«Замісимо тісто круте на маленьких Івасиків»

Марко Терен

***

Замісимо тісто круте на маленьких Івасиків, – каже своїй дружині.

У діжці дубовій, на чистій криничній воді, на свіжім хмелю.

Масний чорнозем, трохи поту солоного, хитрощі, предків забутих тіні.

Хай будуть успішні, від батька до сина, у кожнім наступнім своїм коліні.

Хай гідними будуть, я землю їм дам, і хліб обробляти велю.

 

Замісимо, – каже дружина, – чому не зробити? Кохання додай у діжку.

Ще дрібку солодких мрій, фантазію жваву, щоб мріям ожити.

Він крутить вуса задумливо, тютюном набиває люльку і гладить кішку.

Дружина обітре руки, кине жменю печалі у місиво, суму трішки.

Від ока недоброго – ягід калини, дух полину. Ще жита...

 

Сміливості хлюпнув побільше із пляшки кремезний Чаклун.

І взявся місити.

Вся лава, і хата, і одяг чаклунський, у борошні білому.

Просіє завзято надії тривкі, сподівання та сіль пізнання – крізь сито.

Як вмориться, вмісить, накриє дружина діжку із тістом

рушником розшитим.

І по хаті, дим тютюновий, пташиними білими крилами.

 

Добре, дума Чаклун, жінка Івасиків матиме. Більше не буде просити.

 

* * *

Зміями розповзаються серед високих трав,

губляться і ховаються, щоб ніхто не вкрав.

Щоби ніхто не підслухав і не зловив.

Бо не зносити з тобою нам голови.

 

Зміями розповзаються серед високих трав

наші стежки, що кожен сам собі обирав.

Дим від вогню, глянь, як стелиться по землі?

Мудрість залишиться зморшкою на чолі.....

 

Пісню зачни, для мене, почую і прилечу.

Вітер-дивак на скрипці грає так ніжно, чу?...

Завтра подумаєш: це ж була просто гра?..

Бачиш, заходить місяць, тобі пора.

 

2016

 

* * *

Трохи сиру, хліб і вино.

Ця вечеря проста.

Ти не бачив Ії давно,

а сьогодні згадав.

 

Дрібку солі на чорний хліб.

Перший келих до дна.

Ти від світла тоді осліп,

як з’явилась Вона.

 

Пам’ятаєш волосся хміль

і очей глибину...

Щоб забути – мільйон зусиль,

смак гіркий полину.

 

Трохи сиру, хліб і вино,

так подобались Ій.

Сльози висохли вже давно.

Залишилася сіль.

 

24.08.2016

 

* * *

Просто не думай про те, як тут буде опісля твоєї смерті.

Тільки життя до неї – це все, що і є у тебе.

Хтось перейшов дорогу? Нахабно погладив тебе проти шерсті?

Хтось позривав голівки квітів з поламаних стебел...

 

Просто не думай. Стріляй, як стріляєш. Живи, наче будеш вічно.

Навіть, якщо не вмієш, танцюй, щоб ніхто не бачив.

Не зупиняйся. Все, що ти є – це лише оболонка фізична.

Страх не єдине людське життя вже зробив собачим.

 

Знає годинник скільки йому іти. Знає про сон ковдра тепла.

Знає дурень прикмети, щоб відра порожні нести.

Та не кінець ще, навіть коли болять поламані вітром стебла.

Вітер насіння розносить, як листоноша листи.

 

14.03.2016

 

* * *

Світлі очі та біль. Дивні смисли написаних літер.

Крізь потертість речей. З-поміж сотень однакових днів.

Наче хлопчик загублений, той, з Небувалії Пітер.

Саме той, що приходив до тебе із доньчиних снів.

 

Поза обрієм марно шукати вчорашнього щастя.

Завтра буде. Ти знаєш. Минулі згубились сліди.

Тільки хрестик на згадку. Обійми. Іди, попрощайся.

Ти не вернешся більше. Я знаю. Ніколи. Сюди.

 

Ген за обрій, до самого ранку. Ти ж знаєш маршрути!?.

Серед болю. Образ. І затертих однакових днів.

Тільки очі дитячі блакитні тобі не забути.

Серед тисяч мільйонів інакших яскравих вогнів.

 

Кораблі... кораблі... так далеко! На завтра, навіки...

Залишайся! Піду... залишайся... лишайся... іди...

Важко бути простим... важко бути земним чоловіком...

Важко бути важливим для когось, отак, назавжди!..

 

28.10.16

 

***

Знаєш, війна показала, що вік тут не має значення.

Після поранення він запросив її на побачення.

Страшно. А раптом вона не прийде… погляне скоса?

А вона обіймає... цілує... ковтає сльози.

 

Мати одна, після смерті сина, пішла сама служити.

Дома, ти знаєш, як і в усіх, хазяйство є, кури, квіти.

