«Полювання на тура»

Дуже хочеться вірити — людина,

 що відвідала це місце,

 вже ніколи не зможе жити так,

аби після неї лишалися мертві міста.

                  (О. Сирота.)

 

1

 

Темна шибка холодила чоло, але Максим, здається, не зважав, тулячись до неї усе щільніше. Він знав: десь там, у темряві цокотить підборами по змоклому від нічної роси асфальту його мама. Хлопчик не чув того цокотіння, не бачив жодного натяку на чиюсь присутність там, за вікном, але був готовий будь-якої миті рвучко відхилити шибку і стрибнути у ніч, як він це зазвичай робив, чекаючи, доки мама повернеться з робочої зміни. Максимко стрибав у високу траву, на пожовкле листя, а бувало і у глибокий сніг, і чимдуж гнав назустріч довгожданим долоням, теплому, несхожому ні на який інший, ніжно-солодкому духу материних обіймів. Хлопчик мчав у ніч, аж доки його не перепиняв лагідний, трохи хриплуватий від денної напруги голос:

 -Куди ти, синку?

      Мати хапала його в оберемок, ніжно пригортаючи до себе, а Максим тільки сопів, тулячись до її невидимої у темряві щоки. 

      Ось і тепер хлопчик нетерпляче намацав ручку і потяг на себе важку дерев’яну шибку. Шибка пручалася, не бажаючи відчинятися, але Максим не здавався. Мерщій, мама вже зовсім близько! Невже сьогодні він не стріне її, як зазвичай? Шибка рипіла усе голосніше, але відхилилася лише на маленьку лякливу щілиночку. Захеканий Максим знервовано застромив у щілину пальці і несамовито рвонув на себе.      Ні! Він мусить здолати цю неслухняну шибку! Інакше станеться щось непоправне, щось несказанно жахливе! Гострий біль раптом обпік йому руки. Максим глянув на свої пальці і вжахнувся: їх не було! Хлопчик ніби вріс руками у білу дерев’яну шибку і тепер рвався з неї на волю. Але шибка міцно вчепилася у маленькі дитячі пальці. Вона злісно зарипіла. О ні! Максим раптом збагнув, що чудовисько хоче тепер проковтнути його повністю. Він спробував закричати, але темрява несподівано почала душити його. Густа і огидна, ніч наливалася у рот, очі, заповнювала всього Максима.

- Мамо!  Мамо! – безпомічно белькотав хлопчик. – Ма… 

      Він рвонувся з останніх сил і… прокинувся.

      …Знову цей клятий сон! Максим лежав, ще й досі вчепившись у ковдру, важко сопучи. Він боявся розплющити очі – а раптом побачить щось жахливе у своїй кімнаті? Він уже давно не жив у тій затишній малосімейці з пофарбованими білим дерев’яними шибками, давно вже припинив виглядати матір з денної зміни, а в’їдливий сон усе  нагадував Максимові про його далеке дитинство, роз’ятрюючи ще й досі незагоєні рани. Як ти там зараз, будинок на затишній вуличці  Квітів 11? А чи й тобі час від часу сниться жваве карооке хлоп’я з неслухняним темно-каштановим чубом? А може, тобі теж сниться Максимова мама, струнка, висока з тугою русявою косою через плече, з великими ласкавими блакитними очима і твердими, як у чоловіка, мозолистими руками? Адже ти теж (Максим знав це достеменно) виглядав свою вправну господиню з робочої зміни, аби вона вимивала твої шибки, провітрювала кімнати, підмітала ганок. Хто тепер доглядає тебе? А чи доглядає? Адже після того, як Максима разом з тисячами інших наполоханих дітей евакуювали у травні 86-ого, ніхто з мешканців не повернувся до рідної Прип’яті. Ось і він, Максим, кочує світом, ніби перекотиполе, без власного дому, без спокою, без мами. Хтось колись зауважив: мовляв, чого там скаржитися, за війни мільйони дітей осиротіли і стали безхатченками. Егеж, правда. Але про дітей Вітчизняної сьогодні говорять, як про героїв, урочисто, піднесено і з жалем. А про таких, як він, Максим, зазвичай мовчать, винувато ховаючи очі. То хто ж вони – діти Чорнобиля? Вижилі сироти? Каліки? Покидьки суспільства? Максим зітхнув і нарешті поворухнувся під ковдрою. Йому раптом, чомусь, згадався їхній евакуаційний автобус, що вивозив дітей із Прип’яті у різні дитбудинки. Маленькі пасажири поводилися тихо, майже не розмовляли між собою. Лише одна дівчинка поруч з Максимом  усе плакала, злякано тулячи до грудей жовте плюшеве ведмежа. Чого вона усе рюмсає? На якусь мить Максимові защипало у носі. Йому теж захотілося отак залізти кудись у куток і рюмсати на весь автобус за мамою, їхнім домом, за своїми друзями, за безтурботним дитинством. Ба ні. Максим не міг так вчинити! Адже він пообіцяв мамі, що не буде плакати, що терпляче чекатиме, допоки мама не забере його додому. То як же він може зламати своє слово? Хлопчик  обережно торкнув маленьку плаксу за плече:

- Я Максим. А ти хто?

      Малеча на мить замовкла, здивовано розглядаючи його :

-Ксюнька, - буркнула нарешті і знову зайшлася плачем, маленька руденька, схожа на сонечко.  

- Чого ти плачеш, Ксюнько?

- До мами хо!

      Ти бач, а він ще й досі пам’ятає те здивовано-наполохане личко, з величезними заплаканими очима під рудими бровенятами. «До мами хо… До мами хо… До мами!»… Бр! Це ж треба. Нічого сказати, хороший початок дня! Ну що ж. Все одно він вже не засне. Ага, спатимеш після такого! Тож краще зайнятися справами. Максим  увімкнув світло і потягся до нот-бука, що покірно спочивав під ліжком. Одразу ж перевірив пошту. Серед купи спаму та реклами йому зненацька підморгнуло чиєсь повідомлення. Цікаво, подивимось, що тут? 

      « Незабутні мандри до чорнобильської зони!  Найнижчі ціни. Комфорт. Гарантована безпека.  Мандрівка до чорнобильської зони - це не тільки унікальний досвід але й незабутні спогади про ні на що не схоже місце на Землі.» 

      «Ні на що не схоже місце на землі». Авжеж! Максим зітхнув і заплющив очі. Скільки разів він подумки повертався до Прип’яті, бродив знайомими з дитинства вулицями, заходив до будинків своїх друзів, навіть до місцевої школи-восьмирічки, що у ній встих відучитися майже два роки. Він добре пам’ятав усе, ніби ще учора жив у Прип’яті. Цікаво, а як воно було б повернутися туди? Побачити свій дім за стільки років, пройтися рідною вулицею Квітів. Максим розплющив очі і знову поглянув на дисплей:

«Аби замовити путівку чи зв’язатися з нами, перейдіть за посиланням…».       

      Ну то що, замовити путівку в минуле? Хіба щодня випадає така можливість? Повагавшись ще трохи, чоловік таки натис на посилання.  

 

      Майже порожній наплічник безсило теліпався за спиною. Цілий тиждень Максим чекав цього ранку, але так гаразд і не підготувався до довгоочікуваної мандрівки. Він збирався похапцем, ніби у напівсні. Просто перед виходом схаменувся і кинув до наплічника фотоапарат і кілька бутербродів, навіщось захопив складний ніж та запальничку. Цигарок не взяв, бо ось уже місяць, як кинув палити. Вже дорогою купив пляшку води і змінну пару батарейок для фотоапарата. Оце, власне, і був Максимів багаж. Чоловік з легким серцем замкнув квартиру, що винаймав в одному зі спальних районів столиці, і за домовленістю з тур-оператором гайнув на околицю Києва шукати автопарковку, де на нього мусив чекати червоний мікроавтобус.

      На годиннику була тільки восьма тридцять, коли мандрівник дістався призначеного місця. І хоча транспорт мав підійти рівно о дев’ятій, Максим одразу помітив червоний мікроавтобус, що вилискував після нічного дощу під вранішнім липневим сонцем. Неподалік, походжаючи, попахкував цигаркою засмаглий цибатий молодик.

-  Ви Максим Тур? – запитав молодик, помітивши чоловіка.

Мандрівник кивнув.

- Доброго ранку. Я Ваш гід Сергій.

- Вітаю, - турист простяг гідові руку.  

- А Ви – рання пташка, - посміхнувся Сергій. 

- Не сказав би, - знизав плечима Максим. – Просто настрій такий… валізний – не спиться.

- Чи бували вже у Чорнобильській зоні?

- У зоні – ні, а от у Прип’яті був. 

- То як це? – здивувався гід.

-  Я там народився.

- Ого, то ми земляки!

- Невже? – Максим з цікавістю вдивлявся в обличчя нового знайомого.

- Вулицю Першого Травня знаєш? – спитав той.

- Авжеж, - кивнув турист.

- Моя!

-  А я з Квітів 11.

       -  Чув про таку. Це за кілька кварталів від нас. То ми з тобою, друже, ще й до     однієї школи ходили?

 - Випадає, що так. 

 - А з твоїх ще хтось лишився? – спитав Сергій майже пошепки.

      - Не знаю, - зітхнув  земляк. – Батька я не пам’ятаю, а мати обіцяла забрати мене з  дитбудинка, одразу, як усе налагодиться. Відтоді ми так і не бачилися.   Мабуть, загинула.        

- А мої обоє померли. Працювали інженерами на чаес... Тієї ночі була їхня зміна.

  - То ти з-під атомників? – спитав Максим, силуючись проковтнути раптовий   біль.

  -  Еге, - невесело всміхнувся новий знайомий.

    На якусь мить нависла скорботна тиша.  

       - Доброго ранку, - несподівано озвався приємний дівочий голос. – А це тут тур до чорнобильської зони?

- Так, - оговтався гід. – А Ви…

  - Ксенія Перелесник та Едуард Яворський, - відрекомендувалася струнка рудоволоса туристка.

         Біля дівчини стовбичив кремезний хлопчина у сонцезахисних окулярах. Він тримав у руках невеличку валізку, яка по всьому йому вже добряче остогидла. Тож, не чекаючи довго, винахідливий Едуард навів свої окуляри на чоловіків:

- Хто з вас гід? – буркнув він.

-  Я. Сергій Корж, - поспішив представитися гід.            

- Нате ось, - тицьнув йому валізу  турист. – Киньте до багажника чи що там.

      Незабаром надійшли ще кілька мандрівників.  Коли усі формальності було оформлено, документи перевірено,  Сергій урочисто оголосив:

- Панове туристи, запрошую вас до автобуса. Час розпочинати нашу

захоплюючу подорож до одного з найекзотичніших місць України і світу в цілому.

      Коли пасажири нарешті розмістилися на місцях і червоний бус занурився у строкатий транспортний потік, що вирував на виїзді зі столиці, Максим уважніше роззирнувся навколо. Він з дитинства не любив тривалі поїздки та автобуси. Певно, то відлунював у його підсвідомості прип’ятський синдром, коли беззахисних і розгублених дітей, відриваючи від ошелешених батьків, вивозили з рідної Прип’яті гримким автобусом, що, здавалося, ось-ось розвалиться на наступній гуцикалці.    Саме через це молодик нерідко відмовлявся від цікавих транспортних екскурсій та мандрівок, віддаючи перевагу потягам і таксі. На щастя їхній червоний бусик виявився затишним і, навіть можна сказати, зручним. Максим одразу облюбував собі місце біля вікна в передостанній парі сидінь. За рахунок невеличкого багажного відділення, розміщеного унизу автобуса, дві останні пари сидінь були трохи вищими за решту. Відтак, зручно умостившись, Максим тепер міг добре роздивитися інших пасажирів. Мимоволі згадалися шкільні роки, коли їх, мешканців дитбудинку, ніби маленьких звіряток із зоопарку, іноді вивозили у великий світ. Вони митушилися, припадали чолом до холодного автобусного скла, сподіваючись у вирі чужого життя розгледіти бодай щось, що зігріло б їхні обвітрені, але ще не зашкарублі душі, а вихователька кремезна рум’янощока тітка Дарина усю дорогу бубоніла, ніби якусь мантру:

- Діти, запам’ятайте, хто з ким сидить. Діти, запам’ятайте, хто сидить перед вами.

      Тоді здавалося, тітчиних нудних настанов ніхто не чув, а ось тепер вони виринули у Максимовій пам’яті так гостро, ніби то було учора. А що, коли це тільки початок, тільки перший спомин, кажучи мовою психологів, перша рефлексія з дитинства? Чи готовий він, Максим Тур зустрітися зі своїм минулим упритул там, у чорнобильській зоні? Мабуть, тільки тепер він чітко усвідомив, що відбувається і, власне, чому місце, куди прямує їхня туристична група, називається «зоною відчудження». Адже там і досі живе його, Максимове минуле! І не лише його. У цій таємничій зоні відчудження живе минуле тисяч людей, чиє життя і життя їхніх нащадків відтепер і назавжди ділиться на до та після. І скільки б постів та огорож люди не ставили довкола чорнобильської зони, як би не намагалися відсторонитися від подій квітня 1986, вони все одно просотуються у свідомість, опромінюють душу.               

      Розмірковуючи так, Максим мимохідь зупинявся поглядом на кожному з учасників їхньої строкатої тур групи. Поряд з ним вмостився високий жилавий молодик з великими жовтими зубами завзятого курця.

- Віктор Кротенко, журналіст, - відрекомендувався він, вишкіривши жовті зуби і дихнувши на Максима тютюновим смородом.

      Пара, що надійшла одразу після Максима, рудоволоса дівчина та її кремезний супутник у сонцезахисних окулярах зайняли місця попереду. Цибатий Сергій Корж, що очолював їхню тур групу, перекинувшись кількома словами з підстаркуватим водієм, вмостився біля нього на місце гіда, готуючись розпочати екскурсію. Ось, власне, і увесь пасажирський склад червоного мікроавтобуса. Було ще два сидіння позаду Максима, де розмістилися дві колоритні панянки. Одна з них, молодша білявка була зодягнена у коротеньку літню сукенку, розшиту червоними маками, очевидячки, під колір її соковитих червоних вуст. Дівчина залюбки демонструвала свої принади, пишаючись розкішним бюстом і стрункими красивими ногами, із задоволенням ловлячи на собі пристрасні чоловічі погляди. ЇЇ старша подруга в елегантному дорожному костюмі поблажливо посміхалася до супутниці з-під модного капелюшка. Жінки прийшли перед самим від’їздом, коли туристи вже зайняли свої місця. Отже їм не лишалося нічого, як зайняти  задні сидіння. Подруги обмінювалися між собою рідкими короткими фразами, але більшість часу мовчали, задумливо зітхаючи.

      Нічого не скажеш, строката компанія! Оце б улаштувати фото сесію, цікаві б вийшли світлини. Максим уявив, як би виглядали на знімках  колоритні модні панянки,  жовтозубий Віктор Кротенко, особливо його як професійного фотохудожника порадували б  світлини рудоволосої Ксенії. Навіть тепер, коли його охопила хвиля спогадів та особистих переживань, Максим примітив кокетливу ямочку, що симпатично виділялася на щічці дівчини щоразу, коли та посміхалася.   Цікаво, що вона, така виразна і приваблива, знайшла у цьому мизатому хлопакові, який постійно кліпав на неї з-під сонцезахисних окулярів?

Тур любив знімати людей. Він знаходив цікаві сюжети для знімків будь-де: серед міського натовпу, у парку чи крамниці, на стадіонах та концертах. Його світлини подобалися епатажним блогерам і пересічним людям, певно, через те, що вони ніколи не були схожі одна на одну, а ще тому що він знімав життя таким, яке воно є, без прикрас. Колеги і друзі іноді називали Максима романтиком, диваком, а ще необачним, бо його допитливий об’єктив пильнував не лише нікому не відомих людей на вулицях міста, а й прицілювався на vip персон. Митець пояснював це так: « Я знімаю живих людей з їхніми слабкостями і досягненнями. То чому ж мушу обирати моделі. Я – художник, і фотографую те, що чіпляє мене». Турові світлини були яскравими, справжніми, зворушливими, а іноді навіть жорстокими: бійка у нічному клубі, дівчина, що приймає дозу, полювання на беззахисних тварин. Він вважав, що світлина повинна примусити глядача задуматися над побаченим, і йому це вдавалося...                               

       За вікном тягся нудний міський пейзаж. Певно, доки не виїдуть з Києва, знімати нічого. Отож Максим заплющив очі, готуючись трохи передрімати на початку пригод. Раптом у кишені завібрував мобільник. От і перепочили.

-  Алло, старий, ти спиш? – у динаміку почувся збуджений голос Андрія Скирти, Максимового товариша.        

- Саме збираюся цим зайнятися, шановний пане, - позіхнув мандрівник.

- Навряд чи у тебе це вийде, - озвалися у динаміку. – Я зараз таке тобі розкажу! Пам’ятаєш твій фотоцикл «Княжі лови», що ти виклав на нашому блозі?

- Ти маєш на увазі світлини vip полювання у карпатських лісах?

- Саме їх, - підтвердив блогер. - Так от, цими знімками зацікавилася якась

«шишка».

- Звідки така упевненість?

- Учора мені подзвонили зверху, наполягали прибрати світлини.

- А ти що? – байдужо спитав фотохудожник.

- Сказав, що не маю права без згоди автора.

- Молодець, - схвалив Тур. – То кажеш, когось зачепило?

- Ще б пак! Не те слово, як зачепило.

-  Ну, то добре.

- Не боїшся, Туряче? – спитав обачний Скирта.

- А чого мені боятися? Я ж не вигадав, а зняв, що було насправді. Хто їх   примушував убивати ведмедицю з ведмежатами?           

-  Ну, ти й крутий, Туряче! А якщо полювання розпочнуть на тебе?  

-  Не мели дурниць! З якої б речі?

-  Хтозна, - зітхнуло у динаміку. – Хіба забув, де ми живемо?

- Та годі тобі, - відмахнувся Максим. – Краще побажай мені щасливої подорожі.

- Що, таки купив путівку у дитинство? – поцікавився товариш.

- Егеж.

- То щасти! Може, привезеш цікаві знімки.

- Не сумнівайся! – запевнив фотохудожник і вимкнув мобільник.

          Максим прикрив очі і зручно вмостився на сидінні.     Дрімоту і справді, як рукою зняло. Перед очима нав’язливою картинкою манячили кадри з його «Княжих ловів». Чому він назвав цей цикл саме так? Достеменної відповіді не знав і сам. Але побачене тоді у лісі глибоко вразило фотохудожника: з десяток мисливців під орудою якогось пузатого сивоборода пхали у мішки маленьких ведмежат, що скімлили біля розстріляної матері, а неподалік вовтузилися із собаками розгублені єгері. По всьому було видно, що звіра уполював якийсь ясновельможний, бо ж сизон полювання ще не розпочався, та й оточуючі ставилися до бороданя аж надто поважно. Але найбільше вразило Максима задоволення, з яким ватаг почав оббіловувати здобич, грізно покрикуючи на помічників, аби ті ненароком не пошкодили шкуру. Непомічений сановитими браконьєрами, Тур відзняв усе, а потім виклав у мережі – нехай громадськість подивиться на своїх служителів. Він розумів: ведмедицю вже не повернеш, та й ведмежат скоріше за все порозбирали у приватні звіринці на забаву можновладним нащадкам, але нехай вельможне панство не думає, що його злочини ніхто не побачить, нехай хоч трохи його світлини полоскочуть нерви свавільним слугам народу. А таки вийшло! Максим задоволено посміхнувся і, розплющивши очі, знову визирнув у вікно.               

 

     Він ступив до світлиці і закляк  при порозі, милуючись своїми скарбами. Увесь діл, стіни, ба навіть стеля  тут були обвішані звірячими шкурами, хвостами та головами, що вишкірялися звідусіль, ніби вітаючи свого пана. Ще недавно усе це багатство бігало, скакало, метушилося лісовими нетрями, а тепер ось воно належить йому, Звіролову, і тільки він пестить ці лискучі хутра, стискає міцними пальцями тверді, здавалося б неприборкані, роги та ікла. І це не якась там дурна забава чи примха пихатого боярина. Овва! Усякі там князьки, бояри та вояки, куди вам до Звіролова! Жоден з вас не здатен перестрілити і випередити цього вправного мисливця. Не дарма ж сам Князь Київський гукає його на полювання, знає-бо: звірина, упольована майстром, і смакує ліпше. Та й хто, як не Звіролов, оббілує здобич так, що й оком зморгнути не встигнеш, і кине до ніг князеві запашне хутро без жодного ганжу? 

- Оце так майстер! – всміхається князь.

-  Оце так! – прицмокують бояри.

      А що кудлатий Звіролов? Мовчки стрілить чорним дикунським оком: мовляв, чого там, він ще й не на таке здатен!

      Відколи пам’ятав себе, тримав у руках тугого лука. Він зріс у лісовій хащі, дихав нею, не уявляв жодного дня без болотистих ковбань та зеленого стоголосого роздолля. Пращури Звіролова споконвіку славилися мистецтвом полювання. Батько власноруч навчав його гострити списа та майструвати міцні стріли. Завдяки йому син з самого малку мав тверду руку та метке око і міг стрілити птаха на льоту. Полювання було його розрадою, його життям. Та була у мисливця ще одна пристрасть – влада. Ще хлопцем смаглявий жилавий Звіролов збагнув: останнє слово завжди за тим, хто тримає у руці спис. Відтак спис, лук та стріли стали його найвірнішими друзями, а ліс – володінням. Нікого не допускав він до свого царства. Відганяв кожного, хто бажав полювати у густих лісах понад Прип’ятю. І лише київський князь зміг приборкати цього дикуна, назвавши його Лісовим Царем, та сипнувши золота. Звіролов не довіряв нічому, окрім заліза та лісу, але він знав, що серед людей володарює той, хто має більше золота, тому й пристав на умовляння князя. Відтак князь зачастив до надприп’ятських  лісів, а Звіролов став ще пихатішим та дикішим. Домовилися також, що, окрім супроводу на полюваннях, Лісовий Цар постачатиме до Києва хутра і деревину, за що князь щедро віддячить йому. Волелюбний і дикий Звіролов багатшав, не помічаючи, як дедалі більше ворохобиться ліс, зачувши його кроки...

      Ступнувши кілька кроків уперед, чоловік присів і занурив цупкі пальці у густе вовче хутро. М’яке, аж оксамитове! Звіролов повернув здобич до світла. Блискуче хутро переливалося на сонці сіро-рудими кольорами. Оце так! Як же він, Звіролов, не збагнув одразу, що то був за вовк? Мисливець примружився. Він ще й досі пам’ятав, як на галявину просто із зеленої хащі вискочив велитеньський розлючений звір. Дебелий, настовбурчений, вовк загарчав на  Звіролова, не приховуючи люті. Мимоволі той замилувався потужною вовчою дикістю, звірячими жовтими очима, густим чорно-сірим хутром з рудими відблисками, під яким потужно випиналися м’язи.      Припавши до землі, звір збирався стрибнути на мисливця. І лише на мить метка стріла випередила його. Поточившись від смертельного пострілу, вовк упав на бік і застогнав. Обачний Звіролов вистрілив ще раз. Лише переконавшись, що звір вже не ворушиться, мисливець схилився над здобиччю...

      А зрештою, хіба він міг знати, що станеться саме так? Власне, у чому він винен? Звіролов сердито жбурнув додолу розкішне хутро. Йому знову пригадалися велетенські жовті очі, сповнені люті і болю. «Навіщо ти убив мого сина, чоловіче?». Знову мороз сипнув поза шкурою, і мисливець мимохіть відступив від зловісного хутра. Хіба ж він хотів його вбивати? Якби вовк сам не вишкірився на нього, хіба він підняв би руку на вовкулаку? Звіролов сказав про це лісовику, але той не повірив. Горбатий зарослий лісовик стояв на порозі людської хати, безсило стискаючи важкі темно-брунатні п’ястуки.                                                                      

- Хіба ж я бодай коли убивав твоїх дітей? – гудів він вороже.

      Звіролов притулився до стіни, поклавши руку на вірного списа. Вищий на цілу голову від лісового гостя, він дивився на прибульця здивовано, але без остраху:

- Даруй, лісовику. Але інакше вовкулака загриз би мене, - сказав він нарешті глухо.

- А хіба ти не заслужив на це?- дихнув мохом нежданий гість. – Звіролове, ти привів до нашого лісу чужинців і смерть. З давніх-давен твій рід оберігав  ці ліси, а ти віддав їх на поталу князеві, продався йому за жменю золота.

- Не смій, лісовику! - стис свого списа мисливець. - Ще раз кажу, я не збирався вбивати твого сина. Наш рід і надалі оберігатиме ліси від зайд. А щодо золота, то це не твоя справа. Ти все одно нічого не тямиш у цьому.

      Лісовик ще більше потемнішав:

- Може й не тямлю, - проскрипів він. – Та лісові не потрібен такий хранитель, як ти! Стережися, Звіролове! Я тебе попередив.

      Гість круто повернувся і за мить зник у густих чагарниках.          

 

      Старезний ліс сміявся зеленим сміхом, озиваючись у молодому тілі хмільною дикістю. Дерева довкола пританцьовували, привітно хитаючи лапатими кронами, дихаючи в обличчя диким ароматом. Високі трави лагідно лащилися до босих ніг. Невидима стежка зміїлася аж до води, теплої, пахучої, загуслої, наче дикий мед. Заграва чимдуж мчала до річки, збиваючи сонну каламутну воду яскравими бризками сміху. Мить – і вона вже посеред зеленавої Прип’яті, пірнає аж до мулистого дна, розлякуючи в’юнких блискучих риб, що причаїлися там. Дівчина і сама схожа на велику сріблясту рибину: прудка, вертлява, невловима. Здавалося, ось-ось схопиш, ба ні, вона знову вислизала з пальців, жбурляючи в лице фонтани теплої води. Перелесник аж мружився, мимоволі відводячи очі і від ріки, і від дівчини. Йому так кортіло опинитися там, побіля молодого засмаглого тіла, ловити його у зеленаво-сріблястій воді, відчуваючи під пальцями живе дике тепло. Вже вкотре потайки приходив він на берег Прип’яті подивитися, як купалася Заграва, дочка пихатого Звіролова. Перелесник жадібно вивчав манливе дівоче тіло: стрункі, як у сарни, засмаглі ніжки, витончені руки, ніби вирізані з якоїсь міцної кістки вправним майстром, особливо ж округлі плечі та перса, що ховалися за плетивом важкого чорного волосся. Його метке око підмічало усе, що могло б потішити чоловіка. Одного лишень? Як не силувався, не міг побачити закоханий перелесник – Загравиних очей. Він усе намагався їх розгледіти, бодай уявити, умліваючи від палкого бажання і свого страху: а що коли, побачивши ті очі одного разу, вже не забуде їх довіку?                                                       

- Ласа рибинка, чи не так? – гаряче дихнуло йому у вухо.

      Волохата рука міцно лягла на плече.

- То ти, чугайстре? – не обертаючись, спитав перелесник.

-  Егеж. А хто ж? – хихикнув чугайстер. – Кажу, добра у тебе, друже, рибалка, га?

      Той мовчки кивнув, не відводячи очей від дівчини, що саме вибралася на берег, якраз недалечко від їхніх кушерів.  

- Ой же ловка рибинка! Мабуть, смачніша за прісних лісових мавок, - муркотів  своєї товариш. - Але не квапився б ти ласувати цією рибкою. 

- Чого б це? – повів  крутим плечем перелесник.

- От і я ніяк не второпаю: навіщо перелесникові та здалася дочка Звіролова? 

      Перелесник роздратовано війнув огнистою гривою:

- А тобі яке діло!

     - Та хіба мені що? – крутнув головою могутній волохань. – Тільки от чув я, що батько твій лісовик затявся помститися Звіролову за твого брата…

 

- Ну то де ж ти? Чого не виходиш? – озвалася дівчина, знову почувши неясні порухи за зеленою стіною лісу.

      Спритно струсивши останні сріблясті краплини у траву, Заграва пірнула у білу полотняну сорочку, що вигідно охопила її гнучкий стан.

- Ага, то ти вирішила грати зі мною у схованки? Ну гаразд!

      Одним скоком Заграва опинилася біля прибережних кушерів і рвучко розсунула їх. Перелесник навіть не встиг (а може, і не схотів) сховатися. Високий і міцний стояв він серед молодих кушерів, дивлячись просто в очі сміливій дівчині. Так ось які вони! Глибокі чорні, як дві маслянисті лісові ковбані. Варто звірові утрапити до таких ковбань, назад уже не буде вороття – засмокче його масляниста каламуть навічно.

- Ти  хто? – спитала з тихою ворожістю донька Звіролова.

      Він мовчав, не маючи змоги відірвати погляду від небезпечних очей. Його вогниста грива стала тьмяно-золотою, а зеленаві, як Прип’ять, зіниці пойнялися вологою млостю.  

      - Ти боїшся мене? – здивувалася Заграва. – Чого ти мовчиш? А, то ти підглядаєш за мною! – здогадалася і розізлилась водночас.

      Міцна смаглява рука дзвінко ляснула розгубленого перелесника по щоці.

      - Завіщо? – спитав він, не відступаючи.

      -  Аби знав, як підглядати!

      -  Та чи ж я винен, що ти така вродлива?

      Заграва здивовано поглянула йому у вічі. Зеленаві, із сріблястими прожилками, вони голубили її, млосним теплом розливалися тілом, як запашна прип’ятська вода. Дівчині раптом схотілося пірнути у них, торкнутися каламутного дна незнайомої парубочої душі.

      -  Як тебе звати? – спитала, як уві сні.

      -  Ярош, - навмання назвав перше людське ім’я, що спало на думку.

      -  А я Заграва, - посміхнулася вона.      

              

      Ну от і все. Світлана з полегкістю закрила осоружний підручник і відсунула його у глиб шухляди. Задоволено потягнувшись після кропіткої розумової роботи, дівчина встала з-за столу і підійшла до відчиненого вікна. Надворі сутеніло, і подвір’я їхнього гуртожитку, паркан, сусідні вулиці поступово розчинялися у теплій травневій імлі. Один з каштанів, що ріс саме біля їхнього вікна, ніби радіючи Світланиній появі, простяг їй назустріч запашні білі свічки, що, здавалося, і справді палахкотіли у темряві легенькими загадковими вогниками. Всміхнувшись зеленому другові, дівчина з насолодою вдихнула п’янкий аромат. О як же вона любила київські весни! Особливо ось такі теплі вечори, коли вже можна не перейматися загрозливими іспитами, не хвилюватися щодо оцінок та заліків, а просто дихати весняним зіллям, рахуючи на темному оксамиті небес перші сором’язливі зірочки, коли за плечима лишився ще один курс навчання в улюбленому медінституті, а попереду розстилалося манливе загадкове літо. Що то воно приготувало Світлані цього року? Несподівано юна студентка відчула, як крізь романтичний передвакаційний настрій у її душі звідкись проклюнувся смуток. Що це? Дається в знаки післясесійна втома? Важко зітхнувши, дівчина відступила у глиб кімнати і присіла на одне з ліжок.                     

      Ще від учора Світлана лишилася сама у їхній студентській кімнаті. ЇЇ подруга русява щебетуха Ганна Куць, склавши іспити на день раніше, вирвалася з лабетів навчального процесу і, не дочекавшись землячки, полинула до рідного Чорнобиля. Ганна пообіцяла сусідці, що вони стрінуться вже вдома і разом підуть на танці чи у парк. А поки вона, мовляв, потішить батьків своїми успіхами і допоможе їм, що там треба по господарству. Світлана мовчки кивнула, про себе подумавши, що, певно, вона не побачить подруги ціле літо аж до колгоспного вересня. Ще б пак! Адже усі на їхньому курсі знали, що у блакитноокої красуні віднедавна з’явився новий залицяльник. І не хтось там, а сам Юрій Тур! Хіба Ви не чули про поета Тура, найбажанішого гостя усіх літературних вечорів, улюбленця киян?                   

      Дівчата зазнайомилися з Юрієм на концерті до дня 8 березня, що його організували для своїх колег чоловіки медінституту. Комусь із любителів красного письменства спала думка запросити на вечір професійного літератора: мовляв, хай юні студентки навтішаються романтикою. Так в актовій залі медінституту з’явився високий поставний парубок з виразними карими очима.

      - Справді, тур, - усміхнулася тоді Ганна, що саме примостилася біля подруги, роздивляючись незнайомця.

      Світлана і собі пильніше придивилася до гостя, який саме про щось говорив з організаторами концерту. Зачесане назад густе темно-каштанове волосся вигідно відтіняло круте поетове чоло, а трохи заширокі вилиці надавали його обличчю виразу упевненості та якоїсь, дійсно турячої, затятості. Коли ж Юрій, підійшовши до мікрофона, почав читати свої вірші, у залі залягла незвична для студентського загалу тиша:

 

  Та біла віхола мела на всі світи.

  З    тобою ми були немов у космосі.

  В безмежнім Всесвіті лиш двоє – Я і Ти

  крізь віхолу брели простоволосими.

 

  Сніг білий танув на спокушених вустах.

  Стріпнулось серце снігуром сполохано.

  Мені подумалось: оце вже й щастя , ах!-

  крізь віхолу брести простоволосими. 

  Нехай зима ота минулася давно,

  зігріло землю сонце абрикосове,

  з     тобою досі, мов у сні чи у кіно,

  крізь віхолу бредем простоволосими.

 

       Красивий, трохи грудний баритон гостя надавав витонченій ліриці ще більшої проникливості та душевності. Поет читав так зворушливо, що кожній дівчині здавалося, ніби він звертається саме до неї.

      Концерт видався на славу! Публіка захоплено аплодувала, довго не відпускаючи митця, даруючи йому квіти і скандуючи «браво». Коли ж Юрій Тур нарешті спустився зі сцени, то усміхнений і щасливий попрямував просто до Ганни:

      - Дозвольте привітати Вас зі святом, - сказав він, урочисто вручаючи розгубленій дівчині величезний оберемок гвоздик.

Усі дивилися на них, затамувавши подих, а Світлана тоді побачила, як у темно-блакитних Ганниних очах спалахнули іскорки.                       

      Відтоді увесь медінститут пильно спостерігав, як розгортається роман двох запальних сердець. Одні засуджували легковажність студентки Куц: мовляв, комсомолці, старості групи не личить відкрито зустрічатися з таким ненадійним елементом, як поет Тур. Радянська дівчина має мріяти про стосунки з представником робітничого класу: інженером, будівельником, зрештою лікарем чи хоча б учителем. А що таке митець? Така собі істота, залежна від натхнення, хтозна яких настроїв та ворохобних думок. Дехто з найпоміркованіших знайомих попереджав дівчину триматися подалі від митця. Пристрасті трохи вляглися після того, як Юрій Тур влаштувався на роботу до однієї з київських газет і написав кілька схвальних статей про життя радянських робітників і досягнення вітчизняної науки та індустрії. Особливо Світлані запам’яталася замітка про нове містечко Прип’ять, що його нещодавно збудували по сусідству з рідним Чорнобилем для родин працівників нової першої в Україні атомної електростанції. Містом «молоді та енергії» назвав Прип’ять журналіст-початківець.

      А що Ганна? Вона не зважала на поради, перестороги та плітки. Летіла на кожне побачення з коханим, ніби у космос. Вони з Юрієм були красивою парою. Шляхетний, трохи заглиблений у свої думки, поет і вродлива блакитноока красуня. Висока пишнотіла, проте легка і граційна Ганна виступала справжньою турицею під руку зі своїм Туром. Вона любила слухати його вірші, глибокий, потужний, як забуті давньоруські ліси,  голос, а Юрій божеволів од її молодого, сповненого жаги до життя і кохання, тіла, розкішних русявих кіс, соковитих вуст.

      - Знаєш, що надумав мій тур? – якось сміючись, запитала Ганна подругу.

      - А що? – озвалася Світлана.

      - Каже, щоб я народила йому туреня! Таке ж уперте і скажене, як він, а вродливе, як я.

      Світлана раділа за подругу, радо слухала її розповіді про коханого, плекала таємниці та переживання. А проте, десь у глибині вразливої дівочої душі прокльовувалося якесь дивне незнайоме донині почуття. Не те, щоб вона заздрила землячці, зовсім ні! Але, слухаючи її оповітки, дівчина дедалі частіше журилася і сумно зітхала. Якась неприємна туга огортала Світланине неспокушене серце. Невеличка на зріст, руденька, зеленоока та усміхнена, вона завжди була бажаною співрозмовницею. Хлопці та дівчата з медінституту любили та поважали Світлану. Саме студентство підтримало юну дівчину у найскрутніший за її коротке життя час, коли загинули Світланині батьки. Тоді студентська молодь і навіть викладачі уболівали за неї, допомагали оговтатися після страшного лиха, а  завкафедрою пообіцяв дівчині, що особисто займеться її працевлаштуванням по закінченню інституту. Відтоді минуло вже більше року, а осиротіла студентка усе ніяк не могла остаточно отямитися і часто тужила за батьками. За цей час Ганна стала її найближчою подругою та розрадницею, підтримувала словом і справою. До того ж вони із Світланою були землячками, адже обидві приїхали навчатися до столиці з Чорнобиля. Проте, останні тижні Ганна усе частіше зникала одразу після лекцій, і Світлана мала сама сумувати запашними весняними вечорами. Вона зовсім не ображалася на подругу, не дорікала і не заздрила їй. Вона розуміла, що відтепер у Ганниному житті просто не було місця для неї, маленької руденької сироти.                        

 

 

От халепа! Захекана і розгублена Світлана стояла на зупинці, проводжаючи поглядом невеличкий жовтий автобус, який щойно від’їхав від зупинки, не дочекавшись її. Наступний автобус до Чорнобиля аж за кілька годин. Що ж їй тепер робити? Засмучена дівчина безнадійно вдивлялася у гримкий транспортний потік, що, вибираючись з київського передмістя, строкатою стрічкою вплітався у зелену далечінь. Повертатися до притихлого гуртожитку Світлані не хотілося, особливо зараз, коли майже всі друзі роз’їхалися на вакації, залишивши по собі порожнечу. Не те що б вона скучила за рідним Чорнобилем, де на дівчину чекала осиротіла, як і Світлана, батьківська хата, а проте, опинившись на околиці столиці, юнка усим своїм поліським єством відчула, як гукає її весняна природа. Світлана ніби тільки зараз нарешті прокинулася від важкого зимового сну! Наче пташина, що несподівано для себе випурхує з незачиненої недбалим господарем клітки, легка дівоча душа розправляла забуті занімілі крила, жадібно всотуючи тепле сонячне проміння, настояне на терпкому акацієвому хмелю.                

