«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

ДО ЧИТАЧА

 

 

   В цьому тексті все — окрім правди — вигадка. Відрізнити одне від іншого — бажання читача.

   В кожного з нас — своя правда. Наприклад, двоє йдуть місячної ночі на пляж позагоряти. Причому це їм вдається не гірше, ніж вдень на берегах Криму. Оскільки Місяць для них те ж саме, що й Сонце, а решта — вигадка.

 

 

 

 

 

                              ЧАСТИНА    ПЕРША

 

 

                                        АРКАДІЯ

 

 

 

«Рівень твоєї тупості відповідає вірі

в несправедливість і трагедію.

Те, що для гусениці є кінець світу, — Вчитель називає метеликом».

Річард Бах. «Ілюзії»

 

 

   Безо всякого інтересу, аби не лежати, витріщивши очі в стелю, читаю замацаний глянець «Космополітен», щоб хоч якось згаяти час, доки Леська закінчить обслуговувати клієнта за стіною двохкімнатної «сталінської» квартири, що у самому центрі першої столиці України (з 1917 по 1934 роки Харків був столицею).

— Підармерія, а не перша столиця, як писав в «Молодому негіднику» Едуард Лімонов про своє рідне місто, — біситься Леська, коли я так величаю Харків. — І в цьому визначенні чи не єдина його  творча оригінальність. Адже сам Лімонов говорив, що коли б не його літературна слава, у великому світі не знали б про існування Харкова, — Леська остаточно руйнує вщент міф про першу столицю.

Та геній Лімонова, напевно, мало постарався в ім’я рідного Харкова, якось подумалось мені, коли я завела романчик з американцем. Він вважав, що Харків, так само як і Київ, — це Росія. Про те, що Україна як держава існувала й до і після  Горбачова, бідний американець і не підозрював. Здається, він практикував щось в галузі медицини.

   От чортів диван: так скрипить, мов плаче, здається, ще пару різких рухів, і він роз’їдеться, як корова на льоду. Ні, це не клієнт так старається, а диван старезний. Я так підозрюю, що він ровесник моєї мами. Виготовили його десь так  в 1949—53 роках. Якось треба  відшукати заводський штамп. Цікаво, скількох  йому довелось на собі витримати? Дивуюсь, який же треба мати амортизаційний потенціал!

Зрештою — нехай скрипить! Мені це не заважає. Я за сусідів переживаю. Якщо запідозрять, то доведеться змінити резиденцію. Чи придбати надувний матрац?

   Цікава квартира. Бабуся, яка мешкає поверхом вище, розповідала, що в ній колись жив генерал, отримавши її в подарунок від маршала Рокосовського. Жив одинаком. І скільки жив, стільки й жінок сюди водив. А одній із них відписав подарунок маршала. Племінники, брати — всі з носом лишились.

«Та й правильно, — коментувала історію генеральського життя бабуся, — як прийшло, так і пішло. Жінка, так би мовити, своїм здоров’ям заробила все це. Щоб витримати такого жеребця, згодься, дитино, треба мати кобиляче здоров’я. Навіть всі свої заощадження з “книжки” їй відписав. Мабуть таки, вона була для нього саме та, яку вперто шукав все життя. Але б ти знала, як же ж він з нею поводився?! Краще тобі, дівчино, про це не розповідати. Ми, сусіди, тільки могли здогадуватися, що творилося за стінами його квартири щовечора. Содом і Гоморра. Було, відправить її ледь не силоміць до Криму, а сюди  водить цілу вервечку. Ти не повіриш, двері не встигали зачинятись. Ох, і жеребець був, не доведи Господи».

Мене це тішить: ми з Леською достойно продовжили справу генерала. Естафета — в надійних руках. Спи спокійно, дідусю.

   Здається, що навіть повітря в квартирі настояне на жагучому ароматі любові й невгамовній пристрасті. Я впевнена, що кожного, хто переступав поріг цієї квартири, підкошували наповал флюїди сексуальної нетерплячки й жаги. Тут обвітрений вогнями боїв і замучений тривалим сексуальним утриманням в години бойового лихоліття генерал поспішав жити — з шашкою наголо.

 

 

   Ми — майбутнє української архітектури.

Тому я  й полюбляю подовгу вивчати особливості стилю цього будинку. В ньому мене цікавить кожна квартира, кожна кімната. А ще моя слабкість — запустіння, агонія, тобто старі, напівзруйновані, кинуті будинки. В Харкові таких руїн — скільки завгодно. Чи встигнути  обійти до п’ятого курсу?  В нетрях таких споруд я ладна блукати годинами, навіть тоді, коли на голову опадатимуть шматки штукатурки й капотітиме дощ, просочуючись крізь гнилу стелю. Я отримую незвичайну насолоду — доторкатись до стін спорожнілого, зруйнованого часом і людьми житла, кришити опалу штукатурку й передчувати таїну, яку береже в собі кожна піщинка.

Цікаво припустити: чого тільки піщинкам не довелось бачити, чути... І все це вмістилось, як в своєрідному комп’ютерному файлику, в маленькій піщинці штукатурки.

   За стіною сусідньої кімнати знову жалісливо заскрипів диван, терпляче витримуючи вагу двох тіл — легкої, пухнастої, мов пір’їнка, Леськи і драглистого, мов холодець, п’ятдесятирічного клієнта. Тяжко їй: сплачена двохгодинна такса. Невдовзі слід чекати, що цю какофонію доповнить Лесьчин голос. Взагалі мене дивує її ставлення до цього заняття.

— Не можу я мовчати, — якось чесно зізналась Леська після того, як сусіди одного разу зробили нам зауваження. — Це ж так природно.

— І  ти отак з усіма підряд?

—  Бо не люблю брехати. Життя, як вчив мій тато, потрібно вижимати, як лимон. В протилежному випадку — вижмуть тебе.

Напевно, вона права, хоча я ще мало тямлю в саме цьому житті. І сподіваюсь, що досвід в цій справі мені в майбутньому не знадобиться. Взагалі-то я завжди захоплювалась  архітектурою. Тому й вступила до того вузу, про який мріяла, а Леська — куди-небудь, аби тільки зі школи. Ми з нею — з родин хорошого статку. Проте десяти доларів (встановлений батьками прожитковий мінімум на один день) катастрофічно не вистачає. Таке життя не для нас. До того ж — ми не були до нього привчені. Ні, батьки не жмуться, а навмисно створюють аскезу, щоб, чого доброго, дівчинка не піддалась розтлінню. В чомусь вони й праві, але в планетарному масштабі — несправедливі.

   Зароблені у такий спосіб гроші  дозволяють нам, студентам, зводити рахунки з власними претензіями до життя. Хоча вони  не такі вже і високі. Але якщо порівняти їх з претензіями середньостатистичного студента, то наші — завищені. Перше: ми не можемо й не згодні мешкати в гуртожитку, на цій скотобазі, друге: регулярно користуватися громадським транспортом, особливо влітку.

— Метро — це бидловозка, як і весь міський транспорт, — вважає Леська.

— Іноді в ньому їздять хороші люди, — іронічно натякаю, що й ми колись були пасажирами підземки.

— Якщо вони й не бидло, то, втрапивши в метро, мають шанс ним стати.

— Але ж ми з тобою якось їздили в метро?

— Не кожному, хто спустився туди, вдається видряпатися на поверхню.

І нарешті, третя причина: нас не влаштовує дозоване надходження коштів від батьків, бо їх хронічно не вистачає. Повна чи часткова відсутність грошей обмежує абсолютну свободу людини. Ось саме такий погляд на студентське життя й поріднило нас.

Родичання відбулося не одразу, а десь наприкінці першого семестру, під час однієї з якихось занюханих гуртожитських вечірок. Одразу впала в око  людина, яка загинається під гнітом обставин, що аналогічні моїм. Я так зраділа, що ось, нарешті, серед кількох десятків одногрупників таки зустріла друга по нещастю. Підсіла до неї. Випили. Розговорились.

Але перш ніж ми почали запрошувати до себе чоловіків, було переглянуто десятки альтернативних варіантів. Ми  обійшли десятки усіляких контор, де пропонували хороший заробіток у вільний час. Все це — для лохів. Працюєш, як віл, а отримуєш — котячі сльози. Звичайно, можна було найнятися на базарі  й торгувати китайським збіжжям, але в свої вісімнадцять ми оцінили себе вище. Були й інші можливості, більш, я б сказала, інтелектуальні. Однак сорок доларів за годину нам з Леською ніхто і ніде не запропонував. Ми самі запропонували їх собі. «Люди не знають, що хочуть, доки їм цього не запропонують», — говорить наш викладач з економіки. Ми вчинили з точністю навпаки і  самі собі запропонували те, чого хотіли. Не оригінально, але головне — достойно оплачується.

А моральний бік цієї справи ще під знаком питання. Можна посперечатися, хто більше аморальний — вчитель, з мовчазливого дозволу якого держава «має» його за 100—150 доларів в місяць, чи ми зі своїми 40 доларами за годину. Хто з нас чинить по відношенню до себе більш аморально?

 

 

   Бісів диван! Передчуваю, що зараз він скрипне востаннє і вмовкне навіки.

Звукоізоляція зовсім нікуди не годиться. Вдень ще куди не йшло, а от ввечері, коли сусіди зверху-знизу-збоку вмощуються перед телевізором, існує ймовірність засвітитись. Поскаржиться хтось з мешканців господареві квартири, і за 24 години виставлять за поріг наші пожитки. Леська цим не переймається. Мовляв, не біда, за годину наймемо іншу квартиру. Проте я дорожу цим помешканням, бо будинок має добру душу. Легко, наче з людьми, сходжусь з будинками, квартирами. Зав’язується справжня дружба, і ми починаємо відчувати одне одного. Леська і мій бойфренд, з яким я зустрічалась ще на першому курсі, та, власне, усі, кому я розповідала про історію своїх стосунків зі спорудами, у відповідь тільки сміялись: «Знаємо, таке трапляється, коли накуришся травки, або коліс обжерешся. А  може, це сублімація? Га!»  Я не сперечаюся, бо помічаю, як  з часом моє товаришування з будинком а чи то квартирою міцнішає. Шкода, що ніхто не хоче цього зрозуміти.

Взагалі наше житло досить таки зручно розташовано: за два кроки — універ, поряд — пристойні нічні клуби, а ще — багато старих будинків-розвалюх, в нетрях  яких я пропадаю годинами.

 

   Харків — дивне місто. Його центр схожий на історичну околицю величезного мегаполісу: поряд зі зруйнованим будинком середини ХІХ століття наввипередки ростуть до неба  кілька сучасних хмарочосів з бізнес-центрами, бутіками, офісами, ресторанами, соляріями. А поруч чи напроти — на тротуар виливають помийні відра мешканці одноповерхового Харкова.

В квартирі на дві кімнати, не рахуючи кухні, всього три вікна. З вікна тієї кімнати, де ми зустрічаємо клієнтів, — чудовий вид на вулицю Сумську, своєрідний харківський Арбат. Хоча спільного в неї з Арбатом рівно стільки, скільки у Жмеринки з Лас-Вегасом. Четвертий поверх: вся вулиця як на долоні. Частенько ми з Леською сідаємо на підвіконня, щоб посмакувати кавою й випалити по сигареті. Головна артерія міста — під ногами, то ж маємо достатньо тем для обговорення. Перші півтора-два роки це підвіконня (на ньому лежати можна) було справжнім місточком, що з’єднував нас з міським життям.

Тепер вже й не пригадаю, коли для мене квартира розділилася на дві полярні зони. І сталося це через вікна.

Зараз спробую пояснити.

Одного разу з вікна спальної кімнати я помітила в самому куточку подвір’я малесенький облізлий особнячок — ледь помітний слід ХІХ століття. Власне, він і привернув мою увагу своїм жалюгідним виглядом: кинутий, замучений часом і невдячними мешканцями, як заплакана дитина, він стояв, притулившись до стіни пятиповерхівки зразку 1949 року й потихеньку, руйнуючись, вмирав. Так і хотілося підійти й витерти у нього під носом, струсити пісок з колін, поправити шапочку, пригостити цукеркою, розвеселити якоюсь небилицею. Чому раніше на нього не звертала уваги?

Леська, сидячи на підвіконні,  полюбляла вивчати строкатий натовп, кавалькаду іномарок. Зазвичай все це супроводжуючи коментарями: «Ну ти тільки поглянь, — говорила, не відриваючись від вікна, — кугутка, ну справжня ж кугутка, а якого хлопця підчепила!» І т. д., і т. п. Мені ці картинки з натури з часом набридли.  Скільки можна витріщатися на одне й те ж?! Спливали дні, місяці, а натовп залишався натовпом, змінювався тільки його одяг. І  нічого більше не відбувалось.

Зрештою напівзруйнований будинок став моїм другом. І коли б не екскурсія (примусово організована куратором групи) до харківського історичного музею, можливо, я і забула б про розмитий слід архітектури ХІХ століття в самому центрі міста. Під час тієї екскурсії я звернула увагу на однин з масштабних фотознімків, якими прикрашають стіни коридорів між залами музею. Придивившись, розпізнала у всій своїй красі і величі нині зачуханий особнячок на нашому подвір’ї. З того часу цей будиночок став поступово займати все більше і більше місця в моєму житті.

Ним  можна милуватись ось зараз, 20 квітня 2002 року, й водночас бачити його на зламі ХІХ—ХХ століть, таким, яким увіковічив його фотограф на світлині, що в історичному музеї. Легко, увімкнувши уяву, домальовувала втрачені форми, і  особняк охоче довіряв мені подібні екскурси. З того часу вікно, що виходило на Сумську, втратило для мене колишню принадливість.

 

За стіною запала тиша. Я насторожилась: занадто тривала пауза.

— За такі гроші вже б давно придбали собі похідну розкладачку, — порушив тишу чоловічий голос.

— Невже ви не знаходите в цьому особливий шарм? —важко дихаючи, виправдовувалась Леська.

Скрипнув паркет. Почали збиратись.

Я запалила цигарку і підійшла до вікна, щоб повтішатися особнячком. Мовчки дивимось один на одного: я з вікна, а він — з темного закутку подвір’я. Ось таке  мовчання змістовніше за всі в світі промови філософів. Поява напівзруйнованої будівлі врятувала мене від смертельної депресії. На перший погляд нічого особливого: триповерхова споруда у формі літери «К». Ще на початку нашого знайомства я звернула увагу — чогось в ньому не вистачає. І не помилилась. Частину будинку, як виявилось, зруйнували. Спершу він мав форму літери «Ж». Правда ж, цікаво?

Нині там ніхто не мешкає. Абсолютна пустка. Наш викладач з історії архітектури розповідав, що ім’я автора цього творіння не збереглось в архівних документах. Колись, за його словами, це був шедевр. Та харків’янам наплювати на вцілілі руїни справжньої краси, а щоб вони не мозолили очі — поспіхом стирають з землі. Здається, цієї весни його знесуть. Шкода. Уже завезли декілька причепів піску, вивантажили імпортну цеглу, навколо готують територію до новобудови. Подарунок невідомого генія перестав бути прикрасою маленького подвір’ячка великого міста. Нікого він уже не хвилює, не зворушує. Людей більше турбує, чи не давлять нові туфлі, чи добре «сидить» новенький костюмчик, чи є що морозити холодильнику...

— В тобі прокинулась громадянська совість. Збільш кількість клієнтів, й подальша доля цієї халупи перестане тебе турбувати, — розмірковує Леська у відповідь на мої монологи, коли ми вранці розгулюємо з кавою по квартирі. Вірніше, це вона вештається туди-сюди, а я кутаюсь в халат і спостерігаю за останніми днями життя мого особнячка, підживлюючи потік думок маленькими ковточками міцної, якісної кави.

— Заведи собі, в решті решт, якого-небудь прищавого хлопчика з першого курсу. Нехай він тобі вірші почитає, — цим Леська полюбляє мені дошкуляти, коли я надовго затримуюся біля вікна.

   Цей будиночок — мій мовчазний друг — позбавив спокою. Кожного разу, як тільки випадає нагода зупинити на ньому погляд, мимохідь починаю домальовувати йому втрачені форми, що збереглися на музейному фото. І ось вчора, нарешті, я його добудувала. Відтепер він у моїй уяві точнісінько такий, як за кращих часів свого існування. І тепер міркую, щоб прилаштувати, прибудувати, одним словом — примазатись до автора. Надокучливе бажання мене вперто переслідує. Шкода, що немає фото інтер’єру. Який же він зсередини? Можливо, там би мені знайшлося місце для творчості. А на фасаді — все на місці, ні дати, ні взяти — творив геній. Я так гадаю, що невідомий архітектор творив в полоні почуттів до юної особи. Їх стосунки незабаром повинні були завершитись заручинами, а може, й гучним весіллям. Чекати лишалось недовго, нетерпіння охоплювало його пекельним полум’ям. Все його тодішнє життя — це суцільні марева сценами завтрашнього щастя. Жалюгідний проміжок часу і простору до щастя фантастично трансформувався в безкінечність. Погасити полум’я фантазій та безкінечної уяви, вбити в собі неймовірну нудьгу — з усім цим могла справитись тільки творчість: безжалісна, виснажлива робота над проектом будинку, в якому незабаром і назавжди пропишеться їхнє щастя одразу ж першої ночі після вінчання. Сублімував, бідненький, прокоментувала б Леська.

   Першопричина всього — жінка: або її не вистачає, або ж вона осточортіла. В інших ситуаціях, а їх лишається вже не так і багато, від нас користі ніякої. Але ми, дурненькі, біжимо, аж шкопиртаємо, до іншої мети і тільки глибоко десь в душі самі собі зізнаємось в облудності власного наміру.

 

   Дзвонить телефон. Я й не поворухнулась. Слухавку бере Леська. Вона зараз в прихожій, випроводжає клієнта. Топчеться, щось там з ввічливості бурмоче. Вичавлює заздалегідь заготовлені фрази. Чути, як  по телефону, в присутності клієнта, домовляється про зустріч з іншим. Сьогодні самці йдуть клином. Наступний — мій. Підкрадається втома, і ще щось настирливе, приставуче пищить комариком в глибинах підсвідомості. Потерплю — пройде. Незабаром сесія. Потім літо. Море. Обожнюю самотність біля моря. В цьому році  обов’язково себе  потішу. Заради цього, мабуть, варто доки не звертати увагу на критичну масу відкладених питань.  Лишилось два курси. Ось де пищить комарик!..

— Знаєш, чим нам слід зайнятись? — цікавиться Леська, замкнувши двері за клієнтом.

— Ця думка в тебе виникла щойно, у тій кімнаті?

—  Почекай. Прийму душ.

Цікаво, хто він, мій сьогоднішній клієнт? Пацан чи дядечко, збочинець чи традиційник, охайний чи з брудом під нігтями, одружений чи самотній, мовчазний чи балакучий, пітний, огрядний чи худенький зі шлейфом дорогої туалетної води?  Бачила всіляких і різних. Чоловіки вважають, що вони нас мають, а насправді це ми маємо їх разом з їхніми грошима. Головне — ніколи про це їм не натякати.

В ванній стихає плюскіт води, і Леська, загорнувшись в довжелезний, як покривало, рушник, випливає звідти.

— Навіть хлоркою не відмиєшся, — принюхується Леська, опускаючись в крісло. — Ти не чуєш ніякого запаху?

— Мило «Camey», а що?

—  В цього мужика така бридка туалетна вода — кожен капілярчик моєї шкіри просяк цим запахом. Слід було поцікавитись, яку назву має це лайно.

—  «Сьомий піт гірського цапа».

— А чому гірського?

— Гірський клімат робить з них вічно хтивими, через те до звичайного запаху поту домішується ще й специфічний аромат хтивості.

— В тебе такі знання…

— І завваж — в області статевих стосунків. Ти, здається, про щось хотіла поговорити? Не будемо гаяти часу.

— Говорити, власне, ні про що, — замислившись, мовила Леська. — Тільки Бога ради, не подумай нічого такого. Необхідно внести певну ясність в наші фінансові справи.

— Не тягни. Мене дратує твоє просторікування.

— Гаразд. Слухай. Я перерахувала наші фінансові накопичення…

— А що їх там рахувати? П’ятдесят шість тисяч доларів з копійками — ціна трьохрічних зусиль.

—  Так ось, до сьогоднішнього дня всі ці 56 тисяч 474 долари, а якщо до них приплюсувати тільки-но зароблені сорок, то вже — 514 — всі гроші вважались нашим спільним скарбом. Згодна? Настав час поділити їх порівну. Так само будемо чинити і з наступними надходженнями, адже ми  не полишаємо цю справу? Затрати, пов’язані з наповненням холодильника, платня за помешкання, також — порівну.

— Чи ти заміж зібралась?

— Заміж не заміж, а плани деякі вимальовуються. Тільки не ображайся — розповідати доки не буду, бо я в таких випадках дуже забобонна.

— Схвалюю. В мене лише одне доповнення до твоєї пропозиції. Дозволиш?

— Давай.

— Місце схову грошей міняти не будемо.

— Мені теж приглянулася ця схованка, — погодилась Леська.

Нам приглянулася незвичайна надійність тайника. На нього ми  натрапили зовсім випадково.  Першого ж дня, як тільки перенесли свої пожитки до нового помешкання, то, як годиться, вчинили генеральне прибирання: Леська визбирувала з кожного квадратного сантиметра пил стареньким «Витязем», а я витирала пил в книжковій шафі, на полицях якої по-військовому вишикувалися повне зібрання творів Сталіна, Леніна та томи Радянської Енциклопедії. З того часу, як їх придбали, напевно, ніхто й ніколи жодного разу не брав до рук. Довелось ретельно витирати від пилу кожну книгу-цеглину. Муміфіковані таргани, личинки, всілякі жучки-павучки — сипались наче з родового склепу. Шостий том праць Йосифа Сталіна виявився підозріло легким, та я не придала цьому значення й полірувала вогким віхтиком палітурку книги. Фоліант гепнувся на підлогу і розгорнув віялом  сторінки загадкової форми...

— Ох і генерал! Ох і жеребець! — лише й мовила, як тільки здогадалася про істинне призначення шостого тому: в сторінках книги хтось майстерно вирізав схованку для пістолета. Далі — ще більші дива: восьмий, двадцять третій і вісімнадцятий томи мали такі ж схованки, тільки прямокутної форми. Напевно, для банкнот радянського зразку. Для доларів вони виявились тісними, як ми з Леською ні намагались їх прилаштувати. Тому винахід генерала нам довелось трошки підкорегувати.

— Твої восьмий і двадцять третій, решта два — мої, — розпорядилася Леська.

 

 

 

 

 

   Паскудна погода. З ранку, не вщухаючи, періщить дощ. В квартирі холодно, хоч собак ганяй. Опалення уже відімкнули, а весна в свої повноваження ще не вступила. Сиджу пеньком, тупо розглядаю малюнок пожовклих шпалер зразка середини 70-х минулого століття. Цікаво, хто їх клеїв? Кого наймав цей мілітаризований жеребець? Тут, куди ні поглянь, — все набагато старіше за мене. Тому іноді почуваю себе грибком, що виріс на запліснявілій стіні. Навіть ось ці  шпалери уже існували, коли мене не було на світі. Таке відчуття, що на мої крихітні тендітні плечі звалили сорок з лишком років чужого життя.

   Вчора телефонувала мама. Цікавилась, як готуюся до сесії. Вони з татом зав’язли з головою в своєму бізнесі: торують доріжки для туристів-співвітчизників. Справа рухається успішно.  А щоб переконатися, що їхні кошти на моє навчання — це не гроші на вітер, тато мріє, що після закінчення універу я спроектую будинок, де розташується їхня турагенція. «Невгамовні, мої найкращі в світі батьки!.. Нічого, — обіцяю собі, — я ще доведу своє право на місце під їхнім сонцем».

   В Леськи роман з патлатим скрипалем з обласної філармонії. Стасом звати, тридцять років від роду. В нього контракт з якимось оркестром в Німеччині: гроші не такі вже й великі, але жити «в нормі», як говорить Леська, можна. Вона залипає на чоловіків, старших за віком. З першого погляду непоганий хлопчик, нудьгу не навіває. Рідкісний екземпляр в наш час.

— В любощах мій музика нагадує мені персональний комп першого покоління. Зависає на кожному русі. Постійно на морозі, — Леська ледь не кожен вечір коментує свої стосунки з цим патлачем. — Ледь стримуюся, щоб не зареготати, коли він остобісілі освідчення в коханні  супроводжує незграбними рухами. Цирк!  Ти не уявляєш, як мене дратує це сюсюкання. Обожнюю справжніх мустангів: заскочив — і поїхали. Тільки пилюка з-під копит.

— Лесю, а може, це справжнє кохання?

— Я думала, що ти порозумнішала, — насторожено поглянула на мене Леська.

— Ну, для тебе кохання не існує, а для нього ти — все.

— Дійсно таки — все.

— Ти вже не віриш в кохання? — просто так продовжувала дражнити Леську.

— А навіщо вірити? Раз спробувала, що це таке, і досить. Кохання — це коли без ліжка. А вже коли пішли постільні опери — кохання помирає, вони його вбивають. А люди вважають, що сцени в ліжку тільки збагачують кохання. Чорта з два! В ліжку вони його розтоптують, як недопалок, паплюжать, нівечать.  Кохання — код вищого розуму, ми ще не здатні його розшифрувати, через те воно й має смердючий і брудний фінал. Це спочатку, коли тільки оченятами стріляють, то кохання, може, й існує, а потім…

Цей монолог — повна несподіванка. Зазвичай Леська белькоче, а не розмірковує. Сьогодні вона на висоті. Що з нею?

— А раптом твій “морозко” довідається, чим ти заповнюєш вільний від навчання час?

— Не виключно. І якщо в такому випадку наші стосунки, хоча це й малоймовірно, заведуть нас обох дуже далеко, то тоді я завчасно згорну своє  бізнес-шатро кохання. Мені з ним цікаво... Не марнувати ж нам кращі свої роки в оточенні клієнтів. Тобі, до речі, теж би не завадило побавитися  коханням.  Аркадія, все хочу поцікавитися: ти хоч раз замислювалась над тим, чим  будеш займатись, коли закінчиться термін твоєї придатності? Чого ти так дивишся? Ми з тобою як ті йогурти: псуємось швидко і на вітрині довго не залежуємось.

— А я — йогурт-некондиція.

— Тобто?

— Мене вибракують з продажу завчасно до скінчення терміну придатності.

— Погляньте на неї! Три роки підряд чоловіків приймає і тут раптом — не кондиція!  — Леська залилась сміхом. — Погляньте на цю не-кон-ди-ці-ю! Що з тобою, дівчинко? Часом не почала писати вірші? Взагалі, Ара, скажи, ким ти хочеш стати? Що ти хочеш від цього життя?

— Хочу бути архітектором.

— І що ти будеш проектувати? Фігури Камасутри?

— Тобі не подобається мій бізнес-план?

