«Велетень Карпат і купець Олекса», оповідання

Якось у Карпатах люди занепокоїлися: той, хто уходив далеко у гори, не повертався. Від хати до хати проносилася звістка, що в горах з’явився велетень. Люди почали називати його Картапом, тому що він жив у Карпатах. 
 В той же час у Києві мешкав знатний купець Олекса. Про нього знала уся Київська Русь. Якось купець дізнавсь, що є  величавий килим, на якому в мініатюрі виткано весь світ. Такий килим був лише один – у карпатському селі Вакулівка. Це село славилося тим, що починалося під горою, а закінчувалося вже за нею. Мешканці, щоб не обходити ту гору, пробили крізь неї прохід.
Ось зібрався Олекса і поїхав за диво-килимом. Але не один рушив, а разом зі слугою Іваном. Їхали вони не день, не два, не три, а лише на п’ятий дісталися гірської місцевості.

Так уже стомилися у дорозі, що заїхали в першу-ліпшу хату у Вакулівці і заночували. А вже на ранок почали питати в господаря, де мешкає той майстер, що зіткав той знатний килим. 
- По той бік Квітучої гори, – сказав селянин, ставлячи на стіл сніданок. – Але будьте обережні, у нас ходять чутки, що в надрах гори мешкає велетень Картап. Він часом виходить шукати собі поживи. Краще вам піти в обхід. 
- Та це, мабуть, чутки! – відказав Олекса. 
- Хіба існують велетні?! – посміхнувся собі й Іван. 

- Як знаєте, – сказав невдоволено господар і чомусь гірко зітхнув. 
Після сніданку Олекса з Іваном рушили за Квітучу гору...

Йшли вони недовго – тут до гори рукою подати. Ось і вхід у печеру. Іван заглянув туди, а з глибини зиркнула на нього темрява. Каже хлопець:

- Щось не дуже хочеться туди йти… Може, підемо в обхід?

- В нас часу немає! Ти що, злякався?

- Та ні… Якщо хочете, пане, підемо навпростець.

Запалили смолоскипи – пішли. Йшли так довго, що навіть занепокоїлися –гора вже повинна була скінчитися. Раптом щось заревло-загуло. У Івана дух так перехопило, що він скаменів. Олекса ж кинувся тікати що є сили. Отже здобиччю Картапа став лише Іван.

Олекса повернувся назад, до хати того самого господаря. Розповів про трагедію, а господар каже:

- Співчуваю, пане. Та й в мене таке ж горе. Була в мене донька. Марусею звали. Пішла вона у Квітучу гору за травами та лікувальним корінням. Та й зникла. Гадаю, що і ваш Іван опинився у лапах велетня.

- Будемо шукати й рятувати! – рішуче мовив Олекса. – Збирайте, дядьку, військо. Підемо велетня перемагати!

Через декілька годин невеличке військо з вилами, топорами та смолоскипами було напоготові.  Господар каже:

- Це усі люди, які погодилися. Інші бояться.

- Добре, – мовив Олекса. – Будемо боротися усіма силами!

- Так, – відповіли рішуче селяни.

- Тоді вперед! – вигукнув Олекса

Пройшло небагато часу – і вони вже біля печери. Олекса гучно каже темряві:

- Велетню, виходь!

- Битися чи миритися? – лунає з печери.

- Ну якщо віддаси Івана та Марійку – будемо миритися. А якщо ні – битися!

- А де хочете битися?

- У підніжжя Квітучої гори, – пропонує Олекса.

- Ну добре, – погодився Картап.

Велетень, який ніколи не виходив з темряви, навіть і не здогадувався про те, що сили і могутності надавав йому Дух Гори. Колись його батько не велів синові з'являтися зовні, бо знав, що Гора захищає його рід від загибелі та знесилення. Але Картап забув про це та покинув свої надра.

Олекса  питає велетня:

- Ну що, готовий?

- Звичайно, – прогримів велетень, – Я завжди не проти силу продемонструвати!

І почався важкий бій. Спочатку він відбувався з того боку, де була густа тінь від Гори. Багато селян утратило військо. Олекса був теж знесилений. Запеклий бій, здавалося, не вплинув на сили могутнього супротивника. Олекса вирішив схитрити. Він побачив величезний дуб, що ріс на схилі гори. Чоловік, ризикуючи зірватися у прірву, стрибнув на дубову гілку. Маневр Олекси помітив Картап. Велетень зрадів такій необачності людини, бо з дуба дітися ж нікуди! Нахилився він над краєм прірви, щоб дістати Олексу та вбити його, і опинився на сонці, яке як раз вже піднялося достатньо високо. Тут сили і покинули Картапа. Він рвучко простягнув велетенські лапища та не зміг втриматися. Аж раптом ступні зісковзнули – і велетенська туша, ревучи, як потужний водоспад, полетіла вниз.

Олекса зліз з гілля – і селяни, які здалеку спостерігали за змаганням, стали підходити та голосно вітати його та уцілілих воїнів з перемогою. Адже це була велика перемога добра над злом.

Звільнивши Івана та Марусю, люди поверталися у село. Маруся, як побачила свого тата, так зраділа, що на її очах забриніли сльози радості. П'ять років тримав злий велетень Марусю у клітці. А як глянула на Олексу – зашарілася, бо відразу сподобався їй статний чоловік зі сміливим поглядом.

А той підійшов до Марусі та й мовив:

- Кращої дівчини на світі немає! Зроби мені милість – одружися зі мною.

- Я подумаю… – сказала тихо дівчина.

Через декілька днів, а то і менше, як перепочили, зібралися Олекса, Маруся та Іван до майстра за килимом. Хутко повернулися з гарним-прегарним килимом, на якому вишитий весь світ. Господар, як побачив той килим, здивувався:

- Де ви цю красу взяли?

- Ви не питайте, ви краще шукайте місце, де б його повісити! Ми вам його даруємо, – рішуче сказав Олекса. – І просимо Вашого благословення на наш шлюб. Олекса ніжно тримав Марусю за руку.

- Справді? Ой, дякую за килим! Але чи згодна моя донька йти заміж?

- Я згодна, тату, – вимовила дівчина.

- Що ж, весілля гуляти будемо! – зраділи разом Олекса і господар.

Відсвяткували весілля, а вже на наступний день в'їхали у нову хату, яку будував Марійці тато, бо завжди сподівався, що донька жива і обов’язково повернеться. Олекса не схотів повертатися до столиці.

Минуло два роки. У Марусі та Олекси з'явилися діти: Омелько і Оленка. А Іван теж одружився з файною жінкою, яка жила у гарній хаті навпроти. Її колись розмалював для неї місцевий талановитий маляр. Невдовзі й у Івана народився синочок.

І зажили у селі Вакулівці купець Олекса та колишній його слуга Іван. Така от правдива історія…