«Особисте життя», оповідання

Інну бісило, коли біля її могили фотографувалися.

Могила була таки непогана: висока мармурова стела, потріскана та поросла мохом вигідно виділялася на фоні класичних гранітових плит. Охочі зробити ефектну світлину в готичному стилі зліталися на неї, як мухи на мед (або на саму Інну в післяжиттєвий, але ще домогильний період).

Іннина могила була в певному сенсі її гордістю. Розпрощавшись з життям у двадцять три роки, дівчина зберегла юнацький максималізм, а з ним і бажання вирізнятися з-поміж інших будь-якою ціною. Тим паче, за своє коротке, депресивне в періоди тверезості й штучно-яскраве в інші періоди, життя, Інна нічим так і не відзначилась. Навіть в останню путь її проводжали в дешевій весільній сукні, як і купу інших молодиць, хоч вона за життя навіть спідниць не носила.

Отже, висока стела правила не лише за монумент, а й за опору для самооцінки.

Одна біда: могила Інни, як і могили багатьох інших грішників, дуже швидко заростала бур’яном і руйнувалася. Весь рік нищівні процеси дощу, вітру та сонця робили своє темне діло, але лише восени ця праця надавала стелі досить-таки естетичний вигляд: жовта трава приминалася, сухі паростки плющу втрачали колір і сповивали камінь темним мереживом, загородка з кривих прутів починала містично скреготіти від вітру. Для повного драматичного ефекту дика яблуня, що росла неподалік, сльозами впускала листя на сховану під брудом і пилом епітафію. «Пам’ятаємо. Любимо. Сумуємо». Вульгарність, та ще й брехлива — Інна була в тому впевнена, того й приховала напис під засохлим багном…

Була осінь. Ця пора року, коли зарості лисіли йуже не могли налякати невідомістю, коли павуки та хробаки відмовлялися охороняти могильний спокій від по-літньому оголених ніг — з хробаками ще можна було домовитись, а ось павуки зовсім знахабніли — перетворювалась на пору ризику.

Столична молодь стягувалася на кладовище, титуловане «одним з найгарніших в Європі», аби похмуро тинятися з пляшкою дешевого вина біля склепів улюблених поетів та завмирати в захваті перед скульптурами янголів у скорботі.

Цей феномен не можна було назвати епідемією, ні. В будній день величезним цвинтарем тинялося людей двадцять, не більше, але то були молоді люди, і то було помітне відхилення від традиційного набору з двох —трьох бабок, наглядача та пари циган.

З тих самих пір, як якийсь відомий журналіст опублікував фоторепортаж про архітектурний потенціал Інниного цвинтаря, туристи та міська молодь потягнулися туди. Дівчина заглядала їм через плече, невидима та нечутна, і бачила одну й ту саму статтю, відкриту на смартфоні. Там були наведені фотографії найдивовижніших з місцевих могил, які тепер перетворилися на пам'ятки.

А коли ж вештатися цвинтарем, як не восени? Люди нерідко казали щось про Геловін, про ніч всіх святих… Під час Інниної молодості ніхто таким не переймався. Чи то може просто вона цікавилася іншим?

Так чи інакше, останні кілька місяців на кладовищі окрім завивання вітру було нерідко чутно затвор фотокамери.

І ось тепер Інна мовчазно сиділа на сусідній могилі й споглядала, як до її власної тулилася висока худорлява дівчина з бузковим волоссям, поки хлопець у чорній кофті за капюшоном метушився, аби впіймати найкращий кадр. Вони були третіми незваними відвідувачами за тиждень.

Звісно, Інну це спочатку трохи тішило — її ретро-могила не значилася в репортажі як шедевр архітектури, але все одно привертала увагу. В основному це було тому, що її вигляд через руйнацію скидався на захоронення набагато давнішого мерця. Через це, а ще через те, що Іннина стела просто територіально знаходилась неподалік від найгарніших могил. Отже, замість того, щоб гоцати через увесь цвинтар у пору, коли день стає коротшим, дітлахи у пошуках моторошних, але естетичних, локацій для фото, задовольнялись найближчою альтернативою.

