” скляночку, хай вам грець! — вибухнула Роза.
“Увійди до бару”, — iз дрiбненьким дзеленчанням проповзла Думка, немов двірник вiдмахнув мітлою до краю тротуару рештки битої пляшки.
Прозорого негра не було. Він зник так само раптово, як і з'явився. І ніхто не бачив його, крім Рози. Зате ромбик залишився і чомусь колов долоню гострими кутками. Розiп'ятий африканський божок ікласто всміхався.
— Оце так!.. — розсердилася Роза. 
Вона діловито вставила сережку у вухо, поправила вміло розхристаний на найцiкавiших мiсцях одяг і провалилася в кафешку, заразом віддавивши хвоста місцевій дранiй кішці (“Щоб знала, як під ногами вертітися!”). Проводжаючи її, коричневе небо бадьоро підморгнуло сірим оком сонця.
Стіни засліпили Розу строкатим миготiнням. По полірованій підлозі розтiкався натовп, в кишенях і в кулаках похрумкували тугрики і форинти. Завіса сивого диму абсолютно ховала декілька столиків по кутках. Під акомпанемент роздовбаного банджо і удари долонь по столешницях димова завіса басовито виревувала останні винаходи нелояльної молодіжної думки.
— Пьянь, рвань, погань, — буркнула Роза, зло сплюнула і для вагомості припечатала: — Вiдшивань.
Бузкова Роза обожнювала кафешки саме за цi сиво-димні завіси, бо їхнiй колiр дуже гармонiював з її власним кольором. За завісою можна сховатися від миготіння стін. У завісах можна спокійно загубитися, розчинитися й напитися. Хай навiть якісь надто гамiрливi йолопи вічно псують враження...
— Не в гуморi? — поцікавився голос лiворуч.
— Е?!
Роза одразу відпала від монотонного натовпу і хляпнулася на ажурний стілець, який ледь не розвалився від надто енергійної посадки.
— Їсти хочу досхочу, — зкаламбурила вона, зробивши відповідний жест.
— А пити не хочеш. Слинiв забагато, — пожартував дужий модний парубок, що сидів за столиком, але одразу ж обережно додав: — А мені даси напитися? Зi скляночки. Вона в тебе ладна? Трiснута чи як?
— Я тебе по очах твоїх нахабнючих зараз трісну, — гiдно відповіла Роза, але одразу ж уточнила: — На все свій час. Поки що я голодна.
Роза знала, що модні парубки не ображаються на грубiсть з її боку. Вона взагалі надчудово знала модних парубків і всі їхнi нехитрі звички, тому життя уявлялося їй нудотно-бридкою жувальною гумкою. І справдi, співрозмовник анiтрохи не образився. Просвердливши натовп, він повернувся за мить з тарiлочкою печива і склянкою збитих вершкiв. Одразу ж стіни бара ревонули популярний шлягер:
— А Роза запала, запала
На цього Азора, Азора!
Мiй погляд ти ледь упіймала,
Як чашку з фарфура 
i миску з фарфора!
Тебе заряджаю-ряджаю!
Тебе наряджаю-ряджаю!
Тебе поважаю-важаю!
Тебе проводжаю-воджаю!
— Така музичка краще за ниття банджистiв? — весело поцікавився парубок.
— Звідки ти дізнався, що мене звати Розою? — спитала Роза, поглинаючи вершки і вже більш прихильно позираючи на модного співрозмовника, який, здається, справдi був хвацьким молодиком.
— Нізвідки. Просто я — Азор.
— Весело, — кинула Роза. — Дуже весело. Роза, Азор — все навпаки. А тепер дай пити.
Азор упіймав точно за шийку і висмикнув з кишені парубка, що тупцював поруч, пляшку “Наполеондора”. Серце Рози майже розтануло. I, здається, скляночка вже зволожилася.
— Ей, ей, легше, — запротестував парубок, хоча у порівнянні з Азором виглядав досить-таки кволим.
— Скільки з мене? — безбарвним голосом поцікавився Азор.
— Тридцять п'ять франків, — відразу пожвавiшав парубок.
Азор покопався в гаманці, витяг звідти шість потрійних бані і тицьнув хлюпику зі словами:
— От і добре. Ми розрахувалися. Геть звiдси.
Коли гроші стискає настiльки величезний кулачище, як у Азора, сперечатися не доводиться. Хлюпик ганебно відступив.
Одна iз Стін вибухнула снопом блакитних іскорок і повідомила:
— А тепер добiрка останніх новин. Чи знаєте ви, скільки лампочок на рік купує знаменитий Бандальмахар Дукс, виконавець головної ролі в серпантині жахів “Скажене полум'я”?
— Дукс, Дукс! — вискнула Роза, заплескала в долоні і з криком: “За тебе, Бандальмахар!” — залпом проковтнула повну склянку “Наполеондора”.
— Так, Дукс — це класно, — мимохідь кинув Азор (проте без особливого ентузіазму; він був дуже зайнятий, оскільки намагався уявити Розу голою і все не мiг вирiшити, як вона краще виглядає: на спині або рачки; Роза ж давно перестала помічати подібні хтивi погляди). Стіна продовжувала віщати тим же тоном:
— Виявляється, Дукс сам цього не знає. Всі хатнi, а також інтимні справи суперзiрки взяла на свої нiжнi чарівні плічка його тринадцята коханка, за сумiсництвом — економка і секретарка Гліцинія Коннігана. Як влучно висловився сам Бандальмахар, “лампочки йому до лямпочки”. Найщасливіша ж iз Гліциній упевнена, що її вже Дукс не кине, як кинув дванадцять попередниць. Вона дебютувала нещодавно на естраді і сьогодні стверджує разом iз групою “Блакитні хлопчики”, що тринадцять — це найщасливiше у світі число.
— Пливла я бурхливим світанком
У каламутнiм вирi буйних днів.
А ти, розпахнувши фiранку,
Кохання мого захотiв!
— Тю-у-у-у, не можу чути цю корову, — не зважаючи на те, що крiзь вмiло зробленi дiрки сукнi вся кафешка бачить її фіолетовi принади, Роза рвучко пiдвелася й загорлала: — Ти, Гліциніє, чи як там тебе! Я тебе зживатиму із затишної місцинки! Я стану в Бандальмахара чотирнадцятою! Ясно тобi, стерво?! Хоч на годину, а стану! Чуєш, ти, мавпо-розмальовко?! Буду!!! І мене показуватимуть по всіх Стінах!
— А як же я? — стримано спитав Азор. — Ти мені першому пообіцяла дати.
— Пiш-шов ти!.. Телепень, — Роза впала на пiдлогу мимо стільця. — Хочу добитися до цього акторчика Дукса. І доб'юся. А ти — телепень. Обносок. Пшик без палички. А я красивіша за цю корову. 
Роза явно забула про свої криві ноги.
Модний від макiвки до п'ят Азор все ж образився. Це була нехай маленька, але перемога над ганебними парубками, тому Роза збадьорилася і навіть стала потихеньку давати волю власним мріям.
— Тринадцять, тринадцять, тринадцять!
О-гоу-гоу-го!
Давно вже нам час цілуваться!
О-гоу-гоу-го!
Тринадцять, тринадцять, тринадцять!
Найлюбiше число!
Кохатись, кохатись, кохатись —
От наше ремесло!
Стіна незворушно демонструвала “Блакитних хлопчиків”, які плазували бiля голих ніг неповторної Гліцинії Коннігани. Роза не зважала на них. Вона заздрила славі, фальшивим коштовностям і вбранню Гліцинії, а тому мовчки й ніжно пестила бузковими крапельками нігтів рожевий пушечок власної Мрії про Бандальмахара Дукса, нiжила Думку, поклавши її на коліна. Потiм знов спустила Мрiю на пiдлогу i почала ласкаво перекочувати. Адже Бандальмахар — це не якийсь там модний Азорчик і навіть не “Блакитні хлопчики”. Це нова, невідома на смак жувальна гумка... Тобто нова щаблина життя, звiсно.
Звідкись iз стелі зірвався Ніж Долі, наскрізь прошив рожеву Мрію Рози і з розкотистим сміхом пригвоздив до підлоги.
— Нi-i-i-i-i! Я доберуся до нього! — у відчаї залементувала Роза.
Сльози потекли з її бузкових очей чистими, мов спирт, потоками. Пригвождженна Ножем Мрія судомно звивалася і передсмертно хрипіла. Шкода було прекрасну Мрію про Бандальмахара, до слiз шкода!.. І Роза плакала.
— Пiднiмайся. Ти абсолютно не вмієш пити “Наполеондор”.
Азор схилився до неї і торсав за плече. Роза невиразно згадала, що цей модний парубок образився. А образити модного парубка було для неї таким величезним задоволенням! Такою солодкою перемогою над цими потенційно ввічливими хлопчиками... І Роза неохоче кинула:
— Так, пішли звідси. Дур-рна ця кафешка... Ні, навіть найдур-рняцькiша! О...
Азор насилу поставив її на ноги і вивів на вулицю, доволi безсоромно пiдтримуючи за підстаканник.
— Що це?!
Роза перелякано заціпеніла на могутнiх грудях супутника. Чорне небо і чорна земля лещатами стискали Місто. Над будинками, що корчилися в агонії, стирчав гігантський ромб з розiп'ятим африканським божком. Вулицею пленталися по коліно в пилюці похнюпленi люди. Кайдани на руках і ногах сумовито дзвеніли.
— Що це, Азоре, — продовжувала автоматично повторювати Роза, хоча вже усвідомила, що це лише чергова п'яна маячня... Або ні? Видiння Пригнобленого Міста було занадто чітким. Воно до того ж не розгойдувалося і не пливло на всi боки, як перед тим стіни кафешки. Не видiння?! Невже?!
А Золотий Бог сходить з ромба, протягає їй руку.
— Чи підеш зі мною, Розо? Ти моє дитя. Тільки зі мною ти станеш знаменитою.
Кайдани дзеленчать на руках і ногах пiдкорених людей. Це дзеленчання зачаровує так, що Роза ледве помічає коливання власних губ:
— Так, так, з тобою, тільки з тобою!.. Ні, нi, з ким завгодно, лише б тiльки всі знали мене, всі лишилися б там, унизу! Тiльки б мене показували по всіх Стінах!
— Будеш, будеш. Обіцяю.
Тільки-но Роза приготувалася віддатися на милiсть золотих рук, як зовсiм недоречно (а вiдтак з непередаваним внутрішнім роздратуванням) почула слова Азора:
— Пішли до мене... Ні, краще до тебе. Ти абсолютно не вмiєш i не можеш пити “Наполеондор”. А я хочу отримати обіцяне.
Азор впав на коліна, зім'явши наймоднiшi брюки, і заходився пестити край її розпашiлої скляночки вологими жадібними губами. Це відразу привело Розу до тями. Нав'язливі міражі зникли. Розiпнутий африканський божок сумирно висів на вусі.
— Виховані хлоп'ята не торкаються скляночки губами, а встромляють соломинку, — кинула Роза з ноткою переваги в голосі, приводячи до ладу хитромудру волошкову зачіску: мовляв, усі вони такі, модні парубки!
— А я невихований, — заперечив Азор, не відриваючись від скляночки. — І вже полюбив блакитні кучерi на твоїй печерi.
— А я матиму за цю твою любов якусь дрібничку хоча б на сім юанів?
Азор сумно підвiвся, абияк обтрусив коліна і неохоче витягнув з кишені гроші.
— Бери, тут більше.
Роза вмить запротестувала:
— Зачекай. Встромиш в склянку, коли покористуєшся.
Азора дуже розвеселила подібна винахідливість. Він настільки прибадьорився, що сказав:
— У мене з собою, між іншим, шприц. Оформимо?
— Удвох, — погодилася Роза. — І щоб ніякої гидоти у причеп! Знаю я вас.
Несподiвано з-за рога вилився вируючий натовп, справжнiй, а не уявний. З середини натовпу долинали гучні вигуки: “Покайтеся, грішники!” Роза вискнула і підскочила на місці. Їй на секунду здалося, що відроджується нещодавнiй п'яний міраж. Азор змiряв супутницю докірливим поглядом, висмикнув з натовпу якусь непоказну особу і якнайввічливiше спитав:
— Що тут сталося?
— Та ось божевільний якийсь горлянку дере, — пояснила особа. — Покайтеся, каже, бо всім зле буде. Його щойно вирядили в білі простирадла, а цей ідіот зрадів, немов маленьке дитя, і проголосив себе кардиналом. Ми його так і назвали — Білий Кардинал.
— І варто було кричати? — спитав Азор супутницю, відпускаючи особу.
Натовп на декілька хвилин розколовся, відкривши в самому своєму серці абсолютно сивого старого. Він дійсно був убраний у плащ з крохмального простирадла, а на плечі ніс ящик. Виймаючи звідти книги, старий виривав по декілька сторінок і кидав у натовп, вигукуючи співучо:
— Ось Слово Боже! Читайте, приспішники диявола! Читайте і кайтеся!
Натовп досхочу веселився. Розі також стало смішно. Несподівано рудий юнак підбіг до старого і заходився збирати видранi аркушi. Натовп загудів, зімкнувся і рушив далі.
— Рудий. Погана прикмета, — незадоволено пробурмотіла Роза.
Від всіх незбагненних дивацтв сьогоднішнього дня її вже трохи нудило. В той же час цілком можливо, що вона просто перевищила “свою” дозу “Наполеондора”.
— Ти що, у прикмети віриш? — презирливо спитав Азор.
— Не везе мені на рудих, це точно, — підтвердила Роза. — Подружка от в мене є, Ірискою звати. Також руда.
— Отже, з-за неї тобі й не щастить, — вирiшив Азор.
— Ще й як не щастить! — підтвердила Роза, згадуючи простромлену Мрію про Бандальмахара Дукса і всякі інші неприємні речі.
— Гаразд, пішли.
— Ні, стояти!
Роза знала всіх патрульних, мов облуплених. Знала, з якою дівкою зустрічається зараз кожний з них. Знала, що Старший патрульний не вдовольняється своєю Мальвочкою і зараз почне просити її продемонструвати підстаканник. І якщо поплескає по пiдстаканнику долонею, це означає: “Розо, вибач і забудь! Я посилаю Мальву попiд три чорти, нехай кривляється перед іншими. Зустрінемося сьогодні увечері”. Тому вона спокійно кивнула Азору (мовляв, гаразд) і спитала:
— Чого треба, хлопче?
— Під спідницю зазирнути, — так само спокійно відповів Старший.
— Ну ти, я тобі!..
Азор набув войовничого вигляду і почав загрозливо насуватися на трійку патрульних. З одного боку, Роза була задоволена (по-перше, вона не помилилася щодо поведiнки Старшого; по-друге, якщо Азор одразу ж не сплавляє її патрульним, а лізе в бійку, то він серйозно сидить на гачку і, мабуть, накине ще юань-другий понад обіцянi). Але з іншого боку, щоб не упускати Азорових грошей, доведеться його захищати. А захист доведеться відпрацювати сьогодні увечері iз Старшим. А всі хлопцi з патрулів “граються” з дiвчатами безкоштовно, хоч не займають потім пiд час облав.
— Гаразд, угамуйся, — нарешті сказала Роза, відтягнувши за комір супутника, що розвоювався настiльки невчасно. 
Азор неохоче підкорився (отже, точно на гачку!), пробурмотівши зі злістю:
— Стривай, паразите, ми ще зустрінемось, коли ти без мундирчика підеш до кафешки.
— І поговоримо після випивки, — погодився Старший, похряскуючи суглобами кулаків, та пояснив, звертаючися до Рози: — А шукаємо ми прозорих.
— Голова твоя пiсля перепою прозора, — пробурмотiв Азор. — Хiба не бачиш, що ми обидва абсолютно непрозорі?
— Не грубіянь, я все ж у патрулі, а не за кухлем, — неприязно відповів Старший.
Роза відчула, що на неї чекає ой яка довга вiдпрацьовка! Тим часом Старший вiв далi:
— В нас наказ: шукати прозорих людей. А звідки я знаю, чи прозора вона під спiдницею?
— Чого вже сперечатися: наказ! Хоч і безглуздий.
Роза повернулася спиною до патруля, якнайвище задерла куций поділ сукеньки з надмiру високим розрізом і вкрадливо спитала:
— Ну що, просвічуюся? Або не дуже? Як це тобi, парубче?
Старший патрульний розцвів, наблизився до Рози котячою ходою і ласкаво поплескав по підстаканнику. Було добре помітно, що Азор ковтає слинки і взагалі розгрібає кігтями й копитами землю. Роза вважала за потрібне припинити на цьому спектакль. Вона удавано знiтилася, зашарiлася бузковим рум'янцем і м'яким, немов морозиво, голосом прошепотiла:
— Ну i годi з тебе, пустунчику. А знайдеш прозорих — привіт їм. Від мене.
Патрульні неквапом рушили далі. Азор, подумки шаленiючи при згадцi про округлий пружний підстаканник, тягнув за собою Розу все швидше й швидше. А вона насолоджувалася усвiдомленням, як міцно сидить на гачку Азор, коли йому, самовдоволеному модному парубку, зовсiм несила терпіти.
Квартира зустріла парочку чотиристiнною мовчанкою і напiвпохiдним ліжком. Азор без зайвих слів приготував усе необхідне і вже за декілька хвилин лежав поруч з Розою, вбираючи наркотик розслабленим тілом.
— Слухай, а як ти “сіла на голку”? — несподівано спитав він.
— Та, сміх, та й годi, — пробурмотіла Роза занiмiлими губами. — Є в мене подру... га... Так, подруга, Лілія, тобто про... сто... просто Ліля. Вона мене... мені і каже якось: “Да... вай... “сiдаймо на голку”... на соломинках ми вже... же... сидимо”. Я паг-ган-но торопа... ла... тоді. Чи то напил-л-лася... Н-н-ні, здається, не бул-л-ло такого... А у мене є под-р-руга... Звати її пр-росто... Лілею. Не знаю... не пам-м'ятаю... скільки і чого...
— Ти забалакуєшся, Розо, — поправив її Азор. — Як ти “сіла на голку”?
— См-мiх один, — повторила Роза. — У мене подруг-га бігає, засмучує... тобто... є под-друга!
Роза бездумно вирячилася на свої бузкові нігті, оформлені дешевою манікюрницею. У голові все плуталося. Золотий Бог і кафешка, зачіска і Азор...
Стіну прокреслили доріжки з блискавок.
— Вам що цікавіше: хто замінить Президента або хто замінить вам Дукса Незрівнянного?
Блискавки зібралися в лiтери: ВОГ
— Що?! Бандальмахар помер? — стрепенулася Роза. 
Наркотичного туману як не бувало.
«Ви настроєні на “ВОГ — В Останню Годину”, — вела далi стіна. — Ризикнемо повторити для тих, хто уважно не слухав нас раніше: сьогодні Бандальмахар Дукс зустрiв легку, але передчасну смерть разом зi своєю коханкою номер тринадцять — Гліцинією Конніганою. Спочатку стали підозрювати саме Гліцинію, та її тіло знайшли в сусідній з Бандальмахаром кімнаті».
— Ж-жах, ж-жах, — прошепотiла Роза, дрібно цокотячи зубами і зацьковано озираючись. 
Без Дукса її свiт нестримно руйнувався, простромлена Рожева Мрія немовби вмирала повторно.
«А зараз фрагменти останньої, так і не вiдзнятої повністю серії серпантину “Скажене полум'я”, присвячені пам'яті нашого загального улюбленця i кумира!»
Стіна шумно продемонструвала натовп монстрів, в центрі якого театрально застиг замислений Князь Пітьми (він же Бандальмахар Дукс у всій красі пластичного гриму). Роза просто не здатна була сприймати ці унікальні кадри. Моторошна звістка ніяк не вкладалася в голові. Ця жахлива подiя з тупою упертістю бульдозера трощила всі життєві плани Рози.
— Не стати мені його чотирнадцятою коханкою, — пробурмотіла Роза і негайно, без жодного переходу розповіла: — Наші з Лілією скляночки тоді уперше одтрiскали і заплатили за це наркотою. Отак я й “сіла на голку”... заразом iз соломинкою.
— А тепер давай-но скляночку мені, — ліниво заявив Азор.
— В мене якесь чорне Почуття у горлі, — знесилено поскаржилася Роза. — Дукс помер. Мрію пронизав Ніж Долі. Рудий у натовпі зустрівся. Все це обпалює. Я не хочу.
— Намагаєшся уникнути розплати? — мовив Азор із загрозливою підозрілістю. — Не вийде, — і занурив соломинку в склянку...
Золота дужка зробилася м'якою і тонкою, ромбик ковзнув від мочки вуха униз, з'їхав по ліжку і опинився на підлозі. Він почав збiльшуватися. Повільно, нестримно. Нарешті Золотий Бог, що досягнув розмірів десятирічної дитини, насилу відірвав від ромба прибитi руки й ноги, пiдвiвся, пройшовся туди-сюди перед ліжком, де спали знесиленi Роза і Азор, трохи розсунув свої груди. З щілини, що утворилася, назовнi пурхнув рій напівпрозорих тіней. Той, хто летів попереду інших, кинувся до непритомної знесиленої Рози і почав торсати її.
— Що ти робиш? — запротестував Золотий Бог, та його слова не подiяли.
— А... Де я? — Роза безглуздо обводила бузковими очима смертельно перелякані Стіни.
— Прокинься, час! Скажи, чи хтіла ти Чотирнацьтою буть, Що інших затьмарить навік? — проспівала тінь, котра явно звикла до обожнювання.
— Дукс! Бандальмахар Дукс, яке щастя! — зраділа Роза, але одразу ж здивувалася: — А чом ти такий... прозорий?
Дукс мовчки усміхався. Роза відсторонилася і викрикнула:
— Дукс, ти ж помер! Я чула!
Приголомшена свідомість готова було видавитися з тіла крізь витріщені очі і величезний горлаючий рот. Не маючи виходу, вона змушувала судомно битися голе бузкове тіло, в яке вже вчепилася дюжина прозорих фігур. Азор прокинувся від її криків і від іржаво-нестерпного виску непроханих гостей, але також був схоплений.
— О так, помер я. “Бідолашний Дукс!” — сказали друзі й вороги. Iрорги випили мене, — актор театрально здiйняв руки до тремтячої від переляку Стелі.
— І мене, — додала Гліцинія Коннігана, вказуючи на розвеселих прозорих істот. 
Роза забилася в їхнiх чіпких руках, мов пташка.
— Допоможіть! Пустіть! Азоре, Азоре!
— Даремно ти її розбудив, — з докором сказав золотий карлик.
— Не сердься, в цiм немає й граму небезпеки, — заперечив Дукс. — Жадала стать чотирнацьтой вона І тільки цим була повна. І як же можу їй відмовить?..
— Паскудник! Геть вiд неї!