- Ох, як я довго спала!

Вже й сон-трава перецвітати стала.

От-от зозулька маслечко сколотить,

в червоні черевички убереться

і людям одмірятиме літа.

Вже з вирію поприлітали гості.

Он жовтими пушинками вже плавлють

на чистім плесі каченятка дикі.

                                                                               (Леся Українка. «Лісова пісня»)

 

Пригадалися Світлані рядки  з улюбленої п’єси, яку ще школярами грали вони з однокласниками у шкільному театрі. Ай справді, вона тепер схожа на мавку, самотня, трохи задумлива, але усе так само залюблена у зелені ліси, озерну блакить і високе прозоре поліське небо. Відтепер ані хвилини не лишиться вона у гаміркій вічно заклопотаній столиці! Мерщій подалі! До лісової тиші і древньої зеленавої Прип’яті, що вже, мабуть, зтужилися за своєю царівною.

      Рішуче ступивши крок до залізного потоку, Світлана вимогливо підняла руку. Однак, на превеликий подив жоден з водіїв не звернув уваги на рудоволосу сміливицю. Машини і далі рухалися нескінченною стрічкою, проминаючи небажану пасажирку. Одні діловиті авто не хотіли відволікатися на чужі клопоти, їхні водії не відривали очей від шляху та дороговказів. Інші, схожі на багатоголових міфічних химер,  поглядали на дівчину із співчутливою безнадією: мовляв, куди ще тебе брати, самі ледве увібгалися. Однак, до наступного автобуса було ще чимало часу, і Світлана уперто продовжувала своє голосування.

      Несподівано їй пощастило. Ще зовсім новенька блискуча срібляста «Волга», вирвавшись із залізного транспортного ланцюга, зненацька пригальмувала перед дівчиною. Від несподіванки Світлана аж відсахнулася.  Молодий водій, посміхнувшись, з цікавістю глянув на неї:

      - Вам куди? – спитав привітно.

      -  До Чорнобиля.

      -   Сідайте. Довезу.

       Світлана радісно вскочила до машини.

      У салоні було затишно і просторо. Водій вів машину упевнено, насолоджуючись поїздкою. Молодий, років двадцять п’ять, русявий нічим непримітний, але досить симпатичний, він знову всміхнувся до пасажирки:

      - На канікули? – спитав, глянувши на пузату Світланину сумку, що ледве вміщалася у неї на колінах.

       Дівчина кивнула. Вона вже трохи оговталася від раптової вдачі і почувалася зручно на передньому сидінні.

      - А я ось їду додому на новенькій машині, - похвалився водій. – Щойно отримав. Бач, як наша батьківщина піклується про молодь! До речі, Олександр Княжук, - представився він. – Можна просто Саша. А Вас як звати?

     - Світлана Перелесник. Можна просто Світлана, - посміхнулася пасажирка.

      - Красиве ім’я! – оцінив Саша.

      - Дякую, - зашарілася дівчина.

      - І де ж Ви навчаєтеся, Світлано? – продовжував знайомство  Княжук.

      - У медінституті. Буду лікарем! – гордо відрекомендувалася студентка.

      - Так, хороші лікарі нам дуже потрібні, - серйозно зауважив новий знайомий. – Світлано, а приїздіть до нас на роботу, як закінчете навчання! До речі, Ви знаєте куди я Вас запрошую?

      - Ні, - розгубилася дівчина від несподіваної пропозиції.

      - Є на карті Радянського Союзу молоде місто Прип’ять. Найсучасніше, найзручніше місто у світі! Чули про таке?

      - Чула! – стрепенулась Світлана. – Місто молоді та енергії!

      - Егеж! Місто молодих енергетиків та енергійних молодят, - засміявся Саша. – То Ви бували у Прип’яті?

      - Ні. Тільки читала про місто у газетах.

      - А хочете, я покажу Вам наше місто?

      - Звісно ж, хочу! – загорілася юна мандрівниця.

      - Ну, то уперед!

 І лискуча срібляста «Волга» зметнулася над сірою стрічкою шляху.        

 

 

         То була незвичайна, ні на що не схожа мандрівка! Світлана ще ніколи не бачила стільки зелені по сусідству з новенькими ще майже не обжилими висотками. Місто Прип’ять виявилось надзвичайно затишним і несподівано сучасним. Тут все було поряд: центральна площа з універсамом та міськими установами, квітучі подвір’я гуртожитків, малосімейок та школи з дитсадками. Особливо ж раптову гостю вразив місцевий палац культури «Енергетик». І справа зовсім не у мармурових східцях чи інших архітектурних прикрасах. Світлану скорили працівники палацу, молоді бібліотекарі, музики, актори, і звичайно ж друзі її нового знайомого  Княжука художній керівник тамтешньої дискотеки Микола Яловий та його подруга і соратниця Таісія Ковальова, Прип’ятська журналістка і поетеса. Взагалі у містечку панувала весела, життєрадісна атмосфера. Скрізь жартували, віталися, ділилися новинами і досягненнями, і у більшості своїй то були молоді люди, тож Світлані навіть здалося, ніби вона повернулася до їхнього з Ганною гуртожитку.

      - Ну,то як Вам Прип’ять? – поцікавилася Таїсія, граційно придушуючи духмяну цигарку у різьбленій попільничці.         

      - Надзвичайно! – вражено видихнула юна гостя.              

      - Ви б побачили, як Світлана роззиралася навсебіч, коли ми тільки заїхали до міста, - задоволено посміхнувся Саша, турботливо розливаючи запашний чай у яскраві чашечки. – Ой, Світланко, забув спитати: а може б Ви випили кави? – схаменувся він.  

      - Дякую, - зашарілася дівчина. – Чай, певно, теж смачний. Не хвилюйтеся.

      - Сашо, що ти пригощаєш товаришку чаєм та кавою! – втрутився у розмову скуйовджений, але досить симпатичний Микола. – Краще б запропонував гості портвейну або шампанського.

      - Що Ви, що Ви! – замахала руками і без того спантеличена дівчина.

      - Не зважайте. То товариш Микола так жартує, - заспокоїла її Таїсія. – Алкоголь – то оманлива субстанція. Тут у Прип’яті, ми черпаємо натхнення у спільній меті та праці. Чи не так, товариші? – звернулася поетеса за підтримкою до своїх земляків.

      - Авжеж, - інтенсивно закивали чоловіки.

      - Ну, то давайте знайомитися, Світлано. Саша сказав, Ви навчаєтеся на лікаря, - Таїсія прискалила до гості пильне око.

      - Так, - кивнула дівчина, трохи відсьорбнувши чаю, що так вабив приємним липовим ароматом.

      -  Прекрасна професія, - зауважив Микола.

      - Скажіть, а це правда, що у Прип’яті 75% населення працює на атомній станції? – зважилася на питання Світлана.

      - Так, - підтвердила Таїсія.

А Микола додав:

      - До речі, Саша працює інженером атомного блоку на ЧАЕС.

      - Невже! – здивувалася юна товаришка. 

      - Правда, правда, - підтвердила Таїсія. –Наш товариш Княжук, можна сказати, - унікальна людина!  Отримав від держави премію та звання передовика праці. І це без жодного втручання з боку батьків.

      - Товариш Світлано, не слухайте цю базіку, - засміявся новий знайомий – а то Тася ще перехвалить мене! Ходімо краще я покажу Вам наш міський парк.

      - А Ви ще не були у нашому парку? – вдавано здивувався Микола.

      - Ні, - озвалася студентка.

      - Ну, старий, оце так схибив!      

      - Дійсно, - погодився Саша. – Ну то як, гайда до парку?

      Чоловік похапцем забрав Світлану, і вони продовжили мандрівку містом. Виявилося, що у Саші скрізь були знайомі. Він пояснив це тим, що Прип’ять – не Київ, тож на кожному кроці стрінеш тут друзів і колег.

      - Коли Ви, Світланко, приїдете до нас працювати, то також за кожним рогом стрічатимете знайомі обличчя.

      Не став винятком і міський парк. Сашу вітали зусебіч усміхнені молоді люди, розпитували про справи, а він жартував і усіх знайомив із Світланою. Бузковий травневий вечір запалював над містом енергетиків ліхтарі та зірки. Довкола лунала весела музика і сміх, скрізь було затишно, комфортно і спокійно. Зненацька Світлана усвідомила, що їй зовсім не хочеться повертатися до рідного Чорнобиля, не хочеться розлучатися з таким дивовижним містом Прип’ять, де 75% населення працюють на загадковій атомній станції (найбільшій атомній станції в Європі, як сказав Саша). А ще дівчина зрозуміла, що їй не хочеться розлучатися з новим знайомим, випускати  Сашину руку, більше не бачити його посмішки та симпатичного відкритого обличчя.

      - Вже пізно, - сказав Саша, ніби відчувши Світланину розгубленість. – Певно, Вам уже час додому?

      - Певно, так, - зітхнула спантеличена дівчина.

      Срібляста лискуча «Волга» зупинилася біля скромної Світланчиної хатини вже пізно увечері.

      - Дякую за цікаву мандрівку, Сашо, - подякувала розчулена дівчина. –  Прощавайте.

      -  Спасибі і Вам, Світлано.  

      Молодий чоловік лагідно стис маленьку дівочу руку:

      - Для мене це був надзвичайний вечір. Скажіть, а я можу ще раз запросити Вас у гості?

      Вона нетерпляче чекала на це питання і водночас боялася почути його. Світлана опустила очі не в змозі приховати хвилювання:

      - Ну, якщо це зручно.

      -  Звісно ж, зручно! – підхопив Саша. – Значить, домовилися. За кілька днів я матиму вихідний, і ми знову прогуляємося з Вами. Згода?

      - Згода, - прошепотіла Світлана і щаслива випурхнула з машини в оксамитову імлу.   

 

 

      Він важко підвівся з-за столу і почав ходити величезним кабінетом. Погані новини. Погані. Покрутивши важкою сивою головою, старий Княжук вилаявся уголос. І понесла ж його нелегка на те кляте полювання! А зрештою, що такого він вчинив? Скільки пам’ятав себе, він завжди тягся до зброї і просто обожнював полювання. Міг годинами сидіти у засідці, очікуючи на необачну здобич, обережно, по-тигрячому, скрадаючись за нею до найдальших закутків лісу.  У нього вдома була тьма-тьмуща мисливських трофеїв, яким би позаздрив будь-який найвправніший мисливець. То ж який злочин у тому, що він уполював ведмедицю? Чого вони там скавчать і брешуть, як найпоганіші мисливські пси, які випустили здобич? Мабуть, самих заздрість бере, що не вистачає хисту, ані сміливості вийти на бій із грізним звіром. Кишка затонка! Якщо ж вони бояться полювати на ведмедя, то де вже їм, пуцвінкам слабосилим узяти його, самого Григорія Княжука! Ані партія, ані перебудова, ані які там дисиденти чи пак президенти не змогли загнати його, то куди вже там отій чортовій громадськості! Ось де вона у нього та громадськість, ось! Княжук погрозливо замахав важким п’ястуком. Йому б тільки дістати отого мудрагеля, що випер на всеогляд кляті знімки. Ще й назву вигадав, сволоцюга, «Княжі лови». Надумав залякати його чи що? Овва! Де там! Після 86-ого, коли його через отой страшнючий Чорнобиль, трохи не заплавторили до таборів, Григорій вже нічого не боїться. Ні-чо-го, почули? Власне, а що йому втрачати? Сина поховав. Онуку виростив. Що йому ще від життя потрібно? Казав же своїм: відпустіть уже на заслужений… Ба де там! Начепилися, як сльота, депутатствуйте, кришуйте, як же ми та без Вашої «Княжої» ласки? Одним словом, паразити. Одна розрада лишилася у Княжука – полювання. А тут, на тобі! І чого йому треба? Грошенят схотів зрубати? Так сказав би прямо: скільки і куди. А то вирішив погратися у піжмурки. Хіба не знає, з ким зв’язався? Або дурний, або зухвалий. Григорієві тільки б знайти його, отого самовбивцю. Знайти і приструнити, щоб іншим не кортіло зазіхати на його, Княжукові, розради.  

      - Григорію Семеновичу, можна?

      На порозі депутатського кабінету заклякла кремезна стрижена під «їжачок» постать.     

      - Едику, знову ти вриваєшся без попередження! Ну скільки тебе вчити: усі візити через Іринку, - накинувся на підлеглого старий Княжук.

      - Так я, той,  хотів був… - невміло виправдовувався бідолашний Едик.

      - Ну кажи вже, що там у тебе? – змінив гнів на милість хазяїн.  

Перевівши дух, плечистий прислужник урочисто видав:

      - Пане депутате, чудові новини!  

      - Та це вже я бачу – ти сяєш просто, як нова копійка, - забурчав Княжук. – Розказуй вже.

      Він вмостився у широкому шкіряному фотелі, тицьнувши помічникові, щоб сідав на один із стільців з високими різними спинками, що стояли круг широкого столу з червоного дерева. Десь у глибині своєї зачерствілої душі, старий посадовець прив’язався до цього кремезного, вайлуватого, як ведмідь, але вірного, як пес, хлопчини. Він уже не раз переконався, що Едик кожний його наказ сприймав, як заповіт, і за будь-яке завдання хапався, наче дворовий собака за кістку. Помічник завжди прагнув виконати усе якнайкраще, не вимагаючи при цьому жодних премій чи винагород.              

      Гепнувшись на стілець, той по-хлопчачому випалив:

       - Ми таки знайшли його!

      - Кого? Фотографа? – зрадів був Княжук.

      - Та ні. Тура! – аж підскочив Едик. – Пам’ятаєте, хтось там розповів Вам, що ніби у чорнобильській зоні завелися тури? Ви наказали перевірити. Так от, наша людина справді бачила одного тура неподалік ЧАЕС! Навіть фотку скинули.

      Він задоволено тицьнув під ніс хазяїну  свій андроїд.

      -  Ану ж, поглянемо на цю аномалію.

 Старий Княжук з цікавістю потягся до мобільника. Щось велетенське і невиразне розпливлося на весь екран. Депутат потер очі, намагаючись розгледіти у темній плямі обіцяну сенсацію.

      - А що це ви там розглядаєте, дідусю? – защебетало зненацька у нього над вухом.

      Сивий бородань аж кинувся від несподіванки.

      - Ось тобі раз! Невже безстрашний Григорій Княжук злякався власної онуки? – задзвеніло веселим сміхом рудоволосе дівчисько, закрутившись навколо діда.

      - Ах ти, лисеня! – замахав на розбишаку господар величезного кабінету. – Я трохи інфаркт не отримав! Ксанко, хіба так можна? Чи дід тобі уже не потрібен?

      Зачувши таке, бешкетниця Ксана, кинулася обіймати старого, примовляючи скоромовкою:

      - Ой дідочку мій дідочку, як же тобі не гріх наговорювати таке на свою онучку? Я ж у тебе одна-однісінька, наче те сонечко. І ти у мене одним-однісінький.

      -  Ну,  годі вже, - спинив дівча розчулений Григорій.

      -  То ти більше не гніваєшся на мене? – не вгавала Ксана.

      -  Ні, - посміхнувся дід у сиві вуса.

      -  То ти відпустиш мене у мандри на кілька днів?

      - Ось звідки вітер дме! А я собі думаю, що це моя онука згадала про старого? – зареготав Княжук. – То куди зібралося, лисеня?

      - Недалечко, - примружилася раптова гостя. – До Чорнобиля.

      -  Куди?!

 Ошелешений Григорій аж скочив з розкішного фотеля:

      - Куди ти зібралася?

 Ксана розгублено поглянула на діда:

      - До Чорнобиля. А що? Це зараз модно – екскурсії на ЧАЕС і таке інше.

      Модно. То правда. А що, коли Ксана довідається… Депутат знервовано заходив кабінетом. Він не любив, коли у нього вдома заговорювали про Чорнобиль. То була одна із, так би мовити, заборонених тем у їхній родині. Надто вже боліли їм із Лідією спогади про загиблого на ЧАЕС сина, їхнього одинака і улюбленця. А проте, Григорій не гребував бувати у чорнобильських лісах. Зрідка він виїздив туди на полювання, як то кажуть, заспокоїти нерви. А ще чималий куш мав Княжук від тієї годівниці, якою була для київських чиновників славнозвісна зона відчудження. А що? Усі беруть. Чи ж він гірший? Це, до речі, можна вважати компенсацією за лихо, що навалилося на їхню родину у квітні проклятого 86-ого.                  

       - Гаразд. А ти знаєш, що це небезпечно, - спробував залякати він онуку.

       - Дідусю, я ж буду не сама. Нас їде ціла екскурсія.

      Княжук спинився, задумливо вглядаючись у високу стелю. А може, дідько з ним, хай їде? Зрештою, що такого дізнається у Чорнобилі це руде лисеня? Все одно ж не відчепиться. У цьому Ксана була схожа на свою покійну матір: як щось надумає, то хай що там – свого досягне. Раптом йому у голові майнуло: хіба він не зможе перехитрити власну онуку?

      - Згода, - озвався він до Ксани. – Але за однієї умови. І це не обговорюється.

      - Що за умова? – стрепенулася дівчина.

      - Едик поїде з тобою.

      -  Що? – Ксана аж зблідла. – Ти приставляєш до мене цього лакея?!

      -  Охоронця, - виправив онуку хитромудрий дід.

      Григорій добре знав, Ксана недолюблювала Едика за його вайлуватість і бездумну відданість господареві. Тож, план був таким: дівчина не схоче їхати разом з охоронцем і лишиться вдома.

      - Гаразд, - несподівано згодилася вона. – З лакеєм, так з лакеєм. Збирайся, Едику. Виїзд завтра о дев’ятій ранку.  

 

 

      Ну здрастуй, Каштанчику! Ксана притулилася щокою до пошкарублого  стовбура, заплющивши очі від задоволення. Вона не приходила сюди з минулої осені. Цілу зиму сумувала за улюбленим парком, що то вкривався брудносірим снігом, а то замерзав від пронизливої негоди. Дівчині теж було непереливки. Останній курс – то вам не жарти! Дипломна робота, іспити, захисти… Та ось, нарешті, Ксенія Перелесник – дипломований еколог! Чудеса, егеж?

      Ще з дитинства Ксана мріяла захищати природу і тварин. Постійно приносила додому кинутих кимось на вулиці цуценят і кошенят, садила деревця і квіти на шкільному подвір’ї, годувала голубів та синичок.

      - І де воно у тебе взялося? – сердився дід. – Витрачаєш час і гроші на усілякі дурниці.

      Бабуся ж потайки підтримувала малу, називала її «рудим лисеням, що порятує світ». Навіть якось сказала суворому дідові:

      - А може, Григорію, цю дитину послано, аби вона виправила наші помилки, - і зітхнула гірко-гірко.

      Ксана тоді не зважила на ті слова, а тепер ось вони, чомусь, виринули у пам’яті. Всміхнувшись, вона помацала соняшникове насіння, що припасла заздалегідь у кишені, аби побалувати тутешнє птаство. Досхочу нагомонівшись з улюбленцем каштаном, дівчина поволі побрела парковою алеєю. Перегодом вона спинилася на невеличкій галявинці і почала розсипати насіння, припрошуючи голубів.

      - Любиш птахів? – несподівано зовсім поруч пролунав старечий голос.

      - Так.

      Дівчина стрепенулася, роззираючись навкруги. Раптом вона побачила бабусю, що сиділа на парковому ослінчику неподалік. Певно, Ксана захопилася годуванням голубів і не помітила, як старенька присіла у затінку.            

      - Раніше я часто приходила сюди спостерігати за птаством, - посміхнулася дівчина  несподіваній співрозмовниці. – До речі, я Ксана.       

      - Я знаю, - лагідно поглянула на неї великими сіро-блакитними очима незнайомка. – Ти дуже схожа на матір, Ксано. Тож мені було легко тебе знайти.

      - Ви шукали мене? – не переставала дивуватися дівчина.

      - Так, - кивнула старенька. – Уже кілька років я спостерігаю за тобою, чекаючи слушної години, аби заговорити. Гадаю, час настав.

      Дивна незнайомка говорила піднесено і урочисто. ЇЇ голос дзвенів у прозорому літньому повітрі якоюсь дивовижною музикою. Але Ксана зовсім не боялася ані того мелодійного голосу, ані мудрих проникливих очей.

      - Я Ведушка, хранителька Прип’яті і чорнобильських лісів, - нарешті представилася співбесідниця. – Я прийшла просити у тебе помочі. Чи згодна ти допомогти мені, Ксано?

      Хранителька Прип’яті? Зачудована дівчина з цікавістю розглядала нову знайому. Опуклі сіро-блакитні очі, довга сива коса і чудернацький чорний плащ, що приховував стареньку, не даючи добре її розгледіти.

      -   Чим я можу допомогти Вам, Ведушко? – спитала розгублена Ксана.

      -   Порятуй Прип’ять і чорнобильські ліси. Ти можеш це зробити, дитинко!

      -   Але як? – аж скрикнула від несподіванки ошелешена дівчина.

      -   Аби дізнатися, ти маєш поїхати до Чорнобиля, - сказала гостя.

      -  Коли?

      -   Якнайшвидше! То ти згодна?

        Ксана трохи повагалася, але зрештою цікавість і молодість узяли гору над обережністю.

      -  Так, - відповіла вона.

      -   Тоді до зустрічі. Я чекатиму на тебе у «рудому лісі».

      Ведушка підвелася і, різко запахнувши свій плащ, шугнула угору великим чорним птахом.

 

        То було найулюбленішим її заняттям – причаївшись у закутку, тихенько спостерігати, як Дужень гострив свої списи та стріли. Вона пильнувала кожен рух потужної парубочої статури, вкарбовуючи у маленьке дівоче сердечко найдрібнішу деталь, ніби малювала лісового велетня, високого, дужого, грубого, мов чугайстер. Як би вона могла, то й справді намалювала б чи вишила свого любого красеня на якомусь полотні. Ото вийшов би малюнок! Але маленька Ведушка не мала того хисту, то ж усе, що могла – всотувати образ коханого Дужня, його могутню поставу, смаглявий вид, чорну буйну гриву усім своїм єством, аби згодом, поночі, пригадувати усе те у своїй скромній дівочій хатинці над Прип’яттю. А що, зрештою, було робити темними вечорами, малій самотній сироті?

       Відтоді, як позаминулого літа якісь грабіжники дорогою з Києва вбили її батька, Ведушка лишилася сама. Матері своєї дівчина не знала змалку (сердега померла при пологах), то ж її ненькою була мовчазна Прип’ять.

       Спочатку по смерті батька-рибалки Ведушка боялася лишатися на самоті в їхній невеличкій приземкуватій хатинці і частенько просилася переночувати до Заграви, своєї найліпшої подруги. Отам, у Звіролововій хаті, вона й узріла його – Дужня. Він саме прийшов з полювання і вішав на стіні свого лука, коли Ведушка увійшла до світлиці. Вона знала його змалку, але давно вже не бачила так близько. Дужень височив посеред хати, майже сягаючи головою стелі. Він повертався поважно і потужно, і здавалося, що дерев’яні стіни марно намагалися увібгати у себе його міць та шалену звірячу потугу. Гостя вклякла при порозі, мимохіть затулившись від господаря маленькими рученятами. Той спочатку навіть не помітив дівочої присутності, а взрівши дівчину, доброзичливо всміхнувся:

      -   Ведушко, чи то ти? – поспитав.

      Гостя мовчки кивнула.

      -   Ага. Он вже яка виросла! А чого мовчиш? Хіба злякалася?

      Його негучний, але твердий голос озвався до дівчини лагідними нотками. Від того голосу Ведушчени коліна ще дужче затрусилися, і, аби не впасти, вона сперлася на стіну.

      -  Не бійся, мала. Та чи ж я лісовик, що ти так сполотніла? – розгублено  всміхнувся Дужень.

      Ведушка і сама не знала, що з нею коїться, але відтоді, щоразу зустрічаючи парубка, вона відчувала, як по-зрадницьки тремтять їй коліна і забиває дух.

       А що Дужень? Чи помічав він дивакувате дівча? Хтозна! Син Звіролова, як і батько, цілковито жив лісом. Він тижнями зникав у диких нетрях, вивчаючи  звірячі стежки і пасовиська, протоптуючи власні шляхи. Молодий Дужень був найкращим слідаком, мисливцем і лісником, правицею і надією їхнього із Загравою батька. Неговіркий і суворий на виду, парубок був спритним ловцем і уважним слухачем лісу. Він знав усе, що відбувалося довкола, кожну травинку і тваринку надприп’ятських лісів, а от про власні думки і почуття говорив рідко і неохоче. Та Ведушка і не питала. Лише одного разу, коли дівчина ненароком втрапила до вовчої ями і Дужень прийшов її визволяти, вона відчула, як несміливо і ніжно торкався він її тіла, і доки парубок діставав її з пастки, зомліла від переживання.                   

      - Сердега! - жаліла подругу Заграва. – оце ти натерпілася, бідненька! Добре хоч, що брат був удома. Скажи, а пам’ятаєш, як у дитинстві, коли ми були ще зовсім малими, старший Дужень носив нас на руках? Ото ми тішилися!

      Ведушка пам’ятала, і від того спомину ставало їй солодко і тепло самотніми днями на березі зеленавої Прип’яті. Сама не знаючи чого, вона лякалася тих спогадів, а ще більше страхалася, що про них дізнаються Дужень або Заграва. Відтак Ведушка дедалі частіше усамітнювалася у зеленавій гущавині, а найближчими її друзями стали дерева, річка та вітер. З часом вона призвичаїлася до свого усамітнення, навчилася слухати лісову тишу, розуміти мову птахів і дерев. Дівчина підгодовувала тварин, гоїла їхні рани, лікувала дерева, оберігала порядок у навколишньому лісі.

      Одного вечора до Ведушчиної хати хтось постукав. Двері відчинилися і на порозі з’явилася невисока дівоча постать з довгим, майже до землі, темним волоссям. Ведушка аж зблідла на виду, здогадавшись, що то до неї прийшла лісова мавка.

      -  Добривечір, - привіталася гостя.

      -  Здрастуй, лісова царівно, - озвалася господиня.

      -  А чи впустиш до хати? – спитала мавка.

      -  Хіба можу тобі відмовити? – умліваючи від страху зауважила дівчина.           

      Зайшовши лісова мешканка кілька хвилин мовчки роззиралася довкола. Зрештою, присівши на лаву під вікном, вона заговорила:

      - Прийшла до тебе, Ведушко, за прихистком.

      - Прошу. Але чим може прислужитися звичайна людина лісовим мешканцям?

      - Ой, Ведушко., нічого то ти не знаєш! – раптом затужила вголос Мавка. – Боронить тебе Прип’ять від ворога і небезпеки. Гадаєш, чому не наважується приходити до твоєї хати ані хижий звір, ані лісова челядь? То усе завдяки Прип’яті. Любить вона тебе, то й боронить. Каже, що збереже тебе, а ти вбережеш її.

      -  Звідки знаєш? – здивувалася дівчина.

      -  Мабуть, уже знаю, - похитала довгокосою головою мавка. – А от мене нікому прихистити!

      -  Чому так?

      -  Прийшли княжі люди до нашого лісу, та й ну вирубувати дерева.

      - А що ж Звіролов? – здивувалася Ведушка. – Він же мусить оберігати надприп’ятські ліси.

      -  А Звіролову байдуже! Його, бач, князь київський найменував Лісовим Царем і засипає золотом та усілякими обітницями.

      -  Як же то так! , - сплеснула руками маленька господиня. -

      -  І ніякої немає на нього зброї. Хитрий він, наче лисиця, і спритний, як сарна. Та нічого, зажди, Звіролове, покарає тебе лісовик! – погрозилася заплакана мавка.

 

 

      Молодий князь Всеволод напружено вслухався у далеке гавкання мисливських собак. Чого вони там так довго вовтузяться? Це було його перше самостійне полювання, без батька, старших бояр і батьківських дружинників. Його перше доросле полювання без настанов і порад, без в’їдливого батьківського погляду та улесливих боярських запобігань. Це було його власне полювання! Всеволод одразу вирішив, що полюватиме на тура. Так, саме на тура. Хіба могло бути інакше? Хіба він, наступник свого батька великого князя київського, міг полювати на білок, чи качок, ба чи навіть на лисицю або на вепра?  Всеволод так і сказав про це лісничому Звіроловові. Той глипнув на княжого сина з-під лоба:

      - Та де ж, княжичу, взяти того тура? - чи то здивувавсь, а чи розсердився він.

       - А я звідки знаю! – спалахнув завзятий юнак. – Це ж ти живеш у надприп’ятських лісах. Батько каже, ти – вправний мисливець.

       - Егеж, то правда, - закусив чорного вуса Звіролов. – Отож я і кажу, що не бачив тут турів ще зтогоріч.

      Але молодий князь ніяк не здавався: знайдіть йому тура, та й годі! Ще й додав лісовому цареві кілька жмень золота. Тоді вже той мовчки коротко кивнув: мовляв, на тура, то й на тура.         

      Домовилися, що княжич із кількома своїми дружинниками сховається у засідці, а Звіролов разом з рештою мисливців за допомогою собак гнатиме здобич із лісових хащів. Засідку облаштували на краю великої галявини, куди звір мав би вискочити, наполоханий гончими псами. Лісничий пояснив, що на такій галявині Всеволодові буде зручно зустріти здобич і вполювати її.

      - Тримай, княжичу, списа напоготові, - попередив мисливця досвідчений Звіролов. – Дожидай, як тур піде супроти, тоді саме і встромиш списа йому у горло. Влучиш – твоє щастя.

       - А як не влучить? – злякався Вітольд, княжий поплічник.

       - А як не влучить – то вже моя морока.               

      З цим старий мисливець, тріпнувши чорним плащем, розвернувся і рушив до лісових нетрів. Частина дружинників із собаками посунули за ним, решта лишилися біля княжича.

      Лови розпочалися на світанку, коли сонце саме виринало з небесної ріки. Було ще прохолодно і вогко від вранішньої роси, і від княжих коней, змоклих у високій траві, йшов приємний теплий пар. Час спливав. Сонячний човен був уже на півдорозі, а звір усе не з’являвся. Всеволод втомився тримати списа наготові, втомився чекати у безглуздій криївці. Та й що воно за полювання таке, коли ти все ховаєшся, ніби сама здобич, дратувався він! А тут іще хтось із княжих людей пустив чутку, ніби тури чи то вимерли, чи то лишили надприп’ятські ліси ще минулого літа.

       - Та від чого б їм тікати? – поспитався спохмурнілий княжич.

       - Хіба ясний князь не чув, що минулого року Ваш шановний батько, престольний князь київський заклав на річці Прип’яті мисливський терем з ровами та вежами?

       - Авжеж, чув, - кивнув Всеволод.

       - А чи знає ясновельможний пан, скільки лісу було витрачено на те будівництво? – допитувався невисокий чоловічок з гостренькою, мов у цапика борідкою.  

       - Звідки б мені знати!

       - То, коли Ваша добра ласка, я підкажу Вам.

       - То кажи, - наказав княжич.

       -Задля нового терема з чотирма вежами і валами довкола пресвітлий князь наказав вирубати зо дві версти тутешніх лісів. А згодом зажадав ще деревини для княжих палат на околиці Києва. От Вам і турячі угіддя понад Прип’яттю.

       - То ти рахуєш княжі витрати? – недобре всміхнувся Всеволод.

       - Хіба ж? – здивувався нахабний челядник.

       - Вітольде, ану штрикни в бік цього базіку, аби менше заглядав до княжих палат! – наказав княжич.

       - Та завіщо ж, ясний княже? – злякався гостробородий.

       -  За твого довгого язика, - гигикнув вірний Вітольд, проштрикуючи чоловічка гострим списом.                

      Той зойкнув і, розпачливо схлипнувши, повалився у високу траву… 

          Ось, нарешті, княжич почув довгожданий гук мисливського рогу та собачий ґвалт. Щось ворухнулося у грудях водночас радісно і лякливо. Всеволод облизнув пересохлі вуста і міцніше стис вірного списа. Гомін усе наближався, і ось уже стало чутно, як під натиском дикої потуги тріщить гущавина. На якусь мить кінь під княжичем зворохобився, і Всеволод відчув, як щось неприємно зашкребло десь під серцем. Невдовзі на галявину із чагарників вирвався звір.

      Велитеньський тур місив копитами глевку прип’ятську землю, Могутній, як дуб, він вигравав на сонці чорно-брунатним густючим, мов руно, хутром. Його золотава гривка стояла дибки між двома загрозливо вигнутими рогами. Ще ніколи молодий князь не бачив такої краси та міці! І хоча по всьому було видно, що тур добряче втомився і засапався від тривалої погоні, він зовсім не був схожий на зацьковану жалюгідну налякану здобич. Його дуже тіло випромінювало дику, невтримну силу, яка так вабила Всеволода. Звір спинився просто супроти княжича. Здавалося, він відчув близьку загрозу, бо підняв горду рогату голову, ніби дослухаючись до сусідніх кушерів і обираючи собі подальший шлях. Тур стояв зовсім близько. Юнак навіть чув, його важке дихання. Рука, що нетерпляче стискала спис, заклякла сама собою. Зворушений князь захоплено стежив за своєю мішенню, забувши про полювання і небезпеку.

      Раптом щось сталося. Собаче гавкання змінилося скаженним гарчанням. Тур здригнувся усім тілом і дико відскочив убік. Руда кудлата тварюка виривала клоччя з могутньої турячої спини. Крутнувши головою, жертва вдало зачепила мисливського пса дужим гострим рогом і він сторчма полетів їй під копита. Але вже за мить мучитель знову вчепився турові у стегно. Той оскаженіло затрубив ірвонувся вперед просто на князя. Всеволод ледве встиг відвернути коня, але зброї так і не підняв. Натомість княжий поплічник варяг Вітольд, жваво вихопившись із засідки, підскочив до тура і встромив йому у горло гострий спис. Звір захитався, але не впав. Затрубивши, він нахилив величну голову і підхопив на роги Вітольдового коня. Варяг скрикнув та безпомічно гепнувся у чагарники. Тоді, оговтавшись і збагнувши небезпеку, Всеволод пришпорив коня. Він підскочив зовсім близько, майже впритул, і встромив списа у груди жертві. Фонтан гарячої крові вдарив княжича в лице. Мисливець примружився та знову вдарив списом навмання. Лісовий красень зітхнув і впав на коліна перед князем. Звідусіль залунали схвальні крики:

      - Оце так князь!  Справжній мисливець! Уполював таку здобич!

      Всеволод відвернувся, втираючи парчевим рукавом скривавлене лице. Перед ним корчився у смертних судомах забитий тур. Так, він уполював свою першу здобич, майже власноруч. І що йому з того, що, можливо, цей тур останній у надприп’ятських лісах! Адже Всеволод – князь, як і його ясновельможний батько, і лише їм, князям київським вирішувати де і скільки вирубувати лісів, полювати звіра, мостити мости. А тим, хто стануть їм на заваді або наважаться пащекувати, він без вагань вкоротить язика.         

 

 

      Зненацька очі їй засліпило яскраве світло. Ведушка наполохано зіщулилася, затуливши обличчя полотняним рукавом. Куди це лісова Мавка її привела?  Мало що розуміючи, засліплена дівчина тривожно дослухалася до неясних шерехів довкола. Одне лишень знала достеменно: вони у лісі, серед високих шумовитих дерев, що стишено поскрипували десь над головою. Зрештою Ведушка наважилася розплющити очі і вражено завмерла, здивовано роззираючись навкруги. Просто перед нею на великій галявині межи могутніх старезних дубів танцювала рудокоса ватра. Хистке полум’я тремтіло  від ледь помітних доторків прохолодного нічного вітерця, потім раптом зупинялося на мить, вихоплюючи з темряви чи то м’язистий стовбур, а чи чиюсь кудлату голову, і знову продовжувало свій  незбагненний танок. Довкола ватри зібралася лісова челядь: довгокосі мавки, волохаті чугайстри, перелесники та усілякі перевертні. У центрі галявини перед вогнищем сидів сам Лісовик. Ведушка впізнала його по брунатних шатах і пухнастій шапці, що красувалася на сивій волохатій голові. Лісовик пильно спостерігав за дівчиною великими жовтими, як у вовка, очима.                             

      - Батьку, я привела її, - озвалася недавня Ведушчена гостя.

      Мавка стояла поряд з дівчиною, закутана плащем темного волосся, ледь сягаючи малій Ведушці по плечі.

      Лісовик поважно схилив голову:

      - Вітаю тебе, улюбленице Прип’яті, - сказав він урочисто. – Я і мої діти вже давно чекаємо на тебе. Дякуємо, що прийшла на наше лісове віче.

      Розгублена Ведушка здивовано роззиралася навсебіч. Час від часу, коли тремтливе полум’я вихоплювало з темряви аж надто волохату голову чи зубатий писок, беззахисну дівчину проймав колючий острах. Але шанобливий голос Лісовика дещо заспокоював маленьку мандрівницю.

      - Ти прийняла до хати одну з моїх коханих доньок, - неспіхом провадив далі цар лісу. – Спасибі за гостинність. Останнім часом люди не дуже-то жалують лісову челядь, усе прагнуть витіснити нас з надприп’ятських лісів, наче ми оті безмовні тури, що не в змозі постояти за своє право жити на цих землях, які з давніх-давен відділила нам матінка Прип’ять. Але нас не так-то просто знищити.

       - Авжеж, не просто! – загула лісова громада, звужуючи кільце довкола свого батька.

      Лісовик заспокійливо підняв угору міцну, як дубова гілка, темну руку. І знову повернувшись до Ведушки, продовжив:    

      - Отож, вельми шановна матінка Прип’ять порадила нам звернутися за допомогою до тебе. То як, чи візьмеш під свою опіку лісових дітей?