Інна криво усміхнулася — її стела була містична, але не страшна. О, ні, біля насправді страшних могил ці манюні живі боягузи світлин не робили.

Були на цвинтарі іржаві хрести за скрипучими ґратами, приховані під сухим переплетенням шипшини, були й розвалені могильні плити, сточені підземними водами. Там завжди було самотньо, і навіть тварини, що тинялися цвинтарем, оминали такі понурі місцини.

До старого захоронення дворянина Шехольцова, де на обличчя малих купідонів так падав дощ, що очі їх почорніли й ніби плакали пліснявою, десять років тому бувало навідувалися сатаністи. Але мода на сатанізм якось трохи пройшла, а янголів поглинула вовча ягода, що безконтрольно ширилась цвинтарем. Тепер чорноокі дитячі пики, що де-не-де стирчали з кущів, лякали випадкових перехожих мало не на смерть.

Інні здавалося, що Шехольцов сумує за сатаністами. Він встиг до них звикнути, до того ж вони рвали бур'яни. Його привид іноді вилазив з могили, озирався і лягав назад, ніби чогось або когось виглядав.

Зараз Інна заздрила спокою дворянина.

Багато мерців чекали на Гробки, як на Друге Пришестя (але на нього, звісно, теж чекали), бо тоді на цвинтарі ставало майже весело. Купа людей, всюди квіти, аромати поминальних харчів, звідусіль чути уривки чужих курйозних родинних історій та пліток… Але за останні кілька тижнів Інна зрозуміла: що занадто, то не здраво. Один день на рік в компанії людей то непогана забавка. Бачити їх частіше — красно дякую, ні.

Гробки тим не менш, також були чудовим святом, аби побачити, що у світі живих змінилося за рік — мода, пісні, яких піддаті компанії заводили після пари чарок, а також технології. Наприклад, кілька років тому майже всі раптово почали користуватися телефонами без кнопок. Для привидів це стало темою великого обговорення.

Так само камера, з якою зараз стрибав хлопчик-фотограф, також вочевидь була якимось новим віянням, бо виглядала важчою, за апарати дев'ятнадцятого сторіччя, а клацала так гучно, що ворони чортихнулися і полетіли вже на першій світлині. 

Дівчина-модель майже пригорнулася до могили із задумливим виразом обличчя, та вчасно помітила засохлий пташиний послід. Гидливо закопиливши губи, дівча переступило через засохле бадилля, щоб спробувати притиснутись до стели з іншого боку.

— Слухай! — вереснула вона голосом, сповненим ентузіазму. — А що як я її обійму ногами? Або сяду так, щоб цей стовп був між них…

— Фалічна символіка! Еротика смерті! — хлопець підняв великий палець догори. — Це дуже глибоко, це метафоричне мислення!

— А так взагалі часто роблять? — засумнівалася дівчина, вмощуючись на землю. — Бо не хочу собі фотографію, яких в Інсті одної до сотні…

Фотограф знизав плечима.

— Ти сидиш біля кам'яного стовбура на підборах і в шубі. Це саме по собі трохи… Не ортодоксально.

Інна скреготнула зубами. То стела, а не якийсь стовбур.

Тупі діти не знають азів архітектури, так ще і не поважають її захоронення. Від самого початку цього спричиненого статтею ентузіазму і до сьогодні до її могили навідалося немало народу, але оці двійко пуп'янків — одні з найгірших. Вони вже стирчали на цьому місці години три, і одна з них пішла на те, щоб хлопець розібрався з камерою…

Модель нарешті вмостилася. Делікатні пальці з довгими загостреними нігтями вляглися на мармур.

— Тільки швидко! А то ця могила капець яка холодна і захезана!

Інна почала виходити з себе, та швидко згадала, що вона вже вийшла з себе в березні 2001—го року, і цей процес був дещо фінальним.

