«Буденна історія», оповідання

Ця історія трапилась одного звичайного вечора, в одній звичайній бібліотеці. Все почалося з того, що чепурна книга міфів та легенд під назвою «Герої античного світу» ніби як пожаліла скромного пісенника – «Котику-воркотику».

– Як же тобі, напевне, сумно небораці? Тебе майже ніколи не виносять з бібліотеки. Отак і проживеш усе життя, не бачивши світу. А от я вже де тільки не була.

Пісенник справді був дуже скромний і тому промовчав. Зате озвався гонористий томик поезії:

– Подумаєш, була вона... Тебе беруть байдики, аби яскраві малюнки роздивлятися. А от я простеляв стежку між закоханими серцями. Бувало, люди не наважувалися зізнатися в почуттях своїй симпатії. Тоді на допомогу приходив я. Скільки пар поєднав, не злічити.

– Хе, почуття, – пхикнула здаля «Британська енциклопедія». – Знання, ось за чим читачі приходять до бібліотеки в першу чергу. В мені зібрана вся найзначуща інформація про людей, події та явища. І про більшість із вас, між іншим, ані слова у жодному із моїх тридцяти двох томів.

Що тут почалося: пригодницькі романи гуртом заявили про важливість прищеплення любові до книги у легкій розважальній формі, збірники цитат і афоризмів кричали про ерудованість; про свою важливість запевняли мемуари, художні атласи, науково-популярні книги... І лише пошарпаний Буквар із надірваним корінцем, зітхнувши, подумав, що аби всіх тих зазнайок прочитати, треба спочатку вивчити літери.

Перепалка ставала дедалі гарячішою. Роман «Айвенго» так розхвилювався, що замалим не впав із полички. Раптом усіх перекричала українська народна казка «Ходить гарбуз по городу»:

 – Сюди хтось іде!

 Враз настала тиша, хоч мак сій. Усім бо добре відомо, що книжки ніколи не розмовляють у присутності людей. Хіба при бібліотекарях, так на те вони й бібліотекарі. Кому ж іще пожалітися на пошарпану обкладинку чи напіввідірвану недобросовісним читачем сторінку? Бібліотекар, як ніхто інший, зрозуміє, пожаліє та допоможе.

До зали увійшла, тримаючи під лікоть високого ставного чоловіка, старенька бібліотекар Килина Семенівна.

– Як ти змінився, Олеже, як змінився. І як тобі пасує цей костюм, краватка... А раніше, пам`ятаю, ти визнавав самі подерті джинси.

Молодий чоловік розсміявся:

– Джинси, Килино Семенівно, я й понині шаную. А що подерті були, то зі скейту постійно падав на віражах. Повірте, подертими тоді були не тільки штани, – і без переходу завважив. – Треба ж, у вас тут майже нічого не змінилося: ті ж столи, шафи і, звісно, стоси книжок.

Підійшовши до шаф, він почав навмання вихоплювати книги. Перша виявилась ну зовсім маленькою. По центру білої обкладинки був зображений нотний стан, якого торкало лапкою руденьке кошеня.

– Гей, це ж пісенник «Котику-воркотику»! Я розучував по ньому перші мелодії. Моя мама так хотіла, щоб її син був акордеоністом(.)… А тут у нас що? «Герої античного світу»! Килино Семенівно, я ж у третьому класі просто-таки зачитувався цими історіями – Одіссей, Персей, Ясон, Ахіл і, звичайно ж, Геракл.

Щось тріпотнуло в книжних серцях. Вони впізнали у гостеві свого давнього друга Олега Скорохвата, який раніше частенько забігав до їхньої оселі. Книжки любили Олега. Він брав їх у різні цікаві місця, на кшталт міського парку, ставився із повагою, ніколи не псував, не загинав кінчики сторінок, як це полюбляли робити інші відвідувачі бібліотеки. Та що казати, не раз він допомагав Килині Семенівні приводити зіпсовані книжки до ладу: підклеював, якщо міг – затирав чиїсь замітки на полях... З ним було добре. Та одного дня він пішов і більше не приходив. Килина Семенівна сказала, що Олег закінчив школу і тепер поїхав до іншого міста здобувати вищу освіту. З тих пір спливло кілька років, і ось, схоже, він повернувся. Радості книжок не було меж.

А хлопець тим часом, у свою чергу продовжував радіти кожній знайомій з дитинства книзі.

– Очам не вірю, поетичний томик – «Зорі вечорові»! У десятому класі я нишком вчив із нього вірші, аби потім читати Богданці.

Погляньте-но лишень – «Айвенго»! А чи знаєте ви, Килино Семенівно, що саме завдяки прочитаному в цій книзі, я виграв у радіо-вікторині наручний годинник?

А ось і гордість нашої бібліотеки – «Британська енциклопедія»! Свого часу я зміг подужати хіба чверть, але й прочитаного стало – здобути друге місце на обласній студентській Олімпіаді.

Обійшовши по колу всю залу, він знову спинився перед поличками дитячої секції. Раптом його увагу привернула одна із книг на найнижчій поличці.

– Та це ж Буквар! Той самий! Він був першою моєю книгою, відновленою власноруч. Привіт, друже. Бачу, ти хоч і в літах, але ще тримаєшся.

– Я пам'ятаю, як ти його лагодив, – усміхнулася Килина Семенівна. – Вперше бачила, щоб хтось спромігся так замурзатися клеєм. До речі, у моїй кімнатці чекають вправних рук декілька вельми пошкоджених книг. Не хочеш допомогти, як у старі добрі часи? Заразом розкажеш про своє життя-буття.

– Звісно, ходімте, – повернувши Букваря на поличку, Олег злегка поплескав його по корінцю. – Радий був зустрітися, друже. Не сумуй, ще побачимося.

– Я теж був радий зустрітися, друже, – прошелестів Буквар.

І хоча сказано це було дуже тихо, Олег, який вже було зробив кілька кроків до виходу, здивовано озирнувся.

– Знаєте, Килино Семенівно, мені здалося, начебто Буквар відповів.

– Хто зна, – примружилася хитро старенька бібліотекар. – Може й відповів. Ходімо вже, нашої допомоги чекають хворі книжки. Між іншим, я запросила на завтра до бібліотеки першокласників з твоєї колишньої школи. В нас буде день знайомства із книгою. Ти не хочеш виступити перед ними як наш давній читач? Це ще більше зацікавило б дітей.

Вони перейшли до сусідньої кімнатки. А книги подумали: «І чого це ми здійняли такий ґвалт? Кожну з нас по-своєму цінують і люблять. То навіщо сваритися?»

– Вибач мене, будь ласка, звернулася книга міфів та легенд до пісенника. Я взаправду була не права.

– І ти мене пробач, – перепросив у неї томик поезій.

– Ми всі повели себе не кращим чином, – сказала «Британська енциклопедія». – Добре, що маємо відданих друзів-читачів, які нас і відремонтують, і помирять раптом що.

– І бібліотекарів, – додав Буквар. – Не забувайте про бібліотекарів. Бо саме вони допомагають зрозуміти людям важливість читання.

І всі книжки з ним охоче погодилися. Бібліотекар – це справді надзвичайно важлива професія.