Уривки з memory-роману «Десята п’ятниця»

Котлети не до шмиги

Про те, що моя прабабуся Марфа Антонівна Франчук була неабиякою кухаркою і з юності працювала у старої пані на третьому селі, я розповідав не раз. Так от, серед бабусиних страв були котлети, м’ясо і сало на які вона нарізала вручну, кажучи, що м’ясорубка — то для ледачих. Хоч би що там було, але страва танула в роті, а чотирирічна дитина (себто я) про жодні інші котлети й гадки не мала.

Але сталося так, що дідусь Микола взяв мене з собою, коли їхав у якихось потребах до Жванчика. Великий Жванчик — за сім кілометрів од мого рідного Сокільця, село цілковито літературне, бо там народився письменник Володимир Самійлович Бабляк, і навіть роман з такою ж назвою написав. Але все це я дізнався трохи згодом, а тоді ми просто їхали з дідусем на возі, минаючи урочище Янчиха, два містки, після яких вже й жванчицька соша починається, далі — Оґруд — старий панський маєток, а на той час — лікарня, в якій я фізично народився, бо в Сокільці роділка була переповненою, а далі й центр.

Не пам’ятаю, чим дідусь клопотався протягом дня і де в той час носило мене, але коли настав час їхати назад, він зазначив, що ми добряче голодні і варто було б перед дорогою перекусити. Ми «припаркувалися» неподалік від сільської «Чайної» — покруча сучасної наливайки-генделика з фастфудом, і дідусь замовив кожному порцію горохового супу і вермішелі з котлетою. Не буду розповідати, як я зрадів, почувши слово «котлета». Але коли огрядна тітонька принесла нам на тарілках з вермішеллю щось буре, схоже на продовгуватий клапоть старого хутряного коміра, замислився.

Голодний дідусь за кілька хвилин впорався зі своїми порціями і напосівся на мене, мовляв, їж швидше, аби темрявою не їхати. Суп я подужав, але коли скуштував оту з дозволу сказати «котлету», мене мало не знудило. Проте такі аргументи не діяли, довелося белькотіти, що вже наївся супу і «цього» не хочу. Але дідусь був людиною суворою, і на моє скигління відповів жорстко: «Їж, дідьку, бо зараз головиці (запотиличника) дістанеш! Вдома будеш вибаранчати, а тут хутко злупи оце все, та й поїхали!» Подальша полеміка була марною — «котлета» таки приємніша од головиці. Я зібрався з волею і заштовхав у себе оте «общєпітівське» їдло.

Побачивши мої чисті тарілки, дідусь повеселішав, погладив мене по чубчикові й урочисто, щоб чув увесь персонал, прорік: «А тепер іди і скажи отим тьотям, те, що треба сказати!» І це була його стратегічна помилка.

Хлопчина сміливо наблизився до гурту кумась у халатах сумнівної білини, що стояли біля роздаткового віконця, і радісно прощебетав: «Я вам нас…в за такі котлети!» Після чого — з гордо піднятою головою вийшов із «Чайної».

Головиці я тоді чомусь не отримав. Але всю дорогу додому дідусь вичитував мені лекції про «людяність», як у нас називають вихованість. Увечері ж ця історія отримала неочікуване продовження.

Коли я вже ось-ось збирався заснути, раптом почув, як дідусь розповідає бабусі і прабабусі про мою сьогоднішню пригоду. І коли усі тихо засміялися, дідусь додав: «А дитина таки не збрехала! Ті котлети були таким г…ном, що ну!»

Кілька «страшних» історій від бабуні Мані

— Бабуню, а розкажіть-но, як ви чорта несли на плечах…

— Ото треба ще пошукати більшого чорта од тебе!

Бабуня Маня не дуже любила оповідати «їдне й те ж саме» кілька разів поспіль, та й знала, що я після її розповідей боюся й поворухнутися в темряві. Але якийсь чортик таки жив у мені і спонукав ще й іще слухати оті бабусині життєві жахливчики.