Вона хотіла зробити хоч щось, аби навчити цих прибульців манер. Щоб помститисякомусь із тих, хто недбало ставиться до мертвих, і в їх персоні помститися всім попередникам. Занадто довго вона просто сиділа, склавши руки…
 

Однак втручатися в життя живих було суворо заборонено. Можна було теревенити лише з живими тваринами, але не з людьми. Та цвинтарні звірі, хай іноді й могли розповісти щось путнє, мали для того вбогий словниковий запас, що такі діалоги аж ніяк не можна було назвати розрадою…

За контакт з людиною душі, які й так страждали через неспроможність полишити землю, могли покарати ще суворіше.

Як саме? Того Інна не знала. За стандартами привидів вона вважалася доволі молодою.

До дівчини, поглиненої мовчазним гнівом, нечутно підлетів її гарний знайомець — художник Рафаель. Не той самий, але теж не остання особа в богемних колах, особливо в сімдесятих і особливо в Алушті.

У Рафіка було довге сиве волосся і такого ж кольору очі. Шкіра й одяг теж. Він взагалі весь був сивий, з голови до ніг. Такий вже в привидів видався стандартний колір.

Інна розправила край спідниці весільної сукні, запрошуючи художника сісти поряд. То був ввічливий жест, відведений спеціально для чоловіка. На абияких привидів Інна не витрачала залишки свого етикету. 

— Як ся маєш? — прошелестів Рафік. — Як життя?

— Не смішно.

— Щось ти похмура. То через них? — чоловік вказав на учасників фотосесії. Він звик до незваних гостей на цвинтарі набагато швидше за подругу.

Інна склала руки на грудях і кивнула.

— Так це ж мистецтво! — Рафаель ледь чутно розсміявся своїм замогильним шелестом.

Не всі духи розмовляли містичним тихим голосом — лише ті, які розмовляли їм ще за життя. Та Рафіку, як творчій особистості, аж надто смакувала естетика його посмертної ситуації, отже він, бідолашний, навмисне сичав і шелестів.

— Нумо, я спробую тебе відволікти! — Привид по-світському закинув ногу на ногу. — Останнім часом янголи смерті якось осатаніли, хіба ні?

Інна зацікавилась.

— А що таке? Я їх не бачила аж відтоді, як померла.

— О, ну то тобі просто пощастило. Якщо вони повертаються, то тоді начувайся! Мені мій одного разу робив попередження. Якийсь безхатченко хотів на мою могилу надзюрити, ну я і кинув в нього гнилу грушу. Так мені пощастило, що не попав, а то була б мені морока!

Дівчина замислилася. Мабуть, на місці Рафіка вона б теж втратила над собою контроль.

— А що б тобі зробили? Ти ж вже і так мертвий.

— О, дитино, ти тут якихось два десятки вештаєшся і ще не знаєш, та отаке існування, яке ми маємо — іще не найгірше.

В Рафаеля була схильність до драматизації, але цього разу дівчина чомусь повірила, що він не перебільшує і всі ці ліричні відступи ховають за собою якусь страшну правду.

— То що ж найгірше? Невже посилають у Пекло?

Насправді Пекло було пікантною темою для обговорень. Ніхто туди не хотів, та всі хотіли хоч побачити, що воно там таке відбувається і які тортури там взагалі є. Розпечені пательні? Величезні крилаті павуки? Нескінченна черга на концерт переоціненого українського поп-виконавця?

Рафік похитав головою.

— Та ні, туди дорога нам закрита! Ми ж тут саме тому, що для Пекла недостатньо погані. А для Раю аж надто погані! Якщо замислитися, то цей «підвішений» стан може викликати в душі комплекс меншовартості.

— Відходиш від теми.

— Перепрошую. — Художник винувато кивнув. — Отже, ти знаєш, що з живими не можна вступати в контакт. Не можна їх торкатися, не можна до них говорити. Суворо заборонено прилітати на спіритичний сеанс і взагалі якось співпрацювати з екстрасенсами з СТБ…

— Так, так, це я знаю.

Рафаель знову кивнув. Перед наступною реплікою він підсунувся до Інни ще ближче і навіть роззирнувся навколо, аби переконатись у відсутності сторонніх вух.