— Якийсь він прісний вийшов. Притьма раджу — поринь в кохання. Ти ж ще віриш в його існування? Ні — так повір. Це легко.

 

 

   Мабуть, Лесьчина порада доречна, але бажання погратись в кохання в мене не виникає. Хочеться справжньої, смертельної залежності. Іграшки остобісіли. Щось же повинно бути цікавішим в цьому житті, окрім грошей?

   Клієнти атакують. З ранку — це вже шостий дзвінок. Віднесла телефон в іншу кімнату й накрила подушкою. Сьогодні — вихідний. Леська зі своїм музикою подалася до Києва розважатися. А на самоті ми нікого не приймаємо. Я можу так і просидіти весь день, толком нічим не займаючись, причому цей процес для мене протікає цілком непомітно. Ні читати, ні TV дивитись — тупо сидіти й отримувати насолоду від абсолютної пасивності. Мозок — стерильний.

   Лесьчин бойфренд закидав  квартиру модними романами.  Леська говорить, що компетентності ради їх необхідно прочитати. В крайньому випадку — хоча б анотації.

   Спробувала осилити хоча б одну: «Елементарні частки» (Мішель Уельбек) — аж занудило, а «Тропік Рака» — таки допоміг спорожнити нутро. Щоб згаяти час,  змусила себе прочитати Кутзеє «В очікуванні варварів». Вечорами, після поєдинків на скрипучому дивані, іноді читаю Людмилу Уліцкую і плачу. Жінка!

   Леська в захваті від Генрі Міллера, говорить, що його твори навчають її, як ніхто інший, любити життя й брати від нього все й одразу. Знайшла вчителя! Блеф, гра, поза. Дивно якось воно складається.  Бруд навколо, міазми, де всі ми борсаємось, нікого не цікавлять. А в Міллера — за щастя. Якось воно негарно оголошувати публічно, що ось я, мовляв, такий розумний, талановитий, читаю (пишу) суперінтелектуальну річ, але сам сиджу по самі вуха в лайні, і навіть рукою не ворухну, щоб спробувати позбавитись його. Отже, давайте разом, вдихаючи міазми, віддамося мріям про альпійські долини.

   А коли читання не лізе —  клацаю телевізійним пультом. Усюди тільки “фуфло”. Богема ХХІ століття несамовито “фуфлує” з неймовірною продуктивністю, щоб світ не захлинувся у власній блювотині, яка викликана тупоумством і нудьгою.

   Запищав мобільний. Це Леська: «Сестричко, ми тут класно відтягуємось, — коли вона  перебере лишку, то називає мене сестричкою. — Київ це тобі не наш Хряків. Негайно придбай квиток на автобус і ввечері, ще тепленьку, приймемо тебе в наші обійми… Не бажаєш? Чим  займаєшся? Що? Медитацією? Це краще, ніж  витріщатися у вікно на свою халабуду. Що говориш? Дощ? А у нас — сонячно! Ой, вибач: мій Моцарт, здається, втопає у ванні».

  Знову телефон! Слід висмикнути шнур з розетки. Для клієнтів у нас номер стаціонарного телефону, а для решти — мобільні.

   В дощову погоду мій особнячок (спасибі, Леська, підказала, чим мені зайнятись!) має зовсім жалюгідний, усіма забутий і покинутий вигляд. Хочеться притулитись до його шершавої стіни, погладити її рукою...

   В мобільнику —  мелодія Лесьчиного номера. Що вона ще не сказала? «Недобре якось виходить, — міркую, тупо споглядаючи теленькаючий прямокутник телефону. — Нещодавно в ньому звучав голос мами. Щирі слова турботи, тривоги… Минає час, і це ж саме залізо байдуже пропускає через свої мікросхеми п’яне белькотіння подруги. Ніякої гігієни. Для розмов з батьками придбаю окремий телефон».

— Ара, — наче  ворона, гаркнула Леська. — Доки мій музикант у туалеті старанно вибльовує  (язик в неї заплітається й  дарма декілька разів намагається правильно вимовити це слово)... я чого тобі телефоную? Га? А тому, що хочу сказати тобі одну розумну річ. Такого тобі ніхто не скаже і ніде не прочитаєш. Так ось, слухай. Продовжую міркувати  про майбутнє. Ставимо товстий і жирний хрест на акулах капіталізму, які прагнуть любові за гроші. Вони — бики з горшком золота на рогах. Ми повинні систематично робити їм кровопускання, а заміж — тільки за богему. Раніше вважала, що провінціальна богема вся до одного — біднота. Але це зовсім не так.  Зрозуміла? З ними цікаво, вони живі, а ділові самці — мертві, у них лише тільки інстинкти, та й ті на стадії відмирання.

Зв’язок перервався. Мабуть, “Моцарт” спорожнився й благополучно повернувся до столу. Пішли вони до чортів собачих! Вирубаю мобільний й жбурляю геть.

Перебувати далі в чотирьох стінах стає нестерпним. Десь там, в куточку подвір’я, крізь пелену дощу  видніється особнячок. А що, коли прямо зараз, під час зливи, візьму і піду до нього? Останнього разу наше побачення зіпсували бомжі, які влаштували там пікнічок.

 

 

   Парасолька не врятувала — промокла до нитки. Блукаю привидом з кімнати в кімнату, з поверху на поверх. Кілька разів обійшла весь будиночок, розглядаючи пошарпані стіни, розкисаючу від дощу штукатурку, а під нею — почорнілі рядки цегли.

  Мені тут затишно. Це — моя зона. Дивні почуття вливаються теплою хвилею в душу, омивають зіщулене серце,  і від цього стає легко, здається, я вся наповнююсь п’янкою невагомістю.  Вживлююсь піщинкою в  стіни, дошки й вичовгану на підлозі  кахлю. Легке, неймовірне відчуття вічності.

   Три поверхи, помітно, що на кожному з них не один раз робили перепланування кімнат; на верхньому — тече стеля, на підлозі шмати штукатурки.

   Довго тут перебувати не можна, бо згодом вкрадається незрозуміла тривога, легку ейфорію руйнує почуття розпачу. Однак  я не кваплюсь  залишати свою зону. Десь  читала про геопатогенні зони Землі, які незрозумілим чином впливають на психіку людини. Мені здається, що я зараз розгадую зашифрований в архітектурі напівзруйнованого будинку таємне послання.

   Дощ пробиває наскрізь стелю, його краплини лунко розбиваються об кахляну підлогу. Вже чимала калюжа накапала. Та будинку, як мені, зовсім байдуже. Життя продовжується.

  Ще років десять тому тут, в “комуналках”,  ще теплилося життя. Покидані колишніми мешканцями речі, одяг, ліжка.  З тріщини на підвіконні намагаюсь видовбати манікюрною пилочкою застряглий ґудзик. Не вдається. Для визволення ґудзика з неволі задіяла ключ від квартири: плоский і довгий, як відкрутка. Зрештою ґудзик випорснув й звис, гойдаючись, на нитці.

На ньому щось намальовано. Придивляюся:  в шестигранному обрамленні скульптура хлопчика, який пісяє в горщик, а вгорі, над  ним, — молодий місяць і гілка якогось квітучого дерева. Мідь.

   Старовинна знахідка. Цікаво, де нині та дитина, яка нищечком від мами відкрутила цей ґудзик від нічної сорочки заради власних забав?

    А  чи лишилося щось від мого дитинства?

   Потягнула, щоб  розірвати нитку. Залишу собі на згадку. Міцна нитка, так просто і не розірвеш. Чи шовкова? Смикнула сильніше. О-ба-на! Слідом за ниткою з щілини висмикнувся мініатюрний квадратик паперу. Менше за кубик «Галина Бланка». Розгортаю. О! Та тут справжнє послання для нащадків!

 

   «Світ, в якому тіні та привиди, і в ньому лише дехто бачить речі реальними. Не дивись, а спостерігай, і тоді в свідомості буде тліти задутий вітрами сумнівів вогник нескореної віри в реальність багатьох речей, які взагалі не були речами.

   І не намагайся водночас очиститись від спеціально укладених в твою свідомість правил життя. Вони, немов ін’єкції, поступово вводились в твою свідомість двадцять, тридцять, сорок років. Хіба цього мало? А ти намагаєшся всього за декілька місяців забути про них? Не поспішай: тут ніхто не дотримується моди, оскільки цей світ без тіней. Нікого не цікавить влаштований тобою маскарад.

    Не позуй. Тебе  ніхто не бачить, бо цей світ  відображається тільки в твоїх очах. І вони прозріють лише тоді, коли  зможеш побачити самого себе без допомоги люстерка.

   Ти бажав самотності? Тоді чому, коли вона оточила тебе з усіх боків, злякано позадкував в гамір площ і вулиць? Але це був твій шлях.

Самотність ніде, вона всюди: в переповненому вагоні метро, в суєті столичних мітингів і в світанковій тиші на порозі хати вимерлого села.

Самотність — це не чотири стіни, це не німий телефон кілька місяців підряд — все це лиш жалюгідна прелюдія до неї.

   Самотність — це одна з семи нот, одна з літер алфавіту. А реальність — це все те, чого не можна побачити в нашому реальному світі. Самотність, як і реальність, — ірреальна.

   Пам’ятаєш, в журналі «Вокруг света» ми читали подорожні нотатки про Індію? Журналіст набридав учителю тібетського буддизму своїми безтактовними проханнями пояснити суть вчення, яке він проповідує.  Не міг заспокоїтись, не отримавши вичерпної відповіді. І тоді вчитель, посміхнувшись, сказав: «Добре, я поясню. Суть його в тому, що вас реально не існує.

Осягни саму глибоку таїну розуму,

І ти побачиш, що не має ні речей, ні самої відсутності речей.

Просвітлений і не просвітлений являють собою одне й те ж.

Не має ні розуму, ні речей.

Будь самотнім і сильним».

 

   Оце так знахідка. Кулькова ручка, гарний почерк, тоненький, але міцний папір. Скільки ж часу  пролежало це послання? Хто й кому, з якої нагоди писав його?

   Зручніше примостилась на підвіконні, запалила цигарку.  Треба поміркувати. Прийду додому, прийму ванну, зварю каву і перечитаю ще кілька разів.

   Десятки поколінь, мільйони людей, відчуваючи скруту, нужду, невлаштованість, намагались створити цивілізований соціум. І ось мрія вже неіснуючих, давно померлих мільйонів збулась: ми опинились перед морем вільного часу, і від нудьги вигадали екзистенцію, сюр та інше занепадництво духу. Те, чого так прагнули наші пращури, для нас виявилось згубним. Людство ХХ—ХХІ століть розгублено завмерло перед створеними благами цивілізації, бо омріяний комфорт породив купу збочень. Усіх поневолив жах перед гігантською порожнечею часу. Нудьга, непотрібність, ізольованість, штучність, нав’язані не власні, а чужі бажання, прагнення. Виявилось, ми не готові бути самими собою й через те свідомо уникаємо душевного бунту. Авжеж, за таких обставин легше заплющити очі і оголосити все навколо суцільною екзистенцією та іншою маячнею психоаналітиків.

   Залишаю свою зону. Додому йти не хочеться.  Не блукати ж під зливою, яка, здається, й не думає вщухати? Піду до  кав’ярні. Ми тут з Леською облюбували одне містечко. Зовсім поруч. Знайомий бармен, ніхто не заважає. Посиджу поміж людей.

   Порожній зал маленької, але затишної і чистенької кав’ярні. Мені подобаються ранкові кав’ярні, коли вони ще не засмічені розмовами відвідувачів, цигарковим димом і дзеленьканням мобільників. Єдина незручність — волає шансон.

   Після другої чашки кави до столику підсів один пасажир.

— Я п’ю березовий сік. Це чи не єдине місце в цьому вонючому місті, де завше можна випити склянку березового соку. Правда, тут затишно?

— А я п’ю каву, її — як сміття в кав’ярнях мого улюбленого міста, але каву п’ю  виключно тут і досить часто. Задовольнила вашу цікавість? Можу тепер побути наодинці?

— Самотність сприяє росту інтелекту.

— З цим у мене все добре. Набираюсь сили перед зустріччю з надокучливим співбесідником типу вас, — збрехала, щоб відчепився.

— Шкода мені вас, бо й сам такий. Тільки тим і зайнятий, що міркую, як би надійніше сховатись від людей.

— Так в чому проблема? Вперед!

— І радий би. Але справа в тім, що в моєму житті існують дві речі, що мають сенс і цінність: секс і творчість. Перша річ виштовхує мене з затишної квартири в натовп ось цих покручів, друга — не рушить з місця, доки не буде першої. Ось таке замкнене коло контрастів.  З досвіду знаю, що жінки в бесіді —найвдячніші слухачі. Тому й підсів до вашого столику. Я і в дружбі перевагу віддаю жінкам. Знайомств з чоловіками — уникаю, як чорт кадила.   І тільки з  прагматичних міркувань, бо жінка може бути і другом, і партнером по сексу. Два в одному. Зручно й вигідно.

Цей типчик  здається забавним елементом. Відшивати його я передумала. Нехай сидить. Здається, він без претензій.

— Так, —  зітхнула стомлено. — Вам, напевно, легше.

— В плані? — він здивовано підвів очі.

— На відміну від мене, бо сексу в моєму житті доволі, ось з творчістю — проблеми.

— Не переймайтесь. Це закономірно, оскільки жінкам простіше вирішувати цю проблему. Варто підморгнути. А потім  — сміливо поринай в самотність, пришпоривши Пегаса: твори собі, мрій, аж доки знову  про себе не нагадає основний інстинкт.

— У вас немає дівчини? — перебила його базікання.

— Як вам відповісти? І є, і немає. Розумієте, я не терплю тривалих стосунків. Це втомлює, пригнічує, і я втрачаю натхнення. Я хочу весь час закохуватися. Все це енергетично насичує творчий процес.

— А мене ніщо не насичує.

— Напевно, об’єкт приївся. Зануда? Знаю, мені теж все згодом обридає.

— Різні бувають, і за це мені платять гроші.

— О як чудово! — в очах творця застрибали бісики. — Мушу вам зізнатись — ви сподобались мені з першого погляду. Попивав сік і міркував: така краса — очей не відвести. Але щоб досхочу надивитись, доведеться знову повторюватися: залицяння, квіти, розумні монологи… Коли чесно, в мене на це не вистачає снаги. Як уявлю — так і нудить.  Думаю: фіг з вами, писаною красунею. Однак, як бачите, не втримався. До речі, скільки коштують ваші послуги?

— Для вас це не актуально.

— У вас вишукана клієнтура?

— Зовсім ні. А ви не проти поповнити її список?

— Просто хочу знати, чи візьмете у мене гроші.

— Смішний ви. Цікавляться не про те, візьму я гроші чи ні, а коли й куди  їх принести.

— Давайте перейдемо на ти, — запропонував він, — так легше домовитись про умови нашої співпраці. Мене звати Ігор.

— Аркадія. Ти все ж таки вирішив мене клеїти?

— Це чи не єдине корисне, що ми можемо дати одне одному. Впевнений, що бесіда зі мною для тебе буде цікавою.

— Звідки така симпатія до березового соку?

— Його смак асоціюється з весняним лісом. Так склалось, що красоту й неповторну велич весняного лісу я пізнав одночасно зі смаком березового соку. Колись, дуже давно, в дитинстві жив у селі. Нині пишу одну річ, в якій багато весняного лісу.

— Ти художник?

— Якоюсь мірою усі ми художники. Пишу оповідання, які ніхто не друкує. Творю сам для себе. І таку розкіш не кожен  собі дозволить. Я нічим не жертвую: ні часом, ні грошима. І те, й друге в мене в надлишку. Хоч відбавляй. Сиди й твори.

— Казка, а не життя. Невже цікаво ось так строчити, не маючи жодного читача? Це схоже на те, коли людина випікає хліб в безлюдній пустелі. Не має читача — не має й письменника. Ти як письменник — віртуальний об’єкт, плід власної уяви, і тільки.

— Хтось мовив таку дурницю, що без читача немає й письменника, і всі  повірили. Насправді ж все навпаки. Письменник існує доти, доки не з’явиться  його читач. То вже не письменник, якого активно друкують, нагороджують преміями, — все це аналогічно процесу, що відбувається у  раковій пухлині. Видавець, критик, поважне журі літературних конкурсів — всі вони узаконені вбивці письменника.

— Але ж коли не друкують, то не має й грошей, зворотного зв’язку з читачами. Яка ж насолода з такої творчості? 

— Проблема грошей для мене вирішується доки позитивно. У всякому разі, не бідую. А про читачів я вже пояснив: хочу бути письменником, тому  остерігаюся їх, як вогню.

— Добре ти в житті влаштувався.

— Бажаєш бути щасливим — будь ним, як говорив Прутков. Ви вже йдете? І не сказали, куди мені принести гроші?

   Я лишила йому свою візитівку: маленький прямокутничок з мобільним номером і  псевдонімом. Щоб не образити письменника. Насправді ж — він мене не цікавить аніскілечки.

   Вже біля виходу озирнулась: письменник спантеличено кліпав очима. Бідненький. Чи порадити йому зайнятись онанізмом? Нині настільки всі поглинуті самолюбуванням, що тільки й те й роблять.

Кохання — анахронізм.

 

 

 

    Дощ ледь накрапує. В кав’ярні зачіска висохла, і тепер в мене на голові наче вибух на макаронній фабриці. Маю зачуханий вигляд. Та мені наплювати, пішли всі до чорта!

   Доки я длубалася ключем в замку, виглянула сусідка. Знову чіпляється зі своїми роздумами, спогадами про минулу комсомольську юність та генерала-бешкетника. Чи вона, часом, не була в нього закохана? Вибачаюсь, мовляв, промокла до нитки, й пірнаю у свій акваріум.

   Почуваю себе наче вдома. Та й чи почувала я себе так  затишно вдома? Ніколи. З кожним роком шкільне визначення рідної домівки стає розмитим, втрачає своє хрестоматійне значення. Все відносно. Набираю ванну.

    Знайшла в холодильнику залишки якісного коньяку. Сьогодні у нас вихідний. Я прагну спокою. Чи не настав час збирати каміння?

Як добре розгулювати голою в порожній квартирі! Тепло від перших ковтків коньяку  доповнює блаженство. Смакую завтрашнім байдикуванням: кава, книжка, диван.

    Раптом виникла ідея. А що коли попрохати кого-небудь з працівників історичного музею (звісно, що за винагороду) зробити копію фотографії мого особнячка? Збільшу, наскільки буде це можливим, і почеплю його тут, біля вікна.

    Перечитавши  кілька разів загадкове послання, міркую, що ж найголовніше в житті людини? Батьки? Школа? Перше кохання, перший учитель… Що не втрачає ціну протягом всього життя? А можливо, найцінніше саме зараз перед тобою? Здавалося б: бери, насолоджуйся, радій. Але ж ні: вередую, невдоволено морщу ніс. А з роками виявиться, що саме ці дрібнички, яких ти не помічала, зігрівають в часи негоди.

   Чому всі намагаються стати іншими, і ніхто не хоче стати подібним дитині, тобто бути щедрим, доброзичливим, втішатись сонцем, дощем? Виявляється, ми так легко піддаємося дресируванню й слухняно перетворюємося в стадо. Звідки такий поспіх, бажання швидше знищити себе?

   Вир запитань, відповіді на які відомі, але не хочу їх чути від самої себе. Прогулянка  руїнами, дивакуватий співбесідник в кав’ярні, самотність, коньяк, злива, вечірні сутінки і тиша в квартирі повільно вершать свою справу в моєму здерев’янілому мозку. Хтось невідомий має намір сказати мені про головне. Але чи це потрібно?

   Брехня безсоромно сміється над істиною. Так було завжди.

 

 

 

 

    Таких довгих снів я ще не бачила: здається, що скільки спала — стільки й снилось. Уві сні весь час лив дощ й світило сонце. Зі стелі, наче через сито, струмочками стікала вода й  просочувалась крізь дощату підлогу. Дощ був теплий, лагідний. Не думала, що звичайнісінький дощ може нести в собі стільки щастя! Переходжу з кімнати в кімнату, яким, здається, в цьому будинку не має кінця-краю. І в кожній наступній кімнаті зі стелі стікає дощ. Однак скільки б не капало зі стелі, покинуті колишніми мешканцями речі, залишки зруйнованих меблів залишаються сухими. Затримуюсь біля кожної речі, що розкидані по кімнатах. Ніжно торкаюся їх рукою, погладжую потріскану поверхню дверцят шафи, щербатої вази — все це дарує фантастичне почуття невагомості. А там, де закінчуються кімнати, на мене  має чекати хтось невідомий. Швидше б вибратися з цього лабіринту кімнат. І раптом пригадала, що десь тут поряд є спеціальний перехід. Але як я не намагалась його відшукати — все це, зрештою, закінчилось тим, що я остаточно заблукала.

   В одній з кімнат зупинилась, озирнулась навколо: старезні, але в доброму стані, меблі. Підійшла до відчиненого навстіж вікна й побачила наш з Леською будинок. Але замість сірої штукатурки його стіни сліпили очі білизною, а з вікна нашої квартири на мене дивилась... я сама. Така зустріч  аніскілечки не приголомшила. Більше того, я згадала, що саме ця — друга Я — мене й чекає, що саме до неї я поспішала, пробираючись через нескінченну череду кімнат. Я вибачилась за спізнення. Потім я поцікавилась у «Я», з яких це пір наш будинок, де ми мешкаємо з Леською, з’єднаний з моїм улюбленим особнячком і чи не знає «Я», як мені звідси вибратись. «Я» мовчала. Та  раптом розгледіла на  обличчі «Я»  великі чорні очі, повні бридкого холоду. Мою сукню вкрила паморозь, а з кінчиків пальців стікали великі краплі бруду й масними плямами падали на підлогу. «Дурненька, що ти витворяєш?! Мені ж холодно, — волаю у відкрите вікно. — Чого  гніваєшся? Я ж бо йду до тебе, от тільки заблукала трошки». Потім я різко розвернулася й кинулась бігти, сердито штовхаючи двері безкінечного ланцюга кімнат. Краєм ока  помітила, як у розчинені навстіж вікна починає вриватись бурхливий потік бруду. Я  задихалася від цієї мерзоти.

 

 

Прокинулася близько сьомої ранку. Виснажена, голова болить, а на душі — тривога.

 

Негода покинула наше місто. За вікном — яскраве ранкове сонце.

Пташки. Чути, як на подвір’ї матюкаються двірники. Підійматись з ліжка начебто й рано, але і вилежуватись без сну — не дуже втішне заняття. З нічного столика дістала першу-ліпшу книжку із тих, які понаносив Лесьчин музика. Вони розкидані по всій квартирі. Леська вмудряється   читати кілька книжок одночасно: Мілана Кундеру — в ліжку, Міллера — в туалеті, Уліцкую — на кухні, а в сумочці — «Алхімік».

   Починаю читати — не лізе. Такий порожняк! Дивлюсь на обкладинку: Джозеф М. Кутзеє «В очікуванні варварів», Нобелівська премія 2003 року. Читаю на зворотній обкладинці: «Джозеф М. Кутзеє — єдина людина в світі…» О, вражаючий початок — такі знані, великі люди й зовсім самотні на весь світ! Ця пара речень набагато геніальніша тих двох романів, що сховані під твердою палітуркою книги автора, двічі Букера. Ні, це не для мене сьогоднішньої.

    Увімкнути DVD? Але що б я хотіла подивитись? Схоже, що нічого. Зрештою, в цьому місті, окрім книг, DVD, є ще театри, музеї, картинні галереї…

А ось і чиясь есемеска: «Вітаю тебе з моїм днем народження! Юля».

Ну нічого собі! Я зовсім забула не тільки про день народження, а й про Юльку взагалі.

— Юль, привіт! — телефоную їй.

— А, це ти. Вибач, якщо розбудила. Мені не спиться, тому й іншим заважаю.

— Коли б знала, що ти так рано просинаєшся, — починаю брехати. —  То б  привітала тебе з першими променями сонця.

— Зазвичай я сплю до обіда. А вчора Дмитро, мій хлопець — я тебе з ним познайомлю, — всю ніч писав програму. Він в мене хакер.

— Від слова «хакати»?

— Чмакати, дурненька! В тебе одне на думці. (Знала б вона, що в мене зараз на думці!) Гаразд, записуй адресу… Що? Я давно не в гуртожитку. Будинок біля метро «Пушкінська» — саме той, де колись на першому поверсі був кінотеатр. Як тільки-но знайдеш третій під’їзд, то зателефонуй — я  зустріну. Чекатиму о п’ятій.

— Очікується мільйон друзів?

— Не переймайся. Нудьгувати не доведеться. А замість подарунка — з тебе обіцянка.

— Що я повинна зараз пообіцяти?

— Залишишся ночувати в мене?

— Звичайно.

 

 

 

 

    Ось все і влаштувалось. Дарма турбувалася. Доба заповнена від світанку до світанку. А там  вже і  Леська повернеться з Києва. Життя увійде в береги. Потрібно вирішити, що одягнути і що подарувати найліпшій подрузі дитинства.

   Юлька — моя однокласниця. В школі  ми були «не розлий вода». Зростали на одному подвір’ї. Нині все інакше, але ми ще скучаємо одне за одним. В класі всі сподівалися, що ми після школи навчатимемось в одному вузі. Не судилось: вона без філології не проживе й дня, я ж — повна протилежність. Юля умовляла мене полюбити філологію, а я її — символіку каменю, переконуючи, що в архітектурі все так само, як і в філології. Тільки й різниці в тому, що ти маєш справу з ієрогліфами слів, зліплених докупи в тексті, а тут — камінь, зліплений в формі споруд. І те, й друге несе в собі однакові значення, ідеї, почуття, думки.

   Ми й по сьогоднішній день одна перед другою вихваляємо кожен своє болото.

   Про моє нинішнє життя вона нічого не знає. Власне, я втримаюсь від розлогих коментарів з приводу нових ганчірок чи найманої квартири в центрі. Ні, я з цього не роблю таїну, навпаки — іноді хочеться відверто поговорити, але з ким? Хіба що сама з собою  перед люстерком?

Кортить поділитись з Юлькою пропущеними крізь себе спостереженнями, виношеними, які — наче котячі пазури в моїй  душі.

  

   Години дві, а то й більше, я, наче обкурена, тиняюсь з бутика в бутик —  шукаю чортів подарунок. Потрібно обрати щось оригінальне і водночас корисне в повсякденні.

   Від полиць, вітрин в  голові суцільна каша. Скільки ні шляйся по бутиках — всюди одне й теж. Вже час йти до Юльки, а я все вагаюсь, на чому ж зупинити вибір?

   Спускаюсь вниз по Сумській вулиці. Біля входу в метро стоїть хлопчина років п’ятнадцяти. Помітно, що хвилюється, раз по раз позирає  на годинник, а в руках — жмутик підсніжників.

Сашуня! Де ти тепер?

Ні номера телефону, ні адреси. І чи даруєш ти комусь підсніжники? Коли б знала номер — зателефонувала прямо зараз, і ридаючи, просила пробачення за все. Йшла б отак по вулиці з увімкненим телефоном, і не стримуючись,  ревіла.