Азор напружив свої чудовi м'язи, намагаючись вивільнитися, однак Золотий Бог вдарив його ребром долоні в груди. Тіло репнуло. Загарчавши і відштовхуючи одна одну, прозорі фігури прикипiли до трепетного серця Азора і почали пити його. Роза відвернулася, закусивши губу. Взагалі-то вона любила спостерiгати за бiйками і сама теж могла пiддати ногою як слід. Але доводити справу до такого кінця... Щоб вiд переляку кров стигла в жилах... Щоб усвідомлювати, що сама опинишся в тому самому становищi за п'ять хвилин або п'ять секунд...
І в той же час всередині поширювалося і розросталося якесь ласкаве й вдячне почуття до Бандальмахара Дукса за те, що його супутники позбавляли її, а заразом і весь світ від ганебної істоти, модного парубка Азора. Він бо вже встиг набриднути Розі до позiхотної нудьги у вилицях. Заразом нiжне почуття розтікалося і на Золотого Бога, який, здається, і привів всіх цих прозорих. Роза жваво пригадала п'яне марення... Або й не марення зовсім?! І одразу ж ті невиразнi обіцянки величі знищили її переляк.
— Ось. І нічого страшного, — тим часом заспокоював її Дукс, ненадовго переходячи на прозу. — Я також боявся. І Гліцинія. І він, і він, і вона, і кожен з нас. Але повір мені, дівчинко, без душі ти станеш як всi. Душа — немов той камінь на п'ятах, Бездушним легше, iнше — суєта... Вiзьми лишень Азора. Йому вже лiпше, а невдовзi Він приєднається до нас I сполохне, мов гас… I лишиться на цiй дорозi, — Дукс застиг в позі самовдоволеного штукаря.
Напівпрозорий Азор насилу сів, виставивши верхню частину тулуба над знівеченим тілом, що тепер вже відслужило своє, а нещодавно було таким спритним і красивим. Він здивовано оглядав це тіло, голу Розу і безладно розкиданий одяг. Роза ж мало не плескала у долоні (шкода, що її тримали).
— Ми також живі і поки що такі, як бачиш. Але ми не люди, ми — iрорги.
— Iрорги, — захоплено прошепотiла Роза.
— І ти невдовзi станеш як усi. Але... є дещо крiм того, — Дукс театрально витримав ефектну паузу. — Мене ж бо випили не так давно, Ба навіть щойно. Може, випили погано, I я ще здатен помiчать, Що в те' кривії ноги й пласкі груди. Отому-то, Розо, хочу я Тобі маленьке задоволення надать I все ж зробить тебе Чотирнацьтою хвойдою своєй. Бо за життя Я не помітив би тебе мiж тисячма Прихильниць iнших. Та тепер, на твому смертному одрi... — актор майстерно схопився за голову.
— Комедіант, — процiдила Гліцинія. — Блазень. Ловелас.
— Так, звiсно, —  Дукс скоса позирнув на офiцiйну коханку і звернувся до Рози вже цiлковито серйозно: — Ти щаслива, хiба нi?
— Ага, — погодилася Роза, приймаючи в обійма крижану тінь Дукса і занурюючи його лице у волошковий туман волосся. — Можеш навіть першим випити мене. А я стану знаменитою?
— Зі мною, звiсно, станеш, — запевнив Дукс.
— Він хотів сказати: зі мною, — поправив актора Золотий Бог, ікласто посміхаючись. — Що не кажи, Розо, а я відразу відчув до тебе довіру. І підіслав негра.
Роза iз вдячністю поглянула на Золотого Бога. Дiвчинi здалося, що той насолоджується її цiлковитою покорою і нетерплячим очікуванням майбутнього. Золотий Бог кивнув, Дукс нахилився до шиї Рози.
— Ні, стривай, я ревную! — заревла прозора Гліцинія і негайно занурила губи в трепетну теплоту живої ще душі.
— Геть! Я теж хочу!
Азор-iрорг вiдкинув геть Гліцинію, мов трiсочку. Роза спробувала ухилитися. Парубок так набрид їй... в цьому нудному житті... Але тіло вже не слухалося свідомості, що повiльно полишала його... Потім інші вiдтягнули Азора. А Бандальмахар Дукс все ще стискав кам'яніючу сизу Розу. Стискав і сценічно реготав, вдивляючись у згасаючi бузкові очі.

Роздiл зелений

МАЙСТЕР І МАРГАРИТКА

— Смійтеся! Смійтеся всi! У Містi оголошено День Жалобного Сміху! — волали в один голос Стіни. Люди слухняно хихикали, сміялися, реготали, надривали черевця.
А Маргаритка, як завжди, загубилася в якомусь глухому районі і замрiяно блукала в дзеркальній тіні незнайомих вуличок і провулків. Блідо-салатовий пуп'янок її ротика не морщила жодна зморшечка фальшивої усмішки.
“Дивно все ж, — розмiрковувала Маргаритка. — Ось помер новий Президент, а всі сміються. Звичайно, так велять Стіни, але мені чомусь зовсім не хочеться цього робити. Президент був... був хорошою, доброю, розумною, мужньою людиною — а всі сміються”.
Маргаритка старанно оминула матову калюжку дощової води і продовжувала розмiрковувати:
“Чи можу я сміятися? І чи маю сміятися? Адже в мене не тільки Президент помер, але й Роза. Вона була огидним дівчам. Вона займалася неподобством у той час, коли померла. Але в той же час Роза була моєю подругою, нехай не найкращою, але все ж подругою. Принаймні, пiсля її смерті я не можу, просто не можу сміятися!”
Маргаритка зупинилася перед рудо-рожевим написом на асфальті, що перегороджував шлях. Там було лише єдине слово:
раніше
“Так, раніше. Напевно, колись над смертю людини не сміялися. Підручник з початкової етики стверджує зовсім інше, але я відчуваю, що так бути просто не може. Хтось переступив через це. Ось так переступив!”
Маргаритка переступила через рудо-рожеве слово, яке одразу ж зникло з асфальту, і продовжувала свій шлях.
“Переступила один раз одна людина, потім двiчi — двi людини. Чим далі — тим більше. А тепер... Невже я залишилася одна? Не може...”
— А ну стояти!
Дорогу загороджували три здоровезні парубки з вищiреними в жалобнiй усмiшцi пащами.
“Наглядовий патруль. Я потрапила у пастку”, — переляк скував дівчину надійніше за наручники. 
Вона не помітила, як вийшла з яскравого провулка на широку площу. Тепер покарання неминуче.
— Пішли з нами, дiвко! — весело зареготав середній патрульний і зробив своєю лапищею запрошувальний жест.
— Вона попалася!
— Попалася, попалася!
— На гачок попалася та, що не сміялася!
Зрідка перевіряючи гарненьких (і не дуже гарненьких, але ж відповідного фаху) дівчат на прозорість згідно з якимось застарiлим дурним наказом і смачно цмокаючи язиками, патрульні прокладали в морi щосили радiючих пик невірний коридорчик, який одразу ж змикався в них за спинами. Всім кортiло подивитися на полонянку. Звичайно, на їхньому місці Маргаритка ні в якому разі не поводилася б так. Вона би втекла свiт за очi і сховалася в якийсь потаємний закуточок, тiльки б не бачити страждань нещасного бранця. Адже ніхто не знає заздалегідь, який вирок винесе Суд. Подейкують, зараз всю процедуру якось автоматизували, і засуджених засилають на довгий термін хтозна куди. Тому Маргаритка, покусуючи від хвилювання салатовi губи, про всяк випадок прощалася з цим навiженим, мінливим, але таким близьким і гірко-рідним свiтом, з ультрамариновим сонцем і рудим небом... Шкода, птахів не було. Вони кудись зникли декілька тижнів тому.
Несподiвано гамiр натовпу перекрили пронизливі крики: “Покайтеся, грішники! Покайтеся, приспішники диявола!”
Гомiнливий натовп жбурнув до ніг патрульних Білого Кардинала.
— Покайтеся, грішники, — тупо пробурмотів він, розтікаючися по запорошеному асфальту. 
Дівчину уразив несамовитий відчай, написаний на обличчі старого.
— Він також не сміється! — жебонiв натовп.
— Він не сміється!
— Порушує!
— Також порушує!
— Прихопiть з собою і його!
Маргаритка наблизилася до Кардинала і, схилившись, мовила:
— Пiдводьтеся. Я допоможу вам.
— Геть, дияволово сім'я! Геть, геть! — завив Білий Кардинал, відсахнувшись від простягнутої руки Маргаритки із завидною для його сухої старечої зовнішності прудкістю.
— Але чом ви не хочете, щоб я вам допомогла? — здивувалася дівчина.
Білий Кардинал почав шепотіти, гарячково перебираючи пальцями і поводячи на всi боки червоними запаленими очима:
— Чотири коні Апокаліпсису, чотири коні скачуть землею, мчать проклятим Містом і витоптують все на своєму шляху. І щасливий буде той, хто потрапить під їхнi копита, бо смерть його буде легкою та швидкою. А символ цього проклятого Міста — шльондра, яка осiдлала звіра багряного iз сiмома головами і десятьма рогами. І зруйнує Господь Місто, і вб'є шльондру, і розрубає сім кіс її на сім частин! І спопелить багряницю і порфіру її, і золоту чашу в руці її.
І шльондра ця — ти!!!
Кістлявий палець Білого Кардинала знесилено трусився бiля колін Маргаритки.
— Не прийму я від тебе допомоги, тому що проклята ти і проклято все, що торкнеться тебе!
Натовп потопив в несамовито-шаленому реготі трикутник патруля. Здавалося, Маргаритка притягувала не тільки кардинальський палець, але й жалячі пальці всього натовпу.
— Але я... але я не... 
Слова не йшли Маргаритці в горло, як шматки жирного м'яса у спеку. Її малахітові очі, що зазвичай нагадували два серцеподібні листочки, зовсім округлилися. Маргаритка відчувала приниження і образу так гостро, як ніколи досi. І... невже він знає?..
— Сонце ще не сховається за небокраєм, як поринеш ти в розпусту і неподобство і будеш проклята, — прошипiв Білий Кардинал. — Бо блукав я Містом і шукав Діву Бiложалобну або Діву Чорнорадiсну, а ти зелена. А що є в Місті зеленого? Ропуха в стічній канаві! Пліснява на недоїдках! Зелені помисли і бажання зелених молодиків! Мерзота, мерзота, мерзота! І бути тобі ропухою!
Кардинал впав на асфальт, дико витріщив очі і несподівано слізливо заволав:
— Покайся! Поцілуй хрест. В мене лишився справжній, може, останній справжній хрест на землі!
Старий рвучко копирсався в зборках одягу, але ніяк не міг витягнути коштовність. Кинувши нарешті своє безнадійне заняття, забубонiв:
— Справжній хрест. На ньому розiпнутий Спаситель, а не ідол з молоховою душею і мамоновими очима. Дивись, грішнице! Ось хто зжере тебе!
Маргаритка, яка дуже перелякалася від слів Кардинала, озирнулася і задрижала, оскiльки над морем голів здіймався ромб з розiп'ятим Золотим Богом. Тiльки-но дівчина скрикнула, як Золотий Бог спалахнув чорним полум'ям і зник.
— Гаразд, годi базiкати.
Старший патрульний перевальцем підійшов до Білого Кардинала, діловито пхнув його носком начищеного чобота під ребра і зі сміхом гаркнув:
— А ну пішли, поганко бліда!
По дорозі у вiддiлок Маргаритка розмiрковувала над тим, наскільки справедливі слова Кардинала. Колись, один-єдиний раз, троє незнайомців недобре повелися з нею. Безумовно, це ні в якому разі не було “розпустою”, оскільки відбувалося проти волі Маргаритки. Проте нестерпна Роза дошкуляла йоржисто-колючими кпинами не тільки Iрисцi, а взагалі всім “пристойненьким”. Тому одного разу Маргаритка не витримала і, блідо-зелена від збентеження, виклала докучливій подружці химерну суміш найслiзливiшого роману Орхідеї Вумінеллі і якоїсь вже надто древньої історії про місіс Констанцiю Бонансьєс та мушкетера. Роза принципово не дивилася книг, тому можливість розкриття омани виключалася повністю. Почувши історію Маргаритки, Роза розсентиментальничалася і два дні поспiль випитувала подробиці. Потім, незважаючи на це, ще цiлий тиждень намагалася зазирнути в малахітову безодню очей подруги, щоб дізнатися, чи дійсно у “цього мерзотника” була чорна краватка-метелик, чи лише синя. Потім ще тиждень піднiмала Маргаритку на сміх за те, що вона не змогла “пiддурити дружка”. І лише після цього вгамувалася.
Зараз дівчина пильно вдивлялася в білий балахон Кардинала, що розвивався попереду, в його густе сріблясте волосся, і намагалася зрозуміти, чи є гріхом удаванi подробиці її уявної пригоди. Два дні поспiль вона поводилася просто огидно, безсовісно та вульгарно вигадуючи події, слова, дотики й вигини тіл, таємничі або, навпаки, нескромні місця зустрічей. Два дні купала свою душу у бруді. Роза смакувала почуте, була безмірно щасливою і так само безмірно заздрила подрузі. Але не два дні, а весь цей час Маргаритка питала й перепитувала себе, чи добре тодi повелася. Звичайно, вона лише уявляла, як би все відбувалося, якби ті троє незнайомців залишилися з нею надалi i щиро покохали її. Або лишився бодай один... Та чи добре це? Підручник з початкової естетики стверджував, що дуже зле. Підручник iз засад медицини повністю погоджувався і навіть погрожував взяти Маргаритку на облік, якщо її туманні натяки були правдою принаймнi на третину. На щастя, дівчина вміла розмовляти з Підручниками.
Але тепер — Білий Кардинал!.. І до того ж — Золотий Бог над натовпом...
Невже уявний бруд став реальним і забруднив її душу й тіло? Невже Кардинал побачив цей бруд? Чи варто їй каятися? Чи відкритися перед Кардиналом? І як це зробити після того, що сталося на площі й уразило Маргаритку до глибини душі?
Дівчина пленталася за Білим Кардиналом і все ніяк не могла зважитися. Обрубки Думок гарячково метушилися в її смарагдовій пухнастій голiвці. Нарешті перед нею встала ясна і проста Перспектива. “Врятує той, у кого на шиї буде особлива прикмета. Що за прикмета, не знаю, але — особлива!” — шепотіла Перспектива, намагаючись не ворушити губами, аби не почули iншi.
Бiля самого вiддiлку рух уповільнився. Реготливий натовп нізащо не бажав розступатися. Маргаритка нудилася вiд очікування і в той же час непомiтно оглядала шиї оточуючих. Вона намагалася відшукати прикмету. Всупереч прихованій надії, у всіх були шиї як шиї: без шрамів, родимок або опіків. Тим часом Будівля уважно стежила за дівчиною двома величезними очима-вікнами, в кожному з яких по декiлька разiв відбивався сліпучий ультрамарин Сонця. Нарешті вiддiлок роззявив двері-рота і проковтнув патруль разом з Маргариткою і Білим Кардиналом, виплюнувши геть частину натовпу, що випадково потрапила всередину.
Коридор цілком відповідав характеру Будівлі вiддiлку. Він нікуди не звертав і не звивався кишкою. Він тупо, прямо і безпосередньо доставляв бранцiв до місця суду. У більш спокійній обстановці Маргаритка неодмінно розглянула б це серце ділянки (або його шлунок, кому як подобається). Але зараз її погляд нашвидку ковзав по шиях людей, що перебували тут. Невже...
Маргаритка завмерла.
На бичачій шиї парубка, котрий сидiв на столі в центрі кімнати, виблискували одразу два ланцюжки з прикрасами. Трохи нижче гострого кадика висіли сім мідних пiдковок, одна одної менша. А в улоговинцi між ключицями причаївся ромбик iз Золотим Богом, який так само пильно розглядав Маргаритку, як фасад Будівлі вiддiлку. Не в змозi витримати цей погляд, вона прикрила очі густиною хвойно-зелених вій.
Дівчина не скоро вiдв'язалася від надії, котра прокинулася настiльки раптово. Коли ж здатність зв'язно мислити повернулася, вона почала пильно стежити за парубком. Той все сидів на столі, погойдуючи вiд нудьги ногами. Час від часу він починав пригладжувати уперту чуприну, що не бажала пригладжуватися, або робив такі рухи, немов пропускав крiзь кулак величезну розлогу бородищу. Маргаритка уявила, як цей парубок виглядав би з бородою, і мимоволi впала в несамовитий захват.
Потім парубок зiстрибнув зі столу і почав ходити по кімнаті. Він підходив до стін і легенько постукував по них кулачищами, іноді впирався руками і немов намагався розсунути простiр. І весь час притупцьовував рипучими чорними чоботищами. Мабуть, тому Маргаритці на мить привиділося, що ходить парубок не по кімнаті, такій жалюгідно-малесенькiй для його гiгантської фігури, а по міцному білокам'яному помосту, де з усіх усюд віє вільний вітер. “Ведмідь у клітці”, — із захватом подумала дівчина. Ось зараз його коричнева уніформа (точнісінько фальшивий клоунський костюм на хороброму солдатику!) порепається, звідти полізе бурий смух...
Втiм нічого подібного не сталося. Парубок підійшов до бранцiв (яких, до речі, було в кімнаті досить-таки багато) і почав з неприхованою насмішкуватiстю слухати Білого Кардинала. Той звертався з полум'яною промовою до тих, хто стояв праворуч від столу:
— ...I ходив я три роки Містом нашим, що простягалося з кінця в кінець землі, і заглядав в обличчя дружин і дів наших. Що ж було в їхнiх обличчях? Розпуста і мерзота, мерзота і розпуста, кажу вам! Всі вони успадкували грiх праматері і прагрiшницi Єви, клятої спокушальницi Адама. І пересвідчився я, що гідного потрібно шукати лише з-помiж мужiв і юнаків. Чи чуєте ви мене?
Люди, що скупчилися праворуч від столу, з незмiнно мовчазною увагою поглядали на Кардинала і навіть не збиралися відповідати. Не встигла Маргаритка замислитися, чому вони настiльки ввічливо і уважно дивляться на рот промовця і не вiдповiдають жодним чином, як парубок гучно реготнув і сказав:
— Дарма стараєшся, поганко. Ці люди глухі. Вони доставлені сюди, оскільки не чули про День Жалобного Сміху і тому не сміялися разом з усіма.
“Як дурний Кардинал”, — подумала Маргаритка, жадібно вбираючи всією душею могутню фігуру парубка.
Кардинала дещо збентежила помилка, та ненадовго. Він раптом ляпнув себе по правому боку, весь засяяв, покопирсався в брижах плаща і витяг тонкий золотий хрестик із зображенням Спасителя.
— Ось він! Це останній в своїй істинній правоті символ на землі! — урочисто прорік Білий Кардинал. Він кинув косий погляд на глухих, але одразу ж звернувся до людей, що стоять ліворуч столу: — Все одно ці понiвеченi нічого не зрозуміють. Але ви, що мають вуха, почуйте! Маючи очі, узрiть! Ось істинний Бог! Саме покірливе лице Його, безмірне страждання за нас, грішних, нехай підтвердять мої слова. Вдивіться в ці поранені руки і особливо — в поранене серце. Люди, хіба ви не бачите...
— Ні, не бачимо, — сказав один з тих, що стояли лiворуч від столу. — Ми сліпі. Ми не сміялися, коли вважали, що за нами ніхто не спостерігає. Нас вислідили і схопили.
Білий Кардинал впадав у розпач, а Маргаритка навіть трохи порадувалася в душі, що той помилився вдруге поспiль. Надто вже осоружним був цей старий, дуже огиднi слова говорив про неї... і в порівнянні з його убозтвом парубок був так хороший!.. Рятівник...
Так, саме вiн врятує!
— Однак ми все чуємо, — продовжував сліпий, напружившись, мов струна. — І я не розумію, Кардинале, невже ви слiпiшi вiд мене?! Хіба немає у всьому Місті жодної жінки або дівчини, чистої серцем?
— Чи пристало тобі мудрувати про колір і світло! — обурився Кардинал. — Якби гідна Діва була тут, Спаситель Сам зійшов би з хреста і подав їй руку. Але чистими є лише два кольори: білий і чорний. Білий є символом смутку і жалоби, а чорний є символом цнотливої чистоти! На шляху до цього Будинку скорботи стрiлася мені одна шльондра... Ота зелена жаба, — Кардинал презирливо тицьнув пальцем у бік Маргаритки, котра здригнулася. — Так от вона...
Сліпий простяг руки до дівчини, поворушив пальцями і презирливо розпочав:
— Ех, святий отче! Невже ви не бачите всієї...
Парубок зробив три кроки до сліпого і лунко вдарив його в обличчя. Сліпий відразу ж зробився схожим на зім'ятого паперового чортика. На розбитих губах виступила блакитна кров. Маргаритка, яка гарячково відшукувала в парубкові позитивно-піднесенні риси, спробувала одразу ж забути про цей негiдний вчинок.
— Не базікай забагато, Свірхене Клівсi, тут це не дозволяється, — сказав парубок з добродушною веселістю і пожартував: — Довгий язик вкорочує життя.
“Він відданий своїй справі. Він — це обов'язок. І навіть по-своєму дотепний”, — подумала Маргаритка, з ніжністю роздивляючись на широкі плечі і величезні долоні парубка. Він врятує її, неодмінно врятує! І як надійно має бути з ним...
— А ви, Кардинале, віддайте-но хрестика мені. Такі цяцьки давно мають бути конфісковані. Це ще одне порушення. Ви і за нього відповісте.
Парубок висмикнув зi знесилених пальців Білого Кардинала розп'яття і кинув його у невеличкий тигель, що стояв в кутку кімнати. Через деякий час вогненний струмінь розплавленого золота пролився в формочку, з якої незабаром випало мініатюрне зображення Золотого Бога. Здавалося, ця проста дія остаточно вбила Кардинала.
— Отак-то краще, — помітив парубок.
“Так, весь він — це обов'язок, підкорення закону. Нехай навіть закон цей не завжди добрий”, — захоплено думала Маргаритка.
— До порядку, Майстре! — несподівано пролунав звiдкись старечий голос. 
Парубок неохоче, але все ж слухняно змiнився. Обличчя його зробилося натхненним, коричнева уніформа натяглася під могутнiм натиском м'язiв.
— Всім встати! Нікому не рухатися! Суд iде! — вiдкарбував парубок.
“То його ім'я Майстер!” — подумала дівчина і непомiтно зітхнула. І в цю мить очі їх зустрілися. Як здалося Маргаритці, в його погляді промайнули всі вирази — від гніву за порушення урочистої тиші до найгарячiшого співчуття і навіть напiвслiпого обожнювання. Хтозна, чи не побачила дівчина лише відображення своїх власних почуттів! Принаймні, ті декілька секунд, доки Суд урочисто входив до кімнати, Майстер пильно (можливо, надто пильно) оцінював Маргаритку з голови до ніг.