— Ну, будь ласочка, будь ласочка! Я буду слухняним і вночі не боятимусь…

Бабуня ще якусь хвилю мовчала, тоді махала рукою, що мало означати «Та вже розповім, бо від тебе не відчепишся…»

«Пішла якось я під вечір на Майдан до млина, а там людей — страх! І хоч в мене було тоді того жита пів мішечка, але мусіла чекати, поки всім змелють, бо ж там дехто й возом приїхав. Так до півночі й дочекалася. Взяла те мливо та й іду собі помаленьку на гору. Місяць файно світить, видно все як удень. Вже отут, біля спуску, нижче зеленого піску, бачу, йде назустріч мені якийсь чоловік. Наближається і голову вперед нахиляє, ніби хоче роздивитися, хто я. А очі зеленкуватим вогнем так і горять. Мені перша думка: «Тільки б не злодій, бо й так їсти нема що, а ще й це борошно відбере!» А сама кажу веселим голосом: «Дивитеся, чи стара, чи молода? Та вже нівроку підтоптана…»

А він як зимним вітром попри мене — фух! Я зирк через плече, а його немає ніде. І в цю мить щось як налягло мені на плечі — аж додолу зігнуло! Але що робити? Лізу далі, ледве ноги переставляю. Так важко мені, так важко, що здається зараз лусну. Вже й ворота наші бачу, пес наш лежить, видко, мене чекає. І я раптом згадую, що мама колись казали: якщо нечисту силу зустрінеш, промовляй подумки молитву «Да воскресне Бог». Тільки-но я почала проказувати ту молитву, а воно як зірветься з моїх плечей, як зашурхоче бур’янами, як затріщить ріщам! Мені й одразу легко стало, пес підбіг, до ніг почав лащитися. Я віддихалась, увійшла на подвір’я та й усе. Але що то була за проява, досі не знаю…»

Іншу історію, яку хочу тут переповісти, бабуня розповідала мені лише один раз, але запам’ятав я її добре. Думаю, це типова народна оповідка, бо схожі сюжети я знаходив згодом у фольклорних записах Маркевича та Милорадовича. Але бабуня географічно деталізувала все стосовно Сокільця, то ж і я дотримуватимусь такої канви.

«Давно, коли я ще була малою, отам на Заставлю (кут Сокільця) жили ще не старі чоловік і жінка. В них довго не було дітей, то вони ходили і по бабках, і по дідах, і до дохторів їздили, але нічого не помагало. Аж хтось їм нарадив їдну бабку в Шелестянах. Вони прийшли до неї, а та каже до жінки: «В тебе так на судьбі написано, що будеш жити, поки дитинку не приведеш. Але якщо не боїшся, то збери удосвіта воду з семи криниць, випий того ж дня після заходу, то й до року понесеш. Але пам’ятай: помреш того ж дня, коли народиш!»

Та жінка порадилася зі своїм чоловіком та й каже: «А нехай буде як буде! Піду завтра до сонця по селі з криниць воду збирати…» Зробила так, як та баба сказала, та й небавом обважніла. А на Покрову прийшло їй на пологи, то вона дуже тяжко мучилася цілий день і ніч, а на ранок розродилася файною дівчинкою і померла.

Мама того чоловіка мала козу, сам він — корівчину, то й стали дитину одразу молоком відпоювати. Жінку ту поховали на другий день, та й живуть собі помаленьку. Але за якийсь час той чоловік помітив, що дитина стала суха, як тріска і жовта, мовби віск. Ніби й молока п’є багато, і спить добре, та худне і худне.