      Ведушка здивовано мовчала. Вона ніяк не могла збагнути чи це їй сниться, а чи відбувається насправді. Що ж їй відповісти лісовому цареві?

      - Хіба спроможна одна маленька людина порятувати цілий ліс? – запитала вона нарешті.

       - Бджола теж маленька, - подумавши, озвався Лісовик: - Але без її непомітної праці неможливе лісове життя. А від одного лишень сонячного променя прокидається усе живе на землі. То чи згодна ти стати хранителькою надприп’ятських лісів?

       - Ти хочеш довірити беззахисній сироті охороняти твої ліси? – дедалі більше дивувалася Ведушка.

       - Прип’ять наділила тебе надзвичайною силою. Знаю, тільки ти зможеш подолати відступника Звіролова та визволити ліс від княжих лабетів.

       - Так, тільки ти! Лише ти! – підхопило лісове віче.

       - Але ж як! – злякалася дівчина.

       - Не бійся,матінка  Прип’ять навчить тебе, що робити, - заспокоїв Лісовик. – То ти згодна?      

       - Погоджуйся, Ведушко! – розпачливо схлипнула знайома Мавка.

       - Врятуй нас! Благаємо врятуй! – загуло, запищало, зашипіло, застогнало навкруги.

      Наполохана Ведушка злякано затулила вуха, аби не чути отого стогону про порятунок. Але хіба може вона, як може вона кинути напризволяще беззахисний ліс?! Вона знала і любила його з самого малку, відколи пам’ятала себе. Ліс був її другом, порадником, рятівником і годувальником, її найближчим і найдорожчим товаришем. Тільки йому та матінці Прип’яті довіряла сирота свої найпотаємніші мрії, радощі та переживання. І вони завжди підтримували її. Навіть у найскрутніші часи, коли загинув Ведушчин батько, мудра Прип’ять заспокоювала свою улюбленицю, приколисуючи гіркі думки теплими зеленавими хвилями. Тож, напевно, тепер настала Ведушчина черга підставити лісові та річці своє слабеньке плече. Чим би не прислужилася дівчина своїм друзям, а мала віддячити їм, стати на заваді руйначам та заїдам, що зазіхнули на прип’ятські скарби і волю.

      - Я згодна, - тихо озвалося дівча.                 

 

 

      Ведушка обережно ступала широким подвір’ям, щільно вимощеним ще свіжим трупом широкоплечих прип’ятських дубів. Ще й досі їй вчувалися розпачливі скрипучі зойки, що чула їх проминаючи вирубані дубняки та вільшаники. Понівечений ліс стогнав і корчився від ран. Зелений могутній велитень виявився безсилим перед людською жадобою та свавіллям. Як може вона, маленька істота з берегів зеленаво-каламутної ріки зарадити лиху, яке зненацька звалилося на тутешні місця? А проте, хіба вже так зненацька? Коли кілька років тому київський князь зачастив до пихатого Звіролова, був ще живий Ведушчин батько. Чи не одразу чоловік зметикував, що воно за гості:

      - Ой доню, - зітхав батько. – Чує моє серце, не на добрі справи завітав князь київський до нашого лісу.

      Відтоді усе частіше понад Прип’яттю почали лунати мисливські сурми та собачий ґвалт, згодом до них залучилися і сокирчані співи. А Звіролов тим часом усе більше наливався пихи та жорстокості. Він тепер рідко помічав звичайних людей, усе тягся до бояр та дружинників, а ліс мав за власність.

      - Ще мої пращури почали оберігати ці нетрі від чужинців, тож  хіба київський князь – якийсь зайда? – Говорив він поважно, підраховуючи княжі гривеники.

      Ведушка, тремтячи усім тілом, щільніше загорнулася у чорний плащ. Що ж їй тут робити? З яким словом звернутися до київського можновладця і чи послухає той Хранительку Прип’яті і тутешніх лісів? Дівчина ще досі не звикла до свого нового титулу, досі не могла до кінця усвідомити усього, що відбулося з нею останнім часом. Відтоді, як вона прихистила у своїй хатці наполохану Мавку, не минуло і кількох днів, а так багато змінилося у Ведушчиному короткому житті! Дівчина на мить примружила опуклі сіро-блакитні очі, пригадуючи, як ясно палахкотіла ватра межи кремезних предковічних дерев, дихаючи їй в обличчя своїм небезпечним теплом, ніби попереджаючи: доки житимуть ліс і Прип’ять, доти житиме і сама їхня хранителька. А потім!.. Потім їй на плечі хтось накинув дивовижний чорний плащ і Ведушку провели до княжого терема з тим, аби відмовила князя від лісових забав. Так вона опинилася серед широкого двору, вимощеного свіжозрубаним деревом. Довкола дівчини височіли ще зовсім нові, аж пахучі, дерев’яні будівлі княжого обійстя. Ось у променях надвечірнього сонця  вилискувала дубовими дошками велика стайня з широкими дверима. Побіля неї притулився довгий барак княжої дружини, ніби дужі варяги теж коні на службі у князя київського. А онде стодоли і трапезна, звідкіля линув запах печені, круто замішаний на ароматі свіжотесаних березових та вільшаних колод. А подалі від усього господарства, у глибині дворища височів терем самого пресвітлого князя, де частенько гостював, сховавшись од державних клопотів, вельможний господар земель київських. Важкі Позолочені дубові двері були настяж одчинені, і Ведушка бачила, як від самого порога вгору піднімалися широкі дебелі сходи, вкриті звірячим хутром. Ось куди їй треба – до княжих палат! Несподівано маленькій сміливиці здалося, що вона змінила свою звичну подобу і з тендітної слабкої дівчини перетворилася на гнучку та спритну чорну кішку. За мить вона вже прослизнула повз княжу варту, і ніхто, здається, навіть не звернув на неї уваги...

      М’яке хутро доречно застелене на сходах вигідно приглушувало і без того легкі дівочі кроки. Щоправда, Ведушці було боляче і гірко топтати звірячі шкури, адже  ще вчора вони служили своїм лісовим господарям: сірі – вовкам, руденькі – лисицям та білочкам. А верхню сходинку прикрашало чорно-брунатне туряче хутро, ще зовсім свіже і не притоптане вельможними ногами.                            

      - Всеволоде, це ти? Сину, накажи, хай принесуть свічі. Скоро вже почне темніти.

      Невисокий, трохи присадкуватий чоловік, спершись на грубе підвіконня, спостерігав, як сповзало за ліс натруджене денними клопотами сонце. Небесне світило, ніби бавлячись, на прощання позолотило останніми променями прибиту сивиною княжу голову і шовкове корзно на його плечах. Князь важко переступав з ноги на ногу, і у кожному його русі проглядала утома. Розгублено спинившись неподалік, Ведушка спостерігала за можновладцем. Чомусь, дівчині стало жаль старого князя, його натомленого тіла і засмученої постави. Ніби відчувши на собі погляд чужих очей, господар повільно обернувся. Їхні погляди стрілися і здивовано завмерли.

       Так зустрічаються гарячий сонячний день із загадковою вечоровою студеністю, так молоденька сарна зазирає в очі старому кудлатому вовчиську. Дві протилежності, дві непримиримі сили зійшлися у високій світлиці свіжо зрубаного посеред надприп’ятських лісів княжого терема і завмерли у передчутті двобою. Вони роздивлялися одне одного, мовби приміряючись, готуючись до герцю. Першим озвався Князь:

      - Хто ти і звідки взялася? – спитав зачудовано.

      - Я – Ведушка, хранителька надприп’ятських лісів. Маю до тебе справу, Княже, - сказала дівчина, сміливо витримуючи на собі владний погляд.

       - Ну, то кажи – чого прийшла?                         

       - Нехай твої люди припинять нівечити ліс і не вбивають його мешканців.

       - То ти хочеш наказувати князеві, що йому робити? – недобре посміхнувся можновладець. 

       - Коли сам князь того не знає, то мусить хтось йому підказати, - озвалася на те хранителька. – Хіба ти бажаєш лишити у спадок княжатам мертву Прип’ять і зрубаний ліс?   

      Ще ніхто не наважувався говорити з ним так відкрито і просто! Хто ж вона така, ця Ведушка? Може, й справді ця дівчина наділена неймовірною силою, що так сміливо прийшла сюди. 

      - А якщо я накажу вбити тебе? – спитав Князь стомлено.

       - Завтра прийдуть інші, - відповіла вона. – Ти не зможеш убити всіх.

       - Хіба? – хрипко засміявся господар земель київських. – Подейкують, що турів я вже знищів. Чула, мій син уполював останнього?

       - То не твоя заслуга, - зітхнула Ведушка. – Просто тури виявилися слабшими за інших і скорилися твоїй лихій волі. З нами так не вийде.   

      Он воно як. Ця відьма прийшла до його терема з погрозами? А це вже зась! Його, Князя київського, не злякати! Роззлючений Князь приступив до гості майже впритул, затуливши їй сонячне світло, що ще слабеньким снопиком пробивалося у високе різне вікно.

      - А може, ти прийшла вбити мене? – гнівно дихнув їй в обличчя.    

У великих сіро-блакитних дівочих очах не було остраху, тільки осуд і жаль.

      - Бережися, Князю, - влада-бо засліплює, - прошепотіла Ведушка.

      Різко запахнувши свій плащ, вона раптом обернулася на великого чорного птаха, що, легко змахнувши широкими крильми, вилетів у відчинене вікно.  

 Червоний бус незграбно пригальмував біля автозаправки, що несподівано випірнула з несамовитої зелені придорожньої лісосмуги.

      - Хвилин за 20 в’їдемо до 30-кілометрової зони відчудження, - несподівано дзвінким, навіть трохи урочистим голосом повідомив гід. – Тож пропоную пасажирам розім’ятися і поснідати, аби потім цілковито насолоджуватися мандрівкою.

      Невеличка компанія слухняно вибралася з автобуса і розсипалася автозаправкою. Максим вийшов останнім і затримався, з цікавістю роззираючись навколо.

       Скажені авта пролітали кудись повз непримітну стоянку з невеличким, досить-таки охайним кафе, що затишно примостилося у затінку кремезних горіхів. Пара автівок з метушливими водіями коло бензоколонок. А на передньому плані панорами у величезній калюжі купалися відчайдушні горобці. Ось і маєш придорожній пейзаж.  Турист посміхнувся, спостерігаючи ту картину, і рука мимоволі потяглася за фотоапаратом. Око звично вдивлялося в об’єктив, підловлюючи найнепомітніші деталі.

      - Захоплюєтеся фотографією? – вихопився з-за плеча приємний дівочий голос.

      - Є трохи, - кинув мимохідь.

      - А сфотографуйте мене. Можна?

      Максим нарешті поглянув на дівчину. Невисока, привабливо зграбна, зодягнена у темно-блакитний спортивний костюм, що вигідно підкреслював граційну жіночність гнучкого молодого тіла. Руде волосся кокетливо вибивалося неслухняними пасмами з модної зачіски. «Руденька» (так Тур назвав про себе дівчину) дивилася на нього по-дитячому допитливими зеленавими очима з майже непомітними сріблястими прожилками.         

      - То як, знімите? – всміхнулася, знову демонструючи симпатичну ямочку.

      - Давайте. Де Вас?

      - Та хоча б і тут. А може, порадите, де краще? 

Фотограф критично оглянув панораму. Де б зазняти найвигідніше?

      - А ставайте-но біля автобуса, - скомандував діловито.

      Модель слухняно метнулася до червоного, трохи запиленого буса і примостилася, по-котячому мружачись на сонці.  «Клац, клац».

      - А тепер гайда он до тих колоритних горіхів. Знімимо Вас, так би мовити, на лоні природи.      

      Вона ретельно виконувала усі майстрові настанови, по-дитячому довірливо посміхаючись у його об’єктив.  

      - А Ви вправна модель, - скінчивши фото сесію похвалив він дівчину.

      - Дякую, - трохи зніяковіла вона. – До речі, я – Ксенія, можна просто Ксана. А Ви?

       - Максим Тур, - представився фотограф. – Можна просто Максим.

       - Приємно. Максиме, а хочете кави?

       - Не проти.

       - Я теж. Ходімо до кафе?

       - Гайда. А як щодо Вашого супутника? – спитав мимохідь. 

       - Ви про Едика? – кокетливо посміхнулася Ксана. – Так він – просто мій… - вона замовкла, підбираючи слова. – А зрештою, яка різниця?

       - Абсолютно ніякої, - погодився Максим, відчиняючи перед новою знайомою двері до кафе.    

      …Вони обрализатишний столик у кутку біля вікна. З краєвидом на зелену зону, як слушно зауважила Ксана. Легкий аромат кави приємно лоскотав ніздрі. Навпроти Максима щось говорила усміхнена симпатична тепер уже знайома дівчина. Він посміхався у відповідь, хоча майже не чув і не розумів її слів. Зате його пильне око підмічало найдрібніші деталі: злегка примружені довірливі зеленаві очі, невеличка зморшка, що прокльовувалася між двох красиво вигнутих брів, тонкі, але привабливі вуста. Чи доведеться їм ще колись сидіти ось так за кавою? А раптом ця подорож змінить усе їхнє життя, круто і назавжди? Тоді, може, краще було б залишитися тут, у невідомому придорожньому кафе, сидіти ось так за цим столиком до безкінечності і дивитися, як танцюють сонячні зайчики на її золотавому волоссі?            

      - Дозвольте приєднатися до вашої компанії, - грудний жіночий голос вивів Максима з романтичної нірвани.

       - Будь ласка, - посміхнулася Ксана.

       - А молодий чоловік не заперечує? – поцікавилася тим же голосом панянка у капелюшку.

       - Не заперечує, - знехотя озвався Максим.  

       -Дякуємо, -граційно схилився у легкому реверансі капелюшок. – Давайте познайомимося. Таїсія Ковальова, поетеса. А це моя колега Ірина Стриж, - відрекомендувалася пані, вмощуючись праворуч від Максима.

       - Максим Тур.

       - І Ксана.

       - Приємно, - зацокотіла ефектна Ірина Стриж.

      Доки білявка бігала за кавою, за столиком розпочалася звичайна у таких кафе розмова: хто чого очикує від їхньої подорожі, і взагалі, чого зібрався до чорнобильської зони. Виявилося, що Таїсія з подругою їхали у відрядження. Нещодавно літераторка вирішила написати спогади про свою юність у Прип’яті і творчу діяльність літературного гуртка, яким у ті роки вона керувала.

      - З нашої літстудії при палаці «Енергетик» вийшло чимало цікавих авторів, - замріяно розповідала елегантна Таїсія. – До речі, Максиме, даруйте за цікавість, А Вашого батька, часом, звуть не Юрій?

       - Якщо вірити метриці, то так.

      Чоловік не любив, коли його розпитували про батьків, яких він майже не знав.

      - Отже, я таки не помилилася! – зраділа пані Ковальова і, звернувшись до своєї супутниці, урочисто оголосила: - Ірино, наш новий знайомий – син того самого поета Юрія Тура, про якого я тобі розповідала!  

 

 

      Розгублений і схвильований повернувся Максим до червоного бусика. З голови усе не йшла розповідь Таїсії про його батька. Виявляється, він був поетом і журналістом! Нова знайома обіцяла показати Максимові батькові листи, що мали зберегтися у її схованці у Прип’яті, а ще невеличку саморобну збірочку віршів. Чому мати ніколи не розповідала йому про батька? Чому щоразу, коли малий Максимко запитував про татка, вона мовчки ковтала сльози і тільки цілувала сина у темно-каштанову голівку:

      - Тато завжди любитиме тебе, - шепотіла тужливо.

      - Але чому він не знами? Чому не приходить? – невгавав той.

       - Він не може, - зітхала мати. – Перегодом, коли ти виростеш, я усе тобі розкажу про батька, але не зараз, любий.

      А потім сталося те, що сталося. Світ здригнувся від нечуваного лиха і болю, а його мати Ганна кудись зникла. Так і виріс Максим безбатченком, ані роду, ані коріння. Ось він, найвищій витвір радянської батьківщини – людина, що не знає хто вона і звідки! Лише тепер Він почав усвідомлювати, чия потужна і гаряча кров тече у його жилах і звідки у нього оця нестримна жага до волі та безкомпромісної правди. Максим не став, як батько, майстром слова, але знайшов себе у фотографії і заговорив до людей своїми непересічними проникливими світлинами про життя таке, яким воно є, про любов і зраду, про людське безсилля і надзвичайну незбагненну велич. Що ж, можливо, батькові вірші по-новому оживуть на його  знімках. Максимові кортіло якнайшвидше прочитати рядки, які приховувалися від нього під товстим нашаруванням часу і людського забуття. За одну лише мить вишукана й елегантна Таїсія Ковальова стала для нього непросто знайомою , а родинним архіваріусом, подарунком долі, провісницею його минулого, а відтак і майбутнього.           

      - Ви дуже схожі на свого батька, Максиме, - сказала письменниця, підводячись з-за столу. – Я рада познайомитися з Вами. Тож запрошую Вас у гості до моєї прип’ятської квартири, якщо, звісно, вона ще вціліла.

      - Дякую, - озвався Тур. – Радо приймаю Ваше, Таїсіє, запрошення. Я б хотів якнайбільше довідатися про батька!      

      Який дивовижний день! Він лише розпочався, а вже приніс Максимові стільки несподіваних зустрічей і новин. Спочатку земляк Сергій, потім рудоволоса Ксана і ось, нарешті, ця загадкова поетеса. Скільки ще сюрпризів чекає на нього сьогодні? Раптом Тур поглянув на пару, що сиділа попереду. Ксана, відвернувшись від вікна, щось говорила до її вайлуватого супутника і навіть, здавалося, посміхалася. Щось неприємне і колюче завовтузилося у Максимовій душі. А що коли цей незграба у сонцезахисних окулярах – її хлопець або чоловік? Чому Тур одразу не розпитав про нього Ксану? Тепер ось ламай мізки. Невже він ревнує дівчину до кремезного туриста? Навряд чи. Максим взагалі ніколи не ревнував жодної дівчини. Фотохудожник мав чимало подруг, але з жодною так і не зав’язав серйозних стосунків. Тож чим краща рудоволоса Ксана від усих отих дівчат, яких він фотографував безліч разів, розглядаючи крізь об’єктив їхні спокусливі форми? Чим? Максим не знав. Але щось усередені підсказувало йому, що Ксана – то зовсім інший випадок. Вона не така, як решта, не схожа на жодну з його знайомих. Одним словом – неповторна...                       

 

      Тим часом червоний бусик діловито підкотив до великого залізного шлагбаума. КПП  «Дитятки».  «  Чорнобильська  АС   30 км»  красувалася велика табличка, подекуди добряче під’їдена іржею. Ось воно! Промайнуло у Максимовій голові.

      До туристичного автобуса широким стройовим кроком підійшов здоровань в армійському однострої:

      - Ваші документи, - гаркнув він до салону.

      Червоні дверцята жалісливо скрипнули і заклякли навстяж.

      - Ось, прошу, - аж підскочив цибатий гід, тицьнувши війсковому дозвіл на в’їзд.

      - Угу, - буркнув здоровань, втупивши круглі блакитні очиська у сіренький папірець. – Гаразд, проїжджайте, - сказав за мить і, підморгнувши рудоволосій Ксенії (принаймні, так здалося Максимові), грюкнув дверцятами...

 

 

      Так ось яка вона, тридцяти кілометрова зона відчудження. Максим мимоволі потягся за фотоапаратом. Вздовж зарослої дороги зеленою стіною простяглися здичавілі абрикоси, яблуні та вишні. З-поміж них подекуди визирали підсліпуваті хати, більшість з яких були без дахів і дверей. Он на одному подвір’ї вітер гойдав стару, майже безбарвну гойдалку. А ондечки під старезною крислатою грушею гордовито бовванів  величезний стіл. Певно, колись давно за ним збиралася велика родина, на свята, а чи і щовечора. Мабуть, дівчата співали пісень, а чоловіки гомоніли про справи колгоспу і цілої їхньої «огромной родины».   

Туристи зачудовано роззиралися навкруги, і в їхніх очах було помітне чекання якогось дива, а чи несподіванки.

      - Пане гід, а чи правда, що у зоні відчуження водяться дикі тури? – зненацька вихопився цікавий Віктор Кротенко.

      Здається, це питання на мить збентежило Сергія Коржа, але, швидко опанувавши себе, він відповів:

      - Принаймні я їх ніколи не бачив. Мабуть, це черговий чорнобильський міф.

       - А скажіть, де знаходиться «Рудий ліс»? – подала голос Ксана.

       - О, ми скоро будемо там і навіть матимемо коротку зупинку, - повеселішав гід…

 

 

       Ксана досі не бачила нічого подібного, ані в житті, а ні у кіно, хай навіть найфантастичнішому! Рудий ліс. Безсумнівно це був саме він. Дівчина, затамувавши подих, гостро вдивлялася у ніби вкриті іржею чагарники, над якими, затуливши ультрамаринове небо, велично і трохи задумливо погойдувалися велетенські сосни. На якусь мить їй здалося, ніби дерева і уся рослинність довкола були залиті кров’ю, що запеклася на сонці. Моторошне видовище! На щастя, раптом Ксана побачила невеличкі зелені острівці, що прокльовувалися де-не-де з-поміж рудого нальоту. Несподівано туристичний автобус зупинився неподалік дивовижного лісу, і гід оголосив невеличку перерву, аби пасажири могли краще роздивитися дивне явище і сфотографуватися на згадку. 

      Вагаючись, чи виходити, Ксана обережно визирнула з автобуса. Їй було моторошно ставати на закривавлений трав’яний килим, топтати його біль і таємничість новенькими, дещо запиленими мокасинами. Та в голові  увесь час пульсували  прощальні слова загадкової Ведушки: «Стрінемося у Рудому лісі». Ніби перед стрибком з парашутом, глибоко вдихнувши запаморочливий запах падалишньої глиці, дівчина вистрибнула з автобуса.

      Мокасини м’яко увійшли у товстий, наче столітній, шар рудої глиці і густого, майже нетоптаного, різнотрав’я. Від несподіваної посадки Ксана ледь не впала навколішки, якби не вірний Едик, що несподівано спритно виріс поруч. Охоронець підхопив дівчину під лікоть, допомігши втримати рівновагу. Вони так і заклякли поряд, приголомшені моторошною величчю Рудого лісу, що височив перед людьми аномально стрімкими соснами, мовби намагаючись прорости у самісіньке небо. Здавалося, він і пахнув інакше: гостро, гіркувато-солоним духом. Як пахне свіжа кров, - майнулоКсані в голові.

      Ніби трохи сп’яніла, невпевнено ступаючи підступними килимами Рудого лісу, вона зробила кілька кроків уперед. Простягла руку,, несміливо торкнувшись зашкарублого, вкритого іржею людської необачності, стовбура. Під ніжними дівочими пальцями забугрилася міцна м’язиста кора. Ну здрастуй, Рудий ліс. Де ж твоя загадкова хранителька стара Ведушка? Які пригоди ви з нею приготували Ксані? Що їй очикувати, на що налаштовуватися?

      Зненацька вона відчула на собі чийсь погляд. А що коли це він, сам Рудий ліс дивится на свою гостю? Адже він, певно, вже виглядав на неї. Знову глибоко вдихнувши, Ксана боязко обернулася назад…

      Він був зовсім поруч і, здавалося, ніби вже цілу вічність пильнував за дівчиною задумливими карими, трохи фантастичними очима. Максим. Ксана полегшено зітхнула і посміхнулася недавньому знайомому. Чоловік усе продовжував дивитися на неї, уважно і напружено, ніби фотографуючи.

      - Що сталося, Максиме? – спитала вона тихо, прагнучи не сполохати навислу над ними тишу.

       - А ти хіба не помітила? – озвався приголомшений чоловік.

       - Що саме? – дедалі більше дивувалася Ксана.

       - Він же рудий! - Максим обвів поглядом навколишній ліс. – Точнісінько як ти!

       - Так, дійсно, - невесело всміхнулася дівчина. – значить, ми з ним однієї крові.

      Зненацька темна тінь лягла поміж них. Піднявши очі угору, обоє побачили великого чорного птаха, що примостився неподалік у рудому верховітті. Нахохлившись, він уважно поглянув на людей опуклими сіро-блакитними очима. Ксані той погляд видався знайомим. Їй здалося, що то сама загадкова Ведушка дивиться на них з Максимом. Дівчина прошепотіла, ледь помітно ворушачи вустами:

        - Здрастуй, хранителько  чорнобильського лісу. Я прийшла, як ти того просила.

      Чорний птах ніби почув гостю – схилив набік велику голову, вітаючи Ксану. Не відриваючи погляду, дівчина пильно стежила за ним.

      - Яка дивовижна птиця! – захоплено вигукнув Максим, поціляючи у птаха зі свого фотоапарата.

      Натомість дивне створіння поважно розгорнуло широкі крила і гордовито попливло понад рудими соснами. 

7

 

      Знайома вузенька стежичка заплуталася у заростях верболозу. Світлана ледь вгадувала її у густій соковитій траві, що лагідно лащилася, ніби вітаючи юну поліщучку. Довкола зеленою стіною піднімалися верболози, а там за гнучкою запахущою вартою, приємно жебоніла сама зеленоока Прип’ять. О, як же Світлані кортіло скоріше добратися до своєї посестри, вмочити ноги у теплу каламуть Прип’ятської живлющої води, що нею не раз дівчина змивала і печалі, і хвороби, і пекучі болі! Нарешті верболози розступилися, випускаючи гостю на пологий м’який берег, що угинався під Світланчиними ногами пухкою периною.

      - Ну здрастуй, ріднесенька! – прошепотіла юнка з насолодою забрідаючи по коліна у зеленкувату воду.

      Саме через колір прип’ятської течії дівчина вважала річку своєю посестрою. Адже що у Світлани, а що у Прип’яті очі були однакові: зеленаво-каламутні, з ледь помітними сріблястими прожилками на самому дні, ніби там поблискували загадкові чарівні рибки. Вона, може, й не помітила б тієї вражаючої подібності, якби не Ведушка, загадкова лісова мешканка, що жила в усамітненій хатинці над самісінькою річкою.

       - І не страшно Вам, тітко Ведушко, жити у лісі самій? – дивувалася Світлана.

       - А чого ж тут боятися, дитинко? Хіба заброд якихось столичних? – хитала головою жінка.           

      Вони зазнайомилися випадково, коли Світлана прийшла до давньої ріки, змити свою найстрашнішу у житті біду. Вона довго сиділа у березі, тужила над своїм сирітством, над самотністю і пусткою. Уже вечоріло, і дівчина не помітила, як звідкись з очеретів до неї вийшла невисока зграбна жіночка.

      - Серденько моє, то чого ж ти тут плачеш? Може, хто скривдив тебе? – спитала вона з лагідним співчуттям.

     Від тих слів Світлану охопив ще більший жаль, і вона, як могла, виплакала незнайомці усе своє горе.

      - Сердешна моя, не журися, - втішала її жінка. – Я теж сирота, і знаю, як воно жити безбатченком. Але ти не сама. Он поглянь, місяченько вийшов з-за хмарки, зірочки всміхаються, тебе обіймає великий чорнобильський ліс і втішає твоя посестра Прип’ять.

      Відтоді Світлана усе частіше прибігала до тітки Ведушки і не раз ночувала у її чудернацькій приземкуватій хатинці з цвіркунцем за комином. Геть усе у цій дивовижній господі: і вишивані рушники, що прикрашали мисник і невеличкі підсліпуваті віконця, і довгі дубові лавиці вздовж стін та дебелий стіл, і висока мальована рудою глиною піч, ба навіть сама древня хатинка – усе, здавалося, пропахло чарівним духом лісових трав, що спускалися з-під сволока цупкими зеленаво-жовтуватими бородами. Дівчина і сама після ночівлі у тітки Ведушки ще зо кілька днів чула на собі вишукані прянощі надприп’ятського лісу. А якими відварами з трав, ягід та дикого меду частувала її нова знайома! 

      - Де Ви навчилися таким цілющим рецептам, тітко Ведушко? – цікавилася студентка медінституту.

       - Природа навчила і час, - загадково посміхалася та.

      Виявилося, що у місті господиню лісової хатинки багато хто знав. Люди поважали її за знання трав і знахарську поміч, а дехто й побоювався: мовляв, хтозна чого чекати од відьми.  Відьомське кодло – народ непевний, самі наведуть якусь там болячку, самі ж і зцілять, тож краще триматися від них подалі. Чорнобильські старожили і взагалі розповідали цілі легенди: нібито лісова знахарка живе над Прип’ятю уже кілька століть, боронячи від лиха ріку і тамтешні ліси. Та юна сирота не дослухалася до чуток. Усеньке тогорічне літо пробігала вона до тітки Ведушки. Вчилася у неї збирати та сушити зілля, розмовляти з лісом, розуміти мову зеленавоокої посестри Прип’яті. Восени провела її нова подруга до столиці, а на прощання поклала до кишені пучечок духмяного зілля:                    

      - Як буде тобі важко, дитинко, дістань цей пучечок, і він нагадає тобі рідний ліс та річку. Подумки погомониш з ними про свою зажуру, лихо і відступить.               

       Казала, ніби дивилася у каламутну прип’ятську течію. Скільки разів порятував Світлану від незваного смутку отой запашний гостинчик!  Але сьогодні дівчина прийшла не з печалями. Нині Світлана принесла подрузі велику дзвінку радість! Урочисто стояла по коліна у запашній прип’ятській воді, насолоджуючись її голубливими доторками, оксамитовою тишею навколишнього лісу і власним щастям, що прокльовувалося у молодій дівочій душі.

      - Мир Вашій хаті, тітко Ведушко!

      Впурхнула дівчина до маленької затишної світлиці.

      - Мир і тобі, дитинко, - озвалася господиня, саме порядкуючи на стіл. – Сідай, пообідаємо.

      На столі накритому білим обрусом красувалися мальовані глечики зі сметаною та свіжим пахучим молоком, поряд  лежала рум’яна паляниця. Невисока зграбна Ведушка узяла з мисника глиняний полумисок і налила з казанка борщу для гості. Поставила на стіл, поклавши поряд велику дерев’яну ложку. Світлана, відсьорбнувши страву, задоволено посміхнулася:

      - От же борщ у Вас, тітко! Навчите й мене варити такий?

      Ведушка лагідно поглянула на дівчину опуклими сіро-блакитними очима. На вид жінці було років 40. Не сказати б, що вродлива, а проте симпатична, з довгою, аж до пояса, світло-русявою косою, вона, може, була б зовсім непомітною серед буяння яскравих лісових барв, коли б не оті загадкові очі, які (так іноді спадало Світлані на думку) споглядали цей світ ніби з глибини часу. Ведушка мало говорила, зазвичай більше слухала і мовчала, вихопившись іноді якимось питанням чи слушним зауваженням. Може, саме через цю її здатність уважно слухати дівчина і прикипіла до загадкової мешканки лісу, знала-бо: у запашній хатинці над Прип’ятю її завжди вислухають і при потребі дадуть мудру пораду. Ось і цього разу привітна господиня, здавалося, вже налаштувалася слухати юну гостю. Світлана і не вагалася довго. Підкріпившись смачним обідом сказала просто:

      - Тітко Ведушко, благословіть мене на шлюб.                  

 

      - Головне, не хвилюйся, - говорив скоромовкою Саша, вправно кируючи новенькою «Волгою».

      Певно, він і сам добряче нервував від майбутньої зустрічі з батьками, бо намагався уникати тривожного Світланиного погляду. Гомінкі центральні вулиці столиці лишилися далеко позаду. Натомість на сріблясту «Волгу» стрімко насувалися темно-смарагдові вежі Конча-Заспи. Незабаром у відчинене вікно повіяло терпким духом глиці, від чого Світлані зовсім запаморочилося в голові. На якусь мить здалося, що вона спускається до старезного темного льоху, де вже кілька століть немає сонячного світла, де холодно і вогко. А може, вони із Сашком поквапилися? Може, зарано їй їхати до його батьків, так би мовити, входити до родинного кола зовсім незнайомих їй людей?  Дівчині раптом захотілося зупинити авто і повернутися назад назнайомі київські проспекти, під неонові ліхтарі літнього вечора, чи до затишних вуличок Прип’яті, де їх завжди вітали знайомі та незнайомі усміхнені обличчя.                  

      Вони із Сашею зустрічалися усього місяць. То були короткі, але яскраві зустрічі: цікаві мандрівки, походи у кіно, до міського парку чи на концерт. Щоразу молодий чоловік вигадував щось нове, ще більш захоплююче і незвичайне. Світлана тільки дивувалася: скільки у світі є ще незнайомого, невідомого їй, простій чорнобильській дівчині, студентці медінституту! Звідки ж Саші усе те стає доступним? Невже так живуть усі мешканці загадкового міста енергетиків? 

      - Щастить же декому, - зітхнула якось вишукана Таїсія. – Спіймала сирітка синього птаха, а сама навіть і не здогадується!

       - Це Ви про що, товариш Тася? – здивувалася юна поліщучка.

      Без сумнівів кинута репліка стосувалася саме її, адже, крім двох дівчат, у кабінеті керівника літстудії, яку очолювала поетеса Ковальова, більше нікого не було.  

      - Про життя, мила моя, - в’їдливо посміхнулася засмагла товаришка, клацнувши модною запальничкою.

      Світлана допитливо поглянула на поетесу.

      - Отож, - провадила своєї Таїсія, затягуючись імпортною цигаркою: - життя – така штука, що рідко піддається логіці. Ну от скажи, чим ти приглянулася Княжукові? У тобі ж нічогісінько путнього немає.  Ні кожі, ні рожі, як кажуть! Та ба, захомутала чоловіка. А може, знаєш яке зілля, га? Недаремно ж прізвище у тебе таке – Перелесник!

      - Що Ви собі дозволяєте? – образилася Світлана. – Нікого я не хомутала і зілля не варила!       

      - Чорт з тобою, - скривилася поетеса. – Обкрутила партійного синка, ще й прикидається ягнятком.

      - Ну, досить! - обурена Світлана вискочила з кімнати.

      Ще ніхто у житті не принижував її так, як оця брутальна дівчина. Поліщучка бігла вниз крутими мармуровими сходами, мріючи лише про одне, аби усе це був просто дурний сон, який зараз скінчиться. Так, так, ще мить – і вона прокинеться у своїй затишній чорнобильській хаті, загорнутій у товсту приємну тишу, де немає жодної загрози, і живуть тільки теплі дитячі спогади... 

      - Світлано! Світланко!

Саша нагнав її аж біля парадного. Схопив за плечі, намагаючись утримати:

      - Ти куди? Що сталося? 

       - Сашо, вона!.. Вона!.. 

      Ображена і спантеличена Світлана несподівано зайшлася гірким плачем. Так само, як рік тому на березі Прип’яті в обіймах незнайомої ще тоді Ведушки, захлинаючись слізьми і словами, вона виплакувала чоловікові свою образу і біль. Вражений Сашко міцно пригорнув її до себе:

      - Сонечко моє, я більше нікому не дозволю тебе кривдити! Нікому, чуєш? – шепотів він, цілуючи її волосся.       

      За кілька днів лискуча срібляста  «Волга» легко пригальмувала біля Світланчиного двору. Тов. Княжук, по-хазяйськи відхиливши хвіртку, сквапно збіг на високий ганок:

      - Агов, Світланко, ти вдома? – бадьоро гукнув він у прочинені двері.   

       - Сашо? Заходь, я тут! – радісна дівчина поспішила стрічати несподіваного гостя.

       - А я за тобою, - сказав чоловік, лагідно пригортаючи кохану.

       - За мною? – перепитала вона здивовано.

       - Так. Хочу познайомити тебе з моїми батьками. Сьогодні неділя, тож батька точно не викличуть до райкому. До речі, вони з матір’ю вже чекають нас на дачі.

       - Але ж, Сашо… - Світлана спантеличено закліпала зеленкуватими очима.

       - Ніяких але! Збирайся. Я ж повинен познайомити батьків з майбутньою дружиною.

      І,  підхопивши рудокосу мавку на руки, він весело закружляв її по хаті...

      Усміхнена та щаслива сіла Світлана до сріблястої «Волги» на рідній вулиці. Але чим ближче вони під’їздили до вишуканої темно-смарагдової Конча-Заспи, тим більші сумніви та страхи облягали її молоде сердечко. А що коли вона не сподобається Сашиним батькам? Коханий казав, що його батько – перший секретар райкому партії у Києві, це ж не жарти! Перший секретар  і маленька чорнобильська сирота! Чи захоче він говорити з нею? Чи схвалить вибір сина? Це, мабуть, величезна відповідальність – бути дружиною єдиного сина секретаря райкому партії? А чи упорається вона, Світлана Перелесник, з таким завданням. Кілька разів дівчина поривалася зупинити авто, але, соромлячись власної слабкості, наполегливо приборкувала свої тривоги, боячись засмутити коханого. Адже Саша пообіцяв, що нікому не дозволить кривдити її! Треба довіряти тому, кого любиш. Принаймні, так завжди говорила покійна Світланчина мати.          

      Авто м’яко зупинилося перед височезними важкими ворітьми. Схоже на в’язницю – промайнуло в голові. Від шаленого напруження Світлана заплющила очі і відкрила їх тільки коли «Волга» заїхала на подвір’я.

      - От ми і прибули. Ну ж бо, виходь знайомитися, - посміхнувся Сашко, відчиняючи дівчині дверцята.

      Широке заасфальтоване подвір’я із зеленими клаптиками газонів попід парканом було порожнім, і гості попрямували до красивого будинку, що височів у глибині. Вони зайшли всередину крізь прочинені двері і почали підніматися нагору широкими дерев’яними сходами, засланими розкішним звірячим хутром.

      - Мій батько – завзятий мисливець і полюбляє хизуватися своїми трофеями, - посміхнувся Саша. -  До речі, усі ці хутра він привіз з полювання.

      Світлані було якось незручно і трохи моторошно ставати грубими черевиками на химерні килими, що учора ще вкривали живу плоть лісових мешканців. Горішня кімната (вітальня, як назвав її Саша) теж була застелена звірячими шкурами, а просто посередині на підлозі красувалася величезна ведмежа голова з роззявленою пащею. Саме тут і перебував сам господар. Сивочолий натоптуватий він сидів у високому фотелі супроти широкого різного вікна з газетою в руках. Зачувши кроки і голоси, він відклав газету і пильно поглянув на гостей поверх товстих окулярів.