Потім всіх бранцiв судили. У центрі кімнати, просто перед столом, знаходилася витіювата кована кришка люка Справедливої Машини. Майстер підняв її. Суд зачитував кожному (навіть глухому) вiдомi факти і обвинувачення, весело кректав, почухував лисину під запорошеною перукою, з таємничим виглядом скрiбся під пахвами і передавав обвинувачення Майстру. Той в свою чергу вручав аркушик з обвинуваченням підсудному, підводив його до люка, кричав в лункий чорний отвір: “Справедлива Машино, розсуди такого-то!” — і зіштовхував людину в люк. Маргаритка, яка спостерiгала за процедурою уперше в життi, внутрішньо тремтiла. Передостаннім до Справедливої Машини підвели Білого Кардинала.
— Господи, Боже мій! На Тебе сподіваюся, врятуй мене від всіх гонителів моїх і позбав мене; то не викине Він... — тужливо молився старий, готовий прийняти, здавалося, будь-яку халепу. Однак, зазирнувши в люк, він підскочив так, що сріблясте волосся здійнялося над головою і верескливо заголосив: — На Господа сподіваюся як же ви кажете душі моїй “відлітай на гору вашу як птах” бо ось нечестивий що натягнув лук стрілу свою приклав до тятиви...
Незважаючи на уперте очікування порятунку, думка про який заволоділа всією її істотою, Маргаритка роздратовано подумала: “Ну й огидне це стареченя! І як сміє він чинити опір Майстровi? Адже це суцiльне задоволення — підкорятися... моєму Майстру”.
Тим часом терпіння парубка виснажилося. Запечатавши рот Кардинала дужим ударом кулачища, він зiштовхнув нещасного вниз. Проте старий з мавп’ячою спритністю вчепився за край люка і пронизливо заголосив:
— З глибини волаю до Тебе, Господи-и-и!..
— Клич, клич, поганко бліда, — пожартував Майстер, розплющуючи пiдбором пальці Білого Кардинала. 
Нестямні крики завмерли десь в надрах Справедливої Машини, яка не впустила нагоди передражнити осудженого і трошки повити:
— Голос мi-i-iй... мi-i-iй... мi-i-iй...
Майстер же обтрусив руки і цілком миролюбно і спокійно додав:
— Машина справедливо розсудить вас, отче. Ну що ж, тепер остання, — і обернувся до Маргаритки.
Дівчина з надією вдивлялася у парубка. Ось зараз, зараз він допоможе їй, позбавить від покарання. Зараз! Засудження попередників проносилося повз свідомістю гнаними вітром клаптиками газетних папiрцiв. Зараз!! У неї стільки разів вже обривалося серце... Займаючи місце Білого Кардинала, Маргаритка кинула свій найпронизливiший погляд на широкий лоб Майстра. Ну ж бо!!! Вирок шелестів десь навколо неї.
Пронизливий удар гонга розпоров повітря кімнати. Кришка люка з гуркотом закрилася. Майстер, який про щось люто сперечався з Судом, повернувся до Маргаритки і здивовано кинув:
— Подумати тільки, як тобі пощастило! День Жалобного Сміху скінчився. Ти залишишся непокараною. I треба ж, щоб таке сталося...
Не в змозi вимовити ані слова, Маргаритка зробила три непевних кроки уперед і привалилася до плеча Майстра.
— Дуже шкода, дуже шкода, — бурмотів Суд, стомлено покрекуючи і йдучи геть. 
Майстер з ненавистю і презирством дивився йому услід.
— Дуже шкода, — відгукнулася Справедлива Машина з-під люка.
Отямилася Маргаритка на вулиці. Майстер сильно торсав її за плече і шепотів:
— Ото добре, коли вмієш затягувати час, хiба нi? Я з цього дуже радiю. А ти?
— О мій Майстре! — дівчина вдячно кинулася парубковi на шию.
Він взяв її за підборіддя двома пальцями і розвернув обличчям до себе. У глибині смарагдових очей зі спокійним задоволенням прочитав те, що й хотів прочитати: собачу відданість, покірність і променисту вічну любов.
— Я в таких справах дійсно майстер, — самовдоволено продовжив парубок і одразу ж додав: — Й не тільки в таких.
Маргаритка довірливо притулилася до Майстра. Той приобiйняв дівчину за плечі і рішуче потягнув за собою.
— Куди ми йдемо?
— До мене, звичайно, — сказав Майстер, — чи ти заперечуєш?
— Нi-ні, що ти!
Майстер здивовано поглянув на неї, але промовчав. Маргаритці навіть на думку не спадало відмовитися. Після чудового порятунку вона цілком довірилася Майстру. Трiумфуюча дівоча душа ширяла у надатмосфернiй височинi. На очі немов би впала завiса всеосяжної любові. Маргаритка дивилася тепер на оточуючий світ і особливо — на Майстра тільки через цю завiсу. Вона намагалася уявити надзвичайно глибоку і шляхетну красу душі Майстра. Прислухалася до рівного стукотiння серця в його грудях і пробувала вгадати, про що саме стукотить гаряче серце. Уявляла його будинок. Його кімнату. Самого Майстра в кімнаті...
Поступово щоки Маргаритки мило зазеленiли від збентеження. Вона уявила себе в цій милій і такій вже рідній кімнаті. І неодмінно поруч з Майстром. І він неодмінно обіймає її за плечі. Ось як зараз. Або не як зараз... а інакше. Дівчина мерзлякувато зiщулилася і насилу обірвала потік думок. Ультрамаринове сонце на секунду виринуло з-за рудих хмар, та побачивши Маргаритку з Майстром, знизало променями і знов сховалося. Лише висушена стара двiрничка в чорному плащі з величезним чорним капюшоном, що майже ховав вiд оточуючих її обличчя, з величезною чорною мітлою в руках уважно спостерігала за парочкою. Більш того, стара навіть почала непомітно стежити за Майстром і Маргариткою, обережно ступаючи і поклавши мітлу на плече, щоб не шелестіла.
Майстер не помітив ні чорної старої, ані тремтiння дiвочих плечей. Він пильно вдивлявся в напівзабуті обличчя скрипалів, що тягнули сумовиту пісню на розi вулиць. Їх було двоє. Юнак і дівчина. Обидва занехаяно-брудні, в подертому одязi, проте з надзвичайно натхненними обличчями. Особливо занедбано-брудним було волосся. Воно здавалося сірим, проте при найменшому повороті голови крізь товстий шар пилюки пробивався підозрілий рудий блиск. На голові у дівчини сидiв величезний білий пацюк. Вiн мирно вмивався, не звертаючи ні на кого увагу. Взагалі-то дивно було бачити в Місті пацюка зараз. Ось вже тижні зо три тому тварини і птахи, і навіть комахи зникли, немов їх ніколи й не було на землі. Майстер ще пильніше вдивився в музикантів, Маргаритка ж неуважно кинула до їхнiх ніг зім'ятий семиталерний папірець.
— ...Хай Доля проти, Смерть i злi боги,
Але зустрiнуться закоханi серця!
I не розлучаться довiку вже вони,
Зiллються й будуть разом до кiнця...
Майстер різко обернувся. Пісня сама собою бринiла в повітрі під ридаючі звуки скрипок, проте музиканти безслідно зникли. Так це ж були!..
— Чого тобі? — роздратовано спитав Майстер Маргаритку, яка смикнула його за рукав.
— Я тебе відволiкла? — благально-перепрошувальним тоном прошепотiла дівчина.
— Ще б пак! Ці двоє... Знаєш, хто вони? Рудий та Руда-з-Пацюком. Вони вибралися зi Справедливої Машини.
— Отже, Машина їх виправдала, — вирiшила Маргаритка. 
Майстер придушив зітхання. Наївна дівчина навіть уявити не могла, що Справедлива Машина насправді — це всього лише бездонний колодязь з гладкими стінами, і засуджує він скинутих однаково: на смерть вщент.
— Так, звiсно. Виправдала. Я і не зметикував, — швидко погодився Майстер, роблячи на ходу пам'ятну зарубку величезним складаним ножем на маленькій паличці, яку видобув з кишені.
— Ти втомився, — ласкаво сказала Маргаритка і подумала: “Він — це дійсно суцiльне уособлення обов'язку. Бiдолашненький... Нi-ні, в його душi також багато шляхетностi, спiвчуття і... любові. Інакше він не врятував би мене! Крім того, любов до закону — також любов”.
Завiса на її очах згустилася. Дівчина навіть не помітила, як вони прийшли додому до Майстра. І якби довелося наступного ж дня шукати це місце, вона б не знайшла нізащо.
— Звари каву.
Буркотливі слова Майстра повернули Маргаритку до дійсності і змусили оглянути кімнату в пошуках буфета. Житло Майстра виглядало внутрішньо фальшивим, оскільки крізь конторську прилизанiсть скрiзь вгадувався дикий ведмедячий барліг. Єдиними справжніми (якщо розумiти відображення істинного лику власника) речами були повiшенi на стiнi навпроти входу репродукції з картин, що неспростовно доводило Маргаритці пристрасть Майстра до мистецтва й до історії водночас. Перша картина зображувала дівчину у білому вбранні, що горiла на багатті, та поголеного налисо священика, який грубо тикав їй у відчужене обличчя розп'яття на довгій жердині. Друга картина відкривала панораму залитого яскравим сонячним промiнням морського узбережжя, де люди, одягнуті на зразок Білого Кардинала (тільки одяг у них був чорного або коричневого кольору), катували інших людей, голих, смуглявих і напрочуд маленьких.
— Яка старовина! Це завоювання так званого Нового Світу? — невпевнено спитала Маргаритка.
— Ага, — підтвердив Майстер. — А друга картина називається “Орлеанська дiвка”. Либонь, нічого собі була. Це я з конфiскатiв вирізав. От коли вміли жити!
— А мені чомусь здається, що все це казки, — прошепотiла Маргаритка. — Новий Світ, Старий Світ... На землі iснує одне-єдине Місто, воно — це вся земля, і більше немає нічого.
— Казки, — пробурчав Майстер. — Я от слухаю тут твої казки, а де ж моя кава?
— Ой, вибач!
Маргаритка миттю впоралася і впурхнула у вже милу її серцю кімнату з чашечкою ароматного напою в руці і з усмішкою на обличчі. Усміхалося потайки також її серце, але Майстер не помітив цього. Він облив Маргаритку крижаним поглядом. Дівчина завмерла і збентежено спитала:
— Щось не так? Ти втомився?
— Втомився, — Майстер свердлив очима зволожений від засмучення лоб Маргаритки, витримуючи паузу. — Проте, не дуже. Я гадав, затягнути тебе до мене буде трохи важче.
— Чом ти?..
Дівчина завмерла з роззявленим ротом. Звiсно ж, Майстер бреше! І зовсім він не втомився. Просто услід за Білим Кардиналом відчув наліт бруду на її душі... Колишнi сумніви з новою силою охопили Маргаритку. Дівчина повільно опустила кавову чашку на підлогу, навшпиньки підійшла до Майстра і прошепотiла:
— О, я знаю! Я відчуваю! Я бридка, брудна, не гідна тебе...
— Давай сюди чашечку, — похмуро наказав Майстер. Дівчина подала йому каву у величезній щербатій чашці, однак Майстер грізно наказав: — Не ту, іншу!
Завiса любові на очах Маргаритки магнієво спалахнула, мовби перетворившися у власну тінь на сліпучому тлi, колишні страхи змінилися відчайдушним бажанням.
Ні, не можуть бути такі думки брудними! Вони народжені неусвідомленим коханням. Любов Майстра лише спрямувала їх, оформила в щось конкретне і відчутне. Те, що уявляла собi Маргаритка, розповiдаючи Розi вигадану iсторiю, має бути йому особливо приємним. І вона зуміє доставити найвище блаженство своєму Майстровi!..
— Так я і знав. Не пощастило.
Не виймаючи соломинки з її чашечки, Майстер в той же час шумно присьорбував прохолонувшу каву.
— Я... не розумію... — ледве прошепотiла щаслива Маргаритка.
— Скляночка ж бо твоя з тріщиною, — розчаровано пробуркотiв Майстер і продовжував з презирливою усмiшкою: — А я ж бо гадаю, чом ти так охоче зі мною пішла і так відразу підставилася! Ну і дурень же я! Загалом-то я майстерно розпізнаю незайманок, але цього разу все ж помилився. Ех ти, артистка! Справжня акторка. Так вправно прикидатися... Чи для того я врятував тебе вiд Машини?
Завiса любові коливалася перед малахітовими очима-листочками Маргаритки суцільною лiановою стіною, яка подеколи так і вибухала буйноцвiттям орхідей, божественно прекрасних лотосiв або казкової папороті. І ніяке, навіть найжорстокiше розчарування Майстра не в силах було розпороти цю стіну.
— Ні, мій Майстре, ти у мене перший. Перший. Ті троє не рахуються, — бурмотіла дівчина.
— Ах, отже, троє, — продовжив тим самим тоном Майстер і несподівано вигукнув: — Ей, ви звідки?! Геть!!!
Зеленолiанова завіса сколихнулася і вистрілила пагонами запашного бузку. Маргаритка спробувала утримати Майстра, котрий щосили виривався з її обіймiв. Та він і сам не міг витягнути соломинку всупереч власному бажанню.
— Хто ви такі?
Йому відповів іржаво-верескливий сміх і напрочуд живий голос Рози:
— Ірорги.
Маргаритка спробувала зсередини розсунути лiанову завісу. Насилу зробивши це, дівчина справдi побачила над собою померлу подругу. Роза кривлялася з властивою їй розбещеністю. Вона виглядала майже прекрасно. Навіть моторошної рани на голові, яка з часу похорону так і стояла перед очима Маргаритки, не було. Лише якась туманна, ледь помітна прозорість робила Розу трохи нереальною, та ще мабуть рот вона намалювала більше, нiж зазвичай.
— Роза, ти жива, — прошепотiла Маргаритка і потяглася до подруги крізь лiанову завісу. 
Одразу ж золота рука втихомирила дівчину своїм холодним тягарем.
— Лежи, не ворушися, — прошепотiв переляканий Майстер.
Завіса обсипалася пелюстками магнолій. Маргаритка ясно побачила, що Золотий Бог придавив її і Майстра до міцного дубового ліжка.
— Звідки він... — дівчина не договорила. 
На шиї Майстра висів пустий ромбик, золота фігурка зникла з розп'яття. Холодний піт переляку приліпив до його засмаглої шкіри сім мідних пiдковок.
— Ти що... підстерігав нас? — пробелькотала Маргаритка, звертаючися до Золотого Бога. 
Той лише вищiрився, виставивши уперед вурдалакiвськi ікла. Роза розбещено реготала, її обліпила безлiч інших трохи прозорих облич. Серед них Маргаритка упiзнала лише неповторного Бандальмахара Дукса, його тринадцяту коханку (ім'я якої не пам'ятала) і величного Президента, за яким тільки-но відлунав жалобний сміх.
— Підстерігав. Iрорг чатує на тебе, Й коли людей охоплять вогнянi пристрасті, З лабет палючої напасті Вже не врятується нiхто... — Бандальмахар Дукс театрально вронив руки і низько вклонився. 
Роза шумно зааплодувала. Коханка Дукса із зневагою мовила:
— Ти, комедіанте, припини блазнювати.
— А що, дуже класно, — заперечила Роза. 
Інші незграйно загомонiли. Дукс знизав плечима і звернувся до Маргаритки звичайним тоном:
— Що ж, усе так. Ми на вас полювали. Ми — це ми всі, iрорги. Ми підстерігаємо, коли люди блукають у гріху, і в цей момент наздоганяємо і випиваємо їх.
Майстер зіщулився і затремтів. Маргаритка судомно розкрила пуп'янок салатових губок. Під тягарем задеревенілого від переляку Майстра їй важко було дихати.
— Всі ви боїтеся, бо всi недосконалi, — презирливо кинув Золотий Бог, ласкаво погладжуючи по голові ту саму Перспективу, яка нещодавно стояла на шляху Маргаритки і таємничо натякала на порятунок від Майстра.
— Так, всі ми боїмося, доки лишаємося людьми, — підтвердила Роза. — Але потім... Ух, як це класно: випивати живу душу з людини!
Маргаритка затремтіла, тому що дійсно боялася за свого Майстра, боялася, що йому заподiють зле, що його зараз... уб'ють?! Ні, тільки не це!
А Майстер заборсався під могутньою золотою долонею, волаючи щосили:
— Пусти! Пусти! Пустіть мене! — і не зовсім зрозуміло було, кричить він це ідолу, що ожив, або дівчині, яка все ще інстинктивно обіймала його. Золотий Бог голосно реготнув і здiйняв руки вгору. Звільнений Майстер вмить зіскочив з ліжка і почав прожогом гасати по кімнаті в пошуках виходу. Було щось безглуздо-жалюгідне в безуспішних спробах цієї сильної людини, що не з своєї волі опинилася в становищi метелика, посадженого в слоїк.
Підвівшися на лікті, Маргаритка з болем в сердечку спостерiгала за Майстром. Вона не чула упевнених слів Президента: “Дівчино, я знаю, як ти шанувала мене за житті! Я буду першим”. Не звертала увагу на те, що десяток рук розтягнув її на лiжку, а десяток ротів упивається в тіло. Нi! Не зводячи малахітових очей зі свого Майстра, Маргаритка злегка дунула на зiв'ялi пелюстки магнолій. Пелюстки пухнасто спурхнули і завирували кімнатою. Вже впав Майстер, зламаний насiвшими на нього iроргами. Вже перестав навіть кричати, а Маргаритка все дула мертвими губами, здіймаючи нові хмари пелюсток кохання...
— Так, тепер легко, справдi легко.
Iрорг-Майстер підвiвся на ноги, звучно поплескуючи своє нове, трохи прозоре, але як і раніше, буйно-волохате тіло. Розпрямив плечі. З презирством пхнув власний труп. Нахилився і зняв з остигаючої спотвореної шиї ланцюжок з сiмома рiзними пiдковками.
— Ей, артистко, пiднiмайсь, — окликнув Майстер Маргаритку.
Чийсь гіркий сміх сухо прошелестiв в розкритих навстіж дверях квартири, промайнув чорний плащ. Майстер обернувся, але встиг розгледiти лише кінчик мітли.
— Це так, Смерть причепилася, — пояснив Золотий Бог. — Волочиться за нами, розвалюха стара, і чогось вичiкує... Але що з Маргариткою, справдi?
Золотий Бог підійшов до тіла дівчини і погладив її спутане смарагдове волосся.
— Ей, вставай. Покинь це тіло, навіщо...
Але тут сталося щось таке, від чого всi iрорги порснули хто куди. Труп Маргаритки широко розплющив випиті очі, які абсолютно втратили чарівну схожість з листочками і тепер скидалися на зеленуваті печені яблука зi зморщеною шкіркою.
Надсилу роззявляючи розірваного рота, з горла вилетіло рипiння:
— Ма-а-а... Ма-а-а... Ма-а-ай-стре-еее...
Дівчина не перетворилася на iрорга. Кульгаючи і похитуючись, брела вона по кімнаті, простягала сухі руки уперед і все кликала:
— Ма-а-а-айстре-е-е-е, де-е-е ти-и-и?
— Геть! Геть звідси! — заверещав Майстер-iрорг. — Геть! Ти не давала мені втекти, доки я був iще живим! Ти не давала мені спокійно перетворитися на iрорга, обдуваючи своїми безглуздими пелюстками! І чом тiльки я не відправив тебе до Справедливої Машини?!
Маргаритка завмерла, втупивши сліпі очі в несамовитого iрорга. Нарешті прорипiла:
— До-о-о-об-ре-е-е, я зни-и-и-икну-у-у-у на-а-аза-а-а-ав-жди-и-и... Про-о-оща-ва-а-а-ай, — і попрямувала хиткою дерев'яною ходою. 
Але не до дверей, а просто до Гліцинії Коннігани, ім'я якої забула. Тринадцята коханка неповторного Дукса позадкувала, однак замість того, щоб відійти убiк і пропустити сліпий труп, зойкнула, осіла на підлогу і пробурмотіла, хапаючися за груди:
— О, що це зі мною? Що? Я палаю! Я не можу більше витримати! Я!..
Вона дійсно спалахнула яскравим бенгальським вогнем і почала котатися по підлозі, відчайдушно волаючи. Одразу ж i Президент розгубив усю свою велич, і стиснувши собі горло, важко плюхнувся на підлогу, а якась жінка роздулася кулею і дзвінко луснула...
— Біжимо звідси, — наказав Золотий Бог. 
Двічі повторювати не довелося. Штовхаючи один одного і відчайдушно лаючись, iрорги кинулися геть з квартири. У спорожнiлiй кімнаті залишилася самотня Маргаритка. Вона сліпо обмацувала рвані рани на трупі Майстра, витирала долонями плями блакитної крові і монотонно рипіла:
— О-о-о-от ти-и-и де-е-е... Дава-а-а-ай, пiд-во-о-о-одь-ся-а-а-а...
Але труп Майстра не ворушився, а Майстер-iрорг разом з іншими був вже далеко.

Роздiл чорний
АНЖЕР І ЛІЛІЯ

“Щось прохолодно сьогодні”, — подумав Анжер, якомога ретельніше запахуючи поли дiлового білого піджака, і подивився на теракотове небо.
Сонце старалося щосили, аби розігнати застиглий жовтуватий серпанок, що закутав Місто. І все ж повітря залишалося в'язко-холодним.
Анжер хвилювався. Зайшовши за рiг найближчого будинку, він встав обличчям до стіни і обережно витягнув із-за пазухи вовняний згорток. Заради остороги постукавши кісточками пальців по старовинній кам'яній кладцi, юнак відігнув край поїденої моллю хустки і вийняв з неї слоїк. Схоже, ніжні дзвiночки з трохи зiм'ятими бузковими чашечками почувалися нормально.
На Анжера впала густа коричнева тінь. Він обернувся. Стіна сусіднього будинку зігнулася і підглядала через його плече.
— Ага, он чим ти займаєшся! — зловiсно вигукнула Стіна і почала ябедничати дзвінким кришталевим голосом: — Повідомляю: випадок недозволених занять. Тисяча п'ята вулиця імені Білого Кардинала, Анжер Бі...
Юнак непомітно витягнув з кишені важку гайку і не обертаючися щосили жбурнув через плече. Стіна тужливо задеренчала, вкрилася павутинням тріщин і змовкла. Анжер швидко сунув згорток за пазуху, і намагаючися не повернутися обличчям до розбитої Стіни, дременув на перпендикулярну вулицю. Хiба мало в гігантському Місті, що простягнулося по всій землі, Анжерiв з прізвищем на “Бі”! Щоправда, Тисяча п'ята вулиця Кардинала єдина... Треба поквапитися.
Тут немов з-під землі виникла Прекрасна Думка, котра явно хизувалася власною красою. Підморгнувши, вона вкрадливо спитала: “Скільки часу знадобиться патрульним для реагування? Пару хвилин, не більше. За дві хвилини можна пробігти майже чотири квартали, але ти не біжи. Це ж не обов'язково, так?” І Прекрасна Думка, горда і цілком задоволена власною кмітливістю, тицьнула пальцем в небо.