    Ти пам’ятаєш ті підсніжники, які ти назбирав десь на Хортиці? А я зневажливо посміхалася з тієї хмаринки кольору синього неба, яка трималась на м’яких, прохолодних стеблинках, з яких ти навіть не здогадався стряхнути малесенькі грудочки землі.

   Певна, ти теж нічого не забув. І я згадала через п’ять років. Тільки в цю мить збагнула: яке це було диво! Казка! А  тоді хіхікала з твоєї бичачої простоти: оскільки у всьому Запоріжжі ти не міг знайти для мене троянди чи бодай гвоздики і припер з острова ці нікчемні і жалюгідні стебельця. Квіти меланхолічних пенсіонерок, яким за все своє життя так і не вдалося вийти заміж.

    Як тільки за тобою важко грюкнули двері під’їзду, я відразу пожбурила їх на поштові скриньки й подріботіла вгору по східцях, тихцем втішаючись, що ніхто з подруг не бачив такої ганьби. Тоді в моїх очах ти став раптом таким жалюгідним, як і подаровані тобою підсніжники. Я ж чекала від тебе трояндовий сніп, шалених поцілунків до запаморочення. І вони мали бути  в квартирі, бо твої батьки повинні були поїхати в село саджати свою довбану картоплю.

   Спогад вивів мене з оціпеніння. Ще кілька годин тому, вранці, життя здавалось мені феєрверком приємних сюрпризів.

    Я нинішня — ганчірка, що тріпоче на вітру. Звідки і навіщо ця впертість переконувати, доказувати?! Змінюється форма — тільки й всього, а ми з дитячою наївністю розбираємо нещасну матрьошку, отримуючи з її нутрощів одні й ті ж фігурки. І це, виявляється, повинно приносити радість?! Більше того — сенс… Чорта собачого! Весь сенс — у його відсутності. Камю і Кафка — генії, решта — зануди.

   Нарешті відбулося: близько шістнадцятої виходжу зі спеціалізованого магазину з святково запакованим ноутбуком. Юлька — єдина людина в світі (майже — Дж. Кутзеє!), хто бачив нас разом з Сашком, вона — дивом не втрачений зворотний зв’язок з моїм минулим. За це їй — подарунок! Звичайно, могла б купити щось дорожче, але боюсь, ще, чого доброго, запідозрить мене в торгівлі кокаїном.

 

 

   Моя філолологиня змінила окуляри на контактні лінзи, а на плаский, як дошка, живіт впарила пірсінг. Прямо з порогу запропонувала затягнутися травкою. В руках — книжка (ну а як же без неї?!), як завжди, хвастається: «Рю Муракамі. Річ, я тобі скажу. Особливо «Всі відтінки голубого». Не читала? Сільпо ти». І одразу починає сипати цитатами цього японця,  розповідати про себе, цікавиться моїм життям, а вже наприкінці тривалого монологу — знайомить зі  сценарієм сьогоднішньої вечірки: «Фієста розпочинається об одинадцятій вечора в нічному клубі «Золотий Лев». Тобі сподобається, от побачиш. Не гнівайся, що попрохала прийти раніше. Я страшенно за тобою скучила! Стільки всього потрібно обговорити! Ти ж  знаєш, що я завжди ціную твою думку».

   Я стою в прихожій і покірно підставляю голову під цей нескінченний потік слів. Прорвало дівчинку. Це, мабуть, травка.

— А камінець не простий, — навмисно перебиваю монолог Юльки й розглядаю колечко пірсінга.

— Це все Дмитро. Ввечері познайомлю з ним. Та ти проходь, чого це ми на порозі…

— Давно ти тут? Непогано.

Я одразу ж звернула увагу на простору прихожу, а в кімнаті напроти — круті, спіралеподібні східці на другий поверх.

— Йди сюди, —  потягнула мене за руку. — Це ти з приводу оцих східців в небо? Зараз піднімемось. Там, нагорі, батько Дмитра облаштував справжнісінький зимовий сад. Там я проводжу багато часу.

— Чекай,  давно ти тут?

— Здається, що все життя. А насправді — майже рік. Знаєш, все так чудно склалось, як в самому бездарному жіночому серіалі. Ми познайомилися на книжковому ярмарку і з того часу не розлучалися.

— Романтично.

— Так і є. Сама в це не вірю. І єдине, в що я вірю, так це, Аркадіє, — кохання. Справжнє.  «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ приходить подібне кохання». Тільки кохання, розумієш, і більше нічого — все абсолютно стерильно.

— За наявністю грошей — все стерильно, окрім самих грошей.

—  Гроші в даному випадку також чисті. Дмитро днями не відривається від комп’ютера — пише програми. Гонорари за такі речі просто космічні. Його батько також цим займався. Мешкав здебільшого в Лондоні. Мати від них пішла, коли Дмитрові було чотири роки. І все це, — Юлька обвела поглядом квартиру, — здобуто власним розумом, ніякого криміналу.

— Тоді тобі пощастило, — згадую про подарунок, який до того часу втомив руку. — А це тобі — щоб щастило ще більше!

— Ноутбук?!  Звідки в тебе такі гроші?

— Не все ж загрібати хакерам!

— Ні, скажи правду — все нормально? Ти нікуди не влізла?

— Вгамуйся. В мене, як і у вас, — все  стерильно.

— Тоді, значить, так, зараз ми підіймаємося наверх і ти  звітуєш про прожитий без мене рік. Згода?

 

Надбудова на даху будинку виявилась вдалим втіленням чиєїсь незвичайної фантазії. Затишно й зручно, навіть фонтанчик дзюркоче, а зверху, над головою — броньоване скло і небо. Так багато неба!

— Слухай, а якщо я тут  коли-небудь поживу, — на мить уявила себе в цьому затишку: розкидані креслення, підручники з історії архітектури, недопита чашка кави, а внизу — місто.  — Ось засяду за диплом і перейду до вас жити.

— Арочко, та хоч зараз! Не має питань, — щебече Юлька й готує коктейлі в спеціально обладнаному для цього куточку. — І мені веселіше буде. Справа у тім, що мій Дмитерко працює в офісі. Тут, поруч,  у звичайнісінькій квартирі, що замаскована під контору типу “Роги й копита”. Там він і пропадає. І я  біля нього отираюсь, тобто заважаю. Так і кочуємо — то там, то тут. Так що май на увазі — наш дім — твій дім.

   На підносі — фрукти, солодощі, кава і декілька посудин з коктейлями та водою. Давно  так затишно себе не почувала. Відчувається, що тут живуть щасливі люди. Одним словом — сім’я.  Леська права з приводу йогуртів, вірніше, терміну їх придатності. Всьому свій час. І справа не в роках і не в целюліті.

Зручніше влаштовуюсь клубочком на дивані й розмірковую, з чого б почати. Юлька буде першою (і останньою), хто дізнається про мене всю правду.

 

    Запрошених на вечірку було душ двадцять. Принаймні, на початку. Згодом, здається, підтягнулись ще: переважно студентки-філологи і програмери.

    Після розмови з Юлькою в зимовому саду мене опанував космічний спокій. «Тільки б ніхто не завадив насолоджуватись станом невагомості, — подумки благала ангела, спостерігаючи, як молодь жваво поглинає делікатеси, — що було, то вже минуло. Важливим є те, чого я бажаю нині. Адже я не стала попелом і не розпорошилась за вітром?  Стоп-кран спрацював своєчасно. З грюкотом відчиняються двері вагону, переді мною — чистий, безлюдний перон і місто, в якому буде жити інша Я».

   Все, що відбувається навколо мене, наче за склом. Я нудьгую, мені нецікаво. Уникаю знайомств, бо не хочу сполохати спокій і душевну рівновагу.

Опівночі виходжу на вулицю покурити. З цигаркою приємніше перебирати думки. Однак не судилось. На нерви діє якийсь типчик. Не можу терпіти, коли мене тупо роздивляються.

— Скільки?

— Сорок, — видала не задумуючись.

З такою машинальністю поправляєш зачіску. Можливо, ще зумію звести все до жарту.

— Кучеряво, але, я бачу, ти того варта. На клубному паркінгу в мене авто. Ходімо?

— В автівці буде коштувати вісімдесят.

— Не зрозумів?

— В авто — це вже екстрим.

— А  ти що пропонуєш?

— Поїхали до мене. Тут поряд.

—  Чекай на виході. Я тільки заберу машину зі стоянки.

   Вперше за три роки я порушила, як говорить Леська, неписані правила техніки безпеки. Але слово не горобець, відступати було просто нікуди. Слід було погоджуватися в авто, а то він якийсь ненадійний. Не за себе переживаю — за гроші. А раптом він не полінується влаштувати в моїй квартирі інвентаризацію?

   Мої пізнання в фізіономістиці не такі вже й великі, але він нібито не схожий на покидька. Але хто нині проти відняти у слабшого, побити беззахисного? Класик писав, що художника може образити кожен.

 

 

 

 Збираючись, клієнт попросив зварити каву. А я тим часом запропонувала йому піти до ванни, спорядивши його свіжим рушником.

— Це до речі, а то в мене зустріч.

— З ким?

— З майбутньою дружиною.

— Ти непогано підготувався, — в мене трошки відлягло на душі: схоже на те, що все нібито обійшлось.

— Завдячуючи тобі. Мені не дуже міцний і без цукру.

Зварила каву, поспіхом навела порядок. Руки трусяться, в голові — гармидер. Скоєне тисне на психіку. Сама винна. Швидше, як можна швидше тікати звідси! І більше не водити сюди нікого! Досить.

— А ти спеціаліст по екстриму? — з посмішкою поцікавився він, відсьорбуючи гарячу каву.

— Фахівець  в декількох областях. І, здається, — не поганий.

— Універсалка, значить.

— Саме це мене хвилює менш за все. А ти спеціаліст з якого фаху?

• Чужих грошей.
• Тобто?

Мені сперло дихання. Невже передчуття не підвело? Зараз вип’є каву і делікатно, вибачаючись, запропонує без бою викласти на стіл все, що має непогану ціну. Уява з неймовірною швидкістю генерувала потік паніки.

— Ось тобі легше, — спокійно продовжував він, пропустивши повз увагу моє «тобто», — і відслідковувати не потрібно — товсті гаманці самі пливуть до твоїх рук.

— Заздрити не має чому, — почала прибіднятись. — У кожного своя борозна. А все ж таки що це значить — відслідковувати чужі гроші?

— Відслідковую тих, в кого їх багато, а потім пропоную поділитись. От коли б проституція була легалізована, а ти, скажімо, була б порнозіркою з рахунками в декількох банках, то я б від тебе не відійшов, доки б не вмовив на інтерв’ю, в якому ти б говорила, що переймаєшся долею безпритульних дітей України. Рекламним бізнесом це зветься. Зрозуміла? О, ми Кундеру читаємо? І як, подобається? — звернув увагу на  «Нестерпну легкість буття».

— Легкість буття — ні, а Кундера — так.

— Давай без дотепів. Я ж бо — серйозно.

— Читаю з задоволенням, не маючи альтернативи. Ти не з місцевих?

— З Москви.

— Гість міста, значить.

— А я бачу, ти начитана шльондра.

— Нині всі начитані.

— Повії — рідко.

— А ми що — не люди?

— Раніше вас зображали не такими.

— Нині все перевернулось з голови на ноги: в шльондрах інтелектуали, в інтелектуалах — шльондри.

— Круто ти загортаєш.

— В що є, в те і загортаю.

— Виявляється, я теж шльондра — така ж, як і ти, — з усмішкою подивився мені прямо в вічі.

— Мене такий статус не принижує, — почала виправдовуватись, щоб якось згладити гострі кути діалогу. — Проституція — сама масова професія ХХІ століття. Кохання стало вигадкою. Люди не бажають ризикувати, впускаючи кохання до серця і душі. Всі бояться бути обдуреними, бояться відповідальності, непростих стосунків чоловіка й жінки. І в результаті на сьогоднішній день справжні почуття зведені до нуля. За гроші можна придбати собі уламок ілюзій, і ніхто нікому нічого не винен.

— Згоден. В такому випадку проституція стала звичайнісіньким, буденним заняттям більшості.

— Мені вже час йти.

— На мене теж чекають.

— Залиш мені номер свого телефону. З тобою цікаво не тільки в ліжку.

— Дякую. Значить, пора з нього виповзати.

 

 

 

   Без чверті другу висвічував циферблат годинника, коли я благополучно повернулась до клубу.

    Не втямлю — як все це трапилось? Хто б мені пояснив? Наче кінчена ідіотка, я влаштувала собі допит. Попереджувальний сигнал тривоги. Час сушити весла. І що тішить, так це те, що можливість щось виправити я ще не проґавила.

   Полювання за грошима успішно закінчено. Розставляю приманку на кохання. «І тільки спробуй від мене втекти», — пригрозила  пальчиком ще невідомій жертві мого майбутнього сафарі.

    Моєї відсутності, окрім Юльки, ніхто не помітив. Спочатку я розгубилась і не знала, що їй відповісти,  та раптом так і випалила: «Підчепила клієнта». Звичайно ж, вона сприйняла це як дотеп.

— Не втікай, —  Юлька ніжно взяла мене за руку. — Через годинку, а то й раніше, покинемо це пристанище. Вже всі перепилися, обкурились, перезнайомились. Кому ми тут потрібні?

— А твій хакер?

— Перебрав, бідолашний. Обригав весь клозет, почав бешкетувати, бити посуд, белькотати якісь нісенітниці. Хіба ти не бачила? Тепер він під домашнім арештом. Це не так жахливо. У всьому винна підсвідомість, оскільки він працює до нестями, а коли йому забажається відтягнутись — нічого не виходить. Перевантаження.

— Зрозуміло. І скільки ж це коштує?

— Ти маєш на увазі розбитий посуд? Та це ж дрібнички!

— Такі зусилля, Юлечко...

В цю мить Юлька мала вигляд (принаймні мені так здавалось) такого собі порожнього, безмозгого додатку в житті хакера. Її цікавить лише тільки посуд та гроші, а про існування правил гри цілого світу, де багатьом доводиться жити з систематичними перевантаженнями, вона й не підозрює.

— Точно сказати не можу, але ж ти знаєш моє ставлення до грошей: я не вмію їх ні заробляти, ні витрачати. Для мене це комічні цифри, для нього ж — жалюгідні шабашки. Так і живемо. Я — в космосі, він — в шабашках.

— Гаразд, космонавте, рушаймо, куди там пропонувала.

— В резиденцію, тобто туди, де працює мій хакер. Річ у тім, що в тій квартирі, де ми сьогодні зустрілися, спить п’яний Джага. Я не хочу, щоб він нам, а ми йому заважали.

   Щось вона мені не подобається. Одним словом — філологиня. Майбутня пані «навчичелка», як говорять поляки. Це єдине слово з польської я запам’ятала зовсім випадково, коли довелось мати стосунки з якимось поляком. Він влаштовував власний бізнес в Харкові. Бідолашний весь час жалівся на життя, зіткане з одноманітних буднів та вихідних, фригідну дружину «пані навчичелку» й легковажну доньку, котра ні уві що не ставила батьків. Сам він був, якщо вірити, першокласним конструктором літальних апаратів. «Ну ось і домайструвався, — перервала його монолог, заливаючись сміхом, — і сам пролетів, як фанера над Парижем». У відповідь, нічого не розуміючи, він довго кліпав очима, аж доки я пояснила, що таке фанера і чому вона літає над Парижем.

   Юля по телефону  у когось цікавиться про хакера, дає розпорядження, затим бере мене під руку й веде до виходу, де на нас уже чекає червоний «Ягуар».

— Подобається? — поцікавилась, коли ми вмостились на задньому сидінні.

— Твій?

— Ні, ти спочатку відповіси, а потім я скажу, чий, — по-дитячому в захваті пропищала Юлька, відкриваючи дверцята бару.

— Нежіночий розмір, а взагалі — подобається.

— Це подарунок Джаги на мій день народження. Смішний він, правда? Тільки в мене ні посвідчення водія, ні досвіду за кермом. Останній раз керувала триколісним велосипедом.

— Такий недолік легко усунути, — ввічливо відгукнувся водій на наші теревені.

— Головне, щоб було бажання, — додала я, не приховуючи подиву від такого цінного подарунку. — А хто такий Джага?

— Ну як же?! Чи я тобі не говорила? Це — мій Дмитро.

— А хто такий Дмитро? — цікавилась казна-нащо, намагаючись придавити тихе розчарування від того, що мій ноутбук виявився копійчаним подарунком.

— Мій коханий, єдиний…

— Хакер, чи що?

— Та він же, — задумливо, наче сама до себе, пробурмотіла Юлька, відпиваючи с пластикового стаканчика колу з коньяком. — Я сьогодні така замотана, зморена, пересичена емоціями: стільки облич, слів, розмов — і все ні про що.  Але на фоні цього жодного натяку на сон. А ти як, спати хочеш?

— Ні. Налий мені горілки.

— О! Одну хвилину. Чи, може, потерпиш? Незабаром приїдемо, влаштуємось, як люди. Місто — як на долоні. Сонечко зустрінемо.

— Приїдемо — ще вип’ємо, а зараз накапай.

 

 

 

 

   «Резиденцією» виявилась квартира-надбудова, чимось схожа на квартиру біля метро «Пушкінська»: вся з суцільного скла на даху сталінського будинку, яких — цілий квартал за величною спорудою «Держпрому», де колись працювали цілі міністерства й відомства молодої Радянської держави, коли Харків був столицею України. В одному з кабінетів на першому поверсі покінчив життя самогубством нарком України Микола Скрипник. Його могилу до цього часу не можуть відшукати місцеві краєзнавці. В місті спорудили пам’ятник, його іменем назвали вулицю, а ось могили не має. З цього приводу існує декілька цікавих історій, про які я коротко розповідаю Юльці, доки ми підіймаємось сходами.

     Краєвид дійсно таки чарівний. Я в захваті, і не приховуючи заздрощів, лепечу щось про щасливі хвилини,  ще не прожиті мною, і які, як виявляється, так легко можна влаштувати.

— Ця резиденція також в твоєму розпорядженні в будь-який час дня і ночі. Тільки завчасно попереджуй, коли вона тобі буде потрібна. — Юлька панськи відразу відвалила півцарства. — Джага не може довго тут знаходитись. Незадовго до свого від’їзду на ПМЖ в Чикаго батько змайстрував цей скляний палац як подарунок Джазі з нагоди закінчення інституту радіоелектроніки. Але він так і не долетів до Америки. Серце прихопило прямо в літаку.

— Як жорстоко.

— Після цього, — продовжувала Юлька, — Джага хотів було все це продати, потім передумав, лишив — як спогад про батька. Сюди він приніс одну з перших своїх іграшок, яку подарував батько, — радіокерований вертоліт.

— Він у тебе сентиментальний?

— Через це ми й зійшлись. А ще — розумний. Не палить, рідко вживає алкоголь. Та й то, як бачиш, не вміючи. Одним словом — мій!

Вона натиснула на кнопку пульту дистанційного управління — над головою безшумно зсунувся квадрат затемненого скла, і я побачила сіре передсвітанкове небо. Приємно було після наповненої подіями ночі опинитись просто неба в ранковій тиші. Десь там, внизу, прокидалось місто.

— А батьки  вже знають про те, як ти живеш?

— Ще ні, але я так вважаю, що час настав. Тому й  хочу це питання  обговорити з тобою. І не те щоб отримати пораду, мені цікаво знати твою думку. Розумієш, у нас нібито все нормально. Але мене іноді охоплює тривога. Переслідує передчуття  неминучого краху наших почуттів. Причин для цього — жодної, навіть в проекції. А мене мордує. І це так настобісіло, що іноді ледь стримую себе, що б не спакувати валізи й повернутися до гуртожитку, до минулого, до тебе, Арочко, до нас справжніх. Адже — ми граємо, чи не так. Все це гра? Тут не має й краплини життя —все синтетичне.  

— Юлечко, краще б ти  поміркувала над тим, що очікує тебе після закінчення філфаку. Власне, і міркувати ні над чим. Ти й так все прекрасно знаєш. Так що не випендрюйся. Це твій шанс. То ж скористайся ним і влаштуй собі нормальне, пристойне життя. Народи Україні нових ньютонів, рембрандтів. Це так реально. Невже від такої перспективи в тебе не перехоплює дух?

    Юлька захлипала, схиливши голову мені на плече. Ох, як це знайомо.

— Увімкни Земфіру, —попрохала,   розглядаючи акустичні колонки. —  Може, це їхнє мовчання викликало в мене бажання щось послухати?

— Може, Бетговена? Пам’ятаєш, як ми... — не договоривши, Юлька розридалась.

— Слухай, увімкни Земфіру і йди рюмсай  в іншу кімнату.

— Тобі мене не шкода? 

— Припини. Була й буду з тобою відвертою. Будь і ти такою ж. Як ти гадаєш, чи не з’їсти нам що-небудь? Майже цілу добу — кава та цигарки.

Лишаємо відкритою скляну стелю  й перебираємось до маленького куточку: СВЧ-піч, тостер, холодильник і богемного дизайну столик з незвичайними кріслечками. Тішусь побаченому надпису на одному з них: «Кресло for чресла».  Ближче підходжу до скляної стіни і споглядаю, як там, внизу, народжується після нічного спокою ранкова метушня. Сонце вже подолало міський горизонт. День обіцяє бути по-справжньому весняним. В сміттєвих баках хазяйнують  два бомжики. Час від часу перемовляються між собою і ліниво, як коти, мружать очі від ранкових променів сонця. Один з них перестав длубатись в смітті й заходився другому щось жваво розповідати, а той у відповідь весело, радісно! сміявся, розглядаючи якусь картонну коробку.

— Ось в кого слід би повчитись.

— Ти про що? — потягуючись на ходу, підійшла до мене Юлька. — А, про цих! «Світ є не що інше, як моя власна уява», — говорив Шопенгауер. В тебе — своє, в мене — своє, і в них, хоч вони й разом, — у кожного своє.

— Може, й так, але я про інше. Про силу волі. Ось ці двоє живуть так, як вони хочуть жити. Й знати не хочуть твого Шопенгауера. Ми стомилися від нудьги в затишних квартирах, зручних авто,  і відвертаємо від них погляди. А насправді, якщо розібратись як слід, ми не щасливіші за цих нікчем. Тому що ти, я, твій бойфрендик від страху, суть якого не в змозі пояснити самим собі, вершимо з ранку до ночі те, від чого нас нудить, а ми однак товчемося. Нам хочеться прожити хоча б один день так, як нам забажається, а ми все вовтузимося, наповнюючи свої дорогоцінні апартаменти смердячим чадом страху, який цілодобово витікає крізь пори наших тіл.

— Так вперед! Чого філософствуєш?

— Налаштовуюся.

— Й далеко ти зібралася?

— Ще не знаю.

— Стривай! — різким рухом руки Юлька рубонула повітря. — Ти щось не договорюєш. Я ж це відчуваю, бо знаю тебе краще, ніж себе. Що з тобою? Нехай я — продукт розпаду. Але ж ти! Не мовчи. Поговори зі мною відверто. Нехай все буде, як колись.

— Ти — єдина, хто знає про мої походеньки, з якими вже покінчено. Що далі? Сидіти й спостерігати процес власного розпаду?

— Чому сидіти?

— Тому що нецікаво.

— Абсолютно?

— Ні. Бо знедавна  почали цікавити прості, затерті питання. Та дарма, що прості, а відповіді не знаходжу. І як виявляється, нічого жахливого в цій німоті немає. Світ не луснув, як повітряна кулька, суїцид не покрив цивілізацію двадцять першого століття. Не має відповідей — і біс з ними. А питаннячка дійсно таки смішні. От наприклад: ради чого живе людина, в чому сенс її потуг в навчанні, бізнесі, звідки необхідність бути злим, брехливим, жадібним і так далі? Диву даюсь, як може людина проіснувати сімдесят, а то й більше років, абсолютно не переймаючись змістом цієї свистопляски? Вбий — не збагну.

— І не збагнеш. Сідай. Я вже все приготувала. Балик, овочі, фрукти. Що будемо дринкати?

— Чогось міцного.

— О, нарешті я бачу тебе справжньою. Розвели тут теревені. Полишимо їх до іншого разу.

 

                                                     * * *

 

    За що б людина не взялася, кожен її доторк породжує, здебільшого,  сморід, бруд, гниль. Що ми з себе корчимо? Дивно, як ще тримається Земля,  по якій зверху топчеться стільки носіїв тління й гною.

   Попереду мене крокує парочка, в руках — пакети. Приємно втомлені шопінгом, повертаються додому. Крізь прозору плівку видно торт, ковбасу, сир, майонез, рибу та інше їство. Все це їх об’єднує. Сенс  такої єдності  полягає в тому, щоб вдома, за столом,  за розмовою про прекрасне й вічне  трансформувати придбане з  радістю, пережоване з насолодою в масу далеко не естетичного виду.  Гидкий запах в туалеті — це моветон, але чому не соромно запихати в себе, дивлячись одне на одного? Чи не одне й те ж: сидіти за обіднім столом і сидіти на унітазі? Їдять разом, позбавляються наїдків — нарізно. Сепаратизм. І так у всьому.

    З космосу людство має вигляд суцільної біомаси, що покриває сушу тонкою плівкою й плодить собі подібних шляхом впорскування сировини у відповідні отвори. І якщо в результаті цього щось там зародиться, його можуть з допомогою ножа відрізати, як непотрібний відросток на стовбурі дерева. Людство плодиться з безвідповідальністю тріски...

   Від роздумів, в які я поринула, чвалаючи додому полуденним містом, відволікає чийсь голос. Зупиняюсь, роздивляюся на всі боки — начебто нікого зі знайомих не бачу. А, ні!  З блакитного, як небо березня, авто визирає знайоме обличчя. Напружую пам’ять. Де б я могла бачити?  Та це ж письменник з нашої кав’ярні. Що йому потрібно? Даю знак, що, мовляв, поспішаю, поговоримо іншого разу. Я ж так само, як і ти, іноді ховаюсь від людей. Відклеївся. Мабуть, розумний дядько.

  

   Завтра після занять піду до музею. Спробую вмовити когось з співробітників, щоб зробили мені копію світлини мого особнячка. Нехай буде. Не варто покладатись на пам’ять. Власне, що таке пам’ять? Дрібненька купка накопиченої інформації, що зігріває закоцюблу душу. Решта інформаційного матеріалу  десь захаращена якимось непотребом. Справжня пам’ять — це все те, що тисками здавлює серце. Решта — переобтяжливі обов’язки. Причому нав’язані суспільством.

 

* * *

 

   Столичний круїз Леськи, як бойовище на Курській дузі у війні 1941— 45 рр., став переломним періодом. Зазвичай з тисячі одного запитання починається її поява в квартирі, навіть якщо вона вискочила на десять хвилин, щоб купити хліба. Ледь переступивши поріг квартири, не знімаючи взуття і ні про що не цікавлячись, одразу видала, що виходить заміж.

