«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

Борис Крамер

«Той, хто йде за кимось, ніколи не прийде першим».

Леонардо Да Вінчі.

 

Що в цій осінній пітьмі радує подих?

Стрілки переведеш, немов поміняєш сходи.

Вийдеш у інший час, в іншу свободу й епоху,

Наче втік уночі з родинного переполоху.

Світлана Короненко.

 

Розділ перший

Якщо хочеш щось зіпсувати, зіпсуй спочатку. Мені це пречудово вдалося – я після школи задрімав на двадцять п’ять років. Раз – і заснув. Але зовні все було ОК. Зовні виглядало, що я не спав: утікав разом з гопотою темними дворами й малоосвіченими скверами від ментів, коли вони робили облаву на іподромі, носив пачками гроші Еду Хезерлі на квартиру біля Хрещатика, вгинаючи голову від тіней, що могли тріснути арматурою по шиї. Закохувався, зливався в екстазі, гріховодив, клявся, але не каявся. Словом, був бовдуром, що не осмислював свого життя.

Так і стукнуло сорок два роки. Фініта, дзвінок продзвенів на перегоні, поїзд червоним ліхтарем мигнув, а я все ще уявляв себе перспективним хлопцем, який от-от спалахне нечуваним успіхом. Розгорнеться та й загуде, всі здивовано поглянуть і захоплено зааплодують.

Мама мене недовчила. Вона вчителька української мови й літератури. І цим все сказано. Така дисциплінована й совісна, що просто соромно поруч із нею стояти. Настасія Андріївна Холоденко, кращий педагог школи і міста. Гляне на мене суворими очима крізь окуляри й першим ділом викликає: «Холоденко, йди відповідати!». У класі двадцять вісім нездар, а вона тягне мене до дошки, щоб описав соціально-психологічні риси Чіпки або розповів, як правильно відмінювати кількісні числівники.

«Холоденко, йди до дошки!» - дражнились з мене малолітки в школі. Кого ловив, давав такого ляща, аж булька вискакувала.

Ніхто не міг мене захистити, бо тато десь пропав. Коли мені було два роки, поїхав на полювання і не повернувся. А разом з ним пропали ще два чоловіки з нашого містечка. То була мутна і загадкова історія, про яку довго розповідали, яку розслідувала міліція, але з часом вона втонула в людській пам’яті, як тоне все, що з нами відбувається. Пам’ять – штука хитра, залишає нам тільки те, що подобається, а решту викреслює, поправляє, переставляє місцями, як сувора вчителька неправильно написані складнопідрядні речення. Пам’ять вибаглива й підступна, забирає те, що тобі важливе, а підсовує те, що несуттєве, поверхове. Як еквілібрист, грається нашими спогадами, створює паралельні реальності й водить ними.

Залишилась тільки дата – 22 вересня 1978 року, коли тато, зібравши мисливське спорядження, поцілував маму, сів у «Жигулі» начальника АТС Дмитра Вербицького й поїхав полювати на озеро Біле. Ця калюжа із зарослими берегами від нас рівно за вісімдесят дев’ять кілометрів. Звідси виїхав, а туди не доїхав. По правді кажучи, я глибоко не цікавився історією зі зникненням тата. Так уклалося: тато пропав, і не треба тієї теми торкатися, щоб не виникали питання без відповідей, які чіпають за серце. Доволі часто я ловив тужливий погляд мами. Вона дивилась на батьків портрет.

Відраза до Чіпки мене погнала в крайнощі. Я вступив в Інститут нафти і газу, хоч мені було все одно: підійшов би й кулінарний технікум. Через семестр навчання покинув, бо знайомі хлопці звабили поїхати на Памір, здолати пік Леніна, який місцеві таджицькі патріоти перейменували на пік імені Абу Алі ібн Сіна. Там зламав ногу й довго лікувався, проклинаючи свою нерозбірливість у захопленнях. «Ех, слабак!» - пожалів мене Богдан Павлецький, керівник альпіністського центру, який сходив уздовж і впоперек Тибет, Гімалаї, Кавказ, Альпи та інші Кордильєри. В його очах горіли безумні вогники, що могли запалити будь-кого. Обвітрені, аскетичні щоки, сухі від морозів і вітрів губи, пронизливий погляд, що пробирає до кісток, гіпнотично діяли на дівчат, які шукали романтичного кохання. Дівчата так само не любили Чіпку, як і я, бо летіли до загартованого Богдана, ніби метелики на вогник.

Викинувши через три місяці тростину, якою підпирав покалічену ногу, я вирішив, що добре було б здобути робітничу професію. Роботяги скрізь потрібні, як би не мінялась суспільна кон’юнктура. Запас, так би мовити, не зашкодить. Тут мені підвернувся однокласник Валерій Кравець, який із захопленням розповідав, що вчиться на токаря, а це оригінальний фах. «Уявляєш, ріжеш метал різцем, як масло ножем», - розповідав мені. Він не жартував. Токар таки справді ріже метал, як масло. Я сам перевірив. Спочатку навіть захоплювався. З грубої болванки на твоїх очах випірнає філігранна деталь, накреслена конструкторами. Щоправда, мені ніколи не вдавалось дотриматись до мікрона розмірів, а точність в деяких сферах – найперша вимога. Через півтора року начальник Олексій Гризоглазов, який вічно бігав по цеху в обвислому синьому халаті з кресленнями і штангенциркулем, нарешті виповів заповітне: «У тебе, Холоденко, руки із задниці ростуть. Ти помилка природи. Ніколи розмірів не дотримуєшся!». Там були ще тиради, які не перекладаються на звичну мову, тож я їх пропущу з поваги до вчительських зусиль мами. На цьому ми лагідно погодили: я йду мити від шмаровидла і суспензії руки, що не звідти ростуть, а він мені дає гарну рекомендацію на всі чотири сторони.

В Емськ повертатись не хотів, тож прямим курсом полетів у столицю. В Емськ повернешся, зразу почнуть розпитувати: ким став, чого добився. Провінційне примірювання і зважування, гра гонору й марнославства. Не люблю цих знуджених поглядів, які шукають, за що зачепитись і кому обсмоктати кісточки.

Мама поклала на своєму робочому столі, за яким перевіряла шкільні зашити й готувалась до уроків, портрет тата. Тато усі ці сорок років за нею і спостерігав. В нашому домі рідко бували чужі чоловіки. Тільки з крайньої потреби – щось відремонтувати чи занести. Мама скрізь відчувала татів погляд і була вірна йому.

Дядько Борис, татів брат, який проживає в Одесі, порадив мені податися в столицю, там у нього проживав друг Ед Хезерлі, український грек, дуже винахідливий на несподівані проекти. «В Одесу не їдь, тут загнешся, - обірвав моє бажання податися до моря дядько. – Одеса – дуже дороге місто». Як він сам виживав у дорогому місті, татів брат не розповідав. Він виробляв із колегами верстати з програмно-числовим управлінням і продавав їх в Іспанію. Тоді ми ще могли виготовляти конкурентну продукцію.

Ед Хезерлі чекав мене в кафе на розі Лютеранської. Чоловік мав сорок п’ять років і важку задишку, курив кубинську сигару й пив третю чашку кави. У білих штанях та солом’яному брилі, Ед виглядав, як молодий денді, який випадково залетів із Парижа та нудьгував у пошуках розваг. На його вдоволеному лиці з вусиками, що стирчали приклеєною щетинкою, грала лінива усмішка. Проте очі прискіпливо і допитливо оглянули мене.

 – Хелло! – привітно помахав Ед і показав, щоб я присідав за столик. – Як ся маєш?..

Я детально почав розповідати про свої справи та рекомендації дядька Бориса. Тоді ще не знав про американський стиль спілкування: про що-небудь, аби лише зав’язати розмову. Про погоду: «Ух, ти! Сьогодні чудовий день». Про роботу: «У мене гнучкий графік. І сам я гнучкий та мобільний. Всім це дійсно подобається». Про захоплення: «Я вчусь грати на гітарі за самовчителем». Якби я знав про це, то зразу би так і сказав: «І can’t imagine my life without horse riding»*. Мати мене вчила не тільки рідної, але й англійської, бо вважала, що її синок має бути освіченим та просунутим. Натомість я почав нудно розповідати про чергову поразку, яку дістав на робітничій ниві, про необхідність десь прилаштуватись, аби не пропасти.

 – Юрію! Ти сам себе чуєш? – заклацав перед моїм носом пальцями київський денді. – Каву будеш пити? Чи, може, чогось міцнішого?..

 – Каву можна. І трохи коньячку, - відповів я тремтливим голосом.

 – О! Це я розумію! – підтримав Ед і замовив дві чашки кави та по п’ятдесят коньяку. – Розказуй! Що вмієш і на що згоден…

 – Вмію небагато. Згоден на все, - випалив я, не задумуючись.

 – Не можу уявити свого життя без верхової їзди.

 – Мій френд Боря про тебе багато говорив, - пахнув на мене димом сигари Хезерлі. – Птиця Говорун кмітлива і куди попало дзьоб не соває… Мій френд Боря абищо до мене не пришле. Ти хто йому? Племінник?.. Тепер про родичів не дбають. Тепер родичів оббирають…

Я зауважив його схильність говорити алегорично, ніби вичитаними в книжці цитатами. Або це він сам так формулював свої речення, щоб видаватись освіченим та глибоким. Хоча в очах нерідко в нього проблискував відчай, ніби у розумного і невиліковно хворого чоловіка, який марнує виділений йому час на дрібниці.

 – Пропозиція проста і зрозуміла, - нарешті оцінив мої здібності Ед. – Підеш до мене букмекером. Чи, може, хочеш продавати лотерею «Спортлото»?.. Гроші не пахнуть, особливо, якщо їх багато…

Його щетинисті вусики знову пухнули на мене димком.

 – Чи в тебе інші амбіції? – уточнив наостанок дядьків друг.

Інших амбіцій я не мав, хоча мушу сказати, що Ед виявився людиною слова. Такі люди іноді втілюють свою нерозтрачену доброчесність, допомагаючи слабшим. Згодом за три роки він мені допоміг вступити на факультет журналістики Київського університету. Чим саме посприяв, я так і не зрозумів, може тим, що відірвав мене від свого непевного бізнесу і вберіг від тюрми. Екзамени я добре здав – далася взнаки багатолітня мамина муштра. Вона не раз казала, що в мені спить розум, та ніяк прокинутись не може. А до того часу, до навчання, я справно приймав ставки від легковірних громадян на іподромі Хезерлі. Моє завдання було – прийняти ставки і вчасно повідомити Еда, на якого коня найбільше мітять. І так ставалося, що та шкапина була проклята, обіцяла багато, але несподівано приходила другою або третьою. Всі у прольоті, тільки якийсь друг Еда (їх було зо троє-четверо, вони часто не світились, але я їхні пики вивчив за кілька тижнів й на зло підморгував), який поставив на іншого коня, вигравав банк. Спосіб давно випробуваний, засвідчений гербовими печатками відомих ветеринарів, яких на вимогу азартних гравців не раз просили розібратися. Нема чого біситись. Шкапина на той час фізіологічно була не готова до переможного ривка. Пошкодила на останньому крузі праву передню кінцівку чи її на льоту схопила гостра кишкова колька. Всі задоволені, всі аплодують. І мені перепадало з того навару.

Років через два Ед завітав до мене у вузьку конторку, важко плюхнувся у рипуче крісло, запалив сигару й задумливо погасив. Не йшла, дим душив його, бронхи підводили. Так і до астми недовго. Але Ед не міг покинути шкідливу звичку, коли не курив, то нюхав сигару, проводив нею по щетинці вусів, ніби той тютюн допомагав йому комбінувати нові проекти.

 – Юрію, тобі не здається, що ми топчемось на місці? – афористично запитав мене, як перевіреного друга.

 – Я б так не сказав. Маєте причал на Дніпрі, яхту і квартиру на Хрещатику…

 – Ет!.. Я не про те! – скривився мій начальник. – Нема драйву. Відстаємо від життя…

 – Хочете колоти коней чи жокеїв? – нахабно уточнив я.

 – Хочу видавати газету! – випалив роздратований Ед. – Чому мене така думка раніше не навідала?.. Це ж відмінний хід! Замість того, щоб непродуктивно оголошувати по місцевих гучномовцях… Можна про все написати в газеті. Ти знаєш святу силу друкованого слова? Ні, не знаєш!.. Люди вірять газеті, як останній інстанції. Орлик відстав від Бурої, бо невдало стартував. Але через три забіги він своє надолужить, адже має потенціал. Сатрап набирає сил й ось-ось вдарить головою у дзвін. Полюбуйтеся молодим лідером – надія розчарованих глядачів рисак Давид. Результати забігів, порівняльні таблиці. Цікаве про коней. Харчування жеребців і лошиць – в чому різниця. Атмосфера конюшні… Запах… Це ж цілий світ! Про нього можна розповідати без кінця… Ми мусимо вийти за межі іподрому.

 – Виходьте. А при чім тут я? – не міг зрозуміти мети його візиту.

  – При тім… Що ти будеш редактором цієї газетки, - тицьнув у мене сигарою Ед. – Назвемо її… Назвемо «Перегони з вітром». Як тобі?.. Динамічно? Мені подобається…

 – Ви мене забираєте з каси? – я образився й надувся.

-Я тебе забираю з… протягу. Потім будеш дякувати, - звівся безапеляційний Хезерлі й поволік за собою хвилю запаху кубинського тютюну. – Перебазовуйся у мій офіс. Там уже тебе чекає комп’ютерна техніка.

Вигадка Еда мене приголомшила. Робити газету? Це ж не пироги пекти!.. І не метал різати, як масло. Я ніколи цим ділом не займався та й рожевого уявлення не мав, з якого боку підступитись. Проте природна кмітливість мене не підвела. Першим ділом найняв підкованого технаря, який взяв на себе верстку та оформлення газети. За мною залишались тексти й ілюстрації. І тут у мене вийшло, бо раптом знадобилась мамина наука про складнопідрядні речення. Скільки вона мені їх удовбувала у мозок! Писати, чорт забирай, виявилось цікаво. Я іноді поринав у текст бездумно й стихійно, не знаючи логічного завершення, але попри всі сюжетні кульбіти завжди падав, як кішка, на чотири лапи. Фінал моєї писанини надихав. Публікації виходили захопливі й жваві, як і належить місцю, де голосно дзвенить монета. Ед сидів у своїй ложі з газетою і м’яко поглядав на мене, як батько, який відкрив таланти у сина. Газета йому подобалась, хоч я скоротив її назву – «Перегони». Навіщо розжовувати?.. Чи додавати романтики?.. Романтика у такому ділі не допомагає. Тут потрібен твердий чоловічий розрахунок і трохи веселої вдачі…

Купка пацанів щосереди прибігала, розхапувала свіжий тираж і за пару гривень роздавала біля входів у метро. «Перегони» раптом з’явились у людських течках і портфелях, на робочих місцях і на столиках у кафе, у залах очікувань і в дбайливих руках торговок з Бесарабки, заповнили сміттєві урни і забіліли під ногами на тротуарах. Ні-ні, та й хтось почитає, зацікавлено пошкребе маківку, а потім з інтересу згадає тролейбусний маршрут до іподрому. На глядацьких місцях відчутно збільшилось люду. Проект Еда давав реальні результати. Він відчував себе цивілізованим чоловіком, який займається серйозним бізнесом. Це вам не на вокзалі кульки ганяти в стаканчиках. Для повноти Едового щастя я відкрив сайт іподрому, бо за цифровими технологіями було незаперечне майбутнє.

Отоді Ед і запропонував мені вступити на факультет журналістики. Там у нього був знайомий доцент Лозовий, який працював на кафедрі нових ЗМІ й проводив семінарські заняття. Лозовий мене натаскав на іспити, які я успішно склав. Якраз вчасно, бо на осінь 1999 року мій патрон здувся – куріння та непомірне хлебтання кави таки довели його до лікарняного ліжка. Ед Хезерлі сумовито сказав, помираючи, що він у цьому житті все перепробував, аби вибитись на поверхню: і жінок любив, і контрабанду ганяв, і фальшував ставки, і по світу мандрував. Жив у своє задоволення, нікого не питаючись дозволу. А от тепер, на смертній подушці, раптом зрозумів, що мало робив добра. Горе тому, кому нема на що озирнутися. Не йди, Юрію, моїм шляхом… Ед попросив привести до нього нотаріуса і переписав усе своє майно та гроші на сиротинець у Маріуполі, звідки, виявляється, він випурхнув. Я навіть сльозу пустив і подумки подякував дядькові Борисові, що звів мене з таким чудовим чоловіком.

Навчання в університеті – це така нудьга, що розказувати нема про що. Ярмарок марнославства. Лозовий зразу сказав: в універі не вчать писати, тут розширюють інтелект, бо журналіст без інтелекту – це дурний писар у конторці чиновника. Лозовий знав, що казав, бо мав газетну практику і втік із неї у теорію. У Лозового був червоний ніс і сумні очі, як у Сатрапа з іподрому, що постарів. Все було, та загуло. Доцент носив набитий чорний портфель і аж наче перехилявся на той бік. Хлопці жартували, що там у нього не книжки, а зо дві пляшки бурбону, як пальне для машини, без якого він втрачає сенс і потенцію.

Студентська практика мене звела з редактором газети «Сільські обрії» Йосипом Дреботом. Колись Йосип один раз проскочив у депутати парламенту, осідлав ліву хвилю й добився бажаної мети. Мені жаль тих людей, які скуштували влади. Жити так, як до злету, вони не можуть, бо це не по їхніх крилах. І до високого крісла знову не добитись. Не обирають, та й годі!.. Тоді невдахи починають дриґатись і корчити з себе невизнаних лідерів. Йосип осідлав коника (я не можу без іподрому та незабутнього Еда, хоч ти плач!) приватизації землі і розганяв його, прискорював, аби знову вскочити у парламент. Приватизація – це злочин перед селянами, який не простять наступні покоління. Не знаю, коли він останній раз бачив справжніх селян, але на його жорсткому й жовчному лиці завжди палахкотіло вогнище голоду: до слави, до грошей, до реального стейку чи хоча б піци, яку він постійно замовляв у свій кабінет. Йосип запропонував мені покинути навчання або перевестися на заочне відділення, бо йому потрібні молоді й талановиті кадри, а мені нема чого дарма втрачати час. Е, ні, подумав я, нема хап-хап, не для того друзяка Ед мене сюди послав, щоб я відмовлявся від освіти. Та й на кого проміняв?.. На кон’юнктурника, який пробивається до влади.

З Йосипом Дреботом я не порвав, а час від часу їздив у глибинку й писав для його «Обріїв» матеріал, підкидав дровець у суспільну дискусію. Одного разу мою публікацію слухали на парламентському комітеті, звідки повернувся зраділий Йосип. Його акції зростали і він уже готовий був мене озолотити, щоб тільки уклав контракт. Хто зараз на вищу освіту дивиться? А я такий, що вмію дохідливо роз’яснювати. Ніяких обріїв без мене у «Сільських обріїв». Не піддався, закінчив і аж тоді прийшов, хоч у Йосипа ще більше з’явилось на лиці жовчі, бо знову прокатали на вороних (Еде!.. Еде!.. Я за тобою сумую).

Не обрали Дребота в парламент і газета почала здавати позиції. З горем пополам я протримався біля загнаного, але не збитого, Дребота неповних п’ять років. Дискусія про землю то припадала, то розгорталась, а Йосип із нею також. Врешті мені самому набридла ця спекуляція і я полишив бідних селян у спокої.

До сорока двох років, коли мене розбудила мати, встиг заснувати власну інформаційну агенцію і прогоріти, попрацювати кореспондентом «Радіо «Свобода» у Тель-Авіві, прес-секретарем однієї державної установи, що опікувалась іноземними інвестиціями й платила нечувані зарплати, написати роман про лихі дев’яності, дістати відмови у всіх видавництвах, яким пропонував свій опус, одружитись, народити сина і розлучитись.

Якщо бути точним, то ми є Ією не розлучались. Просто Ія одного дня, коли мене носило по кафе, клубах, зустрічах і перемовинах, зібралася, ухопила за руку Ігорка й повернулась до батьків у Бучу. Вона стомилась від моєї непостійності, від недовіри, що супроводжувала кожен мій вихід у нетрі столиці. Я, каюсь, не завжди спинявся перед умовними бар’єрами. Скажу відвертіше – ніколи не спинявся. Жінки, вино й розваги – то спадок, відписаний мені денді Едом Хезерлі. Хоча Ія була для мене на першому місці. Вона – надійний тил, на який можна опертися. А я мисливець. Уполював – і все в сім’ю, щоб не відчувала нестатку. Ія сказала, що їй набридло жити із мисливцем, їй хочеться простого й тихого щастя.

Тато передав мені одну зі своїх рис. Хоча, наскільки я знаю, до мисливства він прилучився випадково. Його шеф Дмитро Вербицький підмовив. За переказами, на телефонній станції тоді було три мисливці – бос, тато і кабельник Северин Нечитайло, у якого руки тряслись. Кабельник мав справу зі свинцем, сидів під землею у люках, видзвонював телефонні пари й зварював муфти. На технічні потреби йому видавали спирт. А за шкідливість - молоко. Він пив те і те… 

У день, коли я метався у порожній квартирі, роздумуючи, як повернути Ію, подзвонила мамина сусідка з Емська.

–  Юрію, добрий день, - вкрадливо сказала, вагаючись.

Тітка Марина працювала вихователем у дитячому садку. Вона була єдиною годувальницею у сім’ї. Чоловік, якого прозивали Семьйон Семьйонович, байдикував без роботи, перебивався дрібними заробітками й не помишляв десь закріпитись, радо щовечора лупив доміно у дворі під будинком. Син Костя, мій ровесник, балабон рідкісний, прогулював школу й тягався зі шпаною на вокзалі, виглядав, що украсти. Років у шістнадцять загримів за ґрати й поволочив свої дні від тюрми до тюрми.

– Юрію, це ти чи не ти? – допитувалась тітка Марина, бо давно не чула мого голосу.

– Я!.. Я!.. – майже по-німецьки підтвердив, тоскно оглядаючи порожню квартиру.

–  Дзвоню, щоб твоя мама не почула, - зразу перейшла до діла сусідка. – Вона ж тобі ніколи не скаже… У неї біда!

–  Яка біда?

Я не зразу перейнявся її тривогою – Ія й син не йшли з голови, роздумував, як їх повернути. Не годиться жити порізно, наче чужі. Не можу я у порожній квартирі бути сам. Мені з неї хочеться кудись утекти на люди. Постарів, чи що?..

–  Доктор виявив пухлину у грудях. Треба робити операцію. А вона сказала, що боїться, - дзвінко доповіла про мамину біду тітка Марина. – Ти мусиш приїхати й втрутитись…

Я приїхав в Емськ і, не зволікаючи, в той же день забрав маму у столицю. Київські ескулапи підтвердили: хвороба існує, стадія загострена. Слід вирізати ліву грудь, прийняти серію уколів хімії. Мама осунулась, змарніла, я її не впізнав. Десь поділась її твердість. Відчувалось, що вона дійшла до тієї межі, коли людина залишає собі мало рішень. Всі турботи, все піклування переклала на мене. Вона слухняно виконувала мої команди. У неї не було сили волі щось змінити. Та й можливостей. Їй залишалось вірити мені й сподіватись на краще. Людина завжди сподівається на краще, навіть у такій ситуації.

– Юрку, ти мене врятуєш? – одного вечора спитала, коли я дрімав біля її лікарняного ліжка.

–  Неодмінно, мамочко! Я підняв на ноги усіх лікарів…

Мама щаслива заснула.

Але стан її все гіршав. Лікарі сумно зітхали й відводили погляди. Нічого вдіяти не можуть, хвороба сильніша. Слід готуватися до найгіршого.

Мама відчула, що відходить. Її бліде лице засвітилось світлом, що линуло десь зсередини, з-під шкіри, ніби вона віддавала останні сили, щоб утриматись на цьому світі. Вона була спокійна й умиротворена. Мама мене жаліла, не хотіла турбувати своїми недугами. Так незручно вийшло, її Юрій мусить перейматись і через неї відчувати біль…

Одного разу отямившись, вона сказала, ніби продовжила давню розмову зі мною:

–  Знайди тата! Він живий!.. Він тебе чекає…

Всі ці сорок років мама уперто стверджувала, що тато живий. Вона серцем відчувала. Просто тато потрапив у непереборні обставини. А татів портрет на столі, як клятва вірності…

 

Розділ другий

Похоронив маму у Києві. Міста прив’язують людей до себе могилами рідних та близьких. Емськ нас нічим не тримав, тільки таємницею татового зникнення.