Стала мама того чоловіка по людях питати, щоб то могло з немовлям їхнім бути? Хтось і підказав, щоб уночі подивилися: чи її мати з того світу часом не ходить до дитини? Засіли той чоловік з мамою вночі за грубою, аж дивляться: справді, приходить померла опівночі, бере дитину з люльки і до себе тулить. Годує груддю, рукою по голівці пестить і щось тихо наспівує хрипким голосом, ніби клекоче. Потім поклала назад до люльки, погойдала ще трохи, аж тут і когут запіяв. Вона до дверей і пропала.

Пішов тоді чоловік знов до тої бабки в Шелестяни. Розказав їй все, а вона лиш рукою махнула і каже: «Йди купи в церкві свячену ікону Божої Матері та у крамниці зо штири фунти борошна, принеси сюди і я зроблю, щоб більше не ходила. Бо то не твоя жінка ходить, а нечиста сила, що взяла її подобу!»

Чоловік все купив, бабка розповіла, що йому робити, він і пішов додому. Увечері погодували вони з матір’ю дитятко, вклали спати в люльку, чоловік обсипав довкола по долівці борошно, знову засіли вони за грубою та й чекають. От лиш північ настала, вмерла і входить, лиш на борошно стала ногою так і зупинилася з криком: «Ой скільки тут цього борошна!» А чоловік виходить з-за груби з іконою Божої Матері в руках і говорить: «Бог казав і люди кажуть, аби ти перерахувала, скільки тут борошнинок, тоді й до дитини тебе пустимо!» Заплакала вмерла кривавими сльозами, звіяла вихором борошно по хаті та й вибігла геть. Більше вона не приходила, дитинка та почала поправлятися, виросла файною дівкою та й віддалася чи то в Побійну, чи в Побіянку. Може й ниньки ще живе, якщо Господь не забрав…»

Коли заходила осінь, наше з бабунею Манею життя переміщалося до лозниці. Лозниця, лозня або сушня — довга пічна споруда під гостроверхою двосхилою покрівлею. У лозниці сушили сливи та груші на сушениці — як зі свого саду, так і куплені в інших людей, переважно старих, які вже не могли давати ради своєму господарству. Це був тогочасний напівлегальний бізнес, бо сухофрукти можна було повезти до Кам’янця чи Хмельницького і там вигідно продати. Бувало, що й селом їздили «заготовачі», які хоч і платили значно менше, але забирали все просто з подвір’я гуртом.

Робота наша з бабунею ніби й не складна — стежити, щоб вогонь і сильно не розгорівся, бо сушениці погорять, і зовсім не згас, бо тільки час змарнується. Трухляві та зав’ялі пеньки дідусь постачає сам. Мало вогню — я зі всіх сил дую у піч, спалахує яскраво — бризкаю з рота водою. Решту часу ми лежимо з бабунею на лежанці і розмовляємо про все на світі. Вночі бабуня вкриває мене старим кожухом, щоб спав у теплі, а сама до ранку прагне пантрувати вогонь, засинаючи від втоми і за якийсь час тривожно прокидаючись. І от одного разу сталася дивна подія, про яку я почув випадково.

Ми обідали в хаті, тож я хутенько заковтнув свій борщ і побіг надвір, щоб трохи погратися. За чимось повернувся в сіни і раптом почув розмову, яка примусила мене заклякнути та вислухати все до останнього слова.

 — Віднині дитина нехай не ночує зо мною в сушні, — говорила бабуня Маня, — бо сеї ночі до мене щось недобре приходило!

— Може то вам, мамо, сон який приснився? — недовірливо запитує бабуся Галя.