      - Здрастуй, батьку, - привітався Сашко. – Ось моя Світлана.

      Дівчина ледь вичавила з себе щось назразок «доброго дня» і заклякла під гострим поглядом важких жовто-коричневих, як у хижака, очей. 

 

      Восени Світлана повернулася до медінституту вже заміжньою жінкою. Усе така ж, невисока струнка непомітна руденька мишка. Вона ходила на заняття, складала іспити, захищала курсові. Але щось змінилося довкола неї. Світлана підсвідомо відчувала це усіма фібрами своєї нерозбещеної чужою увагою, трохи сентиментальної душі. Дівчина усе ніяк не могла збагнути, що ж сталося, чому тепер оточення ставиться до неї з підкресленою шанобливістю та запобіганням? 

      - Сашо, скажи, - якось звернулася до чоловіка молода дружина. – А чи дуже я змінилася?

       - Що саме тебе хвилює, сонечко моє? – розгубився той.      

       - Ну, не знаю. Тобі з боку видніше.

      Княжук пильно оглянув дружину. Він любив дивитися на Світлану, коли вона метушилася у їхній п’ятикімнатній прип’ятській квартирі, щось готуючи, переставляючи, вичепурюючи. Він милувався нею, коли пізньої години повертався додому з важкої зміни на ЧАЕС, а кохана, не діждавши його засинала на диванчику у передпокої у компанії студентських конспектів. Тоді Сашко, ніжно пригорнувши дружину, обережно ніс її до спальні. Метка і зграбна, з легеньким ластовинням на трохи кирпатому носику, Світлана подобалася йому серйозно зібраною перед іспитами, а чи зворушливо романтичною під час їхніх коротких прогулянок містом. Коли ж її не було вдома, коли дружина затримувалася у медінституті, Княжук сумував несамовито. Ходив не радий сам собі, тривожно і нетерпляче поглядаючи на годинник.

      - Сашо, а може б, я лишалася після занять у гуртожитку? – якось обережно завела розмову Світлана. – Усе-таки в мене там є кімната, та й машину не прийдеться ганяти щодень.

       - А що ж мені робити без тебе? – спитав чоловік з докором.

      Відтоді молода жінка навіть не заговорювала про те, аби десь затриматися чи кудись піти без чоловіка. Він був поряд з нею скрізь: вдома, на прогулянках, у гостях, навіть на студентських вечорах і святах. Знайомі підсміювалися, що коли б йому дозволили, то тов.. Княжук відвідував би лекції та складав би іспити у медінституті, аби лишень не відпускати від себе дружину. Та молодята ні на що не зважали, насолоджувалися своїм щастям  і коханням.         

      - Ну, то чи я змінилася? – допитувалася Світлана.

      Жартівливо сміючись, Княжук пригортав дружину:

      - Хай би як ти змінилася, все одно для мене будеш найвродливішою на світі. Ти ж моє сонечко, моя лісова царівна. 

      І ще одна подія хвилювала дівчину, та про це вона боялася говорити навіть з коханим чоловіком. Кудись поділася Світланчина подруга Ганна Куц. Подейкували, буцімто її виключили з медінституту за сумнівні стосунки з дисидентом Юрієм Туром. Але ж як кохання двох запальних сердець, оце найромантичніше і поетичне почуття можна називати «сумнівними стосунками»? Світлана не розуміла того і дуже хвилювалася за запальну та необачну Ганну. А що коли з нею сталося якесь лихо?

      Аж раптом одного разу Ганна сама прийшла до подруги. Світлана побачила її на подвір’ї медінституту одного осіннього вечора, коли саме квапилася до чорного авта з державними номерами, що чекало на неї. За родинною домовленістю, того дня дівчина мала їхати до Конча-Заспи, де вже зібралися усі Княжуки та їхні гості на родинне свято.

      - Світланко, зажди, -гукнув із сірих сутінок знайомий голос.

   Зупинившись, вона роззирнулася навкруги і побачила одногрупницю.

      - Ганно, то ти? – спитала зраділо.

       - Я.

  Сторожко, ніби злодійка, подруга підійшла до Світлани:

      - Даруй, що потурбувала.

       - Пусте! Куди ти поділася? Я скрізь питала про тебе, але всі мовчать? Що з тобою сталося? – засипала її питаннями зраділа дівчина.

       - Багато чого, - озвалася сухо Ганна. – Та не варт про це зараз. Ти тепер велика людина…

       - Про що таке ти говориш? – урвала її подруга. – Ганно, я така ж , як і раніше, звичайнісінька собі Світлана Перелесник.

      - Даруй, Світланко, не так треба було розпочати нашу розмову.

      Одногрупниця понуро опустила голову і замовкла, підбираючи потрібні слова. Нарешті Світлана помітила, як змінилася її подруга. Завжди випростані плечі хилила до землі якась журба, Ганнині темно-сині очі чи то від вечорового присмерку, а чи від глибокої скорботи стали геть сірими, ніби вицвіли. Але було ще щось важливе, щось, чого Світлана усе ніяк не могла збагнути, аж доки не поглянула на подругу у профіль. Кудись подівся легкигнучкий дівочий стан! Перед Світланою тепер стояла важка огрядна молодиця при надії.     

      - То ти вагітна? – спитала подругу поліщучка.

       - Так.

      Світлана хотіла була привітати землячку з цією важливою подією у житті кожної жінки, але оте «так», що гірко вимовила Ганна пригнітило і її, отож усі слова застрягли у горлі колючим клубком. Важка мовчанка нависла над подругами. Вони мовчали обидві, силуючись підібрати слова, які усе не хотіли знаходитися.

      - Я прийшла до тебе з проханням, - глухо озвалася Ганна.

       - Кажи. Чим тобі допомогти?

      І тут нарешті сталося. Ніби щось прорвало у неї всередині, щось важке і чорне вирвалося назовні. Ганна впала перед подругою навколішки і, затуливши лице руками, моторошно затужила:

      - Тільки ти можеш це зробити, тільки ти! Чуєш? Світлано! Порятуй мого Тура! 

     

     - Загравонько! 

      Перелесник прожогом вихопився з кушерів. Він опинився прямо перед дівчиною і, стиснувши кохану в обіймах, прикипів до неї гарячим цілунком.

      - Який ти дикий! – засміялася Заграва, пручаючись у його обіймах.    

      - Чому ти не прийшла учора? Я чекав на тебе увесь білий день!

      - Треба було покрутитися біля батька. Аби нічого не запідозрив.

Перелесник посерйознішав:

      - А що, як Звіролов і справді здогадається?

       - Тоді він тебе уб’є, - сказала дівчина.

       - Уб’є? Завіщо?

       - Бо він – Звіролов, а я – його дочка, - всміхнулася Заграва. – Хіба ти не знав?

      В’юнке смагляве тіло вислизнуло з обіймів Перелесника, і тільки чорне пасмо запашного волосся майнуло в нього перед очима. Але вже за мить закоханий наздогнав свою здобич і прострілив жадібним поцілунком її ніжну шию.

      - Ну то й що, що ти дочка Звіролова. Я все одно нікому не іддам тебе. Чуєш? – гаряче зашепотів Перелесник, відчуваючи, як під тонкою дівочою сорочкою бубнявіє пристрасть.

      -  Нікому, нікому не віддавай мене!- відлунювало у вухах.

      Давно вже старезний ліс не бачив такої пристрасті та жаги. У його диких нетрях розгоралося чимало любощів. Тут вирували шалені турячі двобої, хижі ігрища вовків, зворушливі качині зальоти, але такого, здавалося, ще не було. Високі кремезні дерева щільніше обступали галявину із закоханими, лісові мавки заздрісно зітхали, а волохатий Чугайстер тільки осудливо хитав кудлатою головою, віщуючи біду. Та їм було байдуже!

      Як ніколи дотепер Заграва була щаслива життям. Вона засинала, по вінця налита Ярошевим коханням, а прокидаючись вранці, умлівала від передчуття майбутньої зустрічі з коханим. Чимдуж летіла дівчина на їхню галявину, де (знала це достеменно) на неї завжди ждав гарячий прийом. Ярош зазвичай з’являвся раніше за неї, ніби і нікуди не відходив, а увесь час чекав Заграву, причаївшись у густому верболозі понад Прип’ятю. Високий і міцний, з вогнистою гривою, він був і в коханні таким же вогняним та запальним. Особливо сердився, коли дівчина спізнювалася на побачення, наче боявся, що вона забула його.

      - Яроше, а що, як я не приходитиму кілька днів, як тоді ти житимеш без мене? – кокетувала Заграва, вигідно вмостившись на їхньому ложі з трави та запашного листя. 

       - Якщо тебе довго не буде, то я обернуся на вербу, і плакатиму на березі Прип’яті, доки ти не повернешся.

      Він говорив серйозно, прозираючи аж у душу зеленавими очима із сріблястими прожилками.

      - А я гадала, ти помреш, - розчарувалася дівчина.

      - Я не вмру, доки ти кохаєш мене, - посміхнувся Перелесник…

 

 

 

      У високій печі гуготів  завзятий вогонь. Спритна Заграва любила вештатися по господарству, куховарити та впорядковувати у батьківській хаті. Відтоді, як од страшної пропасниці злягла, а згодом і померла їхня з Дужнем мати, Звіроловова господа не знала інших рук, окрім маленьких міцних Загравиних рученят. Та й сам хазяїн лісової домівки не бажав собі іншої господині. Незважаючи на пиху та крутий норов, лісник таки любив свою донечку і, як умів, балував її. Але й Заграва виросла доброю господинею! А вродлива – то й годі говорити! Отож батько іноді та й зажуриться, казав, зітхаючи:

      - Ловку дочку подарувала мені доля. Та боюся, Заграво, аби врода твоя і довірлива вдача не накоїли нам лиха.                         

      - Звідки оце твоя туга, батечку? – одсміювалася дівчина, а сама крадькома тікала до лісу, під надприп’ятські верби. 

      Якось до Звіроловової  хати пожалували високі гості – Князь київський 

 відправив до лісника свого сина, аби привіз до престольного града свіжі хутра і меду. Хазяїн припросив княжича до столу, гукнувши, щоб дочка вийшла прислужити їм. Святково вбрана Заграва подала гостеві рум’яний коровай, печеню та інші наїдки, а той ніяк не міг відвести очей від чорнобривої смаглявої лісниківни.    

      - Переконуюсь я щоразу у щедрості лісів надприп’ятських, - завів здалеку Всеволод. – Недаремно говорять, що розкошує Звіролов на цих землях. Але побачив я нині, що найбільша розкіш твоя не хутра, меди і не міцна деревина.

      - Що ж такого угледів княжич у моїй хаті? – спитав зачудований лісник.

      - Скарб, донині небачений, що його ховаєш ти від чужих очей. Дочку твою, Звіролове.

      І знову метнув пожадливий погляд убік дівчини.     

      - Егеж, діти – то моє найбільше багатство, - задоволено посміхнувся лісовий цар.

      - І од мене ти хтів приховати таку красу! – не вгавав молодий князь.

      - Такі скарби треба пильнувати, княжиче, - озвався батько.

      - Правда твоя, - сказав Всеволод так, недобре, що у Заграви все похололо усередині.

     Після отих гостин дівчина просила батька більше ніколи не гукати її прислужуватися княжичу, ані княжим людям.

      - От то біда, - жартував Звіролов. – налякали мені дочку оті залицяльники. Га, Заграво, а як Всеволод зашле старостів, що робитимемо?

      Вона мовчала, боячись накликати біду, а в самої аж серце стискалося від такої думки.

      - Стережися молодого князя та його людей, - попередила якось подругу Ведушка.

       - Чого так, - вдавано засміялася красуня.

       - Недобрі в них очі, а діла їхні страшні. 

      І сталося. Одного разу, пробираючись лісом до їхньої з Ярошем галявини, Заграва почула позаду тупіт копит. А за мить її обігнав княжий джура варяг Вітольд.

      - То це ти та красуня, що затьмарила світ моєму хазяїну? – крикнув вершник, заступаючи лісниківні шлях.

      - Не знаю, про що ти говориш, варяже, - тремтячи всім тілом озвалася дівчина.

      - А хіба не тебе назвав княжич найбільшим Звіролововим скарбом? – хижо всміхнувся той.       

      - Хоча б і мене. Ну то й що з того?

      - А те, що Всеволод звик завжди мати найкраще.

      - Себто, він завжди забирає найкраще в інших? – гнівно поглянула на прислужника Заграва. – Ну, то скажи своєму хазяїну, що я не річ і не здобич, яку можна вполювати без її волі.

      - Хіба? Скажеш йому сама.

      Всміхаючись, Вітольд схилився з коня і простяг руки до сміливиці. Дівчина прожогом кинулас геть. Наполохана і розгублена Заграва летіла не розбираючи дороги. Але варяжий кінь виявився прудкішим, і дружинник скоро наздогнав утікачку.А тут іще одна біда – на шляху відкрилася велика смердюча ковбаня. Дівчина, послизнувшись, ледь не звалилася у чорну маслянисту каламуть.

      - Ну от і вполював звіринку. Жаль лови виявилися недовгими.

      Вітольд, сміючись, простяг руку до втікачки, збираючись закинути її на свого коня. Але раптом в лице варягу дихнуло жаром. Між ним і Загравою звідкись виріс високий вогняний стовп. Скажений вогонь увіп’явся у руку, обпік лице. Наполоханий кінь схарапудився під вершником і той сторчма полетів у кушері, лаючись по-варязьки... 

      Заграва отямилася на знайомій затишній галявині під їхніми з Ярошем вербами. Вона лежала на м’якому запашному ложі, а коханий стояв навколішки, цілуючи її чоло, очі, вуста.

      - Загравонько, отямся. Отямся, люба, - шепотів він розпачливо.            

       - Яроше, це ти?

Її слабкий голос теплів ніжністю і щастям.

      - Я, моя радосте.

       - Як ти врятував мене? – спитала дівчина.

 Несподівано вона згадала все: варяга, гонитву і дивовижний вогняний стовп…

      - То це ти обпік злодія? – здогадалася Заграва.

       - Я.

Рятівник дивився на неї розгублено, ніби сам скоїв страшний небачений донині злочин.

      - То ти… - дівчина задихнулася новим жахливим здогадом.

       - Так, Заграво, - не витримав він. – Я не людина. Я – перелесник.

       - Перелесник? – вона ніби не вірила його словам.

Він мовчки кивнув.

      - Але ж ти казав, що любиш мене, що не можеш жити без мене.

      Заграва дивилася на коханого, на його вродливе лице, вогнисте волосся, на лагідні зеленаві очі. Невже це все мана? Як же це вона, дочка Звіролова, закохалася у лісового мешканця, у перелесника?

      - Я й справді кохаю тебе. Ще відтоді, як побачив  тебе уперше на березі Прип’яті. А Ярошем я назвався, аби ти не злякалася мене.

      Раптом, ніби полум’я вибухнуло у ньому, Перелесник спалахнув, гаряче пригорнувши наполохану дівчину, заговорив швидко і пристрасно:

      - Загравонько, ти лишень не жени мене. Дозволь, бодай, бути побіля тебе, стерегти тебе, боронити твій сон, твою красу. Бо я ж без тебе загину, вигорю, зотлію на попіл. І сліду не знайдеш.

     Він тужив, цілуючи її, ніби намагався палкими поцілунками вимолити право на своє злочинне кохання. І таки вимолив. Розчулена Заграва обняла коханого, пригорнулася до нього.

      - Ти ж не скривдиш мене? – спитала довірливо.

       - Як можна! Ось побачиш: ми будемо щасливі, як ніхто! Ти лишень дозволь кохати тебе і не думай про лихе.       

 

      - Ну,яку ото розмову має до мене шановний генерал Кіт? – похмуро спитав старий Княжук.

     Він важко опустився у глибокий фотель супроти свого давнього знайомого. Господар кабінету, сухорлявий лисий дідок уважно стежив за гостем хитруватими очицями. Грубезний війсковий кітель з генеральськими нашивками кумедно стовбурчився на кострубатих старечих плечах. Витримавши важку паузу, він прокашлявся і муркнув:

      - Та вже ж маю.

      Його тихе і монотонне мурчання завжди дратувало  гарячого Княжука. Ось і тепер, пересмикнувши м’язистими плечима, гість кинув нетерпляче:

      - То кажи вже, чого тобі треба?

      Натомість генерал скочив з крісла і несподівано жваво задріботів круг столу.

      - Чого треба, питаєш? – муркотів він. 

      Раптом зупинившись перед Княжуком, генерал Кіт урочисто розклав перед ним світлини, які щойно вихопив звідкілясь, ніби з повітря.

      - Ти це бачив?

      Допитливим поглядом вчепився він в обличчя депутату. Той аж відсахнувся від уже знайомих сумнозвісних знімків.

      - Де ти узяв цю гидоту? – засичав злісно Княжук.

       - А то ти не знаєш, - ошкірився Кіт.

Обоє замовкли на якусь мить.

      - То чого погукав? Хотів здивувати? – саркастично озвався нарешті старий можновладець.

       - Може, й хотів, - звично муркнув Кіт. – Знаєш, хто відзняв?

       - Де там, - відмахнувся роздратовано гість.

       - А я знаю.

       - Та невже? – аж підскочив Княжук. – Ну, то скажеш?

       - А навіщо? – ухильно замурчав господар кабінету.

       - Скажи, генерале! – наполягав Княжук. – Я розірву того собаку, аби знав, як брехати на господаря!

       - А ти, Григорію Семеновичу, таки не змінився, - хитро примружив очиці Кіт. – Усе хочеш володарювати?

       - А хіба ти не так само тримаєшся за свої нашивки, генерале, га? – відрубав той.     

      Вони знову замовкли, розглядаючи світлини полювання на ведмедицю.

      - Ну, гаразд, - тепер першим уже озвався Кіт. – Я назву тобі ім’я фотографа, але за однієї умови.

      - Чого ти хочеш?

       - Гарантії.

       - Якої ще гарантії? Що ти темниш, генерале?

       - Пообіцяй, що ти, дійсно, вб’єш того зухвальця, - майже зашипів Кіт, злісно звужуючи і без того маленькі зіниці.

       - А тобі це для чого? – здивувався  мисливець.

       - Та маю свій зиск, - покрутив головою  сухорлявий генерал.

       - Що, гріхи душу до Раю не пускають? – вишкірився можновладець.

       - Давня історія, - муркнув уже звично Іван Кіт.

       - Егеж, зараз модно копирсатися у давнині, - зітхнув Княжук. – Усе вшановують борців за так звану незалежність, усіляких там націоналістів і дисидентів. Мало ми з тобою їх до Сибіру повивозили.

       - То ж бо й воно, що мало, - кивнув генерал. – ну, то що, подужає старий мисливець молодого тура?       

      Можновладець з цікавістю поглянув на господаря кабінету. Якого ще тура?  Він знав генерала вже кілька десятків років і гадав, що вже вивчив усі його котячі хитрощі та витівки. Та ба, старий Кіт знову дивував Княжука. Що задумав собі цей карколомний жандарм? Чи не вперше після розвалу Союзу Григорій Княжук відчув себе у небезпеці поряд із цим хитромудрим і підступним чоловіком. Куди прагне Кіт втягти його? До якої халепи?

      - А що, ти сам не виходиш на полювання? – спитав Княжук ухильно.

      - Та де вже мені братися до ловів! – по-старечому закректав генерал. – Пройшли мої часи, Григорію Семеновичу. А ось Ви -  якраз у зеніті. Хіба, може, усілякі там зухвальці трохи захмарюють ясного пана своїм брудним пащекуванням.

      Гість знову поглянув на ненависні знімки і аж зблід від роздратування.

      - То ти і справді знаєш, хто виклав ці світлини? – спитав, скипаючи ненавистю.

      - Я багато чого знаю, мій шановний пане. Куди більше, ніж дехто думає. Від генерала Кота жодне мишеня не сховається, не те що цілий тур, - вдоволено муркнув співбесідник.

      Ой і чортяка цей химерний Кіт. Душу з тебе витрясе, аби лишень досягти свого! А проте, чим він ризикує? Все одно треба провчити того зухвалого фотографа і таких, як він, аби не пхали свого носа у княжі справи. А що від того буде зиск і якомусь там Котові, то вже хай собі.

      - Ну, то кажи вже, хто той нахаба? Будуть тобі гарантії!

       - Та я й кажу, - муркотів своєї хитрий Кіт. – Його звати Тур. Максим Тур – фотохудожник чи що там, син дисидента Юрія Тура.    

     

 

       Максим уявляв цю зустріч багато разів. Тамуючи подих, поринав у світ дитячих спогадів і марень, прагнучи пригадати далекі запахи, звуки, відчуття.  Прокручував у голові мить, коли нарешті знову побачить наживо таке рідне і таке нереальне, ніби існуюче лише у його божевільних снах, місто. Часто чоловік запитував себе: а чи була вона, Прип’ять, насправді? А чи не примарилося йому усе це: затишна малосімейка з хрещатими дерев’яними шибками у великих вікнах, стосик  розмальовок і поряд жменя гостро заточених олівців на широкому підвіконні, а головне, вона – вічно задумлива і заглиблена у потаємний світ, відомий тільки їй, Максимова мати, Ганна? Любов до матері – то був найяскравіший спомин його дитинства. Максим пам’ятав красиве виразне обличчя з великими темно-блакитними очима, важку русяву косу і проникливий, глибокий, ніби земні надра, голос: «Туреня моє – гордосте моя», - приговорювала Ганна, пригладжуючи  неслухняний синів чуб твердою мозолистою рукою. Тож хіба могло це все бути лишень примарою? А коли так, то хто ж він тоді, Максим Тур? Якщо він пам’ятає те, чого не було -  значить, тоді і його немає на цьому світі, і його життя – суцільна мана! Щось темне і моторошне, як у його снах, підповзало до Максимової свідомості. Хто ж він, хто? Безбатченко без пам’яті і роду, а чи божевільний, що загубився у часі та просторі? Це питання мучило Максима усе його свідоме життя, стаючи дедалі нав’язливішим і гострішим. І саме тут, у чорнобильській зоні відчуження, він сподівався знайти відповідь, яка – знав це достеменно – круто змінить усе його життя...

      - Шановні пасажири,- врізався у свідомість урочистий голос Сергія Коржа. – Зверніть увагу – ми з вами прибули до найлегендарнішого міста на планеті, до невмирущої Прип’яті!

      Усі з цікавістю прикипіли до вікон. Максим і собі припав до автобусного скла, як колись у дитинстві, коли малі дитбудинківці екскурсували велилюдними столичними проспектами.

      Червоний бусик обережно котився широкою вулицею, колись добре вимощеною битонними плитами, крізь які тепер проросло строкате чорнобильське різнотрав’я. Обабіч дороги височіли стрункі яскраво-смарагдові молоді сосни.                           

     Екскурсія спинилася у центрі міста на площі, і туристи один за одним вибралися назовні.

     - Ну, нарешті! – щасливо зітхнула Таїсія.

      Вона стояла біля автобуса, розчулено притиснувши до грудей свого вірного капелюха, і жадібно вдивлялася у будівлі довкола.

      - Ось вона – моя Прип’ять! Моя молодість!

      Усі приголомшено вдивлялися навкруги. Місто було схоже на один з фантастичних Максимових снів. Загадкове мовчазне, воно непривітно ховалося у заростях чорнобильського лісу, сторожко стежачи за прибульцями. Максим шкірою відчував гострий погляд невидимих очей, що сканували його звідусіль. Чого ж вона така недовірлива і ворожа, ця Прип’ять? Хіба не впізнає його, маленьке туреня, яке так любило мандрувати її колись яскравими і такими привітними вулицями, що  принаджували маля новими пригодами? Саме тут, у Прип’яті, Максим пізнав той чудесний  світ повноводого соковитого життя людини у лагідних обіймах природи, який згодом відлунився у його світлинах. Любов до усього живого, до Всесвіту – ось що, на думку пошановувачів, вирізняло Турові знімки з-поміж строкатого розмаїття. А може, його місто, так само, як і, власне, він, перестало довіряти людям, що підступно зрадили його тоді, у 86-ому, кинувши напризволяще помирати на березі однойменної древньої ріки? Яскраве і модне ще учора, воно потерпало від рук мародерів, пошарпане людською жорстокістю і часом. Але у Максимовій пам’яті завжди житиме інша Прип’ять, довірлива і привітна, що кожного ранку зустрічає сонце  закоханою посмішкою...                          

      Домовившись зібратися біля автобуса за дві години, туристи розбрелися врізнобіч. Журналіст Кротенко, залучившись підтримкою гіда,  майнув до міського парку подивтися на колишню місцеву гордість – знамениті прип’ятські атракціони. Таїсія з її супутницею запросили Максима до поетесової квартири, пошукати архіви про його батька. Одна лише Ксана лишилася біля автобуса напружено роззираючись довкола. Що чекає на неї у цьому дивовижному моторошному місті з осліплими висотками і засмальцьованою роками розкішшю чужого, незбагненного для неї, часу? Навіщо таємнича Ведушка, яка примарилася їй в осонценому київському парку, покликала Ксану сюди? І взагалі, а чи була вона, хранителька чорнобильських лісів, насправді? На якусь мить Ксані здалося, що усе це лише сон, містичний і незрозумілий. Ось зараз вона прокинеться у своїй затишній кімнаті і, солодко потягнувшись, посміхнеться лагідному сонячному промінню, що обережно, аби не збудити, прокрадається до неї крізь затулене вікно. Вона побачить усе знайоме і миле її серцю і забуде про усю оцю чорнобильську маячню. Ну ж бо, час прокидатися! Але сон не збирався закінчуватися. Натомість, дівчина добре відчула це, а згодом і переконалася, події набирали дедалі крутіших обертів.                   

      У сусідніх з автобусом кущах почувся легенький шерех, і на зарослу чагарником площу крадькома вибралося дивне створіння. Мавка! Здогадалася Ксана, зачудовано роздивляючись невеличке на зріст дівча з довгим, аж до землі, темним волоссям. Зупинившись неподалік дівчини, мавка теж оглянула гостю гострим хазяйським оком. Кілька секунд вони уважно дивилися одна на одну, ніби прагнучи збагнути: що очикує їх обох від цієї зустрічі. Першою озвалася мавка. Тихо, мовби крізь шелест зеленого листя, до Ксаниної свідомості долинув її високий голос:

      - Хранителька чорнобильського лісу чекає на тебе, людино. Ти готова піти зі мною?

      Майже непомітна серед буйства літньої зелені, лісова мешканка неприховано зверхньо стежила за кожним Ксаниним порухом. ЇЇ гострі маслянисто-чорні очі не обіцяли дівчині нічого доброго. Дивно, чому Ведушка сама не прийшла за нею, навіщо прислала цю пихату мавку? Неприємне протиріччя охопило київську гостю. А власне, чому Ксана має іти з  цією лісовою дивовижею? Адже її покликав сюди зовсім інший персонаж! Дівчині раптом захотілося стрибнути до червоного буса і зачинитися там, аж доки не повернуться інші туристи, або гукнути Едика, що бовванів у затінку недалеко від них, про щось ліниво перекидаючись словом з водієм, що лишився біля автобуса. А проте… Мавка ж сказала, що Ведушка чекає на неї. Ксана ніколи ине кидала справи на півдороги. Невже вона зійде з дистанції за кілька метрів від фінішу? Невже відмовиться від пригод, які приготувала їй загадкова чорнобильська зона з її містичними мешканцями? Хвилину повагавшись, гостя зрештою кивнула:

      - Гаразд, ходімо.

       - Але є одна умова, - продовжила перемовини мавка. – Ми підемо самі, без оцього ведмедя, що приїхав з тобою. 

      Говорячи це, вона скоса поглянула на Едика. Хлопець, не підозрюючи нічого лихого, продовжував розмову з водієм, поволі цідячи лінькуваті слова. А й справді, ведмідь, - подумки посміхнулася Ксана. Ну що ж, самі – то й самі. І дівчина знову потакнула головою.   

 

      Ось, нарешті, і рідна хатинка над Прип’ятю. Ведушка, зітхнувши з полегкістю, занурила босі натомлені ноги у приємну прохолодну воду.

       Ранок купався у Прип’яті. Баским конем, стривожуючи оксамитову зелену каламуть, вибрідав він із прадавньої ріки, що довірливо нашіптувала йому на вухо свої старовинні секрети. Скільки століть пропливло над ними! Скільки років віднесла у далекі моря потаємна каламутна вода! А вони усе приятелювали – баский ранок і химерна зеленава ріка. Щоразу приходив він сюди і , по гриву занурившись у її оксамитове корзно, мовчки прислухався до заспокійливого жеботіння говіркої подруги. А Прип’ять усе говорила і говорила, тихо туркочучи на вухо товаришеві, ніби наливаючи його снагою і бадьорістю. По вінця налитий отим чаклунським шепотінням, ранок, струшуючи великі м’які краплини, нарешті вибрідав на берег. Так світало у надприп’ятських лісах.

       Саме цю мить понад усе любила Ведушка. Вона завмирала у березі непримітним кущиком темно-зеленої папороті або маленькою сірою качечкою і, затамувавши подих, захоплено дослухалася, як хлюпочеться у Прип’яті баский ранок. Тієї хвилини дівчині здавалося, що вона розуміє розмову двох старовинних друзів, розрізняє слова, ба навіть пісні, що їх муркоче ранкові матінка Прип’ять. Нерідко дівчина засинала, приколисана тими піснями, а прокинувшись, ніяк не могла пригадати, про що ж співає зеленоока Прип’ять, коли до неї у гості приходить довгогривий ранок.                                

      Так було і цього разу. Натомлена мандрами і переживаннями минулого дня, Ведушка не счулася, як, скрутившись клубочком,  заснула на м’якому очеретяному килимі. Прокинулася дівчина, коли сонце вже підбилося вгору, а довкола щебетало гомінке птаство і вирував у своїх суєтах лісовий день. Ще не розплющивши очі, вона вже відчула на собі чийсь допитливий погляд. Здивована Ведушка розклепила повіки і побачила поряд із собою… засмаглого Дужня.       

      - Здрастуй, Ведушко, - посміхнувся парубок.

       - Дужню? Що ти тут робиш?

      Підхопившись на ноги, зашарілася дівчина.

      - Даруй, що налякав тебе, - він говорив лагідно, не зводячи з неї зачудованого погляду. – Кажуть, ти знаєшся на цілющому зіллі?

       - Егеж, - ніяковіючи від темних парубочих очей, кивнула вона. – А чого питаєш?

       - Мій кінь… Уже кілька днів нічого не їсть. Зовсім охляв. Може, що порадиш? 

      Дужень іще щось говорив, але дівчина уже нічого не чула, тонучи у темній каламуті бездонних очей. Так, безсумнівно, це було саме воно – кохання. Ведушка чула про нього від старезних дерев, що росли понад Прип’ятю, від мандрівного вітру і дзвінкоголосих птахів, чула і не тямила: що воно таке насправді. Аж раптом тепер відчула, як воно піднімається по жилах аж до серця, гарячою хвилею заливає свідомість, проникаючи у найпотаємніші закутки збентеженої, ще неспокушеної душі. Мовби уві сні пішла вона до хати і, винесши на поріг величезну кудлату жовто-зелену бороду, простягла її парубкові:

      - Ось, візьми. Це має допомогти.

      Він стояв супроти, високий і могутній, як надприп’ятські сосни, посміхався, відверто милуючись дівчиною.

      - А я і не помітив, коли ти виросла, - сказав ніжно.  

      Щось ніби зойкнуло у неї всередині. Не тямлячи, що робить, Ведушка ступнула назустріч парубкові і опинилася у його дужих обіймах...

      Здавалося, вони стояли вічність, обійнявшись, не в змозі напитися одне одного. Могутній, обпалений гарячим сонцем, обвітрений вихристими вітрами Дужень, налитий міццю та хмілющим ароматом надприп’ятських лісів, та маленька тендітна, ніби виліплена талановитим майстром з найчистішої глини, світлокоса Ведушка. Закохані мовчали, не вміючи підібрати слів, а натомість говорили їхні очі та душі, спраглі кохання і ніжності. Вони ж бо так чекали цієї миті і так боялися її, адже кохання має полохливу вдачу.

       А десь зовсім поряд, з-за кущів густого верболозу, за щастям двох людей пильнували великі жовті очі…                            

      - Чого це до тебе внадився кудлатий Дужень?

      Поцікавилася якось довгокоса Мавка, що з лісових нетрів приносила Ведушці цілюще зілля.

      - Бо ми кохаємо одне одного, - зніяковіла дівчина.

      - Остерігалася б ти такого кохання, - зітхнула Мавка.

      - А чого б це? – здивувалася та.

      - Та, так. Сама подумай. Дужень – син відступника Звіролова.

      - Ну, то й що з того! – спалахнула Ведушка.

      - Нічого доброго у вас не вийде, ось побачиш. Ліс не прощає відступників, - спокійно повчала Мавка.   

      - Але ж Дужень – не відступник, - уперто боронила коханого дівчина. – Він тільки син Звіролова. Насправді ж  він не такий, як батько!

      - Все одно.

      Лісова мешканка махнула рукою і, розвернувшись, вийшла з хати...    

 

 

      Це сталося надвечір. Ведушка саме поралася біля печі, справляючи собі таку-сяку вечерю, коли до хати  ускочила скуйовджена Заграва.

       - Сестро, біда! – затужила з порога лісниківна. – Біда, сестро! Рятуй!

      Наполохана господиня вклякла біля печі. Вона розгублено дивилася, як побивається подруга. Нарешті, оговтавшись, спитала:

      - Що сталося, Заграво?

      - Дужень! – схлипнула дівчина.   

      Від одного лишень цього імені Ведушка зблідла і відчула, як несамовито  затрусилися їй коліна.

      -Що? – скрикнула вона.

      - Дужня розчавило дерево. Стара величезна сосна упала на нього у лісі.   

      Господиня метнулася до кутка із зіллям і, схопивши, що мала, як була боса, вискочила з хати. 

      Вона бігла наосліп, не бачучи лісу, ані стежки, ані стомленого надвечірнього сонця, що важко вростало у розігріту землю. Здавалося, ніби її саму було поранено і тепер вона стікала кров’ю, шукаючи порятунку. А у скронях моторошно і гаряче стукало тільки одне: «Матінко Прип’ять, спаси! Спаси! Спаси!»…

      Він лежав на траві біля батьківської хати, високий, могутній, наче дуб, і немічний, як дитина. Ведушці раптом пригадався поранений ліс, що бачила його на шляху до княжого дворища – така сама безпомічна велич і безсила краса.    

      - Дужню.

      Дівчина тихо стала навколішки біля коханого, обережно торкнулася вустами блідого спітнілого чола. Парубок застогнав і розплющив очі. Великі темні, як два провалля, вони розгублено і безпорадно дивилися на дівчину, так, як дивиться упольований звір, відчуваючи свій кінець. Від того погляду їй захотілося вити, моторошно і страшно, упавши на землю, качатися безсило і ненависно. Чим же вона зарадить такому дикому болю? Як затримає життя, що залишає коханого? Натомість тільки жалібно погукала:

      - Дужню, не йди.

      Він знову поглянув на неї тужливо і ніжно:

      - Прощавай, Ведушко, - прошепотів самими знекровленими губами і заплющив очі.

 

      Темний і згорблений, у своїх брунатних шатах  Лісовик скидався на старезний пень, що самотньо стирчав посеред великої галявини, щільно оточеної, ніби вартою,  високими крислатими деревами. Супроти  нього завжди горіла ватра, то ледь тліючи, а то зненацька спалахуючи сердитим жаским полум’ям, норовлячи ужалити необачного зайду. Скільки йому було років? І скільки він сидів на своїй галявині? Цього не знав ніхто. Хіба, може, зеленоока Прип’ять, яка, здавалося, з покон віку жебоніла поруч, омиваючи товстезне коріння Лісовикової сторожі. Насунувши кудлату шапку аж до лапатих брів, Лісовик міг годинами дивитися на свою ватру, чи то щось обмірковуючи, чи то куняючи. Мабуть, від того його очі зрештою вижовкли і набрали палахкотливих іскорок, що час від часу зблискували хитрувато і хижо. Лісовик не любив, якщо його відволікали від споглядання ватри, відтак сердито кректав і щось бурмотів, довго не зважаючи на непроханих гостей. Старий і незграбний на перший погляд, Цар Лісу насправді був пильним, як сарна, і метким, ніби вовк. Відтак його боялися і поважали усі лісові мешканці від малого і аж до найсильнішого, і ніхто не наважувався турбувати Батька Лісу. Ніхто, окрім неї.

      Ведушка тихо зайшла на галявину непомітною стежкою, що її м’яко притрусила запашна торішня глиця. Наблизившись до Лісовика, сміливиця зупинилася просто перед ним:

      - Здрастуй, Батьку Лісу, - сказала тихо, але упевнено.

      Лісовик довго мовчав, крекчучи, ніби прокидаючись від старечого сну, натомість пильно приглядаючись до гості. Зрештою, він озвався до дівчини:

      - Слухаю тебе, улюбленице Прип’яті. Що привело тебе до мене? 

       - Навіщо ти убив Дужня?- спитала вона, гостро дивлячись у жовті хижацькі очі.

       - Так мало статися, - прогугнявив Цар Лісу.

       - Але чому? – гірко скрикнула закохана дівчина.   

      Лісовик трохи помовчав.

      - Ти не зрозумієш, дівчинко. Звіролов убив мого найулюбленішого сина, - сказав він перегодом. – Я просто забрав у нього те, що лісник мені заборгував.

       - Але ж Дужень ні в чому не винен, - схлипнула маленька сирота.

       - Діти мають відповісти за гріхи своїх батьків. Такий закон, - зітхнув Лісовик. – Звіролов перейшов межу, і тепер його покарано: у нього забрано найдорожче для усього живого – його насіння.          

       - А як же я? Як бути мені? – плакала осиротіла Ведушка.

       - У тебе є Прип’ять і ліс. Відтепер це твоя сім’я. Дорожи ними, дівчинко, охороняй від лихих людей. Допоки житимуть вони, триватиме і твоє життя.   