— Але кара за такі незначні порушення невиправдана, Інно. Чим більше те, що ти зробиш, переконає живого в існуванні Потойбіччя, тим страшніший буде вирок. Можуть тимчасово запхати твій дух у тварину. Можуть назавжди навішати на тебе ланцюги, а можуть зробити так, що ти не зможеш ні лежати спокійно в могилі, ані з неї вилетіти. Просто будеш в труні незручно вовтузитись років сто.

Інні було важко це уявити.

— Хто має право таке робити з людськими душами? — розгнівалась вона.

— Так як раз ось ці знахабнілі ангели смерті! Абдріаль та Владиріус зараз усім заправляють. Владиріуса я знаю: він мене, так би мовити, оформляв, як я приставився. До речі, а за тобою хто прилітав? Абдріаль?

— Та ні, Юра.

— Нетипове для них ім'я...

— Ну не знаю! — огризнулася Інна. — Можливо, по мою душу явився стажер.

Привидів відволікла голосна лайка. Модель, сердешна, таки заплуталася в бур'янах, поки обпліталася навколо могили. Тепер дівчина не могла знайти в засохлому клуньці гілок і палого листя свій гарненький чобіток.

Фотограф не квапився їй допомагати, а лише далі клацав камеру.

— Може хоча б ліхтариком посвітиш? — ядуче просичала дівчина. — А не будеш знімати оце стидовище…

— Люба, так це ж behind-the-scenes! Найбільш жива, найбільш справжня частина будь-якого проекту!

Рафік розсміявся.

— А ми, мабуть, найбільш мертва частина їх проекту.

— Не смішно.

— До речі, нам би треба трохи посунутись. Не хотілося б проявитись на світлинах…

Привиди перелетіли на іншу могилу, напрочуд схожу на попередню.

— Так ось, Інно, ти мені нагадала. Ти чула, що сталося зі Степаном?

— Ні, — знизала плечима дівчина. Насправді їй було жах як цікаво, але вона б цього нізащо не виказала.

— О, це справжня трагедія! Його так понівечили — не впізнаєш! Зараз я все тобі розповім…

Рафаель ще раз обвів поглядом кладовище, готовий знову пліткувати. Але після аналізу місцевості його аристократичне обличчя вельми по-простецьки скривилося.

— Про вовка промовка. Ну, нехай не зовсім про вовка… — Рафік невдоволено цикнув язиком. — Інно, до нас прямує Степан. Та не дивися ж ти одночасно — він второпає, що ми про нього говорили!

— Гаразд, гаразд! То як він виглядає?

— А от зараз побачиш! Тільки я, мабуть, з тобою розпрощаюся — не хочу, аби бідолашне створіння вирішило, що я з нього збиткуюся. А зі спокійним обличчям я просто не всиджу… Па-па!

І Рафаель безшумно відлетів до своєї низенької могильної плити з білого каменю, навіть не дочекавшись від дівчини прощання у відповідь.

Тим часом модель біля стели віднайшла свій втрачений чобіт. Вона встигла накидати на себе трохи сухого плющу. Інні на мить здалося, що вона вмощує собі кубло на зиму, ніби якась миша.

Проте композиція виглядала таки непогано. Приємне обличчя дівчини перекрила сітка сухих стебел із залишками зморщених листків. Невеликі гілочки стирчали між бузкових пасм волосся.

— Так! — екстатично скрикнув фотограф. — Працюй із камерою! Не дивися на мене… Та не дивись, кажу тобі!

Інна закотила очі. Як довго триватиме ця мука? Вона ж не може спокійно лежати під землею, поки по цій самій землі так нещадно топчуться.

Насувався вечір — це значило, що скоро наглядач вигонить всіх з цвинтаря. Але іноді йому було ліньки. Також іноді таким от «відвідувачам» було не надто лячно і вони вбачали екзотику в тому, щоб стирчати поміж могил аж до світанку…

— Гей, мала, — почувся ззаду прокурений чоловічий голос, в якому Інна впізнала Степана, — а шо то в тебе тут таке?