Коли вмирають найближчі, з’являється відчуття пустки. Серце не вірить у нову реальність, кидається й мечеться у пошуках рідного обличчя. Пам’ять норовливо стріпується і втікає у теплі спогади. Нова реальність, як будинок з наскрізь відчиненими вікнами й дверима, з різкими протягами, відбирає те тепло й суворо виштовхує у вир життя. Не залишайся надовго, бо скорботний будинок зачинить вікна й двері, не випустить. Якщо ти не можеш цього змінити, то йди далі, живи, не окутуй себе горем. Мати не хотіла, щоб я страждав…

Сусідка тітка Марина постаріла й схудла. Вона дивним чином поєднувала в собі чистьоху й нечупару. Завжди вимите й доглянуте помешкання та стара заношена нічна сорочка, в якій могла проходити цілий день і вискочити до сусідів в наопашки накинутому халаті. Сиділа сама у квартирі на пенсії. Скаржилась на чоловіка. Семьйон Семьйонович її обманув. Обіцяв, що ніколи не покине. А взяв і покинув. Грав у своє доміно та й так похилився при всіх набік, ніби заснув. Люди до нього: «Семьйон Семьйонович!» А він ні словечка. Покинув тітку Марину, обманув…

Неспокійна сусідка першим ділом подзвонила в школу й повідомила, що нема їхньої кращої вчительки, померла. Син у Києві поховав. І як то тепер бути? Похорону нема, а вшанувати Настасію Андріївну треба. Директор школи Густав Волошин розпорядився виставити траурний портрет мами при вході. І сам прийшов із купкою колег. Я не знав, як їх приймати. Мовчки тупцював посеред давно чужої для мене вітальні й тужливо гадав, коли це все закінчиться. Потиски рук, поплескування по плечу, обійми, тиха сльоза. Багатьох учителів я знав. І вони усі мені співчутливо шептали, що гарна мама у мене була. А мати десь наче перебувала тут, у квартирі, за стіною, тільки не виходила до своїх товаришів. Замість неї мусив відповідати я…

День відвідувань нарешті закінчився і я залишився сам. Квартира ніби стала меншою. Гнітило непереборне відчуття, що мама десь поряд, тільки не виходить. Ось її сукні, блузи й піджаки. Вона одягалась у школу строго, без кольорових надмірностей. Туфлі при вході, м’які домашні тапочки. У ванні – зубна щітка, аерозолі, духи й гребінь. У гребені заплуталось кілька сивих волосків. На робочому столі – зелена лампа, вкрита в’язаним мереживом, кілька підручників, дві-три ручки. Під склом – розклад уроків. Здавалось, вона згадала, що той розклад неждано помінявся і вибігла, поспішаючи. У кутку стола, під полицею з книгами, портрет тата. Тато для мене тільки тим портретом і обмежувався. Я його не пам’ятав. Мені було два роки, коли він поїхав на своє полювання. З портрета дивився молодий хлопець. М’які чорняві вуса ще не загрубіли, а погляд карих очей бачив за об’єктивом маму, бо світився теплом і любов’ю. Ніби передавав вітання здалеку. Вітання, що не згасало ось уже сорок років. Тато тоді був майже вдвічі молодший від мене. Йому виповнилось двадцять чотири. І прожив він з мамою тільки три роки. Щасливі роки, але дуже короткі.

«Сорок років! Цілих сорок років! Як же його знайду?..»

За цей час стільки подій прогуркотіло у світі! Скільки то треба зусиль, щоб розібрати притиснені часом завали над однією-єдиною людською таємницею?

Я бездумно стояв перед книжковими полицями й згадував, як учила мене мати формувати власну бібліотеку. «Ось на цій полиці склади десять книжок, які тобі найбільше сподобались. Це буде твій золотий запас». – «А якщо згодом мені сподобається інша книжка?» - запитав я. – «У тому-то й сенс! – усміхнулась. – Тоді ти міняєш одну з десяти на нову. Стару ставиш сюди, донизу, а нову – у десятку. І так усе життя. Побачиш, яка в тебе гарна бібліотека вийде!». Я справді захопився маминою грою з книжками. Робінзон Крузо у мене змінився Джонатаном Свіфтом. Потім мандрували з полиці на полицю Гекльберрі Фінн і Дон-Кіхот, доктор Самюель Фергюсон і доктор Кейвор. Я літав у космос разом із Голом Клементом та Артуром Ч. Кларком, закохувався з Сомерсетом Моемом, Француазою Саган і Джейн Остен. Товсті книжки бентежать читачів. Перечитував по кілька разів маленькі романи Енн Ватемаа. Його «Яйця по-китайськи», «Реквієм для губної гармонії» переміщались у мене з полиці на полицю. Я не міг їм знайти місце, бо не осягав. Проте після школи вони остаточно закріпились у золотій десятці.

Іноді книги з нами живуть, іноді вмирають, як люди, коли про них забувають і довго не відвідують. Книги на моїх полицях жили, бо тут чулася невидима присутність мами.

Може це вона сама почала переставляти на моїх полицях прочитане? Бо яким дивним чином тут опинився Достоєвський, якого я не люблю за надмірне знущання з людини?..

Раптом подумки зауважив, що в київській квартирі у мене обмаль книг. Там бідно після втечі дружини з сином. Все залишилось у минулому, ніби у паралельній реальності. І синові Ігорку я не розповів мамин метод. Чому? Утратив віру?.. Почерствів?.. Потонув у буднях?.. Програв азарт на перегонах Еда Хезерлі?..

На антресолях в коридорі я знайшов безліч непотребу, що накопичувався і заповнював собою тісний простір. Електрочайник, що давно згорів. Кілька банок зі сливовим варенням, про які забули. Рулон невикористаних шпалер, який мама відклала про запас. Кілька мисливських журналів зі злиплими сторінками. Мої тенісні ракетки. Чашка з відбитою ручкою і написом: «У день весілля випий повну чашу до дна». Мама випила й сховала її подалі від очей.

І ось нарешті татова коробка, куди мама склала його речі. Два порожніх патрони від берданки. Татові її по знайомству продав начальник Дмитро Вербицький, коли агітував приєднатись до мисливства. Від гільз до цього часу тхнуло стріляним порохом. Позолочений наручний годинник «Cornavin» з червоною зіркою посередині. Стрілки зупинились о восьмій двадцять одна. Секундна стрілка взагалі відпала і прилипла до цифри 6. Корпус годинника подекуди подряпаний, бо позолота була тонка. Тато не взяв його із собою, аби не загубити, бо дуже дорожив ним – мамин подарунок. Дві обручки, виточені із бронзи. Потьмянілі, сірі й непривабливі. Вони вирішили одружитись несподівано. Тато приїхав в Емськ, чим дуже маму здивував. То була осінь, справжня золота осінь. Небо було синє, ніби намальоване ультрамарином. Жовті клени шуміли у високості та під ногами, коли вони прогулювались у Другому парку. Емськ для них обох тоді був невідомим містом, бо мама тільки кілька місяців, як переїхала. Тому й дивувались, чому люди називали гарний парк, з діаметральними доріжками та озерцем посередині, Другим. Виявляється, колись був Перший, але влада його вирубала і на тому місті замостила площу, поставила пам’ятник і збудувала поштамт з АТС, куди пізніше влаштувався на роботу тато. А Другий парк - то був маєток якогось пана, за яким давно час зашумів. Будівлю розібрали, цегла на ній була така, що ще кілька століть простоїть, у фундамент насипали щебеню та піску, зверху заасфальтували. І відкрили на тому підвищенні дитячий майданчик з гойдалками-човнами. Тато гойдав маму, тріпочучи від щастя. Мама відчула, що в неї виросли крила. З того човника вони перебігли у кафе, що називалось «Сторожова вежа». По гвинтовій драбині піднялись догори і в безлюдній круглій залі чарівник у білім фартуху націдив їм з італійської кавоварки «Omnia» неповторної кави, від якої їм світ закружляв, наче в танці. Унизу, щоб не впасти, тато став на одне коліно, подав мамі жовтий кленовий листок й освідчився в коханні. Весілля зіграли через місяць. А обручок не купили. Тоді золоті обручки були дефіцитом, хоч ЗАГС видавав молодятам спеціальні довідки, щоб магазини продавали без черги. Так і з’явилась бронзові.

Тьмяне фото двох хлопчиків у коротеньких штанцях на шлейках. Менший – дядько Борис, вищий – тато. Хлопчики злякано дивляться у фотоапарат, ніби їх мають за щось покарати. Біляві, вигорілі на сонці, чубчики, босі ноги. Чого мама не залишила цю фотографію у сімейному альбомі? Може тому, що тато одного разу сказав, що не любить цього знімка. Вони тоді були у бабусі Варвари, десь на південному Поділлі, у гостях. І тут хтось скомандував: «Біжіть до річки у садок! Там фотограф вас сфотографує!». Тато біг і наступив у коров’ячий слід. Так і став до знімка. Потім, як бачив, кожного разу згадував, хотів ногу витерти…

На самому споді коробки лежала бобіна з магнітофонною стрічкою. Я зачудовано дістав її, змотав розкручений кінець і заінтриговано подумав: «Що на ній записано? Чого мама її зберегла?» Цей викопний раритет нині нікому не потрібний. Молодь навіть не зможе сказати, що це за предмет. Таких магнітофонів уже в побуті нема. Давно замінили цифрові ґаджети. Якби й хотів прослухати, то не вдасться.

Я сидів розгублений посеред вітальні над перебраною коробкою речей і гадав, з чого почати пошук. Надії було мало, але мама так просила. Перша думка, найпростіша: тато просто змився із сім’ї, втік кудись на південне Поділля до родичів. Але це так само було неймовірно, як і те, що з ним утекли два напарники – начальник АТС і кабельник. Індивідуальні причини зникнення тата слід відкинути зразу. Необхідно скласти план пошуку, хоч і нехіть бере. Як можна знайти людину через сорок років?..

Йосип Дребот навчив мене журналістських розслідувань. Тож забив у свій план кілька початкових пунктів. Перший. Познайомитись із колом родичів учасників мисливської вилазки Дмитра Вербицького і Северина Нечитайла. Може щось пам’ятають. Може хоч скажуть, до кого, куди, у яке місце поїхали. Озеро Біле довге й велике, лісове, там береги без під’їздів, тільки кілька грузьких доріг виводять до нього. Хтось мусив їх приймати, зустрічати, бо вони вперше туди подались. Другий пункт. Чим закінчилось кримінальне розслідування, адже воно було відкрите. Мама розказувала, що приходила міліція, опитувала її і сусідів. Чи залишилось щось зі старих радянських архівів? Може спалили, як непотріб, та й забули. Хто вів розслідування? Чи живий нині?.. Третє. А що третє?.. Третє буде випливати з перших двох. Я вирішив, що план із двох пунктів, це тільки начерк для заспокоєння совісті. А далі буду імпровізувати по ходу п’єси.

Магнітофонна бобіна знову потрапила на очі.

Я зітхнув і підійшов до домашнього телефону. Там лежав списаний, переписаний, потріпаний довідник. Знайшов номер однокласника Вітька Копиленка. Вітько завжди був мій Санчо Панса, тягався зі мною у всіх пригодах. Ми дружили десять років шкільного життя і ніякі прикрощі та хлопчачі сварки не могли нас роз’єднати більше, ніж на кілька днів. У Вітька була одна прекрасна риса – він не поспішав, на відміну від мене, говорити. Подумає, посопе, позволікає, а потім може що й скаже. Бо якби він так само, як і я, запалювався, то нашій дружбі давно б настав фініш. Щоправда, як на нинішній стан, про дружбу не варто казати, бо останній раз ми зустрічались років п’ятнадцять тому, коли Вітько приїжджав у Київ. Я його повів на іподром, з барського плеча підказав, на якого коня поставити. Ми ті виграні гроші зразу ж і прогуляли у гуркітливому кабаре на Червоноармійській…

– Привіт, друзяко! Пізнаєш?..

– Тебе не впізнаєш, - ствердно засопів у вухо Вітько. – Чув, чув. Твоя мама… Співчуваю…

– Треба пересіктись. Кажи, де?..

– Чого довго гадати? – хихонув однокашник. – Давай у ресторані!..

Ресторан «Самограй» відкрили на пошті. У зв’язку зі збитковістю її обскубли з усіх боків. Внизу прорубали у вікнах двері для кількох магазинів, навіть прокуратуру помістили на другий поверх. І для ресторану місце знайшлося.

Побачив Вітька ще від входу – огрядний, з пивним черевцем, він сунув, як бульдозер, ледве лавіруючи поміж столами. На майці через усі груди напис «Streetball», хоча, судячи по фігурі, він був такий далекий від спорту, як я від розуміння, навіщо з ним зустрічаюсь.

– Кава, віскі, содова? – на американський манер запитав друга.

– І пожерти також! – не підтримав мій швидкий варіант Копиленко.

Щось у ньому змінилось. Я за ним спостерігав, поки ми їли, пили й вели легку балаканину, всіляко уникаючи згадок про маму. Вітько весело розповідав, що збив бригаду будівельників і виконує замовлення багатіїв, та не тільки в Емську, але й по всій країні і за кордоном. Його бригада славиться ретельністю і високим рівнем виконання. Ну, і відповідно, має гарні заробітки, не бідує. Це взагалі-то дивний збіг, що застав його вдома, бо він приїхав на день народження дочки, подарував їй і зятеві путівку на Балі. На завтра Вітько готується летіти у Лодзь, де залишив своїх хлопців. Я нарешті визначився з тим, що непокоїло: друг більше розмовляв, аніж я. Він був упевнений у собі, енергійний, цілеспрямований. Якраз те, чого мені бракувало. Санчо Панса пропав, з’явився бульдозер, що пре напролом.

– Друже, підкажи – де міг би прослухати оцю плівку? – м’яко перебив його нескінченні тиради.

– Хм… - збився з думки Вітько і взяв бобіну, пооглядав її. – Де ти це чудо техніки розкопав?

– Не важливо, - уникнув я деталей. – Хочу послухати, що на ній записано.

– Таку штуку можна прокрутити, - задумався на хвилю друг, - на тому боці. У Середи! Він тримає лавку антикваріату…

На тому боці – це значить, за автострадою. Наш Емськ розрізали, ніби яблуко, шумливою магістраллю, що бігла в один край до Львова, а в інший – до Кишинева. Хтось так мудро спланував, прокладаючи трасу. З одного боку залишилась влада, поліція, пам’ятник із поштою та кілька банків і шкіл, а з другого – вокзал, аеропорт, театр, бібліотека й заводські труби. Висотки, щоправда, як зуби дракона, почали рости з обох боків. Що вже не робили – розв’язки, з’їзди, мостові й підземні переходи, а розрізане яблуко стулити докупи не змогли. І люди почали перепитувати: «Ти з того боку?».

Ми пішли «на той бік». Лавка антикваріату розташувалась у двоповерховому будинку, який ще пам’ятав часи польських магнатів. Старий будинок глядів сумними вікнами на шумливу автомагістраль і дрімав у сонячному мареві. Дзвінок над головою калатнув, коли ми зайшли, але до нас ніхто не визирнув. Я вчув запах розплавленої каніфолі, що линув із прочинених дверей у стіні, завішаній різноманітними годинниками. Це була таки справді антикварна лавка, лише тісненька. В ній не було вільного місця. Навіть на підлозі біля різьблених шаф, буфетів, бюро, крісел, пуфів, скринь, тумб стояли без порядку розставлені гасові лампи, газетниці, мідні ваги і бронзові кавомолки, свічники й небачені телефони, глеки й вишукані гачки для ключів. Вітько вдарив долонею по дзвінку на прилавку.  

До нас вискочив лисий чоловік із борідкою та окулярами на лобі – він щось паяв у майстерні і видно присвічував собі лампою, бо мружився й придивлявся до захожих. Його вправні пальці поскакали по прилавку, ніби перевіряли, чи вся дрібнота на місці. Власник очевидно тримав лавку не стільки для бізнесу, як для пристрасті.

– Що бажаєте? – запитав увічливо.

– Ось він, - показав не мене, як на без’язикого, рішучий Вітько. – Має касету. Хотів би послухати її…

– Ага!.. Ага! – жваво взяв у руки мою знахідку антиквар. – «Свема»… Номер вісімнадцять. Упізнаю. А чи знаєте ви, панове, хто першим і коли здійснив магнітний запис звуку?

І оскільки ми промовчали, то він сам продовжив, вийшовши з-за прилавка.

– Де ж він у мене стоїть? Он там, біля вікна, - показав на магнітофон «Юпітер», оздоблений деревом. – Шановний, будь ласка, подайте його сюди!

Вітько розгріб ногою дріб’язок, що перепиняв шлях, ухопив міцними руками апарат і поклав на середину лавки.

– Ось так, - любовно погладив антиквар свою цінність. – Зараз ми його включимо у розетку, намотаємо плівочку… Дві доріжки. Тут може бути багато записів… Вперше записав звук на стальну дротину данський фізик Поульсен. Ще в 1889 році. Він назвав свій винахід телеграфоном. Пристрій працював із телефоном. Щось подібне до сучасного автовідповідача…

Бобіна закрутилась, «Юпітер» зашипів, ніби на плівці нічого не було. Ми стояли мовчки й чекали, може те чудо техніки оживе. Й воно ожило! Голосний звук раптом увірвався у тісну лавку, як вітер, що поривно відкрив вікна й двері.

There’s a lady who’s sure

All that glitters is gold

And she’s buying a stairway to heaven.

When she gets there she knows, if the stores are all closed

With a word she can get what she came for.

Ooh, ooh, and she’s buying a stairway to heaven.

Чистий дзвінкий голос під розливи флейти та перебори гітари співав про дивну юну леді, яка стверджує, що має багато золота, бо золото все, що блищить. І вона купить сходи в небо. Коли приїжджає туди, вона знає, що всі магазини закриті, але словом може отримати те, за чим приїхала. О-о-о, о-о-о, і вона купує сходи до неба!..

– «Лед Зеппелін»! – випалив старий і захитав у такт головою. – Свинцевий дирижабль!.. Група моєї молодості!..

There’s a sign on the wall

But she wants to be sure

’Cause you know sometimes words have two meanings.

In a tree by the brook,

There’s a songbird who sings,

Sometimes all of our thoughts are misgiven.

Ooh, it makes me wonder, ooh, it makes me wonder.

Відверто кажучи, переродження старого мене здивувало. Він заусміхався до нас, ніби зустрів давніх друзів. Я ніколи не цікавився цією групою. Нині за «Дирижаблем» сумують тільки такі невиправні ретрогради, як цей Середа-антиквар. Тато теж, виходить, любив цю мелодію. Мама розказувала, що єдиним статком, який він привіз із робітничого гуртожитку в Миколаєві, був магнітофон «Дніпро». Це на ньому батько часто слухав мелодію про дивну леді, яка бачить на стіні знак, але вона хоче бути впевнена, тому що слова іноді мають два значення. На дереві біля струмка співоча птаха співає й іноді наші думки навіюють лихі передчуття. О-о-о, як це дивно! О-о-о, як це дивно!..

– Хлопці, ви знаєте, від чого здох соціалізм? – помолоділими очима без окулярів глянув на нас колекціонер. – Від ось такої магнітної бобіни!.. Сміливці з-за кордону привозили записи, у підпільних студіях розмножували. А далі… А далі… Всі співали разом із Робертом Плантом. Перебирали струни вслід за Джіммі Пейджом. О-о-о, як це дивно!..

There’s a feeling I get

When I look to the west,

And my spirit is crying for leaving.

In my thoughts I have seen

Rings of smoke through the trees,

And the voices of those who standing looking.

Ooh, it makes me wonder,

Ooh, it really makes me wonder.

Я дивлюся на захід, і на серці туга. І ридає душа, рвучись на волю. Наяву, як у сні, кільця диму у листі. Голос і очі з давнім болем… О-о-о, як це дивно! О-о-о, як це справді дивно!

Мама продала татів магнітофон через кілька років, як він пропав на полюванні. Не могла на нього дивитись і плакала. Кожна татова річ у мами викликала сльози.

Роберт Плант замовк і Джіммі Пейдж полетів на гітарі під небо. Грав за цілий оркестр. Мелодія окутувала серце й наповнювала якоюсь дивною задумою й смутком. Пісня розповідала про кохання, що проривається через віки й відстані, про пристрасті, що стають легендою й проростають крізь час, а душі підіймаються сходами до небес.

І раптом мелодія урвалась. Плівка знову зашипіла, наче хтось стер запис.

Ми розчаровано втупились у бобіну, що крутилась.

– Алло! Луїза! – озвався з магнітофона несподіваний чоловічий голос. – Як там на сьогодні? На старому місці?..

– Не знаю, - відповіла жінка, вагаючись. – Мого нема. Десь поїхав… Але я не можу. У мене голова болить…

– Що ти вигадуєш? Яка голова?..

– А ти не знаєш, коли у жінок голова болить? – зі знущанням перепитала незнайомка. – На мене червоні цигани напали… Як тобі ще сказати?

–От не везе! – зітхнув чоловік й по паузі запропонував. – Давай хоч так зустрінемось. Вип’ємо кави…

– Зайвий раз ризикувати? Ти забув, ким мій працює? – жінка обірвала розмову й кинула трубку.

У магнітофоні запікало.

Я натиснув на кнопку «Стоп» і перекрутив стрічку назад. Знову прослухав коротку розмову. Жінка і чоловік, очевидно, коханці, обговорювали побачення, але вона відмовилась через інтимні обставини. У неї чоловік підозріливий і працює тим, кого слід боятися. Хто записав цю телефонну розмову прямо посеред гімну кохання? Тато, який любив цю мелодію без ума? Чи хтось інший, ухопивши першу-ліпшу бобіну, що потрапила у руки?.. Запис зроблено якісно. Не виключено, що на самій телефонній станції. Мама колись розповідала про ті часи та про татову роботу. Щоб улаштуватись на АТС, потрібно було дати підписку про нерозголошення державної таємниці. КДБ контролювало зв’язок, як невичерпне джерело інформації. Начальник великої АТС, наприклад, мусив затверджуватись у Києві, проходити спеціальну перевірку та з десяток співбесід. І то не кожен проривався крізь ті загороди. Дмитро Вербицький прорвався і мусив закривати очі на прослуховування і запис телефонних розмов. Держбезпека в дискусії не вступала. Затвердили – мовчи й виконуй…

Ми прогнали плівку від початку до кінця, перемикали доріжки, але більше записів не виявили. Стрічка була порожньою.

Хто зробив цей запис розмови коханців? І чи потрібен він мені для розшуку батька?..

– Обірвали, - прикро мовив посмутнілий антиквар. – Така була… гарна мелодія. Так високо… дирижабль літав. Я задовольнив вашу цікавість?

– Задовольнили, - кивнув я і включив перемотку, щоб забрати бобіну. – Дякую!.. Ви часом не знаєте, чиї це були голоси?

– Дивне питання. Звідки мені знати, що ви принесли?.. Я можу тільки здогадуватись і робити поверхові висновки. Пісня обривається записом телефонної розмови. Де-небудь цей запис не зробиш. Скажімо, на сходовому майданчику… З такою котушкою. Це стаціонарний запис. Або у квартирі, або… Не знаю. На телефонній станції.

– Пане Середа! А, може, ви чули щось про пропажу трьох працівників телефонної станції у далекому сімдесят восьмому році? – я згадав про свій план і почав його виконувати, не дивлячись на нетерпіння Вітька, який уже стояв біля дверей лавки. – Друже, ти можеш іти. Я з люб’язним паном ще поспілкуюсь…

– Як знаєш, - із жалем знизав плечима однокашник. – Я мушу поспішати…

Вітько утонув у шумі автостради.

– Сідайте, - показав господар на раритетне крісло, що стояло позаду мене. – Сідайте, нічого з ним не станеться… Чого ви питаєте про цю давню історію?