 

      - Заходьте.

      Ганна Обережно переступила через поріг невеличкої кімнати для побачень. Після яскравого сонця, що розкошувало в обіймах бабиного літа, кімната видалася дівчині темною. «Як у труні», - подумалося мимохіть. Вона аж відсахнулася назад до дверей, що причинили за нею конвоїри, але, оговтавшись, згадала, чого прийшла, і повернулася. О, як же вона мріяла про це їхнє побачення! Яким бажаним було воно для Ганни, що ось уже кілька тижнів не бачила коханого. Їй так хотілося обійняти Юрія, пригорнутися до його широких дужих грудей, почути його могутній, але такий заспокійливий голос: «Стужилася, Турице, за своїм Туром?». Але хіба такою уявляла дівчина їхню зустріч? 

      Юрій стояв спиною до дверей, схилившись до загратованої, заляпаної брудною сірою фарбою, шибки, що крізь неї до задушливої кімнатки кволо пробивалося наполегливе жовтневе сонце. Здавалося, чоловік задумався, а чи задрімав, натомлений важкими думками. Ганна розгублено спинилася посеред кімнати, чекаючи, коли коханий обернеться і, нарешті, побачить її. Проте Тур і не збирався озиратися, затято впираючись чолом у поіржавілі грати. А що коли він так і стоятиме, незворушно і холодно, ніби закам’янілий? А раптом він знепритомнів, чи може, навіть помер? Тоді наполохана украй  дівчина наважилася погукати арештанта:

      - Коханий мій, зглянься на мене! То я – твоя Туриця!

      Чоловік аж здригнувся і рвучко обернувся назад. Обоє скрикнувши від почуттів, що заполонили їхні молоді серця, кинулися в обійми одне одного. Але тепер вже не Ганна, а Юрій, що від утоми та безсоння ледь тримався на ногах, припав до своєї огрядної Туриці, яка спрагло цілувала його змарніле лице.

      - Ганзю моя, як ти сюди дісталася? – шепотів він зачудовано і сполохано водночас.      

       - Лихі чаклуни замкнули мого Тура у вежу зі слонової кістки. Не випускають його на волю і нікого не пускають до нього. Але хіба Ганзю злякаєш чорними чарами? – раділа дівчина.

       - Моя сміливице! – захоплювався арештант. 

       - Мій Туре!

      Несподівано Ганна ніби прокинулася. До її затуманеної довгожданим щастям свідомості нарешті боляче врізалася ота моторошна реальність, що оточувала їх: невеличка напівтемна кімнатка у надрах сізо, куди не відомо за що і незнамо на скільки заплаторили її чоловіка, іржаві грати на більмуватому вікні, і сам Юрій змарнілий, вимучений, блідий, як смерть. Вона побачила синці на коханому вилицюватому обличчі, відчула наскільки охляв її Тур, і важка туга охопила її молоду розгублену душу:

      - Юрчику мій, що ж вони зробили з тобою? Завіщо? – затужила вона тихо, самими вустами,  як уві сні.      

       - Не плач, Ганзю, не плач, - втішав він дружину. – Видно, така вже моя туряча доля. 

       - Але що ж їм треба від нас? – не розуміла вона.

       - Аби тури мовчали, як покірні воли, яких можна і в ярмо запрягти, і батогом по спині відшмагати.

       - А що ж з нами далі буде? – наполохано притулилася до чоловіка.

      Він мовчав, важко і приречено. Ганна відчула ту приреченість і знову затужила, ніби оплакуючи свого Тура.

      - Не приходь більше, чуєш? – сказав нарешті Юрій. – Не привертай до себе уваги. Якщо народиться донька, назвеш Ольгою, як княгиню, щоб Турова дочка князювала на вільній Вкраїні.

       - А коли буде син?

       - Сина назвеш Максимом, як Залізняка, щоб вибив з нашої землі усю нечесть.

      Невзмозі більше стримувати своє горе, Ганна затужила уголос, моторошно і дико, наче самиця, що тужить за своїм виводком:

      - Юрчику мій, не зізнавайся ні в чому! Скажи їм, що нічого не знаєш, що тебе оббрехали, задурили тобі голову. Скажи, що тебе підпоїли, ошукали…  

      Юрій м’яко відтрутив кохану і, лагідно узявши її за підборіддя, мовби дитинча, пильно поглянув у вічі:

      - Ганзю моя, ти ж знаєш, я ніколи того не зроблю, - сказав твердо. – Я не зможу жити зрадником і стукачем.

       - А я? А як же без тебе я? – спитала докірливо.

       - А тобі треба жити… за двох.

      Він знову пригорнув її до себе і тихо, майже пошепки, продекламував: 

 

Осінь пахне у дворищах тихих,

  загусає солодким вином.

  Ще немає розхристаних віхол.

  Сонце шаблі сховало до піхов.

  Осінь пахне у дворищах тихих,

  поцілунком торкає чоло. 

 

  Я її стережуся свідомо,

  в позолоту ховаю страхи.

  Може, краще посидіти вдома?

  І не варт відкривати нікому…

  Я її стережуся свідомо

  і замолюю літні гріхи… 

 

     Григорій Княжук суворо поглянув на сина і насупив волохаті брови:

      - Сашо, ти хоча б розумієш, що говориш?

      Княжук молодший підняв на батька спокійні  світло-карі очі:

      - Звичайно. Я говорю про людей. Хіба наша комуністична партія не повинна захищати свій народ? 

      Секретар райкому налив собі склянку води і одним духом висушив її. Він не любив подібні розмови у своєму домі. Взагалі, Княжук старший намагався уникати подібних філософських роздумів. Ось уже біля 30 років він вірою і правдою служив партії і ніколи не обговорював жодного наказу чи інструкції, суворо караючи тих, хто наважувався піддавати їх сумнівам. Ніколи раніше у його домашньому кабінеті не обговорювали жодного рішення зверху, жодної інструкції чи наказу. А тут маєш! Найбільше Григорія дратувало те, що саме його син, його Сашко, якого вони з дружиною виховували у найкращих комуністичних традиціях порушував нині беззаперечні питання, підриваючи правильність батьківських суджень. І все це через неї, Світлану! Йому одразу не сподобалася синова обраниця. Занадто вже дівчина була простою і бездоганною. Ну просто тобі янгол! Лідія, Сашкова мати, усе не могла нарадуватися невісткою:

      - Така гарненька, симпатична, а головне, з народу! Сирота, а бач – навчається на лікаря! Інтелігентна і проста, без різних тобі коників чи витребеньок. Якраз така дружина і потрібна інженерові-атомнику – хазяйновита і сумирна. Скарб та й годі!

      Григорій на те мовчав, уважно, як затятий мисливець, пильнуючи за Світланою. Він-бо відчував: за її легкою вдачею криється якась таємнича, незбагненна йому, неприборкана сила.

      - Стережися свого тестя, дитинко, - попереджала передбачлива Ведушка. – Чорна душа у нього, і діла його страшні.    

      Світлана і сама знічувалася щоразу, попадаючи у поле зору жовто-карих хижацьких очей Княжука старшого. 

      - Боюсь я твого батька, Сашо, - зізналася якось молода дружина. – Як погляне на мене – усе в душі заклякає.

       - Не вигадуй люба, - відсміювався чоловік. – То усе чорнобильські казки, що їх розповідає тобі тітка Ведушка. По-менше ти б ходила до неї.

      На тому і замовкали, переводячи розмову на щось інше. Проте, страх перед тестем бридкою гадюкою заповзав усе глибше до Світланчиної душі. А тут іще і Ганна нагодинилася! ЇЇ чоловіка Юрія Тура та ще кількох молодих митців звинувачували у підриві народного спокою з метою організувати державний переворот у Києві. 

      - І це через те, що необачні хлопці читали на Хрищатику вірші українською мовою! – бідкалася сердега. – Тільки ти, світланко, можеш порятувати мого Тура. Замов за нього слово перед тестем. Він же у тебе всесильний!

      Всесильний і страшний. Усю дорогу до Конча-Заспи Світлана тремтіла, уявляючи, як говоритиме з Княжуком старшим. Тоді вона так і не наважилася звернутися до тестя. Проте, Ганнине прохання болісно засіло їй у думці. Дівчина мучилася щодня, силуючись або поговорити з родичем, або забути про вагітну подругу. Зрештою, вона наважилася попросити чоловіка, аби той замовив перед батьком слово за необачного Тура.

      - Він просто не знав, що так робити не можна, - вмовляла себе і чоловіка довірлива поліщучка. – Хіба він думав, що так станеться? Хіба бажав лиха нашій радянській батьківщині? 

      Батьківщина ж в особі Княжука старшого вважала інакше:

      - Сину, ти просиш мене звільнити небезпечного злочинця, ворога партії, - сичав Григорій, марно намагаючись потамувати гнів. – Юрій Тур та його поплічники чітко спланували переворот, який нам ледь вдалося придушити. Як свідомий комуніст і передовик комуністичної праці,  Ви, тов.. Княжук, мали б бути більш обачним у своїх міркуваннях і просьбах! 

      Він закінчив на високій ноті, урочисто і загрозливо.

      - Але ж вони просто читали вірші, - не здавався Сашко.

       - Розмову скінчено! – гаркнув  секретар райкому.

       Він гнівно грюкнув  п’ястуком по столу так, що аж підскочила кришталева склянка. Сашко хотів був ще щось сказати, але раптом у кабінеті пролунав гучний телефонний дзвінок. Григорій автоматично  зняв слухавку.

      - Товариш Княжук? – почулося на тому кінці.

       - Біля апарату, - озвався той, упізнавши знайомий голос.

       - Полковник Кіт хвилює.

       - Слухаю тебе, Іване.

       Григорій знав: цей дзвінок не віщує нічого доброго. Жестом він звелів синові залишити кабінет. Змушений здатися, Сашко вийшов, щільно причинивши за собою двері.   

      Іван Кіт, полковник КДБ телефонував дуже рідко, як то кажуть, в особливих випадках, і щоразу його дзвінок (виключно на домашній телефон) означав тільки одне – на Княжука чатують великі неприємності. Не те щоб Григорій боявся того невеличкого, майже лисого чоловічка з маленькими метушливими очицями, які він мружив по-котячому лукаво, підмічаючи найнезначніші деталі. Зовсім ні! Та й з чого б це йому, першому секретареві райкому партії боятися? Адже це він, і юрми таких, як він, являли собою честь і совість радянського народу, а вірні пси назразок полковника, були поставлені задля оборони їхнього-таки миру і спокою. Власне, щодо оборони, то у цьому Іванові Коту не було рівних. Ось уже з добрий десяток літ він сумлінно і  ретельно обороняв родину княжуків. І все це завдяки їй, Лідії.

      Ще зі школи Іван Кіт був закоханий у вродливу, пишнокосу русявку Лідію, яка замість нього обрала кремезного, на кілька років старшого за неї Григорія Княжука. Довідавшись про їхнє весілля, розчавлений парубок зник на кілька років, а потім раптом знову випірнув у званні капітана КДБ. Спочатку Лідія, у ту мить вже мати і дружина перспективного чиновника, комуніста поважного члена партії тов.. Княжука не на жарт сполошилася.                          

      - Івасику, то ти не будеш нам мститися? – спитала вона злякано, притискаючи до грудей єдиного синочка, коли Іван уперше з’явився на порозі їхньої новенької квартири.

      Кіт довго мовчав. Він повільно пройшовся усіма кімнатами, уважно розглядаючи усе довкола.

      - То ти кохаєш його? – спитав зненацька, затримавшись перед їхнім весільним портретом.       

      -Так, - кивнула ствердно.

       - А що ж у ньому є такого, чого немає у мені? – спалахнув дратівливо.

       - Не питай, - сором’язливо зашарілася Лідія.

      Вона стала ще гарнішою. Усе пасувало їй: і зачіска, і вбрання, і навіть дитинча, яке міцно притискала до пишних грудей.

      - А як би погукав тебе зараз, пішла б за мене? – не здавався закоханий.

       - Як можна, Івасику, у нас же синочок росте!

      - А й справді, схаменувся капітан. Ну гаразд, не чіпатиму ні тебе, ані твого Княжука. Розвернувся на підборах і рвучко пішов геть. Лише у дверях зупинився і, обернувшись назад, кинув недвозначно:

      - Пам’ятай, я завжди поряд і завжди спостерігаю за тобою. І я нікому не дозволю тебе ображати, чуєш?

      Лідія почула і запам’ятала. Ще довго вона схоплювалася уночі, нервово прислухаючись до лякливої сутені. А потім зненацька сталася біда – Григорія заарештували. І жінка таки наважилася – сама прийшла до майора Кота.

      Він ніби ждав на неї. Сидів на підвіконні у великому кабінеті і курив цигарку. 

      - Івасику, що хочеш зроблю, тільки порятуй мого Григорія, - тихо сказала Лідія, ховаючи заплакані очі.

       - Мені від тебе нічого не треба.

      Він був спокійний і холодний, як ніколи. Зверхньо дивився на вродливе жіноче обличчя крізь хмари сивого тютюнового диму, яким захлиналася довгождана гостя. Майже нічого, крім… Але так і не наважився вимовити свою забаганку – потонув у бездонних карих очах. Григорія відпустили, і відтоді уразі лиха чи небезпеки у будинку Княжуків обов’язково лунав телефоний дзвінок.

      - Той Іван Кіт, наче ворон, завжди віщує біду, - сердився чоловік.

     Лідія ж тільки мовчала, подумки дякуючи шкільному товаришеві.

      Ось і цього разу, почувши у слухавці знайомий  голос, що майже по-котячому тихенько муркотів до нього, Княжук зрозумів: розмова буде не з приємних.

      - Ну, то як, Григорію Семеновичу, поживають Ваші «українці»? – поцікавився в’їдливий Кіт.

       -  Що Ви маєте на увазі? – занервував перший секретар.

      Він не любив, коли йому задавали незручні багатозначні питання.

      - А те і маю, товаришу Князюк, - усе у тому ж тоні провадив далі полковник. – Зверху цікавляться, Коли Ви нарешті наведете порядок у Києві та покараєте хуліганів?

       - У місті тихо. Порушників порядку вже заарештовано. Ведеться слідство, - звітував посадовець удавано рівним тоном.

       - Григорію Семеновичу, гадаю, Ви розумієте, що таких зухвалих злочинців, як оті завзяті націоналісти, необхідно покарати за найсуворішими законами, аби нікому більше не кортіло зазіхати на спокій українського радянського народу. Ато порозводили усіляких там дисидентів і свободолюбів. Ви ще ініціюйте їм самвидав абощо.

      Він засміявся якось гидко і принизливо. Потім, урвавши сам себе, продовжив діловито:

      - Нагорі радять навести порядок протягом тижня. Тож покваптеся, товаришу перший секретар.

       - Ясно, - сухо сказав Княжук і поклав слухавку. 

 

 

       Ганна  народжувала важко, ніби силоміць виштовхувала з себе цілий світ, який ще донедавна був частиною її самої, а тепер ось мав був відділитися від матері, стати окремим життям.  Жінка не плакала. Безсило лежала на грубій лаві і стогнала безкінечно і моторошно.

      - Доки ще їй мучитися? – допитувалася Світлана радше в самої себе, адже розуміла: ніхто не знає відповіді.

      - Вона сильна і молода, - втішала дівчину Ведушка. – Пологи – то завжди боляче. Так має бути.

       - Але чому? – Світлана кусала губи, щоб не заплакати.

       - Того не знає ніхто, - зітхала  господиня приземкуватої хатини на березі древньої Прип’яті. – Відомо тільки, що нове життя завжди народжується у муках. 

      На світанку третього дня Ганна нарешті народила сина. Виснажена, але щаслива притискала маля до грудей, шепочучи:

      - Бач, Юрчику, я таки виповнила твій заповіт – народила тобі туреня.

      Маленьке червоношкіре хлоп’я ледь покректувало, відчуваючи материнське тепло.

      - Як назвеш сина? – спитала Світлана, турботливо поправляючи ковдру породіллю.

      Подруга задумливо дивилася на кволі промінчики вранішнього зимового сонця, що наполегливо пробивалися до затишної хатинки крізь затулені вишиваними рушниками шибки. Колись, у минулому житті, сповненому щастям і любов’ю, вона вже бачила такі ж криваві плями на підлозі їхньої з чоловіком кімнати. Щоправда, тоді не гула у димарі пронизлива хуга, було ще тепло і не вірилося, що життя, таке повноводе і захопливе, може обернутися на зашкарублу під кригою прип’ять. У тих кволих променях вона бачила свого коханого Тура: красиве вилицювате обличчя, високе уперте чоло, завжди зосереджені, ніби перед пострілом, брови. Він поцілував дружину у чоло і ступив до дверей, у вранішнню сутінь, найпідлішу і найогиднішу, бо вона має нахабність існувати у мить, коли народжується сонце! Там, Ганна майже не бачила, але гостро, як загнана звірина, відчувала це, ворушилося їхнє лихо. Юрій не пручався і не благав. Спокійно і, якось по-турячому урочисто, дозволив узяти себе, ніби вже і чекав на конвоїрів. Жінка не плакала. Мовчки дивилася з вікна, як чоловіка посадили до чорного авта, а коли мара зникла за рогом гуртожитку, тихо сповзла навколішки ледь шепочучи улюблені Юрієві рядки:                 

  Господи, всяких творче,

  мудрий батьку оглухлих нас,

  від лукавого порчі

  затуляй мене повсякчас.

 

  Від скорботи думок приблудних

  і блудливої марноти

  заступи, щоб в годину судну

  я притулок би зміг знайти,

 

  примостившись Тя одесную.

  Що там злато і слави прах!

  Хрест смирення Твого цілую.

  Покажи ж бо до Тебе шлях.  

 

      Тоді у неї під серцем уперше забилося їхнє з Юрієм дитя.

      - Назву Максимом, - сказала Ганна у сутінь, ніби помстившись за задушене щастя. 

 

 

      Коли на Прип’яті зійшла крига, а чорнобильський ліс оговтався від зимової літаргії, молода мати з немовлям на руках вийшла з приземкуватої хатинки, де все ще затишно пахло торішнім зіллям, молоком і старовиною.

      - Спасибі Вам, тітко Ведушко, за прихисток і Вашу доброту, - сказала Ганна.

      - Збираєшся у путь? – здогадалася господиня.

       - Уже пора, - кивнула молодиця.

       - Куди ж ти подасися? – проникливо спитала Ведушка.

       - Спочатку до батьків, а потім… - вона замовкла, потупивши темно-блакитні очі, які так любив її поет.

      - Важко тобі буде серед людей, - помовчавши сказала господиня. – Бережи сина, Ганзю, - великі справи покладено на нього. Незабаром наш край обляже страшне лихо. Але, що б не сталося, ти найперше подбай про дитину.

      Молодиця з острахом і здивуванням поглянула на жінку, що уперше заговорила з нею так відверто і серйозно.

      - А Ви і справді щось знаєте, як говорять про Вас у Чорнобилі? – спитала зачудовано.

       - Знаю, - кивнула та. – Алебільше тобі нічого не скажу – не маю говорити. Прийде час, я говоритиму з ним і такими, як він, - всміхнулася до Максима, що мирно спав на руках у матері. – Колись він повернеться сюди і я все йому розкажу. А тепер іди, якщо надумала. З собою візьми ось це.

      Ведушка вклала у долоню ошелешеній Ганні невеличкий пучечок чорнобильського зілля:

      - Цей оберіг збереже твоє туреня від лиха, а тебе розрадить у тузі. Носи його скрізь із собою, а потім передай синові.

      Молода мати затисла у руці дивний подарунок:

      - Дякую Вам, - прошепотіла зворушено.

        - Іди на схід сонця, за годину будеш у Чорнобилі, - направила мандрівницю Ведушка.

      Та ще раз подякувала і, повернувшись на схід тихо пішла ледь помітною стежкою у світ, який так жорстоко розітнув її молоде життя на «до» і «після».  

 

      Він кволо поглянув на годинник. Нарешті добігав кінця ще один марудний день. Телефон, як завжди, мовчав, на широкому запиленому столі громадилися купи пожовклих паперів, але усе це його мало обходило. Його робота полягала у тому, аби щоранку відмикати великий кабінет, у якому тхнуло, наче у льоху, і щовечора замикати його. Він не любив яскравого денного світла, тому навіть невеличке вікно, що притулилося майже під стелею, було наглухо затулене старою цупкою портьєрою, яка надійно захищала приміщення від зазіхань усюдисущого сонця, тому у кабінеті начальника адміністрації Чорнобильської зони відчуження завжди панував могильний присмерк. Чи подобалася йому посада начальника адміністрації? Вовкулака не знав. Правду кажучи, він навіть не замислювався над цим питанням. Кудлатий,  невисокий на зріст, а проте з могутніми руками й ногами, цей чоловік сприймав життя в одній площині:  тут і сьогодні. Дехто не любив його, дехто боявся, та Вовкулаку це не хвилювало. Він знав: доки там, нагорі, без змін, йому нічого турбуватися. Власне, він ніколи і не тримався за посаду начальника. Одні вважали, що Вовкулаці пощастило, інші подейкували, що він свого часу добре вислужився перед владою та й досі продовжує служити Княжуку і його поплічникам, прикриваючи їхні браконьєрські справи у зоні, яка давно мала б вважатися заповідною. І ніхто, окрім мешканців древнього чорнобильського лісу, не знав, звідки насправді у похмурому начальницькому кабінеті з’явився той незграбний дивний персонаж...   

      Це сталося кілька років тому, навесні, якраз тоді, коли усе довкола набиралося жаги і сили, заходячи на нове життєве коло. Такої пори ліс, могутній правічний велет, відкривав свої обійми сонцю. Забрівши у густу, ще студенну після зимових холодів, зміїсту Прип’ять, він дослухався до стоголосого щебету птахів, що кублилися у його верховітті. Тварини, і птаство, і все, що було навкруги живого, вибиралися з лісової хащі на осонцені прогалини поніжитися під лагідним весняним сонечком, потішитися його цілунками, набратися живильної наснаги кохання, а відтак і продовження життя.

      Він був тоді молодим дворічкою, зухвалим і нерозважливим і твердо вірив, що увесь світ: рідний ліс, і загадкова матінка Прип’ять, і необачна здобич, і навіть хмілюще весняне повітря – усе це створене для нього. Удень він зазвичай спав, або приходив до Лісовика подивитися на його незгасне таємниче багаття, а вночі – розкошував на ловах, або годинами дивився на тьмяний місяць, вгадуючи по ньому свою долю.                    

      - Ти надто гарячий, синку, - бубонів стривожено Лісовик щоразу, коли він приходив у гості.

      Та Вовкулака не зважав. Він любив розвалитися біля священного вогнища у подобі юнака чи вовка, вигрівати чарівним теплом свої боки і, лінькувато мружачись, довго-довго дивитися на танцівливі іскорки, що з дитинства манили його своїм магічним дійством. Мабуть, саме через оту пристрасть до вогню, з часом очі Вовкулаки набули особливого жовтогарячого відблиску.     

      Лісовий цар часто балував свого улюбленця смачною здобиччю і вдалими ловами, а ще він міг годинами вичісувати густе чорно-сіре вовче хутро так, що воно аж блищало, віддаючи вогнистим відливом. 

      Якось Вовкулака зник з лісу на кілька днів. Невгамовна жага пригод погнала молодого вовка аж на дальній край лісової пущі, до людських обійсть. Він ніколи не бачив людей так близько: їхні хати, одяг, побут. Чужий незнайомий світ вабив Вовкулаку своєю незвичністю. Юнак цілими днями тинявся сільськими вулицями, загравав до дівчат, ласував людською їжею. Це вперше за життя йому подобалося бути людиною. Але однієї ночі, коли рогатий місяць викотився з-за соснового верховіття, ліс погукав Вовкулаку назад. Він враз згадав хмілющий присмак лісового повітря, захопливі перегони за здобиччю, не з чим незрівняну м’якість моху та палої глиці, а головне, він згадав його – незгасне Лісовикове полум’я...

      Вовкулака повернувся. Але щось змінилося у нього всередині, щось важливе лишилося там, за межами лісу, у новому людському світі. Він не розумів, що сталося, метався лісовими хащами, намагаючись віднайти втрачений спокій – на марно. Людина, що випадково прокинулася у вовчому серці, тепер не хотіла відпускати його. Зрештою розгублений Вовкулака наважився піти до свого покровителя Лісовика. Довго мовчки лежав біля улюбленого багаття, жадібно вдивляючись у знайомий танок жовтогарячих іскорок, прагнучи цим заглушити тужливу тривогу, що роз’їдала його єство. Та полегкість не наставала.                       

      - Що бентежить тебе, синку? – вирішив розговорити улюбленця Лісовий Цар.

       - Я не знаю, батьку, - тихо озвався спантеличений гість. – Ніяк не збагну, що зі мною.

       - Ти був серед людей? – насторожився Лісовик.

      Вовкулака мовчки схилив голову.

      - Ну що ж, синку, - зітхнув хазяїн лісу: - Відтепер не буде тобі спокою. Так задумала матінка Природа, що від народження у тобі живуть два єства – вовче та людське. Усе життя вони змагатимуться у тобі, і хтозна, яке переможе. Одне лишеь скажу: бережися людей, синку їхній світ підступний та хижий. І пам’ятай: якщо хтось із людей порятує тебе з біди, муситимеш служити йому аж до смерті.      

      А потім сталося те, що назавжди розділило його життя навпіл. Як у моторошному сні, дикий вовк мчав лісовими хащами, а за ним, насідаючи і злісно гавкаючи, летіла зграя ошалілих мисливських псів. Раптом гострий біль обпік Вовкулаці спину, і земля провалилася у безодню. Він сторчма покотився у чагарники і лежав там безсилий та нікчемний, очикуючи на неминучу ганебну смерть у псячих зубах. Але у долі був інший план. Несподівано чийсь дужий владний голос спинив оскаженілу зграю. Людина (Вовкулака зрозумів це по запаху) неквапом підійшла до кушерів і, обережно розсунувши їх, поглянула на упольовану здобич. Потім міцні сильні руки підхопили його і витягли на осонцену галявину. Почулися здивовані вигуки і тупіт мисливських чобіт. Лише тоді Вовкулака збагнув, що раптом обернувся на юнака і лежав, стогнучи та стікаючи кров’ю. Ніхто так і не зрозумів, що сталося. Ніхто, окрім Княжука, який, власне, і врятував лісового мешканця від загибелі...          

      Вовкулака служив Княжукові кілька років і чимдалі, тим більше залежав від волі та бажань цього примхливого, підступного чоловіка. Княжукова влада, ніби отруйна радіація, роз’їдала усе його єство, знесилюючи волю і пригнічуючи усе те живе, чим свого часу наповнили його чорнобильський ліс і матінка Прип’ять. Він вже забув терпко-солодкий присмак нічних ловів, гострий запах свіжого лісового зілля під ногами, моторошний захват від прип’ятських купань під срібним місяцем у колі зеленооких русалок. Він давно вже не приходив до лісовикового вогнища, не всотував живильного тепла танцівливих жовтогарячих іскорок. Одне, що він пам’ятав завжди і невідступно: порятований людиною, має служити їй до смерті. Але іноді у рідкі миті пробудження від руйнівного закляття, Вовкулака пригадував, що був народжений вільним вовком, що його стихія ліс, а мати його – древня  зеленава Прип’ять, і тоді душа його розсипалася ущент, і горіла, і боліла жовтогарячими іскорками скаженого дикого полум’я…

      Начальник адміністрації саме збирався замикати свій кабінет, коли це могильну тишу порушив різкий телефонний дзвінок. Вовкулака аж скривився від несподіванки і хапливо потягся до телефону.

      - Слухаю! – хрипко загарчав він у слухавку.

       - Добре, що слухаєш, - озвався телефон задоволеним голосом Княжука.

       - А, Григорію Семеновичу. Вітаю.

       - І тобі не хворіти. Маю до тебе справу, Вовкулако.

        - Кажіть. Усе зробимо як слід.

      Незважаючи на готовність у голосі, вигляд у Вовкулаки був такий, ніби його розчавило деревом. Як же йому обридли забаганки старого багатія! Густі і без того завжди насуплені брови, що майже зрослися на широкому переноссі, ще більше насунули на невеликі, глибоко посаджені жовті очі, у яких час від часу спалахували дикі жовтогарячі вогники.        

      - Треба аби ти знайшов одного чоловіка. Він саме перебуває десь у тебе – поїхав на екскурсію до ЧАЕС.

      Ото ще морока! Хіба ж він знає, де тут, у чорнобильських хащах, знайти якогось звичайного туриста?

      - Його звати Максим Тур, - провадив своєї Княжук. – Знайди його і роби з ним, що хочеш, аби лишень до Києва він не повернувся.

      У Вовкулаки було таке відчуття, ніби шерсть на загривку стала дибки. 

      - Ну, то чого мовчиш, начальнику адміністрації? Той Тур не потрібен мені живим. Зрозумів?

      - Ясно. Буде виконано, - гаркнув той і поклав слухавку.

 

Обезлюдніле місто знекровленим тілом розпласталося у нього під ногами. Навколишні висотки, будівля школи і палац культури – усе довкола потопало у зелені, що буяла і пахтіла, купаючись у променях літнього сонця. Проте розкішні зелені шати не радували око, вони лишень на якусь коротку мить приховували виразки, проїдені часом, на тілі беззахисної Прип’яті. Місто позбавлене людської присутності і дбалої хазяйської руки, повільно вмирало у цупких обіймах чорнобильського лісу, перетворюючись на сумну легенду чи то фантасмагорію. Мине ще кілька десятиліть, і воно остаточно захлинеться у лісових нетрях, розвіється у вічності радіаційним пилом, який ще довго роз’їдатиме душі тих, хто колись залишив його. А як же наступні покоління? Чи пам’ятатимуть вони славнозвісний чорнобильський урок? Чи докладатимуть зусиль, аби на мапі світу більше не з’являлися мертві міста? Максим глибоко вдихнув густе, як дикий мед, лісове повітря. Він стояв на останньому поверсі однієї з найбільших висоток, звідки відкривалася широка панорама. Максим не знав, чи потрапить іще коли-небудь на побачення з Прип’ятю, що тихо потопала у часі. Єдине, що він наразі міг, - відзняти усе побачене, аби згодом відтворити свої почуття, мати згадку від  цієї дивовижної подорожі у минуле. Похапцем потягшись за наплічником, він витяг вірний фотоапарат: «Клац, клац». З’йомка відразу захопила фотохудожника. Звичним рухом він поціляв в обрану мішень, підмічаючи усе нові цікаві ракурси та кадри.

      Сконцентрований на роботі, чоловік не зразу звернув увагу на легенький, але явний шерех за спиною. Нарешті озирнувшись, від подивування він трохи не випустив з рук фотоапарат: з дверей однієї з квартир за ним уважно спостерігало дівча у шкільній формі радянського штибу.                                            

      - Ти як сюди потрапила?

  Це перше, що спромігся запитати спантеличений фотограф.

      - Я тут живу, - посміхнулося дівча.

      - То це як? – вкрай розгубився Максим.

      - Просто.

      - А де ж дорослі? Де твої батьки?

      - Які батьки?

      Дівча тихенько засміялося, а потім, відштовхнувшись від підлоги, легко попливло у повітрі. Максим оторопіло спостерігав за тією дивовижею. Покружлявши навколо нього, нова знайома вигідно вмостилася на підвіконні неподалік:   

       -Я  – Повітруля – Вітрова донька, - пояснила вона. – А ти хто?

      - Я Максим.

       - Ма-а-кси-и-м, - повільно промовила Повітруля, ніби смакуючи нове ім’я. – Гм, гарно.

      Яке дивне створіння! Вона сиділа зовсім близько, звісивши тоненькі ніжки з підвіконня, і з цікавістю розглядала чоловіка. А той у свою чергу спостерігав за нею. Маленька, зграбна з кучерявим білим волоссям аж до колін, з величезними блакитними очима, довірливими, як у дитини. Впадало в око, що коричнева радянська шкільна форма була їй завелика. Вона смішно  стовбурчилася на вузеньких плечах і, здавалося, навіть заважала Повітрулі. Помітивши, що гість насмішкувато роздивляється її вбрання, дівчина, ображено накопиливши вуста, пояснила:

      - Більше нічого підходящого не знайшлося – усе велике. 

       - Як же ти тут опинилася? – трохи оговтавшись, почав розпитувати Повітрулю турист.

      -  Коли люди залишили Прип’ять і стало зрозумілим, що ніхто сюди не повернеться, багато лісових мешканців прийшли жити до міста, - пояснила вона.

       - Але чому ніхто не говорить, що у Прип’яті живуть лісові створіння? – здивувався Максим.

       - Ми мало кому показуємося. Намагаємося, аби люди нас не бачили, - сказала нова знайома. – просто ти мені сподобався.

      Повітруля всміхнулася, і на її щічках стали помітними дві симпатичні ямочки.

      - Тільки більше нікому не кажи, що бачив мене, а то лісова спільнота оголосить мене зрадницею, - попросила вона.

       - Але чому? – не переставав дивуватися гість.

       - Ми боїмося людей. Адже це ви отруїли чорнобильські ліси. З давніх-давен люди намагаються винищити лісових мешканців так, як знищили диких турів і багато ще кого.

      Повітруля зітхнула і наполохано роззирнулася навкруги.

      - Не бійся. Я не скривджу тебе, - заспокоїв її Максим. – Я й сам як оті дикі тури: хоча і живий, але без пам’яті і коріння. Тому й приїхав сюди – хочу збагнути, хто я є насправді.   

      Вони обоє замовкли, в вочевидь кожен думаючи про своє.

      Раптом у широко відчинене вікно влетів легенький теплий вітерець.

      - Ой, мені вже час! – стрепенулася Повітруля.

       - Куди ж ти? Дай, я хоча б сфотографую тебе! – попросив фотохудожник.

      Але лісова мешканка не слухала його. Похапцем перекинувшись через облуплене підвіконня, вона легко закрутилася у вітряному потоці.

       - Прощавай, Максиме! – гукнула дивна знайома, зникаючи у зелені чорнобильського лісу.

       - Прощавай, Повітрулю, - відгукнувся розгублений Максим. 

      Чоловік ще деякий час напружено вдивлявся у густе віття, що поглинуло тендітне дівча у коричневій шкільній формі, не ймучи віри, що уся ця дивна пригода сталася саме з ним. Нарешті з нижнього поверху почулося заклопотане:

      - Пане Максиме, та де ж Ви?    

 Оксамитовий альт Таїсії Ковальової привів туриста до тями. 

      - Пані Таїсіє, не хвилюйтеся! – подав голос фотограф. – Я зараз спущуся до Вас.

      Він швидко запхав фотоапарат і обережно ступив на рипучі  сходи.

 

      Максим зачаровано вдивлявся у вицвілу, ніби знекровлену часом, світлину, з якої посміхався до нього шляхетний незнайомець. З-під зачесаного назад темно-каштанового волосся відкривалося круте чоло, глибокі карі очі задумливо дивилися на світ. Не сказати б що красень, але щось таке було у його відкритому обличчі, щось, що западало у душу, надовго вкарбовуючи у пам’ять трохи романтичний образ. Ось яким він був – письменник і поет, журналіст і перекладач, громадський діяч, десидент Юрій Тур. А для Максима він був батьком. Дивне відчуття, суміш гордості і болю накотилося на чоловіка. Він так давно прагнув дізнатися про батька, доторкнутися бодай до маленької дещиці  тієї людини, яка дала йому життя, що навіть не задумувався про те, ким міг бути той чоловік – якої професії, якого ремесла. Тим більшим здивуванням було для Максима довідатися, що його батько складав прекрасні вірші, писав твори і статті: 

                   

  Високий Боже, мудрий і святий,

  величніший за велич і за велетів,

  кавалок глини – я, Гончарю мій,

  під пальцями твоїми кволо теплію.

 

  Уперта глина кришиться, болить.

  Кричу розп’яттям. Розлітаюсь круками.

  У грудях серце стука, мов о кліть…

  А ти любов’ю круг гончарний рухаєш.

 

  Його не спинять відчай, ні імла.

  Скориться глина у Господній жмені.

  Дозволь торкнутися твого крила,

  покіль довкола брешуть пси скажені.

 

      Невеличка книжечка самвидаву ледь тремнтіла пожовклими сторінками у міцній чоловічій руці. Максим Турзнову і знову перечитував болісні рядки, всотуючи спраглою душею кожну емоцію, кожну думку. 

      - Юрій зник наприкінці літа 1978 року, - тихо, майже пошебки, озвалася Таїсія. – Згодом ми довідалися, що його ще з кількома товаришами вивезли до соловецьких таборів.

       - А мати? – хрибко спитав Максим.

       - Я не знала її. Та й чесно кажучи, боялася знати. Ми всі тоді почали боятися одне одного. Бувало так, посидиш з кимось, почитаєш вірші, вип’єш вина, а за кілька днів його вже немає. Жахливо! – Вона згорбилася і закурила сигарету. 

       - А коли батько помер?

       - Добре не пам’ятаю. Здається, у 82 або 83 році. Ще до аварії на ЧАЕС. Але я назавжди запам’ятала ту мить, коли по «Голосу Америки» почула, що у радянських таборах від запалення легенів помер український письменник Юрій Тур.     