— В мого хлопчика, як виявилось, в Москві порожня квартира на Кропоткінській. Ара, в провінції потрібно жити тільки для того, щоб позбавитись цнотливості.  Арочко, я рішуче вписую новий рядок в біографію шльондри-аматорки.

— А навчання?

— Перейду на заочне. Буду навідуватись до тебе. Уявляєш, які це будуть зустрічі? Навчання — це дрібниці, головне — забити кілки на території, яка придатна для нормального існування нормальних людей. Врятуватись від провінційного педикульозу допоможе тільки електричка до столиці. Все вирішують миттєвості, а не тривалі зусилля.

— Чи варто довіряти миттєвостям?

— Нині я себе відчуваю — літаком палубної авіації. Тільки мить — і  я вже в небі. Музиці все рівно, де жити, оскільки більше півроку він на гастролях. Його квартиру в Харкові продамо к бісу! А здогадайся, що я куплю на свої заощадження? Червоний «Феррарі»! Більше нічого не хочу. День і ніч буду кататися  Москвою, просиджувати ночами в клубах і телефоном нагадуватиму своєму композитору, щоб не забував змінювати білизну. А в перервах між цим — будеш приїздити ти. Але спершу нам необхідно організувати дострокову здачу сесії.

    Щоб все це переварити, мені потрібен час. Хоча я й сама була рішуче налаштована на такий крок. Обридло. Коефіцієнт корисної дії від прожитого дня вимірюється кількістю клієнтів. Це вже  нецікаво. Минуле, яке ще годину тому було справжнім, необхідно забути, як жахливий сон.

   До речі, про сни. В них я часто бачу свій особнячок. Не блукаю кімнатами, як раніше, а тільки те й роблю, що знімаю виміри стелі, підвіконня, щось собі  занотовую. 

   Невдовзі від мого особнячка лишиться порожнє місце. Вчора розібрали й вивезли майже половину будівлі. З вікна я шлю прощальний привіт. Мені його не вистачатиме, як друга. Уважний, вдячний співбесідник: мовчав і слухав, мовчав і слухав.

А ще снилося, як з кимось читаємо  вголос виколупаний з підвіконня особнячка лист. Приємний, добре поставлений чоловічий голос. Обличчя так і не розгледіла, чи не запам’ятала?

    Тепер, коли вільного часу буде доволі, спробую намалювати особняк таким, яким він був колись. Сподіваюсь, таланту вистачить. Нехай буде. Адже мине ще небагато часу, і  його місце займе якась халабуда з затемненими вікнами і строкато-білими стінами.

 

 

* * *

 

   На останній екзамен ми  прикотились під універ на червоному «Феррарі». Що було?! Німа сцена. Не встигла Леська  закрити дверцята (на репетицію цього руху вона згаяла більше часу, ніж на навчання керувати авто), в мене задзенькав мобільник, модель якого тільки-но поступила до продажу в самі круті бутики міста. В однокурсників  тривалий час не стулялись докупи щелепи. Можна було подумати, що біля універу  приземлився НЛО.

   Ніхто не чекав такої розв’язки сюжету.

   Наше життя закрутилось, як кольорові скалки у віконці калейдоскопа. Тільки встигали викреслювати в щоденнику пунктики-завдання. І сесія минула, як культпохід до нічного клубу: домовлено, сплачено, тільки прийди й відкрий заліковку.

    Попереду літо. Чим наповнити оцю порожнечу? Жалкую, що пристала за компанію з Леською складати достроково сесію. Зрештою, щось придумаю. В кишені маю 26 тисяч, на «відмінно» закрито третій курс, ні ворогів, ні друзів, ні клієнтів. Яке це щастя — існувати для самої себе!

 

    За пляшку якісного коньяку завідуюча відділом історичного музею погодилась виготовити кілька копій особнячка. Добра тітка.

    Що ж далі?  Відновлю до дрібниць проект особнячка і розпочну в ньому віртуальне життя. Я не боюсь самотності, просто незвично усвідомлювати те, що вона вже стала реальністю.

 

                                                 * * *

 

 

   В останній день свого перебування в Харкові Леська влаштувала прощальну вечірку: «Вечір пам’яті Вакха і Діоніса, — кисло посміхнулась, коментуючи свій намір. — Ці міфічні істоти нас добре підтримали, отже віддамо їм належне й попрощаємось. Чи як там говорив поет? «Любов була без радощів, розлука буде без печалі».

   За місце прощання обрали нашу улюблену кав’ярню. Запросили подруг з факультету. Гуляли до ранку. Музика не пив зовсім, бо йому після всього цього їхати за кермом Лесьчиного «Феррарі» аж до самої Москви. Проте Леська вливала в себе за двох, та й решта не пасла задніх. І невдовзі, як це і повинно бути, всі  п’яно захоплювались, белькотіли компліменти, заздрячи крутому віражу Леськи. Уявляю, скільки ж ще годин, днів знадобиться однокурсницям, щоб досхочу перетерти всі ці події!

   Чесно говорячи, через пару годин товариство почало мені набридати. І що досадно — нікуди не подінешся. Сиди, жуй, ковтай, вишкіряй зуби. Згодом мене розвезло остаточно. Почала приставати до музики.

— А ви читали Баха? — ніжно так, поклавши руку йому на колінце, свердлячи очима скло його окулярів. Навмисно голосно цікавлюсь, щоб перервати порожнє базікання дівчат.

— Дурна, композитори книжок не пишуть, — заіржала кобилицею одна вже тепленька інтелектуалочка.

— Мені з усього подобаються тільки «Ілюзії», а решта здається простенькими варіаціями на тему першого твору, —  збадьорився  «до-діез-мажор». — А чому це ти раптом поцікавилась про Річарда?

— Бажаю жити, як він, літати над колгоспними ланами в романі “Ілюзії”. Правильно зробив колишній автомеханік, що втік від людей.

— Шкода його.  Літав би собі й далі тихесенько в небі, катав би фермерських дітлахів, спочивав в тіні літакового колеса на кукурудзяному лану, а зимовими днями дивився б з вікна своєї квартири, як тихо сніг вкриває землю.

— Відверті дурниці.

— Те, про що говорю я, чи те, що написав Бах?

— І ти нісенітницю несеш, а він — так і того більше. Сам сказав, що подобається Бах, а тепер гудиш.

— Так, подобається, оскільки мої ідеали співпадають, але й тільки.

— Ти не віриш, що так можна жити?!

— Ну не стільки ж я опущений в цьому житті.

— Тоді ти просто зануда, — розчаровано буркнула, але ж одразу схаменулась. — Не ображайся. Це я так, люблячи. Однак я вірю в те, що писав Бах.  Тому саме з завтрашнього дня я буду жити так, як  персонажі творів Баха.

— Е-е-е-е! Голубки, — звернули увагу дівчата. — Не ревнуємо, але зло бере. Досить вам. Краще хлюпніть в наші спорожнілі посудини чарівної рідини. Та послабте ручне гальмо.

— Від ваших сержантських жартів в мене підіймається температура.

— В якій частині тіла?

— Лесю, ходімо краще покуримо, — запропонувала, аби якось там, в жіночому клозеті, пояснити, що я нестерпно хочу додому. Прагну лягти й заснути, скрутивши всьому світу по дулі на пальцях обох рук.

— Тільки, дівчатка, недовго.

—  А чи станцюємо ми сьогодні на столі, Арочка? Щоб як у людей, їдрьон батон! Повинен же бути в цієї історії завершальний штрих? Чого це ти чорніше чорної землі? А, розумію. Мені теж сумно залишати тебе, Харків, нашу квартиру. Але не печалься: на конвеєрі життя за розлуками обов’язково йдуть зустрічі…. Ой! — Леська підсковзнулась й пару сходинок проїхала на сідниці. Мене це розсмішило, а вона, отак сидячи, розревілась, закривши обличчя руками.

— Ось тобі й раз! А нумо, подруга, вставай, — протягнула я їй руку. — Чого це раптом в сльози? Водички перепила?

— Тому що боляче. І душі, й задниці. Тямиш? Гадаєш, що тільки ти у нас витончена натура? Архітектор. Сідай поряд, вони не холодні, — провела вона рукою по кахлі  туалетних східців. Херня, подруго, ми ще не один батальйон ньютонів народимо.

   Леську прорвало. Розумію, що розмови не буде. Говоритиме тільки вона одна. Чи покликати композитора? Не сидіти ж тут, доки нас кинуться?

— Що я хочу тобі сказати, Ара? От признайся, це ж геніально я придумала, щоб зав’язати з усім цим?  Тепер ми люди з червоним «Феррарі»… Гаразд, говори, що ти там хотіла.

— Піти звідси хочу. Попрощаюсь ось з тобою й зникну по-англійськи. Побачимось, сподіваюсь, незабаром?

— Тобі не жаль мене кидати?

— Мені щось зле, правда.

— А ось і наші нерозлучні, — запищала над головою однокурсниця. — Ми без вас випити не можемо. Совість треба мати!

   Мовчки беру попід руки Леську, допомагаю їй підвестись й ми плентаємось до столу. Наливаємо й п’ємо, наливаємо й п’ємо. Ближче до другої години ночі, коли пульс життя в барі почастішав, моє товариство було вже ніяке. Дівчат тягне танцювати. Зручний момент, щоб зникнути. З Леською я, будемо вважати, вже попрощалась. Чмокаю в щічку нашого «до-дієз-мажора» й розчиняюсь в темному квадраті дверей.

 

 

                                                     * * *

 

 

   Вперше повертаюсь в свою, а не в нашу квартиру. Все закінчилось. Леську, як і все минуле, поглинула темінь цієї ночі. Без слізних прощань, бентежних слів, обіцянок — все як за водою пішло. Про подругу нагадають хіба що зубна щітка у ванній, стертий огризок помади, пляшечка з лаком для нігтів, загублена шпилька... Завтра влаштую генеральне прибирання й  розправлюсь з цим усім.

   Прохолода  травневої ночі заспокоює й урівноважує. До будинку  йти  хвилин десять. Чи варто зупиняти таксі? Головне — щоб ніхто по дорозі не клеївся. Пустився дрібний і рідкий дощик, прибив пилюку, і в повітрі запахло свіжістю. До ранку він вмиє місто, в якому цієї ночі померла я вчорашня. Підставляю обличчя дощу. Прохолодні краплі скочуються за комір. Стаю чистішою від їхнього дотику. Граю, мабуть. Ну та й що!

   На подвір’ї нашого будинку завмираю від несподіванки: щезли жалюгідні залишки мого особнячка. Тільки жменька дрібної цегли. Лишилось встромити хрест. Очевидно, з ним сьогодні справились в другій половині дня. Шкода, що не застала цієї сцени.

   Що ж далі?

   Ні Леськи, ні клієнтів, ні особнячка — нікого в цьому місті. Осиротіла за одну ніч.

    Дощ густішає. А я цьому тішусь. Нехай полоще, вимиває. Підходжу до купки залишків. Так незвично: раптом утворилось стільки вільного місця там, де ще зовсім недавно тихенько, нікому не заважаючи, доживав своє життя особнячок й не підозрював про існування міського смітника, на звалищі якого він знайде свій останній притулок.

   Потрібно його пом’янути. Підіймаюсь до квартири. В холодильнику повинна бути почата пляшка справжнього рому: Леська наостанок сибаритствувала. Прощатись так прощатись! Один розкидає каміння, другий збирає, а третій стає каменем.

   Ром на місці. Слід чимось закусити, але зараз скоріше виблюю, ніж проковтну шматок їжі. Гаразд, розберусь уже на місці. Можна рукавом занюхати. Я колись бачила — так робили чоловіки біля нашого під’їзду. Початок четвертої. Аби не дощові хмари, то вже б почало розвиднятись.

В пластиковий стаканчик падають краплі дощу, змішуються з ромом. Окроплюю уламки цеглин і залпом випиваю. Гарно пішов — і занюхувати не потрібно. По тілу розкотилась хвиля тепла. Хоч і промокла до нитки, але не відчуваю ніякого дискомфорту. Ще раз хлюпнула в стаканчик. Зараз прийду до норми.

    Коли б це я так? Кінець травня. Ранок. Дощ. Місто додивляється рештки останніх снів — а я на уламках особняка початку ХІХ століття з початою пляшкою рому.

   Вперше за три роки життя в цьому місті в мене з’явилось прекрасне чуття спорідненості з ним. Вологі шматки штукатурки, калюжі, сірий ранок, просякнутий наскрізь дощем, — це так феєрично, інтимно.

«Ні, — говорю я вологому кусочку цеглини на моїй долоні, — ти не помер, тебе не знищили ці варвари. Я поверну тобі життя, хоч і не на цьому шматку землі, однак ти будеш жити. Не випадково ж ми з тобою зустрілись. Могло б бути  інше подвір’я, інша квартира. І я могла бути іншою».

 

 

    На проект  затрачу не більше шести-восьми місяців. Тут без академвідпустки не обійтись. Головне — умовити на це батьків. Тайм-аут всього лиш на один навчальний рік. Гра варта свічок. Я вже доросла, самостійна дівчинка, і до цього батьки повинні звикати.

Про це я міркувала у ванній після того, як добряче поспала й відновила втрачені сили.

 

 

 

                                                         * * *

 

 

    Леська надсилає  не есемески, а цілі настанови мешканцям периферії. Вона в захваті від життя в Москві й знущається з приводу мого одноманітного життя між Харковом та Запоріжжям. Окрім того, радить облишити все к бісу  і негайно їхати до неї. «Ти повинна змінити декорації. Інакше просякнеш і будеш смердіти провінцією».

    Обогемилась.

    Я  терпляче то читаю, то вислуховую подібні  її теревені. Погоджуюсь, обіцяю, але не збираюсь нікуди їхати. Мені тут непогано. Все, що нас поєднувало з нею, нині здається таким далеким. Це відчуття накрило мене з перших днів гостювання в батьків.

   Запоріжжя — містечко маленьке. І  кожен раз, коли я сюди повертаюся, воно здається ще меншим. Мені тут затишно й спокійно. Днями просиджую за компом. В міській бібліотеці виписала купу книг з  історії архітектури  України.

   Я  перестала відчувати плин часу. Його для мене просто не існує. Годинами кружляю навколо нашої школи. Відвідала свій дитсадок. Так приємно, що там мене ще пам’ятають. Більше години розмовляла з вихователькою. Вона все цікавилась про моє життя, а потім перейшли до спогадів.

   «А ви були моєю першою групою після інституту. З того часу п’ятнадцять років промайнуло. Важко повірити — все наче вчора... » В її очах заблищали сльози. Помічаю, як вона постаріла. Мій дитячий ідеал перетворився в звичайнісіньку міську бабенцію. Подумки накинула ще десять-п’ятнадцять років: повненька, в руках — пакунки з продуктами, важко дихаючи  долає у тролейбусі сходинки. Від неї пахне пригорілою зажаркою до борщу, пральним порошком й запітнілим целюлітом. На той час любов до дітей стане надуманою патетикою юності і трансформується в звичайнісіньку терпимість...

   Ми прощаємось. Йду з садочку не озираючись. Обминаю пісочниці: в них я вибудовувала цілі світи! І здається, що вони були реальніші за світ нинішній. Зарікаюся, що більше ніколи не прийду сюди, але обов’язково  Восьмого березня і на Новий рік — телефонуватиму моїй старенькій виховательці Світлані Іванівні Рудницькій. Спасибі вам, дорога, за ті хвилини, коли ви своєю доглянутою ручкою з бездоганним манікюром окутували хмарою казкового аромату духів а-ля «Красная Москва» й витирали соплі в мене під носом й шепотіли щось над вухом тепле й ніжне-ніжне. Мері Поппінс із Запоріжжя.

   Немає тієї хмаринки, вже іншої якості манікюр. І я сама тепер витираю в себе під носом. А це, виявляється, не так-то й просто.

 

 

                                                            * * *

 

 

    Батьки не натішаться, споглядаючи, як щовечора  я обкладаюсь книжками і сиджу над ними до глибокої ночі. Мабуть, це справило на них враження, і вони, не довго розмірковуючи, таки  погодились на мою пропозицію  щодо академвідпустки. А можливо, їх насторожила  категоричність, з якою  я розповідала їм про намір: “Хочу попрацювати над одним проектом. Для мене це так важливо. Зараз, або ніколи”.

   До поросячого виску кортить швидше повернутись до своєї харківської квартирки, розвішати на стінах креслення, ескізи й тихо блаженствувати. Щоб ніхто не бачив і не чув, не зазирав через плече і не кликав пити чай, не підходити до телефону і не ходити на пари. Тільки ми вдвох: я і старезний будинок, який народжуватиметься у віртуальній площині ноутбуку та з білих шматків ватману. Що з цього вийде? Навіть не задурюю собі голову. Може, цей період і  є  моїм зірковим часом?  В молоді роки ніхто не знає, що саме з того, що довелось пережити, під старість стане найдорожчим. Зловив Синього птаха, потримав і відпустив, мовляв, треба буде — піймаю. Але ж дзуськи — нічого не повторюється, навіть  бридке й гидотне. Не варто вагатись, боятись, в кожного своя порція «охів» і «ахів». Добавки не дають.

 

 

 

                                                       * * *

 

     Якось одного вечора мені пригадалися почуття, що накрили хвилею, коли  побачила в міському натовпі, біля входу  до метро, хлопчика, який тримав в руках букет підсніжників. В телефонному довіднику знайшла  телефон Сашка. Що я хотіла йому сказати? Можливо, буду  мовчати, аби тільки почути його голос.  Ні, так несерйозно. Як тільки він зніме слухавку, так і мовлю: “Привіт. Це я — Аркадія”.

  Дарма я так довго готувалася: до телефону підійшла його мама. Впізнала, звичайно. Розмовляла холодно й стримано. Було чути, як десь поряд вередує дитина. «Він поїхав на заробітки… В Росію… Хто плаче? Його донька. Рік і два місяці. Звати? Аркадія. Сашко дав ім’я. Ні, ніхто не заперечував. Вибачай, довго не можу розмовляти. Зателефонуй завтра — поговоримо». Короткі гудки. Навіть не попрощалась.

   В її Сашуні не склалось життя, а в мене, виходить, склалось? Так в чому моя провина? Краще б я не нагадувала про себе.  Поміркувала, заспокоїлась, і вирішила, що завтра неодмінно ще раз наберу його номер. Почую голос чудного сім’янина й батечка Аркадії…

    Та не минуло й години, я саме готувала вечерю, як зателефонувала  Сашкова мама: «Не могла ж я при невістці розмовляти. Продиктуй свій мобільний. Він тебе знайде». 

 

                                                   * * *

 

   Із Запоріжжя ми від’їжджали разом, одним потягом: він в свою Москву, я — до Харкова.

… В двері купе спочатку легесенько постукали, а потім, витримавши незначну паузу, — гучніше, гукаючи: «Незабаром Харків. Зупинка вісім хвилин». Я не рухаюсь. Колеса вистукують «ти-де, ти-де, ти-де». Провідниця — добросовісна тітка — добряче гепає чимось металевим по пластиковій обшивці дверей. Нестерпний звук. Вкриваюсь з головою. Сашко підхоплюється до дверей та збагнувши, що голий-голісінький, гримає у відповідь, мовляв, прокинулись. Вдруге безцеремонно затарабанили, примовляючи: «Незабаром Харків. Зупинка вісім хвилин».

— Гей там, під ковдрою, вставайте. Ви приїхали.

— Час прощатися, — відкидаю з розмаху ковдру й нахиляю до себе Сашуню.

— Одягайся. Вісім хвилин.

— Одягнусь на пероні.

 

 

   Локомотив повільно, наче неохоче, потягнув вагони далі на схід. Обличчя Сашуні в квадраті закіптюженого скла купейного вікна. Перехоплюю його погляд: щось говорить. Стримую сльози. Розтріпана, нечесана, наче безбілетниця, яку зсадили з поїзда. Цікаво. Чому люди говорять біля вагонного вікна, прекрасно знаючи, що їх по той бік вагону ніхто не чує, зате прекрасно чують ті, хто сидить в купе?

«Прощавай, аномалія Запорізька»! — шепочу й намагаюсь посміхнутись.

 

 

                                                    * * *

 

   Обожнюю повертатись  туди, де на мене ніхто не очікує. Харків клекоче, і я з насолодою занурююся в його стрімкі потоки. Міському виру байдуже, повернулася я, а чи навіки  щезнула. Кожен сам по собі.

   Скінчила прибирати в квартирі й присіла перепочити біля улюбленого підвіконня. Ще зовсім недавно  звідси можна було побачити особнячок. Тепер на тому місці кипить будівництво якоїсь сучасної халупи зі скла, бетону й пластику.

    Стан риби, викинутої на берег. Могла б ще побути в Запоріжжі, забарикадуватись кресленнями, книгами. Поряд мамця, татко, рідні стіни...

Що залишається від людини після дитсадка, школи по Бенджаміну Споку чи Макаренку? Хто-небудь знає? А я знаю — труп. Живий, звичайно. А що, коли людина насправді має ще з десяток реінкарнацій? На біса вони їй здалися? Кому це потрібно?  Народитись знову, щоб з перших днів життя тобі методично вкорочували віку своїми повчаннями близькі, люблячі люди.

Вір тільки собі — дитині, а не спеціалісту з закінченою (вищою) освітою. В житті не має майбутнього часу,  все існує тільки в теперішньому — щось на зразок заїждженої платівки.

 

 

 

                                                 * * *

 

     «Дешево. Якісно. Ремонт квартир». На це  оголошення в газеті я натрапила за ранковою кавою. От тепер сиджу і гадаю: а що коли влаштувати тотальну стерилізацію приміщення. Ритуал очищення аури. Мабуть, з цього й слід було  розпочинати нове життя в місті.

  До вечора мої наміри поступово перетворюються в реальність. Господарі квартири, не вдаючись до запитань, дозволили влаштувати все на власний розсуд, а затрати на ремонт — в рахунок квартплати. Чудово!

   Зачинивши двері за представником фірми, спеціалісти якої виконують ремонти в квартирах, сяйнула думка: все ж таки я поквапилася. Не про ремонт треба було домовлятися, а про купівлю. Грошей вистачить. Зрештою, придбати можна й після ремонту. Куди я поспішаю?

 

 

                                                * * *

 

 

   Ледь виринаю з ранкової дрімоти. Звідки в квартирі стільки світла? Чи на деревах, що під вікнами, за ніч негода обірвала листя? Паркет сліпить очі відблиском сонячних променів. Дивлюся на годинника — за дванадцяту годину дня. Оце так поспала.

    В тій кімнаті, де ми приймали клієнтів, я облаштувала собі робочий кабінет. Кожен мій день розпочинається звідти. Спросоння працюється легко. Тому ванну, сніданок та інше відкладаю  до першої втоми.

   Час від часу в роботі над кресленнями кидаю погляд на диван. Нарешті йому дали спокій. Примощуюсь на наш диван скраєчку. Жалісливо поскрипують пружини. Гладжу рукою зачовгане покривало й міркую: невже це і є місточок між моїм минулим і майбутнім? По ньому я благополучно прошмигнула на той бік. Хто сказав, що мости за собою слід спалювати? Відверта дурниця.  Навіщо це робити? Може, він ще комусь послугує?

 

Підводжусь з дивану. Якусь мить затримую погляд й подумки виголошую йому панегірик. 

 

 

 

    Сьогодні останній день літа. Пригадую, як з Сашком зустрічали осінь на Хортиці. Якою казковою була та ніч. Чому аж тільки тепер вона казкова? Авжеж, велике бачиш тільки на відстані.

   Сьогодні працювати не буду. Йду на кухню й там буквально купаюся в ніжних і чистих променях сонця. Сюди б ще поклеїти світлі шпалери, поциклювати паркет…

   Справжня насолода після ванни  — це дотик пухнастих  капців, легкого, як літній вітерець, халату. Відчуваю себе промінчиком ранкового сонця. Відчиняю вікно й  з насолодою вдихаю ранкову прохолоду серпня. Ось воно — свято життя! Без зачовганої патетики й надлишку філософії. От тільки чому такий стан триває не так довго, як хотілося б? Хочу бути ранковим промінчиком в пухнастих капцях, в невагомому халатику, викупаною, повною сили. Відчуваю себе  щасливою від того, що не маю нічого спільного з какофонією, що долітає з вулиці у відчинене вікно. Мелодія буття за вікном не здатна нічого змінити в моєму житті.

   Поснідавши, йду на прогулянку, тиняюсь  подвір’ями старих вулиць. Цікаво спостерігати за його мешканцями. Такі собі аборигени міста в місті. Тут, поряд з оптико-волоконним кабелем, протягнута мотузка для білизни, яка в житті мешканців набагато важливіша, ніж загадковий, холодний відблиск кабелю.

  А може,  й не прогулянки, а відсторонене споглядання чужого щастя, безнадійні пошуки втраченого особнячка?

Трошки стомлена, повна вражень, повертаюсь до квартири. Втікаю від світу.

   Нещодавно  затямила: щоб знайти своє місце в цьому житті, з нього слід випасти.  І ще одне: коли з теперішнім покінчено, стаєш заручником минулого. Моє минуле — це простромлена повітряна кулька: судорожно сіпається в просторі, випускаючи повітря, і ось, зрештою, забивається в глухий закуток харківського подвір’я, де колись був мій особнячок.  Дивуюся, як  з теперішнього й минулого  в сірому передсвітанковому тумані  зіткалось полотно  невизначеного часу. Наче кіт,  виринув з туману, безшумно ступаючи пухнастими лапками по паркету, заскочив на диван і згорнувся біля мене бубликом час невизначений.

 

 

                                                * * *

 

    Замість того, щоб працювати, ходжу навмання містом вже другий день.

Може,  перебратись до Юльки? Скляна стеля, й так легко доторкнутись рукою до неба. Навіть навшпиньки ставати не треба. О ранковій порі  приміщення поступово наповнюватиметься сонцем, а вечорами тихесенько і непомітно вкрадатимуться сутінки. Звабливо.

— Привіт, — телефоную Юльці. — З осінню тебе!

— А, це ти. Привіт. Навзаєм.

—  Де ти?

— В гуртожитку.

—  В гості  навідалась?

—  Ми з хакером розійшлись.

—  Давно?

— Здається, вічність.

— А він де?

— Поїхав до Німеччини. Чергове відрядження.

— Зустрінемось?

— Якщо хочеш бачити мене скислою.

— Записуй адресу.

   Юлька обіцяє бути не раніше за годину. Встигну змотатися  до супермаркету, бо й почастувати нічим.

  Обожнюю ранкові години перших днів вересня: сонце, лінивий вітерець, а в ньому — аромати літньої агонії.

   Павутинки — траурні стрічки на сплетених вінках серпня.

   Під осінь люди стають спокійнішими, перегорівши дотла в спекотних місяцях літа.

    Ось так би й зачаїтися до весни. Личинкою загорнутися в креслення.

