«Що для чого?..», оповідання

Переклад Василя Портяка

Діна часто казала:

«У верблюда два горба,

Потому шо жизнь — борьба!»

Тадек слухав і думав: «А якщо один? Є ж верблюди з одним горбом. І що тоді? Немає в житті боротьби?».

Він узагалі любив порозважати. Не про якісь дрібниці — допомагає аспірин від голови, чи вона сама перестає боліти? — а про життя.

Йому важко було сказати, як він про те думав. Якось так, що не про аспірин і голову, а про зв’язок між ними. Ну і про інші зв’язки. Знову ж таки, не про якісь там… сусіда з сусідкою. Ні. Про зв’язки кореня і крони. Неба і землі. Миті й вічності. Чи он пилюки та дощу, який пилюку прибиває…

Життя — не дощ і не пилюка. І не сусід із сусідкою. А що ж тоді?

Він перевертав землю і небо, сусіда й сусідку; така в нього дивна була уява, що він міг крутити те, що бачив, як картинку в комп’ютері — і тоді пилюка трусилася на дощ, через який сусід із сусідкою йшли догори ногами. Та це нічого не змінювало й ні на що не давало відповіді…

Для чого все? Ну, саме життя і він, Тадек, у ньому? Або той-таки верблюд? Чи мавпа? Банани їсти? Та ж банани може їсти хто завгодно. Для чогось іншого… Для чого?

Про мавпу він думав, бо вона була намальована на капоті його авта. Всі питали: «Для чого в тебе на машині мавпа намальована?» — а він не міг відповісти, хоча сам її намалював. Прокинувся якось і намалював її таку, як щойно йому примарилася.

— Але чому на машині? На капоті? Тобі саме так вона наснилася? — випитувала Діна, коли вони побралися й він віз її до передмістя, де винайняв однокімнатну квартиру, щоби не мешкати з батьками. — Як тобі могла наснитися мавпа на машині?

А що йому мало наснитися? Машина на мавпі?..

Там, на краю міста, в них народилася дочка, яку вони назвали Олесею.

Ось чому народилась дочка, а не син?.. Не те щоби він аж так хотів сина, але чому? І чому вони назвали дочку Олесею, а не Даринкою, як сусіди? Тому що так на думку спало? Але чому так через голову стрільнуло? Це ж не аспірин…

Часом він заморочувався, думаючи, і тоді думати припиняв.

— Зафарбуймо мавпу, сусіди зирять, сміються, — час від часу чіплялась до нього дружина, але він не зафарбовував. Нехай дивляться і сміються — що в тому поганого?

— Як хоч її звуть? — звикла нарешті до мавпи Діна. — Щодня бачимось, а все «мавпа, мавпа».

Він не знав, як її звуть. Ім’я мавпи йому не приверзлося.

Коли Олеся трохи підросла і почала вимовляти перші слова, то, побачивши мавпу, показала на неї пальчиком і сказала: «Діна».

— Ну ось, — засміялася дружина. — Дочекалася. Але чому Діна?

Якраз це було Тадекові зрозуміло. Решта — ні.

Чому дружина засміялася, коли дочка її за мавпу прийняла? Чи навпаки… Та все одно.

Олеся стала на ніжки на другому році. То не спиналася, не ставала, аж тут  стала — і як пішла! Так побігла, що вибігла у подвір’я, коли він повертався з роботи, просто під колеса автівки. Він їхав швидко, бо його на тій роботі затримали, й він квапився, аби Діна щось собі не надумала, вона щоразу, коли він затримується, щось собі таке вигадує… А ще він поспішав, щоби швидше побачити Олесю, і — не зауважив її! Не вгледів, бо призахідне сонце, відблискуючи від оцинкованої бляхи на даху, сліпило очі, та й Олеся вибігла не з того боку, з якого він сидів за кермом, і була в такій непомітній сукеночці, сірувато-жовтій, як пісок у пісочниці, в якій щойно бавилась, і вона зливалася з тим піском у тій пісочниці, яка так само була з іншого боку, а Діна, дружина, була з цього, і Діну він помітив, не міг не помітити, і глянув на неї, не розуміючи, чого вона в такому відчаї скинула руки, і в цю мить, у ту саму мить, коли картинка в його очах перекрутилась, мов у комп’ютері, і коли він Олесю побачив, але вже ні він, ні дружина і ніхто з тих, хто був у подвір’ї, нічого не могли зробити, мавпа стрибнула з капота автівки і вихопила дочку з-під коліс…