     Важка тиша залягла у напівзруйнованій квартирі.  Вони сиділи на брудній запиленій підлозі, притулившись спиною до обдертої стіни  Максим знову і знову перегортав пожовклі сторінки, а Таїсія курила і порпалася у своїх архівах, що дивом збереглися у схованці її прип’ятськоъ малогабаритки. Шукачы минулого. Промайнуло у Максимовій голові. Адже це його минуле запилене, пожовкле, укрите цвіллю і павутинням. Тут, у цій купі мотлоху і бруду, знаходяться відповіді на найважливіші питання його життя : хто він, де його коріння і для чого він прийшов у цей світ? Тривалий час ті відповіді замовчувалися, ніби його, Максима Тура, і зовсім не було на світі, ніби ніколи не існувало і загадкового міста молодих енергетиків, і жахливої катастрофи теж, здавалося, не трапилося. Ще й сьогодні при словах «чорнобильська аварія» дехто здивовано округлює очі: даруйте, яка, Ви кажете, аварія? А, он воно що! Так це колись давно! Та хіба кілька десятків років для історії цілого народу – це сива давнина? Саме тут, у Прип’яті, починаєш насправді усвідомлювати  що таке час і як він може руйнувати та відроджувати. Максимові згадалися понівечені напівруді чорнобильскі сосни.  Відмерле закривавлене верховіття різко контрастувало з насичено зеленим молодим гіллям, що з нижнього ярусу уперто тяглося до сонця. Як зауважив екскурсовод Корж: промине ще років 20 і ці сосни повністю вберуться у смарагдовий колір, знову стануть такими, якими повинні бути по своїй природі. А коли ж його, Максимове, покоління позбавиться старих поглядів і забобонів? Коли нарешті оновиться ота сокровенна ментальна пам’ять, що від часів праслав’ян виокремлює наш народ, і яку так нахабно намагаються знищити ще й сьогодні ті, хто замовчують чорнобильську катастрофу і тисячі мікрокатастроф у житті людей таких, як український письменник і громадський діяч  Юрій Тур, як безліч інших забутих, а може, й незнаних власними дітьми, а отже втраченних назавжди?                                   

     Тим часом Таїсія сквапно перебирала  свій архів, любовно розглядаючи старі фотографії, на яких вона була молодою, до речі, досить манірною (але все у межах пристойності) панянкою. ЇЇ несподіваний гість теж з цікавістю переглядав світлини, сподіваючись ще десь побачити батька. Аж раптом серед  незнайомих облич Максимові посміхнулася рудоволоса дівчина. Невже Ксана? Здивувався фотохудожник. Але звідки? Ті ж самі жваві зеленаві очі, неслухняна зачіска, ось тільки одяг радянського штибу.

      - Чекайте-но, Таїсіє, - зупинив він поетесу. – Скажіть, а хто ця дівчина на фото?

       - Ах, це? – посміхнулася господиня двозначно. – Це моя колишня суперниця Світлана Перелесник. Вона перейняла у мене любов усього мого життя. І що тільки Сашко у ній знайшов?

      Жінка задумливо поглянула на рудоволосу юнку. Лише зараз Максим помітив, що Світлана посміхалася не йому, а єдиному чоловікові на світі, який ніжно пригортав її до себе.

      - То була золота пара Прип’яті, - тихо озвалася поетеса. – Ідеальне, сказати б , подружжя -  син партійної «шишки», передовик  виробництва і скромна сирота, випускниця медінституту. Дідько його знає, де вже вони там здибалися, але Сашко, як то кажуть, душі у ній не чаяв.

       - А що вона? – поцікавився Максим.

       - Хіба ж я знаю? – гірко всміхнулася поетеса. – Певно, теж любила його.

       - А де ж це подружжя зараз?

       - Сашко загинув на ЧАЕС, - сумно зітхнула Таїсія. – Тієї ночі саме була його зміна. А Світлана зникла -  як у воду впала. Була – і не стало.             

     І знову загадка чи, може, замовчування? Куди б це могла зникнути невістка партійного керівника без  його відома? До речі, вони такі схожі із Ксаною! Це не може бути випадковість. 

      - Таїсіє! Максиме! Ви тут? – несподівано почувся  стривожений голос Ірини Стриж.

     За мить схарапуджена  білявка увірвалася до кімнати.

      - Мерщій ходімо до автобуса! Там таке!..

       - Що сталося, миленька? – спитала  господиня незадоволена раптовим галасом.

       - У нас чп! 

       - Ну, то це не новина. Іриночко, у Вас щодня трапляються якісь чп.

       - Та ні. Цього разу чп не в мене особисто, а в нашій туристичній групі.

       - То що нарешті сталося? – озвався Максим, підводячись з підлоги і розминаючи  занімілі м’язи.

       - Справжнє чп! Зникла наша туристка Ксенія Перелесник.   

 

      Довго не з’являлася чорнява Заграва на їхній з Перелесником галявині. Туга за братом розривала її душу. Дужнева смерть така несподівана і болюча знагла вдерлася у її молоде життя, назавжди покалічивши його. Як же може вона бути щасливою тепер, коли її рідний брат лежить глибоко під важкою землею? Як може вона милуватися з коханим, зустрічати сонце, збирати вранішню росу, коли поряд з нею вже ніколи не буде його, вродливого і сильного, надійного та сміливого Дужня? Скільки пам’ятала себе, старший брат завжди піклувався про неї, вони з батьком наввипередки пестили малу Заграву, виконували будь-які її дитячі забаганки. Дужень був наче скибкою її самої. Прийшовши трохи заздалегідь, він зустрів сестру, приготувавши Всесвіт до її появи. Відтак він мав і провести Заграву до царства мертвих, а вийшло он як.                                       

      Мабуть, ще довго тужила б дівчина за загиблим братом, зачинившись у батьківському обійсті, якби не вербова гілка, що її одного разу знайшла на своєму порозі. Знайшла і, ніби сон, раптом згадала усе, що сталося з нею цього літа – і Яроша-Перелесника, і їхню галявину у березі таємничої Прип’яті, і оту дивну розмову, що з коханим якось завели між собою. «Якщо тебе довго не буде, то я обернуся на вербу, і плакатиму на березі Прип’яті, доки ти не повернешся» - сказав тоді Перелесник. Заграва засміялася на те легковажно, як може сміятися тільки молодість. Де ж він тепер, її Ярош? Зненацька прострілило свідомість. Як була з розпущеною косою та гребінцем у руці Заграва прожогом кинулася до лісу.

      Вона бігла стрімголов, як ще ніколи у житті. Знайома стежка, здавалося, вислизала       з-під ніг, шлях постійно заступали якісь чужі сердиті дерева, що усе намагалися зупинити дівчину. Висока трава боляче хльоскала босі ноги. Та Заграва ніби не помічала того – уперто продиралася до знайомої галявини, яку так необачно забула. Нарешті скуйовджена і подряпана, дівчина розсунула високі чагарники і, радісно скрикнувши, вирвалася на осонцений простір:

      - Яроше, де ти?

      Заграва стояла посеред притихлої галявини, пильно вдивляючись у зарості верболозу, за якими тихо хлюпотіла Прип’ять. 

      - Я прийшла до тебе! Коханий, ти чуєш?

      ЇЇ голос звучав збентежено і безпорадно, безсило згасаючи у лісових нетрях. Невже він забув про неї? Невже залишив свою Загравоньку у найчорнішу хвилину її життя? А може, Ярош запідозрив її у зраді і через це не відгукується на Загравин поклик?

      - Не гнівайся на мене, любий. Я була вірна тобі увесь цей час. А на побачення не приходила через братову смерть. Ти ж, мабуть, чув, що загинув мій Дужень? Де ж ти, Яроше? Відгукнися!

      Перелесник мовчав. Він не вийшов з-за густого верболозу і не пригорнув до гарячих грудей свою Заграву. Натомість на галявину ввалився… Чугайстер.    Кремезний і велетенський, весь зарослий кудлатою шерстю, він важко тупотів, топчучи темно-смарагдову траву. По всьому було видно, що Чугайстер квапився, бо він важко сопів і незграбно втирав п’ятірнею спітніле волохате чоло. Наполохана Заграва відскочила до кушерів і заклякла там, розгублено стежачи за прибульцем. Дівчина, може б , і втікла від велетня у лісові хащі, але втома і жах важко навалилися на плечі, не даючи їй змоги навіть поворухнутися.           

      - Не бійся мене, Звіроловова дочко, - загудів лісовий мешканець. –Я не скою тобі лиха.

      Чугайстрові блакитні очі дивилися на дівчину приязно і якось жалісливо.

      - Я чув, ти шукаєш Перелесника?

      - Егеж, - тільки і кивнула розгублена Заграва.

      - Намарно., - зітхнув велетень. – Не знайдеш.

      - Чого? – злякалася дівчина, холонучи аж до п’ят.

      - Немає його у лісі. Старий Лісовик, розгнівавшись, що син полюбився з дівчиною, відправив Перелесника до підземного царства.

       - До підземного царства? – зойкнула розпачливо Заграва. – Де ж воно?

       - Далеко звідси. Людині не дістатися, - зітхнув Чугайстер, сумно дивлячись на дівчину.

       - То це через мене так суворо покарав Перелесника батько, - сказала, ніби до себе, і дві великі гарячі сльози покотилися смаглявою щокою. – А як же я? Як же тепер бути мені без брата і без коханого, двічі сиротою?                

       - Не тужи, дівчино. Я поганий розрадник, але маю для тебе дещо.

      Наблизившись до Заграви, Чугайстер простяг їй розчепірену волохату долоню, на якій, спалахуючи, переливалася на сонці дивовижна квітка.

      - Це квітка папороті. Вона твоя. Перелесник подарував її тобі на знак вашого з ним кохання. Відтепер ця квітка розквітатиме раз на рік, насвітанку того дня, коли Перелесник уперше побачив тебе.     

      Тримтячи усім тілом від розпуки, що рвалася назовні, Заграва обережно прийняла подарунок. Вона ніжно торкнулася вустами вогнистої квітки. Мінливе полум’я відповіло гарячим поцілунком, але не обпекло, тільки зігріло душу і вуста. Тієї ж миті дівчина відчула, як у неї під серцем уперше ворухнулося нове життя, іскра, що запалив у ній коханий.            

 

 

      Відтоді, як загинув його син, Звіролов ніби втратив себе самого. Здавалося, то його, жилавого, обвітреного лісовими вітрами лісника закопали у гливку землю поряд із могилою дружини. Він сновигав лісовими хащами, усе кличучи свого первістка. По кілька разів на день обходив усі улюблені Дужневі криївки та місцини, випасав його коня, гострив списа і стріли. А що, як навідається Дужень і погукає на полювання? Батько схоплювався уночі, кличучи сина, обмацував його постіль, а потім, обійнявши враз посивілу голову, стогнав і тужив до ранку. Найчастіше Звіролов приходив на те місце, де так знагла загинув його син. Сивий мисливець вмощувався на подертий стовбур старої сосни, задумливо сперши важку голову на зашкарублі потемнілі руки. Він міг сидіти так годинами, обмірковуючи щось своє. Іноді на нього нападала страшна пропасниця, і тоді Звіролов починав щодуху гамселити твердими п’ястуками товстелезну деревину кричучи:

      - Це ти, ти забрала у мене сина, клята рахубо!              

      Він також згадував Лісовика, казав, що той переміг його підступно і жорстоко.

      - Гей, Лісовий Царю, чи як там тебе кличуть, Ану виходь на чесний двобій! – гукав чоловік хрипко і несамовито. – А може, ти боїшся, що я потовчу тобі замшілі боки? Боягузе! Ти тільки і можеш, що вити у лісових нетрях, лякаючи подорожніх.

      Лісовик на те не озивався. Йому вже було байдуже до старого оскаженілого мисливця. Натомість одного разу до Звіролова вийшла з болота Мара. Невеличка, з довгим зеленим волоссям і лататтям на голові, вона вмостилася неподалік, жалісливо дивлячись на нього по-жаб’ячи опуклими очима. Слідом за нею із трясовини виповз сивий туман і, склубочився біля ніг Болотяної Королеви.

      - Не побивайся так, Звіролове, - мовила розважливо Мара. – Вже не повернеш ти сина. Краще подбай про Заграву. Живому слід дбати про живе.

       - Що ти кумкаєш, болотяна трясця! Хіба ти знаєш щось, окрім своєї трясовини? – визвірився на розрадницю чоловік. – Погукай-но краще Лісовика. Хочу помірятися з ним силою!

       - Даремно ти не слухаєш мене, - скрушно закахкала Мара. – У своєму гніві Лісовий Цар не знає межі. Покарав навіть наймолодшого сина Перелесника – відправив його  до Підземного царства.               

       - Що ж той накоїв? – спитав мисливець, потроху опановуючи себе.

       - Кохався з твоєю дочкою, - в’їдливо посміхнулася вона.

Звіролов аж сполотнів:

      - Що це ти таке верзеш? – прискочив до болотяної господині.

       - Хіба ти не знав? – здивовано вирячила жаб’ячі очі Мара.    

      Обачно рачкуючи до своєї трясовини, вона, мов клубок, розпускала куделю туману, що зрештою затулив Королеву Боліт від ошелешеного чоловіка...

 

  Уже кілька днів батька не було вдома. Раз у раз стривожена Заграва поглядала у вікно – раптом побаче на узліссі його посивілу голову. Учора до неї навідалася Ведушка, принесла дикого меду і запашного зілля з надприп’ятських луків. Заграва тепер мало виходила надвір, частіше сиділа у світлиці за вишиванням, боячись, раптом хтось довідається про її несподіване щастя. Відкрилася лишень одній Ведушці, аби хоч якось розрадити подругу, що усе тужила за коханим.

      - Щаслива ти, сестро, - сказала на те сирота. – А ми із Дужнем не встигли зробити найголовнішого.

      Лісниківна пригорнула до себе подругу, і вони довго мовчали, кожна про своє, дивлячись, як за вікном розповзаються сизі вечорові тіні.    

      Заграва чекала на подругу і сьогодні. Заварила принесене нею зілля, поставила у глиняному горнятку вичахати на вікні. Раптом рипнули двері.

      - Ведушко, заходь. Я тут, - озвалася, не піднімаючи голови від вишивання.

      Смагляві пальці спритно крутили голку, кваплячись до ночі закінчити візерунок на полотняній дитячій пелюшці. У сінях почулися тверді не дівочі кроки. Здивовано обернувшись, Заграва побачила на порозі світлиці молодого князя.

      - Добривечір, господине, - посміхнувся Всеволод.

 Від ласого княжого погляду у дівчини все похололо всередині.

      - Батька немає вдома, - сказала вона глухо.

       - Ну, то й добре, - повеселішав гість. 

      Наблизившись до дівчини, він поглянув на вишивання:

      - Ой же і вправна ти вишивальниця, Заграво. А чи вишиєш сорочку для мене? Я привезу тобі найтоншого полотна, а кожен твій палець одягну у золоті персні.

      Він стояв зовсім поруч, дихаючи на дівчину хтивою пристрастю.

      - Відступіться, княже, - відповіла вона тихо, наполохано схиляючись над вишиванням.

      - Та чого ж ти боїшся? Сама кажеш, батька немає вдома.  

      Всеволод жадібно простяг руку, нахабно торкаючись дівочих персів. Не тямлячи що робить, Заграва зненацька повернула гостру голку і боляче вколола нею хтивого князя. Він аж підскочив і відсмикнув руку. Тієї ж миті дівчина схопилася з лави, прожогом кинулася до дверей.

      - Вітольде, тримай її! – гукнув розпалений залицяльник.

      Княжий джура, що вірно стовбичив у сінях, ніби вріс у поріг, заступивши утікачці рятівні двері. Метнувшись до вікна, Заграва схопила горнятко з Ведушчиним зіллям. Вона хотіла хлюпнути окропом в обличчя варягові, але князь перейняв неслухняну здобич – схопивши її за руки. Дівчина впустила горнятко, і запашне зілля розлилося підлогою, оббризкавши княжі сап’янці.   

      - Ну, куди ж ти, дурненька? – посміхнувся Всеволод.

      - Пустіть мене, княже, - зашепотіла вона благально, пручаючись у його міцних обіймах. 

      Але той уже нічого не чув. Захлинаючись дикою пристрастю, хижо зривав з беззахисної жертви тонку сорочку, обпікаючи свіже тіло жадібними поцілунками.

       Раптом з дівочої роздертої пазухи випала на підлогу вогниста квітка. Ніхто не помітив, як вона поступово розрослася, розпускаючи пломінкі пелюстки. За якусь мить на підлозі вже кущився невеличкий вогник. Він лизнув вишивання, що лежало неподалік, потім дубову лаву, обрус на столі, застрибав мисником, подерся на стелю дерев’яною стіною. Зрештою, доскочив до сволока...           

 

 

      Звіролов повертався додому поспіхом, сердито ламаючи густі чагарники. Піт заливав очі, він засапався від швидкої ходи, але знову і знову пришвидшував кроки. Невже усе, що сказала Мара було правдою? Як же це він, Звіролов, господар надприп’ятських лісів не вберіг свою єдину дочку, дозволив їй кохатися з Перелесником? І як тепер йому жити на світі, знаючи про такий сором? Ой Заграво,Заграво, занапастила ти себе і батька! Хтозна чи схоче тепер київський князь приїздити до них на лови.

      Сизі сутінки спускалися довкола, підганяючи заблукалого мисливця. Скільки ж це днів його не було вдома? Ну ось вже нарешті і рідне обійстя. Раптом яскравий спалах розітнув вечорову сутінь. А чого це Заграва розвела на подвір’ї таку величезну ватру? Звіролов бігцем підскочив до хати. Очеретяна стріха палала, освітлюючи усе довкола, наче вдень.

      - Заграво, - розпачливо гукнув батько.

      Звіролов кинувся до дверей, але звідти просто на нього вивалився ошелешений варяг.

      - Де моя дочка? – закричав лісник.

       - Та по чім я знаю, - відмахнувся той.  

       - Ах ти, княжий прихвостень! – накинувся на джуру згорьований батько. – Куди ти подів Заграву?

      Оскаженілий чоловік схопив Вітольда і щосили затряс його.

      - Одчепися від мене!

      Дебелий варяг струсив із себе лісника. За мить той схопився, але розбійник, аби скажений Звіролов більше не сікався до нього,  штрикнув його гострим списом прямо у груди. Мисливець упав, як підкошений, на порозі рідної хати. Деякий час він ще стогнав, гукаючи дочку, але скоро принишк. Над обійстям нависла важка задушлива тиша. Було тільки чутно, як гнівно гуготить здичавіле полум’я, мстиво поглинаючи усе довкола.

 

 

      - Прокинься, Хранителько Прип’яті.

      Волохатий Чугайстер легенько торкнув її за плече. Здригнувшись, Ведушка розплющила очі і роззирнулася навкруги.            

      - Щось сталося? – спитала, підводячись.

       - Мати Прип’ять прислала мене до тебе, - сказав Чугайстер, втомлено сідаючи поряд. – Вона наказала передати тобі ось це.  

      Лісовий велетень обережно опустив на коліна дівчині маленький теплий згорток. Зачудована Ведушка прийняла його. Тихенько розгорнувши полотняну вишивану пелюшку, вона побачила маленьке соне немовля з руденьким чубчиком.

      - Назви її Перелесницею – на честь батька, - попросив Чугайстер.     

 

      Маленька присадкувата хатинка причаїлася на краю плавнів у смарагдових заростях верболозу. Одразу непомітна, вона скидалася на сіреньку качечку, що ховається у своєму гніздечку, будь-якої миті готова випурхнути назовні. Ймовірно, колись хатинка мостилася прямо над водою, проте нині тиха заводь  заросла лататтям, а берег розширився і від води аж до порога густо заріс свіжо зеленою осокою та очеретом. Прип’ятські плавні зазирали просто у низенькі віконця, приколисуючи хатинку своїм спокоєм та затишком, солодко пахли, наливаючи і без того густе повітря запаморочливим духом лісових нетрів.

       Ксана на повні груди вдихала той неповторний аромат, жадібно всотуючи його кожною клітинкою молодого тіла. Їй, чомусь, здавалося, що колись, далеко-далеко у минулому, вона вже чула цей дух чорнобильського лісу, бродила його заплутаними непомітними чужому оку стежками, пила солодку каламутну прип’ятську воду. Невідомо звідки, але дівчина знала: колись вона була щасливою тут, у затишній хатинці на краю прип’ятських плавнів. Вона не пам’ятала, хто був з нею тоді, достеменно не знала, коли і як те трапилося, але гостро відчувала: вона тут не гостя, вона повертається до чорнобильського лісу, як до рідної домівки.

      Тим часом мавка, що супроводжувала Ксану, спинилася біля низеньких дверей і тихенько постукала. За мить на порозі з’явилася сивокоса Ведушка у довгій полотняній сорочці.

      - Я привела її, хранителько, - шанобливо звітувала лісова мешканка.

      - Гаразд, Мавко, дякую тобі, - посміхнулася господиня і, звернувшись до дівчини, сказала: - Вітаю тебе, дитинко, спасибі, що прийшла. Ми чекали на тебе.                                 

      ЇЇ лагідні сіро-блакитні очі всміхнулися Ксані, і тій здалося, що вона була знайома з цією загадковою жінкою ще задовго до їхнього побачення у міському парку. Вона ледь не сказала про те хранительці надприп’ятських лісів, але вчасно оговталася і тільки стримано зауважила:

      - У Вас тут затишно.

       - Егеж, я теж люблю цю місцину, - погодилася Ведушка. – Це моя рідна домівка. Я тут народилася, зросла і живу донині. До речі, твоя мама теж любила бувати у цих плавнях.

       - Ви знали мою Маму? – стрепенулася Ксана.

       - Знала, - сумно всміхнулася нова знайома, і Ксані раптом здалося, ніби її опуклі променисті очі налилися слізьми. – Світланка часто приходила сюди. Кілька разів навіть приводила і тебе, ще зовсім маленьку, таку кумедну і довірливу.

      Жінка замовкла, мабуть, пригадуючи щось. Вона зажурено поглянула у плавні, де бавився легенький липневий вітерець. Від його лоскітливих доторків весело шелестів темно-зелений очерет, хилитаючи оксамитовими голівками.   

      - Прошу, Ведушко, розкажіть мені про маму, - нарешті наважилася заговорити гостя. – Я її майже не пам’ятаю. Якою вона була?  

      Хранителька  оговталася, виринувши із спогадів, що, очевидно, ятрили її старечу душу. 

      - Я завжди пам’ятатиму Світланку щасливою і усміхненою. Хоча їй випала непроста доля, але вона любила життя. Любила і вас із батьком. А ще оте дитя, якому судилося побачити світ у ті жахливі дні смерті і сліз. Я гадала, що то був кінець, що ніколи вже не буде завтра. Та на щастя, навіть хранителька Прип’яті іноді помиляється. Коли Квітка народилася, коли вона поглянула на сиве сонце своїми зеленавими очима, я збагнула: світ житиме. Він вже не дихатиме на повні груди, як до того, вже не буде таким довірливим і осонценим, але житиме, тримаючи у своєму тілі тисячолітню людську отруту...

       - А мама! Як же вона? – розпачливо скрикнула Ксана.

       - Вона померла того ж дня, коли народилася твоя сестра Квітка.             

      Ксана ошелешено поглянула на співбесідницю. Яке дивне відчуття радості і туги водночас! То виходить, у неї є сестра?  За одну блискавичну мить вона втратила і знайшла рідних людей. То де ж вона? Дев вона – Квітка? Дівчина благально простягла руки до хранительки надприп’ятського лісу:

      - Відведіть мене до моєї сестри, - прошепотіла самими губами.    

      Ведушка пильно поглянула на гостю, ніби хотіла зазернути їй у душу:

      - Квітка тут, - озвалася, трохи помовчавши – Але, перш ніж ви стрінетеся, ти маєш дізнатися: вона не така, як усі. Вона інша. Навряд чи тобі вдасться поговорити з нею. Та можливо, вона почує тебе. Звісно, якщо захоче.

       - Що Ви маєте на увазі? – стривожилася Ксана.

       - Не хвилюйся. Ти сама зараз усе побачиш. Ходімо.

      З цими словами Ведушка відхилила приземкуваті дверцята і, узявши гостю за руку, повела її до хати...

      Хатинка дихнула на дівчину гіркувато-хмільним духом лісового зілля, від якого Ксані аж запаморочилося у голові.  Переступивши через поріг, гостя на якусь мить заклякла, намагаючись призвичаїтися до м’якого присмерку, що панував усередині. Обережно випроставшись, аби не зачепити сволок,  вона почала роззиратися навкруги. Довгий стіл під стіною між двома віконцями, завішаними вишиваними рушниками, збоку  месник.  Пузата піч ніби дрімала, примостившись у дальньому кутку. На печі таємничо поблискував казан з якимось варивом, що пахкотіло на всю хату. А скрізь по закутках і навіть на стелі стовбурчилися пучки усілякого різнотрав’я та квітів. Раптом у сутінках щось заворушилося, і у запічку Ксана помітила якусь істоту. Щоб було видніше, господиня зняла з вікна рушник, і яскравий сонячний зайчик зазирнув до хати. Тоді гостя побачила невеличке, довгокосе, як мавка, дівча, що сиділо на підлозі, притулившись до ще теплої печі і старанно в’язало у пучки кострубате зілля. Ксана несміливо підступила ближче, з цікавістю приглядаючись до робітниці. Тмяне мідно-руде волосся ніби аж обпікало очі, різко контрастуючи з блідою шкірою дівчини. Здавалося, вона не чула того, що відбувалося навкруги , - місно чстиснувши тонкі вуста, терпляче в’язала пучок за пучком.

      - Це її улюблена справа, - пояснила Ведушка і, схилившись над дівчам, тихо погукала: - Квітко, почуй мене.

      Здригнувшись від несподіванки, Квітка ніби оговталася: облишила в’язання і підняла голову.

      - Поглянь, кого я привела, - провадила далі хранителька Прип’яті. – Це Ксана. Твоя сестра. Квітко, пам’ятаєш, я говорила тобі про неї?    

      Серйозна, насуплена Квітка пильно поглянула на гостю. Від колючого погляду холодних зелених очей Ксані аж морозом сипнуло поза спиною. Розгублена таким прийомом, дівчина знітилася і навіть трохи відступила назад. 

      - Вона завжди так сприймає незнайомців, - зауважила господиня. – Квітка не любить гостей. Воно й не дивно: усе її життя – чорнобильський ліс та зеленава річка Прип’ять. Вона майже не виходить з нашої хатинки. Хіба іноді я винесу її погрітися на сонечку. Бач, змалку Квітка не володає ніжками і німує.

       - Вона і справді Інша, - промовила Ксана, задумливо придивляючись до сестри.        

      Маленька сухенька, колюча і водночас тендітна, наче молоденька акація,  мешканка лісової хатинки вразила гостю своїми очима. Зелені великі, ніби дві планети, вони гостро дивилися просто у душу, наче Квітка – свідомо чи ні – прагнула прочитати усі Ксанині думки і почуття. Ошелешена і розгублена, Ксана втомлено присіла на лавку край столу. Гостинна Ведушка сквапно поставила перед гостею дзбан запашного напою:

      - Пригощайся. Це надприп’ятське зілля – найкращий напій для спокою і відпочинку. А щодо Квітки – не сумуй. Це не проста дитина – це чорнобильський ліс. Страшна біда і людське недбальство понівичили його, а він, бач, - живе! Коли сталася аварія на станції, ліс задихнувся у важкому диму, ніби туман стояв довкола. Саме тоді крізь отой дим і туман до мене і прибилася твоя мати, напівпритомна, ледь жива. А потім мені здавалося, що померли усі: Світланка і дитина, і ліс, і я, і навіть древня Прип’ять, - Ведушка гірко зітхнула і присіла поряд з дівчиною. – Відтоді ліс потроху оговтується, але дуже повільно. А тут нова біда: столичні браконьєри внадилися вирубувати здорові дерева, а то ще, буває, і влаштують лови чи то на вовка, чи на лисицю, чи на кабана. Ото ми з лісовою челяддю порадилися і вирішили, що не впоратися нам самим з тією браконьєрською навалою. Надумали шукати помічників серед людей. Саме тому я і прийшла до тебе у київському парку. Знаю, що ти, як і твоя мати, любиш природу, піклуєшся про неї. То що, Ксанко, поможеш захистити чорнобильський ліс?

      Дівчина приголомшено дивилася на сивокосу хранительку Прип’яті. Який дивовижний день! Усього лишень за кілька годин з нею сталося стільки пригод: спочатку Максим, потім «Рудий Ліс», а тепер ось Квітка, Ведушка і уся ця дивна розмова! Невже цне не сон? Невже це справді її реальне життя? Ксана поворухнулася, ніби випробовуючи своє тіло, їй раптом захотілося скочити з лавки і голосно-голосно закричати на увесь ліс. Що за маячня! Як вона, нікому невідома київська студентка може урятувати чорнобильські ліси? Це мабуть, чийсь невдали жарт... Просто хтось її вирішив розіграти. Цікаво, хто? Дівчина вже майже сама повірила в ідею з розіграшем, але зненацька її очі стрілися из зеленими Квітчиними. Все ясно. Ніякий це не жарт і не розіграш, і їй, Ксані треба прийняти якесь рішення, бо чорнобильський ліс, і Припять, і занедбані висотки, і недовірлива мавка, і навіть сама Ведушка – усі зараз пильно дивляться на неї двома зеленими планетами.

     -  Що я повинна робити? – тихо спитала Ксана чужим голосом...     

         Вони говорили довго і гаряче: про чорнобильський ліс, Прип’ять, про те, як непросто лісовій челяді опиратися навалі браконьєрів, зальотних несподіваних і, так би мовити, своїх, таких, що ошиваються тут ще від часів аварії на ЧАЕС. Ведушка розповіла Ксані про те, як недолугі рятувальники намагалися поховати Рудий ліс, про вирубку молодих сосенок на віддалених ділянках лісу, куди не дістався смертоносний смог, про полювання досхочу на чорнобильську звірину і навіть про те, що цієї весни десь у нетрях надприп’ятського лісу несподівано затрубили дикі тури.

      - Хіба таке можливо? – аж підскочила здивована дівчина.

       - У природи все можливо, - загадково посміхнулася  хранителька Прип’яті. –Природа ж бо мудра. Вона здатна відновлюватися  і відроджувати втрачене. Це люди приходять у світ, аби руйнувати і паплюжити його, а інші живі створіння прагнуть лише одного – продовження життя. Свого часу турів витіснили з чорнобильських лісів частими ловами та вирубкою лісових хащів, але тепер ліс потроху розростається, лісові мешканці обживають залишені людьми села. Ось і дикі тури вирішили повернутися додому. Щоправда їх ще зовсім мало: усього кілька голів. Та якщо не тривожити цих велетів бодай пару десятиліть, їх ставатиме дедалі більше. На щастя, більшість людей усе ще бояться зловісної чорнобильської зони, оминають її  десятою дорогою. У нас тут на цілі кілометри панує  затишна тиша, не чути ревіння машин та людського галасу, спокій стривожують лишень відчайдушні шукачі легкої наживи та нечасті туристи. Але і це втручання може наполохати турів, завадити їхньому поверненню на батьківщину. А найбільше боюся я, Ксанко, що київські можновладці охочі до полювання, довідавшись про турів, влаштують на них лови. Бо ж усім відомо: уполювати тура – то значить, довести свою княжу приналежність та гідність. Адже лише князі мали право ловити турів у надприп’ятських лісах. Ось тому-то ми із лісовою челяддю і вирішили звернутися до тебе за допомогою. Ти дівчина кмітлива, а головне – любиш природу і піклуєшся про неї. Допоможи нам урятувати чорнобильських турів. Порадь, як завадити браконьєрству у наших лісах?

      Оце так питання! Ошелешена Ксана розгублено поглянула на сивокосу Ведушку. Як би ж вона тільки знала відповідь! Якби могла зупинити руйнівну силу, що  і тепер, після смертоносної аварії продовжувала шарпати напівживий ліс на березі древньої ріки , якій судилося зазнати отруєння людським недбальством і безвідповідальністю. Що може вдіяти одне руденьке лисеня супроти цілої зграї  нахабних браконьєрів, яких до того ж покриває місцева влада? Гостя вже хотіла було сказати хранительці Прип’яті, що навряд чи вона може чимось їй зарадити, що навіть уявлення не має про те, як порятувати диких велетів, беззахисних перед людськоюжагою до  володарювання, але раптом у закутку біля печі заворушилася Квітка. Увесь час доки вони розмовляли, дівча техенько сиділо у запічку, ніби дослухаючись до їхньої розмови. А тепер ось знову нагадало про себе легеньким шурхотінням. Ні, Ксана таки мусить допомогти лісовій челяді урятувати їхню домівку від браконьєрських зазіхань! Але як? Самій їй, звісно ж , не впоратися. Та, може, дівчина знайде помічників у столиці? Несподівано Ксані спало на думку звернутися за порадою до її улюбленого викладача з екології професора Семена Івановича Дубенка. Ось він вже точно знає, що робити! Саме у професора Дубенка студентка Перелесник захищала свою дипломну роботу. Цей літній, але досить енергійний чоловік з великими розумними очима і спокійною розважливою вдачею завжди викликав довіру і повагу  серед студенства і своїх колег. До нього усі завжди йшли за порадою, а коли було треба, і за допомогою. І для кожного професор знаходив мудре слово, слушну підказку, вагомий аргумент. Тільки-но Ксана повернеться з чорнобильської зони одразу зателефонує Семенові Івановичу. Дівчина мала надію, що професор Дубенко ще не забув своєї випускниці, з якою у них склалися чудові дружні стосунки. Але що вона скаже професорові? Що у чорнобильській зоні з’явилися дикі тури? А чи повірить учений- еколог слову нещодавньої студентки? Зрештою, чому, власне, він повинен їй вірити? Просто слова нічого не варті. Ксані потрібні докази! Бодай щось, що підтвердило б існування диких турів на території надприп’ятських лісів. Найкращий варіант – якісні фото. І тут у Ксаниній голові народився блискучий план!                              

 

 

      - Григорію Семеновичу! – від здивування трохи не зойкнула  Світлана, відчинивши вхідні двері. 

      - Чого злякалася? – Княжук старший  сердито бликнув поверх окулярів на розгублену невістку.

      - Та ні, що Ви. Я не злякалася. Просто якось несподівано, - спробувала виправдатися Світлана.

     Жодного разу свекор не приїздив до них у Прип’ять. З самого їхнього знайомства молода жінка відчувала, що родич ставився до неї з недовірою і якоюсь незбагненною підозріливістю. Згодом він і зовсім незлюбив невістку. Мабуть, через те ніколи і не був у гостях у молодят.

      - Краще ви приїздіть до нас. Негоже забувати рідну домівку, - говорив він щоразу, як Сашко запрошував їх з матір’ю у гості.

      Спочатку Світлана переймалася таким ставленням свекра, усе намагалася йому сподобатися, а коли це знову не вдавалося, навіть плакала. Потім народилася  їхння із Сашком Ксюнька, і жінка трохи заспокоїлася. Хай усе буде, як буде. Головне, що чоловік любить їх із донечкою. Лідія, Сашкова мати іноді приїздила провідати онучку. Свекруха жаліла невістку-сироту, привозила їй гостинці і втішала: мовляв, час усе розставить на свої місця. Яким же було Світланине здивування, коли у двері їхньої із Сашком квартири подзвонив сам Княжук старший!

      - Мій син удома? – спитав він діловито, проходячи до передпокою.

       - Так. Ми якраз сіли до столу. Пообідаєте з нами? – трохи оговталася Світлана.

       - Часу немає. Де там Сашко? Ану гукай його сюди.

На порозі кухні саме з’явився Княжук молодший.

      - Батьку?  Щось сталося? – здивувався і стривожився він водночас.

       - Здрастуй, сину. Пустиш до хати? Маю до тебе нагальну справу.

       - Звісно ж! Сідай до столу. Світланка зварила смачнющий борщ! – радо припросив батька господар.

       - Не до борщу мені зараз, Сашо, - відмахнувся гість. – Кажу ж: маю до тебе серьйозну справу.

      Сашко пильно поглянув на батька:

      - Я навіть здогадуюся яку, - зауважив спохмурніло. – Ну що ж, давай поговоримо. Світланко, погодуй поки малечу.

      Коли дружина вийшла на кухню, Сашко щільно причинив за нею двері.

      - Сідай, батьку, - припросив він Княжука старшого.

      Гість важко сів на канапу.

      - Чув, учора на ЧАЕС приїздила комісія зі столиці, - почав він.

       - Та було, - підтвердив син.

       - Кажуть, нагорі задоволені роботою вашого колективу.

     Сашко знову кивнув.

      - Керівництво вимагає збільшити видобуток енергії. На їхню думку, станція може дати більше потужностей.

       - Звісно, може. І дасть, - погодився син. – Ось тільки закінчимо будівництво 5 и 6 енергоблоків, і дамо.

       - Сашо, країні потрібна енергія вже сьогодні. Радянський народ не може чекати, доки закінчиться будівництво, - докірливо поглянув на сина Княжук старший.

       - Батьку, ви з мамою змалку вчили мене служити нашому народові та партії, вчили сумлінно виконувати свої обов’язки, працювати на совість, - Княжук молодший нервово заходив кімнатою. – Так от, я віддав ЧАЕС 10 років сумлінної праці і готовий віддати усе життя. Але я не хочу і не буду ризикувати здоров’ям і життям нашого колективу задля чиїхось забаганок і амбіцій.

       - Та як ти смієш так говорити про керівництво партії! – роззлючено скочив гість.

       - Смію і говорю, - Сашко зупинився супроти батька і гостро поглянув йому у вічі. – Батьку, ти знаєш це краще за мене: нагорі хочуть швидше звітувати про підвищення виробництва не задля блага народу і країни, а задля власних інтересів. Як інженер-атомник я скажу тобі те, що сказав учора високоповажній комісії: без 5 і 6 енергоблоків ЧАЕС не витягне більшого навантаження. Сьогодні ми працюємо на максимумі.

        - А керівництво вважає, що ЧАЕС уже зараз може дати більше  енергії, - суворо поглянув на сина перший секретар.

       - Ні. Не може. Якщо збільшити навантаження, ми ризикуємо втратити те, що є. Оснащення ЧАЕС швидко зношується. Ми добре виконуємо план. Ба навіть перевищуємо його. Але більше дати нам не сила.

       - То ти хочеш сказати, що керівництво помиляється? – грізно насунув на сина Княжук старший.

       - Я хочу сказати тільки те, що треба закінчити будівництво, а вже потім вимагати підвищення  плану.

       - Але серед твоїх колег є інші думки! 

      - Я знаю і це, - спокійно дивився батькові в очі Олександр. – Так кажуть ті, хто хоче вислужитися перед керівництвом ціною  чожого життя і здоров’я.

       - То виходить, що мій син, Олександр Княжук не хоче ризикнути в ім’я нашої радянської Батьківщини? – докірливо спитав атомника батько.