Анжер стрибнув у найближчий пiд'їзд і вже за півтори хвилини був на даху. Там він підвівся навшпиньки, зірвав з неба сіру зірочку і подивився крізь неї вниз. Сонце мовби навмисно постаралося заради Анжера, розігнавши на хвилину жовтий серпанок кволими кавовими променями. За чотири квартали по обидва боки від Тисяча п'ятої спостерігалося збудження. Верткі трійки патрульних віддалялися, розширюючи район пошуків. Анжер посміхнувся, сунув зірочку за пазуху ближче до вовняного згортка і спробував прозирнути у жовто-туманну далечінь. Десь там знаходилася церква, до якої йому доведеться уперше йти сьогодні.
Анжер трохи не засумував, але згадавши про патрульних, розвеселився. Телепні! Вважають, що він рвонув прожогом. Та нізащо їм його не впіймати!
Підбадьорений юнак миттю збiг униз по сходах і поспішив далі. Проте він все ж намагався йти не надто швидко, аби ненавмисно не наздогнати патрулі, що успiшно віддалялися. Весь час перебуваючи в райдужному настрої, не помічаючи нічого довкола, Анжер дiстався нарешті до її будинку.
— Піфало! Піфало!
— Пiфало, озирнися!
— Піфало! Піфало! Ти нас не спіймала!
Зграйка докучливих підлітків вилася навколо юродивої. Вічно незадоволені всім на світі стареньки бабусi відганяли молодь, що тiшилася з Піфали, і водночас покрикували їй з нудотною ласкавiстю:
— А тобі чого тут треба? Йди звідси, йди-но! В нас тут весiлля буде.
Юродива сліпо мацала, розпластавшися по стіні будинку і зрідка щось вирипуючи. Крізь драний зелений балахон проглядали водоростеподiбнi клапті зношеного плаття. Анжер нерішуче зупинився. Він завжди трохи побоювався Піфали і всіх чуток, що ходили довкола подібних до неї.
— Проходь. Така твоя дорога.
За спиною Анжера застигла ще одна стара, очевидно, двiрничка. Вона чомусь не ганяла молодь і не спроваджувала Піфалу. Вона мовчки стискала сухими руками величезну чорну мітлу і пильно розглядала юнака з-під насуненого на очі чорного капюшона. Якийсь печерний страх заповз Анжеровi в душу і колючим настом упився в мозок.
Пiфала хрипко скрикнула, відірвалася від стіни і похитуючись пішла до Анжера. Вона гикала від напруги і тягнула тремтячі зморшкуваті пальці до грудей юнака. Туди, де був схований букетик дзвiночків. Анжер відсахнувся і швидко проскочив у двері.
— Чого тобі від парубка треба, Піфало?! — накинулися на юродиву старi бабусi. 
А Анжер вже завмер перед дверима квартири Лілії...
...Дверi відчиняються. Гортензія стоїть на порозi і з огидою дивиться на ніжні бузкові чашечки квiтiв.
— Що за гербарій ти притягнув?..
...Рiк!!! Цілий рік життя з-за цієї погані змарнований неповоротно! Не враховуючи того, що довелося діставати для них дозволи на ранній шлюб, це ж рік! Ні, більше. Саме життя ледь не пропало. Там, в парку.
Нічого, з Лілією все буде по-іншому. Правильно буде.
Двері насторожено прочинилися.
— Боже, ось i ти! Я просто не знахожу собі міста. Наконєц ти прийшов!
Лілія накреслила у повітрі символічний ромб, страдницьки закотила чорні зірочки очей і кинулася Анжеровi на груди.
— Не треба, Ліліє. Ну, подумай добре, що може зі мною статися?
— Хто його знає. Ти ж невірующий, прости, Боже! — Лілія повторила процедуру ромбування і закочування очей. — А як тебе схапали і виставили до Стовпа? Боже, і то в такий день! Та я би лучче вниз головою із сорому...
У юнака паморочилося в головi від щастя. Як Лілія хвилюється за нього!.. Анжер запечатав її чуттєвi чорні губи таким міцним поцілунком, який тільки може бути в день весілля. Лілія зiщулилася і одразу ж відтанула, безвільно повиснувши у кільці його рук. Анжер посміливішав, провів долонею по її спині і почав потихеньку м'яти важку тканину весільного вбрання. Та ледь поділ сукнi піднявся на три пальці заввишки вiд кісточки, Лілія пірнула униз і відскочила.
— Ти шо, Анжер! А iрорги?.. Окрім того, у нас мало часу. І вообше, пішли в кімнату.
Він попрямував за нареченою, насолоджуючися прекрасною гнучкою фігуркою. Здавалося, кожна частинка Лілії — і фата, і вміло скручене волосся, і сукня, і черевички — все виткано з блискучого антрацитового пилу, що несподiвано ожив. Згинається, переливається, спалахує... Лілія зачинила двері.
— Ось у цій кімнаті ми посидим. Я помолюсь і коє-шо тобі розкажу.
Анжер стрепенувся. Сюрприз! При єдиному погляді на наречену він мiг забути про все на світі.
— Підійди ближче.
Ставши так, щоб відгородитися спиною від задньої Стіни і (про всяк випадок) також від ікон з Білим Кардиналом, Анжер розгорнув хустину. Букетик дзвiночків перейшов до рук Лілії, зірвана з неба зірочка заблищала на грудях.
— Ось що я тобі приніс. Подобається?
Обличчя Лiлiї почорніло від рум'янця збентеження. Вона явно розгубилася.
— Та... та це... Боже! Це ж противозаконно! — нарешті мовила наречена і благально поглянула на зображення Білого Кардинала в Галереї Роздумів.
— Тобі не подобається, — сумовито сказав Анжер.
— Шо ти, шо ти! Ясно, шо наравиться! — одразу ж замахала руками Лілія. — Просто я перепугалася. Тебе ж точно могли задержати і засудити з цими іграшками. А я? Як тоді буду я?! Головою по землі — і все?..
— Я вважав, що сiренька зірочка дуже пасуватиме до чорної весільної сукнi.
— Звйозд iз неба не можна рвати, любий, — категорично заперечила Лілія, креслячи у повітрі перед чолом канонічний знак упокорювання.
— А дзвiночки такі милі, ніжні, — сказав Анжер і додав шепотом: — Може, останні в Місті...
— Согласно із законом Бога і Білого Кардинала, невiстi траба дарити чорні лілії як символ чистоти і непорочності. Інше не можна. Інше неетичне, як говорять у церкві.
— Ти сама в мене Чорна Лілiя, — у захватi прошепотiв Анжер. — Так що інші лілеї просто в'януть перед тобою. Вони ніщо, ти — все. А квіти красиві, чи не так?
— Ага, красиві, — Лілія кивнула. — Таке буває, коли наколесся хорошенько і дивисся перед собою на світ. І тодi в глазах дєлається такий же точно туман. З такими ось жилками, як на цих твоїх дзвiночках. А хорошенько наколотися, ет-то... М-м-м!..
Наречена солодко примружилася і мотнула головою, та несподівано схаменулася і суворо закінчила:
— Однак зазря нiчого рискувать!
Анжер зітхнув. Лілія вмить пом'якiшала.
— Та нi, мені дуже даже лестить, шо от любимий жених рискує з-за мене жизнью. Скажу спасибі Богу, раз Він допоміг тобі, — Лілія чотири рази по чотири переромбувалася.
— Дякувати гайці, що розколола Стіну.
Лілія впала у феєрверкоподiбний захват.
— Боже, шо за чудесне безумство! Із-за мене коцнули Стінку, подумати тіки! — наречена аж затрусилася від екстазу.
— Він ще і не на таке здатний, — мовив незнайомий голос. 
У дверях завмерла стара двiрничка в чорному плащі. Примружившись, вона розглядала Анжера і Лілію.
— Ви як сюди потрапили... — розпочав здивований юнак, однак Лілія шльопнулася на коліна, покірно схилила голову і прошепотiла:
— Замовкни, це Смерть.
— Так, Смерть, — підтвердила стара і кульгаючи підійшла до Лілії. — Ти вiрно сказала. Ти мене знаєш, а тому віддай передусім квіти й зірочку.
— Це їй! Вона наречена, це їй! — запротестував Анжер. 
Смерть iз жалем подивилася на нього, зітхнула і сказала:
— Якщо ти нічого не розумієш, то мовчи і слухайся. Без квiтiв нареченiй ніяк не можна, вірно. Але вірно й те, що з твоїми подарунками не минути помосту і Ганебного Стовпа.
— Не спорь, нізашо не спорь, — шепнула Лілія Анжеру і одразу ж заворкотiла, покірливо ромбуючися і дуже мило моргаючи чорними віялами вій: — Простiть його, це він нiчо не понiмає, ду... То єсть не знає. Конєшно, конєшно, беріть квіти. Всi, всі беріть. Не хватало, шоб мене ще зпозорили. І звйоздочку туди ж. Настоящi квіти! I де це зараз такі єсть?
— Були, — похмуро процiдив Анжер і відвернувся. 
Не міг він дивитись, як Смерть ніжно пестить чашечки дзвiночків і насолоджується їхнiм ароматом! Для юнака ці квіти, як і досi, лишалися квiтами його Лілії. Анжер міцно примружився і пригадав...
...Гортензія сиділа спиною до нього, нервово насвистуючи “Червоноочку”. Нудьгуюче небо заради розваги посипало Місто то коричнюватим сніжком, то липкими дощовими крапельками.
“Ох, мої ножки”, — пролунав поруч ридаючий голос. Гнучка фігурка в цнотливо-чорнiй сукнi виринула з каламутно-коричневого серпанку.
“Як втомилися бідні мої ноженьки!”
“Сідайте, будь ласка”.
Гортензія з ненавистю поглянула на ту, котрiй Анжер поступився місцем...
Юнака привели до тями слова Смерті:
— Так, цим подарунком ти уславив свою наречену майже до небес. Не знаю, може, в вас і вийде...
— Шо вийде?
Лілія з благоговінням чекала відповіді. Здавалося, численні лики Білого Кардинала на іконах також жадібно ловили миттєвості неприємної тиші, поки Смерть перебирала бузкові чашечки сірими висушеними пальцями.
У вухах Анжера знов зазвучали спогади: “Ах, то ти їй місцем поступився?! Тож цілуйся тут з нею!..” — “Я слухала запис послєдньої проповіді Кардинала. Три години на ногах... Боже, чому Ти не внушив мені, шо в церкву не можна надівати високі каблуки?!” І — дрiбне цокотiння кроків Гортензії десь за розлогою стіною туману, а потім її огидний слізливий крик: “Рік! Кращий рік життя — на тебе, недоумок! Чом я така нещаслива? Можеш хоч одружуватися з цією, хоч не одружуватися, а я з тобою розлучаюся!” І останній ножевий зойк: “Розлуча-а-аю-ся-а-а-а!!!” Здається, більше вони не зустрічалися...
— Передусім отримай квіти, — спроквола мовила Смерть, подаючи нареченiй традиційний букет iз семи штучних чорних лілей. Лілія почала щодуху ромбуватися, белькочучи слова подяки і стріляючи очима на зображення Кардинала Вдячного.
— А тобі буде оце.
Ніж Долі хижо виблискував холодною блакиттю сталі. Лезо було мовби вимазане блакитною кров'ю.
Анжер відсахнувся і завмер у протиприродній позі...
...“Добре, пішла, до... пішла. Я тіко захтіла розказати про церкву...” — “Я не слухатиму”. — “Чому?” — “Піду повішуся. В мене за пазухою мотузка. Я хотів востаннє з'ясувати з нею стосунки. Але не вийшло. Самі бачили”.
Чорні зірочки Ліліних очей. І її екстатичний, з придихом голос.
“Боже, якії чуйства! Як це захватує, заражає! Дай погледiти в твої глаза”. — “Навіщо? Може, ви iр... Пробачте... Ви, часом, не iрорг?” — “Ні, ти шо! Але Білий Кардинал говорив, шо вішаються одні тiко синьоглазiї”. — “Нісенітниця”. — “А чого ж ти вішаєсся?” — “Гортензія пішла. Не можу бути самотнiм. Божеволію, коли думаю про Тишу, що чатує на мене. І про те, що коїться в Місті”.
Спалах чорного полум'я в її очах.
“Гортензія була в мене чимось на кшталт хатнього дракончика. Він боляче кусався, вивергав вогонь, але він... тобто вона була поруч”. — “А тепер в те' нікого рядом нема? Нещасний...”
Рука Лілії ледь торкається його волосся. Як давно... Ні, Гортензія не пестила його так утiшно й ніжно.
“Я не дам тобі вмерти”.
Хижі пики одна за одною виринають з туману, готуючись будь-якої секунди кинутися на парочку.
“Що ви! Не занапащуйте себе заради мене! Не треба!..” — “Я й не собiраюся. Та я не дам тобі вмерти! Ми поженимося, і ці ублюдки не тронуть нас. А я давно мєчтаю про такого мужчину. Може буть, ти правда нєдотьопа... Ні, вона бреше, ця твоя Гортензія. А тобі я не дам вмерти. Ми поженимося, і Бог не оддасть нас iроргам. І щас не дам тобі вішатися...”
Скляний цилiндрик падає в коричневу калюжу і розбивається.
“Шприц?! Ти...” — “Да-а, це прекрасно. Це розв'язує язика, і він начинає молоть чепухню сам собою. А тобі я не дам умерти. Як хороше в голові. Туман. Не дам умерти”...
— Анжеру нiззя довіряти Ніж, — пробелькотала наречена і одразу ж вихопила його з рук Смерті. — Я візьму твiй подарок.
— Ліліє, навіщо? — здивувався Анжер.
— Ти мені не подобаєшся, — повідомив Ніж і хижо виблиснув на юнака блакитною гостротою леза.
— Нічо ти не понiмаєш. Я і мєчтать не могла про подарок Смерті. Це священна і дуже цінна штукенцiя.
Наречена низько кланялася. Посилено ромбуючись і виконуючи ряд складних рухів, сховала Ніж на грудях. Смерть, котра смакувала цю сцену, сухо захихикала і прошепотiла:
— Що ж, бери ти. Може, так і вiрнiше, хтозна. Недарма ж це Ніж Долі!
— Бери, бери. Ти мені подобаєшся, — погодився Ніж.
Двері за Смертю безшумно зачинилися, і сухе хихикання (немов мітлою по гравію) стихло в надрах пiд'їзду.
— Ото найшла кому Ножа давати, — одразу ж заговорила Лілія. — Ще два місяці як повіситися хтів, а тут — на, держи! Ріжся на здоров'я! Ось я — дiло друге. Не топлюся, не вішаюся, не ріжуся...
— Колешся.
Анжер ніжно обійняв наречену і поцілував у те місце, де шия плавно переходила в смугляве плече.
— Це зовсім друге дiло! Колотися — м-м-м!.. Рай на землі! Білий Кардинал благословляв тих, хто коловся. Він і сам тойо... У церкві є статуя, де Золотий Бог дає Кардиналу шприц.
Лілія чотири рази по чотири обмахнулася ромбом, повернулася до нареченого і урочисто прорекла:
— Чому ти не віриш, прости, Боже?! Я от нікогда так не балдєла, як од хорошого укола або од запису проповіді Білого Кардинала! Це так здорово!
— Я від тебе... — Анжер посміхнувся і вичавив iз себе незвичне слово: — Балдєю.
Зірочки Ліліних очей знов спалахнули, як тоді на лаві під липким дощем. Наречена повільно підняла до його очей ромбоподібну натільну ікону із зображенням Кардинала.
— Сьодні ти попадеш у церкву, сам все увiдiш і почуєш. Я помолюся за тебе...
— Як завжди неповторна, — констатував голос iз порога.
— А ти як завше кривонога! — весело закричала Лілія і кинулася назустріч тій, що увійшла. — Роза, як хороше, шо ти забіжала до мене.
Анжер iз прикрiстю роздивлявся на Ліліну подругу. Йому якось відразу не сподобалися огидні манери Рози, її навмисна розхлюстанiсть, неприродний яскравий рот і те, що вона довго (навіть, мабуть, занадто довго) цілувала Лілію.
— Анжер, знайомся: цю старуху звать Розою. Моя лучча подруга. Яка десь шлялася цілих три місяці, нєгодяйка! — Лілія звучно шльопнула Розу по підстаканнику і довірливо повідомила:
— Ми вмєстє колоться начали. Ми... ції... кроваві брати.
— Кровні сестри, — уточнила Роза і тикнувши в Анжера фіолетовим нігтем, спитала: — А він... нічого? Ти так говориш щодо “колотися”...
— Ти шо, старуха! — обурилася Лілія. — Він все в курсі дiла. Даже вiдєв. Вiдєв, Анжер?
— Так, звiсно, — Анжер поморщився.
— Ну і щастить же тобі. Оце так парубок!
Роза із здивуванням і заздрістю подивилася на Анжера.
— Шо ти знаєш?! Ми заро iдьом женитися, — гордовито повідомила Лілія.
— Одружуватися?!
У бузкових очах Рози запалахкотіла така жадоба, що Анжер мимоволi відступив на пару кроків.
— Да, старуха! Оддаю я свою руку, як говорять в церкві. А ти пойдьош з нами. Будеш моєю подружкою.
— Одружуватися, одружуватися, — гарячково бурмотіла Роза, раз-у-раз покусуючи губи і розмiрковуючи про щось своє. Нарешті вона прошепотiла Лілії на вухо декілька слів і голосно звернулася до Анжера: — Ти вибач. Ми вийдемо на пару хвилин.
— Дві старухи посплетничають, — додала Лілія, овіявши нареченого полум'яно-чорним поглядом і переромбувавшися на ікону Кардинала Таємничого.
Залишившись на самоті, Анжер трохи походив по кiмнатi, потерся скронею об Стіну, але так нічого і не вигадав. Він спробував розглядати ікони, та Білий Кардинал також неначе здивувався. З кожною хвилиною подруга Лілії не подобалася Анжеру все більше.
— Мучишся? — єхидно спитала Стіна.
Анжер крадькома поглянув на неї і підкрався навшпиньки до дверей. Звiсно, підслуховувати недобре, але дуже вже не подобалася йому Роза. Кардинал Осуджуючий з обуренням спостерiгав за юнаком з iкони.
З-за дверей долинали уривки фраз: “Зовсім-зовсім? Жодного разу?..” — “Ірорги...” — “Ти ж не знаєш...” — “Священно”. — “А якщо і один раз...” — “Момент”. — “Чому?..” — “І все...” — “Скільки знаю...” — “Не вiдєла...” — “Сама...” — “Та ти шо! Ірорги...” — “Не повірю!” — “Боже!” — “Навіщо?”
Після тривалої паузи Лілія досить голосно сказала: “Я буду молиться за нас Богу і Білому Кардиналу. Вони будуть нас берегти”. Роза презирливо пирхнула. Лілія уперто повторила: “Буду!” Цього разу її голос пролунав набагато ближче до дверей, як здалося Анжеру. Він поспішно відскочив убік і вже не наважився підслуховувати далi до самого кінця розмови.
Нарешті двері розчинилися, і подруги повернулися до кімнати трохи незадоволені одна одною. Принаймні, Ліліни очi посiрiли, що траплялося з нею у хвилини нападу ледве стриманого гніву. І переромбувалася вона перед зображенням Кардинала Гнівного.
— Я піду надягну капелюшка, — повідомила наречена буденним тоном, але одразу ж суворо додала:
— Роза, гляди в мене! — і чотирикратним ритуальним рухом пальця погрозила їй.
— Хiба ж ми не подруги, — презирливо процiдила Роза. 
Анжер не зовсім зрозумів, що саме вона хотіла цим сказати. Чи: “Ми подруги, тому не бійся”. Або: “Ми подруги, хіба ти не поділишся?!”
Щоб якось зам'яти незручність ситуації, Анжер устав навпроти однієї з ікон і почав уважно вивчати її. Ікона зображувала момент благочестивого просвiтлiння Білого Кардинала. Щасливе обличчя старого не захмарювалося жодним натяком на тінь страждання. Ледь підведене тіло і простягнута вгору рука випромінювали нетерпляче очікування. Величезна колiноуклонена фігура Золотого Бога, котрий щойно зійшов з величезного ромба, обережно підтримувала сріблясто-сиву голову, золота десниця випромiнювала хвилі благодаті. Божественні губи зворушливо усміхалися, очі сяяли.
Чим сильніше Анжер відчував на потилиці шиплячі краплі бузкового погляду Рози, тим настирливіше розглядав ікону. Він навіть спробував уявити себе на місці Білого Кардинала. Але тут юнаковi пригадалося все, що він чув про iроргiв, нібито випущених у свiт Золотим Богом. Не можна не визнати (бодай перед самим собою), що Кардинал або цiлковитий дурень, або безнадійний духовний слiпець, або... Анжер зітхнув. Невже ікона бреше? А Лілія всьому вірить...
— Чого зітхаєш, кастрате?
Роза повільно наближалася. Заклично колисалися обтягнуті наймоднішою спідницею стегна. Щоправда, ніжки нахабу підвели: кривуватi. І загалом...
— А чом ви вважаєте мене кастратом? — якомога ввічливіше спитав Анжер. — Я б у такому випадку не одружувався.
Більш за все йому хотілося викинути Розу у вікно. У крайньому разi, спустити зi схiдців. Так брутально й цинічно розпочинати розмову... Занадто, це вже занадто! Але Анжер не вмів лаятися. Не вмів поводитися відповідним чином iз дівчатами подібного гатунку. Навіть проти Гортензії він і пальцем ворухнути не міг. А вже улюблена подружка його Лілії...
— Перша дружина тебе кинула, тому й кастрат.
— Хто вам сказав?
— Вона ж і сказала.
— Ви знаєте Гортензію? — здивувався юнак. — Звідки?
— Несуттєво. Гортензія стала однією з наших.
— З яких це “наших”? — нашорошився Анжер.
— Несуттєво. Я знаю, що вона тебе кинула. Ми її якось застукали з... 
Роза жадібно проковтнула слину. Анжер уважно придивився до Ліліної подруги. Iззовнi ніякої прозорості непомітно. А якщо вона все ж iрорг?..
— І твоя колишня дружина про тебе не дуже-то, знаєш, — Роза кинула на Анжера трiумфуючий погляд і додала: — А по Лілії непомітно, щоб ви чимось вартiсним займалися.
— А iрорги? — з найневиннiшим виглядом спитав Анжер.
— Казки все це, — презирливо кинула Роза і заходилася пiддражнювати юнака, легенько торкаючись його руки своїми грудьми: — Не розумію, чом ти досі не покористувався жодною Ліліною принадою?
Стіни огидно захихикали. Анжеру дуже захотілося, щоб Роза провалилася крізь підлогу.