— Ага, приснилося! — голос бабуні прозвучав трохи роздратовано. — То ще було й не дуже пізно. Ми з Сірожком довго балакали, поки він не заснув. Я подивилася до вогню і тільки-но прилягла, аж, глип, входить у двері пес, великий, як теля, стає лапами мені на груди і дивиться просто в очі. Я подумала, що то наш Жук, кажу: «Ану пішов геть, паршивцю!», а той псисько морду нахиляє до самого мого лиця, але я не чую, щоб він дихав. Пси завжди голосно дихають, і смердить із писка, а тут нічого, тільки дивиться, аж мені мороз по шкірі. І так мені тяжко на груди стало, що сама задихатися почала. Я тоді подумки «Отченаш» проговорила, той пес зіскочив і — вихором із сушні! Я встала, виходжу, надворі місячно, Жук за кілька кроків спить собі клубком… Так що не кажи мені, Галю, що то сон, і Сірожка най тепер у хаті ночує! Ще б його налякало оте страховидло…

І справді, ночувати в лозниці мені відтоді більше не дозволяли. Та я і сам почав боятися, аби той «недобрий» пес і мені на груди не втаскався…

Також добре пам’ятаю розповідь бабуні Мані, як до неї ще раз якесь «щось» приходило й мацало за ноги.

«Просинаюся серед ночі від того, що хтось мене одразу за обидві ноги мацає — нижче колін, — розповідала бабуня. — А я собі думаю: я вже така стара, чого маю боятися? Та й тихенько своїми руками поперед себе хап! А там такі здоровецькі ручиська і волохаті-волохаті. Я хутко відпустила, а воно й каже грубим голосом: «Ні, тобі ще не пора!» Тоді я і збагнула, що то смерть моя приходила…»

А от старша сестра бабуні Мані — тітка Дзіня (Зиновія) дуже боялася мерців. І з нею стався дивний випадок — саме на Святвечір. Тітчин чоловік — вуйко Пантелеймон після вечері пішов до церкви на вечірню службу, бо був, як у нас кажуть, «певчим». Тітка ж, знаючи, що на Святу вечерю часто приходять душі покійних предків, вирішила убезпечити себе від того. На всі вікна вона поклала ножі, а двері зачинила на сокиру. Сидить собі, п’є узвар, аж чує — ніби хтось під вікном тупцяє. Вона підходить ближче, а з-за вікна голос її покійної матері: «Ади, як загородилася від мене! Навіть на вечерю не пускаєш!» Тітка спочатку злякалася, а потім дуже шкодувала, що не пригостила матір, як годиться, святвечірньою кутею…

Трапилася містична історія і з зятем тітки Дзіні — дядьком Натольком (Анатолієм), якого по-вуличному звали «Капура». Він добудовував нову хату, саме покривав шифером дах. Майстри на ту хвилину злізли донизу, бо наближався обід, а сам дядько Натолько з якоїсь причини затримався між латами на причілку. Бачить, підходить до хати незнайомий старий чоловік, з вигляду жебрак, і каже: «Дай мені кілька копійок, я помолюся за твоє щастя…» Дядько помацав кишені, а там лише паперові банкноти, хоч і дрібні. Е-е, думає, чому це я маю якомусь прошакові цілого карбованця давати? Вони так важко заробляються, ці гроші…

— Йди собі з Богом, чоловіче, — промовив дядько Натолько. — Немає у мене для тебе нічого!

— Буде ця хата пусткою стояти! — промовив жебрак та й пішов собі вулицею.

І насправді життя дядька Натолька в тій хаті не залагодилося. По ночах хтось постійно різними голосами кликав його на ім’я під вікном, але коли він виходив надвір, зрозуміло, нікого там не знаходив. У кімнатах раз-по-раз з’являвся привид високої жінки, яка виходила з одного кутка, а зникала в іншому. Час від часу щось грюкотіло на горищі, аж стеля здригалася, але і там дядько нікого не виявляв. Таке життя було нестерпним, тому, видавши доньок-двійнят заміж, дядько Натолько з тіткою Марусею продали хату заїжджим «партєйним» молодим спеціалістам і купили собі житло в райцентрі Дунаївці. Але й ті люди довго там не прожили, їм нібито запропонували роботу де-інде, і вони виїхали, але на хату більше покупців не знайшлося, бо в селі вже знали про її погану славу. Таким чином збулося пророцтво невідомого жебрака, який може й жебраком не був, а якимось святим, який ходив по землі й карав людей за їхні вади. Такий висновок теж озвучила моя незабутня бабуня Маня — Марфа Антонівна Франчук…

Згодом я ще раз переконався, що до різноманітних містичних проявів у Сокільці загалом ставляться як до чогось звичайного і повсякденного. Я був цим вражений, коли вже дорослим чоловіком, повернувшись із військової служби, чи не вперше в житті безпосередньо зіткнувся із явищем, пояснення якому не маю досі.