       - Якщо цей ризик невиправданий і занадто великий, то ні.

       - То виходить, що мій син – боягуз? – ревнув на нього Григорій Княжук. 

       - Називай це, як хочеш, - втомлено зітхнув Сашко.

       - Ну що ж, тов.Княжук, тоді як перший секретар і представник керівництва області я змушений усунути Вас з посади  директора ЧАЕС і призначити на Ваше місце спеціаліста більш далекоглядного і гіднішого за Вас.

      Григорій чеканив кожне слово, ніби виносив синові вирок.  Той сумно дивився на батька і мовчав.

      - Тобі є що сказати?

       - Тільки одне, - озвався Сашко. – Що б не сталося, я завжди любитиму вас із мамою.

       - І все?! – аж сполотнів роззлючений  партієць. – Тоді запам’ятай: у роду Княжуків ніколи не було боягузів та слабаків. Тож у мене більше немає сина!

      Він крутнувся і  прожогом вискочив з квартири, роззлючено грюкнувши дверима.

      - Сашо, що сталося? – спитала дружина, наполохано визирнувши з кухні.

      Олександр мовчки дивився у вікно, сумно проводжаючи поглядом розгніваного гостя, що саме сідав до чорної «Ниви» з державними номерами. Чоловік знав: батько ніколи не пробачить йому цієї розмови. Запальна вдача і нетерпимість до чужого вільнодумства були характерними  для Княжука старшого. Саме через це малий Сашко навіть трохи побоювався батька. Та час спливав і Олександр навчився відстоювати власну думку навіть перед навалою батьківського нерозуміння. Він сам обрав собі професію, сам здобув освіту і почав освоювати улюблену атомну інженерію. Григорій пишався сином, його наполегливістю, стремлінням до науки, а особливо тим, що Княжук молодший набув серед своїх колег репутації сумлінного працівника і справжнього професіонала. Як же радів батько, коли його єдиного сина було поставлено на чолі однієї з найпотужніших атомних електростанцій Радянського Союзу! «Ось людина, що створила себе сама!» - урочисто виголошував він. Передовик виробництва, принциповий і послідовний у своїх вчинках тов. Княжук дійсно був сином, гідним свого керівного батька. Його любили і поважали колеги, цінувала партійна «верхівка». Та за іронією долі саме Сашкова принциповість і професіоналізм стали назаваді партіним планам. Олександр був мудрим і розважливим. Заради спільної справи він міг поступитися власними інтересами, але не своїми життєвими принципами. Нерідко йому випадало заплющувати очі на різні речі, які відбувалися нагорі та й у його близькому оточенні. Та ніколи він не дозволяв ні собі , ні будь-кому недбалого ставлення до атомної справи, якій присвятив усе своє життя. Саме тому його обурили вимоги партійного керівництва збільшити виробництво атомної енергії до завершення будівництва на ЧАЕС. Інженер Княжук був одним із перших спеціалістів, що прийшли працювати на чорнобильську атомну. Він знав усі її можливості і потужності, сам розробляв план розбудови станції. Можна сказати, що ЧАЕС розросталася у нього на очах. Збільшити виробництво тепер, не дочекавшись закінчиння будівництва ще двох блоків, означало б  поставити під загрозу роботу усієї станції, брутально і необачно ризикувати життям її працівників. На це Княжук молодший ніколи б не погодився. Жаль, що усьієї серйозності цієї справи не розумів, а радше б сказати, не хотів розуміти його батько. Григорій Княжук звик сліпо і беззаперечно підкорятися  волі партії, виконуючи усі забаганки її керівництва. А може (Сашко , до речі, не відкидав того), першому секретареві теж було на руку дострокове збільшення виробництва атомної енергії на ЧАЕС. Як би там не було, та Олександр не збирався поступатися ані партії, ані власному батькові. Він ніколи не тримався за посади чи регалії.

Головне не те, як називають тебе інші, - говорив Княжук молодший своїм друзям і близьтким. – Головне те – як ти називаєш себе сам.

      Відверто кажучи, він здогадувався, що батько не підтримає його рішення і був готовий до серйозної розмови. А проте, батькові нерозуміння і лють засмутили Олександра, залишивши невигойну рану на його шляхетному і мужньому серці. 

 

      - Олександре Григоровичу, заждіть хвилинку!

     Знайомий улесливий голос наздогнав Сашка на сходах, якраз коли він, залишивши директорський кабінет, спускався до виходу з адміністративного корпусу. Чоловік вдав, що не почув, але нав’язливий голос не здавався:

      - Товаришу Княжук! Сашко, та зачекай же!

      Захеканий Яків схопив атомника за руку:

      - Ти чого тікаєш від мене? – спитав утираючи піт рукавом модної маринарки. 

       - Чого б це мені тікати? Хіба є привід?

      Княжук знехотя зупинився на східцях.

      - Скажеш іще! – ніяково посміхнувся тов. Чижов. – Я цей... 

      На якусь мить він замовк, підбираючи слушні слова. Зрештою безпорадно махнув рукою і , набравши повітря у легені, заговорив:

     -  Олександре Григоровичу... Сашо, сподіваюся, ти ж не тримаєш на мене зла?

       - А з якої речі мав би? – вдавано здивувався той.

Княжук добре знав, яким хитрим лисом і підлабузником був Яків. Атомник навіть не здивувався, коли модного і амбіційного тов. Чижова призначили новим очільником ЧАЕС. Щоправда дехто з їхніх колег обурився: мовляв, чого це керування однією з найпотужніших атомних електростанцій країни нагорі віддали до рук людині, яка ще й року не попрацювала у колективі? Проте відповіді на це питання, звісно ж, ніхто не збирався давати. Отож, трохи погомонівши опісля термінової позапланової наради, де колективові якраз і представили нове керівництво, робітники ЧАЕС поспішили кожен у своїх справах. Тов. Княжук, відтепер рядовий інженер також збирався узятися до своїх нових обов’язків у якості чергового оператора 4 енергоблоку.             

      Яків ще трохи погомонів про  почуття відповідальності перед партією та перед колективом, що переповнює від тепер його чутливу натуру  фактично повсякчас, і ніби мимохідь зауважив:

       - Ну то що, товаришу Княжук, ми з Вами попрацюємо на благо «Родины»? 

       - А як по Вашому , Якове Петровичу, хіба ми донині не працювали? – гостро зауважив колишній директор ЧАЕС.

       - Стривайте, я ж не це мав на увазі! – ні в сих ні в тих забідкався новий очільник.

       - А я саме про це, - наступав Олександр. – Ми з товаришами працювали і завжди працюватимемо задля нашої Батьківщини. Правильно я кажу, товариші? – звернувся він до працівників, які поступово оточили співрозмовників.

        - Правильно! Вірно! – загуділо звідусіль.     

 Яків Чижов знічено покрутив головою:

      - Ну то гаразд. Значить – домовилися.

 І крутнувшись на підборах, він діловито подався у якійсь терміновій справі.

      - Ну молодець, Олександре Григоровичу! Поставив вискочку на місце!

      - Так йому і треба!

      Залунали схвальні голоси колег.      

      - Дякую вам, товариші! – сумно озвався Княжук молодший. – Мені було за честь керувати вашим колективом... А тепер – за честь працювати пліч-о-пліч із вами! 

Весняне сонце лагідно пригрівало ще заспану землю, крадькома пробираючись і до змерзлих людських душ. У вітті високих каштанів супроти адміністративного корпусу ЧАЕС завзято вовтузилися гомінкі шпаки, що видно зовсім нещодавно повернулися додому. Вони весело присвистували, ніби жваво обговорюючи останні новини, або, може, радіючи зустрічі з давніми друзями, що чекали на них тут, у чорнобильському поліссі. Сашко на мить затримався на високім рундуку адмінбуду, задумливо вдивляючись у просвітлене березневе небо. Дивно, зовсім недавно, ще у січні, коли він стояв тут, здавалося, простягни руку з високого рундука – і можешь знімати перші зірки з небесного оксамиту! А зараз небо було зовсім іншим: ясним, синьо-прозорим, як холодна вода у лісових озерах, і високим, недосяжним. Яке воно незбагненне, людське життя, як оце небо! Ти можеш бути упевнений, що  вже досяг поставленої мети, до якої ти йшов роками, може навіть, десятьоліттями. Та ба! Достатньо миті, одного віражу примхливої долі, і все , чого ти сягнув, заради чого поклав усе своє життя, враз віддаляється від тебе, стає недосяжним. Сашко любив ЧАЕС. Разом з такими ж, як і він сам, молодими завзятими мрійниками  хлопцями і дівчатами він власноруч розбудовував її градирні та енергоблоки, копав охолоджуючий ставок, саджав каштани на станційному подвір’ї. Коли зайшла мова про добудову ЧАЕС, він радів, як дитина, адже поява ще двох енергоблоків дасть станції можливість видавати ще більше електроенергії, а відтак Батьківщина отримає нові потужні підприємства., з’являться нові школи та лікарні, ще яскравіше засяють проспекти і площі міст  по всьому Радянському Союзу! «Без електроенергії немає життя. Власне, атомна електроенергія і є саме життя!» - усе частіше згадувалися Сашкові слова  його улюбленого вчителя і наставника, професора ядерної фізики Антона Сергійовича Перова. Відданий улюбленій справі, завзятий очільник ЧАЕС ладен був днювати і ночувати на роботі, аби лишень швидше завершити будівництво 5 и 6 енергоблоків! Та, примхливій ненажерливій Батьківщині цього виявилося замало. Збільшити видобуток атомної енергії, недочекавшись запуску ще двох енергоблоків! Ось чого зажадала радянська «Родина». Тоді Княжук-атомник і професіонал перевищів Княжука-патріота і романтика – запротестував у повний голос. Та що їй, великій і потужній радянській Батьківщині до Сашкового професіоналізму та обачності? Хіба цікавлять її величність перестороги та досвід підданих? Адже це вона дала їм гідне життя, освіту і робочі місця, аби вони могли достойно трудитися на її-таки блага, тим самим сягаючи вершини людського розвитку, виконуючи своє природне призначення. ЇЇ піддані мають лише сумлінно трудитися, вони не повинні думати, розмірковувати, а тим паче висловлювати свої думки і зауваження. Навіть, коли вони щось знають і розуміють, Батьківщину не цікавлять  їхні знання, якщо вони не співпадають з її баченням і розумінням. Для таких зухвалих вільнодумців, як Олександр Княжук, у Батьківщини завжди знайдеться достойна заміна:  розважлива, покірлива, гідна звання радянського спеціаліста. А Вам, товаришу Княжук, мудра і терпима Батьківщина радить задуматися щодо Вашої поведінки і зайнятися справами, аніж обговорювати рішення її величності...                                           

      Раптом жіночий голос вивів Сашка із задумливої нірвани:

      - Олександре, а я до Вас.

      Чоловік аж здригнувся від несподіванки. Рвучко озирнувшись, він побачив гостю. Вона стояла під рундуком, якось благально, знизу вгору дивлячись на Сашка опуклими сіро-блакитними очима. Невисока, з важкою косою через плече, у чудернацькому чорному плащі аж доп’ят.  На якусь мить жінка здалася Княжукові беззахисним дитинчам.

      - Товариш Ведушко, що Ви тут робите? – здивовано і разом з тим строго   спитав нещодавній очільник ЧАЕС.      

      - Я до Вас, -  повторила гостя спокійно.

      - У Вас щось сталося? – запитав, спускаючись, Олександр.

 Ведушка терпляче чекала, доки він підійде ближче, а потім тихо сказала:

      - Маю до Вас серьйозну розмову... Мушу Вам дещо сказати.  

      - Ну то кажіть.

      Сашко підійшов до жінки майже впритул. Він ніколи не бачив цю лісову мешканку так близько. Та й взагалі, вони з Ведушкою бачилися усього кілька разів і то переважно мимохідь. Відверто кажучи, атомник не схвалював того, що його молода дружина, комсомолка  має дружбу з чудернацькою особою, лісовою знахаркою чи що там. Але разом з  тим у самій Ведушці, їїї погляді, рухах, манері говорити , - було щось таке, що мимоволі викликало повагу. Ось і тепер Княжук підсвідомо прислухався до тихого жіночого голосу, пильно зазираючи у загадкові сіро-блакитні очі, які, ніби проглядали крізь нього, пізнаючи найпотаємніші куточки його стомленої душі.

      - Бачу: Вам і без того нелегко… - почала проникливо гостя.

      Слова їй знаходилися важко, ніби задавнена стежка. Чи то через незвичку багато говорити, а чи через хвилювання, яке, очевидячки з усього, охопило жінку. А проте вона продовжила за якусь мить:

      - Як би це не стосувалося Світлани, я б Вас не потривожила. Але мушу Вам сказати… Навряд чи це щось змінить…. Та принаймні, знатиму, що я бодай спробувала…

     Переймаючи її  схвильований настрій, атомник обережно узяв гостю під лікоть:

      - Товариш Ведушко, прошу Вас заспокойтеся. Зі світланкою усе добре. Тож чи варто так перейматися? – спробував підбадьорити співрозмовницю.

      Неквапом вони  побрели через станційний двір, оминаючи темні плями ще порожніх клумб, де вже за кілька тижнів очикувалися розмаїті тюльпани, а згодом мали розпуститися і легендарні чорнобильські троянди. Чим більше вони віддалялися від адмінбудівлі, тим спокійнішою ставала лісова гостя.

      - Олександре, - нарешті озвалася вона : - Вам із Світланою і маленькою дочкою треба поїхати з Прип’яті.

      - А це навіщо? – зупинився здивований чоловік.

       - Так треба. Світлана при надії. Знаю, що скоро у вас народиться дитинка. А у прип’яті зараз буде небезпечно.

       - Чому це? – здивувався Княжук.

       - Велика біда прийде до чорнобильських лісів, - заговорила  жінка, ніби впадаючи у транс. – Смерть довкола… Я бачу багато болю і смертей… Ліс і люди, і все довкола помиратиме…

       - Товариш Ведушко, що Ви таке кажете! – не витримав  атомник. – Яка смерть? Яка біда?

     Вона  наче оговталася, поглянула на співбесідника благально, майже по-дитячому:

      - Прошу Вас, Олександре, порятуйте  мою дівчинку! Заберіть Світлану подалі від  цих місць!

       - Та Ви мені можете врешті-решт пояснити, що має статися! – не витримав він.

       - Це все, що я можу сказати, - тихо озвалася жінка.

      Здавалося, за кілька хвилин їхньої розмови Ведушка постаріла на кілька років. Принаймні вигляд  вона мала втомлений. Зажурене обличчя з м’якими дещо розмитими рисами змарніло. Незмінними лишилися тільки очі, такі ж проникливі и  загадкові.

      - Чому ж не можете? – спитав Сашко утаємничено, мимохіть піддаючись її  чудернацькому настрою.

       - Мені не дозволяють.

       - Хто?! – оттетерів передовик соцпраці.

       - Матінка Прип’ять і чорнобильський ліс. 

      Княжук аж ніяк не очикував на таку відповідь. Він спантеличено зупинився серед подвір’я, мало розуміючи , що відбувається. Натомість лісова гостя зовсім оговталася. Вона міцно схопила чоловіка за руку, шепочучи  скоромовкою:

      - Тільки прошу Вас нічого не говоріть Світлані – їй не можна хвилюватися. Просто забирайте її і дочку і їдьте звідси. І ще. Ніхто , крім Вас, не повинен дізнатися про нашу розмову. Така воля лісової челяді, і я  не можу її порушити! 

       Коли Олександр отямився, поряд уже нікого не було. Лише високо угорі над подвір’ям кружляв, ніби прощаючись, якийсь великий чудернацький чорний птах.

16

 

           Ксано! Маленьке рудоволосе диво, що зблисло йому серед липневого сонячного ранку. Зблисло і зникло десь у нетрях чорнобильського лісу. Чи не вперше за увесь час перебування у зоні відчуження Максим раптом гостро відчув небезпеку. Здавалося, вона чатувала скрізь: серед заростей занедбаного міського парку, у спорожнілих багатоповерхівках, на безлюдних  прип’ятських вулицях, де крізь порепаний асфальт наполегливо пробивалося цупке непокірливе різнотрав’я. У гонитві за минулим чоловік необачно відпустив своє сьогодення і, можливо, втратив його безповоротно. Жахливо уявити, що могло статися з міською непристосованою до екстримальних умов дівчиною серед дикого і недружелюбного чорнобильського лісу! Навіщо тільки він залишив її саму  на площі спорожнілого міста? Максим картав себе як ніколи у житті. Несподівано для себе самого він раптом збагнув, що ще ніким у житті не дорожив так, як цією майже незнайомою йому, але вже такою близькою иі важливою для нього рудоволосою дівчиною. Він мусить знайти Ксану будь-що! Без неї він просто не повернеться до Києва. Максим знав:  тільки поруч з нею можливе його життя. Мимоволі згадалися нещодавно прочитані батькові рядки:

 

  Життя – незбагненна штука!

  Прорік мудрець не даремно.

  У кожного в грудях стука

  «морзянка» своя окрема.

 

  Та іноді раптом буває –

  так, мабуть, задумав Творець –

  «Морзянка» та співпадає

  у пари чужих сердець…

 

 

  І всесвіт куль покотьолом,

  і космос у тиші закляк,

  «морзянка» твоя відколи

  З  моєю лунає втакт.

 

      Яке дивне відчуття, гостре, болюче і солодке водночас. А чи Ксана почула його, Максимову «морзянку»? Що коли у її серці звучить друга мелодія? Адже до Прип’яті дівчина приїхала у супроводі іншого. До речі, неприємний суб’єкт той Едуард Яворський. Вайлуватий, як ведмідь, непривітний і мовчазний. Про таких говорят: самі собі на думці. Фотохудожник  сердито глипнув на здорованя у темних окулярах. Як же міг він так безвідповідально відпустити свою супутницю! Едик ніби відчув Максимів осуд, почав занепокоєно роззиратися навкруги. Ще б пак! Адже він як ніхто мав відповідати за безпеку і здоров’я непосидючої онучки київського боса. Тож чим довше туристи шукали зниклу Ксенію Перелесник, тим  більше наростала Едикова тривога. Шеф точно не погладить його по голівці, якщо з його єдиною онукою раптом щось станеться у цій клятій зоні!

      Правду кажучи, пригода з рудоволосою Ксаною переполошила усіх. Людина загубилася у зоні відчуження – це вам не жарти! Зрештою, вирішили, що жінки залишаться чекати біля автобуса, а чоловіки підуть шукати зниклу, узявши кожен  окремий напрямок. Екскурсовод Корж роздав усім рації та компаси, які він дивним чином видобув десь з нетрів їхнього червоного бусика. Домовилися зустрітися біля буса за годину. Якщо ж Ксана з’явиться раніше, жінки сповістять шукачів рацією. Відтак, пильно роззираючись довкола і прислухаючись до лісового різноголосся, туристи вирушили на пошуки.

      Максим обрав собі напрямок до лісу. Він сподівався, що романтично налаштовану дівчину могли привабити лісові краєвиди. Адже звернув увагу, як нещодавно  глибоко вразив Ксану «рудий» ліс. Взагалі фотохудожник з самого початку їхнього знайомства помітив, що дівчина любить природу, цікавитсья різними деревами, квітками, птаством. А ще вона зізналася, що рідні називають її «рудим лисеням». Згадавши це, Максим мимоволі посміхнувся. Ой Ксанко, Ксанко, як же знайти тебе серед густих лісових хащів? А що коли з тобою сталася біда? Як би він хотів бути поруч! Втішити, допомогти, порятувати. Раптом, несподівано для самого себе, Максим зупинився на вузькій зарослій стежині і гукнув у густу лісову зелень:

      - Ксано! Ксано!

       Здивований ліс, що вже давно не чув людського голосу, спочатку поглинув той крик, але шукач не здавався – гукав усе голосніше  і голосніше, прориваючись крізь оксамитову тишу. Нарешті його дужий, глибокий голос вирвався з лісових тенетів і розкотився над притихлою Прип’ятю розпачливо і гостро. Щось урочисте і древнє було у тому гуканні, колись давно, коли  чорнобильський ліс був іще молодим і неприборканим, а Прип’ять довірливим зеленооким дівчам, так гукали своїх коханих дикі тури, нетерплячі і наполегливі. Молоді туриці чули той пристрасний гук з найдальших боліт і стрімголов кидалися назустріч коханим.

      - Максиме, я тут! Я тут! – зненацька озвалися високим дівочим голосом надприп’ятські верболози.

 

 

      Смеркалося. У їдальні готелю «Полісся», на околиці Прип’яті,  де саме вечеряли наші туристи, заблимали електричні лампочки. Від неясного світла стінами з блідо-блакитними панелями розповзалися сірі невиразні тіні. Перший день чорнобильської екскурсії насичений розмаїттям подій нарешті добігав свого кінця. Стомлені туристи накшталт сірих тіней теж почали розбрідатися задушливими номерами готелю. Тільки двоє людей ще продовжували лишатися за грубезним широким столом, накритим білою скатертиною. Високий симпатичний  молодик уважно слухав свою співрозмовницю, зграбну рудоволосу дівчину, що захоплено говорила і говорила:

         - То ти допоможеш нам, Максиме? – допитувалася Ксана.

         - Ти справді віриш, що до чорнобильських лісів повернулися дикі тури? – зачудовано спитав співбесідник.

        - Так кажуть. Я ще не бачила їх. Ти тільки уяви, які вийдуть світлини, коли ти відзнімеш турів! Максиме, то буде справжня сенсація!

       - Можливо, - кивнув фотограф. – А ти не боїшся, що  з’йомка не порятує тварин, а навпаки, накличе на них ще більшу біду, ніж можливе полювання?

      На якусь мить Ксана притихла, задумавшись.

      - Може й так, - озвалася вона перегодом. – Але рано чи пізно, а про турів все одно довідаються. Питання у тому, хто це зробить першим: учені-екологи чи браконьєри. Так чи інакше, а над тваринами нависла загроза. Упевнена: мовчання – не порятунок. Треба щоб якомога швидше про турів довідалися люди, які зможуть їх захистити від можливих ловів, а відтак від загибелі. Якщо ти погодишся на з’йомку, ми покажемо світлини професорові Дубенку. Якраз він вже точно знає, як порятувати турів. Ну то що, згода? – посміхнулася дівчина.

      Максим пильно дивився на неї, ніби заново відкриваючи. Щоразу він підмічав щось нове: граційний поворот голови, неслухняне пасмо, якусь складочку, особливий вигин брів чи вуст. Ксана ще не розуміла того, але дівоча інтуїція підказувала їй, що цей задумливий шляхетної зовнішності чоловік стрівся їй зовсім невипадково. Сама не усвідомлюючи того, вона мимоволі пускала його у своє життя, прагнучи його близькості і підтримки. Усього лишень за один день фотограф став їй близьким товаришем, адже саме Максим стрів  дівчину серед лісу, допомігши швидше дістатися стоянки, і йому першому Ксана розповіла про загадкових чорнобильских турів, а тепер ось від нього залежало, чи зможе вона допомогти Ведушці та лісовим мешканцям і чи довірятиме їй сестра Квітка. Несподівано дівчині захотілося розповісти своєму новому знайомому про усе, що сталося з нею за останні кілька днів:  як її ъъ знайшла дивовижна хранителька Прип’яті, що, виявляється, у неї є сестра, і навіть про те, що це уперше у житті їй так добре сидіти поряд із вродливим і мужнім чоловіком і дивитися йому в очі. Їм обом було що сказати одне одному, але жоден не наважувався зробити це першим...

      Раптом у фоє готеля почулися гучні кроки. Важко гупаючи армійськими чобітьми, до їдальні вдерлися кілька велетеньских чугайстерів у солдатських одностроях. Один з них, очевидячки старший, наблизився до столу:

      - Громадянин Тур? – спитав він, брутально тицьнувши пальцем у Максима.

       - Він самий, - кивнув фотограф. – Чим зобов’язаний?

      - Ходімо з нами. Вас викликають до начальника адміністрації чорнобильської зони.                              

      Злісно клацнув  замок – знехотя заскреготали  залізні іржавілі двері. В обличчя дихнуло задушливою смердючою сирістю: ніби з могили – майнуло у голові. Кілька дужих волохатих рук із силою штурхонуло Максима у спину. Не втримавшись від несподіванки на ногах, чоловік сторчма  влетів у відчинені двері і шкереберть покотився униз брудними сходами. Дідько його бери, нічого собі прийом! На якусь мить Максим знепритомнів. Нагорі трохи помовчало, ніби дослухаючись, що відбувається у підвалі, а потім гучно грюкнуло дверима...

       Тур отямився уже внизу, на холодній бетонній підлозі. Усе тіло боліло від численних забоїв. Добряче його прокатали східцями нові знайомі! Оце так гостинність! Цікаво, навіщо він знадобився начальникові чорнобильської зони і чим заслужив такий гарячи прийом? Силуючись, Максим звівся і тепер сидів , роззираючись навкруги. Поступово очі звикли до густоі темряви, яка заповнювала усе довкола, і Максим побачив, що знаходиться у великому приміщенні, заваленому купами усілякого мотлоху. Чи то склад, чи то сміттєзборище.

Якийсь спецодяг, каски, гумові чоботи, зламані лопати, заржавілі відра та інший реманент громадилися довкола, безладно перемішані між собою. Усе те збіжжя огидно смерділо якимось хімічним духом. Майнув здогад: очевидячки під час ліквідації аварії на ЧАЕС тут був санітарний пункт або й просто бункер, де працівники лишали радіакційні речі. Цікаво, скільки тут зараз рентген? Підозріливо це все. Неспроста його запхали до цього радіаційного смітника. Мимоволі пригадалися застережливі слова блогера Скирти: «Ну, ти й крутий, Туряче! А якщо полювання розпочнуть на тебе?». Маячня! Головне – не піддаватися паніці. Якби отой можновладний бородань, про якого Тур відзняв сумнозвісний фотоцикл «Княжі лови»,  і вирішив полювати на нього, то зробив би це десь у глухому закутку київського передмістя. До того ж ніхто, окрім Андрія та ще кількох близьких друзів, не знає, куди подався фотохудожник. Смішно думати, що хтось прагнув би позбутися його тут, у зоні відчудження. А якби й так, то кращим варіантом було б зробити це посеред чорнобильського лісу, де навряд чи Максимів труп знайшли б  у хащах чи болотах. Отже, скоріш за все, що це усього-на всього чийсь невдалий жарт. Максим переночує тут до світанку, а потім його випустять на світ Ббожий, і вони із Ксаною   ще довго сміятимуться пригадуючи цю  несподівану пригоду. Відтак, заспокоївши себе у такий спосіб, чоловік вирішив поспати. Заплющівши очі, він скрутився калачиком на холодній бетонній підлозі. Та сон уперто не йшов. Боліли численні забої, особливо велетенська гуля, що скочила на потилиці – мабуть, він таки добряче проїхався головою по сходах. Холод і сирість, що панували у підземеллі, почали пробирати Максима, зрештою змусивши його підвестися на ноги. Він спробував кілька разів присісти, аби зігрітися, та гострий біль зупинив чоловіка. Максим аж застогнав і схопився за поперек. Оце так халепа! Але найбільше за все Тура гнітив навіть не біль, а якась моторошна могильна тиша. Здавалося, вона навалювалася на нього зусібіч, прагнучи задавити  непроханого гостя, товстезна і холодна, ніби бетонна стіна. Мимоволі Максимові пригадалися його моторошні сни. Тієї миті він почувався так само, як у своїх нічних жахіттях: безсилим і беззахисним хлоп’ям., яке наполохано гукало маму.

      - Це усе – лишень огидний сон, - вимовив  чоловік уголос. – Я скоро прокинуся і усе скінчиться.     

      Максимів голос важко загрузав у тиші, що ніби поглинала його, засмоктуючи, наче трясовина. Раптом якась несамовита злість охопила в’язня. Рвучко випроставшись, Тур  набрав повні легені  смердючого важкого повітря і чимдуху закричав:

      - Це сон! Це мій  бридкий сон! Я прокинуся і вийду з цього льоху. Чуєте, там, нагорі, я вийду!

      З цими словами він почав злісно  гамселити ногами мотлох довкола себе.  Поіржавіле залізяччя жалібно бряжчало від важких ударів. Мотлох розлітався вусебіч , піднімаючи густу хмарищу пилюги. А Максим усе не вгавав. Невже вони сподівалися залякати його у такий спосіб? Невже вони думають, що він злякається цієї могильної тиші? А може, темряви? Та зуськи! Не на того напали. Ночівля у брудному захаращеному непотрібом льоху – не таке вже й жахіття. До того ж, його обов’язково шукатимуть! Там, у готелі «Полісся» лишилася рудоволоса Ксана. Вона обов’язково знайде його, Максим знав це достеменно. Треба лишень дочекатися ранку, а літні ночі короткі. Засапаний і втомлений він нарешті зупинився і переможно  роззирнувся навкруги. Довкола нього на підлозі валялося понівечене сміття. Нічогенький сюжет для нового фотоциклу – майнуло у голові. Жаль, що немає під рукою улюбленого фотоапарата. Спускаючись до вечері,  Максим лишив його у номері готелю. 

      Підвал, у якому опинився фотограф , виявився досить великим і глибоким, з вузькими брудними сходами, що вели до горішніх дверей. Іншого входу до приміщення очевидячки не було. З інтер’єру, окрім велитенських купищ усілякого непотребу, було ще кілька  запилених шаф уздовж стіни і старезний диван у дальньому закутку. Саме туди і попростував в’язень. Ось де можна вигідно перечекати ніч! Дарма що диван запилений і привалений якимось ганчір’ям. Принаймні тут не буде так холодно, як на підлозі. Розкидавши лахміття, Максим зручно вмостився на дивані, який жалібно закректав під його вагою.

      Час у вв’язницітягнеться повільно. Максимові здавалося, що він цілу вічність  лежав, прикипівши до рипучого дивану, марно вдивляючись у темряву в очикуванні побачити щось надзвичайне. Поступово його думки заполонила зовсім інша тематика.  Усе частіше перед очима спливала  невисока, трохи скуйовджена дівчина із зеленавими очима, що привернули його увагу ледь помітними тоненькими сріблястими прожилками. Як дивно, менше ніж добу назад Максим навіть не здогадувався про її існування, а тепер ось Ксана не виходила йому з думки. Здавалося, вони майже нічого не знали одне про одного, але сталося так, що  віднедавна між ними з’явилося дещо більш значуще, ніж звичайні біографічні дані. Чоловікові було байдуже до того де і з ким  Ксана жила, чим займалася до зустрічі  з ним. Він достеменно знав лише одне: віднині його існування не можливе без  цього рудоволосого дівчиська. Очевидно, такі ж почуття переживав його батько, стрівши Максимову матір:

 

  Дихати сонцем твоєї близькості.

  Рук не ховати більше в кишені.

  Як передати фразами стислими

  ті почуття, що нуртують шалено?!

 

  Слухати стукіт серця знайомого.

  Не боятися втрат, ні буденності.

  Мить карбувати цілунком у скроню.

  Знати, що ти – саме Та, достеменно.

 

Так писав Тур старший 30 років тому і так відчував  тепер Максим. «  Мить карбувати цілунком у скроню», та ж він навіть не торкнувся Ксани, не пригорнув її до себе. Ба більше! Навіть не натякнув дівчині про свої почуття. Але відтепер усе буде по-іншому.   Йому лишень би вирватися з цієї дивної в’язниці! Тоді чоловік одразу розповість коханій про свої почуття, освідчиться їй щиро і відверто.   

      Максимові ліричні роздуми раптом порушило тихеньке шарудіння. Спочатку фотограф навіть не звернув на нього уваги, але  шарудіння повторилося і чоловік, стрепенувшись, сторожко прислухався.  Дивно, звуки долинали звідкись згори і нагадували шерех вітру у гіллі дерев. Проте, піднявши голову, в’язень марно вдивлявся у темну високу стелю. Звуки то наближалися, то віддалялися, ніби кружляючи підвалом. Та ось, нарешті, зашаруділо майже над Максимовою головою, і в обличчя чоловікові війнуло несподіваною свіжістю і ароматом зелені.

      - Хто це? – зачудовано спитав чоловік.

      - Максиме, це я – Повітруля, - захихотіло у темряві весело.

      - Повітруля? Це ти? – в’язень здивувався ще більше.

      Незважаючи на усе , що сталося з ним за цю добу, Максим одразу пригадав свою недавню знайому у радянській шкільній формі.

      - Як ти сюди потрапила? – поцікавився він.   

      - Дуже просто – я ж, яки вітер, проникаю у будь-яку шпаринку, а у цьому старому підвалі їх стільки!  А от що ти тут робиш і як тут опинився? – здивувалася Повітруля.

      - Мене тут замкнули, - зітхнув Максим.

      - Хто?

      - Начальник адміністрації чорнобильської зони.

      - Вовкулака? – не приховувала подиву лісова мешканка. – А навіщо ж ти йому знадобився.

       - Не знаю.

      Чоловік обережно торкнувся пальцями великої гулі на потилиці, що добряче йому дошкуляла. Раптом у нього з’явилася ідея.

      - Слухай-но, Повітрулю, а чи могла б ти виконати одне моє прохання? – швидко спитав в’язень.

       - Будь-яке! – хвалькувато озвалася та.

       - Передай , будь ласка, рудоволосій Ксані із готелю «Полісся», що я тут. 

       - Запросто! А як же я її пізнаю?

       - Дуже просто!  Вона – найвродливіша дівчина у світі!

 

      Весна остаточно вступила у свої права, перемігши затяжні зимові будні. Уся природа , ніби вітаючи початок нового життєвого кола , убиралася у  свіжі соковиті барви. Світлана раділа кожному дню, стрічала сонце з посмішкою  і передчуттям чогось прекрасного. 

      Сашко так і не наважився розповісти дружині про дивовижну пригоду , що сталася з ним кілька тижнів тому на подвір’ї ЧАЕС. Та й зрештою, він і сам сумнівався , чи було то правдою, а чи може, йому просто привидівся Ведушчин візит. Поміркувавши якийсь час, чоловік кінець-кінцем вирішив не думати про ту дивовижну розмову, списавши усе на тотальну втому. Відтоді, як його перевели оператором 4 енергоблоку , товариш Княжук суцільно поринув у роботу. Здавалося, ніби він прагнув завдяки напруженій праці забути усе, що сталося з ним протягом тієї весни. Усе частіше він виходив у нічні зміни, довше лишався на посту, наче боявся  бути насамоті зі своїми думками і почуттями. На щастя, дружина не помічала нічого недоброго, усіляко підримуючи Сашка у його трудовому подвизі. Одна лишень маленька Ксюнька сумувала за татком, усе частіше засинаючи так і не діждавшись його з роботи.

      Ось і того вечора малеча вже майже заснула, коли це раптово рипнули зовнішні двері і у передпокої почулися тихі кроки.

      - Мамусю, то татко? – спитала дівчинка з просоння.

Уже за мить маленькі босі ноженята радісно дріботіли у передпокої:

      - Таточко! Татусю! Татко!

      - Ксюнько! Сонечко моє, чого ти досі не спиш?

      Олександр притискав до грудей маленьке руде лисеня. У такі хвилини навіть втома відступала і душу охоплювала якась майже небесна дзвінка радість.

      - Лисенятко скучило за своїм таточком! -  

       - Моя маленька! Татко теж сумував за Ксюнькою і за мамою.

      Світлана стояла у дверях , милуючись чоловіком. Як він змарнів! Як виснажився на своїй улюбленій ЧАЕС! Але, дружина знала  достеменно, саме праця та  її кохання тримали його  тієї

весни.

      А за кілька годин, глибокої передтравневої ночі, у квартирі Княжуків пролунав несподіваний телефонний дзвінок. Сашко миттю підхопив слухавку, ніби і не спав. Кілька незрозумілих фраз і коротке чоловікове «Чекайте! Виїжджаю!». За мить клацнув замок і  у під’їзді залунали квапливі кроки. Сашко думав, що дружина спить, не схотів тривожити.

      Ще ніколи він не мчав  своєю «Волгою» на такій скаженій швидкості! Олександр поспішав. Там, на ЧАЕС, відбувалося щось недобре, щось,  що він, атомник-професіонал передбачував  ще на початку цієї шаленої весни, щось, про що намагалася його попередити дивакувата Ведушка з чорнобильського лісу. Княжук уперто  відмахувався від нього, не хотів вірити, що таке можливе, але воно насувало на Прип’ять, на  Чаес, на цілий світ. І він, Олександр Княжук мав  зупинити те страшне, що ось-ось прагнуло статися. Мав зупинити будь-що! Хай навіть ціною свого власного життя. Так він вирішив уже давно, як тільки відчув, що воно може статися. Вирішив, бо завжди пам’ятав: за його плечима стоять люди – цілий багатотисячний колектив ЧАЕС, його  кохана дружина і маленьке руде лисенятко, його народ.

Шлях до Чаес видався йому однією миттю, коротким спалахом, подібним до  блискавиці. Одна лише мить – а виявляється промайнуло усе життя, яскраве, захоплююче, повноводе. За  цей надкороткий проміжок часу він стиг пізнати найрізноманітніші почуття:  синівську любов, кохання до жінки єдиної у світі, радість батьківства, а головне – почуття перемоги як професіонала, трударя, закоханого у свою працю, майстра, який досяг вершини своєї справи.  Він любив це життя, насолоджувався ним, незважаючи на злети і падіння, на батьківську зраду и  приниження. Він хотів жити. О як же він хотів жити тієї передтравневої ночі!..

      Ось і ЧАЕС. Олександр  з легкістю подолав прохідну, нашвидку привітавшись зі знайомим охоронцем.

      - Олександре Григоровичу, як добре , що Ви приїхали! – вигукнув той  з полегкістью. – Там на четвертому енергоблоці…

       - Я в курсі, - кивнув атомник. – якщо щось станеться, одразу викликайте пожежників.

       - Як це? – отетерів охоронець.

       - Дзвоніть 01. Зрозуміло? Одразу ж!

       - Так а що?..

      Олександр уже не чув його. Як колись у дитинстві, ще маленьким хлоп’ям він чимдуж гнав через шкільне подвір’я  на допомогу своїм товаришам у їхніх дитячих баталіях, так само і тепер він пролетів станційне подвір’я і рішучо рвонувши важкі сталеві двері, увірвався до приміщення 4 енергоблоку.