А вона жінка, стоїть і трима в руці автомат.

Бо син загинув. І тепер вона за нього – солдат.

 

Знаєш, скільки шкарпеток ще може сплести одна бабуся?

Скільки людей сушать борщі, ремонтують старенькі буси?

Скільки тих, хто невтомно і вперто плете масксітки?

Ти смієшся, ти кажеш ми не люди, а павуки.

 

Дива не буде. Ми зрозуміли: це – депо, не станція.

Тільки самоповага врятує українську націю.

Я стою з тобою, марно втрачаю безцінний час.

Досить розмов, час рятувати світ, ходімо до нас :)

 

10.02.17

 

***

У відчиненому вікні

вечір лютого, місяць повен.

Може, чують мої пісні?

І журливі, і голосні,

ті хто лИшились на війні,

ті хто сіли в небесний човен?

 

Ніч розтане, як не було.

Я наспівана і безслізна

забуваю людське тепло,

і собі, і усім на зло...

Тут розбите віконне скло,

що зі мною справляє тризну.

 

Йдіть додому, в останню путь.

За піснями, вертайтесь, милі.

Небом човники попливуть.

Біль заглушить у серці лють.

Будь же сильною, Мамо, будь,

зустрічаючи на могилі.

 

7-9.02.2017

 

***

Як тиша дзвенить, накриває зелені дахи...

Ти бачиш попереду довгі дороги додому.

Чи буде неділя для мене іще?.. Невідомо.

Ти ж, правда, про біль цей, не скажеш нікому-нікому?

Пташиними крилами зранено мій небосхил.

 

Це осінь. По мене. Посеред живої весни.

Посеред любові. Посеред тривожного міста.

Ти чуєш?.. Ти бачиш?.. До нас наближається відстань.

Сліпа і невпинна, така небезпечна, імлиста...

Я поки з тобою, ти дужче мене пригорни.

 

Долонями теплими вмієш притишити біль.

Отой, що всередині множиться, чорно і хворо.

Зникають страхи і ховаються дикі потвори,

слухняним стає неслухняне і втомлене море,

коли ти зі мною, у пеклі моїх божевіль.

 

6.03.2017

 

***

Ми саме зараз поговоримо з тобою про це.

Кохати довіку і на вечір – різні процеси.

Між чужими людьми, іноді, виникають дивні речі.

Коли ти чужу дружину хочеш обійняти за плечі,

але не...

 

Коли бачиш, зовсім не схожу на тебе людину

і без тями (просто!) закохуєшся в її спину.

Коли від зустрічі, тільки поглядів, наглухо зносить дах

і схибити, не зачепитися зараз – твій найбільший страх.

Ти мовчиш...

 

Коли хтось вміє тебе кохати більше, ніж ти сам.

Смерть не вірить погрозам, а прокляте місто – сльозам.

Чи, замість з тобою бути, вона, бач, обирає жінку.

І хто знає, скільки, насправді, кохання має відтінків?

Ніхто не...

 

А спина її – магніт. А плечі її – божий дар…

І хочеш торкнутися. Мариш цим. Все б за це віддав.

От вона стоїть, дихає спокійно. І не помічає.

А ти так звик, отримувати все що захочеш, зазвичай.

Але не…

 

26.03.2017

 

***

Ти просто мені дозволь.

Цілує мене в плече.

Я чую, як відстань туманом між нами тане.

І ми починаєм наш перший незграбний танець.

Всі звуки – м’які, бемоль…

Аж поки ніч не стече...

 

Прислухайся і почуй –

мій шепіт – солодкий мед.

Стискає нервово і жадібно гладить пальці.

І не відпускає і вперто веде у танці.

Од смерті мене рятує,

од відчаю, од прикмет.

 

І з-під опущених вій

тікає надовго сон.

Не зупиняйся, кажу, і я тебе не спиню.

Нехай скаженіє ніч від жару цього вогню.

І я дозволяю їй.

Здаюся в її полон.

 

7.03.2017

 

***

На згадку залишиться тільки імення твоє.

Дрібними уламками спомини, теплі історії...

Від старту до фінішу – дивні твої траєкторії...

Ніхто ж не казав, що для щастя і радості створені,

оті, хто йдучи, із середини все дістає...

оті, хто йдучи, із середини все забира.

Не зозла зробивши. Не з підлості. Без попередження...

В комп’ютерних іграх є функція самозбереження.

Чомусь у житті з цим умінням є певні обмеження.

Як шкода, що все це лайно – не комп’ютерна гра.

 

Деякі з них, чесно кажучи, йти не хотіли.

Певно, ніхто не хотів би. На їхньому місці. Іти.

Хто це вирішує, в біса: чи ти їм потрібен, не ти?!..

Збочена гра!.. Сьогодні чи завтра? Вбити, чи зберегти?

Він не помер. Не помер. Ти не бачила тіла.

 

11.03.2017