– Я син одного з пропалих. Юрій Холоденко…

– Каву будете пити? У мене там, - старий кивнув на прочинені двері, - є відмінна кавоварка на піску…

– Дякую, але не хотів би вас обтяжувати, - старовинний стілець скрипнув піді мною, я сів. – Може просто поговоримо?

– І поговоримо, і кави вип’ємо! – охоче погодився господар і сховався у каніфольному сутінку.

Через кілька хвилин повернувся і поклав тацю з двома чашками та цукерницею на прилавок. Деякі люди вміють створити затишок у будь-яких обставинах. Лавка старовини наповнилась запахом кави й тепла, дідок із посвітлілим лицем зняв окуляри й гостинно запросив пригощатись. Він від самотності нудьгував, а тут ось з’явилась нагода згадати молодість. Пригладив сиву борідку й сів навпроти.

– Даруйте, як вас звати? – запитав я.

– Павло Антонович, - охоче відповів. – Дехто нарікає на тодішню владу, що утискала. Я вам скажу так: може й утискала, кого вважала за потрібне. Бо лукава була. Брехлива. Ну, а що зараз?.. Зараз нікого не утискають і порядку нема. Чи може лукавства менше? Брехні?.. Хоча… Це дійсно два різні світи… На молоді роки гріх нарікати. Люди стараються жити й радіти за будь-яких обставин. Я працював друкарем, газети друкував. Пам’ятаю, метранпаж, білорус, приклеїв догори ногами фотографію. Начальство йому дорікає, тицяє газетою, а він бурмотить: «Ну й що такого? Пташка в речку смотрит…» Він сплутав мови й говорив суржиком. Першого травня, через п’ять днів після вибуху Чорнобиля, ми вийшли на демонстрацію з нагоди дня солідарності трудящих. Ми були солідарні з усіма, тільки самі не знали, що йдемо з транспарантами під радіоактивним дощиком…

– Павле Антоновичу, що ви пам’ятаєте про зниклих мисливців? – навернув його до мети свого візиту.

– Був такий… ексцес. Загадковий.

Антиквар на хвилю замислився, згадуючи, й скрипнув старовинним кріслом. Дивився на мене з неприхованим інтересом. І було не зрозуміло, чи хоче щось повідомити, чи просто поговорити, вдовольнити свою старечу цікавість. Я для нього був несподіваним візитером.

– Говорили, що троє мисливців пропали у Краснянському лісі, біля озера Біле. Але в нас знаєте, як?.. Поговорять, подивуються, а потім забувають… Час накриває новими подіями. Найпоширеніша була версія, що утонули.

– Утонули? – здивувався я. – Тато вмів добре плавати.

– Бувають обставини, коли вміння не допомагає, - співчутливо заперечив Павло Середа. – Човен перевернувся, ударився головою об борт… Амуніція намокла, важка. Або заплутались у браконьєрських сітках. Того ж добра вистачало у будь-які часи…

– Ви серйозно?.. Усі троє втопились?

Я не міг сприйняти його версію, бо вона здавалась дуже простою. Приїхали з вечора на озеро, отаборились, переночували. Машину залишили в лісі. Сіли вдосвіта у човен. Туман укутав усіх, нічого не видно. Берега не видно, неба нема. Вирушили у білу тьму… Як же без берега? Як же без неба?.. Хтось оступився, човен перевернувся й накрив їх у холодній воді. Почали борсатись, заплутались у рибацьких сітках. Але тут виникають сумніви. Човна не знайшли. Тіл не виявили. Жодних речей у воді. Жодних слідів на березі. Припустимо, приплив браконьєр, витягнув одне тіло, друге, злякався і втік. Там велика глибина, кажуть, озеро має карстове походження. Дно намулисте, могло утягнути у себе, сховати. Та куди поділась машина? Постояла кілька днів на узліссі, потім випадкові люди знайшли її і вкрали, розібрали на запчастини?.. Захопив злочинець, щоб приховати сліди свого злочину?.. Машина тоді була великим дефіцитом.

У мене зразу виникло кілька питань. Чи шукали їх водолази?.. Чи залишились сліди від авто?.. Від ночівлі?.. Де взяли човен?.. І чи взагалі хтось складав маршрут їхнього можливого пересування? Жодного факту, який би підтверджував цю версію, нема. Є залізний факт: троє чоловіків у п’ятницю, 22 вересня 1978 року, виїхали на полювання і додому не повернулися.

– Раджу вам звернутися до капітана Іларія Шамана. Він тоді вів розслідування, - допив каву і звівся Павло Антонович, тоді взяв з полиці амбарну книгу й почав гортати. – Десь тут був у мене його номер телефону… Він на пенсії. Теж захопився колекціонуванням. Тільки холодною зброєю. А мені тут ці… колючі й різальні… не підходять. Тому у нас не зрослося. Бачив його якось на барахолці. Походжав…

Я подякував і вийшов. А старий меломан услід промугикав: «Сурма покличе тебе у дорогу. Послухай, леді, пісню вітру. Адже, як відомо, на вітерці сходи лежать. О-о-о, як це дивно!..»

 

Розділ третій

Капітан Іларій Шаман чекав мене у «Сторожовій вежі» й знічев’я розглядав круглу залу навколо гвинтових сходів. Бармен поклав перед ним каву та келих із віскі. Старий вагався, міркуючи, з чого почати. Кондиціонер ганяв йому рідкий чубчик на тім’ї. Лице було сіре й невиразне, ніби кілька разів випрана і не пропрасована марля. Таке лице промайне – не запам’ятаєш. Зустрів би його другий раз, не признав. І тільки живі очі, з прижмуром, чіпкі, допитливі, блискучі, видавали в ньому старого детектива. Бармен відірвався від своїх склянок, які механічно перетирав, і, не питаючи згоди, поклав переді мною чашку кави. Бізнес є бізнес, заклад не може існувати без прибутку…

– Люблю посидіти в такій залі сам, - буркнув капітан і блиснув розумними очима. – Тихо, як після свята… Це ти мені дзвонив?

Іларій Шаман розповів, що та давня справа засіла йому у душу німим докором. У кожного справжнього слідчого є така історія, над якою він буде міркувати до скону віку й відчувати присмак поразки. А він не звик до поразок і це його довго гнітило. Пропали троє чоловіків. Зразу здавалось, що швидко розслідує їхнє зникнення. Це ж не голка в сіні, а троє здорових, активних мужиків. В цивілізованому краю жили, де діяли радянський закон і соціалістичний порядок. Опитав родичів, усіх можливих свідків. Компанія збиралась цілий тиждень, тільки й розмовляли про поїздку. На Білому гніздились хмари качок. Один постріл – і десяток на воді тріпаються. Туди їздили постріляти звідусіль. Прямо мисливська Мекка це Біле озеро. Про нього є гарна легенда. Двоє закоханих - Любка і Яким - утекли від батьків, які заборонили їм побратися. А батько Якима був злим і упертим. Він послав за дівчиною й сином погоню. Дівчину мали вбити, а сина привести додому. Закохані обнялись посередині поляни і чекали на погибель. І раптом земля під ними розійшлася й на поверхню вдарила вода. Залила пів лісу й утворила величезне озеро з білим і чистим піском. Той пісок завжди сяє серед зелені, ніби золотий…

Поїхали «Жигулями» Дмитра Вербицького. Начальник АТС був запеклий мисливець. Балагур і весельчак, все йому легко давалось. У свої неповні сорок років мав машину, квартиру, дружину й двох дітей. Жінка працювала касиром у магазині. «Жигулі» Вербицького дратували заздрісників, бо він приварив блискучу вихлопну трубу з нержавіючої сталі, простий сигнал поміняв на музикальний. Жовті «Жигулі» Дмитра упізнавали на кожній стоянці, на всіх зібраннях. При цьому начальник АТС умів зберігати відстань з підлеглими і не поводився запанібрата. Так собі, легка молодіжна зухвалість, бравада, що проглядали крізь намагання бути солідним. Не було в його поведінці нічого підозрілого.

Другий учасник поїздки Северин Нечитайло теж не викликав ніяких підозр. Роботяга, який не вилазив з люків телефонних мереж. Самотній. Дружина з дочкою задовго до трагедії покинули його, переїхали на Уманщину. Набридло їй п’янство Нечитайла. Северин, кажуть, хоч мав трясучі руки, але мітко цілив у дичину, точно уловлював момент, коли натиснути на курок. Кілька разів його приводили у медвитверезник за буянство. Але Дмитро з роботи його не звільняв, хоча за негласними приписами це слід було зробити. Кабельник – рідкісна професія. Молодого навчити цього діла – кілька років знадобиться. Та й не кожен молодий полізе у підземелля, у бруд і задуху, перебирати телефонні пари й паяти свинець. Тому Вербицький вичитував Северина і вкотре ставив йому на вид, знімав премії й доплати. Але, як відомо, горбатого могила справить…

При цих словах Іларій Шаман допив другу порцію віскі й задумливо поглянув на бар. Я замовив ще. Він дрібно прицмокував і ганяв рідину за щокою.

– У мене собача кров, - завважив мій скептичний погляд й усміхнувся. – Без міцного не можу…

Третім учасником поїздки був мій батько, Петро Холоденко, молодий працівник, який уперше вирушив на полювання. Про нього відомо, що він переїхав з Миколаєва, де теж працював на заводі телефоністом. Дмитро Вербицький продав йому стару берданку. Про Петра Холоденка всі казали, що він дуже закоханий у дружину Настю, яка працювала вчителем. І не хотів їхати, як відчував щось. Та проти начальства не попреш. Начальство вирішило залучити його до своєї компанії.

Виїхали у п’ятницю, по полудню, приблизно о шістнадцятій годині.

І далі їхній слід простиг.

Іларій склав орієнтовний маршрут поїздки. До озера вісімдесят дев’ять кілометрів. Туди одна дорога – через поля й ліси. Не густозаселений район. Зразу за Емськом село Ярове. Там далі – ще одне, вже в самому Чорному лісі. Красне називається. Як і ліс – то Краснянський, то Чорний. Люди часто плутають, як називати. По дорозі ще є столярний цех, що пиляв і досі пиляє колоди. Трохи вбік, кілометрів за п’ять – Краснянський психоневрологічний диспансер, в який звозили звідусіль ненормальних. Диспансер до цього часу функціонує, хоч відчутно занепав. І найголовніше – кінцева точка маршруту. Краснянське лісництво, де мисливців чекав лісничий Тимофій Духович. Він стверджував, що компанія до нього не доїхала. Хоч виглядав мисливців і відкрив шлагбаум. На жаль, через кілька років лісничий помер, тому частина таємниці зникла безслідно. Іларій коло нього крутився днями й ночами. Випитував, зіставляв, винюхував, але нічого не добився. Тимофій клявся, що чоловіки не доїхали. Сам здивований і ходив на пошуки. Дмитро Вербицький його давній знайомий, тож не міг заблудитись. Передзвонив за день перед поїздкою, повідомив, що прибуде з компанією, зустрічай.

Капітан обійшов, облазив увесь зарослий кущами й очеретами, нерідко непрохідний, берег озера Білого у пошуках слідів. Зустрічався з мисливцями, присідав до вогнища, розпитував, навіть ночував. Ні, ніхто не бачив, не помічав пропалих «Жигулів» із блискучою вихлопною трубою. Не полінувався опитати жителів ближнього Ярового і дальнього Красного. Й там не бачили жовтої машини, ніде коло сільмагу не ставала, нічого чоловіки не купували, ні з ким не розмовляли. Хоча в Красному один суб’єкт, якому нема віри, бо брехун і крадій курей, похопився було, що чув незвичний сигнал з дороги, але це тільки один-єдиний, непевний, штришок, не підтверджений більше ніким, що «Жигулі» проїхали через село.

З усіх цих обставин випливають кілька версій. По-перше, чоловіки могли між собою пересваритись. А що у кожного в руках була зброя, то могла розв’язатись бійня. Один, котрий вижив, сховав трупи й авто, а сам подався навтіки. Версія довгий час існувала, як робоча. Та капітан Шаман не знайшов і натяку на те, що між чоловіками могла спалахнути чорна блискавка. Ні побутові, ні робочі моменти не показували, що між ними міг тліти потенційний конфлікт. Начальник АТС не з дурного десятка, ерудований, досвідчений керівник. Не взяв би із собою напарника, на якого не можна покластись. А з другого боку, бійня, стрілянина на дорозі не могла не залишити бодай найменшого сліду. Постріли почули б грибники, проїжджі. То тільки здається, що в порожньому лісі нікого нема. А під кожним кущем може сидіти зайчик, що вміє говорити. Десь мусили бути загублені гільзи, залишитись плями крові. Маленька війна завжди зоставляє великі докази. Нічого цього не знайдено.

Версія друга, теж робоча. По дорозі могла статися аварія, конфлікт з іншою машиною. Чужинці перемогли й замели сліди вбивства. Але це також зі сфери фантастики. Хлопці з Емська були озброєні до зубів. Не в кожній зустрічній машині знайдеться така команда, що переможе мисливців. Конфлікт на дорозі не витримував критики, хоч теж був перевірений старанним Іларієм. З цього розряду й конфлікт з іншою мисливською компанією на березі озера. Там теж міг пролунати трагічний постріл, невлучний, що зачепив людину. Але маленька війна, якби така була, і тут не пройшла б без наслідків. У ту пору мисливцями були засіяні всі береги Білого. Хтось би неодмінно побачив і почув перестрілку.

– А як щодо утоплення? – нагадав я старому слідчому ще одну версію, спостерігаючи, як міліють його келих і чашка з кавою.

– Перевірили, - запевнив капітан, блиснувши на мене абсолютно тверезими очима. – Приїжджали водолази з Летичівського водосховища. Тиждень пірнали з кількох країв, нічого не знайшли. Ну от скажи, хіба можуть утонути безслідно троє дорослих чоловіків? Всі човни на місці. Вони, до твого відома, у той час були на обліку. Кожен крок тоді фіксували, кожен пчих і кашель. Не те, що тепер. Туберкульозників розвелось, дихнути боїшся… Хоча мені вже байдуже. У мене печінка гуд бай волає. Оце об’явився ти, то й подумав: треба закінчити не завершену справу. Щоб не залишати боргів.

– А як відносно того, що таки провалились? – я перебирав варіанти, нехай найбезглуздіші. – Там же є покинуті хутори. Їхали машиною, провалились у криницю…

– Теж перевірили. Військові із собаками облазили кожен закут. Нічого не знайшли…

– І що?.. Більше ніяких версій не виникало? – я розчаровано випрямився, поглянув на бар, чи не замовити ще кави.

– Виникало. Аякже!.. НЛО їх украло, - усміхнувся капітан Шаман. – Непізнаний летючий об’єкт… Тоді, знаєш, теж проскакували такі розмови.

– А в столярному цеху розпитували?

Іларій був і там. Не полінувався навідатись і до психів. На час гіпотетичного проїзду мимо цеху мисливської компанії підприємство уже не працювало. Закінчилась зміна. Того дня, у п’ятницю, після роботи до пізнього вересневого вечора залишились майстер і сторож. Шаман уже не пам’ятає їхніх прізвищ, але може підняти свої записи. Майстер оформляв папери на готову продукцію, а сторож тільки-но приїхав на велосипеді з Красного. Там шість кілометрів від села до цеху. Дорога не дуже завантажена, пустинна. То якби жовті «Жигулі» їхали, вони б неодмінно обігнали велосипедиста. Цього не сталося. Жодне авто впродовж усієї поїздки сторожа не наздогнало. Майстер теж нічого цікавого не сказав. Він думав, що капітан заявився в цех з перевіркою.

За п’ять кілометрів - роздоріжжя. Направо – до лісництва, до озера. Наліво – до Краснянського психоневрологічного диспансеру. Слідчий навідався і туди. Висока кам’яна огорожа із колючим дротом по горі, громіздка металева брама, що розкривається повільно, з гуркотом, вартові у будці, ніби військовий об’єкт охороняють. Іларій психів не любив. Від них можна чого хоч чекати. Тут власне й тримали тих, котрі здійснили важкі злочини, але неосудні за висновком медичної комісії. Капітана там зустріли насторожено. Начальник охорони, теж капітан, Нефьодов посидів із ним на лавці під огорожею, покурив, поговорив. У лікарні все заґратовано, замкнуто, перегороджено на секції й бокси, розписано по хвилинах, зарегламентовано так, що звідти пташка не вирветься. Капітан Нефьодов любив порядок на роботі. Ось тільки чоботи в нього були забруднені, нашвидку витерті. Пройшло три дні із часу зникнення мисливців, тож Іларій звернув увагу, але не напружився. Може служака обходив зовні свою територію та й забруднився. А тепер ті замащені чоботи йому час від часу зринають в пам’яті й непокоять, але чим – не зрозуміло. Ну, забруднив, подумаєш. Осінь все-таки, накрапали дощі. У нього не було жодних підстав підозрювати Нефьодова у чомусь протизаконному. А всередину не пустили. Потрібен був дозвіл спеціального відділу КДБ. На такий дозвіл слід було подати вагомі аргументи й підстави. Начальник міліції полковник Сахно на несміливу пропозицію Шамана відвідати диспансер, покрутив пальцем біля скроні. «Ти шукай пропалих, а не в дурку залазь!» - гаркнув у відповідь.

Шаман шукав, але щодень зневірювався. Ніби невидима сила вирвала серед дороги жовте авто і воно безслідно зникло. Жодних натяків на обставини злочину, ані найменших речових доказів, фактів, мотивів, за які можна було ухопитись. Полковник Сахно лютував і погрожував розжалувати у званні та вигнати з роботи. Кричав, що таких дубів, як Іларій, до слідства на гарматний постріл підпускати не можна. Пропив увесь мозок і нюх, не може розкрити елементарного діла. Іларій мовчав, бо не мав що відповісти. Не в п’янстві суть, а в тупику, з якого не було виходу. Зрештою, полковник його відсторонив від справи і передав слідство молодому лейтенанту Михайлові Збруєву. Збруєв теж нічого не добився і років через два кинув справу в архів як безнадійну, до кращих часів. Зате почав рости у кар’єрі. До часу, коли прийшов до влади Горбачов, став майором і заступником полковника Сахна. Але тоді ж полковника відправили на пенсію, а Збруєв сам звільнився з міліції. Подався у бізнес. Зараз керує великим будівельним холдингом у Києві.

То були нелегкі часи. На Іларія насідав не тільки полковник Сахно, але й партійне начальство. Загадкове зникнення мисливців розбурхало людей, вони перешіптувались і нарікали на владу, яка не може розібратися. Шаман своїми розпитуваннями тільки додавав масла у вогонь. На межі розвалу СРСР запалали вогнища на задніх дворах міліції, КДБ, партійних органів. Палили все, що під руку попаде. Справа мисливців також згоріла…

– Ви припускали, що мисливці змінили маршрут і не поїхали на озеро Біле? – я тамував у собі розчарування й усе ще шукав, як оживити давню справу.

Капітан Шаман узяв на сусідньому стільчику теку, дістав звідти карту й розкрив її на столі. Я звівся, щоб краще бачити, куди веде грубий ніготь слідчого.

– Ось цей шлях – від Емська до Білого. Я його сходив, можна сказати, пішки. Всі вісімдесят дев’ять кілометрів… А тепер дивись, куди тут ще можна було звернути. З точки зору мисливців…

Ніготь посунувся по карті у протилежний бік. За кілометрів п’ятнадцять від міста знаходився рибний заказник. Туди теж їздили полювати. Але винятково начальство. Заказник під охороною, з білетами, пропусками й перегородженими, замкненими проїздами. Іларій і цей варіант припустив. Походив там, порозпитував, чим дуже розгнівав полковника Сахна, якому тут же подзвонили. Але ніякий гнів не утримав би слідчого від подальших пошуків, якби він знайшов хоча б найменшу зачіпку. Начальство – начальством, а уражений гонор важливіший. Не було у заказнику пропалих мисливців. Не з’являлись вони там…

– Навіщо ти ворушиш цю давню справу? – запитав мене слідчий і склав карту.

– Вам яку відповідь дати? Ту, що зразу прийшла на язик, чи ту, яка заготовлена?

Я був невдоволений і дразливий. Шаман розповів про свою поразку і тим самим навіяв мені почуття безнадії. Пройшло сорок років, як тата нема. Ціла епоха. Виросло нове покоління. Хто сьогодні що пам’ятає про той далекий час? Багато свідків повмирало. А ще більше так і не були знайдені.

– Не відповідай. Все зрозуміло, - зиркнув на мене прижмуреними очима Іларій. – Пережите не знімеш, як пальто. І не повісиш на вішалці. Поклик крові… О, як би я хотів тобі допомогти!

Я попросив його, щоб познаходив телефони усіх родичів начальника АТС Вербицького і кабельника Нечитайла. Хочу з ними поговорити. Може щось згадають таке, що мене зацікавить, про що не здогадувались тоді, по свіжих слідах. А тепер по-іншому подивились.

– Правильно. Я теж над цим думав, - похвалив мене капітан. – Чоловіки пропали ще в Емську. Тільки не в буквальному розумінні. У фігуральному… І потягли за собою в дорогу якусь… велетенську проблему. Біду, що їх знищила у путі.

Версія цікава, потребує перевірки. Я попросив розшукати інформацію про того Нефьодова, який не пустив його в диспансер і про головного лікаря. Далі йому в список потрапили полковник Сахно, лейтенант Збруєв і майстер зі сторожем зі столярного цеху. Я пообіцяв, що оплачу його послуги. Він скривився, ніби я запропонував щось недоречне.

– Чи, може, звернутись у поліцію? – запитав я, роздумуючи, як діяти далі.

– Сучасні поліцейські… члена у матні… не можуть спіймати, не те, що убивцю, - скептично оцінив своїх наступників капітан.

Ми попрощались, потиснувши руки. Іларій сказав, що завжди буде радий мені допомогти, бо відчуває невиплачений борг. Він залишився у «Сторожовій вежі», а я вийшов надвір, до гойдалок-човників, які тихо поскрипували у небагатолюдному парку.

 

Розділ четвертий

Повечеряв у ресторані «Голубий силует», з трудом прочитавши меню у холодному голубому світлі, що тут панувало всюди. Господарі ресторану шукали свій неповторний почерк і зупинились на фішці зі світлом. Мене переслідувало дивне відчуття: місто моєї юності було чуже й незнайоме. Чверть століття тому, сімнадцятилітнім, я покинув його і полетів у життєві мандри. Зрідка, звичайно, навідувався до мами, згадував друзів-однокласників, як ми бігали отут дворами та відганяли хлопчачі компанії «з того боку». Тоді були молодіжні змагання: укріпитись у своєму мікрорайоні й нікого стороннього не пускати. Район на район, як в американському регбі, голову вниз, праве плече вперед... Деякі хлопчачі банди завойовували по кілька кварталів і ставали козирними, на них звертали увагу дорослі, яким треба було порішати питання. Як добре, що мама мене часто затримувала вдома й сухо начитувала ненависні диктанти.

Емськ щедро світив вогнями й поночі здавався чужим. Все знайоме і разом з тим невпізнанне. Нові деталі й штрихи -  вогні реклами, палахкотливі вивіски, потужніший, ніж завше, шум автостради, говір веселої молоді на терасах кафе й ресторанів – підказували, що я в цьому місті ще не бував. Ніби несподівано отямився, прокинувся і не знаю, де перебуваю. У паралельній реальності, чи що?.. Це відчуття поглиблювала зустріч з Іларієм Шаманом, який розповів деталі слідства. Сорок років тому він, упевнений у собі слідчий, який умів ходити по слідах, зазнав нищівної поразки. Жовті «Жигулі» пропали, ніби крізь землю провалились. І відтоді його кар’єра покотилась донизу. Що б Шаман не робив, його упевненість розбивалась об поразку з мисливцями. Не міг заспокоїтись і визнати, що безсилий, нема жодної нитки, за яку можна потягнути. Все міркував, до безсоння й дзвону в голові, перебирав версії й варіанти. Схуд, як загнаний хорт, що втратив слід. Поразка труїла його й не давала вільно дихати. І наскоки полковника Сахна тільки добивали, змушували все частіше зазирати у чарку. Не було везіння, талану, то вже й не повернеться. Розчарований Іларій, попрацювавши дільничним, згодом пішов на пенсію й зайнявся колекціонуванням холодної зброї.