 

 

 

                                                       * * *

 

— Хочеш побачити Бога — будь дитиною!

— А якщо я ніколи не була дорослою?

— Горе тобі. Якщо ти не була дитиною — не фізично, а духовно…

— Тобто?

— Уяви собі: ти випадково стаєш свідком жорсткої, жахливої бійки, але це тебе не лякає, а всього лиш дивує. Оскільки  важко зрозуміти, навіщо людині роблять боляче.

— Це не по мені.

— Звичайно, відмовитись легше, ніж зрозуміти.

Цю маячню я змушена була вислуховувати, доки стовбичила в черзі до каси в супермаркеті. Патлата інтелектуальна глиба, бризкаючи слиною, знайшла підходяще місце для виховання своєї пасії. Йому років за п’ятдесят — це точно. Вона — ще школярка. По її очах бачу, що в його белькотінні про Бога вона анічогісіньки не розуміє, але ж як уміє підтримувати діалог! Я так думаю, що і йому власний словесний потік просто до фені. В нього беньки, як у котяри в березні. Здається, ось зараз слиною стече. Не знає, куди подіти свої руки-граблі: то їй на стегно покладе, то на плече, то на шию. Аж пританцьовує.

В корзині дві пляшки «Букету Молдавії», сир з пліснявою, кава й ананас.

Ну, зараз він тобі, дівчино, влаштує фієсту, а ввечері, зморений, вичавленим лимоном покотиться до такої ж, як і він сам, — кінченої дружини-інтелектуальши, яка хворобливо переживає ранню стадію клімаксу. За все своє життя вона так і не збагнула таємниці справжньої насолоди кохання, бо про це не писали в жодній з прочитаних нею книжок.

Уявляю, як вона буде говорити до нього, зморено потягуючись на дивані:

— Де ти ходиш, Максік?

— В бібліотеці.

Кілька порожніх фраз — і знову тиша: шелест сторінок книги, човгання капців та монотонне белькотіння телевізора…

Згодом, під час вечірнього чаю: «Максік, а тобі не здається ця молодь — Сорокін — вульгарною?»…

А в цей час його лялечка буде курити травку, дивитись «Шрек-3», відтягуватись з хлопцями в нічному клубі, глушити пиво в під’їзді, вештатись по квартирі, доки пральна машина виполоще забруднену ним постіль.

  Такою б могла бути моя Юлька-філологиня. Поцікавитися б зараз у цього начитаного мачо: «Ось ти, кончіто з немитою головою, що лишилось від тебе самого після того, як ти до ригачки нажерся бібліотечного пилу? Відрижка нервово-паралітичного газу?»

 

 

                                                        * * *

 

 

   Екстаз добросовісно вершить свою справу. Ми лежимо, розпластавшись поперек широченного ліжка, в трикімнатному люксовому номері готелю «Мир». Десь там, внизу, шумить елітний район Харкова — Павлове Поле. Але ми його називаємо трішки інакше — «Падлове Поле». Пройде декілька років, і на  початку головного проспекту цього району встановлять величезного жеребця з вершником — нібито засновником Харкова, а вдячні нащадки перейменують «Павлове Поле» в «Задупівку», бо величезний жеребець замре на своєму постаменті задом до елітного шматка міста. Але це вже буде потім…

    Щоб дотягнути, тобто приїхати на квартиру, у нас забракло терпіння. Але якщо чесно, то мені не дуже б хотілося влаштовувати все це на стерильній території моєї обителі.

— Єдина пам’ять про нього — подароване авто. Зрозуміло ж, що я не можу на ній їздити. Приходжу на стоянку, відкриваю дверцята, вмощуюсь за кермом і плачу. І ось так можу просидіти до вечора.

— Продай її к бісу! А собі придбай квартиру. Невже приємно швендяти в кімнатних капцях за 300 доларів по брудному гуртожитському коридору? — ледь знаходжу в собі сили, аби щось мовити.

— Подарований тобою ноутбук я продала. Не ображайся, добре?

— До дідька його. Хочеш, зараз купимо новий?

— Потрібні були гроші, аби вклеїти одного типчика. Він на нашому курсі навчається. Нещодавно перевівся з Київського універу. Цікавий хлопець. Правда, читає він Поттера й Кінга, зате в оригіналі. Так ті гроші для мене були як перепустка  до клубу, куди він навідується. Заклад закритий, потрапити не так вже й легко. Уяви тільки, як мені доводилось хитрувати.

   Він живе окремо від батьків. Взагалі «окремо» — це поняття відносне. Поверхом вище — їхня квартира, але з’являються вони там нечасто, бо в Криму мають бізнес. Я виняйла квартиру в тому ж  під’їзді, де й він. Завела собі колі,  у нього — московська сторожова. Собаки допомогли нам стати друзями. Коротше, все склалося так, як і бажалося. Та не довго музика грала. Він виявився суцільним лантухом з лайном: спав зі мною, а на свою квартиру запрошував хлопчиків.

— Що ти плануєш робити далі?

— Може, мені не завадило б  підлікуватись?

— Тільки не тими засобами, які ти маєш на увазі.

— Теж мені лікар знайшовся!

— Тоді поясни, що трапилось у вас з хакером?

— Все через ту чортову автівку. Я ж не вмію їздити. Так і не навчилась. Ну не подобається мені. Джага найняв для мене водія. Цей козел справно перевозив мене з точки «А» в точку «Б». Слухняний такий, без понтів. Не приставав. Коротше, тупо їздив туди-сюди й отримував за це непогані гроші. Мене це цілком влаштовувало. Оскільки він справно виконував свою роботу, старанно доглядав машину, я дозволяла (якщо авто не було потрібним) кататись, де йому заманеться. Приємно давати людині ковток свободи. Так ось, одного разу цей недоумок захворів, наївся досхочу наркоти. Звичайно ж, того дня він не міг сісти за кермо. І тоді  хакер вирішив сам доправити мене на другу пару до універу. І ти уявляєш, як на зло, в його автомобілі двигун почав гнати мастило. Джага вирішив скористатись моїм авто. Ми пішли на стоянку, сіли, а в салоні — два використані презервативи прямо на панелі приладів. Продовжувати далі?

— Досить.

— Не повіриш — я на колінах просила цього лоха розповісти моєму коханому, що це він розважався, а не я! Причому цей дебіл начебто погоджувався зустрітись з Джагою, вибачався, белькотів там щось, а тільки справа доходила до аудієнції — як в рот води набирав. Потім, нарешті, він здався, виклав йому все, як було, з подробицями, але Дмитро не повірив, мовляв, за долар цей люмпен і рідну маму продасть. Тобто  я підкупила водія, щоб той вигадав про себе історію. Уявляєш, Ара, яка підстава?

— Розумію.

— Солодка, зараза, — Юлька відпиває колу й спльовує на підлогу.

   Я готова чим завгодно зарадити Юльці, але не знаю, як, бо не маю  досвіду в амурних інтригах. Юлька вчилась кохати, а я — жити. В результаті — суцільний незалік.

   Два розпластаних тіла в сутінках готельного номеру. Бачу нас дівчатками в пісочниці запорізького подвір’я. Косо падають промені вечірнього сонця й забарвлюють рожевим відтінком наші білі бантики; цвітуть і пахнуть каштани, поряд, на лавочці, сидять наші мами і обговорюють, як краще приготувати холодний борщ і де дешевше відпочити цього літа в Криму.

«Акадія, — Юлька довго не вимовляла «р», — твій плинц не хоче дружити з моєю королевою. Не бери його більше гуляти. Добле?»

   І знову, повернувшись до готельного номеру, панічно волаю подумки в сутінки: на що ж таке ми повелись, щоб стати тими, ким є зараз? Покажіть мені це! Дайте доторкнутись руками! Я тоді здійму руки вгору і скажу: так нам і треба.

  Зателефонувати Лесьці? Викликати до Харкова? Вона вмовить мертвого, але скоріше відповість приблизно так: проблеми індійців шерифа не колишуть. І правда буде на її боці.

— Підіймайся! Де цей чортів вмикач? — мацаю рукою по стіні.

— Куди?

—Треба щось робити. Ви повинні бути разом.

— Давай ще купимо екстазі, — Юлька наче й не чує, про що я говорю.

— Ні, — рішуче рубаю сутінки долонею, — спершу ми вирішимо, що робити далі.

— Ара, в тебе скінчились гроші? Я ж говорила, на біса було знімати цей номер?

— В мене урвався терпець.

— В тебе повинні лишитись зв’язки з клієнтами. Давай зателефонуємо.  Скільки там? Сорок за годину? Ара?

— Гаразд. Ти хочеш — я куплю тобі екстазі стільки, скільки ти захочеш, але спершу ми домовимося, що ти будеш робити все, як я накажу.

— Обіцяю. Все виконаю, але їдьмо звідси в нашу кав’ярню, туди, де ти полюбляєш зависати.

— Завтра! Сьогодні! Ні — зараз! Ти придбаєш білет на літак і через пару годин будеш в нього. От біда, а віза?

— Вона в мене давно відкрита, але, по-перше: де взяти гроші, а по-друге  — я нічого  нового не скажу. Він не любить, коли повторюються.

— Доки ти будеш бовтатись в небі, я постараюсь не повторюватись.

— Ой, Ара, ну не сміши мене!

— Маєш його номер телефона?

— На мої дзвінки він не відповідає.

— Гаразд. То вже мій клопіт. Йди прийми душ.

 

 

                                     * * *

 

 

   У відкрите вікно таксі б’є нічний вітер. В струменях пругкого повітря відчувається перша осіння прохолода й зморений подих літа.

   Холоне земля. Мені подобається, як я входжу в свою двадцяту осінь. Коли не закохане нещастя поряд, то з цього всього вийшов би непоганий фільм — без ідеї, без сюжету — просто фільм.

— Окрім екстазі, Ара, я мрію, щоб ти якось почитала мої віршики, — не відриваючись від вікна, мовить Юлька. — Ти єдина, хто читатиме без скривленої посмішки.

— Цікаво.

— Не то щоб дуже, але цікаво, хоча б тому, що вони приходять до мене самі, як ось ці зорі. Це я вдалась до такого порівняння, бо ось побачила, як падає зірка. Так само зриваються й падають звідкись слова до мого зошита.

— В серпні вони, як груші, — підключився до нашої розмови водій.

— Правда? — Юлька відірвалась від вікна. — А чому так?

— Не знаю. Але тільки в серпні можна спостерігати справжні зорепади. Бажано за містом.

— І зверху, й внизу — всюди все так загадково. І ніхто ніколи нічого не пізнає. Звідси — самотність. Покатайте нас містом. Рух — чудова ілюзія змін.

 

 

                                                          * * *

 

 

   Знайомий письменник, призабутий мною, дрімав над своїм березовим соком та ще двоє дівчат в протилежному куточку кав’ярні ліниво перекидались словами.

— Юля, познайомся, цей чоловік, як і ти, — займається літературою, — я вирішила хоч якось розбавити нашу компанію, і ми сіли напроти творця невизнаних текстів.

— Невже ми знайомі? — глипнув на мене і  в’яло посміхнувся.

— Саме ви розповідали мені про березовий сік.

— А! — байдуже махнув рукою. — Кому я тут тільки не розповідав про березовий сік, однак всі дудлять каву та смердюче пиво. Але вас пригадую. Тоді йшов дощ.

— А про що ви пишете? — поцікавилась Юлька.

— Про власні думки.

— Можливо, ми читали ваші книги?

— Ви їх ніколи не прочитаєте, бо їх не видають.

— Значить, невизнаний?

— Та ні. Це я не визнаю світ.

— Але це вже не модно.

— Ви неправильно мене зрозуміли. Опублікувати власні думки — все рівно що голяком вийти на вулицю. Що тут хорошого? Письменники, які видають свої книги, — ексгібіціоністи. А якщо вони це заперечують — значить, вони ніякі не письменники.

— А я б хотіла коли-небудь опублікувати власні вірші.

— І я вас прекрасно розумію, бо це притаманно жінкам: ви ж демонструєте свої ніжки з-під коротеньких спідничок? Те ж саме й з поезією чи прозою. Врешті це не має значення. Головне — продемонструвати себе. І не суттєво — сподобаєтесь ви кому-небудь чи ні. Вся квінтесенція всього цього полягає в тому, щоб жбурнути себе в натовп.

— Цікаво ви трактуєте. Особливо про натовп.

—  Так от, суспільство перестало бути самодостатнім. Одні не можуть не нав’язувати, інші — без цього жити. І що ще лишилось недоторканим для сучасної індустрії насилля, так це кохання. Воно не приваблює акул нав’язування, бо занадто ж таки клопітке, відповідальне заняття. Тому замість кохання  на конвеєр поставлено  виготовлення сурогату. Його кожен може придбати скільки завгодно і де завгодно, як в супермаркеті: по шматочках — і все свіженьке. На сніданок, на обід, а щось можна відкласти на уікенд. Наситився — й знову поповнювати грошові запаси, бо індустрія нав’язування пильно слідкує за своїми клієнтами і не дає їм розслабитись. Людина, користуючись сурогатом, маніакально мріє про новий, свіженький сурогат, котрий, за власною (нав’язаною) уявою, повинен бути краще вчорашнього. Це як жуйка: скільки не чмакай — все рівно лишаєшся голодним.

— Що ви пропонуєте?

— Кохати. І не важливо, кого: жінку, березовий сік, роботу, меблі. Головне, щоб ваші почуття не були сурогатами.

— А як відрізнити справжнє від сурогату?

— Перестати боятись. Кохання — це той стан, коли вас полишає страх, настороженість, обережність, з якою зривають троянду, щоб не подряпатись колючками. Кохання — це повна відсутність кимось нав’язаної логіки…

   Юлька серйозно завелась з цим письменником. Я так зрозуміла, що екстазі їй сьогодні не знадобиться. Ми п’ємо слабенькі коктейлі, пригощаємо письменника березовим соком до тих пір, коли стомлений бармен з червоними від безсоння очима ввічливо пояснив, що, мовляв, уже ранок, і до відкриття він просто не встигне як слід приготуватись.

— Хочете, я дам вам ключі від моєї квартири? Тут зовсім поряд. — зморено пожартував наостанок  бармен.

   Письменник запрошував до себе. Юлька наче і не проти. Довелось їй нагадати, що на нас сьогодні чекає аеропорт.

— Я трошечки посплю, потім занурюся у ванну, відкисну, зроблю зачіску й полечу. Чуєш, Ара, а цей дядько цікавий типчик.  Де ти його відкопала?

— Ходімо до мене.

— А речі?

— Невже в мене не знайдеться все, що тобі  потрібно? А не знайдеться — купимо. Які проблеми? Ти знову задкуєш?

— Ну а паспорт, інша херня?

— Коли ти обіцяєш мені зателефонувати? — я зрозуміла, що її вмовляти  — тільки час марнувати.

— Звичайно ж, сьогодні. Я хочу трошки поспати. Пару годин.

 

                                           * * *

 

 

   Ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра Юлька мені так і не зателефонувала. Її авто винесло на зустрічну смугу. Після зіткнення  з тролейбусом автомобіль відкинуло назад, де його підім’яв під себе важкий «КрАЗ», перетворивши машину на сплюснутий тазик.

    Це все, що я знаю про останні години її життя.

   Навіщо вона сіла за кермо, якщо вона до пуття не вміла їздити? Куди їй так приспічило? Чому не скористалась таксі? З одного питання витікало інше, й так без кінця-краю.

 

 

 

                                                         * * *

 

 

   На кладовищі лив теплий, наче липкий дощ. Я переживала, щоб у сумочці не просякла вологою  дискетка Юльчиних віршів. На неї  я наткнулась в купі  інших речей в гуртожитській кімнаті. З її батьками, наче сомнамбули, пакували пожитки. Я не хотіла, щоб батьки знали про вірші. Принаймні зараз. Їм і без цього тяжко.

   По домовині глухо стукали грудки землі.

   Цей звук мені здавався штучним, записаним на плівку спеціалістами похоронної фірми.

 

 

 

 

                                                           * * *

 

 

   Ранок.

   Цікаво, скільки аркушів паперу зіпсував би наш письменник, намагаючись відобразити оцю неповторну красу з допомогою слів?

    Не спала всю ніч, завершувала роботу над проектом особнячка. Затяжним та сумним виявилось моє з ним  прощання. За цей час ми звикли одне до одного, і у вигаданому світі нам було затишно, бо вигаданий світ виявися реальніше справжнього. Підходжу до вікна. Ось  там стояв мій особняк. Віднині цей шматок землі успадкувала триповерхова халабуда. Незабаром в її стінах завирує бізнесове життя.

    Чи давно я стояла на тому місці в передсвітанковій пелені дощу, відсьорбуючи ром? Тодішня прощальна вечірка Леськи театральною завісою  м’яко опустилася на спорожнілу сцену. Пам’ятаю, як на уламках особнячка пообіцяла йому, що в нього обов’язково настане друге, нове життя. Ніхто його не руйнував, він просто переселився із брудного й вонючого закутку на білосніжний простір комп’ютерного ватману.

   Я побудувала будинок, і цим врятувала його від забуття. Ну то й що, що він у віртуальній площині, але це вже мій, власний будинок. 

   За вікном зривається перший сніг. Зима несе самотність.

   Одних від мене забрали, другі — пішли самі, від третіх — відмовилась сама, а тепер і особнячок прощається зі мною.

   Ще зовсім недавно мій погляд гордо ковзав поверх натовпу. Я насолоджувалась прозорими й простими днями власного життя. А ось зиркнула навколо,  і раптом побачила, що все те — всього лишень власна уява. Насправді ж — все зовсім не так.

 

 

 

 

                              

 

 

 

 

 

 

 

 

                              

                                ЧАСТИНА ДРУГА

 

 

                                             ВАДИМ

 

                                  (або Ще одна дієва особа)

 

 

 

«Вся біда літератури в тому, що в ній занадто багато сенсу.

В реальному житті сенсу немає. ... Хіба що з точки зору Бога. А з нашої — ніякої.

Дивна річ, але ближче до дійсності виявляються саме ті книги, в

яких, на загальну думку, менше правди».

Олдос Хакслі. «Геній і богиня»

 

 

«Світ існує для того, щоб увійти в книгу».

Марламе. «Книга — інструмент духу»

 

                                           *   *   *

 

   Мені можуть позаздрити усі марнославні люди  світу: щоранку, навіть в суботу та неділю, рівно о 7.00 спрацьовує таймер телевізора, і я прокидаюсь під звуки власного творіння: «А погода сьогодні в Харкові буде сонячною, температура повітря 18 градусів вище позначки «нуль», вітер південно-західний, 3—4 метри за секунду, відносна вологість повітря — 44 відсотки, тиск ртутного стовпчика зупинився на позначці 763».

   Так що всі генії просто сидять в калюжі і навіть не намагаються зі мною потягатись. Я — метеоролог за освітою, а за вдачею — дуже творчий тип. Для людини такої “закваски” якостей, здібностей та уподобань кращого заняття не знайдеш: витай в хмарах, керуй циклонами, зіштовхуй їх лобами над головами нічого не підозрюючих співвітчизників, диригуй потужними струменями вітрів, регулюй об’єми води,  регламентуй силу та частоту ударів грому, а що в результаті з усього цього вийде — не так і важливо. Подумаєш, обіцяв дощ, а світить сонце. І головне — ніякої  відповідальності.

     З погодою, тобто з природою, у нас особливі стосунки. Я — метеоролог від Бога, але божий дар, як правило, рідко уживається із земною суєтою, а з фундаментальною метеорологією так і взагалі перебуває у перманентному конфлікті.

   Друзів у мене небагато, і я намагаюсь їм не набридати. Оскільки  дружба — гидкий пережиток епохи Печоріна. В наш час — це моветон, який вас тут же скомпрометує.

   Вже три години й сорок шість хвилин, як почав свій відлік третій день вересня.

    Не спиться. Час від часу перевертаюсь з боку на бік і міркую, як же це трапилось, що ми — колишні солдати Радянської армії — перетворились на бридку суспензію. Мужньо витримали весь тягар та прикрощі сімсот тридцяти днів (два роки) військової служби, а на цивільному фронті піддались тотальному процесу розпаду.

   Цифру «730» нам писали сірником діди на тридцятиграмовій пайці масла під час мого першого армійського сніданку. Такий був порядок. А порядок в радянських військах був, що б там не говорили. Ось чому мені не спиться. Звичайно, краще про це не думати, а порахувати слоників, зайнятись гімнастикою глибокого дихання.

    Я от зараз подумав, що багато друзів ні в кого і ніколи не було, як не буває в одному яйці  трьох жовтків. Друзями звуться ті, з ким було колись добре, а коли зле — друзі кудись зникають. На їх місці раптом з’являються випадкові, але співчутливі люди і за вуха тягнуть тебе із лайна.

   Так трапилось, що з тих, кого можна назвати друзями, на сьогоднішній день в мене лишились тільки однополчани. Свого часу ми разом відслужили два роки і ось уже шістнадцять служимо однин одному. Здавалося б, що з часом, коли розчиняються, як ранкові тумани, обставини, які колись об’єднували людей в дружній гурт, то й відмирає потреба в спілкуванні. Але в нашому випадку — все навпаки. Цивільне життя добре відшліфувало сформований в армії сплав чоловічої дружби.

   До служби в армії всі п’ятеро навчались в одному й тому ж універі, але на різних факультетах: я — на географічному, Руслан і Юрко — на іншомовному, Флізов — на економічному. Далекоглядний Журук добросовісно студіював історію КПРС. Тепер він майор СБУ, Льоша Флізов — банкір, а Юрко поповнив товариство акул пера, віртуозів фарсу  і шакалів ротаційних машин, тобто знайшов себе в журналістиці. Нині Руслан перебивається приватними уроками французької та англійської, а також перекладами на замовлення. А Юрко  — модний журналіст самої тиражної газети в місті. Майстер, що не говори. Йому замовляють статті, доповіді, виступи іміджмейкери з референтами знатних людей Слобожанщини, а також глянцеві журнали Києва і Москви. Словом, при ділі на всі 150, і серед нас — найбагатший.  Має простору квартиру в центрі Харкова, будиночок в мальовничому передмісті, новенький «БМВ». Слово, як виявляється, годує.

   Олексій Флізов пішов в армію на півроку пізніше за нас. Ми на той час були вже «черпаками» (статус тих, хто відслужив один рік) і  як земляки намагались берегти його від нещадних ударів долі  молодого солдата (салаги). Ну, не так вже й оберігали, але прикрощів, завдячуючи нам, траплялось менше, ніж би могло бути. Взагалі-то Олексію перепадало, як і всім хлопцям його призову. Не оминув він традиційних  розборок в туалеті після відбою, які розпочинались з команди «Фанеру к осмотру!». Після цієї команди усі, вишикувані в шеренгу, мали слухняно випирати груди , щоб по них пройшовся важкий кулак кого-небудь з дідів — тих, хто відслужив півтора роки). Як і всі духи (статус солдата до прийняття присяги),  він пізнавав ази воєнщини, вичищаючи зубною щіткою унітази, протягом ночі разів десять мив з милом лінолеум у казармі, до декілька діб без сну зависав у наряді по кухні. Вибивав молотом землю з гусеничних траків дідівських танків, а потім начищав їх  гуталіном, та так, щоб аж блищали в темряві. Ніяких тобі  поблажок — все як і повинно бути на початку служби незламного захисника Вітчизни. Але ж ми таки  намагались зрізати гострі кути, на які б він неминуче напоровся. І наша опіка була для нього порятунком, оскільки Флізов на той час був таким собі хлопчиком-підлітком, якому мама ще витирає під носом. Він навіть матюкався якось по-дитячому: озираючись, ніби боявся, що раптом хтось почує. Одним словом, типовий продукт сім’ї радянської інтелігенції. Попри різницю в  армійському статусі, ми все ж таки прийняли Льошу Флізова за рівного.

                                            *   *   *

 

   А після універу Флізов успішно вписався в банківську сферу, яка на той час тільки-тільки починала розвиватись на уламках радянсько-перебудовчих руїн. Ми лише встигали роззявляти рота, дивуючись, як він м’яко, мов той кіт, крався по кар’єрних сходинках. Майже щороку наш Льоша підіймався все вище і вище, безжалісно лишаючи позаду використаний плацдарм. Не обійшлося в цій справі без допомоги Журука: без протеже такий алюр був би куди повільніший.  І ми тільки тішились з його успіхів. Бо й після армії ставились до нього, як до молодшого братика, який ще потребує допомоги. Мабуть,  йому це не завжди подобалось. Пригадую, якось на День бухгалтера Юрко вручив йому (в присутності різношерстих гостей) нарукавники, величезну рахівницю і окуляри з максимальними діоптріями в старомодній оправі. Усі помітили, що він образився, але змовчав.

    Невисокий на зріст, з черевцем, другим підборіддям, з великими залисинами, глибоко посадженими голубими очима, рідкозубий — все це змушувало ставитись до нього як до вічно інфантильного дядька.

Звісно ж, що Льоша, як і всі ми, не міг лишитись назавжди хлопчиськом в обвислому «хебе» (літній солдатський одяг), в стоптаних чоботях і в засаленій пілотці, яка сиділа в нього на голові, наче розчавлена жаба. «Засмоктаний цуцик» — так називав його ротний старшина.

 

 

                                               * * *

 

 

    «Чужорідне тіло, — з серцем сказав якось Юрко після чергової, м’яко кажучи, сутички, з якої нам довелось витягувати нашого Льошу, — як  він збирається жити далі?»

     А було це так. Благополучно скінчились дивізійні навчання, спостерігати за якими мав приїхати сам міністр оборони СРСР Язов. Можливо, його вибір випав саме на наш полк тому, що свого часу йому довелось командувати одним з полків Червонопрапорного Далекосхідного військового округу. Наприкінці навчань з’ясувалося, що в наших підсумках лишилось по декілька невідстріляних ріжків. Програма навчань була виконана, щоправда, в скороченому вигляді, оскільки головний спостерігач так і не долетів з Москви до Камчатки. Але завчасно повертатися в полк наші батьки-командири не наважувались. Тому останні дві доби нам нічого іншого не залишалось, як тупо сидіти на одному місці і чекати, доки офіцери відсвяткують успішне виконання поставлених завдань. Але від того, що програма навчань була виконана на «відмінно», тепліше не стало: жорстока камчатська зима засипала нас снігом вперемішку з чорним і дрібним, як макове зерня, океанським піском. Чорний снігопад не вщухав ні на годину. Клопіт один: міняти караул, виставляти наряд на польову кухню і періодично відкопувати техніку від снігу. Звичайно, можна було її й не відкопувати, а всього лиш покрутитися танком на місці вліво-вправо, і проблема снігових заносів вирішилась би за лічені хвилини. Однак вмикати двигуни машин категорично заборонялось, бо  отримати тиждень гауптвахти — раз плюнути. Під час потужних поривів вітру з океану, коли в повітрі повисала суцільна стіна снігу, можна було б ризикнути. Хто б там почув чи угледів? Але кому ж хотілось попасти в немилість?