— Ви дозволяєте собi вульгарності...
— Ти вважаєш, твоя Лілія така вже недоторка? Та чи знаєш ти, скільки соломинок поринало в її скляночку?! Скільки соломинок вона...
— Мене це не цікавить, — процiдив крізь зуби Анжер. 
Він втупився у кут. За спиною Рози безмовно і безшумно розгортала свої кільця і розминала лапи Тиша. Стільки часу не показувалася...
Раптовий спогад змусив Анжера спохмурніти.
...Чашка каламутної обпiкаючої рідини в центрі голого стола. Відчайдушний крик душі: “Хто ти?!”
“Я? Я — твої дитячі Страхiття, взяті разом і зрощені в одне ціле. Я — найгірший з милого сімейства кошмарів. Пам'ятаєш, Чорна Людина так само безшумно перевалювалася через підвіконня. А Чорне Провалля так само широко роззявляло пащу, як Я...”
Голос вкрадливо-огидний, як і сама зовнiшнiсть Тиші.
“Ти самотнiй. Самотнiй назавжди. Ніколи не вставиш ти нікого у свою душу. Я буду приповзати постійно. Доки не переможу тебе”.
“Я не збираюся вічно...”
“Гортензія?”
“Так. Вона буде поруч. Буде завжди”.
Сухе ламке завивання Тиші стрясає його тісний маленький світ.
“Хочеш, відкрию таємницю? Анжере, ти горіховий дурень. Тебе так само важко розколоти, як горiхову шкаралупку. Внутрiшнiй ти гірший вiд цієї чашки, тому що в чашці зверху діра, а доки дівчина тебе розколе, то подряпає свої ніжні ручки до крові. Тут не обійтися менш ніж трьома спробами”.
“Я кохаю Гортензію!”
“А чи вона тебе кохає?”
“Так”.
“Нiколи не відповідай замiсть іншого. Краще поглянь на мій хвіст. Що там написано?”
“Брехня!”
“У перший раз ви зненавидітиме один одного”.
“Брехня!”
“Удруге вона сама...”
“Брехня! Брехня, брехня, брехня! Бре-е-е-ех-ня-а-а-а!!!"
“А чи доживеш ти до третього разу, наразi невідомо”...
Анжер дрібно тремтів. Роза вкрадливо нашептувала пiдступнi слова:
— Навіщо баритися? Увірвися до Лілії просто зараз. Примусь її! Ось побачиш, як вона зрадiє.
Анжер позадкував. Тиша змiїлася навколо правої ноги Рози.
— Ось, я приповзла і готова проковтнути тебе, Анжере.
Роза колюче вискнула і вiдстрибнула назад, ударившися об Стіну. Ікони із зображеннями Білого Кардинала посипалися на підлогу.
— Ей, чи не можна полегше? — запротестувала Стіна.
— Iконопад, — пiдпустила шпильку Тиша, обвиваючи ноги Анжера.
— Терпіти не можу черв'яків, — Роза гидливо скривилася.
— Отже, давайте так, — Анжер ущипнув Тишу, яка надто посміливішала. Тиша послабила удав’ячi кільця. Анжер наблизився до гостi. — Або ви припиняєте вивергати вульгарності, або я не знаю, що зроблю...
У дверях застигла Лілія в повному весільному вбранні. Величезний чорний капелюх у стилі “ретро-конверт” кидав таємничу тінь на обличчя нареченої, водночас підкреслюючи чорнозоряний блиск очей.
— Роза, я тебе як просила... Боже, шо це з моїми іконами?!
Гостя випустила в Анжера розряд ненависті, немовби кажучи: “Гаразд, один — нуль на твою користь, але я з тобою ще порахуюся”. Презирливо вихляючи підстаканником, почала збирати ікони, що попадали. Повільно ромбуючися, Лілія підійшла до неї, щоб розташувати зображення Білого Кардинала у відомому їй одній порядку. Тиша вiдповзла у свій куток і загрозливо причаїлася, пообіцявши наостаннє: “Нічого, тут зачекаю”. Анжер оцiнював невидиму перешкоду, що постала між двома подругами.
Квартиру полишили тихо. Лілія шепотіла молитви, прохаючи в Білого Кардинала вибачення за вчинений Розою iконопад, і машинально погладжувала штучнi квiтки подарованого Смертю букета.
Ледь вони вийшли на яскраво-кавову від сонячного світла вулицю, як з натовпу стареньких бабусь пролунав гучний крик. Лілія обернулася в той бiк і у захватi пробелькотала:
— Боже, шо за честь! Сама Піфала.
Юродива щодуху шкандибала до них. Салатовi губи трусилися від напруги, з куточків рота стікала схожа на твань слина. Зморщені зелені очі вирячилися. Анжер здригнувся.
— Сте-е-е-е-е, сте-е-е-е-е, — рипіла Піфала. 
Наречена розкрила невелику поясну сумочку і витягла звідти пляшечку зеленки.
— Це тобі, Піфала. Держи по щедрості моїй, Бога і Кардинала. Помолися за мене Богу, Піфала. Він слишить краще молитви всяких придуркiв, як от ти.
Анжер злякався, що юродива розлютиться від образи на “придуркiв”. Однак та захопилася тим, що розглядала проти світла подарунок.
— Та-а-а-ак, я-а-а люби-и-и-ила зеле-е-е-ене-е-е, — зарипіла Піфала і одразу захиталася, немов напiвзруйнований сарайчик під ударами вітру.
— Я вихожу заміж, Піфала.
Пляшечка зеленки розлетілася від удару об землю. Юродива впала на коліна і заходилася вимакувати потворним обличчям зелену калюжку. Нарешті вона вирипiла:
— Ти-и-и... Ти-и-и... Не-е-ебе-е-ез-пе-е-е-ка-а-а... Сте-е-е-е... Сте-е-е-е... режи-и-ися-а-а!
— Кого берегтися? — Лілія переромбувалася.
— А-а-а-а Ро-о-о-о... Ро-о-о-о, — рипіла юродива, широко роззявляючи рота.
— Іроргiв? — наречена вимовила це слово якомога чіткіше.
— Та-а-а-ак, та-а-а-ак, — рипіла Піфала, шалено поводячи зморщеними очима.
— Я і так знаю, шо iрорги опаснi, — невдоволено сказала Лілія. — Але хто вони? Де?
— Ро-о-о-о, Ро-о-о-о, — настирливо рипіла Піфала.
— Дурна твоя юродива, — зневажливо кинула Роза. 
Від Анжера не вкрилася найлегша тінь боязні в бузкових очах Ліліної подруги.
Нареченiй набридло чекати відповіді. Благочестиво подивившись на небо (при цьому сонячні промені дуже вигідно освітлювали її величезні вії), Лілія сказала:
— Ми спiшимо в церкву, Піфала. Як хочеш, то пішли з нами. А як вернемося, я винесу тобі ще зеленки.
Немов по команді, на вулиці Міста поповзли нові хвилі жовтавого туману. Юродива затiпалася і почала вирипувати щось вже геть незрозуміле. Лілія кивнула, і невелика процесія рушила в путь.
Попереду крокувала Роза, викидаючи далеко уперед ноги, немов бравий гренадер. Широкими жестами вона кидала перехожим реали, донги і пенси, а також несла орекламу — квадрат чорної з вилиском тканини, на одному боцi якого зворушливо вишкiрився ікластою пащею Золотий Бог, а на іншому урочисто ромбувався Кардинал Тріумфуючий. Далі йшли наречений з нареченою, а за ними дерев'яною ходою пленталася Піфала, все ще вирипуючи:
— Сте-е-е... Сте-е-е... Сте-е-ере-е-е... Ро-о-о... Ро-о-о...
— Дивна свадьба, — тихесенько міркувала Лілія. — Веде невiряча подружка (пробач, Боже!) і жених невiрячий. І тут же я і ще Піфала. Дивно, шо ця придуркувата приповзла. Вона обично тягає по всьому Місту своє зелене лахміття і ні до кого...
— Та прожени ти її, — кинула через плече Роза. 
Від переляку Лілія спотикнулася, і посилено ромбуючись, зашепотiла:
— Ти шо, Роза? З ума зiйшла, чи шо?! Вона ж свята! Юродивих проганять не можна, про них треба заботитися і любить. До них сам Білий Кардинал замiчає, отак!.. Це ти од того, шо не віриш.
Роза знизала плечима. Лілія заговорила голосніше:
— І чом ви не вірите? Помню, прийшла я в церкву в перший раз. Тоді ще не тая церква була, шо тепер, це тепер нова. А тоді — пiдвалина, де вода до колін хлюпає. Я й не знала, шо то церква. Я тоді сильно накололася і чи то наревiтися хотілось, чи то хлопця якогось вела з собою, бо нам десь тойо... Вобшем, надо було, о! Вообше, не помню. Але як увiдiла я Білого Кардинала і так в нього втрiскалася, шо про хлопця свого зразу забула, о! Він на цього схожий... на як його?!
— На Бандальмахара Дукса, — з несподіваною уїдливістю сказала Роза, кидаючи собі під ноги цілу жменю боливарiв.
— Правда? Ти тоже замітила? — пожвавiшала Лілія. — Оце як зкопитiвся він, так нічого i в Стінах стало дивитися. А Кардинал — о, то шось такеє! Такий же лапусик, як Дукс, тілько старий.
— І ти б так і видерлася до нього на соломинку, — пожартувала Роза і брутально зареготала.
— Фу, яка ти пошлая... — Лілія збентеженно прикрила очка і чотири рази по чотири переромбувалася.
Незважаючи на полуденний час, холодна жовта імла згущувалася. Пiсля вульгарно-непристойного дотепу Рози бажання розмовляти нi в кого не було, тому до самої Церковної площі всі мовчали, навіть Піфала бiльше не рипіла.
Погана погода навіювала похмурі думки. Анжер весь час намагався поглянути крізь Розу, оскільки подейкували, що iрорги мають бути трохи прозорими. Чим довше він вдивлявся в її позбавлену жодної ознаки смаку волошкову зачіску, тим впевненiше готовий був заприсягатися, що Роза ані на крапельку не прозора. І в той же час Анжер інстинктивно відчував велику небезпеку. Навiть бiду. Дивна подруга... Він змусив себе думати про щось інше, але з цього також нічого не вийшло.
Анжеру не давала спокою Тиша, яка залишилася чекати на нього в Лілінiй квартирі. Він все прикидав, чи вистачить у нього сил на те, аби жити разом з Лілією. Гортензія його зненавиділа, причому Тиша це передбачила. Але Гортензія насправдi виявилася просто навiженим дівчам. Лілія ж вірить в Золотого Бога і в його Кардинала, отже вона не негiдниця, в її душі є хоч щось святе і добре. Так, звiсно, наркотики, легка грубуватiсть і розбещеність не личать нареченiй. Лілія чимось навіть схожа на Розу, недарма вони подруги. Однак вона набагато краща за Розу.
Зрештою Анжер вирішив, що сил вистачить. Можливо, він навіть підсвідомо примусив себе вирішити саме таким чином. Адже в куточку кімнати причаїлася вкрай небезпечна Тиша. Варто тільки впасти у самотність...
Думати далі просто не було сил.
Десь попереду приглушено гомонiв натовп. Юродива вереснула, і розмахуючи на всі боки руками і головою, незграбно зашкандибала уперед.
— Пiфала, ти куди поперлася?
Юродива не відповіла. Вона підстрибувала, мов зламана заводна лялька, і дерев'яно бігла так швидко, наскiльки вистачало сил, вирипуючи з несподiваною нiжнiстю:
— Ма-а-а... Ма-а-а-а... Ма-а-а-а...
Роза непристойно голосно пирхнула.
— Все ясно, — сказала Лілія, — сьоднi на Церковній площі кого-то казнять.
— Чому? — не зрозумів Анжер. 
Замість відповіді наречена переромбувалася і вказала букетом чорних лілей уперед.
Вулиця вливалася у Церковну площу. З-за бурхливого натовпу і жовтого туману, що клубочився над нею, площа скидалася на казан пекучого варива. У центрі площі невиразно темніло громаддя церкви, а десь на півдороги туман відблискував золотим.
— Пішли туди, — наказала наречена, від нетерпіння поводячи ніздрями і немов би принюхуючися. Роза голосно закричала, розмахуючи орекламою:
— Дайте пройти! Дайте пройти молодятам! Дорогу! Дорогу! Дайте пройти!
— Боже, це невозможно, — прошепотiла Лілія, коли всі троє наблизилися до місця страти.
Туман несподівано швидко розсіявся. Анжер ясно побачив, як високим білокам'яним помостом повільно й урочисто рухається гігантська фігура Майстра. Анжеру здалося навіть, що туман навмисно втік, аби продемонструвати йому таке надзвичайне видовище. Майстер з неприхованим захватом погладжував пишну кучеряву бородищу, чорний фартух до колін, що шкіряно порипував при кожному кроці, три мідні бляхи на грудях, широкі шкіряні ремені, що туго оповили зап'ястки, і ремінь навколо голови. Крім фартуха, ременів і широкої стегнової пов'язки, ніякого одягу на Майстрові не було. Тугі волохатi вузли м’язiв, з яких складалося його тіло, явно були предметом невсипущої турботи їх власника. Майстер поглядав у затьмарене небо і самовдоволено говорив:
— Що, подобаюся тобі таким? А пам'ятаєш, яким я був раніше? Роби зачіску, голися кожного дня... Слимак, плюнути огидно! — Майстер звучно плюнув під ноги і немов демонструючи, що він нарешті в гуморi, притупнув і з ухканням крикнув: — А тепер от інша рiч... Ух-х-х, ух-х-х! Тепер мiй час!.. Ух-х-х, ух-х-х!
Анжер не зрозумів спочатку, до кого звертається цей дикий і страшний Майстер. Дві фігури, що висіли в ланцюгах по інший бiк помосту, здавалися мертвими. Раптом юнак із здивуванням помітив Піфалу, яка намагалася заповзти на поміст і рипіла:
— Ма-а-а... Ма-а-а... Мій Ма-а-а-йсте-е-е-ер... Яа-а-а-ак те-е-ебе-е-е-е... ко-о-оха-а-а-аю-у-у-у... Ко-о-о-о... ха-а-а-а... ю-у-у-у...
— Любиш, артистко, любиш, — Майстер підійшов до Піфали, зневажливо зiпхнув її вниз, голосно зареготав і сказав: — А старого пам'ятаєш? Бідолашний дряхлий Суд! Ох і побавився я з ним!.. Зате тепер — поміст, борода, фартух... Краса! Як у справжнього старовинного ката. А костюмчик мій коричневий пам'ятаєш? Пам'ятаєш, артистко?.. Ну пішла, п-шла! — Майстер грізно навис над Піфалою, яка знов намагалася піднятися до нього. І тут повітря розпороли важкі слова:
— Н-на землі
с-стоїть
Місто,
Всюди-всюди
с-стоїть
М-місто...
Один iз скутих підняв голову і співав. Тобто не співав навіть, а долаючи неймовірне внутрішнє знесилення, кидав шматки рядків у натовп.
Зосередившись на вивченнi прекрасного у своїй реліктовій дикості Майстра, Анжер майже не звернув уваги на двi скелетоподiбнi руді фігури в іржавих ланцюгах. Тепер він придивився до них уважнiше. То були юнак і дівчина, обидва абсолютно голі. Між ними висів униз головою білий пацюк, котрий весь час намагався підтягнутися і вхопити себе за хвіст, прикутий до поперечки тонким золотим ланцюжком. Юнак обвiв відчайдушним рудим поглядом завмерлий під ударами слів натовп і безпощадно продовжив:
— В цьому Місті
ж-живуть
л-люди,
Та вони
к-кохати
н-не вміють.
Т-та яке там
“к-кохати”! —
ж-жити!
Ж-жити страшно —
вони конають...
Широко крокуючи, Майстер став грізно насуватися на співака.
Анжер інстинктивно обійняв Лілію за плечі і прошепотiв:
— Бідолашні, бідолашні...
— Хто бідні? — щиро вразилася Лілія. — Хто се тут бідний?! Ні, диви, диви, який щасливий!
Тільки тепер Анжер з жахом усвідомив, що Лілія навряд чи звернула увагу на страту. Вона дивилася туди ж, куди вирячилася більшість людей, що стояли довкола, особливо молоденьких дівчаток і дівчат. Там, у величезному вікні будинку якийсь сивий дiдуган у білому плащі набував картинних поз, розмахував руками, загалом, явно манiрничав. Знайомий старий... Невже той, з ікон?
— Кардинал?!
— Ага, Білий Кардинал. Диви, диви, який лапусик! Я просто захоплююся! Мені даже жарко!..
В Анжера дрібо затремтiли коліна. Отже, вона не бачить страти...
У цей час Майстер підхопив з помосту тигель, почав мірно занурювати туди руку і широкими жестами намазувати на Рудого розплавлене золото. Той забився в ланцюгах, викрикуючи крізь напади пекучого болю:
— Душі їхнi!..
Смокчуть!..
Iрорги!..
Та душа!..
З них!..
Майстер вкарбував порцію золота в обличчя Рудому.
— Як він може брати розплавлений метал рукою? — прошепотiв Анжер. 
Ноги в нього заслабли, волосся ворушилося, гарячий піт заливав очі.
— На то він і Майстер, — неуважливо відповіла Лілія, нашепчуючи молитву Білому Кардиналу, ромбуючися та повторюючи: — Диви, який лапусик...
— Ага, утік! Адольфе, Адольфе, біжи! Біжи, Адольфе! Щасти тобі!
Білий пацюк все ж дотягнувся до хвоста, перекусив його і шмигонув у натовп. Руда звитяжно дивилася на розлютованого Майстра, котрий надто захопився стратою співака.
Однак нареченому, нареченiй і її подрузі так і не судилося побачити смерть Рудої. Громаддя церкви загуло багатоголоссям гонгів. Лілія стрепенулася і штовхнула Розу.
— Боже, ми ж опаздуємо! Бистрiш!
Анжер iшов за нареченою похитуючись, щохвилини хапаючися за обличчя і шиплячи крізь мiцно зцiпленi зуби. Він все намагався пригадати вираз очей Лілії, коли її погляд ковзнув по обмазаному гарячим золотом, але все ще живому Рудому. Невже в очах його Лілії не було зовсім нічого, окрiм порожнечi?..
Анжеру не давав спокою ледь чутний тоненький крик, монотонний і протяжний. Немов придавило каменем малесеньке зайченя.
— Ліліе, що це за писк?
Намагаючися не ворушити губами і не обертатися, наречена прошепотiла:
— Он у тому углу. Коли робили церкву, розваляли багато домiв. Кафешки всякі, плохi місця, дiм участку, де судили. Але там же не тіко це було, там ще люди жили. Всi віруючі оттудова вийшли, їм сказали ранше. А це Дитячий Крик. Якогось хлопчика з невіруючих завалило, і Крик застряв у камнях. Так і зробили церкву з Криком. А там, рядом, вiдiш отую купу падла? То це матiр того хлопчика. Вона прямо тут iздохла. Сильно много ревiла.
Все попливло в Анжера перед очима. У кутку, де був замурований Дитячий Крик, застигла Смерть. Загадково усміхаючись лише висохлими губами, дивилася вона на нареченого.
“I смерть я стріну, як блаженство”, — несподівано спалахнув у запаленому мозку уривок якогось вірша.
— І не розлучить вас віднині ніщо у свiтi! Ніколи! — проголосив Той, Що З'єднує, високо пiднiсши зображення Кардинала Благословляючого. Роза шумно заплескала в долоні, Смерть відступила в тінь і зникла.
Церемонiя скiнчилася.
— Пішли.
Лілія тягнула Анжера за руку, але той стояв мов укопаний.
— Церква понравилася? Отож! Я од неї теж завше балдю. Аж всередині холодно, так?
— Я залишуся тут. Ляжу поруч з Криком, поруч з... матір'ю. І також помру.
Лілія здивувалася, але раптом щось уторопала і пристрасно зашепотiла:
— Ти шо, Анжер! Iз ума зiйшов, чи шо? Ми тепер муж i жона. Ми вмєстє. Ти подумав, я ненавижу тебе за то, шо ти невіруючий? Дурень, я тебе якраз навижу! Ми ж поженилися. Ти не такий, як оце. Ці розваляли багато церкiв. Говорять, матiр Дитячого Крику лiчно вбила дев'яносто три дітей, коли стріла церковний хід до Кардинала, о яка падла! Крім того, развє ти хоч, шоб я лягла отута вмєстє з тобою і тоже здохла? Нас же тепер нічо не розведе, забув?!
Хвилі зоряного Ліліного погляду ще раз повернули Анжеровi сили.
Хоча в душі щось таки надламалося. Він йшов рука об руку з дружиною, а попереду волав і гасав Дитячий Крик. Щільне кільце якихось незнайомих людей, очолюваних волошково-бузковою Розою, кудись вело молодят, але Анжер просто не сприймав їх. Перед ним стрибав Дитячий Крик, розмахуючи рученятами і вiдчайдушно кривляючися в марній спробі щось пояснити.
Натовп. Знову натовп. Як це дратує!
— Ліліє, що це за люди? Звідки вони?
Роза, якісь незнайомі обличчя, Майстер з позолоченими пiсля страти волохатими ручищами, ще обличчя... Цікаво, де ж Тиша?..
— Віруючим положено приймать гостей. Хто схоче, той iде на свадьбу, — на підтвердження своїх слів Лілія вказала на зображення Кардинала Щедрого.
Крізь затикаючий вуха галас до свідомості Анжера долинув шепіт. Щось загрозливе було в ледь чутних словах. Юнак нашорошився.
— Я намагалася умовити... І Лілію, і його... Нічого... Ні, не погоджувалися... Святу з себе удає... Не знаю... Не мужчина... Не знаю...
Анжеровi здалося, що небезпечний голос належав Розі. Він марно шукав її певний час, доки не побачив біля Лілії. Подружки теревенiли, упершися одна в одну чолами. Анжер прислухався, але вловив лише уривок фрази: “Яке вам діло до інших? Йдіть...” Майже одразу Лілія запально обійняла Розу, підбігла до чоловіка і мовчки потягнула його в порожню сусідню кімнату. Анжер машинально підкорився.
Перш нiж дружина зачинила двері, він оглянув гостей. Всі посилено займалися своїми справами: невимушено базікали, поїдали і випивали роздобуті у кухні трофеї, тинялися по кімнатi. Лише Роза уважно спостерігала за молодятами, прикусивши яскраво намальованi губи.
— Ну, от ми й одні, — з полегшенням зiтхнула Лілія і одразу ж почала роздягатися. Вона робила це якось діловито, з пiдкресленою грунтовнiстю.
— Не треба. Зачекай.
Дружина здивовано завмерла з акуратно складеною сукнею в руках.
— Лілія-лiлея. Чорна Лілія. Чиста чорна Лілія. Моя чиста чорна Лілія, — старанно вимовив Анжер і раптом швидко вигукнув: — Подивисьменiвочi!