Удома сусідка тітка Марина чекала біля дверного вічка, бо як тільки дзенькнув ключами, зразу виринула за спиною.

– Юрчику!.. Ти, мабуть, голодний, - вигукнула. – Я спекла налисників. Попробуй!..

Тітка Марина завжди була членом нашої сім’ї. Син Костян десь валяється на нарах, а Семьйон Семьйонович обманув, утік на той світ.

– Я не голодний, тітко Марино, - відповів, не обертаючись.

– Тобі сили зараз треба, - повчально сказала сусідка.

– Що ви маєте на увазі?..

Я нарешті відімкнув замок й озирнувся.

– Не кожен день маму хоронять, - мовила тітка Марина й сльоза їй капнула у тарілку.

– Ви пам’ятаєте якісь обставини, як мій тато пропав? – запитав я її без переходу.

– О!.. О!.. Та коли то було! – сусідка зачудовано сперла руку з тарілкою на поручні сходів, ніби готувалась до довгої розмови. – Твоя мама чекала його у суботу ввечері. Потім чекала у неділю на вечір… Думала, охота вдалася, залишились на вихідні. А як уже в понеділок він не приїхав, то… Тут міліція почала ходити. Випитувала, коли поїхали, куди поїхали, з ким поїхали… І мене запитували. Чи не мав твій тато ворогів. А я що знаю? Нічого не знаю… Якось твоя мама мене пригостила горобцем, якого він підстрелив. Чирок називається… Ну, я тобі скажу! Ледве зуби не поламала. Кості та шкіра… Тверде м’ясо, наче дублене… Ой, Юрію, не повертайся назад. Минуле нехай собі йде. А ти живи…

– А когось із родичів… його друзів… знаєте?

Я не мав жодної надії, що вона мені поможе, але треба було кудись рухатись, шукати. Іноді відповіді лежать перед нами, а ми, сліпі й бездумні, не бачимо їх.

– Чекай, - замислилась тітка Марина й таки всунула мені тарілку. – У мене є одна знатуха… Клавка-бухгалтерша. Ми з нею разом у ЖЕКу працювали. То вона дружила з жінкою цього… Як його? Що багато пив. У підземних люках совався…

– Кабельника Северина Нечитайла, - підказав їй.

– От!.. Северина. Зараз піду подзвоню до неї. Може що розкаже.

Вона повернулась у свою квартиру, а я зайшов до себе. Налисники тицьнув при вході на тумбочку, де в акуратної мами стояло чисте взуття. Знову сам, і знову  охоплюють дивні відчуття страху й незахищеності. Ніби залишився один на цілому світі й ніхто мені не прийде на допомогу, коли вона знадобиться. Мами  нема, Ія втекла, забрала сина, тато ще в дитинстві пропав. Чого мене всі покидають? Що зі мною не так?..

Я сів і втупився в годинник на телевізорі, який зупинила дбайлива сусідка.

Тиша й самотність аж дзвеніли, лякаючи пусткою. Тато колись розказував мамі, що пережив клінічну смерть. Вони проводили телефони у новому заводському приміщенні. І тата, як наймолодшого, поставили пробивати діри у стінах. Тоді ж не було такої техніки, як зараз. Гупав шлямбуром, аж пилюка сипалась в очі. А під штукатуркою був силовий кабель. Спалахнули іскри, тата вдарило, і він упав на підлогу. Злякані колеги помацали його пульс. Убило струмом!.. Закрили кімнату і втекли, не знаючи, як повідомити начальству про трагедію. А тато отямився й бачить, що залишився сам, ледь живий, у темному приміщенні. Відчай і безсилля охопило його. Так і просидів кілька годин у самоті, без допомоги, скрутившись на підлозі у кутку, поки нарешті злякані монтери подолали страх і повернулись. Тоді він плюнув на все і полетів за мамою в Емськ. Людина мусить мати близького, який ніколи не зрадить. 

Сусідка зайшла у квартиру без дзвінка. В руці тримала папірець.

– Ось… Телефон тієї жінки. Нечитайло Світлана Давидівна. Вона живе в Христинівці.

Я кволо махнув, щоб поставила. Буду мати настрій, зателефоную.

Коли тітка Марина вийшла, все ж набрав, не втримався. Дружина Нечитайла довго не могла зрозуміти, хто дзвонить і що хоче. Через кілька фраз до неї дійшло і вона розчаровано зітхнула. Нема їй що мені сказати. За два місяці до події залишила чоловіка самого й поїхала з дочкою до батьків. Не розлучилась, навіть на аліменти не встигла подати. Що сталося з чоловіком, не знає. Приїжджав до неї капітан міліції, розпитував, чіпався, ніби вона у чомусь винна. Так і повернувся ні з чим…

Заснув на дивані, не роздягаючись. Годинник поправив, запустив. І він мене приколисав рівномірним цоканням.

Зранку розбудив мобільник. Він мигав оком і втікав по підлозі, наче живий. Придивився крізь дрімоту – годинник на телевізорі показував шосту.

– Слухаю!

Я нарешті дотягнувся до втікача.

– Синку! Не розбудив? – почувся знайомий голос Іларія Шамана.

Оце буду йому казати, що спав одягнений на дивані.

– Слухаю! – повторив уже впевненіше.

– Переглянув свої записи, - по-діловому, ніби давно не спав, доповів слідчий. – Дещо уточнив… Дещо перевірив… Можеш записувати?

–Зараз!

Я перебіг у мамину кімнату, сів за її стіл, знайшов папір.

– Диктуйте!

– Так… Сахно Леонід Яремович. Ну, ти пам’ятаєш, полковник… Живий, тільки важко хворий. Йому без року вісімдесят. Зараз лежить у лікарні, палата інтенсивної терапії. Можеш навідати старого. Зважай, коло нього крутиться син. Теж Леонід. Значить, Леонід Леонідович… Нарваний і сварливий. Він у нас тут… як прокладка. Між владою і бізнесом. Чи простіше сказати – між владою і бандитами. Бачиш, як вийшло? Тато з бандитами боровся, а син їх підгортає… Далі. Вербицька Наталія Миколаївна, дружина пропалого начальника АТС. Цій на рочок чи два більше, ніж мені, а бігає, немов коза. Заробила італійську пенсію, тепер прогулює по місту у білих штанях, ніби двадцятка. То така жінка, що не сумує. Двоє її діток повиростали й десь за Емськом. Не знаю де, не зміг уточнити. Та й що вони тобі скажуть? Були малі, трохи старші від тебе… Ще далі. Оті сторож і майстер зі столярного цеху повмирали. А звідти, як відомо, нема зв’язку… Зате живий головний лікар диспансеру. Полежай Ярослав Гнатович. Проживає в селі Красне, вулиця Котляревського, 8. Оце й все!..

– Так… А Нефьодов? – згадав я ще одне прізвище.

– За моїми даними… Нефьодов виїхав у Росію і віддав там кінці.

– Ще Збруєв… Мент. Лейтенант, який розслідував після вас, - поправився я.

– Збруєв Михайло Олегович, - кашлянув Шаман. – Цього шукай сам. Він якесь… Сіті… очолює в Києві. Не хочу навіть чути про нього!

– Я вже потроху знаходжу ваші сліди, - сказав йому із задоволенням. – Ви їздили у Христинівку до жінки кабельника…

– Слідів багато, а толку мало, - буркнув Іларій. – Заплутався у тих слідах… Я на зв’язку. Коли що – дзвони!

– Ви теж, - промовив у телефон, який вже пікав.

Тепер  мушу пройти ці прізвища, щоб упевнитись, що капітан нічого не пропустив. З’явилась бадьорість, що так мені була потрібна. Якщо вже зібрався йти у цю дорогу, то треба її подолати до кінця.

Каву випив у кав’ярні «Street Coffee», що відкрилась недалечко. Вирішив першим навідати у лікарні полковника. Він тоді був вирішальною фігурою у розслідуванні. Відсторонив капітана і призначив лейтенанта Збруєва. Напевно мав свої мотиви, про які Шаман може недоговорювати. Лікарня була за автострадою, на тому боці. Тож я прикинув, як туди добратися й пішов пішки. Заскочив у магазинчик і купив старому солодкої водички та сухого печива. В Емськ прилетів літаком, не раз пошкодував, що не маю авто. Але в мене є план – проїхати маршрутом мисливців, всі вісімдесят дев’ять кілометрів. Завтра візьму на прокат і поїду.

Після кількамісячних страждань матері я ненавиджу лікарняний дух і гомін болю, який тут волає з кожного закутка. Білі халати мені ще довго будуть ввижатися.

На диво, палату інтенсивної терапії знайшов одразу, без провідників. Медсестра в реєстратурі тільки непевно повела пальцем з манікюром: туди, на третій поверх, скраю.

На лікарняному ліжку побачив дідуся, маленького, жвавого, з круглими очима, який був зовсім не схожий на полковника. Ми іноді людину не бачимо, а тільки форму, бо у формі всі стають суворими й віддаленими. Форма скрізь нами править. А зняти форму, то вже й не пізнати чоловіка. Дідусь водив перед собою книгою, то віддаляв її, то наближав. Намагався прочитати крізь товсті окуляри. На вигляд мав набагато менше років, ніж заявив капітан Шаман. Слідчий міг позаздрити здоров’ю полковника Сахна. А інтенсивна терапія, мабуть йому потрібна для профілактики. Планова, так би мовити, госпіталізація.

– Леоніде Яремовичу, можна до вас?

Не чекаючи згоди, увійшов, поклав перед старим дарунки, які нічого не значили.

– Мені порекомендували вас, як досвідченого спеціаліста, - продовжував тараторити я.

Полковник повільно поклав між сторінками заставку, закрив книгу й зняв окуляри. Він добре бачив далеко й без них. На його обличчі промайнуло вдоволення, бо його давно не відзначали, як досвідченого спеціаліста. Проте не вимовив і слова. Замість слів у ньому говорив старий гарт – уважно дивився й чекав, що далі скажу. Йому нема куди квапитись на лікарняному ліжку.

– Пам’ятаєте справу про мисливців, які пропали?

– Хто це вас сюди пустив? – замість відповіді запитав полковник Сахно.

– Один наш спільний знайомий порекомендував звернутись до вас, - я пробивався до нього крізь несподівану насторогу, що промайнула у його очах.

– Який спільний знайомий? – полковник звично допитував і дізнавався більше, ніж я.

– Капітан Іларій Шаман, - вирішив послатися на слідчого. – Він стверджує, що…

– Що він може стверджувати? – обурливо вигукнув дідусь. – Пропив розум і вилетів з міліції!.. Я його сам звільнив!

– Знаю. Він розповідав… Я не про те хотів вас запитати, - мене почала дратувати наша розмова, що не могла підійти до суті. – Власне… Я син Петра Холоденка, третього, наймолодшого, учасника тієї… таємничої поїздки. І хочу дізнатись про долю батька.

– Ти, може, журналіст? Писака?.. – не повірив мені полковник. – Десь розкопав стару справу і вирішив погратись у слідчого?

– Журналіст. Фрілансер, - погодився я і показав йому паспорт. – Але це тут ні до чого… Я справді хочу розібратись у долі батька. Ви мені поможете?

– Хіба тобі п’яний Шаман нічого не розказав? – знову перейшов до допиту загартований Сахно.

– Розказав… Що міг, розказав. Але він бачить тільки зі своєї дзвіниці. Мені потрібні різні погляди на ту давню трагедію.

– Ото що він тобі розповів, якщо язик його не плутав… Те і я знаю, - знову взяв книгу полковник. – Нема тієї справи. Давно згинула. Знищили її ще за старої влади… А мене відправили у відставку.

– Гаразд, нема справи. Але є ви, які можете мені хоч що-небудь розказати…

– Ти бач, де я лежу? У палаті інтенсивної терапії, - не подався на моє прохання твердий полковник. – У мене діагностували хворобу Паркінсона. Це така штука, що починає трясти й відбирає пам’ять… Хочеш моєї смерті? Нічого я з того періоду, будь він проклятий, не пам’ятаю. Відрізав, забув!.. Книжки он читаю, чужим життям живу.

– Ви чогось мене зустріли, як ворога…

– Я тебе зустрів нормально, - похвалив себе полковник. – Як ворога тебе зараз зустріне мій син Льоня. Він ось-ось на підході…

За цими словами у палату рвучко увійшов чоловік старшого віку. У нього був такий же рішучий і твердий погляд. Чоловік на хвилю зупинився, розглядаючи мене. Видно спершу подумав, що то лікар коло його батька. Але я на лікаря був зовсім не схожий. Тож син запитав полковника:

– Тату, хто це?

– Хіба я знаю? – старий натягнув окуляри для читання і сховав задоволену посмішку. – Випадково зайшов. Помилився… Печивом хотів мене пригостити.

– Я зайшов до вашого батька, щоб дізнатися…

Та Леонід уже не хотів мене слухати, відчинив двері й показав на вихід. Він увесь напружився, ніби готувався до бійки. Голову вниз, праве плече вперед… Емськ усіх навчив атакувати.

– Ідіть звідси! Щоб я вас тут більше не бачив! Бо зараз охорону покличу…

Я вийшов, розгублений. Розмова не вдалася, зірвалась. Чи то я в тому винен, що не так почав, не так глянув, чи полковник Сахно навмисне випровадив мене з палати? Здавалося б, що тут такого?.. Прийшов син розпитати про батька, який дуже давно пропав на полюванні. Чого злитись? Чого уникати мене? Хіба я не маю права знати правду?..

Постояв біля скляних дверей, наслухаючи, як бубонять батько й син, і подався донизу. У полковника хвороба Паркінсона, яка трясе й відбирає пам’ять. Тільки от здалось мені, що в нього хвороба хитрощів. Дурна, непояснима. Завівся, знервувався і не поділився жодною інформацією. Старий упертюх вирішив, що його вже нічого не цікавить, крім чужого життя з книг.

Та давня таємнича справа, схоже, його теж дістала, що не хоче згадувати.

Вербицька призначила мені побачення у парку, в «Сторожовій вежі». Їй туди близько від будинку, де проживає.

Тіні високих дерев хитали травами. По алеях прогулювались мамочки з колясками, пролітали на велосипедах хлопчаки. Два солдати гойдали на човниках дівчат. Їм та цивільна справа так подобалась, що вони поскидали картузи. Дівчата розвіювали платтями й сміялись.

Бармен зустрів мене, як давнього приятеля. Він, напевно, думає, що я хворий на геронтофобію – призначаю побачення старим, а потім їх убиваю в темному закутку. Хлопець з інтересом поглядав на наше з Вербицькою побачення й готував каву. У «Сторожовій вежі» заведено подавати каву без замовлення. Бармен поставив перед нами чашки й відійшов, хмикаючи. Вербицька була дивною жінкою. За інформацією Шамана, їй не менше сімдесяти п’яти. Та це була неправда. Вона виглядала на п’ятдесят, а може й молодше. Струнку фігуру підкреслювали білі штани із джинсової тканини, тісна блузка обтягувала груди. На лиці – зовсім небагато косметики, тільки окремі мазки, щоб приховати стару шкіру та непрохані зморшки. Жінка оптимістично поглядала на мене, як на майбутнього партнера. Ще цього мені бракувало!..

– Пані Наталіє! Мене звати Юрій Холоденко, - вирішив я утвердити діловий тон у нашому спілкуванні. – Вам прізвище Холоденко про що-небудь говорить?

– Холоденко? – повела бровою жінка з італійською пенсією. – А має говорити?

– Колись давно ваш чоловік Дмитро Вербицький пропав на полюванні з моїм батьком Петром Холоденком, - нагадав я їй давно минулу подію.

Жінка посмутніла, ковтнула кави, дістала із сумки люстерко й уважно оглянула себе. Було видно, що все це вона зробила мимовільно, під впливом спогадів. Те зникнення чоловіка, якого вона кохала, зруйнувало її життя. Як різкий удар блискавки серед ясного дня, що все спалила. Вона казала Дімі, щоб не захоплювався мисливством. Скільки є всіляких чоловічих занять, ні, обов’язково треба тримати вдома зброю. А діти малі, можуть ухопити й наробити біди. Але біда прийшла не з того боку. Чоловік поїхав і не повернувся. Якби був сам поїхав, то могла б подумати, що прилип до іншої. У Діми проскакувало таке в характері – позирав на чужих жінок. Візьме попід руку, а вона вже й розтала. Наталія відчувала, що він здатен на зраду. Але впіймати не могла. Та поїхало їх троє. І не могли всі троє утекти з сімей. Це не вкладалось у голову. Наталія рік або й два прокидалась серед ночі й до ранку наслухала, чи не повертається Діма. Кожен шерхіт її будив. Міліція нікого не знайшла і нічого не повідомила. Згодом справу закрили, як безнадійну. Вона працювала в магазині, поки той не збанкрутував, виростила сама дітей, а на початку 90-х виїхала на заробітки в Італію. Тепер повернулась і нудьгує в Емську.

– Пані Наталіє, може пам’ятаєте якісь деталі, дрібнички з того часу, що могли б пролити світло?

З мене був поганий слідчий, бо я не знав, що її запитати через сорок років після події. Які деталі, які дрібнички, коли все змело хвилею часу? Тут не пам’ятаєш, що вчора їв, а це сорок років – ціла епоха, злам віків, розкол держав, рух людей і народів. Пропажа трьох чоловіків давно померкла й забулася, як неістотний епізод.

– Молодий чоловіче, ви собі уявляєте, про що просите? – допитливо глянула на мене підфарбованими очима Вербицька. – Мені навпаки, хотілося все забути, щоб не ятрити рану…

Вона надпила кави й задумано поглянула на бармена, який метушився за стійкою й кидав на нас цікаві погляди. На її впорядкованому лиці виразно проступили зморшки – як не ретушуй, а прожитих літ не сховаєш. Жінка мучилась, бо на неї нахлинули спогади. Та все такі, які не розкажеш незнайомому юнаку. Дмитро відібрав у неї, повіз із собою півжиття, адже не мала більше чоловіка, не вийшла заміж, а ті, що траплялись, не йшли ні в які порівняння.

– Він мене поцілував… Якось не так, як завжди, - сказала винувато, зашарівшись. – Я довго відчувала той присмак… Ніби прощався.

– Може ваш чоловік мав ворогів? – не здавався я.

– У Діми?.. Вороги?.. – здивовано поглянула на мене. – Не може такого бути! Діма був компанійським чоловіком… Він до всіх сміявся і з усіма дружив. Не могло бути у Діми ворогів!

– Може він перед поїздкою з кимось посварився? Конфліктував?..

Жінка знову поринула в минуле, в спогади, згадуючи, але нічого подібного там не знайшла.

– Не пригадую я такого факту, - зітхнула. – На роботі в нього був порядок. Попри те, що мав нелегку посаду… Там… Навколо нього… Крутились всякі люди з кабінетів, на яких нема прізвищ.

– Спецслужба?..

– Вона… Тоді час був такий, що за кожним стежили. Я навіть думаю, що Діма теж… У них служив.

– У КДБ?..

– А де ж іще?.. Тоді усім заправляло КДБ. Приходив додому й ні з того, ні з сього причіплявся до борщу. Чи до моєї зачіски. Або до дітей…

– Чи зустрічалась у вашому оточенні жінка на ім’я Луїза?

– Луїза? – Вербицька занепокоєно поглянула на мене, ніби я відкрив ім’я невідомої суперниці. – Яка Луїза?..

– Не знаю. Я вас питаю… У мого батька зберігся запис з того часу, де невідомий чоловік призначає побачення жінці на ім’я Луїза. Шкода, що ми не можемо зараз прослухати його. За кілька днів перетворю на цифровий і ми ще раз зустрінемось.

– В той час записували всіх підряд. Діма казав, що він не знає, де працює. На телефонній станції чи в студії звукозапису, - жінка все-таки була обізнана зі справами чоловіка, хоч і поверхово.

– То як з Луїзою? Пригадуєте що-небудь?..

– Луїза, Луїза… Рідкісне ім’я, - знову надпила кави й вибачливо усміхнулась. – Не можу пригадати нікого. Я так викреслила все… з Дмитрового минулого, що, мабуть, перестаралась. Не пам’ятаю…

– А що ви самі думаєте? Що, на ваш погляд, сталося з чоловіками?

– Що я думаю? – перепитала дещо роздратованим голосом. – Убили їх!.. Безсумнівно, убили… Діма мені довго снився. Мертвий… Сяде коло мого ліжка, увесь сірий такий, повільний, наче мара, і говорить тягучим голосом, що йому страшно самому серед лісу… Я його питаю: «Де ти?» А він мені: «Не знаю. Лежимо з Северином і ніхто не приходить…»

– З Северином?.. Тільки з Северином? – ухопився я за її слова, як дитина, яку порадували.

– Це ж сон! Всього-на-всього сон, - гірко усміхнулась жінка, яка не старіла. – До психолога ходила, щоб заспокоїтись… І правда. Поміг. Через кілька сеансів перестав сидіти наді мною Діма.

– Тут ось моя візитка, - подав їй. – Щось згадаєте, подзвоніть… Я з’їжджу в Київ, потім повернуся. Ми разом прослухаємо запис про Луїзу.

Вербицька взяла візитку, прочитала, змахнула нею пилинку зі стола. Потім вдумливо глянула мені у вічі.

– Ви справді гадаєте, що можна розкопати цю історію?

Я нічого не відповів. Заплатив на барі за каву, підморгнув вдавано заклопотаному барменові й зійшов по гвинтових сходах донизу. Вербицьку жаль. Забула, скільки їй років. Береже себе для чоловіка, який пропав.

Солдатів, які гойдали дівчат, вже не було. Вітерець сам поскрипував човниками…

 

Розділ п’ятий

На станції прокату машин було безлюдно й тихо. Клієнти сюди рідко навідуються. Я походив поміж потриманими колимагами під допитливим оком клерка, який спостерігав за мною з вікна, і показав йому пальцем на трудягу дизеля, мовляв, оцю, будь ласкавий, вийди та оформи. Клерк кивнув і вибіг до мене, розсипаючи навкруг себе якісь слова, що він радий, що я вибрав, що він зараз… Я дав йому свої документи і попросив чимшвидше оформити, бо маю термінову поїздку. Важливі діла, знаєте, не ждуть. Поки ожилий чоловічок длубався у комп’ютері і випускав з принтера папери, я ще раз пройшовся стоянкою прокатних авто і з сумом констатував: в Емську цей бізнес ледве живий. Гонорова провінція звикла мати свої машини, та все круті й дорогі, а не позичати на годину. В ряду стояли з десяток легкових моторів бізнес-класу й два блискучих довгих лімузини для особливих урочистостей.

За кільцевою я звернув направо, до супермаркету «Метро». Якщо вже зібрався на цілий день в дорогу, то треба прикупити води і який-небудь сухий пайок. «Метро» - це наше все. Зайдеш на п’ять хвилин, заблудишся надовго. У відділі цифрової техніки я зупинив погляд на виставці фотоапаратів. І раптом зрозумів, що мені пора озброюватись. Смартфон добре, але пора переходити на професійні рейки. Поки вислуховував лекцію продавця про різницю між компактним та дзеркальним апаратом, про види карт пам’яті та пікселі, поки я м’явся перед вибором – «Soni», «Olympuc» чи «Nicon», промайнула добра година. Я зупинився на перевіреному «Ніконі» і з обновкою вийшов на стоянку. Ще здалеку завважив, що з машиною щось негаразд. Так і є – всі чотири колеса пробиті. Я пооглядав великі прорізи на шинах і зателефонував Іларію Шаману.

– Капітане, ви не повірите. Мені пробили шини!..

– Синку, я вже в такому віці, що нікому не вірю, - буркнув розважливо старий слідчий. – Ти де?..

– На стоянці біля «Метро».

–  Чекай. Зараз приїду!..

За хвилин двадцять до мене підрулив потріпаний зразок закордонного автопрому із загадковою назвою «Mitsubishi L200». З нього неквапно вивалився Іларій, аж машина з полегшенням зітхнула й піднялась. Попри червневу духоту, Шаман був у сорочці з довгими рукавами і піджаку. Піджак став звичним ще з тих часів, коли носив під пахвою пістолет. Іларій мовчки кивнув, обійшов машину й присів біля колеса. Сумнівів не було – прорізали ножем, різко, без вагань, на всю ширину леза. Капітан для чогось засунув пальця в проріз і вимовив:

– Синку, ти стаєш в Емську суперзіркою. Де тебе носило? З ким зустрічався?..