Наступної миті на могилу, прямо на синтетичне мереживо Інниної сукні, скочив худий кіт. Кольору він був здебільшого чорного, лише на грудях мав білу пляму, та на лапах носив милі «шкарпеточки».

Дівчина здригнулася. Чути, як голос знайомого долинає з котячого тіла, було трохи лячно.

— Степанчику? Оце тепер ти… такий?

Кіт похмуро кивнув.

— Не зви мене більше Степанчиком, мала. Я тепер років на п'ять — Рябко. Степан Рябко, як тобі так зручніше.

Інна подивилася на товариша зі співчуттям. Виглядав кіт, як і багато тварин на цвинтарі, недобре. В нього випирали ребра, а одне вухо було ніби трохи подерте. Хоча, можливо, Степана за якийсь злочин запхали саме в хирлявого, а не здорового, кота.

До речі, про це…

— А за що ж тебе так, Сте… Рябку?

Кіт буркнув собі під носа щось незрозуміле.

— Га?

— В дупі нога! Ге—ге—ге! — гидко розреготався кіт.

— От так тобі й треба, — злісно гримнула Інна. — Сиди в своєму котячому тілі хоч п'ять, хоч десять років, а я не буду знати, через що. І тому вважатиму, що ти цілком заслуговуєш на таку кару. І не жалітиму тебе анітрохи.

Кіт насупився.

— Хай тобі! Я ж таки не заслужив такого ставлення, це все підстава!

Рябко було почав прочищати горлянку, але від того зайшовся кашлем. Напад завершився тим, що кіт виплюнув жмуток хутра. Інна гидливо скривилася.

— Холєра! — Вилаявся кіт. — І отаке щодня.

— Ти так і не сказав, за що.

— Добре, добре! Отже приходить до мене того тижня Марічка…

— Дружина твоя? — очі Інни округлилися.

— Вдова, — поправив кіт. — І я ж чую, що вона, зміюка, не просто так навідалася. Три роки її не бачив, а тут вам і дві гвоздички свіжих, і навіть горілкою могилу окропила. Думаю: оговталася! Думаю: згадала, лярва, чоловіка-небіжчика! Згадала, що навіть на Гробки не їздить!

Кіт в розпачі похитав головою.

— Де там! Сідає на лаву і шепче: «Я, Степане, знову заміж іду. Прийшла по твоє благословення, земля тобі пухом».

Якби Інна все ще могла дихати, то затамувала б подих. На цвинтарі такі сімейні мелодрами не часто відбуваються — люди все більше ридають, вибачаються та п'ють.

— А ти що?

— Шо, шо? По мордяці їй як дав, шльондрі, шо вона аж перекинулася! Ге—ге—ге…

Інна аж вхопилася за голову.

— Ти вступив у фізичний контакт із живою?!

— То не якась «жива» ліва, то жінка моя!

— Вже ж давно як вдова.

Кіт злісно вишкірився. Хутро на його загривку встало дибки, кінчик хвоста мотався з боку в бік.

— То й шо? Ми ж клятви давали, шо поки смерть нас не розлучить — разом. А вона взяла і не розлучила! Я ж тут осьо, а не в Пеклі чи в Раї. — Кіт виплюнув ще трохи хутра. Мабуть, через хвилювання. — Я ж думав, шо як приставлюся, то прилетить стара з косою, і відлечу чи туди, чи сюди. А прилетів якийсь півник Юра, і…

— О, в тебе теж Юра?

— Еге. Навіть не повноцінний янгол смерті, а так… Підмайстер, терпило.

— Я знала! — тупнула ніжкою від розпуки Інна.

Проте вона не дозволила розчаруванню в потойбічній бюрократії відволікти себе від розповіді.

— Але хіба Марічка не заслуговує на нове щастя? — спробувала заспокоїти Рябка Інна. — Ти п'ять років як помер, а ще до того вона тебе двічі з в'язниці чекала.

— Чекала… Ненадовго дочекалася.

