«Коли розчиняєшся в любові...», оповiдання

Та ось все позаду. Я лечу! Ніби спокійно дивлюся на білі пухкі хмаринки, а серце налякано калатає; закрию очі, а думка лише одна: як воно буде?

Літак знизився. Пішов на посадку. Салоном пройшли люб’язні стюардеси. До розчинених дверей подано трап. Пасажири поспішають. Натовп біля дверей. А я.. я сиджу у кріслі і мене трусить.

– Вам зле? – звертається до мене симпатична білявка.

– Ні, то я так... замислилася. Вибачте, – і прожогом кидаюся до трапу, ледь не забувши свою гарненьку торбинку. В останню мить повертаюся, хапаю її, спускаюся по трапу...

У залі очікування гамір і товчія. Приємний жіночий голос щось наголошує різними мовами. Я розгублено озираюся. Де ж він? Обіцяв же чекати біля входу до кав’ярні. Знервовано кручу головою. Не бачу! Коли, ледь не плачучи, невпевнено посувалася до виходу, до мене наблизився огроменний букет червоних троянд. З-за букета з’явилася чиясь рука, підхопила валізу... Тільки-но я відкрила рота, як і чемодан, і букет опинилися на землі, а я – в міцних, надійних обіймах. Тільки й вимовила:

– Петре, ти?

За поцілунками забулася образа, страх, хвилювання...

Не пам’ятаю, як дісталися квартири, що він знімав десь у передмісті, що їли, пили, про що розмовляли... Лежачи в його обіймах, таких надійних і рідних, мріяла про те, щоб ця казка ніколи не закінчувалася.

Разом ми поринали у темряву...

Солодку...

Вологу...

Ніжну...

Нижче...

Ще нижче...

Сковзнути...

Дух завмирає...

Затриматися?

Ні, ні, не треба!

Тепер ми разом поринали у ніжність, наче теплу воду, грілися у промінцях турботи, протягували руки назустріч мрії... Тої, що збулася.