– Та ні з ким не зустрічався, крім тих, що у вашому списку, - до мене нарешті дійшло, що ця акція не випадкова. – Може шпана порізала?

– Шпана, безсумнівно шпана, - погодився Іларій і звівся на рівні. – То з ким зустрічався?

– Серед наших… клієнтів… з полковником Сахном і Вербицькою, - доповів я з трепетом, ніби начальнику.

– Вербицьку я відкидаю. Вербицька не з тієї опери, - робив свої висновки слідчий. – І полковника теж. Не годящий він… за віком… для таких подвигів. А от Сахна-молодшого – ні. Ти часом з ним у лікарні не зрізався?

– Ні, - заперечив я. – Навіть толком не поговорили. Полковник чогось мене зустрів у штики. А прибіг син, і випер. Без ексцесів…

– Значить, для перестраховки. Щоб показати, хто в домі хазяїн, - підсумував свої роздуми Шаман. – Бандити не люблять чужих… Боїшся?

– Не за себе боюся, за батька, - відповів я.

– Ти це серйозно? – Іларій подивився на мене, як на невиліковно хворого.

Він мабуть пошкодував, що вліз у стару справу з молодим фанатиком. На такого покластись не можна – де не сподіваєшся, там може підвести.

– Мама вірила, що тато живий, - промимрив я винувато і взявся набирати номер евакуатора, написаний на склі супермаркету.

– Синку, ми не будемо займатися екзорцизмом, - злегка пожурив мене Шаман. – Я реальний чоловік і вірю в реальні речі. Сорок років – инуло. Твій тато давно уже… Словом, ми розслідуємо, встановлюємо обставини їхньої загибелі. Крапка. І з цією думкою працюємо.

– Що з точки зору цієї… вашої реальної думки… означає напад на мою машину? – погодився я з його підходом.

–  Хтозна… Гадаю, Леонід-молодший це зробив для профілактики, - відповів Іларій, направляючись до входу в «Метро». – Щоб тобі не захотілося вдруге навідати полковника Сахна… Ти їдь, синку, їдь. Я ще перевірю відеокамери.

Клерк на станції прокату вибіг назустріч евакуатору й поглядав на мене, ніби на інопланетянина, який приніс несподіваний прибуток. Він із жалем озирав пробиті колеса й приговорював, що це не страховий випадок. Я його заспокоїв, що оплачу всі збитки, тільки щоб чимшвидше оформив мені іншу машину.

Нарешті я знову вирвався на кільцеву. За Емськом повернув направо й вирушив маршрутом пропалих мисливців. Дорога була давно не ремонтована. До озера Білого можна доїхати іншим шляхом, по автострадах, але це на третину довше. Тоді, в 1978-му, Дмитро Вербицький й не помишляв їхати в об’їзд, танки грязі не бояться, жартував. Вони з нетерпінням чекали тієї миті, коли в ранковому туманці засядуть на дичину…

В Яровому став у центрі й роззирнувся. Дехто каже, що всі наші села, як під копірку зроблені – сірі, невиразні, невлаштовані. Це особливо відчуваєш, коли дивишся з вікна швидкого поїзда. Нічого, крім засмічених задвірків, не бачиш. Але якби все було таке одноманітне, то звідки б наша країна брала сили й розвивалась?..

Села, як і люди, мають індивідуальні риси. Навіть клерк на станції прокату зі своїм тонким носиком, який засовував у пробиті шини, вирізнявся оригінальністю. Ось і в Яровому я побачив на будинку влади кольорове мозаїчне панно. Три дівчини у вінках весело згуртувались, ніби перед танцем. Мама колись розповідала, що мозаїку виклав відомий художник Опанас Заливаха. Фото з цією композицією розміщене у багатьох закордонних альбомах…

Шкода, що багато таких мозаїк не збереглися.

На цьому високому штилі думок я рипнув дверима магазину й увійшов всередину. Кілька жінок про щось жваво розмовляла, продавчиня важила цукор-пісок, підсипаючи до замовленої ваги з лопатки. Жінки стишили голоси й подивились на мене. Що ти будеш їх питати? Про погоду?.. Чи про асортимент магазину?.. Я не мав наміру розпитувати про тата, який поїхав цією дорогою й не повернувся. Я хотів відтворити, уявити чи хоча б наблизитись до тих обставин, в яких проїжджали мисливці. Треба бути відірваним від Іларієвої реальності, щоб через сорок років шукати свідків тієї трагічної вилазки. Їдь, дивись, усотуй всі деталі й уявляй, що сталося з чоловіками того далекого осіннього дня…

Двері в магазин гупнули й всередину протовпились, не пропускаючи один одного, два хлопці, типового виду для деякої незаконної діяльності. Стрижені майже наголо, з упертими лобами, в майках, з-під яких виступали мускули. Жінки теж на них поглянули, не впізнаючи, й відсунулись. Я нагло клацнув апаратом прямо перед очима нових покупців. Вони стушувались і вискочили. Хлопці сиділи у чорній «БМВ», їх не було видно крізь тоноване скло. Я сфотографував машину з номерами й сів за кермо. Двох варіантів не могло бути – за мною приставили спостерігачів. Хто приставив і навіщо? Леонід Сахно-молодший, якому я дорогу зовсім не переходив? Чи може сам Іларій грається зі мною у такі ігри, прикриває міліцейські гріхи молодості? Що я знаю про нього, крім того, що він невдаха, не розкрив гучну справу і був звільнений з органів за пиятику?

Все ж набрав його номер й делікатно кахикнув.

– Пане слідчий! За мною прилипли переслідувачі. Зараз скину їхні фото та номер машини. Хочете?..

– Хм… За тобою золоті гори ростуть, - не підтримав мого іронічного тону Шаман. – Може повернешся, синку? Завтра поїдемо разом…

– Можете пробити їхні фейси та номер машини у колег з поліції?

– Це я зроблю, не сумнівайся, - запевнив слідчий. – А ти повертайся, бо я нічого не розумію… Кого ми зачепили?

– Міркуйте, а я поїхав по маршруту, - не погодився з пропозицією і завів двигун. – Якщо там далі буде зв’язок, надсилатиму вам фоторепортаж... Любуйтеся! Буду за живця…

Далі дорога піднімалась вгору, поміж полями, до лісу, що синів смужкою на видноколі. Мої переслідувачі не притискались близько, тримались на відстані. Коли хлопці нагинались до тонованого скла, їхні обличчя з’являлись, немов випірнали з темної води. І знову зникали. Я теж не натискав на газ, бо не мав наміру втікати. Побіч зеленіла пшениця, піднімався щільними сходами соняшник. Деякі рослини вже викинули головки, скоро зацвітуть. Мама якось розказувала, що вони з татом заблудились на соняшниковому полі. Я знав тата тільки з її спогадів. Пішли в гайок по гриби, он його острівець видно перед лісом, і вирішили скоротити шлях. Тато співає на повні груди, у нього був гарний голос, а мати йде за ним, підспівує. Соняшник високий, поле довге, нічого не видно. Вибрались на край, дивляться, яри й терни, не туди вийшли. Упали в трави, самі, на сонці… Потім знову пірнули у нетрі, прикидаючи, де ж той гайок. І знову не попали. Вискочили до річки. Покупались та й повернулись у місто. І було їм добре без грибів…

Тато жартував, що погано орієнтується на місцевості, але маму знайде із закритими очима. А на полюванні він покладався на колег…

Я в’їхав у ліс і за кілька кілометрів зупинився. Загальмували й шпики, відчинили з обох боків вікна, закурили. Сині дими повалили зсередини, ніби машина загорілась. Цікаво, чи підуть вони за мною у гущавину? Я перескочив рів і вступив у ліщинові кущі. Там далі проглядались високі сосни й дуби, просвічувались донизу промені. Переслідувачі навіть дверей не відчинили. Вони розкусили мій маневр. Куди я дінуся від них без машини?..

Це дратувало й збивало з думок. Що я хочу знайти у цьому лісі? Що тут можна знайти таке, що мені розкриє очі?.. Я раптом усвідомив, що повторення маршруту мисливців мені нічого не дасть. Крім ностальгійного настрою. Мушу шукати не в лісі, а в людській пам’яті.

Підійти до них привітатись чи сісти й далі їхати? Яке їхнє завдання, чого мене супроводжують?.. Я клацнув фотоапаратом, навмисне сфотографував їх.

В’їхав у Красне. Лісові хати відрізняються від інших. Є в них щось утаємничене, самітницьке, погордливе. Вони як фортеці, готові до нічних нападів. Сторожко дивляться на кожного, хто з’являється у селі. Хати тяглись з одного боку, а з іншого до самої дороги підступав сосновий бір. Сосни повиростали високі, але не стрункі, мали багато простору, тож розкинули широкі кучеряві гілки. Село мало одну вулицю, тяглося довго. Я їхав повільно, приглядаючись до номерів. Котляревського – центральна, але починалась з іншого боку, то ж до восьмого номера було ще далеко. Нарешті край Красного, восьмий номер. Я зупинився, зауваживши, що й мої вимушені попутники теж стали.

На подвір’я вела кам’яна доріжка посеред зеленого моріжка. Хата була невелика, з ґанком і виноградним затінком коло вікон. Під хатою сидів чоловік в інвалідному візку. Ноги в товстих шкарпетках були незвично складені – пальцями докупи, п’ятками – врізнобіч. Чоловік годував курей і лісових голубів хлібом, крихти всіяли плед, що накривав коліна. Біля коляски притулився чорний, з білою плямою на грудях, кіт і задумливо спостерігав за голубами, які тріпотіли крильми. У чоловіка був задоволений вигляд, ніби він займався улюбленою справою. На голові у нього ледве трималась бейсболка з трикутним козирком, хтось йому натягнув, щоб сонце не гріло. Цей «хтось» - жінка середнього віку – побачила мене на доріжці й вийшла з хати, чекала. Вона дивилась насторожено, як і належить лісовим жителям.

Я привітався і запитав, чи тут проживає Полежай Ярослав Гнатович. Вона кивнула й вичікувально дивилась. Довелось пояснити, що я мандрую й цікавлюсь місцевою екзотикою, відомими людьми. А Ярослав Гнатович працював головним лікарем, знає життя не з парадної сторони, може багато розповісти незвичного. Це було майже схоже на правду.

– У нас тут чужі не ходять, - відповіла жінка і в її чорних очах ще більше загусла тривога. – Тато старий і хворий… Інсульт розбив.

– Лесю, у мене ноги спаралізувало, а не язик, - хитнув головою чоловік й бейсболка впала на кота. – Дай поговорити…

Леся підняла кепку із козирком, розщепнула ґудзики на ній і знову одягла на тата.

Полежай струсив із пледа крихти й голуби злякались, відлетіли на палісадник.

– Ярославе Гнатовичу, не буду приховувати, маю до вас конкретний інтерес, - зізнався я, щоб легше було говорити. – Розшукую батька. Колись давно, сорок років тому, він пропав у цих краях. Поїхав з компанією на полювання і не повернувся…

– От аж куди ти зазирнув! – Полежай здивовано похитав кепкою, що таки не трималась. – Як у підвал без ліхтарика… Треба пригадати.

Він задумано зібрав крихти, що причепились до пледа, й кинув їх під ноги. У нього була звичка не поспішати, як у лікаря, який ще не вислухав пацієнта. Довго мовчав, ніби й справді потрапив у підвал без ліхтарика. Туркотіли голуби на паркані, зважуючись, чи знову сідати до хлібних крихт. Дорогою проїхав довгий лісовоз – хмара чорного диму залетіла на подвір’я. За парканом гупнули дверці машини. То мої переслідувачі повиходили, щоб розім’яти ноги. Я дивився на Полежая й роздумував, чи не треба його знову потурбувати.

– Тут у лісі часто блудять люди, - нарешті мовив старий так, ніби прикидав, чи я не заблукав. – Це ті мисливці, що з Емська?

Лікар розповів, перериваючись на довгі паузи, що тоді про мисливців, які пропали, не говорив тільки лінивий. Тим паче, що сталося це у їхніх околицях. Мисливців у Красному недолюблюють, бо стріляють по дичині, наче з голодного краю. Палять вогнища, залишають сміття, понапиваються й гатять у небо. І ці, з Емська, теж не виняток. Ніхто за ними не жалів. Але просто з інтересу роздумували, куди вони могли пропасти. Тут же є покинуті криниці, там далі, за яром і буреломом, трясовина, яку обходять навіть місцеві. Могли влізти туди, і тільки кевкнуло. Але машиною у гниловоддя точно не в’їдеш, авто повинно було десь залишитись. Його теж не знайшли. Ходив у селі по хатах, розпитував причепливий капітан. Дивишся за ворота – суне, зараз буде приставати. День за днем ходив. Дуже йому хотілося потрапити у лікарню. Але Полежай відмовляв, бо він лікар, хоч і головний, та не в його компетенції видавати дозволи на вхід. Тим паче, що капітан навіть не родич когось із хворих. Тоді строго дотримувались порядку. Навіть лікарі й медперсонал проходили спеціальну перевірку, щоб ніхто не затесався випадковий. А як загубиш пропуск, то, вважай, пропало. Затягають по кабінетах. Контингент у палатах був особливий. Не просто злочинці, які скоїли злочин по хворобі, а політичні злочинці, які виступали проти влади. Але мали певні відхилення у психіці. Полежай досі не шкодує, що займався кримінальною психіатрією. Таку країну розвалили…

У лікарні був спеціальний блок «Зет». З окремим входом і окремою охороною. Туди Полежай не мав доступу. Там хазяював київський професор Цуркан. Лікарі, медсестри працювали вахтовим методом. Приїдуть на півмісяця, поживуть у лівому крилі для медперсоналу, і міняються. Перепустку здав, перепустку отримав – все під розпис, без нехлюйства. Експериментували заради порятунку країни. Професор розробляв свій метод лікування неблагонадійних. Метод Цуркана, ефект Цуркана… Говорив Полежаю, коли був у настрої, про паралельні реальності. Є кілька паралельних реальностей у свідомості людини. Ніби коридори, по яких вона йде. Ось беремо індивіда зі своїми рисами, спогадами, здібностями й девіантною поведінкою. У нього є схильність до вільнодумства і протесту. Професор Цуркан вводив його в екзистенціальну кризу, пробивав прохід в інший коридор, заштовхував злочинця туди. І вже у суб’єкта старе зникає, з’являється нова структура маніпуляційної поведінки. Типа не впізнати. І так до безконечності водив коридорами. Поки не скидав безнадійних, без тіні здорового глузду, униз, під опіку Полежаю. Відпрацьований матеріал. Полежай скептично усміхався. Є тільки два реальних коридори – людей живих і людей мертвих.

– Он, поглянь, - показав несподівано на курку, що греблася на грядці. – Всі тут, гуртом, коло мене. Годую – їдять. Що ще треба?.. Ні, вона весь час лізе у грядку, ніби там смачніше. Який вихід?

Він повчально підняв палець.

– Зарізати – і в борщ!..

Все решта вигадки, скільки не підключай електричний стимулятор. Професор Цуркан експериментував зі своїми злочинцями, ніби з мишами. Обплутував їх дротами і бив струмом. Перед тим садив в ізолятор і обчіплював стіни плакатами. «Люби Вітчизну, як маму рідну». «Кажи тільки правду». «Слухайся старших». Уявляєте? Симиренко психіатрії… Куди злочинець не поверне очі, там написи. Потім удар струмом і хрип та слина з рота… Нічого з того не виходило. Є тільки дві реальності – живий і мертвий. Капітан Нефьодов теж так говорив. У нього на всі питання одна відповідь: «В розхід». Але капітана Нефьодова ніхто не слухав…

– Ви мені такі страшні речі розказуєте! – вигукнув я вражено. – І так спокійно!..

– А чого боятися? – зиркнув на мене паралізований лікар. – Тепер можна про все говорити… Тепер мені уже нема чого боятися. Тільки тієї миті, коли околію…

– Слідчому, який шукав мисливців, про це розповідали?

– Тоді не можна було. Тоді за довгий язик попав би у блок «Зет»…

– Угу… А тепер можна, - погодився я. – Чи вдавалося комусь з вашої… лікарні-тюрми… втекти?

– Вдавалося… На цвинтар у лісі. Без номерів і горбиків, - скрипнув коляскою Полежай. – Капітан Нефьодов запише собі у блокнотику та й по всьому…

– Вас треба судити! – мені забракло сили, щоб далі з ним розмовляти. – Зараз же напишу заяву у поліцію!..

– Пиши! Думаєш, не писали? – засміявся мені прямо в очі старий. – Я діяв у рамках закону. До мене які претензії?..

Він замовк і втупився у курей, що не розходились, поглядали на нього круглими очима.

– У мене виявили небезпечний тромб. Відірветься… Не сьогодні, то завтра – кінець… Мені уже все байдуже. Якби не ти, нікому б не розказав… Підвернувся вчасно.

– То про мисливців мені нічого не згадаєте?

– Не знаю я про мисливців. Знаю, що в той день капітан Нефьодов з охороною кудись вибігав. Аврально… Їдь, будь ласка, я стомився. Більше нічого з мене не витягнеш. Дарма… Дай відпочити.

Полежай опустив голову на груди, кепка вкотре впала і я подумав, що тромб таки його вбив. Та рівномірний подих свідчив: старий заснув. Дочка вийшла з хати і мовчки поправила плед. В її очах промайнув відчай…

Я сфотографував старого й пішов до машини, не озираючись. Мої шпигуни вже скучили й нетерпляче чекали. У них, очевидно, завдання – мене не чіпати, а тільки супроводжувати.

Чи має відношення лікар Полежай до зникнення мисливців? Сумнівно. Дмитро Вербицький знав дорогу, не раз тут бував, передзвонив лісникові Тимофію Духовичу. Вербицький не міг заблукати, помилково звернути убік, до психлікарні, потрапити у пастку. Режимний об’єкт. Туди випадкових не пропускали. Навіть якби у браму гупали, йшли на таран.

Може щось побачили таке, що змусило змінити маршрут?

Я різко рвонув, аж із під коліс полетіла галька. За мною стартували переслідувачі.

Наступний пункт – столярний цех. Сюди їздив на велосипеді із Красного сторож. І робітники тут усі з цього села. Капітан Шаман їх перетряс, перепитав, нічого не добився.

Приземкувате, під червоною черепицею, приміщення тартака межувало із бруківкою. Купи колод, свіжих обрізків і гори тирси. Подвір’я розбите важкими лісовозами. Колії коліс, що потрапили у мокрий ґрунт, порізали його глибокими борознами. Я туди не заїхав, став згори, подивився на лісопильню, на бездоглядність двору і зітхнув. Якийсь чоловік вийшов, сів на лавку під горіхом, закурив. Там у них витоптане місце. Згодом до нього приєднався ще один курець. Вони поглядали на мене, наче на дивака, який заблудився, але не сміє спитати.

Тут нема кого розпитувати.

Далі роздоріжжя. Я розкрив карту і поглянув на місцевість. Направо, до лісництва, сім кілометрів. Наліво – лігво доктора Полежая, психдиспансер. Його не видно за деревами, до нього ще кілометрів дев’ять. Дорога теж замощена, давно не ремонтована. Біля лісництва - озеро Біле. Прямо – тупик, ґрунтовий путівець, розбитий лісовозами. Там легковиком не проїдеш.

Глухий кут, де нема цивілізації.

Глибоко в лісі задзижчала бензопила.

Вибір був невеликий. Повернув до лісництва.

«БМВ» рушило за мною.

За хвилин п’ятнадцять машина вперлась у закритий шлагбаум. Я вийшов і перевірив – великий замок на ланцюгу не залишав сумнівів: тут нікого не чекають. Покинув авто і пішов вузькою дорогою, над якою похилились дерева. У лісі пахло опалою хвоєю, перепрілим листям і цвітом медяниці – трави обабіч путі буйно цвіли. Путівець урвався новим закритим шлагбаумом. Лісництво не любило випадкових заїжджих, дві перегороди перекривали шлях. Зразу за шлагбаумом побачив широке подвір’я, великий, з тесаних колод, будинок. Він був прикрашений баштами та різьбленими фронтонами, портиками й карнизами. Вигадливий архітектор постарався, щоб дім вийшов гарний та оригінальний. Справа від будинку у затінку дубів сховалась альтанка, така ж грайлива й неповторна. Лісники люблять затишок і красу. Природа до цього спонукає.

Я підступив до ґанку й піднявся по східцях. Величезний дерев’яний дім затаївся під спекотним сонцем. Здавалось, у ньому нікого нема.

– Стій! – пролунав оклик і з-за рогу будинку висунувся ствол карабіна, показалась жінка у камуфляжній формі. – Ані руш!..

Жінка рішуче дивилась у снайперський приціл й показувала всім своїм видом, що вистрелить і не промахнеться. Волосся в неї було розкуйовджене й спадало на шию й плечі. Чи то камуфляж та серйозність ситуації її старив, але для мене вона виглядала досвідченою амазонкою, яка зібралась на війну і зараз зухвало вгатить мені кулю в печінку. Цівка карабіна поволі рухалась по мені, обираючи, куди вразити. Ствол опустився на ноги, і я зрозумів, що вбивати мене не будуть. Принаймні, поки що…

– Стою!.. Стою!.. – поспішно підтвердив я свої мирні наміри. – Опустіть зброю, бо в мене коліна трясуться…

– Ти хто? Чого сюди прийшов? – запитала жінка-воїн, похитуючи стволом, ніби відганяла мене назад, до закритого шлагбаума.

– Я Юрій Холоденко, - повільно дістав паспорт, розкрив і продемонстрував під її пильний погляд, озброєний оптикою. – Завітав у справі…

– У якій справі? – жінка глянула мені за плечі й знову кивнула цівкою. – А ті теж з тобою?..

Я оглянувся й побачив двох хлопців, які стояли на краю подвір’я й спостерігали за сценою. Вони не ховались, але й бігти на виручку не збирались. Їм було цікаво та й тільки.

– То мої друзі, - пробурмотів я і зрозумів, що моє становище ускладнилось. – Незвані. Переслідують мене…

– Чому я повинна тобі вірити? – жінка стріпнула неслухняним волоссям й підступила на крок ближче. – Повільно відходиш до них. І прямо по дорозі, нікуди не звертаючи, чимчикуєте звідси геть! Я буду спостерігати за вами у приціл.

– Я прийшов сюди, щоб поговорити, - сміливість повернулась у мої ноги і я не відступав. – Про мисливців, які пропали сорок років тому. З Емська… Їх мав зустрічати лісничий Тимофій Духович.

– Ти журналіст? – вивчала мене жінка в камуфляжі. 

Я син одного з мисливців. Хочу дізнатися, що з ними сталося…

Жінка підтягла ногою до себе стілець, сіла, поклала карабін на коліна. Показала, що я також можу взяти стілець і присісти. Зброя, хоч дивилась у стіну, кожної миті могла повернутись до мене. Вона для себе щось вирішила, але поки що не розкривала своїх намірів. Вітерець повівав у мій бік і я почув від її розкошланого волосся запах шампуню на травах.

– Ці двоє… Справді тебе переслідують?

– Прив’язались із самого Емська.

– Що хочуть?

– Якби ж то знав! Жодного спілкування. Тільки спостерігають…

– Це зв’язано з твоїми пошуками мисливців?

– Не знаю. Не схоже... Їм удвічі менше років, ніж мені. А я тата не пам’ятаю…

Вона задавала ті самі питання, що непокоїли й мене. Звідки мені було знати, чого хочуть молоді наглядачі? Хтось їх послав. І на те очевидно були важливі резони. Поки що я їх не зрозумів. Може Іларій Шаман допоможе. А може це він веде свою гру.

– Відігнати їх? – жінка повела прицілом на хлопців.

– Зачекайте.

Я звівся й спустився з ганку на середину подвір’я. Хлопці спостерігали за мною, вирішуючи, чи пора відступати до покинутих машин. Вони були молоді, але нахабні. В одного на щоках рябіли веснянки й здавалось, що він весь час червоніє.