— Так а хто тебе просив в перший же тиждень на волі так квасити? Пощадив би печінку, і був би з нею зараз.

Кіт примружився. Його писок сповнився єхидства.

— Ой-ой-ой! Дивіться, хто мене вчить вести здоровий спосіб життя! Чи забулася, чого в тебе сукня з довгими рукавами? Чи в морзі дірки таки замазали?

Інна знітилась та інстинктивно натягнула тканину аж по пальці. Стара звичка, спогад із минулого життя. 

— Треба було, мабуть, когось вбити. — Злісно форкнув кіт. — Пекло не може бути гіршим від бажання щоденно вилизуватися…

Інна хотіла було сказати Степану ще щось заспокійливе, якось переконати його в тому, що його нинішній стан не такий вже поганий, як раптом:

— КОТИК!

І наступної миті дві руки з довгими загостреними нігтями згребли Степана Рябка з могили.

Все сталось занадто швидко. Кіт сичав і матюкався так, що Інні, крізь шок, аж соромно стало, проте для живих це звучало як просте "няв-няв-няв".

Та модель, на відміну від тварини, була в захваті.

— Ти диви! Справжній чорний кіт, та ще й на цвинтарі! — Дівчина на мить підняла Рябка вище, і Інна помітила, що кіт майже встиг плюнути шерстю в гарне нафарбоване личко. — Сфоткай мене з ним, ніби я відьма, а це мій помічник-фамільяр!

Фотограф знітився.

— Так він же навіть не повністю чорний…

— В Фотошопі підчорниш, знімай поки світло не пішло!

Хлопець з камерою підкорився.

Бідолашного кота вертіли то так, то сяк: то вмощували в дівчини на грудях, то притуляли до могили. Той було вивертався і дряпався, але його аж занадто худорляве котяче тіло не мало в собі багато сили, до того ж людина Степан ще не пристосувалася до фізіології кота Рябка.

— По-мо-жи! — сичав кіт до Інни, поки його кігті впивалися в плече зраділої молодиці.

— Ти глянь, як притулився! — заворожено прошепотіла вона. — Може він і є мій фамільяр, га, котику? Га?

— В ду-пі но…Но… Ін—но! — Кота то викручували, то підкидали, і мова йому давалася не без проблем.

Інна в паніці зіскочила з могили. Що б його зробити, щоб потім не опинитись в ланцюгах чи під землею на ціле сторіччя? Треба якось втрутитись, але не напряму…

Дочекавшись легкого вітерця, дівчина підскочила до старої яблуні, що росла за самою загородкою, і почала трусити дерево так, ніби на цвинтар насунув ураган Катріна.

На модель полетів шквал із сухого листя та зморщених гнилих яблук. Дівчина заверещала.

— Що відбувається?! Ти це бачиш?

Хлопець нарешті припинив фотографувати, відліпив від обличчя камеру і перехрестився. Перед його очима дерево саме собою почало тіпатись, наче в судомах.

— То все через того кота, ти, дурепо! Ми ж не знаємо, чия це могила! Може якоїсь відьми! До неї, може, її кіт прийшов, а ти його почала займати…

Дівчина відірвала від себе закляклого кота і жбурнула якомога далі. Цвинтарем розлетілося істеричне нявкання.

— Господи-и-и, — проскиглила вона, — а раптом кіт, то і є відьма?

— Ну і молодець тоді, що його кудись запустила! Вшиваймося, поки він не почав нас переслідувати!

Фотограф залишив камеру гойдатись на шиї, а обидві руки простягнув моделі, щоб та не перечепилася на своїх підборах. Вже за хвилину обоє летіли цвинтарем з олімпійською швидкістю.

Інна проводила їх поглядом, і тільки потім облишила яблуню.

З боку двох однакових гранітових могил пришкутильгав Рябко.

— От зар-раза… — Сичав він в бік, в якому зникли "відвідувачі". — Шоб ти здохла… Але десь не тут, а подалі, бо тут я її бачити не хочу!

Інна задумливо кивнула.

— Гей, — озвався до неї кіт. — Дякую.

