п'ятниця
«Відміряне», вірші
У ПОШУКАХ ОРФЕЄВОГО СЛІДУ
Перепливаєш море, не торкаючись води,
і, опинившись на іншому березі,
несподівано згадуєш про Істину,
втоплену у вині
сім тисяч років тому.
Вирушаєш на пошуки Орфеєвого сліду,
але вкотре повертаєшся до себе,
до свого берега.
І ходиш отак по колу,
бо все у житті – коло,
бо все у тобі – сонце.
Зупиняєшся лише тоді,
коли на тебе тисне страх перед невідомістю
або ж відчуття провини
перед незачатими дітьми
і ненаписаними віршами.
Зупиняєшся, щоби позбутися того тягаря –
топиш його у морі
або у вині.
Звільняєшся і йдеш собі далі,
слухаючи щебетання птахів,
дзюркотіння струмків, шепіт каменів,
звільняєшся і йдеш собі далі,
шукаючи...
І ходиш отак по колу,
бо все у житті – коло,
бо все у тобі – сонце.
ВИШИВАННЯ
На п’яльця,
від прабаби-язичниці успадковані,
чисте полотно свого майбутнього часу
натягую.
Кольорове муліне, ніби священні знаки,
між пальців пропускаючи,
ретельно перебираю:
жовте – сонце (завжди вгорі має бути),
блакитне – небо (його ще й у воді побачити можна),
синє – море,
чорне – ніч і земля виорана,
червоне – троянди або півонії,
зелене – листя на деревах і все те зілля,
що людей від голодної смерті рятує,
біле – конвалії або сніг (залежно від пори року),
сіре – туман,
а, може, і камінь при дорозі
(“підеш сюди – себе знайдеш,
підеш туди – усе втратиш”)…
Кожне життя – це окремий набір кольорів,
вишивка на шматку полотна,
строката або строга –
все залежить від нашого вибору.
Але головне,
казала моя бабця (онука тієї,
котра п’яльця по собі залишила),
головне – аби нитка крізь вушко голки
пройшла
і не вислизнула,
заки життя своє
вишиватимеш.
ЦЕ ПРИБЛИЗНО ТАМ...
це приблизно там
де у Бога забракло ниток
де земля не пришита до неба
бовтається
ніби відірвана лапа плюшевого ведмедика -
чужого дитинства дещиця
це приблизно там
де господня рука
не торкається тіні самотнього дерева
зрубаного руками людини
напередодні Свята
це приблизно так
ніби сонце стає навколішки
і прощення благає
у тебе
у мене
за те
що занадто пізно
зігріло
наші серця
* * *
Не вибачай мені...
зелених очей
(це ще бабусин гріх)
не вибачай
рамен заслабких
(вже не рано на них покладатися)
не вибачай
мовчання
(коли довго мовчу)
і сміху
(коли аж плачу)
не вибачай
над піснями пісні
хрестів не Христових
думок неохайних
і часу
згаяного
на дорогу - до Тебе
тільки вибач мені
мою молодість
(це мине)
* * *
я зупиняюсь
я вільною стала
пальці танцюють по хвилі зеленій
тільки прозорі очі русалок
світяться відданістю –
крізь мене
небо пророчить прадавніми ведами:
вільним дозволено бути невільними
я повертаю
сакральність єдності
я зупиняю зелену хвилю
ВІДМІРЯНЕ
Погасло світло в світі. І лишень
одна стара, схилившись над свічками,
до ранку просить в Бога інший день –
легкий, мов сніг, важкий, мов сивий камінь.
Ні, не Сивіла, Господи, впізнай –
вона ж слізьми кропила твої рани!
Коли Ти йшов, кричала в спину: «Най-
дорожчий мій!»
А Ти... а Ти не глянув.
Тепер дивись, як тане її ґніт,
як гасне світ, як віра йде до краю.
Стара сидить. І хочеться мені
сказати їй: «Ідіть, Він Вас чекає...»
ПЕРША
Перша зустріч і перші розірвані шви
перший біль божевільно-безжально-живий
перший страх
наче думка про старість
із образ каламутних зміліла ріка
і назустріч простягнена (першим) рука
все забудеться там
у міжхмар’ї
У висотах ефірних у танці планет
звідки марним здається все наше земне
є надія
прозріти не вмерши
хоч би тільки не стало запізним оте
всепрощення прощальне гранично-просте
як рука
що простягую
першою
ДОНЕЧЦІ
Поки спиш, пришиваю рудому ведмедику лапку
допиваю свій чай і читаю невтішні новини.
Вже нема запитань, тільки оклик і знову – три крапки,
під якими майбутнє – твоє і моєї країни…
І так сумно, що друзів насправді лишилася дрібка,
що усі вороги – аж настільки нікчемні й убогі,
трансформую ненависть до них – то у жабку, то в рибку…
Ти навчила мене малювати. І вірити в Бога.
Тож молюся. Малюю. Заповнюю аркуш і тишу.
Поки спиш. Поки бачиш цей світ у рожевих відтінках.
А ведмедик підморгує: певно, рудому видніше,
що добро переможе. Маленька моя українко…
МОРСЬКІ МЕДИТАЦІЇ
І
офіра
кораблі нерозбиті – офіри заждалося море
а під небом скляним розтривожена хвилями синь
виступає на берег як тать із сумнівних історій
про русалок зґвалтованих про несміян чи мальвін
чи нових роксолан захмелілих від зілля кальяну
що шукають султанів не там і не тих і до ніг
прилипають уламками мушель щемкі сподівання
на богів нептунів на появу нових богунів
на якесь провидіння на звикле буденне “а що як”
береги крайнебесні зникають розмиті в імлі
кораблі розбиваються щогли у змові з водою
безвітрильно пливуть до якоїсь чужої землі
ІІ
по хвилі
а по хвилі – нова – вже занурює день
у чорнильно-полинну тинктуру
ти приборканий гребінь у ніч поведеш
не злякавшись ні бунту ні бурі
і приб’єшся на ранок до тих берегів
де чекають на тебе смиренно
тихі божі птахи де важкі ланцюги
розірвуться від крику сирени
ну а поки іще до світань як до мсти
опустись на коліна в молитві
отче наш що у морі прости й відпусти
і не дай своїм водам зміліти
ІІІ
знак
горде море твоє не приймає від мене дарів
ні монет ні перлин ні золочених місяцем крапель
таємницю найбільшу не хоче навіки забрати
щоб звільнити нарешті мене від усіх тягарів
о порі коли ранок дмухне на останній маяк
коли сонячне світло засліпить зухвалу стихію
вільні крила свої до вітрила прицвяшу пришию
так подам тобі знак…