   Собачий холод не давав нормально поспати. П’яту добу при повній амуніції. Тупа бездіяльність перетворювала нас в справжніх чахликів. Карти, анекдоти, традиційні, по декілька разів переказані, історії походеньок «на гражданці» та плани (теж не менше разів озвучені) про те, що і як буде відбуватись у селах та містах від Камчатки до Прибалтики, коли ми всі повернемось додому. Та все це не рятувало. І тільки щоденний похід до польової кухні пожвавлював на якийсь час. Приховані консерви, згущене молоко — все, що припасли від ока старшини, — було в достатній кількості, і ходити за тридев’ять земель, аби дерти горло перловкою, не було ніякої потреби. Зрозуміло, що туди нас гнав не голод. Там, в хмарах пару й ароматах розплавленого комбіжиру, можна хоч на деякий час відволіктись в розмові з хлопцями з інших підрозділів полку.

   Вгледівши  розвідроту, яка ліниво пленталась до задимлених наметів польової кухні, ми, набравши повні груди повітря, стараємося першими якомога голосніше прокричати:

 

 

Ніс зелений, в дупі гілка —

Попереду повзе розвідка.

 

 

    Волаємо скільки є сили, щоб почули всі, хто зібрався біля польової кухні: сапери, артилеристи, авторота, зв’язківці. Звичайно ж, ми добре знаємо, що у відповідь, як тільки в морозному повітрі повисне останній звук нашого привітання, пролунає відповідь:

 

 

Доки танкіст возився з траком,

На смерть замерз в заметі  раком.

 

    Перепалка цим не закінчується. Та згодом, коли весь ідеологічний арсенал вичерпується, починаємо розмови…

   Доки холоне перловка на скаженому вітрі, хлопці з розвідроти розповідають про те, як вони вчора влаштували змагання з розіграшем трьох звільнень «з ранку до вечора» на наступну неділю. Як не дивно, але їхні командири, попри випиті об’єми спирту, підкинули непогану ідею: лишки патронів вони вирішили пустити в розхід, і не заради розваги, а так би мовити,  з ділом. І організували змагання — хто краще поцілить в мішень. Три кращих результати нагороджувались записками про звільнення на вихідні. Стрілянина тривала весь день. В нагоді стали навіть  пеемовські набої. Словом, час пролетів непомітно.

   У нашого комбата горілчаних запасів, напевно, виявилось трохи більше. Ідею розвідроти вони схвалили, але її організацію та проведення змагань довірили сержантам та командирам екіпажів. Щоправда, попередили: «обов’язково ж  постарайтеся кому-небудь прострелити мошонку». Звільнень  ми так і не виклянчили, але обділеними не залишились: відсутність нетверезих командирів — це теж нагорода.

   Стрільби, враховуючи силу силенну патронів, вдались на славу. Замість мішені спочатку були консервні банки, фотографії невірних подруг, речові мішки, набиті снігом. Хтось приніс украдену в піхотинців каску: дуже ж було цікаво, з якої відстані пуля АКМу зробить у ній дірку. Потім влаштували стрілянину по летючих мішенях — танкових шоломах та шапках, які добровільно-примусово пожертвували хлопці молодшого призову. Взагалі, нічого нового — все це було й до нас. Спробували  начебто все, а патронів, як води в морі. Влаштували змагання для черпаків. Умови такі: стоячи, від живота випустити чергою повний ріжок патронів по мішені. Той, хто гірше за усіх вцілить у мішень, мав підійти до ротного, коли рота вишикується для вечірньої перевірки,  й голосно  сказати: «Чуєш, пацан, хочеш любові, то приходь сьогодні  вночі на сіновал».

   Хто знає, чим би закінчились дідівські розваги, як би Флізов зумів добре відстрілятись. Та він безнадійно пас задніх. Найгірший результат. Слабак: автомат повело вверх і майже половина ріжка патронів поцілила просто в небо.

— Кандидатура таки дійсно сама вдала, — смакував Сергій Томін на прізвисько Артист: в армію його призвали з київського естрадно-циркового училища.  — Мені як людині, не зовсім далекій від мистецтва, ця дія бачиться так. Завіса. Напівтемрява. Голосом Левітана звучить рядок з поезії Пастернака: «О Авва Отче, ти сію чашу мимо пронеси!» Відкривається завіса. Різке, потужне освітлення...

    Юрко не став чекати часу ікс і тут же, не порадившись з іншими (що, власне, й спричинило ефект бомби), рішуче відсторонив Флізова від участі в цьому спектаклі. Як відомо, дідівське заступництво молодшого призову спричиняло серед нас, дідів,  бійку. Могли просто «зачморити», тобто опустити до статусу «духу». Це дарувало насолоду хлопцям молодшого призову, бо тепер вони мали можливість вдосталь відігратись на тому, хто ще вчора їх шикував в умивальнику чи туалеті й гупав кулаком в дихало. Наприклад, самий зачуханий боєць міг розбудити опівночі опущеного діда й змусити його підшити до черпаківської хебешки комірець чи попросити постояти до ранку  замість нього на тумбочці днювального по роті. Хлопці не давали Юркові і слова мовити:

— Ви що, з ним спите в одному ліжку, чи що?!

 

— «Вони знайшли одне одного завдячуючи важким будням та випробовуванням в армії». «Перша голуба сім’я звільняється з лав Радянської армії». Ви тільки уявіть, які заголовки замелькають на шпальтах закордонної преси. Американці на дембіль за вами пришлють «Боїнг». Що тут їм летіти до Камчатки?

— Голубий солдат — знахідка для шпіона…

   Потім Юрко комусь дав ногою. Їх тут же обступили колом, щоб, часом, ніхто з офіцерів не побачив, але після пари зуботичин — розтягнули. Вирішили, що якось не зовсім розумно, щоб дід діда вбивав.

   А наступного дня, коли повернулись з полігону в полк, всі разом пили лосьйон «Цитрусовий» і, хмеліючи, голосно обговорювали стратегію подальших стосунків з молодняком, згадуючи ті часи, коли кожен з нас був духом.

— Розпорядження замполіта: більше двох в руки не давати! — перекрикувала ґвалт в тісняві полкового магазинчику продавець Інга Робертівна (дружина замполіта), коли після тривалої перерви нарешті завозили в наш магазин одеколон «Шипр» чи лосьйон «Цитрусовий».

   А нам більше і не потрібно: два флакончики по двісті грамів, розведені водою, — це вже майже пляшка горілки. Гидка випивка. І щоб не виригати, перед тим як проковтнути, слід затамувати подих.

   Дістати благороднішого напою на Камчатці солдату було практично неможливо. Заходи антиалкогольної кампанії 1985 року, яку ми ще застали на материку, все ж таки дозволяли простолюдину придбати дві пляшки горілки, в той час коли на Камчатці сухий закон був абсолютним.

   Мешканці півострова, відлітаючи на материк, везли туди десятки кілограмів червоної ікри, а на зворотному шляху ховали у валізах десятки пляшок горілки, яка йшла «на ура» за 25—30 радянських карбованців за одиницю, а придбана за вісім.

    «Огуречный», «Саша», «Для мужчин», «Русский лес»… частіше — «Русский лес». Останній серед дідів вважався за перший клас і прирівнювався до коньяку. Пили, ригали й знову пили, переслідуючи одну ціль — напитись й забутись. Щоб переслати посилкою щось міцніше за домашній компот — годі було й мріяти, оскільки всі посилки відкривались прямо на пошті у присутності старшини чи командира взводу. Та все ж таки пару разів за півтора роки нам пощастило згадати смак справжньої горілки. У когось з хлопців знайомий працював на консервно-молочному заводі, де й законсервував  горілку в декілька баночок для згущеного молока...

    Одразу після демобілізації Юркові довелось складати в універі академрізницю, яка утворилась за два роки служби. На іспиті з історії російської літератури попався білет про роман «Русский лес». Тричі він намагався відповісти (при тому, що добре знав питання), але за кожним разом після слів «Леонов в романі «Русский лес»… » все, що було на той час на дні шлунку, так і рвалося на волю. Бідолашний ледь втримався.

 

 

 

                                                  * * *

 

 

    Серед всіх нас був одруженим тільки Флізов. Сімейне щастя Журука останнім часом знаходилось в досить хиткому стані. Юрко розлучився, бо за два роки нажився вдосталь. Тільки ми з Русланом залишались незаплямованими.

«Лишиться один день жити, одружишся — і наживешся», — давно, ще на третьому курсі, коли ми женили Флізова, до мене підсіла жінка напідпитку,  років сорока п’яти, і довідавшись, що я ще не одружений і не збираюся найближчим часом повторювати вчинок друга, поділилась цією життєвою мудрістю.

     А невдовзі після весілля Флізова Юрко розлучився зі своєю пасією. Ми сиділи в барі й вели нехитру балачку про мудрощі сімейного життя. І врешті решт дійшли висновку: шлюб нині — це анахронізм. Прийде час, і він вичерпає себе зовсім, його поглине хвиля тотальних розлучень і проміскуїтету.

   А що ж прийде йому на зміну? А нічого! Бо люди нарешті усвідомлять, що не може бути нічого жахливішого, як платити за захоплення юності десятками років власного життя. Нікому, окрім державної машинерії, інституція сім’ї  не потрібна й даром. Головне — не путати Божий дар з яєчнєю, бо шлюби укладаються в загсах, а не на небесах.

 

 

                                                  * * *

 

 

    Про власні пересування вгору по лабіринтах банківської системи Флізов завжди змовчував, а коли вже нікуди було діватись, то сповіщав нам про це так, ніби нічого й не трапилось. Здебільшого про його професійне зростання ми довідувались від Журука або ж під час вечірок, які з кожним роком траплялись все рідше й рідше.

   Новину про те, що Флізов призначений управляючим філіалу одного з найбільших банків на Сході України, Юрко дізнався випадково. І коли б не Юрко, то хто знає, як би ще довго це лишалось для нас таємницею. Чи Флізов таким чином думав уникнути можливих прохань з нашого боку? Хоча що ми могли в нього просити?!

    З нагоди розширення  мережі філіалів банк влаштував прес-конференцію, на якій довелось побувати Юркові. «Нудне, стомлююче й тупе сидіння протягом години, — розповідав Юрко про такі заходи. — Не напишеш нічого путнього, а часу витратиш вагон».

 

 

 

                                                         * * *

 

 

     Невдовзі до цього призначення Флізов здійснив особисте, інтимне відкриття: його ніхто не кохав. Ніколи. Ніяк. Ні як сина, ні як чоловіка. Власне, нічого такого в його житті не трапилось, щоб могло наштовхнути на такі роздуми. Він жив як і раніше, а слова «любов» і «кохання»  лишалися для нього розмитими поняттями про ще більш розмиті, невизначені почуття людей.

   «Навіщо впадати у відчай, штовхати себе до суїциду, якщо тебе не кохають?! — не міг він втямити, з нудьгою читаючи книги чи переглядаючи фільми про героїв, в яких серця, переповнені почуттями, лопалися, немов ті помідори. — Життя й без того до краю напружене».

    А коли мама запросила в гості дівчинку Іру разом з її батьками, щоб полюбуватися  з вікон їхньої квартири (з яких було добре видно центральну площу міста) святковий салют, присвячений Дню Перемоги, він не звернув уваги на ровесницю.

   Спочатку було весело, шумно й смачно, а в кінці, коли загримів салют, — святково. В повітрі пахло прілою, зачуханою харківською весною. Батьки на балконі зовсім забули про свято і голосно обговорювали особливості вступних іспитів Юлі і Льоші. Слухати це було нецікаво, і щоб прогнати нудьгу, Флізов поцікавився у дівчини, до якого вузу вона  готується вступати.

— Мамця з татом вирішили в політехнічний, — ліниво й байдуже відповіла Юля, наче в неї хтось з перехожих поцікавився, котра година. Розмова не клеїлась.

   Про те, що вони з мамою теж обрали  політехнічний, Льоша не став говорити. Після ситного обіду хотілось полежати з книгою, очікуючи солодку хвилю дрімоти.

   У батька рот не закривався і на секунду — все розповідав брехні про мисливські пригоди, мама показувала кулінарні книги, обкладала гостей сімейними фотоальбомами.

— Ну, Надєжда, — звернувся до його мами таточко Юлі з піднятою в руці чаркою, — щоб у наших діточок все життя було зіткано з отаких ось, як ми сьогодні бачили, феєрверків кохання та радощів.

   «Ще один дурень», — спалахнув подумки Льоша і назавжди викреслив зі списку друзів сім’ї цього чоловіка, який п’є «за любов». Мама засяяла  усмішкою, схвильовано здійняла руку, розхлюпуючи вино, і в єдиному пориві осушила чарку. «Мамця, як завжди, підігрує. І чого б ото? Хто ці люди, щоб вдавати, що ти розчулена тупою промовою захмелілого тюленя?»

Льоша не витримав, і збрехавши, що розболівся живіт, пішов до своєї кімнати. Там, на дивані, чекав томик А. Азімова.

   Але ці гості стали частенько  навідуватися: приходили й влаштовували  з батьками на кухні справжні наради. Правда, без чарки — тільки кава. Після одного такого  закритого засідання мама з татком виголосили Льоші, що він складатиме вступні іспити не до політеху, а на економфак університету. Йому було байдуже, аби скоріше  ці приготування скінчились. «Варіант безпрограшний, тільки ти підготуйся, так, для проформи. Іра також буде вступати на економічний. Скажи, симпатична дівчинка»,  — скоромовкою шепотіла мамця, коли вони залишились на кухні вдвох.

— У Юлі  батьки порядні, освічені, культурні — такі зв’язки зараз потрібні. І ти в нас гарний. Їм сподобався. Ось поглянь уважніше на Іру. Вона не розбещена, як сучасні дівчата, скромна і без амбіцій.

    Під кінець третього курсу мрія мамці збулась — зіграли бучне весілля. На заздрість усім запрошеним однокурсникам батько Юлі подарував молодятам  ключі від двохкімнатної квартири. Заходь і живи: меблі, TV, японський музичний центр (для тих часів — фантастична річ). Словом, усе — від ложки до люстри. Навіть дві пари рушників причаїлись в ванній, чекаючи на Дафніса і Хлою, щоб змахнути з молодих тіл втому першої шлюбної ночі.

   Перепало й мені  крихт з панського столу: невдовзі маман Флізова розлучилася й перебралась до квартири судженого. Куди подівся колишній чоловік — історія вмовчує. На раді родини Флізових мені дозволили пожити в спорожнілій квартирі.

— Вадиме, розраховуй на це помешкання лише як холостяк, — чи як там нині правильно називати таких, як ти? — стрекотіла маман Льоші. — Не маленький — розумієш, що пожертвувати  тільки-но відремонтоване житло для сімейного життя я не можу. Один ще куди ні йшло, а от коли підуть діти, пелюшки, горшки. Словом, ти зрозумів —дівчат сюди не води.

 

 

                                                    * * *

 

 

   Ну а далі життя Флізова складалося, наче в кіно. От тільки поза кадром режисер залишив огидну дрібничку. До тридцяти років Льоша так і не зміг облишити звичку прищавої юності — онанізм.

   Оточений сімейною ідилією, жагучими ласками молодої дружини, він продовжував, як і в роки юності, несамовито онанірувати. Онанірував і тихо злився, зневажав себе, що не може позбавитися дурної звички. Якось розмірковуючи над першопричиною, Флізов вирішив зав’язати з цим шляхом безшабашного адюльтеру. Йому чомусь збрело в голову, що коли втілити свої сексуальні фантазії в життя, можливо, відпаде потреба в рукоблудстві.

 

 

                                                    * * *

 

 

    Вперше він зрадив своїй дружині в день десятої річниці їхнього весілля.

Не спеціально. Так вийшло. Про ювілей він дізнався, коли повернувся додому пізно ввечері, де на нього чекала вечеря, запалені свічки і дружина, яка солодко спала. Навряд чи вона запідозрила якісь негаразди: формули власної безпеки, за якими він влаштовував життя, завжди спрацьовували на відмінно.

   Не можна сказати, що він не отримував задоволення, займаючись сексом з повіями. Навпаки — це вносило певну свіжість та різноманіття. «Виявляється, все так просто і цинічно», — розмірковував Льоша, залишаючи квартиру повії, адресу якої без проблем віднайшов в свіжому випуску щоденної рекламної газети. Хоч і цинічно, але він і далі продовжував ходити “наліво”, але без пилу й жару. Просто так, бо так чинять багато зразкових чоловіків порядних сімей.

   Все в  житті для Льоші було досить просто, як у світі формул початкового курсу математики. В житті, вважав він, все повинно бути, як в школі:  достатньо освоїти лише певну кількість безвідмовно діючих формул, і над твоєю головою завжди буде безхмарне небо. А всілякі там вигадки філософів про складнощі людського буття — для ледарів і двієчників.

   Однак регулярний адюльтер так і не відбив охоту до звички прищавої юності. Час від часу, усамітнившись в ванній, Льоша поринав в світ уяви, насолоди й задоволення.

І от одного разу (бо забув закрити двері в ванній) Ірина застала його за улюбленим заняттям. Зрозуміло — німа сцена. А коли Льоша, наче той шкідливий кіт, спробував прошмигнути з ванної в спальню, шлях йому перегородила дружина і, криво посміхаючись, протягнула вчетверо складену свіжу газету з невеликою статтею про нього, яку Юрко вирішив почати цитатою з популярного роману французького письменника Ф. Бегбедера: «Всі настільки заражені нарцисцизмом, що займаються любов’ю виключно тільки самі з собою. Який день можна назвати вдалим? Той, де третина часу йде на скейтборд, третина на екстазі, а третина на мастурбацію».

    Далі в замітці йшлося про те, що не дивлячись на епідемію нарцисцизму, в нас ще є люди, здатні досягти мети не тільки  ради власного задоволення, а й піклуватись про добробут інших, працювати над примноженням державного капіталу…

 

 

                                                 * * *

 

 

   Осінь. Час підбивати підсумки. А підбивати нічого. Хіба що викреслити з записної книжки пару телефонів, відправити в корзину ще декількох приятелів, які  непомітно відійшли в сторону.

   Злість від розпачу можна зігнати хіба що на ручці унітазу, смикнувши її різко й сердито, щоб втопити власне безсилля в бурхливому, строго дозованому потоці води.

   Горизонт затягнуло хмарами.

   В тридцять п’ять життя закінчується. Далі — повтор і закріплення пройденого матеріалу. Багато з того, що наповнювало життя і  було  його сенсом, — відпрацьований матеріал. Місце йому на смітнику. Залишились порожнеча, яка претендує стати смислом і виправданням всього теперішнього. І за таких обставин було б добре відшукати в собі сили, щоб знайти того, хто  зміг би наповнити смислом  ранковий дзвінок будильника.

В двадцять ще можна відкласти навчання в вузі, одруження та інші дурнички, але ж в тридцять п’ять лишається вже не так і багато, щоб відкладати щось на завтра. Зрештою, все —  справедливо. Ніхто не ображений, нікого не обділили. Сонце світить для всіх однаковісінько. Така суть речей відома кожному ще з пісочниці. Все, як в дитячій пісеньці:

 

Карусель, карусель,

Хто успів, той і сів…

 

 

   А хто не встиг, той гойдає тих, хто  сів, але то вже його проблеми, і ще невідомо, кому пощастило більше, оскільки все — відносно. І в тридцять п’ять класичний закон відносності трансформується в закон рівнобедреності.

   Від думок відволікає надіслана есемеска. Читаю: «Сержанте, час чистити траки». Так,  сьогодні друге вересня. Через три дні — День танкіста. Цього дня  з хлопцями маємо традиційну зустріч. Така собі корпоративна вечірка, на якій впиваємось до смерті. Справа в тім, що за старою армійською традицією на День танкіста кількість піднятих чарок повинна відповідати кількості траків (складова частина гусениці), хоча кожному з нас через 16 років після армії зробити це так і не вдалось, оскільки обидві гусениці старенького ПТ-72 нараховували плюс-мінус 90 траків. Ясна річ, що здоров’я вистачає ледь дотягнути до двадцятої чарки. Це за умови, якщо наливати не більше 50 грамів горілки.

   Ми не робимо з армії культ, як це роблять колишні прикордонники чи «ведевешники». Культ — ми самі. Армія для кожного з нас була звичайною повинністю, але  її невиконання неможливо порівняти ні з якою ганьбою.

 

 

 

                                                          * * *

 

 

     На відміну від хлопців, мої стосунки з воєнщиною складались не зовсім прозаїчно. Влітку 1984 року я успішно склав (на превеликий подив) вступні іспити до Львівського вищого загальновійськового училища. І в той час, коли хлопці строчили татам і мамам переможні листи, відбивали у всі куточки Радянського Союзу телеграми, сповіщаючи  про успішне зарахування до лав курсантів училища, я, не кваплячись, намагаючись витримати каліграфію, писав рапорт на ім’я начальника училища з проханням відрахувати мене «за власним бажанням».

   Останнього разу я мріяв стати військовою людиною у віці шести-семи років, коли так охоче гралось у війну з хлопцями. Згодом, досхочу настрілявшись по віртуальних фашистах з Німеччини, я бачив себе ким завгодно, але тільки не професіоналом у формі кольору хакі.

— Та клав я  на всі ці училища, розумієш, — вмовляв мене однокласник Андрій Брага, щоб я, як і він, погодився на пропозицію районного воєнкома подати документи одразу після закінчення десятого класу до військового училища. Правда, пропозицією це назвати важко. Наче комсомольська путівка: поїдеш — добре, а не поїдеш — матимуть на увазі.

   Справа у тому, що в ті часи на кожний райвійськкомат спускалась так звана «рознарядка», згідно якої бажано було направити до військових училищ стільки-то випускників середніх шкіл. Звичайно, що для навчання рекомендувались ті училища СРСР, де був недобір. Приміром, в Рязанське училище повітрянодесантних військ чи  в Московське прикордонне бажаючих було хоч греблю гати. Звісно, туди не пропонували, а от Уссурійське автомобільне — ласкаво просимо. Причому від районного військового комісара вимагалась кількість направлених для вступу, а не результат іспитів. Яким чудом на мене звалилась, наче з неба, «рознарядка» Львівського училища, і до цього дня не можу втямити. Може, помилково?

— По країні покатаємось за державний рахунок, людей побачимо, успішно завалимо вступ і повернемось, аби встигнути на іспити до універу, — гнув своє Брага. — Що ти ще думаєш, дурко, поїхали. Іспити до військових училищ починаються з 15 липня, в вузи — з першого серпня. Що ти робитимеш після випускного вечора весь цей час? А раптом не поступиш до універу? Військовий комісар обов’язково пригадає цю деталь під час призову до лав армії і зашле тебе куди-небудь на Чукотку, в «стройбат», або ще гірше — до душманів.

   Ні душманів, ні Чукотки я не боявся. І не тому, що такий хоробрий: до призову в армію доля мені дарувала дві спроби вступити до універу. І тільки після другої невдачі я міг загриміти під фанфари Збройних сил.

— Ну й паняй в свій Сухосранськ доярок мацати, — бризнув мені в обличчя слиною начальник училища, дочитавши рапорт з проханням про відрахування. — На твоє місце он стільки було достойних орлів!..

   Колір його обличчя змінювався щосекунди: то він ставав багряним, то синім, то блідим. І раптом з усієї дурі влупив здоровезним кулаком по столу так, що в повітря щомиті злетіло все, що на ньому лежало. Впритул підійшов до мене і кричав так, що здавалось, я ось-ось втрачу слух. Від того, як починала розвиватись аудієнція тет-а-тет з генералом в просторому кабінеті за подвійними товстелезними дверима, мене охоплював жах. Здавалось, ще трошки такого кипіння, і він, для початку, як годиться, увалить кулаком мені меж очі.

   До цього часу усі в світі генерали поставали в моїй уяві спокійними й мудрими дідусями: відвоювали, відкомандували своє, а тепер вчать молодих курсантів правильно намотувати онучі, щоб вони не розтерли свої ніженьки під час ранкового кросу.

    «Дядечко, я більше так не буду», —  ледь  не став проситися у нього. Та дякуючи долі, аудієнція закінчилась без крові і гематом. Але щоб отримати власні документи на руки, мені довелось підмести плац, побілити всі бордюри і винести з підвалу казарми не менше тонни всякого сміття.

— Нехай це стане твоїм дембільским акордом, — усміхнувся в вуса майор-штабіст, у володіннях якого були наші документи. Що таке дембільский акорд, я дізнався тільки через чотири роки.

 

 

                                                   * * *

 

 

   — Все ж таки дезертирував, — невдоволено констатував моє повернення батько, який спав і бачив власного сина в маршальських погонах. — Ну та нічого. Від армії не втечеш. Не офіцером, так солдатом, а священний обов’язок мужчини-захисника перед Батьківщиною виконаєш.

   Свого часу батько, відбуваючи військову повинність водієм автобату в 1949 році десь поблизу тодішнього Горького, зопалу відмовився від пропозиції підвищити рівень знань в школі молодших лейтенантів, про що потім жалкував все життя.

   Пам’ятаю, як в дитинстві, нічого не розуміючи, спостерігав за батьком, коли він повертався з роботи іноді напідпитку, вмикав програвач, ставив зачовгану платівку з маршем «Прощання слов’янки», гасив цигарку, завмирав, наче хтось невідомий дав команду «Струнко!», і десь на середині маршу по його неголених щоках стікали сльози. Мабуть, він заново переживав молоді роки, а може, уявляв, як він би міг командувати полком, коли б погодився після демобілізації піти вчитись на молодшого лейтенанта.   Сказану ним сентенцію з приводу мого дезертирства я не став піддавати з свого боку обструкції чи розповідати про щось на зразок міжнародного молодіжного руху пацифістів. Безрезультатно. Розуміла мене тільки мати, яка з дитинства, що прийшлося на війну, ненавиділа й боялась всього військового.

    Та пророцтва батька невдовзі збулися. Того літа, коли я благополучно складав вступні іспити на географічний факультет Харківського університету, десь в кабінетній тиші московського Кремля рукою міністра оборони СРСР ставилась крапка в спеціальному наказі, згідно якому до служби в лавах Збройних сил призивались студенти університетів, інститутів, які раніше знаходились «під бронею», тобто навчались на військових кафедрах. А тепер  вона не рятувала. Йшли служити в основному хлопці з перших—других курсів. Старшокурсників чіпати було нерезонно, оскільки вони вже практично стали лейтенантами запасу, яким, як я потім переконався, в армії довіряли хіба що перед банею рахувати солдатські онучі.

   Для нас, студбатівців, створювались спеціальні учбові центри, де за прискореною програмою штампували спеціалістів для оборонного щита країни. Прискорена «учебка» — це всього три замість шести місяців виснажливої фізичної та стройової підготовки з розтертими до крові ногами, бо  ніхто до пуття не вмів намотувати онучі; втратою свідомості під час стройової підготовки на плацу в обідню сорокаградусну спеку, несамовитого зубріння статутів гарнізонної і караульної служби, тупого зазубрювання принципу роботи двигунів, агрегатів, вузлів танка.