Втихомирюючі чорні хвилі...
— Ліліє, скажи, ти не уб'єш мене одного разу, як вбила Дитячий Крик і його матір?
Іскорка збентеження в чорній безодні.
— З чого ти взяв, шо то я його убила?
— Ну не ти, а такі ж, як ти.
Буря в Лілінiй душі розмiтала жалюгідну загату, яку його перелякана свідомість спробувала звести в останню згубну хвилину. Можливо, Думка про Тишу, що причаїлася десь, якраз і вибила пару колодок iз загатки...
— Нікогда. Нікогда не вб'ю тебе. І Бог з Кардиналом тепер защищають нас.
Анжер провалився в чорний вир Ліліних обіймiв...
...Кiмната була сповна набита гiстьми. Гігантський Золотий Бог, який майже торкався маківкою стелі, замислено обіймав Розу за плечі і куйовдив її волошкові кучерики. Поруч стояв і Білий Кардинал.
— Що ж з ними робити?
— Випити, як інших, — холоднокровно сказав Майстер, граючися полою фартуха.
— Будеш першим? — глузливо спитав Бог.
— Навіщо! Хто біжить уперед, залишається без вух, — пожартував Майстер.
— Боже, ти... тут?! І Кардинал? Не може буть... Но... яке щастя!
Забувши про голизну, Лілія пiдхопилася з ліжка і екстатично ромбувалася.
— А нашо всi ввійшли сюди? Роза!..
Та різко змахнула з плеча руку Золотого Бога і почала насуватися на Лілію, грізно промовляючи:
— То ти, тварюко, вважала, що врятуєшся від нас цим своїм безглуздим весіллям? А, тварюко?
—    Спастися... Боже, нєужелi... 
Лілія задихнулася від переляку. Анжер втомлено витягнувся на ліжку. Він одразу пригадав, як Роза занадто довго цілувала його дружину пiд час зустрічі. Цілувала так, неначе пробувала, можна її випити чи ні... Тепер все. Кінець. Його охопив кам'яний спокій. Нехай випивають. Або вбивають. Після того, що він усвідомив, так навіть краще.
— Звiсно ж iрорги! Ти таки, Ліліє, розумом не вийшла, — презирливо процiдила Роза. — І взагалі мене не три місяці не було, а сім. Дурна ти.
— Боже! А ви?! — Лілія перелякано дивилася на Білого Кардинала.
— І я, і я, духовна донечко моя, Був випитий заразом iз тою, Про яку ти чула, — з удаваним засмученням відповів Кардинал. 
Лілія відчайдушно вереснула.
— І хоч я саном надiленний, Але від вироку не втiк. I от тепер — блаженний, — продекламував Білий Кардинал, театрально жестикулюючи.
— Боже, поможи спастися! — почала благати молода дружина.
— Що ти, Ліліє, — велично заговорив Золотий Бог. — Я збираю під своє крило всіх вірних мені. Я розраховував на тебе...
— А ти, тварюка така, шлюбну клятву дала, — з ненавистю процiдила Роза. — Тепер ми не можемо тебе випити. Тому залишається єдине. Гей, Майстре, принеси-но тигель із золотом.
— Ганьба, ганьба, ганьба! Нехай здійсниться вирок! — вигукнув Кардинал.
Майстер реготнув у бороду і пішов до дверей. Не тямлячи себе від жаху, Лілія залементувала:
— Нi! Нi! Не надо! Я докажу!
— Як?
— Я люблю Бога! Боже! Раз ти мені таке сказав... — Лілія кинулася до акуратно складеного одягу і почала гарячково копатися в ньому.
Анжер повільно пiдвiвся.
У дверях чекала Смерть. Сухими пальцями стара нервово смикала лозини чорної мітли. А з-під ніг iроргiв виповзала Тиша, шелестячи по підлозі лапами і звиваючися кільцями. Анжер чомусь розпрямив плечі. Або так легше було зустрічати небезпеку? Останню небезпеку...
— Боже, глянь!
Ніж Долі по саму рукоятку увійшов в груди Анжера, волаючи вiд радостi. Негайно Тиша iз силою кинулася на юнака, а Смерть від прикростi зламала згорнутий кільцем прутик.
— Боже, я люблю тебе больше, чим його!
— То належ Боговi, — сказала Роза, присмоктуючися до шиї Лілії яскраво намальованими губами.
Анжер нічого цього вже не бачив і не чув. Ніж Долі мовби зачiпив невiдомий прихований вузлик в його душі, яку навпiл з кров'ю хлебали iрорги, а Тиша накрила тіло непроникним саваном. Спочатку перестало трiпотiти і закам'яніло серце, за ним груди, тулуб, руки, ноги.
Нарешті Тиша повністю заволоділа всією істотою Анжера...
— То брак не защищає? — дивувалася Лілія-iрорг, виходячи з тіла, що відслужило своє.
— Небезпечна була спроба, — зiзналася Роза, витираючи спiтнiле чоло, переминаючися з ноги на ногу і якось п'яно оцінюючи їхню кривизну. — Якби не Бог...
— Ти любила мене, саме мене, — милостиво пояснив Золотий Бог, — тому я і умовив натовп підданих. Я напевне знав, що все скінчиться добре.
Сухі схлипування Смерті змусили всіх на мить озирнутися. Золотий Бог презирливо подивився їй услід, немов кажучи: “Що, розвалюхо, не твоя взяла? Стривай, ось я тобі!..” Чорний плащ старої промайнув на сходах. “Сил би в тебе на Лілію вистачило, а от часу...” — долинуло бурмотіння, що віддалялося.
— Та це... та це ж просто кайф! — зраділа Лілія. — Раз заміжжя не защищає, а я стала iроргом, то... То можна пити підряд всіх, хто поженився! Я хочу попробувати.
— Алкає діва душ блаженних. І — стережись, жених та наречена! — урочисто вигукнув Білий Кардинал.
— Молодець, стара, — Роза хвацько плеснула подругу по підстаканнику. — Я так і знала, що ти будеш доброю помiчницею. Гайда пити інших! А чоловіка з собою прихопиш?
Лілія обернулася до Анжера і скрикнула. Всі також подивилися на нього. Менш ніж за хвилину квартира спорожнiла.
Кам'яний Анжер нерухомо застиг біля ліжка, лише його кам'яні очі повільно ворушилися. Рукоять Ножа Долі, забризкана блакиттю кам'яної крові, стирчала з кам'яних грудей. А біля кам'яних ніг слабко сіпалося декілька конаючих iроргiв.

Роздiл рудий

ЧЕСТАВ І ІРИСКА

— Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. — мірно взревував натовп. Через плече Майстра Iриска бачила, як обличчя юнака зробилося жовто-білим, вкрилося зморшками страждання і дрібними росинками поту, а зіниці рудих очей стягнулися в малесенькi цяточки. Та з його вуст не зiрвалося ані звуку.
— Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. Хо-о-о!..
Майстер різко скинув руки назустріч срібному сонцю, що зійшло над руїнами, і повернувся до натовпу, проголошуючи:
— Перший — на світанку.
— Ого-о-о-ой! — дружно завив натовп.
Пограваючи блискучою золотою бритвою, Майстер попрямував до дівчини.
— Ну що, жаднюго, так і не дала нікому скляночку?
Роза, котра стояла праворуч, всадила Iрисцi у бік тонку золоту голку. Дівчина сіпнулася. Ланцюги сумовито задзвеніли.
— Не вертися, носа вiдшматую, — пожартував Майстер, знизу вгору погладжуючи пишну бороду і демонструючи намисто iз сiмома рiзними мідними пiдковками на шиї.
— Чашечка могла тріснути, от вона і боялася, — примирливо сказала Лілія. — Цюю дуру з тріщиною ніхто б замуж не взяв. А от хоча би пососати коктейля... Ні, Iриска, ти i правда дурная, шо тікала од хлопців.
— Ви, покидьки, заткніть пельки. І особливо ти, бузкова.
Незважаючи на біль від голки і страх, Iриска здивувалася, оскільки це були перші слова, сказанi юнаком за час страти. Здивувалася вона і тій ненависті, з якою він дивився на Розу.
— Ага, то ти заговорив, — зловісно пробурчав Майстер. Він хотів одразу ж розправитися з юнаком, але передумав. — Коли закінчуватиму сьогодні на заході сонця, повиєш ти в мене.
Не звертаючи більше уваги на прикутого, Майстер намилив Iрисцi чоло і маківку густою золотавою піною і заходився ретельно голити її прекрасне руде волосся. У кутках очей дівчини заблищали сльози.
— Не засмучуйся. Рудий колір дуже поганий. Хто рудий, той проти нас, — насміхався Майстер. — Зате я посаджу на твоє чоло прекрасну синю брошку.
Він самовдоволено засміявся. Iриска схлипнула і мимоволі смикнула головою.
— Я ж казав: стій тихо, носа вiдшматую. Тепер от шрам... О-о-о! — Майстер деякий час розглядав скривавлене лезо бритви, потім витер його об фартух і сказав: — Ти би все одно довго не прожила. В тебе червона кров. Такі не затримуються.
— От не знала, так не знала, — Роза деякий час з цікавістю розглядала кров рідкiсного кольору, потім подивилася на встромлену у бік голку і підтвердила: — Точно, червона.
— Гаразд. Відійдіть-но звідси. Під час страти не можна стояти близько. Нехай всі бачать все.
Роза і Лілія слухняно позадкували. Майстер витер рештки піни з голови Iриски. Дівчина міцно примружилася.
— В iм'я Золотого Бога і Білого Кардинала, — урочисто мовив Майстер. 
Iриска відчула, як розжарене дочорна тавро впилося їй в чоло.
— Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. — заревів натовп.
Потилиця упиралася в Ганебний Стовп, тавро нещадно вплавлялося в чоло і, здавалося, занурювалося в мозок.
— Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. Хо-о-о!..
Iриска не могла більше терпіти. Вона тихо-тихо застогнала горлом, захрипіла на такій низькій ноті, яку ледве вловлював людський слух. А у вуха рвався надсадний крик, що перекривав ревiння натовпу iроргiв.
Тавро відвалилося від шкіри.
— Ого-о-о-ой! — відповів натовп.
Iриска розплющила очі та із здивуванням побачила, що кричав і біснувався в своїх ланцюгах юнак, прикутий до Ганебного Стовпа навпроти.
— Ач прорвало тебе, — мовив Майстер, перевальцем підійшов до прикутого і з силою вдарив його у щелепу.
— Покидьки, покидьки, — прошепотiв юнак. 
З куточка його рота потекла тонка яскраво-червона цівка.
— Е-е-е, то в тебе також червона кров! — здивувався Майстер. — От ви і поздихаєте сьогодні. Нічого, набудете кольору неба й Бога. Це священний колір, він вам личить.
Майстер покосився на тигель з розплавленим золотом і регочучи спустився у натовп. Гуркiт густого божественного сміху вторив Майстровi. Iриска повернула важку пiсля таврування голову праворуч. Там, на пласкому даху церкви, сяяла фігура Золотого Бога. Вона була більш яскравою, ніж золоте небо, і навіть яскравішою вiд срібного сонця. Очі почали сльозитися, коли Бог припинив сміятися, змахнув рукою і наказав:
— А тепер нехай триває свято iризацiї!
Натовп відлинув від білокам'яного помосту, звернувши всю увагу на невелике узвишшя перед церквою. Зображення Кардинала Задоволеного з фасаду також спостерiгало за узвишшям. Бiля пiднiжжя церкви розташувалися iрорги, стомленi від спраги.
Свято тривало.
На узвишшя по черзі сходили оголені юнаки й дівчата, кланялися Золотому Боговi, Кардиналовi Задоволеному, натовпу і спліталися в обіймах. Тільки-но вони відпускали один одного, на узвишшя вискакували десять iроргiв і випивали їх під захоплені крики натовпу. Юнаки й дівчата волали і пручалися, але через деякий час вже iроргами покидали мертві тіла, бадьоро підстрибували, викрикували ритуальне “Огой!” — і приєднувалися до інших iроргiв, пов'язавшися Паском Відмінності. Iрисцi здалося, що з кожною випитою парою Золотий Бог трохи підростає і скоро перестане уміщатися на даху церкви. Мертві тіла складали акуратними рядами на краю узвишшя.
Ланцюги на протилежному Ганебному Стовпі тихенько задзвеніли, потім ще і ще. Заворожена жахливим ритуалом Iриска не відразу озирнулася в той бiк. Коли ж подивилася на юнака, то ледь не скрикнула.
Позаду Стовпа стояла Смерть. Поклавши мітлу на поміст і вставши навшпиньки, вона якомога обережніше перерізала величезним ножем товсті кiльця ланцюгів. У юнака звільнилися руки. Ліва нога, права. Талiя. Шия. Вільний!
Iриска стримувалася щосили. Якщо вона закричить або просто скаже хоч слово, хтось обов'язково обернеться. Тоді юнака знову схоплять. Але Смерть, схоже, зовсім не звертає на неї увагу. А як же вона?!
Тим часом стара відрізала ножем від свого чорного плаща широку смугу тканини, перев'язала юнаковi голову так, щоб не було видно тавра, сунула чудовий ніж йому в руки і зiштовхнула з помосту.
Iриска примружилася і опустила голову. Вона так мiцно стисла повiки, що перед очима закипіли багряні вiзерунки.
Пощастило! Юнак вільний. Тепер він мчить щонайдалі від жахливої Церковної площі. Дивно, що він буде жити завдяки Смерті. Хоча нi, бодай трошки, але все ж завдяки Iрисцi. Адже варто було закричати...
Iриска страдницьки всміхнулася. Ні, ніколи б вона не закричала хоч би з солідарності приреченої і приреченого. Або просто на зло Майстру, Розі й іншим покидькам... Або... з-за дивного блиску очей юнака, від якого їй ставало легко і млосно, який уперто прорізав коричневу темряву ночі і легке золото передсвітанкової імли і... пестив та втішав, і немов звільняв від золотих оков...
Ланцюг, що схопив шуйцю пащею наручника, здригнувся. Наступної митi рука батогом повисла уздовж тіла. Iриска розплющила очі.
Юнак стояв перед нею й різав ланцюги величезним ножем. У Iриски навіть в горлі пошерхло. Тремтячи від непередаваного хвилювання, дівчина гарячково озиралася навколо. Чи часом не бачить їх хто?
Смерть з перекошеним від гніву обличчям кинулася до юнака, схопила його за руку і прошипiла:
— Ти з глузду з’їхав?! Кинь її і втiкай негайно! Мало тобі з-за неї перепало?
З присвистом дихаючи крізь зцiпленi вiд напруги зуби, юнак зiштовхнув сіру кістляву руку і продовжував різати ланцюги.
— Йди!!! Знов попадешся!
Останній ланцюг захитався в повітрі. Юнак та Iриска зiстрибнули з помосту і кинулися до руїн. Тільки б не помітили!..
— Стій, — раптом видихнув юнак, хапаючися за рiжок гранітного постаменту. 
Вони проскочили обидва пояси золотих статуй (до яких сьогодні після заходу мали додатися й їхнi тіла), а також пояс Обвуглених. Зараз юнак затримався біля одного зi Скам'янілих і мов кішка видирався нагору.
— Що ти робиш?
Тримаючись за плече статуї, вільною рукою він намагався витягнути з кам'яних грудей ніж.
— Міцно замурували, покидьки, — прохрипiв юнак, марно прововтузившися зо хвилину.
— Ні, просто мені тут подобається, — глузливо відповів хтось.
Iриска тихенько охнула. Їй здалося...
— Вона стежить! Біжимо!
Юнак м'яко зiстрибнув на землю, і не кажучи ані слова, потягнув дівчину далі, за пояси Задерев’янілих, Окостенілих і ще далі, в лабіринт руїн. Нарешті він з розгону перебрався через рештки стіни, перетягнув за собою Iриску і відхекуючися спитав:
— Хто стежила?
— Статуя.
Юнак на хвилину застиг iз роззявленим ротом, глибоко зітхнув і розчаровано сказав:
— А я ж злякався. Такий шанс!
Iриска обурилася:
— Який шанс?! Статуя стежила за нами!
— Ну так, звiсно, стежила, — юнак ліг, крекчучи від утоми. — У всіх у них (крім тих, звичайно, кого страчували золотом) живі очі. Кам'яні, дерев'яні, але живі. Ти що, не знала?
— А хто сказав: “Мені тут подобається”?
— Ніж Долі, хто ж iще! Не хотів вийматися. Такий же самий ножик, — юнак покрутив перед обличчям Iриски Ножем, котрий дала йому Смерть. — Відмінна річ. Що хочеш ріже... себто, що схоче. До речі, давай-но знімемо ось це.
Хвилини зо дві юнак розрізав металеві паски, нашийники і наручники з обривками ланцюгів, потім видовбав Ножем в стіні нішу і сховав туди ці останні нагадування про страту. Проте, все ж не останні. Їхнi голови, як і раніше, розколювалися від болю, тавра палили чола.
— Добре б, звiсно, мати другий Ніж Долі, — замислено протягнув юнак.
— Вибач, я не знала, — сказала Iриска і одразу спитала: — А як тебе звуть?
— Честав.
— А мене...
— Знаю, Ірис. А подруги звали Iрискою, — Честав посміхнувся. 
Дівчина здивовано заклiпала очима.
— Звідки ти знаєш?
Честав не відповідав. Він потягнувся і примружив утомлені повiки. Але крізь його густі руді вії линув такий погляд, що у Iриски поступово зробилося порожньо під грудьми. Щоки, шия й перса налилися гороховим рум'янцем. Вона раптом зрозумiла, що декілька годин простояла перед юнаком абсолютно голою, та й зараз на її тілі ніякого одягу немає. Навіть не можна приховати збентеження у волоссі, тому що його скосила ненависна бритва Майстра. І юнак розглядав її всю ніч і весь ранок...
— Ой, дiйсно, вибач.
Честав сів, якомога природнiшим рухом зігнув ноги в колінах так, щоб не було видно нижню частину його тіла, і сказав, не дивлячись на Iриску:
— Отже, одному буде ганчірка, іншому Ніж.
Юнак стягнув з голови пов'язку, тицьнув її дівчині в руки і несподiвано швидко та вправно стрибнув через уламок стіни.
— Честаве... — Iриска обережно визирнула зi свого жалюгідного притулку і покликала голосніше: — Честаве! Ти де?
Руїна передражнила її слабенькою луною. “Пішов”, — подумала дівчина з полегшенням, і опустившися на величезний камінь, найперше почала майструвати для себе жалюгідну подобу одягу. Тканина полишеної їй пов'язки чомусь не рвалася, хоч була дуже тонкою. Зрештою дівчині вдалося зробити перев'язь, що прикрила праві груди, скляночку і сяк-так — підстаканник.
Iриска крутилася і прискiпливо оглядала себе з усіх бокiв, вельми шкодуючи про відсутність дзеркала. Від срібної спеки сонця і турбот про одяг дівчина навіть спiтнiла. Але варто було їй недбало змахнути піт з чола, як серце прискорено затарабанило:
тавро!
Нескромний погляд Честава й усвiдомлення голизни настiльки стурбували дівчину, що вона абсолютно забула про кляте тавро. Вмить зірвала Iриска насилу зроблену перев'язь і ретельно обмотала поголену голову. І не встигши ще зав'язати тугий вузол на потилиці, з жахом зрозуміла: тепер Честаву нема чим прикривати власне тавро!
Одразу запорошена руїна спалахнула кружальцями сповнених ненавистi оченят. То були Чорні Думки, тільки стежили вони не за Iрискою, а за юнаком. Йому тепер єдина дорога: назад на Церковну площу, до Ганебного Стовпа, в залізні лапи-кліщі Майстра.
Більше Iриска не вагалася.
— Честаве! Честаве!
Вона бігла серед руїн Міста звивистою мережею колишніх вулиць і провулочкiв, що спліталися подеколи вузлами площ. Бігла і кликала Честава. Золотаво-запорошений вітер вив у розвалині, кружляв і ганяв по землі купи нікому не потрібних купюр. Зрідка він, немовби дратуючись, висмикував з їхньої пiстряви декілька заяложених папірців і кидав дівчині в обличчя.
— Честаве! Честаве!
— А хіба я не здатен замiнити його бiля тебе?
— Або я?
Від різкого ривка Iриска впала горiлиць.
— Навіщо тобі той Честав! Він явно перелякався. Вибери одного з нас. Віддатися на випивання iроргам з такою дівчинкою — просто супер! — один з парубкiв, якi схилилися над Iрискою, аж плямкнув від передчуття задоволення.
Дівчина пiдвелася на коліна, зацьковано дивлячись на юнаків, що стояли по обидва боки.
— Мене вибирай.
— Або мене.
— Але я... не хочу, — пробелькотала Iриска. 
Тільки цього ще не вистачало! Втекти з Церковної площі, щоб знов повернутися туди...
— Не хочеш?! А чого ж ти тоді гасаєш Містом голою? Iроргiв лякаєш?
Парубки хтиво заiржали. Iриска пiдвелася і спробувала бігти, але одразу ж була знов упіймана.
— Так кого ти вибираєш? Його або мене?
Iриска жалiбно завищала, забилася в руках парубкiв, укриваючи їхнi хтивi фізіономії бузковими борознами подряпин.
— Е нi! Круто б'єшся!
Один підхопив її під пахви, інший — під коліна. Iриска продовжувала безуспішно пручатися, згинаючися всім тілом. Парубки тягнули її, нагороджуючи на ходу стусанами і засуджуючи:
— Гаразд. Зараз не хочеш, на площі вирішимо. Або ж розділимо тебе порівну. Один попереду, iнший iззаду. Або так: знизу-зверху. Ми ж друзі! І ми зовсім не жадібні, вистачить i нам, i тобi...
Iриска почала брикатися щосили. Пов'язка сповзла з її голови. Побачивши тавро, той, що йшов позаду, заволав дурним голосом і розціпив руки. Iриска дуже боляче вдарилася потилицею об землю. Другий юнак обернувся і зойкнув, хоч не дивився на тавро. Тої ж митi чиїсь ноги здійняли двi хмаринки пороху бiля самого обличчя Iриски. Перший юнак дико звив, захрипів і впав спочатку на коліна, потім на бік. Другий відпустив Iрисчинi ноги і кинувся в руїни. У хмарцi куряви, що поступово розсіювалася, до дівчини схилилося стурбоване обличчя Честава.
— З тобою все гаразд?
Iриска одразу намацала на землі пов'язку і спробувала прикритися. Честав задоволено гмикнув, сів біля парубка, котрий лежав нерухомо, і почав стягувати з нього сорочку, розмiрковуючи вголос:
— Ну, якщо ти так соромишся, одягни хоча б це.
— Не треба, вона в крові, — пробелькотала Iриска і тільки тут усвідомила, що сорочка нерухомого юнака дійсно наскрізь вимочена блакитною кров'ю. І Ніж Долі, який лежить поруч, весь в крові. Лише тоді дівчина зрозуміла, звідки взялася кров.
