п'ятниця
Оповідання
ЯНІЧКА
– О чудовий, милий відбиток дамської ручки, сер! – вигукнув Олександр Тимофійович, коли я переступив поріг ранчо. – Я вас вітаю. У вашому віці, дорогий мій, одержувати такі міцні ляпаси… Це щось та означає. Ради таких ляпасів ще варто жити. Чи ви іншої думки?
– Не може бути! – зашарівся я. – Олександре Тимофійовичу, носовичок і люстерко, – мовив я таким голосом, ніби збирався сказати – рукавичку і шпагу. Олександр Тимофійович, обійнявши мене за плечі, подав рушника і підвів до шафи, на внутрішньому боці якої висіло величезне дзеркало. Я глянув на своє відображення і обімлів.
– Неймовірно й невірогідно, – повернувся я до товариства. – Ви знаєте, скільки минуло часу, як я одержав ляпаса…
Товариші взялися за животи.
– Він зараз скаже, що не менше двох десятків років.
– Ну, не двох десятків, а принаймні двох років…
– Товарищі, – я артистично підняв руки вгору і цим самим змусив їх замовкнути. – Цьому ляпасові рівно дві години.
– О, вітаємо! Те салютант! Але від кого?
– Скажіть, кому належить ця мила і чарівна ручка?
– Я б ще додав – міцна, – підсумував Олег Данилович.
– Відповім, але не розчаровуйтесь, – усівшись на своє місце, мовив я. – І перед цим чашку кави по-сідалковськи. Інакше ви з мене нічого не витиснете, як з оцього кавового мусу, що висипається з кавоварки.
Олександр Тимофійович налив мені кави з термоса і виставив усе, що годилося до кави: молоко – згущене, сухе і звичайне й кілька листкових, випечених на замовлення язичків. Я зробив перший ковток, і широко розкривши рота, ще добру хвилину демонстрував, що кава чудова, а мій відкритий рот – кращий комплімент тому, хто сьогодні готував цей божественний напій для нашої «масонської ложі».
– М-да-а! – протягнув я звук, що не фіксується в жодному словнику, і затулив рота.
– Сер, – звернувся до мене Полощук, який полюбляє це англійське слово, – але наша ложа, як і наші вуха, – велика увага.
– Ми всі увага, розчаровуєте нас.
– Скажіть, якщо в цієї дами така ж маленька ніжка, як ручка, то на правах старого холостяка можете сказати, що я з нею одружуюсь, не глянувши навіть на обличчя, – зіскочив зі свого місця підігрітий доброю порцією кави Олександр Тимофійович.
– Дама й справді має маленьку ніжку, Олександре Тимофійовичу, але я боюся здатися вам банальним, коли скажу, що вона вам не підійде: вона любить жити на широку ногу.
– І тому вибрала вас?!
– Як вибрала, коли відштовхнула, – уточнив Віктор Дмитрович.
– Прошу пардону, але я починаю свою розповідь. Ця загадкова дама, слід від руки якої ви досі бачите на моїй правій щоці , – це моя дружина!
– Ого-о-о! Браво-о! Бравіссімо-о! – дружно зааплодували вони, цим самим ніби підтверджуючи, що я запізнився мінімум на дві чашки кави.
– Цікаво, за що вам піднесла такий сюрприз ваша мадам? – знову подав голос Полощук.
– Це загалом давня і дуже повчальна історія, товарищі!
– Я думаю, – посміхнувся Борис Іванович. – Після двадцяти п`яти років подружнього життя, і раптом ляпас такої сили – без цікавої і, я б сказав, пікантної історії тут не обійшлося.
– Повинен вас удруге розчарувати, але історія ця хоч повчальна, але не настільки пікантна, як вам здається. На моє глибоке переконання, – розпочав я свою оповідь, – ходити в гості з власною дружиною так само шкідливо, як ходити в курилку тільки тому, що її часто відвідує твій приятель, котрий палить…