Дівчина не відповіла.

— Тебе там, шо, заціпило? Щось потягнула, як трусила дерево?

— Та ні… — Дівчина примружила очі, аби розгледіти два переляканих силуети на іншому боці цвинтарю. Вони все ще не сповільнились. — Просто цікаво, чи встиг він мене сфотографувати…

 

Інна, аж прозора від німої злості, безпорадно дивилася на натовп із десяти людей біля своєї могили.

Як виявилось, світлина з привидом, який трусить дерево, може стати непоганою приманкою для туристів, і останній тиждень люди з'являлись біля старої яблуні кожного дня. Двоє навіть залишались на ніч із гітарою, і Інна вже могла передбачити, що років за п'ятдесят ці самі люди будуть сірими напівпрозорими тінями тинятися по цьому самому цвинтарю. Оце за такі вибрики потім і залишаєшся висіти між небом і землею, бременські музики ви кляті!..

З гарних новин було те, що оскільки Інна опинилась на фото випадково, до того ж діяла в стані афекту, її вирішили не карати, але тепер янгол смерті Юра вів за дівчиною спостереження.

Худий кіт нечутно притулився до могили, на якій Інна сиділа. Він зі співчуттям зиркнув на зборище біля стели й виплюнув в бік прибульців трохи шерсті.

Рябко заскочив Інні на коліна. Та навіть не ворухнулася, що кіт розцінив як запрошення до бесіди.

— Гей, мала, ходімо до Рафіка! Перекантуємось в нього, поки ці гади не підуть. Я тебе познайомлю з двома собаками. Класні парубки, один айтішник, інший — спанієль.

Раптом повіки кота почали тіпатися, а його писок перекосило, ніби від болю.

— Що з тобою робиться? — скривилася Інна. — Чи тобі око підбили?

— Ні, дурне! То я тобі підморгую! Я все ще працюю над технікою… Котяча мордяка скупа на міміку.

— Чого ти мені підморгуєш?! Перелякав!

Кіт хрипко розсміявся.

— А того! Як айтішника витягнуть із собаки, то він буде доволі гарненький молодик… Я бачив його плиту, і на портреті він красень. Зараз, звісно, трохи лишаєм мається, але то все тимчасове.

Дівчина знизала плечима і скривилася. Її очі впилися в незваних відвідувачів.

— Не знаю… Я думала оцих усіх гнилим листям обкидати. Ну, хоча б декількох…

— Та годі тобі! — Пирхнув кіт. — Минулого разу тобі пощастило не попастися, так ти знову на ті ж граблі! Їх же ще більше потім сюди збіжиться, а тебе запхають в горобця, чи пса, чи ще в якусь тварюку… Або, як мене, в кота! Розгортати поминальні клунки цими лапами — такий геморой… Я тобі як друг раджу — облиш їх, хай фоткають.

— Друг? Мені вже якось пізно заводити друзів. Та і хіба це не мета нашого існування? Мститися, лазити оце по цвинтарю, людей лякати… На те ми й є привиди.

Кіт замислився. Через мить його писок осяяв хитрий вираз і він вдумливо промурмотів:

— Та ну, Інно. Це якийсь банальний підхід до привидства. А ти мені здавалася досить нетрадиційним духом. Нонконформістом! Враховуючи, яка в тебе оригінальна могила… Вештатися цвинтарем це якось занадто в дусі оцих всіх гранітових плит.

Інна заскреготіла зубами.

— От ти хитрий, Рябко. Знаєш же, як локшину на вуха вішати.

Дівчина зістрибнула із гранітової низенької могили, чия криклива буденність аж муляла очі. Ні, Інна не може стати чорною гранітовою могилою у світі привидів. Метафорично. На щастя, грішників не карали переселенням у неживі предмети, отже дівчині не загрожувало буквальне перетворення в каменюку.

Вона розправила сукню і поглянула на задоволеного кота.

— Хай тобі… Твоя взяла. Веди мене до свого айтішника! Я, звісно, мертва, але все ще можу мати особисте життя.