— Честав?! Ти...
— А що, дуже навіть добре! — Ніж Долі смачно всмоктав кров з леза.
— Навіть витирати не треба. Не Ніж, а диво, — сказав Честав, і посилено намагаючись не дивитися на Iриску, простягнув їй сорочку.
— Надінь.
Iриска зiщулилася в грудку. Її нудило. Очі самі собою закочувалися.
— Гаразд, будемо вважати, що ти маєш рацiю. Хоч його блакитна кров може приховати небезпечний колір твоєї власної кровi. Тоді займемося штаньми, — слабко долинув до свідомості дівчини голос Честава.
— Не смій! — ледь пропищала Iриска. 
Честав здивовано поглянув на неї.
— Слухай, не можна ж бути настiльки примхливою в нашому становищi! Чи ти й надалі збираєшся блукати серед цих руїн у чiм мати народила?
— Нi-нi! Я не одягну нічого з мертвого. І ти не одягай. Інакше я зненавиджу тебе ще сильніше! — останні слова дівчина викрикнула майже істерично.
— Я же тебе... Ех ти!
Похмурий Честав повільно підійшов до Iриски та, як і досi, старанно не дивлячись на неї, спробував відiбрати пов'язку.
— Різати бажаю, —владно сказав Ніж Долі.
— Що ти хочеш зробити? — злякалася дівчина. 
Нічого не пояснюючи, Честав так смикнув тканину, що Iрисцi обпекло долоні. Дівчина приготувалася до найгіршого, проте Честав лише розрізав шмат матерії навпiл.
— Добре різати щось! — зрадів Ніж.
— Колись дуже давно люди обходилися стегновими пов'язками. У той час вони були ще дикими. Як на мене, зараз саме час повернутися до печер.
Честав з філософською глузливістю оглянув нудну одноманітність руїн, гнаних золотим вітром пилових чортикiв, безладні зграйки зiм'ятих шекелiв і безтурботно присвиснув. Потім поклав до ніг Iриски шматки тканини, і віддаляючись, мовби ненавмисно кинув через плече: 
— Раджу не затримуватися. Той, кого я вбив, і його товариш хотіли домогтися твого тіла на Церковній площі. Iрорги мають чудовий нюх на подібні речi. Незабаром тут буде повно патрулів. Та й Майстер вже міг помітити, що ми втекли.
Юнак пiшов геть, наспівуючи й не озираючися. Срібні промені сонця байдуже виблискували на лезі Ножа. Проте Iрисцi здавалося, що з його голеної потилиці дивиться загадкове третє око. Уважно спостерігаючи за маленькою фігуркою Честава, дівчина ретельно закрила голову і стегна пов'язками й повільно пішла в той же бiк, що і він. За спиною пленталися декілька Думок. Одна з них сповнилася рiшучостi й заговорила з Iрискою:
“Навіщо ти йдеш туди ж, куди йде Честав?” — “Чом би й нi? Він же напевно знає, де безпечнiше”. — “Чому він має знати це?” — “Він інакше не може, тому що його тавро...”
В Iриски похололо у грудях. Ноги зробилися ватяними. Виходить, юнак, як і раніше, в небезпеці. Вона ж якраз і намагалася розшукати Честава для того, щоб попередити... Ні, він і сам знає. Тоді допомогти! А як? Будь-як. Тільки б опинитися поруч...
Думки повалилися на землю від реготу, але одразу ж з новою силою полинули на дівчину.
“Ви опинилися поруч, а який сенс? Ти сама ж прогнала Честава, сама заборонила йому одягти вбрання вбитого”.
“Обіцяла зненавидіти того, хто врятував тебе. Як і чим він закриє тепер власне тавро?”
“А чи не здається тобі, Iриско, що він якось дуже вже вчасно з'явився на допомогу?”
“Стежив він за тобою, он воно що!”
“Стежив! Підглядав!”
“Пригадай його погляд. Честав хоче злягтися з тобою. А iрорги не забаряться. Біжи геть від нього!”
“А чи не здається тобі, що Честав убив того юнака з ревнощів? Він сам хоче пiрнути в твою чашечку, і нікому іншому...”
Немов підкинена вибухом, Iриска побiгла, голосно викрикуючи ім'я Честава. Злi Думки мчали позаду і продовжували дратувати дівчину. Лише одна Світла обігнала її і ледь чутно шепнула: “Честав кохає тебе. Він не підглядав, він охороняв”.
Зненацька дівчина зупинилася, мов укопана. Зграйка нав'язливих Думок розлетілася. Перед Iрискою був тупик, справжній величезний завал. Куди ж дівся Честав?
З-за рогу будинку (і як тільки рiг зберігся!) долинали удари, сопіння й інші звуки боротьби. Iриска обережно зазирнула за рiг і одразу кинулася уперед.
Честав бився один проти трьох, і судячи з усього, йому було кепсько. Ніж Долі безпорадно валявся біля стіни і лише тихесенько скиглив від збудження.
Один з нападникiв здивовано завмер, помітивши Iриску, але наступної секунди вже біг до неї з перекошеним від жадібної радості обличчям. Дівчина впізнала його: це був той самий юнак, який намагався разом з товаришем відвести її на Церковну площу. Перелякана Iриска кинулася до Ножа Долі, стисла його обома руками, замружилася і почала розмахувати на всі боки, тоненько волаючи:
— Не пiдхо-о-о-одь! Не смi-i-їй!
— Всіх поріжу, — спокійно і вагомо підтвердив Ніж Долі, зі свистом розтинаючи повітря.
Коли Iриска зважилася розплющити очі, до неї вже ніхто не біг. Честав котався по землі і слабко захищався ліктями, а парубок, котрий нападав, намагався вдарити його ногою в обличчя, в живіт або в пах. Несподівано Честав став на карачки і важко стрибнув уперед. Нападник також стрибнув, але тут Честав щосили рвонув кришку люка, приховану шаром висохлого бруду. Його супротивник відчайдушно дригнув ногами і з гучним криком провалився в чорний отвір.
— А-а-а-ахх, давно вже я не ковтала нікого, — блаженно прогуділо з люку. 
Честав вiдпустив кришку й сів. З хвилину він сопiв, морщився і обмацував розбите обличчя, синці на тілі, обережно згинав кисть лівої руки. Нарешті вдячно подивився на дівчину і сказав:
— Спасибі тобі. Один би нізащо не впорався.
Тільки-но Iриска хотіла спитати, за що ж вiн дякує, як Ніж Долі мовив скривджено:
— Тiльки їй? А мені?!
Починаючи розуміти, але все ще не вірячи, Iриска залилася гарячковим гороховим рум'янцем. Вона раптом відчула, як поважчала рука, котра все ще інстинктивно стискала Ніж Долі. Надзвичайно повільно й обережно дівчина опустила очі...
Якби в Iриски на голові вціліло волосся, воно б заворушилося. На землі скорчилися два тіла, вкриті моторошними ранами.
Дівчина довго нічого не усвідомлювала. Нi себе, ані довколишнiй свiт. Честав кудись тягнув її, а перед очима все стояли два тіла, затуляючи собою і яскраво-золоте небо, і сріблясте сонце, і руїни, нескінченний лабіринт руїн...
— Поки що досить.
Честав привалився боком до стіни і занепокоєно обмацав розпухлу руку. Iриска притиснулася до його брудної спiтнiлої спини й тужливо прошепотiла:
— Я вбила їх. Вбила.
Вона боялася, що Честав відповість: “Отакої! Ну то й що?” — або: “Так, це дуже негiдний вчинок”. Вона взагалі боялася будь-якої словесної відповіді. Але Честав просто повернувся до неї і з дбайливою ніжністю погладив по мокрiй вiд слiз щоці. В дiвчини трохи запаморочилося в головi. Обурення на себе, огида до власного вчинку й докори на адресу Честава тільки й чекали на подібне розслаблення, щоб виплеснутися потоком гіркоти. Натомiсть Iриска несподівано для себе самої прошепотiла:
— Викинь Ніж Долі.
Честав узяв дівчину за підборіддя, уважно вдивився в руді мигдалини її переляканих очей і роздільно вимовив:
— Це нiсенiтниця. Як же я врятую тебе знов? Без Ножа я слабкий.
Iриска була вдячна юнаковi за те, що він не натякнув на власний порятунок її руками. Вона з несподіваною довірливістю обійняла Честава за плечі і знов повторила:
— Викинь Ніж. З-за нього ми обидва забруднені кров'ю.
Як і раніше, вдивляючися дівчині в очі, Честав підніс до губ її руку, потім розмахнувся і всадив Ніж Долі в стіну по самiсiньку рукоять.
— Дурень, — глухо вилаявся Ніж.
Честав слабко всміхнувся.
— Дійсно, це найнерозсудливiший вчинок у моєму життi. І може, навіть найнерозсудливiший на те життя, що залишилося. Адже нас тепер голіруч взяти можна, — юнак сів на землю, схрестивши ноги.
— Зате Ножа здихалися. Все буде чудове.
Iриска погано розуміла, про що говорить. Її поступово наповнювало бажання знов обійняти плечі Честава, притиснутися до його спини, що здавалася такою міцною й надійною. І щоб він взяв її за підборіддя, провів сухими від жари губами по долоні... З ним так надійно і... хороше!
— Честаве, — тихо покликала дівчина. 
Він іронічно розглядав опухлу кисть руки.
— Честаве, цей весь... Це тебе... Напали на тебе... ці... З-за тавра?
— Аякже! — відгукнувся юнак.
— Тоді тримай.
Iриска сказала це якомога байдужiше. Її руки повільно ковзнули до вузла на боцi. Часто-часто дихаючи і вкриваючись плямами горохового рум'янця від усвiдомлення того, що уперше добровільно роздягається перед чоловіком, дівчина зняла стегнову пов'язку і простягла її Честаву зі словами:
— Ось. Тобі потрібніше. Якщо тобі не огидно, звiсно. Я ж носила її... просто на... скляночцi...
Руді очі Честава зробилися божевільними. Повільно взяв він простягнуту пов'язку, зарився в неї обличчям і сидів так декілька хвилин. Нарешті проковтнув застряглу в горлі грудку i прохрипiв:
— Дякую, Iриско. Я цього ніколи не забуду, скільки б не залишилося жити.
Поки Честав обмотував тканиною голову, дівчина напрочуд ясно уявила план порятунку. Не дивлячись на Честава і ледь стримуючи власне бажання торкнутися його тіла своїм, Iриска коротко сказала:
— Пішли.
— Куди? — голос юнака був м'яким і сумним.
— Не знаю. Далеко-далеко звідси. Підемо повільно. Навіщо поспішати? Ми тікали, але бігти не треба. Треба йти спокійно.
— Ну, якщо...
Честав знов послав дівчині загадковий погляд з-пiд зімкнених рудих вій. Проте цього разу Iриска не зніяковіла. Вона мовчки стояла і чекала покори. Хiба що легке здригання губ видавало внутрішнє напруження, та руді мигдалини очей затуманилися.
— Ну що ж, підемо,— погодився нарешті Честав. — Я зробив з Ножем Долі те, що ти хотіла...
— Ну й дурень, — вставив Ніж. — Якщо тепер навіть попросиш, нiзащо не вийду iз стіни.
— ...I тепер командувати тобі.
Юнак ретельно витер кінцем пов'язки брудний піт і всохлу буру кров з обличчя, обтрусився, поправив неіснуючі комірець та краватку і голосно сказав:
— Отже, двоє добре знайомих молодих людей вийшли з новенького (просто з голочки!) будиночка в спекотну золоту днинку, щоб поблукати в тиші мiських вуличок.
— І послухати щебетання пташок, — додала Iриска.
— Обов'язково. Що ж до костюмів...
— Тобі дуже пасує, — поспішно вставила Iриска.
— І тобі теж. Адам і Єва.
— Хто-хто?
— На прогулянці розповім.
— Пара схибнутих, — презирливо буркнув Ніж Долі, що стирчав у стіні. 
Не звертаючи на нього найменшої уваги, Честав елегантно виставив лікоть. Iриска взяла його під руку, і вони неквапом пішли свiт за очi. Честав невпинно просторікував про якісь дрібниці, помахував вільною рукою і прохав Iриску звернути увагу “он на ту мальовничу купу каменів” або “на той шматок скла, який віддзеркалює таких прегарних сонячних зайчикiв”. Подеколи він стискав пальцями босої ноги камінчик і кидав якнайдалі, що вносило певну дисгармонію в цей фарс. Iриска ж все міцніше обіймала руку юнака і мовби випадково то торкалася його плеча щокою, то зачіпала ногу стегном.
— А як лоскоче ніздрі прекрасний золотий порох! — патякав Честав, коли Iриска прошепотiла:
— Праворуч iрорги. Патруль. Першою говоритиму я. Підiгруватимеш на ходу.
— Ці найдрібніші порошинки танцюють у повітрі, мов люди в житті, — незворушно продовжував юнак.
— Ей, ви! Стійте.
Навіть якби не багаті Паски Відмінності, що вказували на досить високий ранг патрульних, хижий вогник в очах безпомилково виказував iроргiв.
— Куди йдемо? — підозріло спитав Старший.
— Куди треба, — спокійно сказала Iриска.
— А чому голі? Чому твій приятель такий пом'ятий?
— Так треба.
— Все “треба” і “треба”. А кому треба?
— Всім.
Нахабний тон Iриски почав дратувати iроргiв. Честав поспішив втрутитися в розмову.
— Послухайте, невже незрозуміло? Ну самі поміркуйте, куди можуть прямувати Містом одягнені подібно до нас юнак і дівчина, ні від кого не ховаючися?
Старший одразу ж перехопив ініціативу в розмові:
— На Церковну площу. На iризацiю.
— Саме туди ми і прямуємо, — абсолютно незворушно підтвердив Честав.
Iрорги звичайно ж не вірили жодному їхньому слову. Iриска не витримала і спробувала виправити ситуацiю:
— Ні, але ми...
— Не слухайте цю недоумкувату, — Честав з поблажливою прихильністю подивився на Iриску. Дівчина випрямилася, мов струна, і вкрилася гороховими плямами рум'янця образи. Слова застрягли в горлянці. Юнак презирливо прицмокнув і сказав: — Ну кого, кого цікавить особлива думка Білого Кардинала? Я тебе не розумію!
Честав потроху розлючувався, Iриска також.
— Ей, що за нiсенiтницю ти верзеш?
Старший свердлив Честава гнівним поглядом.
— Нісенітниця? Що-о-о?! Тиждень тому Кардинал особисто благословив нас. Ми здійснили невеличке паломництво Містом і сьогодні жертвуємо себе Золотому Боговi й Кардиналові.
— То це ви, — патрульні здивовано розглядали парочку. 
Iриска спробувала заспокоїтися, і все ще тремтячи від образи, сказала:
— Так, саме ми. А хіба вас це цікавить?
— Звичайно. Ми навіть проводимо вас.
Старший низько вклонився, ритуально змахнувши Паском. Честав коротко кивнув у відповідь і повів Iриску далі. Патруль слідував за ними крокiв за десять.
Юнак продовжував грати комедію, теревенячи про руїни. Iриска стріляла в нього відчайдушними поглядами. Честав не реагував. Довелося плентатися поруч з ним. Найнеприємнiша Думка про iризацiю рипіла піском на зубах.
— Ти втомилася. Нічого, йти вже недалеко. Тільки не висни на руці, пухлина болить, — байдуже кинув Честав і дещо навіть грубувато трусонув дівчину.
У проламі стіни застигла Смерть.
— Пiшли геть.
Стара пильно розглядала Честава й Iриску. (Дівчині навіть здалося, що Смерть рахує пори на шкірі її тіла.) Проте iрорги чудово зрозуміли, що пропозиція забратися стосується саме них.
— Ми не можемо. Ми зобов’язанi проконвоювати їх, — запротестував Старший. 
Смерть коротко повторила:
— Геть.
Патрульні презирливо махнули Пасками і зникли. Стара повільно наблизилася до парочки. Найлегше шелестiння чорного плаща діяло Iрисцi на нерви. Вона інстинктивно уткнулася Честаву в бік.
— Отже, ти її не кинув, — розчаровано констатувала Смерть. 
Юнак мовчав.
— І Ніж Долі викинув. Не втратив, а викинув! Такий Ніж! Вона попрохала, чи не так?
Честав рипнув зубами.
— А як тебе прикрасили! Що за синцi! Що за подряпини! І рука розпухла. Також либонь із-за дівчини? Попереджала ж, знову з її ласки натерпишся. Скажи хоч спасибі, що живий...
— Не смій його кривдити! — пропищала Iриска, ховаючись за спину Честава. 
Вона несвідомо притиснулася до юнака якомога щільніше. І одразу ж відчула, як його тіло налилося жаром, і її тіло відповіло тим самим.
— Це що ще за голосочок?
Стара розлючено позирнула на Iриску.
— А ти навіщо зняла пов'язку зi стегон? Щоб перший-лiпший покидьок кидався на тебе? А Честав нехай б'ється голіруч?! Проте, він вже встиг якнайлiпше зарекомендуватися.
Запала тиша. Iриска визирнула з-за спини Честава і зі здивуванням побачила, що Смерть... сміється. Беззвучно труситься, роззявивши чорного беззубого рота.
— Діти, — прорипiла Смерть, і раптом зірвавши з себе плащ, жбурнула його Честаву зі словами: — Гаразд. Йдiть своїм шляхом, чим би він ні скінчився.
Юнак вертів в руках плащ і здивовано поглядав на те місце, де щойно стояла стара.
— Але послухай... Це ж... ціле... багатство!
Iриска вихопила плащ, мерзлякувато закуталася в нього, потім швидко зірвала з прикритої величезним капюшоном голови пов'язку і огорнула тканину навколо стегон Честава.
— Ну от, нарешті ми обидва більш-менш пристойно вдягнуті.
— І та, котра боялася торкнутися одягу вбитих, ховається під покров Смерті, — іронічно мовив Честав.
Iриска мовчки перевернула плащ навиворіт (так їй здавалося лiпше) і попрямувала вперед. Останнє зауваження юнака злегка зачепило її, а заодно змусило пригадати образу, завдану при iроргах.
— Iриско, зачекай...
— Так, звiсно. Я недоумкувата, — буркнула дівчина. 
Чорний плащ немов відділив і віддалив її від Честава.
— Iриско! — відчайдушно покликав юнак. — Я же не хотів... Я при покидьках...
— Саме так! При них! — обурилася дівчина.
— Треба ж було зупинити тебе... Гаразд, як хочеш. Я також піду. Видно, недарма Смерть радила мені кинути тебе. Знав би, то взагалі б не втручався, а так — дурень дурнем...
Iриска обернулася так різко, що ледь не впала. Поли плаща здійнялися, розлетiлися на всi боки.
Честав дійсно йшов. Плентався згорбившись, потираючи розпухлу руку. Але диво...
Плащ, що раптово розкрився, звільнив дівоче серце. Воно на мить вловило надламаний біль його серця.
— Честаве!!!
Iриска відважно наближалася до нього.
— Мій, мій... коханий...
Стоячи навколішки і обіймаючи ноги дівчини, Честав обережно водив губами по її шкірі. Iриска запахнула поли плаща і вiдчайдушно шепотіла:
— Пести мене, пести. Цілуй. Як добре... Плащ не випустить назовні нашi пестощi. Плащ на двох...
Вони сховалися в самому серці руїни і перестали помiчати плин часу. Потім довго мовчки блукали серед золотавих хмарин туману і райдужних розсипів битого скла. І нiжно пестилися під покровом Смерті.
— Ми — Адам і Єва, — пробурмотів нарешті Честав. — Тільки ми не народилися в раю. Ми останні з пекла.
— Знов ти про них, — ліниво муркотала Iриска. — До речі, хто це?
— Адам і Єва, юнак і дівчина. Їх зробив Бог... не знаю тільки, чи Золотий. Він оселив їх в такому місці, де все було добре, — в раю. Але Адам і Єва не послухалися Бога. Він вигнав їх з раю. І вони поневірялися по запорошеній жорстокій землі...
— Де ти дивився таку книгу? — здивувалася дівчина. — У всьому Місті давно не лишилося жодної цілої Стіни, яка б демонструвала...
— Я читав книгу. Це таке старовинне заняття, — Честав погладив під капюшоном поголену Iрисчину голову. — Книга була дуже древня. Власне, не книга, а її шматочки. Там розповiдалося про Адама і Еву, а ще про те, як дівчина чекає свого коханого і блукає Містом у пошуках його. Дуже сумна книга. Зате вона належала справжньому Білому Кардиналові.
Останні слова Честав майже нечутно прошепотiв.
— Якому... справжньому? — не зрозуміла дівчина.
— Справжньому, — Честав упритул подивився на Iриску і повiв далi: — Пам'ятаєш той люк, в який утрапив останній з покидькiв, що напали на мене? Так от, це була Справедлива Машина.
— Справедлива Машина... Як давно...
— Не так уже й давно, — перебив дівчину Честав. — Так от. Справжній Білий Кардинал загинув в надрах цієї самої Машини. І скинув його туди, мiж iншим, відомий тобі Майстер.
— А хто ж... — обличчя Iриски виражало розгубленість і здивування.
— Бандальмахар Дукс. Був такий акторишка. Ти що, забула?
— Та я... я не звертала на нього уваги, якщо чесно. З-за цього Дукса Роза просто млiла, от мені й було огидно.
Iриска зніяковіла, оскільки в награно-солодкуватiй зовнiшностi Кардинала їй, дійсно, не раз вгадувалося дещо знайоме. Але Честав упiзнав, а вона — нi...
— Ах, Роза! Так, для неї це природньо. Це та сама Роза, — дівчина поклала руку Честава на колоту ранку на своєму боцi.
— Я знаю.
В Iрисчинiй душі сколихнулися якісь підозри, що не раз виникали і раніше.
— Ти забагато знаєш, Честаве.
— Так.
— І про мене... Чому?
— Я давно стежу за тобою. Тому що давно... кохаю тебе.
В Iриски дзвiночком забилося серце.
— Як... наскiльки давно?
— Два роки.
— Що?! — Iриска дивилася на Честава великими очима. — Не може бути. Я чула, що тільки-но юнак закохується, то він негайно з нею... — бiльше вона не наважилася вимовити ані звуку.
— Це тобі Роза сказала. Або, в крайньому разi, Лілія, — Честав сумно поцілував Iрисчине тавро.
— Звідки ти дізнався?
— Хто ж iще міг сказати таку нісенітницю! Принаймні, не бідолашна Маргаритка. Подумай гарненько, скільки разів я міг примусити тебе якщо не за ці два роки, то хоча б за сьогодні. З Ножем Долі в руках... Але це не кохання. Це брехня. Облуда.
За спиною пролунало рипiння.
— Піфала?!
Юродива дерев'яно сіпалася і пускала зелені слинi.
— Легка на поминi.