   «Механіком танка може називатись тільки той, хто здатний влізти  в паливний бак, а вилізти — з  вихлопної труби», — з неймовірною для військових людей образністю пояснював  зампотех батальйону, що від нас вимагається. Не вмієш — навчимо, не хочеш — примусимо. За несуттєве, дрібне незнання Статуту гарнізонної та караульної служби  (для вчорашніх студентів ой як це незвично!) очікували тортури «зі скреготом зубів».  І все це здійснювалось в строгій відповідності з буквою статуту. В результаті незламного бійця через пару днів під час ранкового трикілометрового кросу при повній амуніції (шинель в скатку, комплект ОЗК, АКМ-74, речовий мішок, лопатка піхотинця, підсумок з трьома ріжками, штик-ніж, протигаз) волокла по черзі попід руки вся рота, а при нагоді таких ховали в кущі, підбираючи на зворотному шляху. І яке то було щастя подрімати дві хвилини, стоячи днювальним  біля тумбочки, під час наряду по роті. То ж не для втіхи хтось придумав:

 

 

Лежить під кущем солдат ЧДВО*.

Не вбитий він — задовбали його!

 

     І нікому не було смішно, коли таджику Тагойбеку, який знав щонайбільше з півсотні російських слів, наказали пояснити принцип дії плунжерного насоса,  і він, ризикуючи в разі незадовільної відповіді втрапити після «учебки» до піхоти, не гаяв часу на пошуки відповідних слів, а стиснув кулаки і почав симетрично ними рухати, супроводжуючи гудінням двигуна. Останнє у нього виходило найбільш достеменно. Одним словом — складна й важка адаптація балуваного цивілізацією вчорашнього студента.

 

                                        * * *

 

   Призначення Флізова, а разом і День танкіста ми вирішили відсвяткувати пристойно та гідно. Два в одному —  не щорік трапляється! Юрко очолив оргкомітет. Зазвичай на такі свята ми збираємось у нього. Зручніше  не буває: центр міста, то ж  без проблем можна дібратись в будь-яку точку міста в будь-який час. Розкішна, простора квартира, де кожна дрібничка передбачена на випадок малих і великих, пишних і не зовсім вечірок. Але цього разу місцем зустрічі ми облюбували затишну кав’ярню з урівноваженою публікою, ввічливими офіціантами і навіть окремими «номерами» на другому поверсі.

* ЧДВО — Червонопрапорний Далекосхідний військовий округ.

 

 

                         * * *

 

 

     Як і домовлялись, о вісімнадцятій годині за нашим столиком зібрались всі, окрім Льоші Флізова та Журука.

— Один все ніяк не вислужиться, а другий — недорахує, — мовив Юрко і наповнив чарки горілкою. — Час пропустити по першій. Прийдуть! Куди вони в біса дінуться!

   З цієї, не зовсім святкової, промови розпочалася фієста. Хмеліючи, ми уявляли, як Льоша увійде в зал, оточений циганами, й гукне: «Усім шампанського! Я частую». Фантазії додали компанії пожвавлення. І щоб не зраджувати традиціям і втримати стрімкий злет духу, Юрко після третьої чарки затягнув:

 

 

«Гремя броней, сверкая блеском стали,

Пойдут машины в яростный поход,

Когда суровый час войны настанет

И нас в атаку Родина пошлет»…

 

 

 

   Догорланити колишню стройову пісню (під неї вставали, лягали спати, йшли їсти і викарбовували прощальні кроки до КПП) нам завадив Журук. В краватці, підтягнутий, ретельно виголений, з рум’янцем, в костюмчику досить таки гарного стилю: справжній агент зовнішньої розвідки  з кінохроніки тридцятих. Власне, ми його так і називали, щоправда, на англійський манер: «кейджібі», а він і не ображався. Я впевнений, що пишався.

— Тільки-но маман Флізова під час телефонної розмови  таке мені влаштувала! — зморено видихнув, вмощуючись в м’якому кріслечку. — У нашого Льоші, щоб ви знали, депресія. Бо вони розлучаються з дружиною. І як сказала його маман, «через публікацію вонючої статті твого задрипаного друга».

    Намагаючись збагнути, що трапилось, ми всі мовчали, втупивши погляди в Журука. Ніяк не могли втямити, до чого тут стаття в газеті і розлучення Льоші?!!

— Тепер без емоцій і все спочатку. Ти нормально поясни, що трапилось? — запропонував Юрко.

— Що?! Невже не допер, письменник? Це все через твій онанізм.

— Причому тут онанізм?

— Як не зрозуміти! Твоя стаття якимось чином підлила мастила в тліюче полум’я непростих стосунків Льоші зі своєю мадам. Публікація стала останньою краплею.

— Важко зрозуміти душу фінансиста, — видихнув Юрко.

   І саме цієї миті теленькнув мій мобільник.

— Вадік, — спокійно почав Флізов на тому кінці, — я давно підозрював, що всі ви — один великий лантух з лайном.  Говорила моя мама, що вся ця безкорисна чоловіча дружба рано чи пізно накриється тазиком. Скажи, ким я був для вас? Мовчиш. Тоді я скажу — посміховиськом! Ось ким, — голос Льоші почав зриватись на фальцет. Я включив динамік і поклав трубу на стіл. — Знати вас не хочу! Циніки вонючі. Негайно вимітайся з моєї квартири. Даю тобі на це два дні.

Вибух слів перервався короткими гудками. Ми мовчали.

   А потім пили. І рідко брались до закуски.

 

 

                                                    * * *

 

 

   Замість того, щоб подбати про день завтрашній і підшукати підходяще за вартістю житло, я займаюсь казна-чим. Тиняюсь містом, вилежуюся на дивані, перечитуючи старі номери «Вокруг света», «Всесвіту», «Иностранной литературы», чи просто риюся в минулому, як циган в торбі.

   Прекрасні далекі дні оточили мене з усіх боків. І я ганебно капітулюю, тобто  дозволяю минулому вдертись в теперішнє. Так вода рве греблю.

Розумію, що причина поразки ось в чому: тоді, коли я тинявся світом, шукаючи пригод, чи вибудовував фортифікаційні укріплення навколо своєї тендітної душі, я не помічав, не звертав уваги на все те,  що діялось навколо мене. Це ж тільки треба уявити: з 1992-го по 2002-й  нічогісінько не бачив далі власного носу. Бо вважав, що всі, так само як і я, поглинуті одним масштабним  катаклізмом; усі, як і я, відпльовуючись від пилу, бруду і їдкого диму, намагаються вибратись з лайна. Але, як виявилось, все не так.

   Ніхто крім мене не жив так, як жив я. На тлі  ідилій знайомих бачу себе баским, сп’янілим від надлишку сили бичком, який втік  зі стада, не чекаючи, доки пастухи пригонять нас на пасовище недоторканої, соковитої та молодої трави. І доки я бігав, стрибав, бавився, стадо слухняно щипало траву, грілось в променях щедрого сонця, мочило живіт на мілині пересихаючої річечки, натирало лоби об дерева, допомагаючи прорізатись ріжкам, і слухняно виконувало команди тупих пастухів.

   І ось я повернувся, бо знудьгувався за стадом: але  молоді та спритні “брати” перетворились на гладких, м’ясистих, лінивих істот з каламутними очима, що весь час дивляться тільки на порожні ясла, які наповнюють строго за графіком. Вони нічого не хочуть і нічого не роблять. Їх тримають в загороді й рідко випускають на пасовисько. Вони вічно  на щось чекають, а на що саме, й самі не знають. Мені нудно з ними, а їм — зі мною. Їх цікавлять інші важливі справи. І це не футбол, не функціональні можливості нової моделі мобільного телефону і не розмір грудей новоявленої топ-діви. Пошуковий сервер Інтернету “Yahoo!” визначив переможців щорічного конкурсу найпопулярніших сайтів  2002 року. Серед переможців є сторінка, присвячена порятунку кота Френка — «Frank the Cat». Пожвавлення та бурхливий ажіотаж навколо цієї сторінки вражає. Справа у тім, що необачливий котик попав під колеса авто. Вбитий горем господар відкрив спеціальний сайт, де організував пряму трансляцію хірургічної операції по відновленню тазових кісток свого улюбленця. Співчуваючих (читай — зацікавлених) в спогляданні котячих нутрощів виявилось хоч відбавляй. А коли хірурги блискуче виконали операцію, даруючи котику життя не вічне, а земне, автор сайту став регулярно вивішувати  інформацію про стан здоров’я котика, що на той час став улюбленим героєм уже сотень тисяч людей в усіх куточках світу. Хто не надивився в розрізі, знизу, зверху та збоку на котячі геніталії, міг тепер досхочу дивитись на рентгенівські фото прооперованого самця. За час хвороби  котик скинув декілька сот грамів ваги, проте все сповна   компенсувалося людською увагою: десять тисяч звернень за день, протягом року — більше чотирьох мільйонів!!!

   І от на цьому фоні  виглядають самотніми стовпчиками вздовж заїжджених доріг Інтернету навіть не факти, а так собі, мультяшні епізоди про те, що в світі кожні п’ять секунд втрачає зір (сліпне) одна людина. Щорічно близько тридцяти мільйонів людей вмирають від інфекційних хвороб. Сто сімдесят п’ять мільйонів життів загублено в збройних конфліктах ХХ століття. А вісім мільйонів пішли з життя внаслідок виникнення індивідуальних конфліктів протягом цього ж часу.

    Подібних «страшилок» можна насмикати  ще на пару мільйонів людських смертей. Але нащо? Це вже давно  нікого не хвилює. Вбивство чи загибель людини — не головне, нині важливо — вбити час, щоб він не вбив людину. У сучасного суспільства з’явився не віртуальний (нарешті!), а реальний ворог — незаповнений час, який іржею підточує життя. Ось кого б замість котика розмістити на сайті!..

 

   З маркером вивчаю шпальти рекламної газети. Хочу підшукати собі недороге помешкання. Трьохсоттисячне видання на тридцяти шести сторінках просто дивує варіативністю однієї й тієї ж проблеми, котру з номера в номер намагаються вирішити сотні тисяч людей: одні не можуть  здихатись від чогось, а інші — придбати. Кругообіг речей у соціумі, що відбувається під «стогін і скрегіт зубовний».

Ось такі справи.

 

 

 

                                              

 

                                                     * * *

 

   — Поїхали до твої батьків, — чую в мобільному голос Юрка: визначаю по голосу, що вже перехилив не одну чарчину. Йому необхідна релаксація.

Мені то що? До батьків, так до батьків. Та й час уже навідатись до пустки. Скільки ж це років сказаній Юрком фразі? Батьків на цім світі уже давно немає. Але ми, як і в ті далекі студентські роки, час від часу їздимо до них в село. За сто з лишком кілометрів від Харкова стоїть занепала, з похилим парканом хата, а поруч — невеликий, дерев на двадцять, садочок та соток з тридцять городу. Після смерті батьків все це  віддано сусідам у безстрокове користування. Минуло стільки років часу, а будинок ще тримає тепло. Звичайно, що відчуваю його тільки я один на весь світ. Особливості  такого тепла не досліджують фізики, бо це за межею їхніх вимірів.

                                           

  … Щосуботи ввечері мати ще довго не закриває двері  на засув  — про всяк випадок: а раптом я прочиню їх тихесенько, вирішивши навідатись в гості на суботу—неділю. Застилає моє осиротіле ліжко свіжою білизною, яку дбайливо витріпав вітер з настояних ароматів степового різнотрав’я...

  Тепер тільки дати народження і смерті батьків — чи не єдина причина приїхати до них, які стали тепер двома горбиками землі  з залізними хрестами, що губляться серед десятків подібних на сільському кладовищі поблизу залізниці.

    Кожного разу, коли сходжу з поїзда, уважно вглядаюсь в обличчя, сподіваючись зустріти попутника. Звідтоді, коли я покинув домівку, спливло двадцять літ, і з кожним роком знайомі  зустрічаються все рідше. Не помічаєш, як стаєш чужим в рідному селі, тобто приїжджим.

   Коли проторохтить останній вагон приміського поїзда і довкола западе сільська тиша, раптом, наче вперше, розумієш, що тебе тут вже давно ніхто не виглядає, не чекає. Повільнішають кроки,  бо поспішати нікуди. І нікому підкидати сухі соснові дрова до плити, ніхто не прислухається, сидячи на вичовганих дошках порогу, зігрітого літеплом, чи не дзенькне часом в вечірній тиші хвіртка.  Відтепер тут на кожному кроці підстерігають спогади — німа стрічка в кінотеатрі з одним глядачем.

   Приїхати, щоб всього лиш доторкнутися до припорошених речей, які вже ніколи не оживуть в руках матері. Підхльоснути минуле з глибин пам’яті, вщент захаращеної всіляким непотребом, щоб на мить стати тим, ким я є,  — сином.

    Переступаю поріг хати, обходжу всі кімнати, зупиняюсь біля фотографій на стіні: на них — літо, усі молоді, усміхнені. Мені десь близько п’яти. Гортаю сторінки пожовклих шкільних зошитів, і наче старим добрим друзякам, посміхаюсь виправленим  помилкам в диктанті. Скільки знадобилось років, щоб зрозуміти, навіщо їх так дбайливо зберігала мати. Знаю, що десь там схований загальний зошит з віршиками. Де вона зараз, яка надихала писати оці наївні рядочки? Стіл вкритий шаром пилу. Проводжу вздовж смужку. За ним, сидячи  над підручниками, більше мріялось. Зупиняюсь біля материного ліжка, щоб знову й знову пригадати останню зустріч.

   Біля плити, відвиклої від вогню, викурюю цигарку і в тиші чую стомлений подих покинутого будинку: «Ну, нарешті, господар явився». Хата вже перестала бути хатою. Мої кроки потривожили її сон, в якому вона поступово помирає, поспішаючи слідом за своїми господарями, чиї руки колись її будували.

   Сидячи навприсядки біля холодної плити, здаюся собі  загнаною мишею, що повернулась до власної норки, вхід до якої припорошив   попіл пожеж. Зимовими вечорами, дочекавшись, коли батьки заснуть, я прокрадався навшпиньках в кухню, щоб нишком викурити цигарку над відкритими в’юшками плити. Скільки таємниць, скільки думок довірено мовчазливим колосникам з дотліваючими вуглинами під завивання нічної негоди… Як хороше там мріялось, а головне — вірилось, що все здійсниться.

 

   Просто так, ледь чутно шепочу в запилену, лунку порожнечу кімнат: «Мамо». Тепер це слово нестерпно хочеться вимовляти по тисячу разів на день. Смерть рідної людини — це цілий ланцюг смертей, які позбавляють тебе безлічі можливостей. Одна з них  — бути сином.

    Зачиняю за собою двері схололої батьківської хати. Здається, що мати не вмерла, живий і батько, а тільки щось таке перемінилось в мені самому. Померло.

   А ще зовсім недавно тут був центр Всесвіту.

 

 

                                                        * * *

 

 

   — Тобі, Воронін, все ж таки легше терпіти всі незгоди долі, — видав Юрко після тривалого мовчання.

Їхали без розмов, споглядаючи пейзажі за вікном потяга, що повільно нас  віз  до моїх батьків.

— Легше? — здивувався я, готовий тут же довести протилежне.

— Так. В тебе коріння.

— Воно вже давно всохло.

— Можливо. Але до того часу встигло тебе напоїти животворною вологою.

— І що мені тепер з нею робити?

— Час самому ставати корінням.

— Живити не має кого.

— А ти спробуй — відбою не буде.

— І тобі  б не завадило подбати про це.

— Я вже відплодоносив.

— Що ж далі?

— А що робить далі розумний господар з таким деревом?

— Гаразд. На сьогодні досить. Краще розкажи, як в тебе справи?

— В мене з’явилися пунктирні плани щодо одного з київських видань.

— Невже тебе ще цікавить газетне лайно?!

— Не все те, що воняє, — лайно.

 

 

 

                                              * * *

 

 

   Ми сходимо з поїзда. Біля залізничного переїзду розходимося в різні боки: Юрко йде до хати, щоб приготувати щось поїсти, а я повертаю стежкою на кладовище, до батьків: скажу, що приїхав.

   Біля станції, одразу ж за насипом залізничного полотна, — поле дозрілого соняху. Уявляю, яка краса тут була в липні. Тепер, під вагою налитого насіння, вони потупили голови до землі, поринувши в роздуми над минулим літом.

 

* *  *

    Коли я прийшов до хати, Юрко все приготував: нечищена картопля, сало, хліб і почата пляшка горілки.

— Сумно, аж за край, — виправдовується він  за випите наодинці. —Але тут, в цьому покинутому кутку мене окутує нечуваний затишок і спокій. Раптом надумаєш продати це господарство, я його в тебе куплю.

— Ні, ми його відреставруємо: камін, веранда вся зі скла, сад.

— Господар. Я б на твоєму місці лишив все, як і є. Звичайно ж, перекрив би хату, замінив вікна, двері, придбав би простенькі меблі, причесав сад, збудував альтанку. І навідувався сюди попрацювати, стряхнути пил і бруд великого міста.

— Мабуть, так воно і буде.

— Якщо будемо ми. Давай, механік, коротка*! — Юрко хлюпнув в чарки, — за нас! (*«коротка» — команда механіку танка, яка передує команді «вогонь!»)

 

 

 

* * *

 

 

    За кілька сотень метрів від хати — в осінньому багрянці утопає ліс. Пошук «посадочного місця», як говорить Юрко, він повністю довіряє мені. Мовчки веду його через мішаний ліс до соснового і не намагаюся пояснити, чому з усіх мальовничих місцин, що траплялись, я обрав саме цю галявинку.

— Ну ти й вибрав, — бурмоче він, коли я кидаю сумку, наче якір, в пожовклу, вигорілу траву.

Оглядаю місцину:  виросли чагарники, похилились старі сосни, під ногами — м’який килим хвої, і вже неможливо відшукати колишнє  місце для вогнища.

— Головне — далі від людей.

 Саме тому ми, чотирнадцятилітні хлопці, облюбували це місцечко, бо тут надійно можна сховатися від дорослих і спокійно палити багаття, грати в карти, курити, пускати по колу куплений в сільпо «вогнегасник» портвейну. А коли подорослішали — святкували  дні народження, варили кашу, смажили картоплю.

   Весною, в десятому класі, після вечірнього сеансу кіно, в суботу, ми брели в ліс, на наше місце, розпалювали багаття, бренькали на гітарі. Хтось з хлопців нишком відливав з батьківських припасів самогон, поновлюючи нестачу звичайною водою з колодязя. Напій обдавав полум’ям горло, тому запивали його холодним, тільки зібраним березовим соком. Закинеш голову, впліскуючи вогняний самогон, а вгорі тремтять вогники зірок, шумлять важкі, поважні крони сосен. В прохолоді квітневої ночі — запахи річки, відігрітого першим теплом лугу, дим від багаття. А від дотику її плеча так легко вірилось в безкінечну тривалість щастя.

   Звідси більше двадцяти років тому ми роз’їжджалися по великих і далеких містах. Був серпень: успішно складені вступні іспити до вузів, когось призивали на службу в армію.

    Нас розлучав кінець літа. Порожню пляшку наповнили зібганими записками: кожен довірив свої мрії клаптику учнівського зошита. Потім закопали на місці згаслого багаття, аби потому, через п’ять років перевірити, чи всі мрії здійснились. Сімнадцяти-вісімнадцятилітнім юнакам  такий проміжок часу здавався вічністю. Кожен щиро вірив, що цього відтинку часу достатньо, аби загадані бажання стали реальністю.

   Де ж ви тепер, мої мрійники, вимотані життям та й зморені здоланими відстанями? Якими тепер смішними, але прекрасними, здаються наші мрії! Як скромно ми вміли мріяти, і як мало нам було потрібно.

   З віком питань без відповіді накопичується більше, а колись здавалось, що повинно бути навпаки. Через п’ять років ми знову зустрілись. Заспівали своїх пісень, що за цей час вже встигли вийти з моди, і кожен тамував у собі передчуття про те, що не за горами той час, коли дорога до улюбленої лісової галявини розтягнеться на сотні мільйонів світових років.

   Чи здійснились наші мрії? В більшості — здійснились: рано чи пізно, частково чи повністю. Одне не збулося. Вже не пригадую, чия це була записка, але її зміст пам’ятаю дослівно: «Щоб ми ніколи не губили одне одного».

 

 

 

                                               * * *

 

 

   Юрко розпалює багаття. Нас обволікає димом. Галявина оживає, наче двадцять років тому. З усієї компанії мені одному вдалось прорватися крізь товщу сотні світових років. Чи з’явиться ще така можливість?

   З насолодою вдихаю на повні груди дим багаття, слухаю, як тріскотять, підхоплені язиками полум’я, сухі гілки сосни — все це бентежить пам’ять. Біля багаття господарює Юрко. На мить він  здається мені незнайомцем. А на його місці — розмиті димом обличчя хлопців...

   Коли востаннє я сюди навідувався? Не пам’ятаю. Більше за всіх обіцяв, що кожної осені  приходитиму до нашого місця, розпалюватиму вогнище, аби  залишати чорні вуглини — послання тому, хто, як і я, зуміє сюди повернутись.

— Давай вип’ємо.

— Почекай, дай сало досмажити, — не погоджується Юрко.

— Ти як хочеш, — наливаю вщерть двістіграмову склянку.  З таких раніше пили воду з автоматів газводи.

   Допиваємо першу пляшку. Юрко трошки захмелів, хоча він більш спиртостійкий, а мені п’ється, як молоко.  Починаємо другу. Про картоплю, десь в багатті, геть забули. Вдовольняємося декількома шматочками підсмаженого сала. Друга пляшка нарешті зігріває душу, і я затягую:

 

               «И Родина щедро поила меня березовым соком…»

 

   Співати сидячи — незручно. Підхоплюємось на ноги, походжаючи біля багаття, мов на сцені, тягнемо пісню далі.

— Чуєш, Геній, — Юрко згадує моє студентське прізвисько. — Не стримуй душу в польоті — наливай ще. Треба ж встигнути все це випити до того, як іти до поїзда.

   Далі ми п’ємо і співаємо, співаємо і п’ємо.

   Холонуть на вологому осінньому вітрі шашлики й печена картопля.

 

   Повернення в місто — суцільне безпам’ятство. Пригадую  уривки: то я плачу, обіймаю й цілую берізки, то ми з Юрком на четвереньках п’ємо каламутну воду з пересихаючої річечки, щоб таким чином причаститися до витоків Батьківщини.  Юрко скалкою пускає кров з пальця, щоб поріднитися з землею моїх батьків.

   Горілка відкриває шлюзи давно перестояної води.

 

 

                                                 * * *

 

 

   «Навіть відро п’ятої «Шанелі» не розмиє моє уявлення про те, що зараз відбувається на дні твого шлунку», — подумки відпускаю «комплімент» довгоногій, пишногрудій з білосніжною усмішкою і, напевно, незамінною у всіх випадках спеціалістці відділу кредитів і застав акціонерного комерційного банку «Клондайк».

   Цікаво, чи зводе дебет з кредитом той, що сидить напроти неї, якщо він не в змозі розтулити зведені похіттю щелепи? Я більше переймаюсь думкою не про те, як вигідніше втулити банку власне авто, а чи спонукав її цей пузатий колега до адюльтеру? Чи часто, знімаючи після робочого дня у ванній просякнутий потом одяг, він втілює свій сакральний задум у віртуальному вимірі? А якщо вони й займаються любов’ю час від часу, то чи не завдає незручностей його середніх розмірів живіт?..

   І чому мене цікавить саме це, а не, скажімо, чи хворів він (вона) в дитинстві енурезом, чи як часто його дістає мігрень, біль у шлунку, зубний біль, безсоння і т. д.?

«Процентщики».

Слава Раскольнікову! Спасибі йому за помсту до десятого коліна.

— Двадцять відсотків річних. У випадку несплати майно, що ви здали під заставу, стає власністю нашого банку, — наче молитву за упокій затараторили переді мною страусові ніжки. — Присядьте в сусідній кімнаті і уважно перечитайте всі пункти угоди. Каву подати?

    Ні пити каву, ні перечитувати угоду я не став. Бовкнув щось на зразок «цілком вам довіряю» і хвацько розмазав на папері власний ієрогліф. Це їх здивувало, а може, навіть, і насторожило: брівки вигнулись, скам’яніла, наче в стоп-кадрі, офісна усмішка, часто закліпали вії…

 

 

 

 

 

 

 

                                                   * * *

 

 

 

   Задуха не тільки в офісах банку, а й на вулиці, а я грішив на бридку ауру закладу. Слід чекати опадів: теплі дощі, занесені  з серпня у вересень,  — прощальні сльози літа. В стійкі прошарки міського смороду згорілої солярки, бензину, переповнених смітників вривається занесений нічним вітром з міських околиць аромат стиглих яблук, житньої стерні, пересохлих трав. Десь там на просторі холоне літо. Земля справно пише свою орбіту. На нас неминуче насувається осінь.

   Після ділової метушні в банківських коридорах зі змішаними шлейфами дорогих парфумів — метро взагалі здається штольнею, куди німецькі фашисти поскидали краснодонських комсомольців. І за таких обставин тепер тільки трамвай здатний довезти півтори тисячі доларів разом зі мною до рідних пенатів. «Мені гроші муляють ляшку», — хвастався шукшинівський персонаж з фільму  «Калина красна», а я не можу, хоча вони дійсно таки муляють, але муляють безрадісно, наче чийсь прохолодно-липкий дотик в переповненому вагоні метро. Щоб не думати про гроші, про шукшинівську стрічку, банкіра і банкіршу, про осінь та інше — прилипаю до трамвайного вікна й споглядаю міські квартали.

   Харків за останній десяток років перетворився на брудну, покинуту провінцію Східної України. Про такі міста говорять — наче циган з торбою розбився: базари, базарчики, ярмарки, ринки, магазинчики, металеві кіоски з маленькими, наче амбразури, віконцями, ковбаса, хліб, горілка, одяг, аптека, пошта. Стихія пострадянського життя нівечить сформовану століттями архітектуру міста, робить його безликим, суцільним майданом, де все міняється і продається.

   Це місто — стара баба з обвислими грудьми, з жалем дивиться вслід своїм дітям, які торують дороги всіх країн світу. Репродуктивний період завершився. Міста, як і люди: або живуть довго й щасливо, або ж швидко відплодоносивши, наче метелики-капустянки, помирають непомітно для самих себе й мешканців, ледь встигнув понастромлювати у власне черево заводських труб та шістнадцятиповерхівок.

   Це місто давно виконало епохально-історичне призначення — бути науково-промисловим інкубатором супердержави. А тепер воно покинуте, забуте, непотрібне, а коли й потрібне, то хіба що як геополітичний простір для вимушених знаходитись в ньому обивателів, серед яких немає поганих — є ніякі. Харків’яни — це нація, морально-духовна суть якої — суміш тройного одеколону і «Шанелі».