– Хлопці! Відійдіть, будь ласка, до закритого шлагбаума, бо вона зараз почне стріляти, - попросив я їх, як давніх знайомих.

Вони перезирнулись і повільно, з оглядкою, попростували дорогою догори. У них не було команди воювати, тож нема чого опиратись, лізти на рожен. Моя машина стояла нагорі, я теж нікуди не дінусь.

Провівши незваних гостей поглядом, жінка трохи розслабилась і показала, щоб я знову сідав. У неї було гарне округле лице й рум’янець на щоках. Чорні брови здивованими дугами піднімались на гладеньке чоло. Зеленкуваті очі світились вогниками. Я раптом розгледів, що вона не набагато старша від мене. У страху очі великі, й мені спершу здалося, що це лісова відьма взяла мене на мушку. Ще ніхто на мене не наводив зброї, хоч я теж пережив немало у середині 90-х разом із незабутнім Едом Хезерлі.

– І що ти хочеш від мене? – запитала помолоділа в моїх очах амазонка.

– Ну… Не знаю. Слідчий розповів, що мисливці їхали до лісничого Тимофія Духовича. Так домовились. Він мав їх зустріти, але не зустрів. Бо мисливці не доїхали. Пропали по дорозі… Тепер я хочу довідатись, що з ними сталося.

– Довго ж ти добирався, - усміхнулась господиня й погладила приклад карабіна. – Сорок років пройшло!.. Мені тоді було п’ять. Так що і я нічого не пам’ятаю.

– А ви хто? – насмілився запитати я.

– Я дочка Тимофія Духовича. Найдена Духович. Тато довго чекав дочки. Дочекався у п’ятдесят років. Казав, що знайшов у лісі… У п’ятдесят вісім помер від інфаркту. Може твої мисливці довели його до смерті. Бо три роки ходив, шукав…

Найдена Духович розповіла мені, що у лісництві вона не сама. Разом з нею тут живуть чоловік Анатолій та синок Сергійко. Обидва пішли на далекі обходи, бо там десь бачили оленів, які об’їдають свіжі саджанці ялиці і сосни. Їх треба звідти нагнати на зарослі понад озером. Там того добра піднялось, нехай скубуть, скільки хочуть. Тепер від лісництва залишилась одна назва. Молодь не хоче йти працювати на далекі застави, звикла до асфальту, а якщо хто й приб’ється, то тільки щоб украсти. Вони таких не люблять і зразу випроводжають. Духовичі без лісу жити не можуть. Чоловік Найдени взяв прізвище Духович, щоб підтримати традицію.

Її тато Тимофій був фанатом лісу. Мама народила Найдену і втекла у місто, бо не витримала побуту. А тато тут, як вовк у своєму середовищі. Він все знав і все вмів. Вів спостереження й щоденники, описував поведінку звірів, птахів, реакцію дерев, рослин при зміні погоди. Багато старших людей до цього часу пам’ятають сезонні прогнози Тимофія Духовича, які публікувались у газетах. Прогноз Тимофія Духовича на весну і літо. Погодні передбачення Тимофія Духовича на осінь і зиму… Все в нього справджувалось і через кілька років повторювалось. Бо тато виявив десятилітню циклічність у погодних аномаліях. Він списав кілька зошитів своїми спостереженнями й хотів видрукувати книжкою, але не встиг. Тут стався випадок з мисливцями, які пропали. І все життя перевернулось. Спершу нападав слідчий з Емська, вважав тата першим підозрюваним. Адже тільки лісник знав про приїзд чоловіків і тільки він міг так вчинити злочин, що й сліду не залишилось. Хоч мотиву не знаходив, але мотив – діло наживне, при тих методах слідства, які тоді панували. Це дуже дратувало тата. І він утікав від причепливого капітана міліції. Нерідко обоє порізно блукали берегами озера Білого. У лісових нетрях, зустрічались й сварились, аж луна котилася сюди, до будинку. Слідчий кричав, що арештує тата, бо кращої кандидатури у нього нема. З нього вимагають результат розслідування. І він представить його. Затримає лісника за вбивство мисливців.

– Я недавно перебирала батькові папери, - сказала Найдена, піднялась і почепила карабін на плече. – Дещо знайшла. Хотіла викинути, але не викинула… Сидіть тут і не рухайтесь!

Вона відкрила двері й зникла в будинку. Я поглянув на дорогу, якою пішли догори мої супровідники, й не побачив їх. Таки послухались, злякались карабіна у жіночих руках. Вниз за подвір’ям завважив огорожу з сітки, за якою бігали дикі вепри. Їх тут тримали, як в зоопарку, для відвідувачів. Щоб полюбувались та й не совались у ліс. Свині їли із годівниць жолуді й зелені яблука дичок й поглядали на мене зі свого замкнутого світу, ніби то я був у клітці, а не вони. Їм було добре й вони не помишляли про втечу.

Найдена повернулась на ганок – карабін був на плечі. Подала мені аркуш паперу.

– Візьміть, може знадобиться.

То була контурна картосхема місцевості з означеними межами лісових кварталів, дорогами і стежками, з низовинами та підвищеннями, з ярами і струмками. Вгорі над картою напис: «22 вересня 1978 року: варіанти». По центру мапи, від будинку лісника, було нарисоване коло. Судячи з поміток – радіус п’ятнадцять кілометрів. Коло охоплювало повністю озеро Біле з його зарослими берегами, на північ виходило за межі дороги з Емська, за село Красне і столярний цех. Коло було розбите на вісім секторів. Кожен сектор пронумерований. Внизу чітким почерком написано:

«Сектор 1 – мінус,

Сектор 2 – мінус,

Сектор 3 – мінус,

Сектор 4 – мінус,

Сектор 5 – мінус,

Сектор 6 – плюс,

Сектор 7 – мінус,

Сектор 8 – мінус».

І жодних коментарів. Лісник обійшов і перевірив усю місцевість навколо лісництва. Діаметр кола – тридцять кілометрів. Це ціла зона, де вірогідно могли пропасти мисливці. Скрізь у нього мінус, тільки сектор шість – плюс. Я уважно подивився на сектор 6. Вгорі, на північний захід від Красного пунктиром було позначене Упирове болото. І прямо на ньому знак плюс. Що це значило? Він там щось знайшов? Чи просто повідкидав усі варіанти, усі сектори, а трясовину не зміг перевірити – на те воно й гниловоддя, що туди не полізеш. Ковтає безслідно й навіки.

– Ваш тато поклав ось тут плюс, - показав я на карті Найдені. – Що це значить?

– Знаю, бачила, - жінка сіла на свій стілець і положила на коліна карабін. – Гадаю, тато вирахував місце, де пропали мисливці. В Упировому болоті. Це проти всякої логіки, бо Упирове болото знаходиться в протилежному боці від лісництва. Мисливці не могли туди самі звернути. Їх, швидше за все, змусили…

– Чому він так вирішив?

– Проста логіка. Всі інші сектори перевірив і гарантував, що там мисливців чи їхніх трупів нема. Тим паче, машини… Болото ж перевірити не можливо. У болото не залізеш, не пірнеш, - зі знанням справи прокоментувала господарка карабіна. – Там з кінцями… Без варіантів.

– Отже, мисливці утопились… Чи їх утопили… В трясовині, - промимрив я й відчув пустку на душі. – Хто їх туди загнав?

– Питання не до мене, - зі співчуттям промовила Найдена. – Мені жаль вашого батька. Але й мій через цю подію постраждав. Ми з вами колеги по нещастю… Карту беріть, все одно лежала не потрібна. Може щось і дізнаєтесь. Та повідомите мені. Для сатисфакції…

На карті Тимофія Духовича червоною лінією були об’єднані Упирове болото, село Красне, столярний цех і психоневрологічний диспансер. А від них та лінія вела до лісництва. І виглядав рисунок, як великий повітряний змій, що простягся над місцевістю.

Машини молодих бандитів не було. Стояла тільки моя, з пробитими колесами. Не багата у хлопців фантазія. Я розчаровано обійшов авто й постукав ногою по шинах. У траві на обочині стрекотіли цикади. Руда білка крутила пухнастим хвостом на сосні, вагаючись, чи не буду я їй заважати. Зрештою, збігла донизу, на устелений хвоєю діл, стала на задні лапки й уважно озирнула мене. Я дістав телефон – він працював. Набрав знайомий номер евакуатора. Ото сьогодні буде дохід для клерка зі станції прокату. А мені відповідно збитки.

До Іларія Шамана не подзвонив, не поділився новою інформацією.

Найдена Духович пригостила мене смачним обідом. Карабін вона приперла до стіни, але недалеко, на відстань протягнутої руки.

 

Розділ шостий

Подеколи не я керую своїм життям, а всі, кому не лінь, смикають з боків, рвуть на себе. Щойно добрався до Емська, зателефонувала Ія. Та з такими криками і претензіями, ніби то не вона від мене, а я від неї втік у свою муштровану Бучу. З тих кулеметних черг, які вона випалювала мені у вухо, я зрозумів, що моя ненаглядна зібралась на відпочинок за кордон, у Мілан, де проживає її подруга Соня Галібей, з якою вона вчилась на фізико-математичному факультеті. Соня вдало вискочила заміж за ліванського бізнесмена, який займається виставковими проектами. І зараз керує картинною галереєю. Вона спеціаліст широкого профілю. Знає епоху Відродження і сучасний авангардизм. Вміє достойно прокоментувати наукові прожекти Леонардо Да Вінчі й художньо-смислові навантаження картин Сальвадора Далі. У неї на всі питання є готові відповіді. Мене дратувала їхня дружба, бо я не міг зрозуміти, що може бути спільного між скромною, закутою нотаціями батька-генерала, моєю Ією й емоційною білявкою, шелихвісткою, яка не могла п’яти хвилин усидіти на місці. Дружині був потрібен мій підпис. Уже горіло, бо не могла виробити документи на виїзд сина за кордон. Я не проти, щоб Ігорко побачив світ. Але хтось же зі мною має радитись перед тим, як замислювати такі поїздки? З яких це пір мене ставлять до відома й ігнорують?

Я бував у родині Ії кілька разів. Не склалося. Батько її, старий чурбак у формі, генерал армії, хмурячи попелисті брови на бурячковому лиці, запитав без жартів:

– Що це за пройдисвіта ти привела сюди, доню? 

Я відповів, що теж бажаю Іванові Онуфрійовичу доброго дня й золота на погони. І на тому наше щире спілкування закінчилось. Почалось передавання слів і міркувань через уста Ії. Тато наказав… Тато рекомендує… Тато бажає… А я у відповідь – тата у мене нема. Виріс архаровцем, вільним махновцем. І квартиру за гроші тестя на зло старому курдупелю купив на Татарці, хоч тепер бачу, що це все-таки була помилка. До центру недалеко, але то район хрущовок, багато люмпену шатається.

Спробуй зараз розкажи її батькові, що Ія з власної примхи утекла до нього в Бучу. Та він ухопить пістолет і буде тицяти мені під носа! Бовдур неотесаний, який тільки й уміє командувати: «Ать! Тва!.. Ать! Тва!..»

«Жуляни» зустріли мене дрібним дощиком і шумом повних вестибюлів. Відтоді, як ввели безвіз, народ пустився у мандри, наче сказився. Світ відкритий, лети, куди хочеш. Летять заради допитливості, щоб перевірити новий паспорт…

Моя «Ауді» заждалась мене на стоянці. Я сів у салон, погладив руль, наче скучив за ним, включив на повну гучність радіо і з ходу відчайдушно впірнув у потік машин. Оце я розумію, темп! Оце я відчуваю, виклик!.. Пруть наввипередки, як стадо баранів. І як я міг кілька днів жити без столиці?

Ія чекала мене у кав’ярні «Tayger Pizza Bar» біля станції метро «Шулявська». Вона була у джинсах і легкій напівпрозорій блузці, без ліфчика. Груди маленькі, дівочі, особливо не виділялись. Мені заграли в грудях ревнощі і я кинувся її обіймати. Ія терпляче відхилялась і хмикала, щоб не зіпсувати зустріч. Вона мала план і мусила його виконати. Я ніякого плану не мав, хіба що повернути дружину й сина додому. На смаглявому лиці Ії випірнала серйозна міміка, ніби на дипломатичних переговорах. Заради згоди вона замовила мені каву по-турецьки й смішно морщила носика, ніби пташечка, яка побачила здобу та ще не вибрала моменту клюнути.

– Куди тебе носило? – глянула на мене своїм протяжним поглядом, який я не любив, бо вона так завжди дивилась, коли назрівала довга розмова. – Я дзвонила в двері, тебе нема…

– Навідався в Емськ, - сумно відповів я на той погляд. – Після мами залишились незавершені справи…

Ія вмовкла й задивилась у вікно на потік людей і машин. Мама любила її й казала, що Ія – її надія, бо на мене покладатись не можна, мене треба тримати в суворості й під контролем. Ще один генерал у спідниці. «Холоденко, йди відповідати!». Ія охоче кивала, згоджуючись із мамою, бо Юра такий шалапут, що ніяк не заспокоїться. Дружина часто навідувала маму у лікарні й словом не прохопилась про непорозуміння. Не хотіла турбувати. Кілька разів приводила до бабусі онука. Й на тому спасибі. На похорон прийшла, Ігорко був розгублений. Це його перша втрата рідних і він іноді жалібно дивився на мене. Тут би й зійтися. Така тяжка нагода. Але Ія випарувалась після похорону, навіть на поминки не з’явилась. Сказала, що застрягла у заторі, а після годинного чекання вже не було смислу появлятись.

– Твоя мама була добра, - відірвалась від вікна. – Вона мене розуміла… Підпиши документи.

Зате я не розумів, який тут зв’язок між моєю мамою і документами на виїзд. Жіноча логіка не піддавалась тлумаченню.

– Іє, може вже буде? – запитав я про своє. – Повертайся, бо місця собі не знаходжу.

– От як знайдеш, тоді й повернуся, - усміхнулась заохочувально дружина. – Мені набридли твої метання. Ні постійної роботи, ні стабільного заробітку. Та й це ще не все! Липнеш до чужих спідниць. Схаменися! Припни свою бурхливу уяву…

– То це, виходить, мені треба постаріти?

Я знову поглянув на її дівочі груди й засумував.

– Гаразд, домовимось так, - уловила той погляд Ія й скористалась моментом. – Ти підписуєш документи – ми їдемо з Ігорком на канікули в Мілан. Ти холостякуєш наостанок. За два місяці повертаємось… Чуєш, повертаємось?

– Чую, не глухий. Не обдуриш?

– Не в моїх звичках обманювати, - Ія заклопотано дістала із сумочки папери й тицьнула переді мною. – Ось тут… І тут… І тут… Нотаріуса не треба. Нотаріус сказав, що обійдеться без тебе.

– Гірко, коли обходяться без мене, - алегорично промимрив я, здавшись на вмовляння дружини.

Далі Ії було не цікаво. «Цьом-цьом! Я полетіла!..» Здавалось, вона втратила щось таке, що не полишало мене. Як тільки її побачу, почую неповторний запах – у грудях скубе й хочеться обійняти, притулити до себе і не відпускати. А вона – «цьом-цьом» і полетіла. Невже перегоріла і не любить? Цього я собі ніколи не прощу. Як це я не відчув, не уловив момент, коли в наших стосунках з’явилась тріщина? Ія пішла і тепер буде дуже важко її повернути. Вона вперта, як її військовий тато. Не хочу й не буду, хоч по пальцях молотком гупай. Генерал вигнав «пройдисвіта», а вона полетіла слідом за мною. «Ать! Тва!..» - не вийшло. І тепер мабуть не вийде, бо втратив із нею душевне розуміння.

За тим сумуванням я забув про Емськ. Він сам про себе нагадав.

– Синку, ти де? - озвався ласкавий голос Іларія Шамана у телефоні. – Не дзвониш. Нічого не кажеш… Ми компаньйони чи ні?

– Компаньйони, безсумнівно компаньйони! – запевнив його. – Просто у мене з’явились непередбачувані обставини. Мусив вилетіти до Києва.

 От воно що, - промугикав капітан. – Як пройшла поїздка по маршруту?

– Нічого особливого. Колеса вурки знову пробили… Одні витрати. Жінка пиляє, що не маю стабільного заробітку, - взявся молоти казна-що.

– Жінки, вони такі… Пиляють без розбору, - погодився Іларій. – Коли тебе чекати в Емську?

– Маю тут виконати три пункти, - трохи відкрив завісу. – Потім прилечу…

– Пункт перший – Збруєв, - здогадався слідчий. – А пункт другий?

– Пункт другий плавно випірне з першого…

– Угу… А третій пункт випливе з другого, - здогадався іронічний Шаман. – Конспіратор! Ти мені не довіряєш?

– Я весь ваш! – безпечно вигукнув я. – Тільки не люблю пусте говорити. Буде щось цікаве – неодмінно поділюсь. А поки що… Хто ті славні парубки, що не люблять моїх коліс?

– То бійці Льоні Сахна, - крякнув Іларій, ніби йому згадали про щось неприємне. – Вони тебе супроводжували…

– А смисл? Смисл який у їхньому супроводі? Вони ж такі далекі від нашого слідства! Поняття зеленого не мають, що таке ВЦРПС*…

– Ти часом у лікарні з Льонею не зрізався? – вкотре спитав капітан.

– Та ні! Був лагідний, - заперечив я. – Хоч хотілося його положити рядом з батьком…

– Тоді це старий копошиться, - зробив висновок слідчий. – Дуже хоче знати, що і де ти копаєш. А з тобою і я… Замовив у Льоні-синка інформацію. А Льоня прямий, як дубова колода… Послав недолугих.

– Навіщо колишньому начальнику міліції інформація про те, що я шукаю? – незрозуміла комбінація мене тривожила. – Хоче молодість згадати? Як і ви?..

– Ти сам його, сплячого ведмедя, потурбував, - нагадав мені Іларій.

– За вашою наводкою, - віддав здачі. – То чого він стривожився?

– Для перестраховки, синку. Для перестраховки, - упевнено мовив Шаман. – Старі кадри не люблять, коли в них виявляють дірку на сідниці. Не зашиту… А, може, якраз щось проґавив?.. Стидно буде. Для полковника краще, щоб та справа не оживала.

– А для вас? – уловив я момент.

– А для мене? Я тобі вже казав, - голос Іларія погустішав. – Діло принципу заплатити борг!.. Синку, ми по один бік барикади. І не говори загадками. Що таке ВЦРПС?.. Я про щось не знаю?

– Пане слідчий! Не переймайтеся. Все буде добре, - заспокоїв я старого капітана. – За кілька днів повернуся і продовжимо…

Може Іларій і гарний чоловік, але нехай посидить поки що на лаві запасних. Не зумів розплутати діло тоді, сорок років тому, то зараз мусить потерпіти. Я й сам ще не знав, як буду діяти. Три пункти плану можуть зірватися й не принести жодної корисної інформації. Але вони були, ці три пункти, і зогрівали мене надією, що я на правильному шляху.

– Всесоюзна центральна рада професійних спілок. Організація, що існувала за часів СРСР. Герой вживає цю абревіатуру в іронічному тоні, підкреслюючи світоглядну відстань між сьогоднішньою молоддю і далеким 1978 роком.

Першим ділом вирішив під’їхати до Вови Удовенка. З Вовою ми дружимо ще з часів Едового іподрому. Тоді в мене спрацювала кебета і я запропонував Удовенку безпрограшний бізнес-проект. Я вказую Володимирові на конячку, яка прийде першою під гонг, а він вкладає виручені кошти в станцію обслуговування автомобілів. Ми довго їздили, вибирали приміщення, щоб СТО була у зручному місці. Зупинились на Лівому березі, недалеко від дорожньої розв’язки. Викупили шість старих гаражів, перебудували, наповнили станцію сучасним обладнанням. І вдарили по руках – половина прибутку Вові, половина – мені. Удовенко взявся керувати майстернею, бо я після токарства зневірився в своїх технічних талантах. Мені припав до душі гуманітарний настрій Еда Хезерлі. Нехай йому земля буде пухом…

Володя Удовенко має свої, як кажуть у деяких краях, бздури. Або вавку, що не заліковується. Кожен нормальний мужик, вважає він, повинен мати віддушину. Ось такою віддушиною для нього є бродіння з металодетектором по старих городищах. Як тільки випадає вільний день, збирається, ніби у вилазку за лінію фронту. Одягає німецькі черевики, що носять вояки бундесверу, міцні, надійні, з металевою пластиною у підошві. Натягує на себе болотистий камуфляж. Набиває рюкзак харчами, питвом і запасними батареями для австралійського шукача «Minelab GPX 5000», який бачить крізь ґрунт, пісок та воду. Кидає в багажник фінську саперну лопатку, що виявилась повним лайном, тріснула при перших же серйозних випробуваннях, довелось замінити в якомусь селі на звичайний заступ. І втікає від жінки і дітей за околицю міста. Він називає себе копачем, шукачем, мисливцем за старовиною, любителем, але жодним чином не чорним археологом. Бо чорні археологи грабують зареєстровані історичні об’єкти, а він шукає невідомі і там полює за дрібничками. Щоправда, його полювання не дуже вдале. Найцікавіший здобуток – срібна нагрудна гривня часу київських князів, сплетена з тонкого дроту. Володимир час від часу розміщує її в Інтернеті під вигаданим ім’ям, аби похвалитись. Є ще купа монет, римських, грецьких, перських і велика удача – срібна монета-амулет «Змійовик», яку він час від часу переглядає у збільшувальне скло. Цей медальйон, що з одного боку має зображення святого, а з другого – голову жінки зі зміями, кажуть, має фантастичну силу. Тільки от неясно – на удачу чи на фіаско. Вова його обережно тримає в тремтячих пальцях. В одному він переконаний – ходіння «на копи», на пошуки – таємнича справа. Не раз щось знайде цікаве, неповторне, треба сканувати на тому ж місці, а його раптом несе убік, де й близько нема історичної місцини. У такому випадку треба кидати на землю рюкзак і він далеко не відпустить, доведеться крутитись навколо нього. Ядра, кулі, ножі й багнети, відерця з ґудзиками від уніформи й затесані стародавніми людьми кремнієві камінці нерідко по півроку катаються у багажнику його «Опеля».

Може мені теж треба десь кинути рюкзак та й не метатись?..

Вова Удовенко поглянув дещо здивовано: прибуток він сплатив тиждень тому, тож тільки «Ауді» могла привести мене на задвірки цивілізації. У Володі русявий чубчик і червоні вуха, що видавали його, коли він правив завищену ціну з клієнта. Друг заробляв, але сором’язливо…

– Поламався? – скептично поглянув на авто Вова.

Він не любив, коли я з’являвся на СТО. Це не тільки нагадувало йому про борги, але й боляче шпигало думкою, що він тут господар тільки наполовину. Пів хазяїна тут, а пів приїхало…

– Треба пошепотіти, - відповів я загадково.

Вова повів мене у підсобку, де жував наспіх засмажені дружиною холодні грінки й часто дрімав, коли у майстерні було не багатолюдно. На плечах у нього висіло німе питання: «Про що приїхав пошептатися, дармоїд?»

– Друже, чи можеш ти знайти машину, утоплену в болоті? – зразу випалив те, що турбувало.

Бізнесовий напарник закліпав білими віями, ніби його запитали щось непристойне.

– Яку машину? З якого болота?..

– «Жигулі». Швидше всього, нуль першої моделі. Жовтий колір. Нержавіюча вихлопна труба…

– Навіщо тобі те дрантя? – губився в здогадках друг. – Когось зіштовхнув із траси?.. Підрізав?..

– Та нікого не підрізав! – від роздратування я підвищив голос. – Питання конкретне й зрозуміле: чи можеш ти знайти машину, утоплену в болоті?

– Юрію, що з тобою? – занепокоївся Удовенко й недоречно хихонув. – Ти наче собі ділянку на цвинтарі замовляєш... Не парся, розказуй.

– Хм… Гаразд, може ти й правий. Більше переймешся проблемою, - примирився я. – Сорок років тому… Мені так здається… Утонули троє мисливців у болоті. Разом із машиною. Серед тих мисливців був мій тато…

– А-а-а!.. От воно що! – зрозумів нарешті мої наміри Володя. – Твій тато утонув у машині? Разом із мисливцями?.. Ти не розказував.