Продовжуючи рипiти, Пiфала позадкувала, спіткнулася, знов позадкувала...
— Ей, ти, артистко! Не бачиш їх?
Честав ударив Iриску під коліна і придавив до землі всiм тягарем свого тіла. Під чорним плащем Смерті було темно й задушливо. Честав ледь чутно стогнав: впав якраз на розпухлу руку.
— Ма-а-а... Ма-а-а... Мi-i-i-iй Ма-а-а... — рипіла юродива.
— Шукай, шукай їх! — долинув під плащ гучний голос Майстра. — Нюхом чую: мерзотники мають бути десь тут. Знайдеш — погладжу твою мерзенну голiвку.
Розкотистий регіт Майстра заглушив слабке рипiння Піфали, яким відповіла юродива.
— Нам кiнець, — прошепотiла Iриска.
Проте гучні кроки Майстра лунали все далі й далі, доки не змовкли зовсім.
— Ти думала, вона нас видасть? — серйозно спитав Честав, вибираючись з-під плаща і обережно помахуючи хворою рукою.
— Я думала... Я не знаю... 
Iриска трохи сп'яніла від усвiдомлення того, що юнак декілька хвилин пролежав просто на її оголених персах.
— Не думай зле про Піфалу.
— Чому?
Честав з докором подивився на дівчину.
— Ти не тільки акторів не впізнаєш.
П’янкої легкості мов не бувало. Iрисцi й раніше здавалося, що Піфала...
— І ти не пам'ятаєш, у якої з твоїх подружок був зелений колір?
— Не треба! — немов ужалена, зойкнула Iриска. 
Краще навіть не пробувати уявити собі, у що могла перетворитися... Маргаритка...
— Ти гониш геть дійсність, — сказав Честав. — І навіть не звернула уваги на те... з якого боку йшов Майстер.
Iриска перелякано подивилася на юнака. Насилу видравшися на купу уламків, Честав з хвилину постояв на верхівці і мовчки з'їхав униз.
— Що iще трапилося? — прошепотiла пожовтіла вiд переляку Iриска.
— Я... я ніколи... — у юнака тiпалися губи. — Я ніколи не губився в руїнах... Ніхто не знає їх краще за мене. Навіть коли мене схопили, насправді я не заблукав...
Iриска здригнулася, тому що пригадала слова Смерті: “Мало тобі з-за неї перепало... Знов попадешся... З її ласки натерпишся знов...” Смерть сказала —  з-за неї...
Негайно в мозку виринуло продовження фрази: “Коли мене схопили, я не заблукав. Я йшов за тобою і видав себе, тiльки б не кидати тебе саму”.
— А зараз? — насилу вичавила дівчина, погладжуючи пов'язку, що приховувала тавро Честава.
— А зараз я залишився з тобою і... збився зi шляху. Загалом, Церковна площа просто перед нами. Пошуки розпочалися, тут повно iроргiв. Тепер нам не втекти.
Золоті порошинки витанцьовували перед очима дівчини. З-за завіси золотавої завірюхи долинали слова Честава:
— Ось чим скінчився наш шлях, як казала Смерть. Ми так і вiдповiдали патрульним. Це замкнене коло: звідкiля йшли, туди і прийшли.
Iриска приліпилася до Честава й ніжно прошепотiла:
— Якщо наш шлях кінчився... саме тут... То я хочу належати тобi саме тут...
— Iриско, не смій!!! Ти не загинеш!
Честав зiщулився в камінь. Iриска у напiвзабуттi насiдала на нього.
— Нас вип'ють. Ну то й що? Ми станемо iроргами, але не перестанемо кохати один одного.
— Не тiшся ілюзіями, — пробурмотів Честав. — Я тебе кохаю...
— І я тебе!
— Знаю. Це і зле. Бачила пояси Закам'янілих, Обвуглених й інших? Ось що виходить із закоханих. Або й того гірше...
— Або?! — Iриска задихнулася.
— Або... Піфала. Тільки ти будеш рудою юродивою. Рудою, як глина, а не зеленою. Iрорги будуть нас шанувати, тому що пiд час iризацiї ми вб'ємо штук п'ять-десять своїм коханням. Задеревенілих, Окостенілих, юродивих та інших вони шанують, тому що бояться. Це єдине, чого вони бояться.
Iриска ридала. Честав пив її сльози з гарячих рудих щок і шепотів:
— Це страшно: стати Піфалою. Вважаєш, дарма люди, що залишилися в живих, впали в істерику? Рештки людяності ще сяк-так трималися на останніх сім'ях. Покидьки боялися, що кохання може тихенько таїтися в сім'ї. Коли ж з'ясувалося, що брак не захищає від iроргiв, все завалилося! Будинок на піску або картковий будиночок... Чоловiки й дружини порозставалися, і так зване “порядне суспільство” вмить розкрошилося купками роздратованих чоловічків. Проте, ти все це знаєш. Загальна конвульсивна паніка. “Стратити рудих!” Місто рознесли по цеглинках, і мені його шкода, хоч я й ненавидів це скупчення кам'яних будинків-монстрів зi Стінами-шпигунами, — юнак упіймав декілька пошарпаних паперових купюр, якими вітер бавився бiля його ніг, і засмучено зауважив: — Ось, мабуть, останні іграшки людей. Як були вони різнокольоровими папірцями, так і залишилися. Тільки тепер навiть вони нікому не потрібні. Їх викинули на звалище, а звалищем стали самі руїни Міста, де царюють iрорги. Вони зовсім знахабніли, ці iрорги, навіть Паски Відмінності вигадали. Тепер стати iроргом — то велика честь. А раніше вони ховалися в напiвпрозоростi. І ти хочеш зробити таке...
— А ти не хочеш! — у відчаї вигукнула дівчина.
— Хочу, аж не можу стриматися, так менi кортить, — несподівано тужливо зiзнався Честав. — Але тiльки-но подумаю про тебе... про твої страждання й майбутнi поневiряння... Нi, я не можу собi дозволити, щоб ти перетворилася на юродиву!
— А я можу, — слабко видихнула Iриска. — Ти дужий. Ти захистиш мене. Навіть голіруч.
— Я слабкий, слабкий, — з гіркотою відгукнувся Честав. — Я весь час підвертаю ногу. В мене слабкі суглоби. От і з тими трьома я б без тебе нiзащо не впорався. Я руку вивихнув! Я не можу тебе захистити!
— Ти дужий. Могутнiй мій Честав...
— Слабкий. В мене свій колір, мов у дівчини. І довгі вії. Й тонка шкіра. Це соромно. У дитинстві мене сильно дражнили хлопчаки...
— В нас один колір. Рудий. З’єднаймося ж, прошу тебе! Лягай зi мною...
— Кажуть, були колись Рудий і Руда-з-Пацюком. Співаки. Iрорги вбили їх, — очі Честава знов зробилися божевільними. — Iриско, рудi пари нещасливi...
— Але ти захистиш мене, мій Честаве...
І обидва змусили себе повірити в цю наївну святу брехню. І скинувши непотрібні тепер покривала з плаща Смерті, поринули в обійма один до одного.
Вони не усвідомлювали, як iрорги знайшли їх, розняли, і мiшаючи торжество з прокльонами, понесли на центральну площу. Як розтягнули на узвишшi перед церквою і пили п'янке вино їхньої єдиної на двох душі упереміш з незвичайною яскраво-червоною кров'ю. Пили, пили... і не могли випити. Золотавий день змінився сріблястою ніччю, ніч змінилася днем, а їх... все не могли випити. Iрорги стікалися на Церковну площу зi всього Міста, хлебали яскраво-червоний потік по-звірячому жадібно... але все одно не могли випити! А Iрисцi й Честаву здавалося, що їхнi тіла, як і раніше, сплітаються, і розділені густим золотавим повітрям руки все одно уявно торкалися й пестили одна одну. А звідкись, закусивши суху старечу губу, напружено стежила за ними Смерть.
Iрорги сиділи просто на землі. Прямi й напрочуд тихі. Видовище було моторошне: Церковна площа й руїни, сповнені тихих iроргiв. Й нескінченні потоки душі з кров'ю навпiл. Нарешті то один, то інший розпочав опускати голову, руки, складатися. З сидячих фігур немовби повільно виходило повітря. Iрорги розпливалися по землі безбарвними шкiрястими оболонками. А по цих оболонках, ледь волочачи ноги, йшла чорна стара з чорною мітлою на плечі, роззявляючи в нападах беззвучного реготу чорний беззубий рот. А назустріч їй, прямо з дверей церкви біг золотий карлик, скрививши в безсилому гніві моторошне обличчя-маску. І важко було упiзнати у цiй потворi Золотого Бога, такого величного і прекрасного ще цим ранком.
— Клята вiдьма! Що ти зробила з ними?!
Смерть реготала в обличчя карлику. Він же розлючено стрясав пучком подiбних до ганчір'я оболонок, в яких ледь проглядали риси Рози, Лілії, Майстра, Дукса-Кардинала, Гортензії, Азора і багатьох інших. У нападi люті він зробив ще два кроки уперед...
Золоті ніжки карлика потрапили в потоки скривавленої душі. Ліва лише ледь торкнулася душі Честава, зате права занурилася в Iрисчину кров по саму кісточку.
Карлик залементував пронизливо й моторошно. Його тіло луснуло. Сотні чорних блискавок висадили зсередини золоту оболонку, товстими косами обплели знівечені рештки й розсіяли їх на золотий порох. Тоді захвилювалася земля, закрутилася воронкою і поглинула порох, не залишивши й слiду.
— От і все. От і настав кінець божковi, — прошипiла Смерть. — От тепер можна як слід помахати моєю улюбленою мiтелочкою.
Ледь чутно шелестячи по оболонках iроргiв, стара наблизилася до Честава й Iриски. Опустившися біля них на коліна, довго та наполегливо терла сірими кістлявими пальцями тавра на поголених головах, доки вони не зникли зовсім. Потім загладила всі рани юнака і дівчини так, що вони закрилися. Лише на правій кісточці в Честава і на лівій у Iриски Смерть залишила по малесенькій подряпинцi, звікiля продовжувало точитися яскраво-червоне вино скривавленої душі. Тут стара завмерла, мимоволi замилувавшися своєю роботою, й тихо пробурмотіла:
— Діти, діти... Звiсно, ви мене не чуєте. І добре, що так, бо не можна вам знати цього... але якби не ви, що стало б зі мною? Золотого Божка розірвала власна лють. І не без вашої допомоги. Всохла б я, зачахла, — Смерть затрусилася від беззвучного гіркого реготу. — Смерть — і раптом померла б... Діти, діти! Що ж ви зробили? Доки не бачите, спасибі вам від мене.
Стара схилилася спочатку до Честава, потім до Iриски, і крадькома поцілувала в чоло. Після цього нарешті з'єднала їхнi руки.
Юнак і дівчина повільно розплющили очі і так само повільно сiли.
— Смерть, — прошепотiла Iриска, стискаючи руку Честава. 
Він інстинктивно напружився і одразу ж із здивуванням виявив, що пухлина iз суглоба геть зникла.
— Ми загубили твій плащ. І пов'язки з плаща загубили, — винувато сказала дівчина.
— Чи у плащі справа? — ласкаво відгукнулася Смерть.
— І ми зляглися там, в руїнах, бо несила було стримуватися. Ірорги знайшли нас... і випили? — Iриска не вірила собі.
— Хто ж в змозi випити вас? — щиро здивувалася Смерть. 
Її чоло й лисе тім'я вкрилися чорними, як сама земля, борознами зморшок.
— Я не зумів захистити її, — з гіркотою вимовив Честав. 
Смерть сухо засміялася.
— Ти захистив її. І вона тебе. Ваші тіла все одно не змогли б протистояти iроргам, най ви були б хоч у тисячу разів сильнішими. Але ваші душі захистили одна одну єдиним можливим способом — коханням. Ви все вiрно зробили, починаючи від втечі з цієї самої площі і закінчуючи поверненням на неї.
Смерть хитро дивилася на юнака. Той звився мов ужалений і прохрипiв:
— Як це так? Чи не ти твердила мені постійно: кинь дівку!
— А по-твоєму, я мала сказати: злягайтеся швидше?! Ваше кохання не дозріло б. Ви кинулися в обійми один до одного лише коли не змогли опиратися коханню. Коли запрезирали небезпеку. Коли знехтували навіть мною, Смертю. Коли стали одним цілим у двох тілах. Як інакше могли ви перемогти? Але ви перемогли. Дивiться!
Смерть змахнула мітлою, й тисячі порожнiх оболонок з листяним шелестінням здiйнялися в повітря.
— Нас все ж випили, — Iриска з жахом уткнулася Честаву в бік.
— Хто спроможний випити вас? — повторила стара.
— Але невже інші... Не можу повірити.
Честав заспокоював перелякану дівчину, здивовано ворушачи губами.
— Були й інші, — стара вказала кістлявим пальцем на пояса Скам'янілих і Задеревенілих, які оточували площу. — Але один з них недостатньо кохав іншого. Або не кохав зовсім. Лише до кінця розділене кохання до кінця сильне й непереможне.
— Я чув про Рудого і Руду-з-Пацюком, — підозріло сказав Честав. 
Смерть зітхнула.
— На жаль, вони віддали себе не один одному, а пісні.
— І що ж буде далі?
Iриска притислася спиною до Честава, охопивши голову руками і трохи погойдуючись.
— Ми утрьох відродимо землю.
Юнак і дівчина недовірливо подивилися на Смерть. Але стара не жартувала.
— Відверто кажучи, ви залишилися останніми, хто здатен був перемогти iроргiв. Але це лише початок вічного шляху. Я, Смерть, кажу вам:
Одного разу ви померли, а двічі не вмирають. Вас не існує для життя, але я, Смерть, відродила вас одне для одного. Віднині ви — Вічні Коханці.
Ходiть землею. Блукайте де й скільки забажається. Цілуйтеся скільки завгодно. Ніхто вас не побачить, жодна людина, тому що ви — лише одне для одного.
Подивіться на свої ноги. В кожного є ранка, що не загоюється. І де б не пройшли ви, туди впаде ваша душа з кров'ю, і наситить землю, і відродить її. А я попрацюю віничком. Сміття ж бо он скільки!
Смерть озирнула задоволеним поглядом сірі оболонки, що лежали всюди.
— Але... але я не хочу, щоб Iриска стiкла кров'ю! — скрикнув обурений Честав, намагаючись затиснути губами ранку на нозі дівчини.
— Утретє питаю: хто здатен випити вас? Землі це також не під силу.
Стара явно насолоджувалася розгубленiстю парочки.
— Але чому кров?
— Кров — це життя. За життя землі треба заплатити чимось рівноцінним, тобто життям. Наприклад, своїм. А з вашою кров'ю разом ллється ваша невичерпна закохана душа.
— Але я не хочу! Я боюся. Я слабка.
Iриска забралася до Честава на руки і згорнулася там руденьким кошеням, сховавши обличчя в юнака на грудях.
— Невже ти залишиш землю в мертвому панцирi розвалини Міста? — Смерть пильно подивилася на дівчину. — Не вірю. Врахуйте, я навіть не прошу вас вибирати. Я давно вибрала за вас. І ви давно вибрали самі за себе, коли покохали. Дивiться! І ваша кров теж вибрала...
З місця, на котрому нещодавно вони лежали мертві і де зник порох, що лишився від Золотого Бога, виросли могутні лози дикого винограду і пагони хмелю завтовшки в руку. З небаченою стрімкістю чіпляючися вусиками і випускаючи все нові пагони, рослини обплітали кам'яне громаддя церкви. Пагони напружувалися, намагаючися розтрощити цю похмуру споруду. Вже сипалися вниз дрібні камінчики й штукатурка. Одна з ліз розiдрала на лахмiття солодкувате зображення Кардинала Задоволеного на фасадi.
— От які сили народжує в землі любляча душа, утворена з двох!
— Так ти кажеш, треба наситити нашою кров'ю всю землю?
Здається, вони таки зважилися. Юнак таємничо підморгнув Iрисцi.
— Це ми миттю, — дівчина одразу вклала свою руку в руку Честава.
І вони побігли. Мертва земля розмотувала їм під ноги запорошенi руїни Міста і нагромадження безбарвних оболонок iроргiв. Люди виходити не наважувалися. Якщо й залишилися живі, котрi не ризикнули пройти iризацiю, то вони поховалися у глибокі нори, знайти які було дуже непросто. Честав і Iриска удосталь тiшилися з їхнього боягузтва та й бігли все далі і далі.
Зрідка вони зустрічали Смерть. Стара змітала на купи порожнi оболонки iроргiв або відтирала якогось Обвугленого, Задеревенілого або Страченого Золотом прутиками мітли, немов мочалкою. Угледівши Вічних Коханців, вона привітно махала кістлявою рукою й тільки дивувалася легковажнiй поведiнцi двох закоханих бешкетникiв.
Проте наситити землю “миттю” не вдалося. Принаймні, коли захекана парочка зупинилася біля Смерті, котра дбайливо розтирала якогось юродивого, в Честава пробилися невеличка руда борідка й вусики, а на Iрисчини плечі спадали пишні хвилі вогненно-рудого волосся.
— Ну от, — видихнув юнак.
— Ми впоралися, — додала дівчина.
Смерть надiслала їм глузливий погляд сухих запалих очей.
— Діти! Хіба не сказала я, що термін вам — вічність?
— Але ми... — спробував заперечити Честав.
— ...Тiльки ускладнили собі життя, — перервала стара. — Біг поспішний. Краплі крові падали нерівномірно. Дивiться: навкруги, як і досi, мертві руїни, розколоті крихітними квітучими острівцями. Острівці — це ті місця, куди потрапила кров. Бродіть же тепер від острівця до острівця і з'єднуйте їх! І ніколи віднині не зможете ви сказати напевно, що знищили всі іржаві плями руїни. Ви будете приходити в одні й ті самi місця двiчi, тричi, багато разiв! Але тим пишніше зацвітуть ті місця. Отак.
Вічні Коханці довго мовчали, спостерігаючи за дивною роботою Смерті, що дарує життя.
— Що, цікаво? — прорипiла стара. — І звiсно ж, незвичайно для вас. Але кому вирішувати, відродити людину до життя або відмести чорною мітлою до iроргiв? Мені, тільки мені. Сказати чесно, так ніякого життя взагалі нема. Це я, Смерть, можу подарувати коротку мить існування, щоб потім забрати його! Така моя вічна робота. І я не скаржуся. Недоречно скаржитися й вам.
Смерть примружилася, подивилася на небо і продовжувала:
— Погляньте-но! Душа ваша випаровується й очищує небесну височінь.
І дiйсно. Гаряче золоте сонце нерухомо застигло в лазурнiй височинi. Павутинні мережива сніжно-білих пiр’їстих хмарин витяглися шлейфом до самого небокраю.
— Це справжнє небо. Уперше за стільки років!
Честав обійняв Iриску за талію, вона його за плечі. Вічні Коханці мали трохи постояти на самому початку Вічного Шляху.
— Вже йдете? — м'яко поцікавилася Смерть.
— Розпочнемо он з тих острівців, — кивнув головою Честав.
— І нічого не просите?
Юнак і дівчина розгублено подивилися на стару.
— Я для нього, він для мене. Чого ж iще? — здивувалася Iриска. 
Смерть розсміялася беззубим сміхом.
— Для вас — нічого. Але для інших... Запам'ятайте: я дарую вам право з'єднувати. Це високе право.
— Не розумію, — відповіли разом Честав та Iриска. 
Стара схилилася над перетвореним юродивим і пробурмотіла:
— Потім зрозумієте. Тепер iдіть. І пам'ятайте: ми ще не раз зустрінемося. Шлях нескінченний.
І Вічні Коханці повільно пішли до найближчого шовковисто-смарагдового лужка.

Кольоровий епілог

ДВІ З ЧОТИРЬОХ

— Еге, поглянь! — Честав штовхнув під лікоть Іриску.
— Маргаритка.
Похитуючись, зелена дівчина прямувала до розквiтлого трояндового куща.
— Роза, Роза, — шепотіла Маргаритка, недовірливо і зосереджено пестячи квіти.
— Ви любите троянди?
Поруч з Маргариткою стояв Анжер, якому все ще важко було ворушитися після довгого кам'яного сну.
— Я... не знаю. Якесь незвичайне почуття.
Маргаритка пильно вдивлялася в Анжера, морщила блідо-салатовi губки і мружила бездонні малахітові очі.
— В мене теж, — зiзнався Анжер. — Мені здається, що я вже жив одного разу на землі. Я збирався одружуватися і подарував нареченiй букетик квiтiв. Це були останні квiти в Місті... Тобто я вважав, що останні. Он їх скільки скрiзь!
Честав та Іриска стояли зовсім поруч, тому від них не сховалося найлегше трепетання серця Маргаритки під новеньким легким платтячком і ледь помітний трав'янистий рум'янець на щоках.
— Зі мною те ж саме. Я пам'ятаю, що блукала Містом серед суцiльного жаху, потворна і скалічена. І кохала страшну людину... Або це був сон? А ще раніше я жила такою, як тепер. І в мене була бузкова подружка, яку звали Розою. Ось я і підійшла до куща, бо тут ружi...
— Роза... Яке... небезпечне ім'я! — вигукнув Анжер. — Проте моя наречена була чорна. А я закам'янів.
— Чорна? — здивувалася Маргаритка. — Знаєте, i в мене була чорна подруга. І руда. Але їх нема! Я одна, знов одна. Я завжди поневірювалася, самотня у величезному Мiстi...
Iриска засміялася, але ніхто крім Честава її не почув.
“Право з'єднувати”, — сказали юнаковi руді мигдалини Ірисчиних очей. І Честав взяв руку Анжера, а Іриска — руку Маргаритки. І руки юнака i юначки, якi щойно зустрілися, мiцно сплелися. І вони мовчали.
— Але мені здається, що коли я був кам'яним або раніше, то бачив вас такою, як ви описуєте, — нарешті ледь спромiгся вимовити Анжер (аби сказати будь-що). Проте він тут же зірвав з куща троянду і підніс мило зазеленілій Маргаритці.
— Ось, це вам... тобі.
Дівчина посміхнулася і благоговійно взяла квітку. Одразу ж заспiвав у небi жайворонок, який прилетiв хтозна звідки.
— Залишимо їх, — шепнув Честав Ірисцi, хоч ніхто не почув би навіть його найгучнiшого крику.
— Так, не будемо заважати, — погодилася дівчина.
І обiйнявшися ще міцніше, Вічні Коханці продовжували свій Вічний Шлях. З ранок на ногах точилася кров разом iз закоханою душею, насичуючи й відроджуючи землю. А десь iз-за небокраю рвався до блакитного неба стогін тріумфуючих скрипок, і два голоси наспівували давно забуті слова:
— ...I не розлучаться довiку вже вони,
Зiллються й будуть разом до кiнця...

Жовтень 1990 — січень 1991, 
український переклад — грудень 2000