      ЧАЕС ніби чекала на нього, свого приборкувача, свого майстра и  вірного джуру. Вона  зраділо випустила йому назустріч своїх найкращих  побратимів, яскравих і пристрасних, вітаючи Олександра  потужною музикою просто з глибин  її реактора, музикою, яку можуть почути тільки обрані і лише один раз. Східці здригнулися у нього під ногами.  Гаряча хвиля підхопила Княжука, переносячи його у вічність...    

 

 

      Світлана лежала у  ліжку самотня, тривожно дослухаючись до  весняної ночі. Тоді уперше щось важке  повернулося їй у душі. Невзмозі лежати, розуміючи, що вже не засне до ранку, доки не повернеться її сашко,  молода жінка підвелася з лішка. Підійшовши до вікна , вона  відхилила  важку широку шибку і вдихнула ніч. Зазвичай її це заспокоювало, але не цього разу. Якась тривога усе більше розросталася усередені, ніби ніч заповзла до Світланиної душі, важка, густа, незборима. Аж раптом щось сталося...

      Кілька хвилин  Світлана  спантеличено дивилася у ніч, намагаючиьс  збагнути, що там відбувається. З їхнього високого вікна добре було видно чорнобильський ліс и  саму ЧАЕС. І Саме там, над спорудами атомної станції відбувалося щось неймовірне.  Спочатку жінка побачила , як велика чорна хмарища піднімається від  даху  станції. Згодом хмару ніби блискавицями прорізали яскраві спалахи. Дивно, але небо було зоряне. Звідки узятися грозі, та ще й у квітні? Несподівано яскраве сяйво залило небосхил, наче хтось невидимий заполонив ніч шаленим феєрверком. Яка краса!  Світлана ніколи до того не бачила нічого подібного! Тієї ж миті страшна думка прорізала її мозок: Сашко! Її Сашко зараз там, на ЧАЕС!

      Як була у довгій нічній сорочці і капцях вона вискочила надвір. Світлана не пам’ятала, як вибігла с квартири, спустилася сходами. Якась невидима страшна сила гнала її до станції, а у голові, що аж лопалася, пульсувала одна-єдина думка: Сашко, як там її Сашко? Не відчуваючи нічної прохолоди, ані втоми , наполохана і розгублена Світлана бігла  наосліп , керуючись якимось гострим звірячим чуттям. А повз неї кудись летіли пожежні авта, гуділи  моторошними сиренами, роздираючи ніч, карети «Швидкої». Жінка незважала, бігла просто  під колеса машин, ніби не чула і не бачила нічого довкола.

      Вона отямилася тільки перед  турнікетом прохідної. Засапана , із скуйовдженим рудим волоссям і смертельно бліда.

      - Ви куди? – вистрілив у неї  нервовий різкий голос охоронця. – Туди не можна!

       - Там мій чоловік! Там Сашко! – зайшлася жінка в істериці.

       - Кажу ж Вам: туди не можна! Не пускають.

       - Але ж там мій чоловік!

      Світлана благально простягла руки, ніби прагнула у такий спосіб доторкнутися до коханого .

      - Товариш женщіна, Вам же сказано… - голос охоронця зірвався на вереск.

      Чергова карета «Швидкої» відволікла сумлінного вартового. Він подався відкривати ворота, тим часом Світлана змогла  пробратися на територію ЧАЕС.

      На подвір’ї митушилося безліч люду: пожежники, працівники станції , санітари, лікарі.  Як же їй у цьому натовпі знайти чоловіка? Найбільше люду  вовтузилося довкола одниєї «Швидкої».  Мимоволі жінка потяглася туди. На землі біля авта  стояли ноші , а на них… Світлана не побачила, вона відчула його – свого Сашка! Там, на ношах, обгорілий до невпізнаваності був він! Він! Більше нікому.. ЇЇ Сашко!.. Тієї миті на світ навалилася важуча смертельна тиша, не стало звуків. Взагалі, не стало світу. Він увесь перетворився на маленькі  скривавлені ноші, де, не ворушачись , лежав її Сашко. Світлана не чула навіть власного крику. Наче у якомусь пекельному кошмарі вона розтулювала вуста, але слів не було. Які слова , коли на світ навалюється смертельна тиша?

      - Світлано! Світлано!

Хтось боляче тряс її за плечі:

      - Світлано, отямся! Це я – Ганна, чуєшь?

     І ніби підтверджуючи свої слова  висока жінка у білому медичному халаті  дзвінко ляснула давню подругу по щоці. Той ляпас, як детонатор , вирвав Світлану з лабетів тиші. Вона почула знайомий грудний голос, почула шум довкола і власний нелюдський стогін.

      - Нарешті  - озвалася, - з полегкістю зітхнула Ганна.

      Вона міцно схопила майже знесилену подругу і  рішуче відтягла її від «Швидкої».

      - Тобі тут не можна.

       - Там мій Сашко! – стогнала Світлана.

       - Не думай про чоловіка, - сказала суворо  медсестра. – Тобі слід думати про дитину. На якому ти терміні?

       - Ганно! Там же Сашко!

      І Світлана раптом завила по-звірячому моторошно, як кілька років перед тим  ридала  її подруга, оплакуючи свого Тура.

      Зненацька вона відчула своє тіло. Воно озвалося до Світлани гострим болем. Враз щось гаряче побігло по голим ногам.

      - У тебе відійшли води, - сказала Ганна.

       - Що ж робити? – злякалася Світлана.

      Уперше за кілька останніх годин вона згадала про дитину, що носила під серцем.

      - Тут небезпечно. Тобі не можна тут лишатися. Мерщій до Ведушки! Звідси недалеко. Там і народиш.

       - Але ж…

       - Мерщій! – прикрикнула на подругу Ганна.

        - Але ж у мене вдома ще Ксюнька! – Світлана плакала, як маленьке дівча.

      Певно, так зараз плакала у порожній квартирі її трирічна донечка.

      - Кажи адресу. Я догляну за твоєю Ксюнькою, - рішуче озвалася подруга.. 

      І знову ніч і шалений марафон через чорнобильський ліс. З останніх сил Світлана  квапилася до рятівної хатинки на березі Прип‘яті. Босі ноги важко боліли, тіло усе частіше корчилося від передпологових судом. Жінка плакала і кричала, тужачи за  коханим, якого лишила обгорілим на станційному подвір’ї, над своїм молодим  нещасним життям, але найбільше за все вона плакала за дитям, яке ось-ось мало з'явитися на світ , що так безжально лишив його сиротою. Важке їдуче повітря застрявало у неї в легенях, і Світлана змушена була ковтати його пекучими згустками. Гортань і легені пекло , як від  розпеченого піску. Ноги майже не слухалися, а  жадана хатинка усе не з’являлася. Раптом жінці здалося, чиїсь невидимі руки підхопили її і рвучко понесли уперед. Безліч чиїхось  блискучих очей дивилися на неї крізь задушливу темряву співчутливо і жалісно. Чорнобильський ліс приймав  матір з майбутнім дитям, ховаючи їх від несправедливості і жорстокості людського світу. Він теж задихався тієї пекельної ночі, прощався з багатьма своїми мешканцями, але щосили прагнув зберегти нове життя, що мало надійти.

      І сталося! Нарешті чагарники розступилися і Світлана опинилася перед Ведушчиною хатинкою. Відчинивши  двері, вона важко упала на поріг.      

 

 

      Весняного сонячного дня  висока русява жінка з двома дітками  підійшла до  одного з великих незграбних автобусів, що  розповзлися тоді широкими проспектами і затишними вуличками Прип’яті. Скрізь  на подвір’ях і тротуарах метушилися  спантеличені люди. Хлопчик років семи  уважно дивився на матір розумними карими очима. Він нічого не питав, не плакав, а лише слухняно тупцяв за  матір’ю, міцно тримаючи її за руку. А от з руденькою дівчинкою була суцільна біда! Малеча усю дорогу схлипувала і гукала маму. Жінка мовчала. Очевидячки їй було ніколи втішати  дівча, адже  дорослих зазвичай тривожать  більш важливі питання.

      В автобусі, до якого підішла невесела компанія , уже сиділо кілька малюків. Вони зачудовано виглядали з великих квадратних вікон, намагаючись серед натовпу розгледіти  своїх батьків, або бодай когось знайомого.

      - Ви Ганна Тур? – діловито спитала  літня, але досить жвава жінка, що стояла біля дверей автобуса.

       - Так, - кивнула мати.

       - Що , теж лишаєтеся у Прип’яті?

Жінка недовірливо поглянула на Ганну крізь  товсті окуляри.

      - Лишаюся. Я медик, - пояснила  товариш Тур.

       - Ясно, - сухо кивнула  перевіряюча, і схилившись над стосом паперів у руках , зауважила: - За документами у Вас один син.

       - Все вірно. Цю маленьку дівчинку звуть  Ксенія Олександрівна Перелесник. ЇЇ батьки були на ЧАЕС у ніч аварії.

       - Ага. Значить – постраждали або загинули. Так і напишемо.

      Перевіряюча звідкись видобула  авторучку і почала щось записувати  у свої папери. Ганна уважно спостерігала за нею.

      - А ще напишіть, що дівчинку обов’язково заберуть у Києві, - сказала вона похапцем. – Чуєте, її обов’язково заберуть родичі?

       - Ясно, - сухо озвалася  відповідальна перевіряюча. – А щодо Вашого сина?

       - Я теж заберу його за кілька днів. Обов’язково заберу!

       - Ага. Заберете.

      Сумлінна працівниця знову почала шкребти у своїх паперах. А потім мимохідь кинула Ганні:

      - Садіть дітей. Але в автобусі не затримуйтеся. Ясно?

      Товариш Тур мовчки  кивнула. Тоді сумлінна і відповідальна медсестра навіть і не здогадувалася, що  бачить свого сина в останнє. Завівши дітей до автобуса, Ганна поцілувала малого у круте чоло:

      - Максиме, ти пам’ятаєшь, що обіцяв мені? – спитала вона лагідно.

      - Так, мамо, - озвався семирічний Максим. – Я не плакатиму і чекатиму, доки ти забереш мене.

      - Молодець! – похвалила його мати. - Як тільки у Прип’яті усе налагодиться, я приїду за тобою, Домовилися?

      Хлопчик кивнув. Він не розумів, чому має їхати кудись з цією маленькою руденькою  рюмсою, чому його мама не може поїхати з ними, і що взагалі відбувається? Одне Максим знав достеменно: він дав слово не плакати, і має дотриматися його будь-що!

      Поступово автобус наповнювався дітьми. Когось проводжали батьки, які, як і Ганна, вирішили , що мають лишитися у Прип’яті, інших відправляли до Києва діловиті перевіряючі і відповідальні. Скоро набитий під зав’язку автобус рушив, лишаючи позаду схвильований людський натовп.

      Ганна стояла серед інших проводжаючих і щосили махала синові, який прилип до товстого автобусного скла. Малий тужливо дивився на матір, уперто намагаючись не плакати. Як же він був схожий тієї миті на свого батька! Такий же зосереджений, мовчазний, з глибокими карими очима і неслухняним темно-каштановим чубом. Тоді чи невперше матері пригадалися слова чорнобильської Ведушки: « Бережи сина, Ганзю». Морозом сипнуло поза шкірою. А чи правильно вона вчинила, відправивши Максима до столиці зовсім самого? Їй раптом захотілося наздогнати автобус і, схопивши сина, міцно притиснути його до грудей. Навіщо ж вона  вирішила лишитися у Прип’яті? Невже Ганна – єдина у місті медсестра? Невже ніхто,  окрім неї, не зможе поставити крапельниці численним постраждалим на ЧАЕС?  Зненацька важка слабкість охопила усе її тіло, ніби жінка провалилася  у крижану ополонку. Обважнілі руки безсило повисли, у голові запаморочилося. Ганна відчула, як їй з носа побігла тепла цівка крові.. 

 

 

     Вовкулака  не любив відвідувачів, особливо непроханих, особливо жіночої статі. Жінки викликали у нього відразу своєю фізичною слабкістю  та беззахисністю. Абсолютно не зрозуміло, навіщо природа взагалі створила цих безпорадних нікчемних істот? Відтак, коли на порозі начальника адміністрації чорнобильської зони з’явилася молода рудоволоса дівчина, господар кабінету похмуро глипнув на неї з-за широкого  захаращеного пожовклими паперами столу.

      - Пан Вовкулака? – спитала гостя, увійшовши досередини.

      - Ну, він, - застережливо загарчав начальник.

      - Я Ксенія Перелесник, - представилася непрохана відвідувачка. – Маю до Вас серьйозну розмову.              

      Вона сміливо дивилася просто у жовті хижацькі очі, і якась незбагненна сила була у тому погляді незнайомих зеленавих зіниць. Вовкулака відчув, як настовбурчується шерсть у нього на загривку.

      - Ну, припустимо, - процідив він, міцно впираючись ногами у підлогу, ніби перед стрибком.

       - Учора ввечері з готелю «Полісся» військові за Вашим наказом силоміць забрали громадянина Максима Тура.

      Знову цей Тур! Навіщо він їм усім здався? Хіба може одна людина привертати стільки уваги? І що йому тепер з усим цим робити?  Від напруги у Вовкулаки заболіли м’язи.      

       - Звідки така інформація? – начальник спробував виграти час для роздумів.

       - Я була присутня під час арешту, усе чула і бачила.

      Маленька, зграбна, схожа на руденьку білочку, дівчина впритул наблизилася до грубо збитого дерев’яного столу і тепер стояла супроти кудлатого скуйовдженого чоловіка, який продовжував розгублено сидіти у своєму начальницькому кріслі. Вовкулака аж ніяк не очікував на такий поворот подій. Зазвичай усі Княжукові накази вірний джура виконував без жодних перепон, а тут тобі таке! Білочко, ну і що тепер з тобою робити? Відвідувачка стояла зовсім поряд, беззахисна і квола, як усі звичайні жінки. У голові мимоволі майнула думка: а може, хай собі, просто скочити з-за столу, вчипитися їй у горло – і все? Він зробить це так блискавично, що дівчина навіть і не збагне, що з нею сталося. Адже він усе-таки вовк! І не треба буде викручуватися, відповідаючи на незручні питання, не треба потім скімлити перед хазяїном: мовляв, так і так. Усе скінчиться миттєво, і в кабінеті знову запанують тиша і напівморок. А Тур? Він за кілька днів задихнеться у радіакційному підвалі, а там, у галасливій столиці, пустять чутки, ніби він випадково загинув у чорнобильській зоні відчудження. Ну трапляються ж із туристами нещасні випадки під час небезпечних екскурсій?.. Несподівано рвучко відчинилися двері і до кабінету, важко засапавшись, ускочив переполоханий Едик. Очі обох чоловіків стрілися, і Вовкулака збагнув : не встиг. 

       Ці двоє добре знали одне одного, адже обоє вірно служили одному господареві – Григорію Княжуку. Щоправда, Едик робив це з власної волі. Вовкулака не любив Яворського. Він вважав цього здорованя підлабузником і недоумком за незграбність і спокійний характер, а ще за те, що той усіляко прагнув задобрити хазяїна. У свою чергу Едик теж недолюблював начальника адміністрації чорнобильської зони, а радше б сказати, побоювався його химерної вдачі та примхливого характеру. Може, саме через те хлопець і переполошився, довідавшись, що Ксана сама пішла на прийом до Вовкулаки. А раптом він не вбереже  самовпевнену дівчину від халепи? Тоді хазяїн точно не похвалить його! Тим часом Ксана продовжувала говорити:

      - Пане Вовкулако, Ви заарештували порядну, ні в чому невинну людину. Я вимагаю, аби Ви негайно звільнили Максима Тура.    

       - На жаль, це не можливо, - втомлено відповів начальник.

       - Чому? – здивувалася відвідувачка.

       - У мене є наказ не випускати громадянина Тура за межі чорнобильської зони відчудження.

      Правду кажучи, Вовкулака і сам не знав, навіщо він так сказав. Раптово на нього накотилося збайдужіння і огида до всього, що відбувалося. Крім того, на горизонті з’явився Яворський. Отож, хай він і викручується з незручної ситуації. Адже годити господареві – його профіль. А йому , Вовкулаці, байдуже. Хіба він винен, що ця руда білочка пристрибала до його кабінету? Йому лишень наказали прибрати Тура, за білочку мови не було.        

      - Хто Вам таке наказав? – аж підскочила дівчина.

      - Ось він, - начальник зневажливо тицнув на  ошелешеного Едика. – Вірніше, його хазяїн.

     - Едику, це правда? – Ксана здивовано глянула на дідового джуру. – Дідусь справді наказав заарештувати  Максима Тура?

       - Ну... – зам’явся хлопець.

       - Відповідай! – наполягала вона.  

       - Я не знаю, - буркнув той.

       - То як це не знаєш? – втрутився начальник зони. – Хіба не ти доповів Княжукові, що Тур перебуває у Чорнобилі?

       - То ти стежив за Максимом? – здивувалася і водночас розізлилася дівчина.

       - Та ні за ким я не стежив! – вибухнув спітнілий Едик. – Я поїхав на екскурсію з тобою, як наказав мені Григорій Семенович. А тут цей клятий Тур! Хіба я винен, що він був у нашій  туристичній групі? Семенович телефоном наказав знайти, я і знайшов. Ксано, ходімо вже снідати. Дався він тобі той Тур!

       - Усе ясно, - зітхнула дівчина. – Знову дід «обрубує хвости», як він це любить говорити. Ану, пане Вовкулако, дзвоніть на Київ!

   Як тільки почулися гудки, гостя узяла  слухавку до рук.

      - Алло, чого тобі, начальнику зони? – озвалося на тому кінці.

       - Дідусю, це я.

       - Ксанко? – здивувалася слухавка. – А що ти там робиш? Щось сталося?

       - Егеж, майже сталося, - сумно озвалася дівчина. – Можливо, зараз за твоїм наказом помирає людина.

       - Лисенятко, що ти таке кажеш? – засміявся старий Княжук.

        - Те й кажу, - провадила своєї онука. – Цієї ночі до радіакційного підвалу замкнули  фотографа Максима Тура. Хіба ти не знаєш?

       - Ну, а до чого тут я? Раз замкнули – значить, пхав свого носа туди, куди не треба. Хай посиде подумає над своєю поведінкою.   

 Слухавка говорила роздратовано, майже зриваючись на крик.

      - Діду, за кілька днів він помре, і усе з твоєї вини. Ти це розумієш?

      - Дурниці! Від цього ще ніхто не вмирав, - буркнуло на тому кінці.   

       - Виходить, що Максим буде першим. А може, вже і не першим, га, дідусю?

       - Ксанко, чого ти хочеш? – трохи подумавши, спитав депутат.

       - Нехай начальник адміністрації звільнить Тура, - майже наказала дівчина.

       - Це неможливо, - озвалася слухавка.

       - Для тебе немає неможливого. Ти ж сам так говориш, - нагадала онука.

       - Ну, гаразд. Я зараз приїду, і ми все вирішимо на місці.

       - Ні, звільнити треба негайно, - наполягала відчайдушна рятівниця.

      Ксана знала: або зараз, або ніколи. Доки старий Княжук приїде до Чорнобиля, доки вони з керівництвом зони вирішуватимуть долю Максима, фотограф просто задихнеться у тому смердючому радіакційному звалищі. На щастя, маленька Повітруля швидко знайшла схвильовану дівчину і розповіла їй, де зараз Максим.

      - Там дуже задушливо і темно. А ще я знаю, що люди, які потрапляли туди раніше, назад вже не поверталися, - закінчила свою розповідь лісова мешканка.     

      - Дідусю, накажи, нехай Максима звільнять негайно! – трохи не схлипнула Ксана. – Інакше я не повернуся додому, чуєш?

      -  Ото ще халепа! – незадоволено буркнула слухавка. – Добре вже. Давай сюди Вовкулаку.  

 

      Ось і зона. Знайоме КПП «Дитятки»  підморгнуло Княжукові поіржавілим вказівником. Високий блакитноокий вартовий чугайстер весело віддав честь поважному гостю. Григорій заклопотано кивнув, махнувши, аби хутчіш піднімали шлагбаум. З усього було видно, що високопосадовець квапився. Куди? Чого? Хтозна! Адже високопосадовці завжди спішать, у них зазвичай купа важливих невідкладних справ, важливіших навіть за саме життя. Зрештою, діловито скрипнувши, залізний шлагбаум  піднявся, пропускаючи до зони відчудження депутатське авто.  

      Григорій добре знав цю роз’їжджену, поїдену часом дорогу. Здавалося, він міг би їхати нею навіть із заплющеними очима. Адже кілька разів за сезон приїздив до чорнобильських лісів задля відпочинку і полювання. Він не уявляв свого життя без цих тінистих розлогих лісів, де необачна здобич, яка вже забула, якою небезпечною може бути людина, сама іде до рук. Хтось щоліта рвався на моря, а чи марив засніженими Альпами, а Княжукова душа цілковито належала надприп’ятським болотам і лісам. Одного лише разу зрадив він надприпятській пущі – піддався на запрошення однопартійця і подавсь на лови до карпатських лісів. І бач , що скоїлося? Надибав клятого Тура! Чи то пак він, зухвалець, зачепився за мисливця у пошуках наживи чи слави, абощо.  Яких тільки пригод не траплялося зі старим Княжуком  на берегах зеленавої Прип’яті, а такої халепи не було жодного разу! І нехай усіляки там учені екологи попереджають про небезпеку  чорнобильської радіації, старий депутат ніколи не вірив цим казкам. Одного не міг простити Григорій чорнобильській зоні: того що забрала у нього сина. Усім говорив, що відтепер у них з Чорнобилем протистояння – якщо вже Зона вбила його єдиного Сашка, то тепер він, Княжук старший убиватиме її дітей аж до власного скону.

      Але того дня  Григорій їхав не на полювання.  Нагальні справи, тривожні та неприємні кликали його до зони відчудження. Він так квапився, що виїхав поспіхом, без водія та охорони. Чого йому боятися у Зоні? Адже він – хазяїн чорнобильських лісів! І нехай ніхто не сумнівається у цьому! І що з того, що маленьке руде лисеня трохи порушило його, Княжукові, плани? Він стрінеться із Ксаною, наплете дівчиськові купу усячини, та й по тому. Головне – не випустити Тура з лабетів! Там, у столиці, йому буде набагато важче знищити ворога. До того ж, як з’ясувалося, той Тур – неабияка знаменитість. Ото галасу підніметься, якщо його знайдуть мертвим у власній квартирі абощо! А тут , у Чорнобилі, жодних тобі наслідків чи підозр. Треба тільки відволікти онуку. Ти бач, як вона прикипіла до того зухвалого фотографа! А може, він навмисно звабив дівчину, довідавшись, чия вона онука? Взагалі, хтозна що ще спаде на думку цьому пройдисвітові. Тож слід поквапитися, поки ще не сталося якої  халепи!

      Замислившись над подіями останніх днів, Григорій майже не дивився на дорогу, автоматично натискав на педалі і крутив кермо. А чого тут дивитися? Це ж тобі не столичні проспекти, по зав’язку забиті усіляким транспортом і в’їдливими пішохідами. Зненацька авто зупинилося. Що за трясця? Водій занепокоїно підняв голову, роззираючись довкола. Йому відкрилася незнайома місцина. Куди це він заїхав? Оце ще морока!

      Вийшовши з авта, Княжук побачив велетенську старезну сосну, що завалила йому проїзд. Виявилося, що машина наїхала передніми колесами прямо на стовбур, застрягши там, і тепер навряд чи зрушить з місця. Дідько його забирай! Оце ж треба було так заїхати! Мабуть і справді, останні події вибили Григорія з колії. Може, йому , дійсно, вже час на заслужений? Як-не-як за сьомий десяток перевалило. Ну то гаразд з цим, зараз треба якось вибиратися звідси. Цікаво, що він ніколи не був у цій місцевості. Раптом Княжук угледів вузеньку, ледь помітну стежину, що гадючкою звивалася з-поміж темно-смарагдових велетенських сосен. Ну що ж, подивимося, куди вона виведе мандрівника? Важко перебираючи старечими ногами, він попростував стежиною, м’яко встеленою запашною торішньою глицею.

      За деякий час Княжук вийшов на велику незнайому галявину, серед якої ліниво потріскувала величезна жовтогаряча ватра. Зачудовано роззираючись навкруги, чоловік однак не побачив жодної людини, ба навіть ніяких ознак людської присутності. Тільки високі сосни щільною стіною обступали загадкову галявину і неподалік жебоніла древня Прип’ять.    

      - Ну ось ми і стрілися, княже, -  невідомо звідки почувся гугнявий старечий голос.

Старий депутат аж здригнувся від несподіванки:

       - Хто тут? – спитав він здивовано.

       - Та я ж . Хіба ти не бачиш мене? – озвався голос. 

      Княжук почав занепокоїно роззиратися навсебіч. Нарешті у високій траві побіля вогнища він узрів замшілий пень, а придивившись, побачив, що то старезний дивний дідуган у міховій шапці. І шапка, і старе обличчя, і вузлуваті руки – і увесь дід були незвичайного темно-брунатного кольору такого ж, як стовбури сосен довкола. Через те мандрівник не відразу і помітив господаря галявини.         

      - Ти хто? – спитав гість, з цікавістю розглядаючи химерне створіння.

      - А хіба ти не впізнав мене? – здивувався і образився водночас той. – Я – Лісовик. А люди називають мене лісовим царем.

      Княжук голосно зареготав:

      - Оце так насмішив! Аби ти знав, старезний дідугане, лісовий цар – це я – Григорій Княжук. Ніхто краще за мене не знає ці ліси. Ніхто не може вполювати звіра, так майстерно, як роблю це я!

       - Вірно, - потакнув кудлатою головою Лісовик. – Давно вже ніхто так нахабно і зухвало не вбивав моїх дітей і не нівечив моїх лісів, як ти, княже.

       - Маю право, - набундючився Княжук. – Чорнобиль убив мого сина. Єдиного сина!

       - Хіба це зробили чорнобильські ліси? – гостро глянув на прибульця господар галявини.

       - А хто ж по твоєму? – ошкірився той.

       - Хіба не ти сам і твої поплічники своєю ненажерливістю та пихою отруїли мій ліс, вкоротили тисячі життів.

      - Та як ти смієш таке говорити, клята рахубо! – підскочив до Лісовика Григорій. – Хіба тобі твоїми запліснявілими мізками розмірковувати над завданнями партії та нашої Батьківщини? Що ти тямиш у цьому? Твоє місце – чорнобильські болота і хащі.

       - Колись мені вже говорили таке, -  лукаво закректав  дідуган. – Гадаєш, ти і твоя Батьківщина перші зазіхнули на спокій чорнобильського лісу? Багато князів приходило сюди, та їх уже давно немає, а ліс... – Лісовик гордовито поглянув довкола: - Ліс стоїть і досі. І ще стоятиме. А таким, як ти, немає місця на берегах Прип’яті!

       - Зараз я тобі покажу, стара потороча, кому тут немає місця!

      Розлючений Княжук кинувся на Лісовика з п’ястуками. Зненацька гаряче полум’я дихнуло в обличчя чоловікові. Григорій затулився від нього обіруч, захлинаючись жаром. Йому не стало повітря, запаморочилося у голові. Серце шалено закалатало у грудях, ніби прагнучи вирватися назовні. Нестерпний біль пронизав усе тіло. Жалісно скрикнувши, старий Княжук важко упав у високу траву.      

 

 

      Вовкулака стривожено прокинувся серед ночі. Безсумнівно, сталося щось надзвичайне. Причаївшись, він довго лежав у задушливій кімнаті, сторожко вслухаючись у ніч. Щось знайоме і тепле ворушилося у грудях. Невже це воно? Не може бути! Здавалося, уже тисячу років він не відчував нічого подібного. Срібний рогатий місяць у темному високому небі знову кликав Вовкулаку до лісу. Сам не ймучи тому віри, він зрештою підкорився древньому інстинкту, що так довго спав у надрах його звірячої підсвідомості,  задушений людським прокляттям.          

      Як  і колись, багато років тому, ніч п’янила Вовкулаку надзвичайним хмілющим ароматом. Затримавшись у відчинених дверях лишень на коротку мить, він швидко призвичаївся до своєї давнішньої, вже майже забутої, подоби. Темрява гостро пахла розпеченою вдень землею, густим трав’яним духом. Невже це сталося? Невже він знову став самим собою – диким вовком із чорнобильського лісу? Трава лоскотно лащилася до дужих лап, м’яко стелячись під важким звіром. Вовкулака мчав щодуху, збиваючи з чагарників  нічну  росу, завзято, як колись, коли він був ще молодим спритним дворічкою, перескакував через рівчаки і завали.  І ось, нарешті вискочивши на берег древньої Прип’яті, якої не бачив так довго, він набрав повні груди густого лісового повітря. Величезний вовк, піднявши морду до повного місяця, завив радісно і переможно.

     - Вовкулака повернувся, чуєш? – звернулася одна мавка до іншої.

     - Егеж, - озвалася та. – значить, подужав лісовий цар столичного князя.  

 

 

      Ще мить тому над прип’ятськими лісами шугала легкотіла липнева ніч, але зненацька сталося щось надзвичайне. І древня зеленава Прип’ять, і ліс, і усе довкола причаїлося в очікуванні дива. Світало. Ще ніколи у житті Ксана не бачила такої надзвичайної краси! Спочатку небо налилося лагідним ніжно-рожевим світлом, потім  оранжевим, і ось, нарешті, вибухнуло червоним.         

      - Максиме, ти тільки поглянь, яка краса! – зашепотіла вражено дівчина.

      - Неймовірно! – озвався чоловік.

     Вони обоє сиділи, причаївшись у високих густих чагарниках на краю широких плавнів.          

      - Як гадаєш, тури прийдуть сьогодні до водопою? – спитала Ксана, лагідно пригортаючись до чоловіка.

       - Хтозна, побачимо.

      Відтоді, як  Ксана звільнила коханого з радіаційного підвалу, вони не розлучалися ні на мить. Доки стара Ведушка відпоювала знетямленого Максима своїм чудодійним зіллям, стривожена дівчина була поряд: допомагала хранительці Прип’яті готувати ліки, змазувала числені Максимові забої цілющими мазями, турботливо поправляла постіль. Саме тоді Ксана збагнула, що в усьому світі не було для неї людини більш значущої за цього вродливого чоловіка з темно-каштановим волоссям над крутим турячим лобом. Над усе на світі дівчині хотілося, аби її коханий швидше розплющив очі. Найперше, що Ксана тоді йому сказала б, були б слова про її кохання. І ось нарешті сталося!

      - Ксано, це ти?

      Виразні карі очі зачудовано і щасливо дивилися на неї.

      - Максиме, це я! – прошепотіла вона сама не своя від радості.

      Він знайшов її руку і гаряче притис до вуст. Тепер Ксана знала: що значить – плакати від щастя. 

      Наступного дня  хворий уже підвівся і почав ходити. Вийшовши надвір з приземкуватої Ведушчиної хатинки Максим з насолодою вдихнув хмілюще лісове повітря. Він жив. Поряд з ним була кохана дівчина , довкола буяв різнобарв’ям чорнобильський ліс, і ніщо не загрожувало їхньому життю. Тож хіба не таким буває справжнє щастя?

      Виявилося, що на березі зеленавої Прип’яті, у затишній Ведушченій хатинці жила ще  рідна Ксанина сестра Квітка. Дівчинка не одразу прийняла Максима. Зіщулившись у закутку біля пузатої глиняної печі, вона сторожко розглядала чоловіка великими зеленавими очима.    

      - Квітка рідко бачить людей, тому і боїться, - пояснила Ксана.

      Та за кілька днів вони вже знайшли спільну мову. Дівчинка навіть дозволила Максимові винести її надвір, у запашне чорнобильське різнотрав’я. Ніби маленьке звірятко, Квітка дивилася на світ, визираючи навсебіч з високої трави. Коли ж Тур поніс її до ріки і дівчинка змогла вмочити тоненьку бліду руку у густу теплу воду, вона засміялася, як малятко, із вдячністю пригорнувшись до чоловіка. 

      - Максиме, Квітка звикає до вас із Ксаною, - зауважила Ведушка якось занепокоєно.

       - Егеж, - посміхнувся Тур. – Та хіба ж це погано?

       - Не знаю, - зітхнула хранителька Прип’яті. – Усе життя я приховувала її од людей, оберігала від їхньої жорстокості. Як воно буде тепер?

       - Тепер Квітка не сама, - весело озвалася Ксана. – Тепер у неї є ми з Максимом.

       - А й справді, пані Ведушко, чого Вам хвилюватися? – подав голос Тур. – Ми з Ксаною нікому не дозволимо кривдити нашу дівчинку!

      - Ой дітки, якби ж воно так і було. Та у житті стільки крутих поворотів, - продовжувала зітхати Ведушка.

      Нарешті настав день, коли Максим зміг знову повернутися до фотоапарата. Тоді Ксана згадала: треба знімати турів. Так двоє закоханих опинилися у високих чагарниках на краю ночі.

      Уже розвиднилося. Ліс прокинувся остаточно і озивався до Прип’яті пташиним розголоссям, ніби заграючи до давньої подруги. Спокій панував довкола, окрім пташиних щебетів, нічого не було чути. Ксана тихенько зітхнула. Намарно вона, збудивши коханого посеред ночі, притягла його сюди. Очевидячки, тури відчули присутність  людей і вирішили змінити місце водопою. А може, щось інше завадило їм прийти сьогодні на берег зеленавої Прип’яті? Що ж тепер робити? Як іще довести громадськості, що до чорнобильських лісів дійсно повернулися древні тварини – диво, яке люди, можливо, знищать, так і не збагнувши його цінність?

      Зненацька Максим застережливо торкнув дівчину за плече:

      - Поглянь! – прошепотів їй у самісіньке вухо.

      Повернувши голову, Ксана заклякла від подиву і захоплення: двоє велетенських турів ліниво сунуло до води. Широкі дужі спини вилискували на сонці розкішним чорно-брунатним хутром. Одна з тварин була значно меншою за іншу,  з красивими мініатюрними ріжками на гордовитій голові. Роги ж другого тура, великі і закручені навіть викликали деякий острах. То була туряча пара – легка граційна  самка і дужий грізний самець. Тварини підійшли зовсім близько і, зануривши морди у густу зеленаву воду, почали повільно пити. Затамувавши подих, Максим обережно, аби не сполохати звірів, навів на них свій фотоапарат. Ніби відчуваючи, що за ними стежать, туриця підняла голову і сторожко поглянула на кушері. Її супутник зробив те саме, грізно настовбурчивши гострі роги, межи яких велично поблискувала на сонці золотава гривка.

      - От молодці, - схвально шепотів фотограф. – Це те, що треба! Ксано, вони, мовби навмисне, позують нам!

      Дівчина мовчала, захоплено роздивляючись лісових велетнів. Невже маленька квола людина змогла колись знищити таких потужних тварин? Може, недаремно лісові мешканці (мавки, лісовики, повітрулі) стороняться їх, людей, навіть сьогодні? Адже це вони, люди, принесли у світ стільки болю та лиха, змусивши його захищатися у різний спосіб.

Тури ще трохи попили запашної річкової води і поважно пішли геть, залишивши приголомшених людей сидіти у кушерях на березі древньої ріки.

       - Ну як? – спитала заклопотана Ведушка, стрічаючи молодят на порозі.

       - У нас усе вийшло! – радісно повідомила Ксана.

       - Так, світлини вийшли на славу, - підтвердив фотограф, притискаючи до грудей вірного друга.

       - Максиме, завдяки твоїм світлинам увесь світ довідається, що до чорнобильських лісів повернулися дикі тури! – невгавала щаслива дівчина. – Тільки так ми врятуємо цих рідкісних тварин від браконьєрів.

      - Егеж, однак це тільки початок справи, - зауважив чоловік. – Нам ще треба багато чого зробити, аби захистити Прип’ять та чорнобильський ліс від людського недбальства і  жадоби.

      Вони ще довго гомоніли про те, що їм тепер робити із світлинами, турами, рудим лісом. А маленька тендітна Квітка сиділа поруч, уважно слухаючи їхні розмови.

      - До речі, Ксано! – раптом стрепенувся Тур. – Трохи не забув! Я маю для тебе подарунок.

       - Який ще подарунок? – зачудовано посміхнулася дівчина.

       - Незвичайний. Тобі сподобається. Ходімо, тут поряд.

      Узявши кохану за руку, чоловік повів її за собою. Обережно розсунувши кушері, вони вийшли на невеличку галявину.

      - Тільки поглянь, що я знайшов сьогодні на світанку! – посміхнувся Максим.

      На галявині то там, то тут у густій темно-смарагдовій траві виднілися пухнасті кущі папороті.Але дивним було не це. На кожному з кущів зачудована дівчина побачила ніжну квітку, що мінилася на сонці розмаїттям яскравих барв. Здавалося навіть, що то не квіти, а маленькі язички полум’я тремтять серед зеленого листя.   

      - Кажуть, квітка папороті цвіте тільки для закоханих, - тихо сказав Максим. – Лисенятко моє, моя рятівнице, я дарую це чудо тобі! Скажи, чи згодна ти бути поряд зі мною усе життя?

       - То пан тур хоче, аби я стала його турицею? – посміхнулася Ксана.

       - Хочу! – гаряче прошепотів той.

       - Я згодна! 

      Вони ніжно обнялися серед квітучих кущів папороті, радіючи своєму коханню. Раптом Ксана схаменулася:

      - Максиме, а як же Квітка? Ми залишили її саму біля хатини. Мерщій ходімо назад!

Над широкими плавнями нависла  надвечірня тиша. Біля приземкуватої Ведушченої хатини не було нікого.

      - Сестро, де ти? – стривожилася дівчина.

      - Стривай-но, Ксано, - заспокійливо посміхнувся фотограф. – Здається, я знаю , куди поділася Квітка.  Поглянь сюди!

      Піднявши голову, вона побачила на вербі неподалік великого білого птаха, що весело дивився на них великими зеленавими очима з ледь помітними сріблястими прожилками.

 

Дніпродзержинськ - Кам’янське 2015 -  2017