На його перепитування я промовчав, терпляче чекав, поки напарник розродиться адекватною реакцією. Вова погладив твердою долонею по білому чубчику, перевіряючи, чи не полетить лупа, бо ніяк не може підібрати шампунь. Потім велемудро промовив:

– Все залежить від обставин і рельєфу місцевості. Якщо там водойма з намулом – простіше. Сяк-так водолази можуть виявити й зачепити. Якщо ж утонули в трясовині – вважай, згибле діло…

– Схоже на трясовину…

– Трясовина бездонна. Може мати і п’ять, і десять метрів глибини, - зі знанням справи повідомив товариш. – Треба осушувати, якщо нема протічної води…

– І скільки на те осушення піде часу?

– Два-три роки. Не менше! Та й бабок немало…

– Не підходить! Не маю терпіння чекати, - відкинув я цей варіант. – Пропонуй інше. Металодетектором виявити можна?

– Сумніваюсь. Нема таких шукачів, щоб крізь товщу болота… на глибині… намацали машину, - знову потріпав чубчика Вова. – Ти ж не можеш над тим болотом літати?.. Може пропливеш?

– Може пропливу…

Я пошкодував, що не потрапив на Упирове болото – бандити прокололи колеса й усі наміри зірвались. Тепер не знаю, як те місце, відмічене на карті лісника, виглядає. Загадкове Упирове болото залишилось для мене не відомим.

– Складно визначитись без обстеження місця, - буркнув Удовенко.

– Це попередня розмова. Прикидка, - заспокоїв я його. – Ще будеш мати таку нагоду… Навіть у військових нема потужної техніки?

– У військових багато чого є… Але тільки на глибину метр чи півтора… Для виявлення мін і снарядів. Це їхній основний клопіт.

– А як же… показували по телевізору, - не здавався я. – Твої чорні археологи знайшли в болоті танк. І витягли…

– Танк вони виявили щупом, - скривився від згадки про чорних археологів Володимир. – І за історичними джерелами чи спогадами очевидців, які вказали місце. Береш арматуру діаметром десять міліметрів і пхаєш, скільки влізе, у твань. Прут довгий, до шести метрів. Можна наварювати, коли не стане… Постукав, почув тверде – поставив хрестик. За півметра знову арматурою униз. Попав – хрестик. Не попав – шукаєш в іншому місці. Так з’являються контури… Танка чи машини. На першому етапі. А потім визначаєш методи, якими можна підняти знахідку… Гаки, лебідки. Було б за що зачепити. Якщо не хочеш осушувати болото. Вся проблема в тому, як зачепити.

– Ясно, - підсумував я нашу розмову. – Документальні джерела тобі гарантую. Карту-схему маю… Готуйся, скоро поїдемо діставати.

– Ти якийсь не такий, - закліпала білими віями доросла дитина. – Я хотів з тобою поговорити про новий бокс. Якщо не хочеш, то відкрию сам.

– Е, ні, братчику, - заперечив я. – Бізнес на двох – це бізнес на двох. А якщо партнер відкриває поруч свій бокс, тоді все розвалюється… Не зараз. Поговоримо пізніше. Зараз мене зовсім інше цікавить…

Я поїхав, розглядаючи у дзеркальці заднього виду Вову Удовенка, який стояв на воротях і теребив ганчірку у руках. Він таки хоче вивернутись зі спільного проекту. Набридло йому годувати неробу. А коли на замовлену конячку ставив, не вагався…

 

Розділ сьомий

Заскочив на квартиру, бо три дні не переодягався. Було таке відчуття, ніби з Вовою не тільки розмовляв, але й ходив на копання городищ. Сорочка аж затріщала, така була наелектризована. У квартирі – холостяцький бардак і сміттєве звалище. Джинси посеред спальні, брудні шкарпетки під ліжком, біля скрученої ковдри – розкрита книжка і попільниця із цигаркою. Це я так заспокоювався, коли маму поховав. Але ні чарка, ні цигарка, ані книжка не допомогли. На кухні у сковорідці підсмажене й недоїдене яйце, від якого мене мало не знудило. Чашка з недопитою кавою й турка з чорним осадом. Як Ія встигала це все доводити до ладу, прибирати? Зранку вона, ніби заведена. Сина збудить, силоміць нагодує, перевірить портфель, поставить коло дверей чекати. Потім смикає мене за ногу, щоб підняв кучму й вислухав. А я що?.. Я вільний стрілок, сам собі регламенти пишу. Останнім часом здружився з головним редактором сайту «На прицілі» Славою Годованцем, він підкидає мені гарячі теми. І заробіток є, й ім’я часто з’являється. А ім’я для журналіста – це накопичувальний вклад. Ія мені наказує: сьогодні зайдеш у меблеву майстерню, бо дверці на кухні повідпадали, домовишся про репетитора для Ігоря, адже почав відставати з англійської, непогано було б заскочити у школу й поговорити з директоркою, бо вже другий телефон у сина пропадає. Я мужчина, мене більше послухають…

Ія з дипломом фізмату працює перукарем. Від неї завжди пахне, як від клумби. Я навіть почав розрізняти парфумерні смаки її клієнток…

Перед тим, як заскочити у ванну, не втримався, поґуґлив два наступні пункти свого плану. Запит на прізвище Збруєв видав мені кілька сотень посилань. Потім я звузив завдання, пов’язав Збруєва із будівництвом. І ось результат – холдинг «Сіті-буд», генеральний директор Збруєв Михайло Олегович, вулиця Стеценка, 33А. Житлове й промислове будівництво, продаж квартир і офісних приміщень. Телефони, електронна пошта, адреса сайту. Все, як годиться у великих і солідних компаніях. Офіс «Сіті-буду» на Нивках, з моєї Татарки слід їхати по Мельникова, мимо станції метро «Дорогожичі», пересікти проспект Олени Теліги, вискочити на Щусєва, а там уже й парк Дубки, Стеценка. Зі Збруєвим все ясно, знайду.

А що мені розкаже професор Цуркан? Ґуґл здивував, бо тільки тричі згадав про метод Цуркана, ефект Цуркана, паралельні реальності Цуркана. Та все з критикою й остракізмом, неприйняттям яскравого зразка кримінальної психіатрії, яку використовував комуністичний режим. Доктор юридичних наук Захар Сергійович Цуркан був нагороджений орденом Леніна й похоронений на Байковому кладовищі. Помер 1985 року. Це була моя поразка, але я не спинив пошуків. З трудом вибив з Інтернету скупу відомість: «15 лабораторія» експериментальної психоневрології Московського НДІ психіатрії. Що це за «15 лабораторія» і де вона знаходилась? Мабуть, серйозна була установа, якщо присилала вахтовим методом лікарів у Краснянський психоневрологічний диспансер. Але жодних даних про цю загадкову лабораторію я не знайшов. Тоді кинувся іншим шляхом. Якщо професор Цуркан розробляв свої методи й ефекти, був зіркою психіатрії на той час, то в нього повинні бути учні й послідовники. Серед скупих даних у цьому напрямку я викопав прізвище його асистента, нині провідного спеціаліста Центру біоакустичної корекції головного мозку Томина Мусія Мусійовича. Центр знаходився на Микільській Борщагівці, вулиця Тулузи, 5. З Нивок можна вирватись по проспекту Перемоги на об’їзну, а звідти зіскочити на Тулузи. Годиться! Мої чисті наміри зафіксовані, тож пора помити тіло після кількаденних провінційних мандрів.

Поніжившись у ванні, я нашвидкуруч одягнувся й вискочив зі своєї «хрущовки», в яку здуру вліз, не послухавши мудрої поради тестя-генерала. «Ауді» рвонула з місця, як застояний кінь. Але я притримував авто, поглядаючи на людський потік та вивіски. На голодний шлунок розпочинати пошуки не хотілось. Зрештою, зупинився біля кафе «Вишиванка», яке рекламувало смачні вареники з вишнями. Перевірено, мін нема. Таки смачні, не глевкі, треба буде цей заклад запам’ятати. Після вареників у доброму гуморі скерував авто в бурхливий потік.

Нове приміщення зі скла й бетону, що вирізнялось на фоні сірих п’ятиповерхових будинків, нахилилось над вулицею, мовби привид. Воно й виявилось «Сіті-будом». Кубізм чистого виду. Нема фантазії у сучасних будівельників. Заскочив у вертляві двері й спинився перед стійкою адміністратора – дівчиною в бузковому костюмі й пілоткою стюардеси. На грудях у неї висіла фірмова лейба з написом «Офіс-менеджер Галина». Їй не подобалось стояти на протязі у вестибюлі й скеровувати відвідувачів. Але вона терпіла, бо надіялась, що її звідси заберуть нагору. Дівчина була сувора й байдужа, як робот. Навіть міміка у неї була економна, щоб не витрачати душевних зусиль.

– Як пройти до генерального директора? – з ходу запитав.

– Якщо ви з питань придбання квартири, то наліво, перший поверх, кабінет номер сім, - механічно, дивлячись мені поміж очі, відповіла офіс-менеджер Галина. – А якщо з питань придбання виробничих приміщень, то направо, кабінет номер дванадцять.

– Мені треба зустрітись зі Збруєвим Михайлом Олеговичем, - наполіг я, розглядаючи застиглу маску загалом гарної дівчини. – У конфіденційній справі…

– Вам призначено? – сірі очі й далі розглядали моє перенісся.

– Ні, не призначено. Але це діло можна поправити, - нахилився я до неї й почув запах, який віддалено нагадував Іїн. – Що ви робите сьогодні після сімнадцятої?

Загальмована дівчина застигла поглядом, ніби обмірковуючи, про що її запитали. Я, звичайно, не дав їй отямитись і запропонував розв’язку не вирішеного питання.

– Рівно о сімнадцятій нуль п’ять під’їжджаю на білому коні під цей чудовий заклад. І ми разом линемо у казкову країну мрій…

Чим менше обіцяєш, тим легше жити. Але язик мій – ворог. Поніс у несподіваний бік. Легкий рум’янець пробив маску Галини й вона ожила очима. Вестибюльна стюардеса усміхнулась й помахала пальчиком.

– Ви скрізь так… пробиваєте дорогу?

– Ні!

Я жестом попросив її нахилитись.

– Тільки в тих місцях, де гарні дівчата працюють. То як? Сімнадцята нуль п’ять?..

– Доживемо до вечора й побачимо, - невизначено відповіла. – Сьомий поверх. Ліфтом…

Безшумний ліфт підняв догори. Поряд зі мною стояв молодий клерк, перегортав папери й шумно зітхав. На зосередженому у трьох вертикальних зморшках лобі виразно виділялось лише одне питанням: «Як таке могло статися?». У паперах сховалась помилка. Клерк їхав на звіт до начальника. Я про це здогадався й вирішив, щоб не блукати, піти за ним. Так і є. Приречені зітхання привели у приймальню, крізь яку чоловічок транзитом пролетів за двері із табличкою «М. О. Збруєв, генеральний директор». У приймальні порядкувала ще одна стюардеса у бузковій формі. Ця була дорідна, з довгими ногами і оцінювальним поглядом. Я пошкодував, що призначив побачення дівчині з вестибюля. Мабуть, старію, розучився на мушку брати. У літаку М. О. Збруєва чимало красунь, хоч і вдягнутих без смаку…

Галина №2 тут же мене запитала:

– Вам призначено?

– Так, ми з Михайлом Олеговичем земляки. Вирішили згадати минуле.

Я йшов на штурм і не зважав на дрібні розбіжності. Збруєв мене не знав і не чекав. Це була головна перешкода, що могла завадити мені пробитись до слідчого, який змінив Іларія Шамана.

З кабінету вирвався червоний і розбурханий клерк, у якого на лобі зморшки змінили положення – з вертикального на горизонтальне. Мабуть, начальник у них суворий і вимогливий, раз літають усі, як на крилах, уміє дохідливо роз’яснювати підлеглим їхні помилки.

– Михайле Олеговичу! Тут до вас земляк, - натиснула переговорний пристрій Галина №2 й облизнула підфарбовані губи. – Каже, що домовлялись…

– Земляк? Який земляк? – гаркнув з-за дверей грубий чоловічий голос.

– Холоденко Юрій Петрович, - нахилився я до переговорного пристрою. – З приводу мисливців, які пропали одна тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року. В Емську… Ви тоді були слідчим.

За дверима надовго замовкли. Ми із секретаркою напружено поглядали на комутатор й вимушено усміхались, як азартні гравці у казино, спостерігаючи за кулькою, що хаотично скакала по цифрах. Куди впаде? Де зупиниться?..

– Я не маю часу! Але нехай заходить, - суперечливо висловив свою позицію М. О. Збруєв.

У кабінеті, з якого відкривався вид на недоглянуті дахи старих будинків і занедбаний парк, я побачив жилавого, міцного чоловіка, на вид якому було не більше п’ятдесяти. Хоча мої дані свідчили про інше. На час слідства Збруєву виповнилось двадцять п’ять. Тож зараз відповідно всі шістдесят з гаком. Якщо я, як той червоний клерк, не допускаю помилки. Генеральний директор займався спортом і ранковими пробіжками, під сорочкою вгадувалось мускулисте тіло. Він глянув на мене уважним поглядом сірих, з коричневим відблиском, очей. Все-таки є щось у колишніх міліціонерів невловиме, невидиме, що видає у них власників погонів. Чи ті погони їм пришивають прямо до шкіри? І щоб не ранити себе після відставки, вони їх не віддирають?.. У Збруєві… Чи в кріслі?.. Сидів мент, аж хотілося повернутись і перечитати табличку на дверях.

– Михайле Олеговичу, прошу вибачити, що потурбував вас, - пішов на сірі очі з коричневою крапинкою й протягнув руку. – Холоденко Юрій Петрович, син одного з мисливців, які пропали…

– Я ледве згадав той випадок, - із жалем поглянув на мене господар кабінету. – Скільки часу пройшло!.. Чого це ви надумали… реанімувати… слідство?

Він напружився. Це було видно по сорочці, що стала замалою на мускулистому торсі. Очі обережно, поміж блуканням по столі, вивчали мене. Я йому був не байдужий, це факт.

– Не маю я таких повноважень, щоб поновити слідство, - заспокоїв його, щоб не нервував. – Просто цікавість розбирає. Куди подівся батько? Син же має право про це знати. Чи не так?..

– Так то так, - погодився Збруєв, розпустив на шиї краватку й співчутливо глянув на мене. – Але іноді варто не чіпати старих історій, бо вони можуть зіпсувати життя.

– Що ви маєте на увазі? – не зрозумів я його співчутливого погляду.

– Мертві мають належати мертвим. А живі – живим, - глянув задумливо у велике вікно колишній слідчий. – Сорок років пройшло. Уже нічого не можна змінити… А як нічого не можна змінити, то навіщо ворушити минуле?

– Ви говорите загадками. Нічого не розумію, - повернув я його з того вікна до себе. – Мова йде про мого батька. І ця обставина змушує мене не приймати будь-яких аргументів, що заважають вияснити, що з ним сталося. Сподіваюсь, ви допоможете.

– Допомогти нічим не зможу, - сухо зітхнув Збруєв. – Бо сам свого часу постраждав через ту справу… Наїхали на мене й мусив звільнитись. А полковник Сахно пішов на пенсію.

– Хто наїхав?

– Обласне начальство. Воно на вигадки не багате. Знаєте, це такий пунктик є у кожного начальства. Вчепиться у якусь твою поразку, голосну, відому, і буде тим віхтем весь час… по морді… по морді… А-а-а, це той, хто не знайшов мисливців. Ату його, ату!.. На кожній нараді, на кожному селекторі згадають. Вколють, принизять… Мене вісім років тицяли у те лайно, поки не втік у бізнес. Тепер не шкодую. А тільки думаю: який був дурний!.. Чого терпів ті знущання?..

– Капітан Шаман каже, що ви змінили його через рік. Тож у вас було більше часу розкрити таємницю.

– «Капітан Шаман каже»!.. – перекривив мене колишній майор. – Що він може сказати?.. Пропив розум, пропив глузд. Вилетів із міліції… Втратив  дорогоцінний час, коли можна було по свіжих слідах добратися до істини. А тепер він каже… Нема йому що казати!

– Справді, він мені небагато повідомив, - промовив я, щоб заспокоїти Збруєва. – Все версії і версії… Не підтверджені. То ж прийшов до вас. Аби зарадили…

– Чим можу вам допомогти? – неохоче запитав майор.

Сірі очі в крапинку дещо розм’якли й благодушно поглянули на мене. На плечах під сорочкою сховались не відрізані по живому погони. Генеральний директор «Сіті-буду», попри цейтнот із часом, ладен був ще трохи зі мною поговорити.

– Нарисуйте… у кількох словах, що виявили під час слідства, - попросив, притамувавши заради успіху своїх пошуків неприязнь до колишнього міліціонера.

– У кількох словах можна, - погодився, глянувши на годинник, Збруєв. – Встановлено, що мисливці виїхали о шістнадцятій годині 22 вересня 1978 року у напрямку озера Біле. Вони мали приїхати до лісника Тимофія Духовича. Про це попередили його телефоном за день до поїздки. Склад групи: начальник АТС Дмитро Вербицький, кабельник Северин Нечитайло і…

Чоловік зробив паузу й вибачливо глянув на мене.

–… і лінійний майстер Петро Холоденко. До лісництва вісімдесят дев’ять кілометрів. Зважаючи на стан дороги, цю відстань мисливці мали б подолати за дві, дві з половиною години їзди. Не подолали. У лісництво не приїхали. Судячи з паперів, які передав мені капітан Шаман, він опитав жителів села Красне, робітників столярного цеху. Ніхто не бачив жовтих «Жигулів». Основна підозра мого попередника лягала на лісника Тимофія Духовича. Я, до речі, її підтримав. Тільки він знав про візит мисливців. І тільки він мав можливості вчинити злочин та сховати сліди. Кому, як не ліснику, ліс – рідний дім?.. Це ми, сторонні, чужі, плутаємось у ньому, боїмось його. А для лісника нема жодних таємниць.

– Ну, а мотив у Духовича був?

Я згадав Найдену з карабіном і поморщився. Вона мені не довіряла, то чого я маю їй довіряти? У справі про колективне вбивство не може бути фігурантів поза підозрою. Тим паче, що розслідую не абстрактне діло, а загибель тата.

Збруєв, згадуючи по ходу давно забуту справу, розповів, що він тоді щойно одружився, і те призначення замість Іларія Шамана не тішило. Він хотів бути біля молодої дружини, а натомість мусив блукати берегами озера Білого, спотикатися вовчими стежками у лісі, перевіряти всі ймовірні й неймовірні версії п’яниці капітана. І утоплення в озері Білому. Для цієї мети знову кликав водолазів. Ті, крім дрантя всякого, калош та порожніх пляшок, не знайшли жодних речей чи доказів, що стосувалися б зниклих з Емська чоловіків. І старі криниці на хуторах обстежив, зазирав у всі дірки, яри й провалля. І прикинув, чи могла статися перестрілка по дорозі та на самому березі озера. З експертами обстежив кожну п’ядь шляху між Красним і лісництвом. Скрізь фіксував негативні відповіді. І тоді завважив, що Тимофій Духович методично зникає в лісі. Зразу подумав, що робота в нього така, ходити в нетрях. А потім зрозумів, що лісник від нього втікає. Не міг Збруєв за ним прослідити. Тільки шелесне кущем, і вже нема. Приходить увечері, мовчки пожує й спати лягає. Ясно, що в ліс він ходив для того, щоб приховати сліди злочину. Молодий слідчий вже готував постанову на арешт. Але Духович і тут від нього дьору дав, утік. Відкинув натруджені ноги… Далі почався сказ у полковника Сахна. На нього тиснули, щоб добився результату. Не могло бути ніяких виправдань. Або розкриваєш злочин, або геть у відставку. Та який міг бути результат, коли слідство зайшло у глухий кут? Зрештою, перекипівши, їм порадили з області, щоб тихо списали діло в архів й помовчували. Само забудеться й розсмокчеться…

– Не густо, - зітхнув я розчаровано. – Михайле Олеговичу, а так… як то кажуть, не для протоколу… На вашу думку, що сталося з мисливцями?

– На мою думку? – Збруєв знову утонув задуманим поглядом у вікні. – Тільки один варіант. Ре-аль-ний!.. Духович з ними поквитався!..

– За що? Мусила бути якась важлива причина, що кинула його на потрійне вбивство.

– Повірте, - виразно глянув колишній слідчий. – Я в свою… бутність… міліціонером, такого лайна нанюхався… Бачив такі причини, що в голову не вкладаються! Мисливці могли сплутати сезон і ліцензію. Замість полювання на качок, підстрелити, скажімо, оленя. Розчленували тушу… Їх застав лісник. Слово за словом, ось тобі й маєш трагедію. Духович умів стріляти, як ас. Білці в око попадав!..

Я знову згадав Найдену, її карабін з оптичним прицілом, і відчув, як повіяв по спині холодок. У цій справі нікому не можна довіряти, бо кожен має свої резони й виправдувальні аргументи. Кожен щось приховує й не договорює до кінця. Лісникова дочка зі мною обідала й тримала карабін на відстані протягнутої руки. Хтозна, може вона сама нарисувала ту карту-схему, щоб відбілити батька й відвести підозру убік. Але навіщо це їй, чорт забирай? Вона моя ровесниця. Вона ні за що не відповідає. Її батько так само постраждав від пропажі мисливців...

Ні, Найдена не могла обманути, я це відчував. Вона просто нікому не довіряє. Тут ми з нею брат і сестра. Я теж не довіряю Збруєву, бо він не відрізував із плечей погони. Його версія з лісником має право на життя, як і всі інші. Але виглядає не переконливою. За оленя відібрати життя у трьох чоловіків? Лісник міг їх просто здати в міліцію. Тоді за такий злочин карали суворо. Отримали б по п’ять років тюрми й довіку були б позбавлені права на мисливську зброю.

Хоча логіка моя тут теж кульгає, бо прямолінійна. А в суперечці й запалі, при заряджених стволах, могло всяке трапитись. Хтось не втримався і першим вистрілив. Потім Духович уже без вагань в очі цілив…

– Михайле Олеговичу, а чи могли мисливці не доїхати до лісництва? – не полишав я в спокої міліціонера, який став будівельним бізнесменом. – Скажімо, звернути убік, поміняти маршрут?..

– Могли, але не звернули, - упевнено відповів майор. – І Шаман, і я перевірили цю версію. Там нема куди звертати. В інший бік, кілометрів за п’ятнадцять від Емська, є озерний заказник. Він зі сторожами, на контролі… Встановлено, що наші мисливці там не появлялись.

– Я мав на увазі, не в протилежний бік. А, скажімо, не доїхавши… Наприклад, на Упирове болото, - уточнив, спостерігаючи за реакцією Збруєва.

Він засміявся. Ще й пальцем помахав, мовляв, не перевіряй на вошивість, тут ось із клерками, які помилки підсовують в паперах, треба бути напоготові, якраз колишній міліцейський досвід дозволяє не зівати. Тільки сорочка знову стала мала на грудях, натяглась. Не любив Збруєв колишньої поразки й вона його напружувала.

– Е-хе-хе… Нема в мене часу пояснити вам, чого мисливці… Навіть найдурніші! Не попруться в трясовину. Нема там на що полювати. Толку мало!.. Не дістанеш упольоване. Чи ти такої думки… про розумові здібності… свого батька?

Він довго тримався й не зауважив, як перейшов зі мною на «ти». Але тут начальницький гонор зіграв своє і Збруєв не витерпів, що я йому нагадую про невдале  слідство.

– Все, товаришу Холоденко! Аудієнція закінчена, - пристукнув долонею по столі господар кабінету. – Ти мене розважив, навіяв спогади… Не дуже приємні, скажу тобі. А тепер – до роботи. У мене зараз засідання намічається… Одне хочу тобі порадити. Не тривож того, що давно померло. Живи собі своїм життям… татом подарованим… І згадуй про нього все світле. А то ще невідомо, що розкопаєш!

– Ви на щось натякаєте? – встав я за велінням удару долоні.