    Харків — це місто армії прапорщиків, сержантів міліції, торгашів, похмурого натовпу роботяг, виплюнутих щоранку приміськими електричками, бісівських зграйок студентів, петеушників в спортивних штанях і пляжних капцях, безпорадних пенсіонерів-сомнамбул, блукаючих в броунівському русі ринків та магазинів, самозакоханих секретарів і референтів, ділових до самозабуття офіс-менеджерів, одягнутих а-ля Москва вчора, і у всьому цьому — вічний, нічим не витіснений (навіть вихлопами авто) аромат чебуреків та іншої похідної їжі, що виготовляється в неймовірній кількості.

   Завдячуючи багатолітній функції транзитного міста-гуртожитка, в Харкові практично не лишилось корінних городян (перше покоління не враховується), які б знали неписану історію вуличок, майданів, скверів і людей, які колись тут мешкали. Місто без обличчя, без людей і легенд, очевидний брак яких компенсує ура-патріотична хроніка подій: «Перший в Україні університет, перший тракторний завод, перші літаки, перша столиця і т. д.»

   «Харків, Харків, Де твоє обличчя?», — меланхолічно питав  Павло Тичина, коли ще Харків був першою столицею радянської України. Питання класика і понині висить у повітрі без відповіді.

   Але самий гидкий вигляд наше місто має зимою, коли невідомо звідки на нього звалюється квітневе тепло й знищує білосніжний килим, з-під якого (наче гриби після дощу) вилазять копички вторинних продуктів діяльності людини і його чотирилапих друзів. Дощ. Туман. Просякнутий вологою одяг. До дев’ятої ранку сонце, ледь проникнувши у всі закутки, одразу ж щезає, залишаючи місце сутінкам, які починають господарювати вже по обідній порі. Всюди сиро і сіро. Похмурі обличчя, штовханина в транспорті, лайка, бруд і на кожному кроці привиди з пляшкою пива в руках, гучною відрижкою, що йде з самого дна шлунку, наче в молоденького бичка.

                                             *   *   *

    Розлого прокотився грім, сяйнула блискавка. Сутеніє. Перші несміливі краплі збивають пилюку на тротуарі, стікають по брудному склі, через яке я продовжую сканувати ландшафт. Різко, наче хтось відкрив кран, полив дощ.

«І дощ змиває всі сліди».

    Напівпорожній роздовбаний трамвай безперервно натикається на світлофори. Ще п’ять хвилин тому він був понівеченою бидловозкою, наче справді в ньому возили тварин, а не людей. Тепер, в сутінках, що зненацька окутали місто, в пелені дощу, під ударами грому, в спалахах блискавки він став затишнішим за люксовий номер п’ятизіркового готелю. Такий собі кораблик, що впевнено тримає курс до рідних берегів.

   Справді, все в цьому світі відносно. Це я про рідний берег. От трамвай-кораблик приб’ється до рідної гавані, тобто допхається до кінцевої, а я — в ньому сидячий — так і  не приб’юсь до берега, бо я його давно пустився і не хочу озиратись назад.

   Різко обірвалось торохтіння трамвайного заліза, заскрипіли й нарешті відкрились, гримнувши наостанок, двері.

   Зупинка.

   В прямокутнику відкритих дверей мирно, розміренно сіється дрібний, як сіль, дощик. З-за хмар пробиваються  промені полудневого сонця. Витріпані вітром грозові хмари струшували з себе залишки шквалистої зливи на виполоскану смугу асфальту. На поверхні калюж схоплювались великі бульбашки й тут же лопались. Замелькали парасольки. Ніхто не увійшов і ніхто не вийшов. Незвично. На цій зупинці завжди людно. Раптова злива зібгала людські потоки, що встигли налагодитись до обідньої пори. Нікому з тих, хто оминає калюжі, немає ніякого діла до нас, принишклих в трамваї. Всі захоплені виключно собою в післядощовому житті.

   Несподівано все обірвалось: блискавка, грім, непроглядна пелена дощу, людська суєта. Ще хвилину тому стихія наповнила все смислом, об’єднувала людей, будинки, вулиці. Вона пішла з міста, і знову наповзає нудьга та сум, як в дитинстві на дорослій вечірці, коли набридали до чортиків батьківські настанови, зауваження, витирання салфеткою липких рук, уст і т. д. «Мамо, ходімо звідси. Я вже стомився», — шепочеш, ховаючи погляд від розчервонілих облич дядьків та тіток за «дорослим» столом.

Кому тепер це сказати? Нікому до тебе, розкислого, немає діла. І мами теж немає. І вечірки вже в минулому. Тільки вціліла з дитинства  нудьга в рожевій пелені смутку. Більше нічого.

   На наступній зупинці виходжу. Навколо парує зволожений дощем асфальт, ген, над Полтавським шляхом веселка воду п’є, зануривши кінці в річки Харків і Лопань. Босоніж, тримаючи в руках взуття, йде весела зграйка студенток. Все стало іншим.

   Ненавиджу й водночас люблю це місто. Як  старих добрих друзів, окидаю поглядом будинки центрального кварталу. Жодного разу не заходив до середини, але від цього чуття родинності не стає меншим. І не тільки з ось цим будинком, а й з рештою, що причаїлись, скупані в теплій зливі.

   «Гей, привіт! — гукаю до будинку, потріпаному часом, з драним дахом, під яким ще туляться, наче курчата під крилами старої квочки, мої земляки. — Це — ти, а це — я. Тобі сто двадцять з гаком, мені — тридцять п’ять, але насправді ми з тобою однолітки. Ти, як і я, зліплений з того ж самого матеріалу. Тільки ти віддав перевагу монолітності, а я невгамовному рухові».

   В міста є душа, і люди, які в ньому мешкають, поділяються на два типи: мертвонароджені і живі. Перші — це ті, хто не може відчути душу міста, другі  — які без неї не можуть жити.

   В’юнами розбігаються тріщини по старому асфальті. Дивлюсь на них і розумію, що останнім часом не можу сприймати майбутнє без наявності в ньому минулого і навпаки. До біса плаксивих екзистенціалістів, не здатних жити, втративши зв’язок речей. Проживи хоча б один день саме так, як тобі хочеться, і вже наступний день наповниться вщерть великим змістом. Не накручуй соплі на кулак з приводу того, що нині відбувається навколо тебе, і попри все залишайся щасливим, бо є минуле, а воно в сто разів реальніше від теперішнього. Все змінюється, як метал в руках алхіміків: сталь може стати золотом, і навпаки.

   Причаїтися б привидом і жити  у великих, покинутих будівлях промислових гігантів минулої епохи. Таких в місті — хоч греблю гати. Наприклад, завод ім. Малишева, ХТЗ, «Серп і Молот», в стінах яких, ще за моєї пам’яті, будувалось в три зміни підряд «світле майбутнє людства». Я перекинувся б протягом і влітав в розбиті вікна, шмигав по спорожнілих цехах, здіймаючи легеньку хмарку пилу, ворушив кинуті речі, гримав незамкненими дверима, а налітавшись досхочу, примостився б де-небудь під стріхою й слухав би тишу, до якої домішується далеке відлуння  ще живого, існуючого Харкова.

 

 

 

                                        * * *

 

 

   Над обрієм міста — вечірнє сонце. Любуюся ним і намагаюсь ні про що не думати. Однак думки просочуються, як вода крізь дошки  трухлявої діжки.

Який вечір зараз там, над руїнами мого дитинства? Сонце, як і тоді, золотить траву, воду в замуленій, пересихаючій річці, косо кидає проміння на стежки, порослі бур’янами. Далекий, майже недосяжний простір ще зберігає в собі відбитки мого тіла.

   Подвір’я.

   Літня кухня.

   Заіржавілий гвіздок в похиленій огорожі — єдиний свідок найщасливішої пори: літепло, найдовші канікули, рясні дощі, зливи, розлогий грім, наївні образи, сміх, пустощі, голоси батьків…

   Пригадую, як вуглинкою, залишеною в нічному багатті, дотлівало літо. Земля сповільнювала хід, так і не наситившись  палітрою фарб, відтінків і всіх ароматів серпня. Нічна прохолода вологою краплиною стікала в ранковій тиші по темно-червоних боках стиглих яблук…

   Однією нотою в різних тональностях в думки вривається слово «було».

Було — в перекладі на так звану загальнодоступну мову означає: не жалкуй, не згадуй, не повертайся, не озирайся, не будь, не…

    Сонце над руїнами дитинства.

   Змахнувши пил з клавіш друкарської машинки, вистукую на ній це речення. Вже й не пригадаю, коли я востаннє доторкався до машинки?

Вдивляюсь у відлиті зі свинцю літери, розділові знаки, знак оклику, знак питання — ребуси, в яких причаїлася свята таїна буття. Хто тільки (і скільки разів!) не намагався  з їх допомогою скласти нові правила життя! А потім, втямивши безглуздість задуму, полишав все це — так дитина, коли дорослішає, кидає улюблені іграшки.

   Сонце ховається за обрій, залишаючи на небі оранжевий смуток минулого дня. Тіні. Звуки. Почуття. Для вцілілих руїн дитинства достатньо.

 

 

 

 

                                                 * * *

 

 

   Виходжу на балкон покурити. На подвір’ї граються діти під наглядом 25—30-літніх мам: тонкі олівці цигарок в розчепірених, мов ракова клешня, пальцях, на землі, біля ніг, стоять початі пляшки пива, чути теленькання мобільників. Убоге дитинство на подвір’ї з понівеченими гойдалками та порожніми пісочницями — місце для прогулянки буйних душевнохворих. Очима сільського хлопчиська розглядаю цей квадрат землі, затиснутий з усіх боків дев’ятиповерхівками, і вже як дорослий, замислююсь: чи вмітимуть діти ось цих матерів радіти літнім зливам, ранковій росі, пухкому недоторканому снігу, ковтку холодної (аж зуби ломить!) джерельної води, голубому килиму пролісків в заспаному, остаточно не  пробудженому після зими лісі? Про що в їхньому колі йтиме мова, коли вони дорослими вдаватимуться до спогадів? Порівнюватимуть дизайн памперсів і функціональні можливості останньої моделі мобілки?

   Якщо керуватись теорією Ч. Дарвіна, то трапилось ось що: «Мавпа збожеволіла й стала людиною».

Те, що прийнято називати душею, завалено віртуальним сміттям, яке знищує в ній найдорожче. Покоління, якому не довелось бути ні піонерами, ні комсомольцями, мандрує по світу агресивніше за попередніх, через те що його представники з кожним роком все далі й далі від справжнього дитинства. І колись будуть жити й дивитись на світ ті, кому не під силу пригадати себе дитиною. З їхньої пам’яті щезне назавжди спогад про те, як вони пізнавали щебет пташки, схід сонця, коли були дітьми.

   Люди ХХІ століття уражені вірусом безпросвітного неробства. «Життя не закінчується старістю, бо воно починається втомою», — виявляється, що ще багато століть тому св. Кіпріан описував популярний нині синдром.

Винаходити вже нічого не потрібно, окрім способів, як вбити час. Герої нашої епохи — винахідники всіляких комп’ютерних іграшок. Їхня праця оплачується мільйонними гонорарами — більше ніж робота пожежника, вчителя, лікаря, аграрія, разом взятих. На вирішення цієї проблеми тотально задіяні всі існуючі методи й способи, аби тільки як можна щільніше запресувати залишки людського мозку фрагментами ірреальності. Зробити все, щоб сама реальність стала пищанням комарика над вухом гомосапієнса під час сімейної вечері.

  Нудьга. Бездіяльність. В крайньому випадку — вдавана зайнятість.

 

 

 

                                                      * * *

 

 

   Коли втерти під носом і прищуреним поглядом стріляного солдата подивитись на пригоди останнього часу, то одразу ж стане зрозуміло, що все це трапилось не зненацька, а бере свій початок задовго до того часу, коли ми стали друзями, бо жахливе й підле починається з перших хвилин щастя. Ми ще радіємо, тішимось, що все напрочуд прекрасно, гармонічно, хоча насправді  час волати «рятуйте!». Так, ми визнаємо, що все хороше рано чи пізно закінчується, але ж, запевняємо себе щасливих, закінчиться воно не так швидко, а саме тоді, коли нам  набридне бути щасливими. Ми не хочемо помічати, як тріщина, петляючи поміж нами, стрімко переростає у прірву, чітко, наче ювелір, розділяючи  навпіл щастя і нещастя.

 

     Тримаю в руках порожню пачку «Прими-Люкс». Двадцять з лишком років незмінно курю «Приму». Зникали на політичній карті держави, руйнувались, злітаючи в повітря, ідоли, а «Прима», «Ватра», «Ява», «Космос», як і завжди, обпікають пальці замріяних, кинутих, обманутих.

   За часів мого студентства «Приму» випускали без фільтру: дешеві, з доброго тютюну цигарки. Можна було придбати на кожному кроці. Можливо, завдяки такій доступності я і віддавав їм перевагу. Звичайно ж, при нагоді і за наявності грошей куплялися інші, класом вище.    Розглядаючи на пачці логотип класичного шрифту, згадую перше студентське кохання — Риту Ільїнську. Весь час дорікала мені за те, що я курю пролетарські цигарки: адже мені, чия стаття була надрукована в столичному науковому журналі (неймовірна подія для першокурсника-метеоролога) про методику складання метеокарти прогнозу північних циклонів для східних областей України, аж ніяк не можна було курити дешевенькі цигарки. Повна невідповідність богемі. Публікація просто зобов’язувала курити те, чого не палить більшість, вже не говорячи про таксі, сніданки в кав’ярнях і справжню арабську каву, зварену в спеціальній турці.

— Чому ти смалиш «Приму», — поцікавилась на першому побаченні, і не чекаючи відповіді, сказала: — Я б на твоєму місці курила щось солідніше.

— Вживаюся в роль, — одразу ж почав вдавати з себе незбагненного.

Між іншим, якась доля правди в цьому була. Принаймні, я мріяв. Коли добряче насмоктувався портвейну разом з хлопцями, то починав живописати ідилію вчителя географії в забитому селі.

— Що ти вже придумав?

— Ідилію сільського вчителя.

— Розповіси?

— Збираюсь поселитись в скромному вчительському будиночку.

— Цікаво, які ж в тебе будуть там меблі?

— Одинарне ліжко і…

— Це такі казенні, як у вас в гуртожитку?

— Так. Тільки не перебивай. Буде, звичайно ж, і стіл, а на ньому — сліди від чайника. Мені його видасть за чвертку горілки шкільний завгосп.

— З інвентарним номером?

— Навіть коли не буде — напишу.

— А якщо до тебе завітають гості? Куди ти їм запропонуєш сісти?

— На ліжко.

— Отак! Одразу з порогу?

— Ну, для початку уступлю свій єдиний стілець. Ти знаєш, про гостей я не подумав, щось їх не бачу в тогочасному житті.

— Гаразд, — погодилась вона. — Облаштовуйся далі. Мені вже цікаво.

— А в стіну заб’ю гвіздок, — вигадую далі, підігрітий компліментом. — Навколо нього пришпилю районні газети. Там буде висіти мій плащ і капелюх, а внизу під ними — портфель та гумові чоботи, старанно вимиті від осінньої багнюки.

— І кожного ранку все це буде зникати — значить, господар пішов до школи, — доповнила Рита і несподівано обвила мою шию, нахилила до себе так близько, що я не міг розгледіти її обличчя. Вдарив аромат парфум, тепле дихання на морозному повітрі перетворювалось в малесенькі хмаринки пару. Те, що вона так легко й охоче пірнула у вигаданий мною світ, розчулює мене до сліз. В її карих очах пропливають вогні проїжджаючих авто; несміливо торкаюсь її уст. Шапка падає на сніг. Ми втопаємо в поцілунку.

   Потім йдемо навмання по ще неходженому снігу безлюдного парку. Нас оточують тільки чорні силуети дерев, припорошені зверху вологим снігом, окутує ватяна тиша, через яку, наче за десятки кілометрів, пробивається шум проспекту.

Час зупинився спеціально для нас.

— Ти нікуди не поїдеш, правда?

— Правда, — тоді я охоче погоджувався на все, щоб вона не запропонувала.

— Заради мене?

— Заради нас.

— Чому ти раніше не звертав на мене уваги?

— Боявся.

— Смішний.

Ми ще довго блукали безлюдним парком. Змерзли. Рита запропонувала відігрітись чаєм в неї вдома. Батьки поїхали до Москви в своїх конструкторських справах. Було близько дев’ятої вечора. Біля «чергового» універсаму я збрехав, що скінчились цигарки, і попросив почекати, доки я швиденько змотаюсь.

   Повернувся з пакунком, в якому по-зрадницьки дзенькнули дві пляшки «Тамянки».

— Що це? — поцікавилась вона, киваючи на пакет.

— Нам варто відзначити перший сніг, а як в такому випадку обійтись без хорошого вина.

— Залишишся в мене?

— Ти ж не виженеш?

— Отак, з першого разу?

— Зараз чи потім — все це суб’єктивні умовності.

 

 

 

 

                                

 

                                               * * *

 

   Скільки разів, багато років по тому, я подумки йшов по першому снігу того листопадового вечора?! І мене ніколи на тому шляху не здолала втома.

«Де б я не була, як би не складались обставини — коли повернешся з армії, знайди час і приїдь до мене», — писала вона в одному з листів за пару місяців до ДМБ. Звичайно ж, тоді я не міг здогадатись, що це були не просто слова — прощальний, рваний зойк. Та чи багатьох я тоді чув як слід? І тільки з часом, як відлуння, можна почути те, що тобі колись, десь і хтось намагався сказати. Від того, що всі ці слова, зміст яких розумієш з часом, уже не слова, а відлуння, — все навколо завмирає стоп-кадром. Така ось розплата за власну глухоту.

  Ледь встигнув змінити дембільский кітель на джинси, я кинувся на пошуки Рити. В когось з п’ятикурсників, в тих, хто майже розрахувався з універом, але ще не покинув гуртожитку, я випросив «до ранку» ключі від кімнати. Там, в гуртожитській кімнаті з голими вікнами, спорожнілими книжковими полицями, серед купи спакованих речей, розкиданих конспектів, мені чомусь запам’ятались напіввідчинені дверцята вимкнутого холодильника, потріпаний матрац на металевій сітці студентського ліжка й розкрите настіж вікно п’ятого поверху, за яким завмерли в терпкій тиші травневої ночі маківки лип. І серед цієї купи речей, слів, бажань опинились ми — розгублені, суєтно ховаючись від сторонніх очей, щоб, задихаючись від кохання, сказати коханню «ні».

  Спогади оточують, тиснуть з усіх боків. Боячись бути розчавленим, намагаюся наповнити простір навколо себе бодай незначним, а то й брехливим змістом, але цей намір наражається на небажання зробити хоч що-небудь. Існує посуд, порожнечу якого ніколи не можна наповнити.

   Та все ж таки я обожнюю порожнечу: ранкових  вулиць, метро, під’їздів, покинутого житла, чистого аркушу паперу, цигаркової пачки, і ненавиджу порожнечу: слів і очей.

 

 

 

 

                                                          * * *

 

   Закриваючи за собою двері квартири, чую, як внизу, на першому поверсі хтось відкриває поштову скриньку, дзенькаючи зв’язкою ключів. Доживаючи на цій квартирі останні місяці, було б непогано передплатити які-небудь газети. Стара добра звичка: повертаючись з роботи додому, вже в під’їзді зазирати в поштову скриньку, діставати звідти так звану пошту. Звичайно, все це ілюзія стабільності, розміреності життя. Однак саме цього зараз і не вистачає.

    Цікаво, коли ж я останнього разу зазирав до поштової скриньки? Ні, не просто так, щоб дістати звідти рекламне сміття, що накопичилось за тривалий час, а з надією в серці? Давно забуте, бентежне почуття очікування, коли  поштова скринька — рятувальний жилет у вирі сірих і одноманітних буднів.

   Сам винен, адже вже стільки років поступово викреслював з блокнотів поштові індекси, номера телефонів — завчасно турбувався про надійну порожнечу поштової скриньки. І ось тепер виникла необхідність, щоб в кожному  поверненні додому існували очікування й обов’язок — дістати з поштової скриньки газету. Листів не чекаю. Епістолярщина вже не віддає колишнім теплом. Залишилось переосмислення. І щоб в холодній порожнечі не так допікали протяги, можливо, буде достатньо всього лиш однієї щоденної газетки. Не суттєво, якої саме, хоч про проблеми тваринництва.

  На першому поверсі зазираю до  темної, запиленої скриньки надій і сподівань. На дні, серед рекламних папірців, мені попадається листівка з районного відділу ДАІ. На штемпелі — дата двомісячної давнини.

«Перереєстрація номерів авто». І такі клопоти бувають у людей.

Маю дві інтернетівські і одну металеву скриньки, кілька телефонних номерів, скайп, аську — і всі ці рятувальні жилети від самотності суцільна ілюзія порятунку.

 

 

                                               * * *

 

 

— Ти можеш вийти до метро на пару хвилин? — в мобілці звучать чіткі, рубані слова чекіста-Журука.

— Звичайно.

— Я тут неподалік біля виходу, який ближче до вашого метеоцентру. Запам’ятай номер мого авто, або  орієнтуйся на місці — «Шкода» попелистого кольору.

— Не хвилюйся, за хвилину побачимось.

 

 

   В салоні Журукової «Шкоди» було затишніше, ніж в моїй квартирі. Працював кондиціонер, змішуючи зі свіжою прохолодою шлейф дорогої туалетної води. Старанно виголений, зі смаком підібрана краватка — Журук мав вигляд середньостатистичного ідеалу нашого часу. На панелі приладів — суперлегкі «Мальборо».

— Що нового? — почав розмову, як тільки я зручніше вмостився на сидінні. — Як облаштувався на новій квартирі? Знайшов гроші?

— Я не належу до тих небагатьох щасливчиків, які знаходять гроші. На жаль, я їх заробляю. Зрештою, я виплутався з ситуації, бо  на стоянці під відкритим небом стоїть напівгнилий «Фіат».

— Батьки б під танк лягли.

— Мої? Хіба що з того світу повернуться.

— Це я так, приміряю обставини на себе. Тримайся. Допоможемо. Час не тільки лікує, а й вирощує гроші. Я, власне, ось в якій справі до тебе, Вадиме. Мене переводять на інше місце роботи. Це тяганина на місяць, не менше. Світить місце в посольстві в одній із країн на Близькому Сході.

— Ви з Флізовим наввипередки?

— У кожного своя борозна.

— Так ти  попрощатись?

— Майже. В мене є прохання до тебе. Поясни хлопцям, щоб ніхто з вас ні мені, ні моїм батькам певний час не телефонували.

— Ми померли?

— Тимчасово. Як тільки на новому місці справи залагодяться — вийду на зв’язок. Не маленький, сам все розумієш. А ще оця пригода з Флізовим…

— Не переживай, — криво посміхаюсь, протягаючи йому руку. — І пам’ятай, танки болота не бояться. Кріпися, друже!

  Обережно закриваю дверцята і йду не озираючись.  В небі — полудень. Навколо мене вирує галасливий потік студентів. Вдивляюсь в їхні обличчя, ще не помічені слідами перших помилок і втрат. Дивлюсь так, наче намагаюсь когось впізнати. Бо теж був таким двадцять років тому. Значить, я нинішній вже не молодий, але й не старий.

   Ніякий.

   Не майор СБУ і не п’яничка, не обважнілий батько сімейства і не невизнаний патлатий геній в засаленій сорочці й стоптаних кедах, не проповідник і не зануда, якого розперло на раціоні бізнес-ланчів.

Ніхто.

   «Навколо тебе одні руїни? Не падай у відчай: хто дає раду словам, той не здатний поладити з речами», — ділився досвідом Сергій Довлатов. В мене проблеми зі словами, в стосунках з людьми, з речами… Щоб поладити хоча б з ким-небудь, впевнений, що ума б вистачило. Та справа не в тому, а як стати самим собою, не ставши часом кимось іншим?

 

 

                                                      * * *

 

 

   Біля під’їзду обласного управління метеорології повільно викурюю цигарку й задивляюсь в глибоку синю прохолоду осіннього неба крізь тремтячу жовтизну листя старого клена. Його віти тягнуться до просторого балкону на третьому поверсі нашої контори. Три роки тому, такого ж погожого дня, ми вийшли поговорити на ось цей балкон, тримаючи по горнятку кави. Закурили. Вона назавжди виїжджала до Чикаго і ще мала надію, що я також зберу свої пожитки, щоб рушити разом з нею. Вірила, не дивлячись на моє категоричне «ні», сказане ще не раз до тої миті, коли всі необхідні документи були подані на реєстрацію.

   Розмова не клеїлась. Вона не йняла віри в те, що причиною мого небажання їхати за тридев’ять земель було звичайнісіньке бажання жити й померти в Харкові. Мовчки, потягуючи каву, ми спостерігали, як відриваються від гілок жовті листочки, на мить виснуть в повітрі, а потім, підхоплені струменем повітря, кружляють, спускаються до землі. Подихом вітру маленький листочок занесло до її горнятка з кавою.

— Це закодований знак. Воронін, може розтлумачиш? — запитала вона, приховуючи сльози за вимушеною посмішкою.

— Поїдеш без мене, але не одна.

— Ти не геній, Воронін, ти геніальний гульвіса!

Сльози  бризнули з її очей. Різко пожбурила горнятко в стіну так, що листочок прилип разом з кавовою гущею до шерхкої поверхні. Чудний експромт вийшов. Я розсміявся, бо все це  виглядало справді кумедно.

Але моє пророцтво здійснилося. І ото варто було бити посуд? Вона патологічно боялася самотності: її вабили чоловіки зовсім з інших причин, ніж мені здавалось. Власне, через те ми й розстались.

   Не люблю озиратись назад. Там одні руїни. Та дивитися  більше нікуди. Впевнений, що в житті кожного настає час, коли охоче переживаєш минуле чутніше за теперішнє, оскільки сучасність перестає вражати. Звичайно ж, інша справа — горизонт, тобто майбутнє. Перспектива. Попереду завжди вічнозелений луг з жовтими цяточками кульбаб, який так чи інакше, рано чи пізно, а спаплюжать копитами отари бездумно крокуючих кентаврів ХХІ століття. Ось вона, глибока й виморочна теорія антропоцентризму. Людина — типовий черв’як, який орудує в нетрях стиглого й соковитого плоду. Вона ніколи не втямить, що її достаток і благополуччя тримаються за гілку дерева всього лиш на жалюгідному хвостику, якого вже торкнулась агонія. Кожен з нас, народившись, отримує в подарунок власний Всесвіт, він дуже схожий на плід, який одразу ж зірветься в прірву, як тільки власноруч перетворимо його на кавалок гною. Невже оце і вся місія з філософією — створювати якомога більше гнилі й навозу...

   Цигарка обпекла пальці. Цікаво, чи згадує вона нашу розмову на балконі?