Це сталося 6 січня 1989 року. Ми з приятелем, знаним поетом і журналістом, а тоді — ще студентом Михайлом Батогом вирішили приїхати на Святий вечір в Сокілець до моєї бабусі Галі. Закупивши чимало продуктів та гостинців, ми встигли на останній автобус, тож близько десятої години вечора вже долали перелаз бабусиного обійстя. Щойно перестало сніжити, з-за хмар показався місяць.

Йдемо стежкою від перелазу, до хати залишається кроків з п’ятдесят. Раптом бачимо: просто перед нами з’являється постать літньої, трохи похилої жінки, яка, опираючись на паличку, поволі зникає за рогом літньої кухні. Вона зодягнена типово «по-сокілецькому» — темна спідниця майже до п’ят, коротка кожушина, сіра хустка. «О, в бабусі вже хтось гостює!» — кажу Михайлові, ми наближаємося до причілка, я поглядом обмірюю засніжене подвір’я і помічаю, що жодних слідів на ньому немає. Відбитки нашого взуття чітко темніють позаду на стежці, і їх видно аж до самого перелазу, а тут — нічого… Але ж ми щойно бачили ту жінку, і я, і Михайло! Перепитую його, він підтверджує: так, бачив. Спочатку мене обсипає холодом з середини, потім уся шкіра вкривається холодними «сирітками», а долоні ж навпаки пітніють. Неабияким зусиллям притамовую той огидний страх, примушую себе обійти довкола кухні, але й там повсюди тільки чистий білий сніг. Мене знову всього струшує, припалюю цигарку і жадібно вдихаючи дим, трохи заспокоююсь.

Віконця рідної хати привітно ллють м’яке світло, тож я стукаю пальцями по склі. «То ми, бабусю!» — гукаю гучно, і за хвильку ми вже дихаємо теплом і пахощами дванадцяти страв, які вже очікують нас на столі. «Сідайте хутенько вечеряти, хлопці, — бабуся кладе біля макітри з кутею дерев’яні ложки, — потім будете торби розбирати. А я вже думала, що не приїдете сьогодні…»

Після вечері ми обережно розповідаємо бабусі про своє видіння і чекаємо, що будемо висміяні або насварені. Та бабуся на диво спокійно відповідає: «То ж сьогодні Святий вечір і всі вмерші приходять вечеряти… То запевне чи мама моя була, чи бабуся…»  

Наслана жаба

Жила у селі стара баба Сянька, по вуличному Мартоха. Подейкували, що вона відьма, але, на відміну від інших жінок, які просто «щось знали», була «поганою», себто, злою. Чого тільки вона не робила — і молоко в худоби відбирала, і дощ на покоси накликала, і хвороби на людей насилала… Словом, боялися ту бабу всі. А ще казали, що треба пантрувати, аби дорогу тобі не перейшла, бо якщо перейде раптом, за що б того дня не брався, усе піде шкереберть.

Сам не знаю чому, але я не дуже боявся старої Мартохи. Принагідно викрикував «добридень», коли стрічав, про всяк хутенько вибігаючи наперед неї, та ще й думав: «Як вона може перейти дорогу, якщо ледве шкандибає? Та її навіть мала дитина обжене!» Проте одного разу довелося пересвідчитися в тому, що остерігалися односельці цієї жінки недаремно.