Та ні на що не натякаю! – бадьоро звівся і потиснув мені руку Збруєв. – Я раджу… По-батьківськи. Не чіпай царства мертвих, бо воно має здатність псувати життя живим. Я викреслив ту стару справу з пам’яті, як програний матч. М’яч на центрі, треба йти вперед…

«Ну, що ж… Якщо м’яч на центрі, то він для всіх на центрі, - подумав, виходячи з кабінету Збруєва. – Йду вперед…»

Внизу у вестибюлі Галина №1 ковзнула завченим нейтральним поглядом і спіткнулась. Вона впізнала. Легкий рум’янець прикрасив її ледь випуклі щоки. В очах промайнуло німе запитання й вагання. Офісна стюардеса вирішувала, озиватись чи ні. Я їй полегшив завдання, бо на сьогодні мав серйозні наміри. Ія мене роздратувала тими підписами, не затвердженими нотаріусом. Та й дозволила холостякувати, поки вона не повернеться з Мілану.

– Там нагорі бачив твою сестру, - щиро заусміхався я. – Але вона мене не звабила… Буду точно в домовлений час! Не забудь!.. Сімнадцять нуль п’ять…

І вискочив у вертляві двері, що перемелювали повітря.

 

Розділ восьмий

Без чашки кави після такої розмови не обійдешся. Я повільно виїхав зі стоянки «Сіті-буду», виглядаючи кафе. Аж ось воно – «Енн плюс Бі» - в затишному двоповерховому будинку з колонами. Будинок був старовинний, критий грубою бляхою, з округлими банями й пілонами на в’їзді у двір. У цій споруді відчувалась надійність і довговічність, не те, що в скляному кубізмі Збруєва.

«Енн плюс Бі» роздратували високими незручними стільцями біля бару, що цокали блискучими залізними ніжками по кахельній підлозі, як поліційні коні копитами. До того ж, Енн з Бі вдарились у народництво, замість люстр повісили колеса від воза, вкрутили туди лампочки й прикрасили дерев’яні спиці пластмасовими квітами. Просто уявити не можна, скільки на тих квітах насіло пилюки!.. Та я все їм простив, бо готували тут видатну каву по-віденському.

У кожного слідчого є свій скелет у шафі. Збруєв шкодує, що від нього утік лісник Тимофій Духович. На його думку, тільки він міг розправитись з мисливцями. Версія цікава, але не перспективна. Лісник помер, залишивши загадкову карту пошуків. «Та всі померли! – поправив себе. – Залишились тільки слідчі бездарі…» Чим глибше вдавався у цю справу, тим більше переконувався, що в зникненні тата існувала якась залізна закономірність, заданість, фатум, якщо хочете, до суті якого я ще не добрався, але який відчував, бо час від часу цей фатум нагадував про себе спалахами несподіваних фактів. Мене просто розпирало від думки про існування неподалік маршруту мисливців загадкової психлікарні, жорстокого закладу із блоком «Зет». Яким чином діяльність лікаря Полежая, який чекає смерті від тромбу, професора Цуркана, що вже лежить з орденом на Байковому кладовищі, стосується невинного бажання чоловіків пополювати за качками на озері Біле? І чи взагалі стосується? Може рухаюсь не в тому напрямку?..

Я без вагань кинувся у гуркітливу ріку проспекту Перемоги, що виніс мене за місто на об’їзну. Звідти «Ауді» вирвалась на тиху вулицю, що мала назву французького міста Тулузи. Ще здалеку побачив незвичну споруду, від якої не можна було відірвати очей. Перше порівняння було найточніше – перевернута чашка від кави, яку щойно випив в «Енн плюс Бі». Абсолютно точно, от тільки без ручечки. Споруда різко виділялась на фоні безликості й сіризни недоглянутої вулиці. Її округлі форми, вдягнуті в чорне скло, нагадували, що польоту фантазії людини меж нема. А якщо ще згадати, що тут знаходиться Центр біоакустичної корекції мозку, тобто, заклад, який цю фантазію корегує, впорядковує чи навіть підстьобує, то тоді така єдність форми і змісту заворожувала. Дизайнери й засновники Центру творчо підійшли до вирішення поставлених завдань.

У незліченних вікнах, що підіймались догори, відбивався порізаний на рухливі фрагменти світ. Автомобільна стоянка й вулиця, сірі сироти-будинки неподалік, сонячні зблиски й поодинокі хмарки пропливали в дзеркальних вікнах, ніби на великих екранах. Я й себе побачив там, роздвоєного, розкроєного на клапті й куски, коли розвертав і прилаштовував машину на стоянці та прямував, спотикаючись на рівному, до гігантської перевернутої чашки. У вестибюлі скляного дива чулася м’яка луна. Він заокруглювався, як і сама споруда. Посередині догори піднімались ліфти на поверхи. А скло позаду мене й нагорі оповивало будівлю, як шкаралупа. Новомодний равлик у мушлі, який приймав на лікування хворих психікою дітей. Прямо переді мною ліфти загороджував довгий мармуровий стіл, за яким привітно зустрічали відвідувачів кілька вимуштруваних дівчат. Вони були одягнуті у білі халати та хустини із червоним хрестом. Ті хустини віддалено нагадували головні убори таджичок, яких я зустрічав, коли ліз на пік імені Абу Алі ібн Сіна.  Тільки без хрестів, звичайно… 

Одна з дівчат радісно глянула на мене й запитала.

– Добрий день! Чим можемо допомогти?

Вона виглядала, ніби чарівниця, яка може вирішити будь-які проблеми.

– Хочу зустрітися з доктором Томиним Мусієм Мусійовичем, - виповів я заповітне бажання у приязні очі адміністраторки.

По суті, вона була така сама безлика, невиразна й механічна, як і Галина №1 у вестибюлі міліціонера, який зайнявся будівельним бізнесом. Тільки та, з «Сіті-буду», якій я призначив побачення на сімнадцять нуль п’ять, здатна порожевіти щоками й ожити, а ці, у білих халатах, здавались безкровними й запрограмованими. Роботизовано глянула на екран комп’ютера і знову підняла очі. Мене аж у млість ударило від того чуйного погляду. 

– Ви не записувались?

– Ні, не записувався. Все сталося експромтом…

– Яка у вас проблема? Може ми підкажемо, як краще її вирішити. Будь ласка, розкажіть.

Дівчина говорила у множині, неначе була з’єднана дротами або телепатичним зв’язком з іншими трьома, які спілкувались поруч.

– Нема у мене проблем! – роздратовано вигукнув. – Одна проблема – ваше нерозуміння. Хочу зустрітись із доктором Томиним!..

– Безсумнівно, у вас нема проблем, - дискутував зі мною робот у хустині. – До нас звертаються батьки, у яких хворі діти. Хто у вас? Хлопчик чи дівчинка?..

– Хлопчик, - буркнув я без роздумів, потім похопився: ще бракувало мені Ігорка сюди приписати. – Та я не хочу…

– Гаразд, - м’яко погодилась медсестра. – Ми розуміємо конфіденційність ситуації… Сідайте он там, зараз доктор спуститься.

Вона вказала мені на зручні крісла, що стояли кружком навколо журнального столика. Таких кружків, своєрідних міні-приймалень, було чотири, але здавалось, що їх набагато більше, бо вони відбивались у блискучій мармуровій підлозі. Я сів й пошкодував, що творчі засновники Центру не передбачили у вестибюлі елементарного кафе, де можна було б заспокоїтись черговою третьою-десятою кавою або водичкою.

Лікар Томин вигулькнув із ліфта, підійшов до дівчат, видно спитав, хто його чекає, й прошелестів бездоганною підлогою до мене. Він був невисокого зросту й худий, халат на ньому теліпався, ніби з чужого плеча. Вигляд мав заклопотаний, загнаний. І мокрі губи, на яких час від часу накопичувалась слина. Мусій їх поспішно облизував і витирав серветкою, ніби після ситної їжі. Чисті серветки він тримав в одній кишені, використані запихав в іншу. Мабуть, у нього щось було негаразд із зубами або слизовою, бо вже звик і прилаштувався. Але ті серветки, що перелітали з кишені в кишеню, просто бісили. Докторе, зцілися сам!..

– Лікарю, я до вас, - обачно потиснув руку із серветкою. – Сорок років тому… Плюс-мінус… Ви працювали асистентом у професора Цуркана.

– О! – роззирнувся стривожено Томин, чи ніхто нас не слухає. – Це вирвана сторінка з моєї біографії. Не згадуйте всує…

– Для вас вирвана, а для мене ні, - все так же голосно, як на лункий вестибюль, заперечив я. – Обставини змушують розпитати…

– Сідайте, сідайте! І не кричіть, - показав рукою на крісло колишній асистент професора Цуркана. – Тут нічого не знають про цю співпрацю…

– Якщо ви їх боїтеся, то вийдімо надвір, знайдемо кафе, сядемо, спокійно поговоримо, - запропонував.

– Не треба нікуди виходити, - Томин вагався, поглядав на муштрованих адміністраторок, на ліфти й вирішував, чи продовжити неприємну розмову, чи обірвати, поки не пізно. – Я думав, ви з хворою дитиною… Це біда, знаєте… Нахиліться й говоріть так, щоб тільки я вас чув.

Мусій Мусійович, облизуючи губи, похапцем поскаржився, що довгий час був без роботи. Коли впав Союз, піднялись хвилі викривальної істерії. Все валилось і руйнувалось, міняло значення й зміст. Професор Цуркан до того часу не дожив, йому легше. А його скрізь виштовхували, не приймали на роботу. Дисертацію так і не захистив. Хоч наставник обіцяв, що зробить його зіркою кримінальної психіатрії. Тоді був великий запит на такі дослідження. І нічого в них не вбачали неприродного. Це тепер бридяться й нагадують про демократичні принципи. Його прийняли на роботу у Центр випадково. Поміг одній дитині з ДЦП, а батько тієї дівчинки знайомий з ізраїльськими бізнесменами, які заснували цю клініку. От через таку протекцію й потрапив на престижне місце. Тут не дуже цікавляться його минулим, а покладаються на лікарське вміння, що, як виявляється, знадобилось. У Центрі лікують дітей з важкими психічними розладами, а це за його профілем. Записують імпульси мозку й перекладають на музичні звуки. Лікар слухає ту мелодію й прикидає, де яку ноту переставити чи поміняти. То нелегка справа й не потребує операційного втручання. Але лікування довготривале й дороге. Словом… Бізнес – всюди є бізнесом. Кожен з нас перебуває у своєму коридорі, без кінця й початку. Часто не може звідти вибратись без сторонньої допомоги. Професор Цуркан учив, що свідомість людська складається з паралельних реальностей, варто тільки вміти скеровувати індивіда у потрібному напрямку. Нема нічого певного й стабільного, є лише наші уявлення про реальний світ. У ті часи намагались змінити світ і уявлення про нього…

– Даруйте, - нарешті зауважив мій дразливий погляд лікар. – Маю лівосторонній підщелепний сіалоаденіт. Це така хвороба, що може двадцять років тривати.

– Угу… І двадцять років будете маніпулювати серветками? – іронічно кивнув я. – Ви працювали у сімдесят восьмому році в Краснянському психоневрологічному диспансері?

– Тс-с-с… Працював – це голосно сказано, - закрутив очима по вестибюлю зацькований Томин. – Навідувався туди… Разом з професором. Чого ви про це розпитуєте? Ви звідки?..

– Звідти, - уловив я метод, за яким продуктивно можна було розпитувати розгубленого психіатра: натяк на спецслужбу подіяв безвідмовно. – Маю конкретний інтерес. Що відбувалось у цьому каральному закладі восени сімдесят восьмого року? Зокрема, 22 вересня…

– Хіба можна згадати про це через сорок років? – розгублено й запобігливо поглянув на мене Томин. – Все злилось в одну картинку… Та й потім… Перестройка… Смерть професора… Мої пошуки нового керівника дисертації. Безуспішні… В тих метаннях я теж сидів… у своєму коридорі. Без вікон і дверей… Дивуюся, як вистояв. Бо чимало колег спились і пішли спати.

– Добре, не будемо конкретизувати, - відступив я. – Нарисуйте в загальних рисах. Що відбувалось в блоці «Зет» за керівництва професора Цуркана?

Лікар кивнув, підтверджуючи мою компетенцію, й стиха розповів, що блок «Зет» у диспансері мав особливий статус. Там власне перебували підопічні Захара Цуркана, який проводив над ними досліди. Запам’ятався один хлопчина, років двадцяти. Якщо не помиляється, звали його Борка Коломієць, десь із Вінниці чи з тих околиць. Захар ухопився за нього, як за безцінну знахідку. Доволі яскравий зразок делінквентної поведінки. Хлопчина навмисне дратував владу. Купив якось дві пачки лотереї, присвяченої 8 березню, жіночому святу. І виклав тими білетами перед будинком партійного начальства слово «курвіметр». Здавалося б, нічого особливого. Курвіметр – геодезичний прилад для вимірювання довжини кривих ліній по карті. Але перший склад слова, але білети лотереї, присвяченої 8 березня. Та й нагле загалом слово під вікнами влади. Не складало великих труднощів виявити, хто купив дві пачки лотереї. Тоді лотерею радянським людям розповсюджували по рознарядці. А тут сам, добровільно, купив дві пачки… Прочитали нотації й відпустили, адже формально нема за що причепитись. Слово не лайливе, в технічних словниках указане. Ото й тільки, що невдоволеному начальству під вікнами викладене. З натяком… Вдруге Борку загребло КДБ, коли він прикинувся народним дружинником. Зайшов у ресторан у центрі міста з червоною пов’язкою на рукаві. А там гуляли три начальники – комунгоспу, будівельного тресту і ЗАГСу. Всі з партійними квитками й добре загазовані. Хлопець представився дружинником і сказав, що чоловіча компанія робить багато шуму. Зараз підійде вся бригада «ДНД» і їм буде непереливки - куриш, п’єш вино і пиво – ти посібник Тель-Авіва. Якщо хочуть тихо й мирно пригасити конфлікт, нехай терміново показують йому партійні квитки. Борка зібрав документи й підступив до вікна, щоб видніше було почитати. Затим вискочив у двері й поминай, як звали. Через день на дошці пошани коло міської ради з’явився великий напис: «Вони пропили документи!». І приклеєні партбілети начальників… Це вже було занадто. Спецслужба постаралась й знайшла фальшивого дружинника. Потримали Борку п’ятнадцять діб у міліції й відпустили. Бо до суду його тягти було не з руки. Скандал би піднявся, кому того треба?.. Втретє, ґрунтовно, потрапив Борка в поле зору КДБ, коли вийшов у радіоефір. Він сконструював любительську радіостанцію, на яку потрібен був дозвіл. З тієї радіостанції можна було зв’язатись і поговорити про погоду з голосами в Бразилії, в Австралії та в Новій Гвінеї. Натомість Борка завів дружбу з поляком. Поляк розказав йому про перші кроки «Солідарності», а Борка травив анекдоти про Брежнєва. Щось таке про четверту програму телебачення. Тоді ж було тільки три, а тут ввели четверту. В перший же день радий громадянин сів до телевізора, увімкнув першу програму і побачив, що по ній виступає Брежнєв. Перемкнув на другу – знову Брежнєв. На третю – все той же Брежнєв. Перемкнув на четверту. Там сидить полковник КДБ і погрожує пальцем: «Я тобі поклацаю!» Полковник запеленгував Борку Коломійця і передав його у чіпкі руки Захара Цуркана. З точки зору радянської людини вчинки цього хлопчини не вкладались у здоровий глузд і могли бути пояснені психічними відхиленнями. Захар загорівся і зразу ж під лікування Борки та ще кількох подібних типів висунув наукову програму. Грошей влада на ці потреби не шкодувала. Так з’явився блок «Зет» у Краснянському диспансері. Там вони вчили не послушних правильно перемикати канали…

Я ніколи не вів справжніх розслідувань. Журналістські спроби не йшли ні в які порівняння з ділом про зникнення рідного батька. Тут головне вчасно поставити правильні питання правильним людям. Але які це можуть бути правильні питання? І де знайти тих правильних людей, які відкриють таємницю?..

Мусій Томин, асистент професора Цуркана, один з них?..

 – Що це за «П’ятнадцята лабораторія»? Де вона працювала? – силував я зляканого лікаря до спогадів.

– Хм… Так називалась невеличка конторка, у підвалі на Подолі, - лікар старанно витер мокрі губи – біла серветка перемістилась із лівої кишені у праву.

Цікаво, він таким же чином перекладає їх назад?

– Ну?.. – підігнав Томина, який загальмував.

– Ми давали підписку… Про нерозголошення, - розгублено поглянув на мене Мусій.

– Кому ви давали підписку? КДБ?..

– Так, КДБ…

– І де воно, ваше КДБ? В дупі сидить?.. Нема перед ким трястися. Тільки перед Богом. І, може, переді мною, - твердо глянув на нього. – Розказуйте, не кусайте язика!..

– У тій… конторці… сиділо кілька діляг із Москви. Приймали у нас звіти. Пам’ятаю, тими звітами, повними теками, були забиті шафи й стелажі. Вони аналізували папери професора Цуркана і робили свої висновки.

– Які висновки?

– Про поведінку піддослідних…

– Які висновки? – повторив я, увійшовши у смак допиту.

– Про метод професора Цуркана, про ефект професора Цуркана. Загалом, думаю, позитивні, - стишив голос, вкотре роззирнувшись по лункому вестибюлю, Томин. – З їхньої точки зору… Психіатрія – теж недосліджена, чорна діра. Там чорт ногу зламає… В ті роки, паралельно, працював в Америці психолог Мартін Селігман. Ми ж тоді змагались. Хто перший в космос полетить, на Місяць висадиться… Верстати «ДІП» - доженемо й переженемо Америку. «Тархун» замість «Пепсі»… Селігман експериментував над собаками за схемами умовних рефлексів Павлова. Він хотів сформувати рефлекси страху на певний звук. У Павлова звірі за дзвінком отримували кусочок м’яса, а в американця – удар струмом.

Мусій далі плутано пояснив мені, в чому схожість і різниця методів Селігмана і Цуркана. Американець тримав собак в упряжі. Він був упевнений, що коли їх переведуть у вольєр із невисокою загорожею, вони втечуть, як тільки почують сигнал, за яким звикли до удару току. Логіка підказувала, що жива істота мусить зробити все, щоб уникнути болю. Але в новій невисокій клітці пси сиділи на підлозі й скиглили. Жоден собака не перескочив через символічну загорожу, навіть не пробував. Для перевірки туди ж помістили пса, що не брав участь в експерименті. Він зразу ж утік. Селігман зробив висновок: коли неможливо контролювати або впливати на неприємну ситуацію, у собак розвивається сильне відчуття безпорадності. «А в людей?» - поставив запитання професор Цуркан. І проводив експерименти над Боркою Коломійцем та ще кількома жертвами у блоці «Зет». Вони довели системно й зафіксували настання депресії й апатії у людини, яка постійно відчуває поразку, не дивлячись на всі зусилля, переживає важкі ситуації, в яких її дії ні на що не впливають, опиняється серед хаосу, де постійно міняються правила і будь-який порух може привести до покарання. У такої людини атрофується воля й зникає бажання взагалі що-небудь робити. Результати ті ж самі, що й в американця. Селігман в 1976 році отримав премію Американської психологічної асоціації. А професор Цуркан трьома роками пізніше – орден Леніна.

– Тільки різниця в тому, що американець бив собак струмом, а ви людей, - я жорстко поставив на місце розохоченого спогадами Томина. – Цікаво, чи тут працює принцип давності злочину проти людяності?.. Як там говорять Кримінальний кодекс і міжнародні конвенції?

– Ви хотіли, щоб я вам розказав. Я послухався, - приречено поник до журнального столика колишній асистент професора Цуркана. – Моя роль у цій справі не суттєва… Я був тільки молодим помічником. Навіть усіх етапів експерименту не знав.

– Ви кажете, «П’ятнадцята лабораторія» була маленька…

– Маленька! Три столи й п’ять стільців…

– Як же ця лабораторія організовувала вахтове чергування лікарів і персоналу?

– Залучали з лікарень і клінік. Раз на рік. Всього їх було зо двісті. Висока зарплата за відрядження спокушала…

– Тобто, чоловік двісті теж давали, як і ви, підписку? – я вражено дивився на покірного й розбитого Томина. – І зараз десь далі працюють, приймають хворих?!..

– Ми не прокажені. Ми звичайні люди, - пробурмотів знічений Мусій.

Мене так і підбурювало крикнути на весь вестибюль блискучого Центру, що ось тут, переді мною, сидить кат, який поламав не одну людську долю. Але стримався, промовчав, бо відчував, що заліз у справу, яка ще відгукнеться – як не мені, то людям, які мене оточують. Сил розмовляти із лікарем, який ретельно маніпулював серветками, забракло. Я його відпустив, як рибалка упійману хвору рибу.

Мусій Томин звівся й прошелестів лискучою підлогою до ліфта. Потім зупинився, поглянув на мене й показав на вихід. Мовляв, іди, я за тобою, ще хочу щось сказати. Надворі, під великими вікнами, що розламували, розкраювали й кришили світ на куски, зіщулений лікар пробурмотів, уникаючи погляду:

– Благаю вас!.. Будь ласка, дайте дожити віку.

Його сухі руки тремтіли, на губах застигли краплі слини. Я роздумував, чи не вгатити по тих губах кулаком, щоб полегшало. Не знав, що вмію розговорити вуличний стовп. Стовп трясло, ніби хтось його витискав із землі й намагався повалити.

– Якщо треба, я нову підписку… дам.

Він натякав на спадковість таємних служб і мою всесильність. Проте мене така покірність не хвилювала. Він це бачив.

– Отой… Борка Коломієць одного разу втік, - додав він нову інформацію у трясучці. – Підвів метод Цуркана. У Селігмана новий собака втік. І в професора новий… пацієнт утік.

– Утік? Як утік? – перепитав я безглуздо.

– Людина – не собака. Завжди виявляє здатність протистояти хаосу, - погляд Томина блукав по переламаних хмарах у чорних вікнах Центру біоакустичної корекції мозку. – Професор Цуркан це не врахував… Я б вам розказав, що робив паралельні… Не подумайте нічого поганого! Спостереження. Я не примітивізував людей до собачих рефлексів. Покладався на їхній розум і успадкований емоційний досвід.

Зараз почне мені втирати, що був опозиціонером у «15-й лабораторії». Це не важко було вирахувати по його зламаній фігурі. Всі засоби згодяться, щоб вижити у людській психічній толоці. Він найрозумніший, але це не помітно.

– Я згодом, років через двадцять, прочитав про дальші дослідження Селігмана, - покірний погляд Томина дещо отвердів і я побачив у ньому причаєну іскру гордості. – Ми прийшли до одного й того ж результату. Тільки я раніше! І на різному… матеріалі. Якщо б хтось сьогодні зацікавився моїми результатами, то це був би серйозний крок у науці.

– Ви мені зараз будете казати про власний подвиг! – засміявся я йому у злякане лице. – Не треба! Нічого нового у цих виправданнях…

– У Селігмана схема порятунку з безвихідної ситуації називається «Абетка». У мене – «Кроки по східцях до неба».

– Як ви сказали?

– «Кроки по східцях до неба». Крок перший – ідентифікація фактору. У складній ситуації необхідно згадати, чи були ви вже у подібних обставинах і що відчували. Крок другий – оцінити ситуацію, зафіксувати все, що ви про неї думаєте. Крок третій – наслідковий. Як ви поводились у зв’язку з новою подією? Що відчували? Крок четвертий – знайдіть докази, що піддають сумніву і заперечують ваш негативний досвід. Крок п’ятий – активізація в нових обставинах. Пошук аргументів і оптимістичних думок, намірів. Все це я записав на основі спостережень за окремими індивідами блоку «Зет».

– За Боркою Коломійцем?

– За Боркою Коломійцем.

– Хто вам дав таку назву – «Кроки по східцях до неба»?

– Він же, Борка. Співав весь час пісню… Англійську.

– А коли він утік… по ваших східцях… з лікарні?

– Не буду гарантувати, - сміло глянув мені в очі лікар. – Здається, 22 вересня 1978 року. Але його впіймав капітан Нефьодов. Привів побитого, у крові… Побив, наче собаку.

Мусій Томин різко урвав розмову, повернувся і зник у скляній мушлі. Я зауважив над входом відеокамери і зрозумів, чого він злякався.

ДАЛІ БУДЕ...