Мені тоді було років дванадцять. Червень, тепло, я саме повернувся з річки, де добряче накупався. Вдома лише бабуня Маня, ні дідуся Миколи, ні бабусі Галі немає. Бабуня насипає мені миску борщу, кладе на мій «столик» біля східців і каже: «А хліба собі з хати винеси!» Я одразу ж у сіни, аж зирк — неподалік від дверей на підлозі сидить величезна ропуха. «Бабуню, бабуню, а ходіть-но сюди, — кличу, — тут, у сінях, здоровецька жаба!» «То візьми віника й лопатку і винеси її в ярок!» — відказує бабуня. Я так і зробив — одніс ту ропуху, притримуючи віником на металевій лопатці, і випустив у ярку неподалік від нашої криниці — кроків за сто від хати.

Голодний од самого ранку, я швидко заковтнув свій борщ і віддав бабуні в кухню порожню миску. «Хлібину не забудь покласти, де взяв. Бо минулого разу забув — і пси поцупили!» — нагадала бабуня. Я за той хліб, знов у сіни, і тієї ж миті став стовпом — ропуха сиділа на тому самому місці! «Ні, цього не може бути! — пронеслося в голові. — Я ж сидів на порозі веранди. І нехай двері не були  щільно зачинені, але ж я би побачив, коли та жаба лізла! А може їх одразу було тут цілих дві, а я виявив лише одну…» Відповіді не знайшлося, то ж я знову покликав бабуню. І цього разу вона поставилася до прояви цілком серйозно.

Бабуня сама принесла старовинний глиняний горщик, обтягнений металевим дротом, змела у нього віником жабу, щось пошепотіла над нею і трьома хрестоподібними рухами насипала зверху солі.

— Ти не торкався до неї рукою? — підвела на мене очі.

Я заперечливо похитав головою.

— Добре! Бо якби торкнувся, могло б і зле бути, — бабуня поклала горщик з жабою на припічок і притисла зверху важкою чавунною накривкою від «свинячого» казана. — Се не проста жаба, Сірожко, а наслана. Але зараз буде зле тому, хто її наслав! А подивишся, чи хтось не прибіжить чогось позичати…

Я хоч і чув уже галас моїх друзів на Дерняках, але таки вирішив побачити людину, яка наслала ту жабу. І чекати довелося недовго: за якихось півгодини на подвір’ї з’явилася… баба Мартоха.

— Марфуню, золотесенька моя, — улесливо звернулася вона до бабуні. — А позич мені дрібного сита, бо моє геть подерлося. Я завтра зранку назад принесу…

Бабуня Маня винесла із кухні горщик з ропухою.

— Ади, суко, отут твоє сито! — промовила твердим голосом. — Чи може скажеш, що не за цим прийшла?

Баба Мартоха схопила той горщик, висипала собі у подолок жабу разом з сіллю і так дременула з нашого обійстя, як, мабуть, в юності не бігала.

—А навіщо вона нам ту жабу насилала? — запитав я у бабуні, перед тим, як іти до хлопців, аби далі «чортів сліпити», як називала бабуня наше щоденне вештання селом та його околицями.

—Хто його знає… — замислилася вона. — Певне, хтось її намовив, аби нам якусь біду зробити. Люди різні є — і прикрі, й заздрісні…

—А звідки ви знали, що треба було зробити з тією ропухою? — не вгавав я.

—Та я вже довгенько на світі прожила, — усміхнулася бабуня. — Щось трохи та й знаю…

Коли я приїхав наступного літа, баби Мартохи вже не було серед живих. Бабуня Маня розповіла, що помирала відьма дуже важко. «Хрипіла, кричала страшно, кидало її по лежанці — аж поки хтось не здогадався і в стелі дзюрку не прорубав сокирою, — бабуня тричі перехрестилася. — Аж тоді її грішна душа з тіла вилетіла. Але кажуть сусіди, що й досі ходить вона по ночах. Кілька разів уже бачили, як довкола своєї хати нипає…».