«…всередині нас…», відгук на збірку поезій "Метро всередині нас"

Метро всередині нас. Збірка поезій / Упорядники Олександр Козинець, Олександра Малаш. – Біла Церква, 2019. – 240 с.: іл..

Ідея з «метро» як об’єднавчим символом визрівала в головах різних представників мистецького загалу, але оформила її та «просунула в маси» Вікторія Шевель. Вони ж із Олександром Козинцем, Олександрою Малаш та іншими поширили заклик до участі у збірнику і вже з надісланих авторами текстів упорядники створили те, що зараз можна читати, обговорювати, рецензувати… Мені здалося вдалим, що вони дібрали у кожного по десятку віршів — достатньо для уявлення про творчу манеру кожного окремого автора.

У передмові Леся Мудрак наголошує, що література «крім загальнокультурної цінності має ще й цінність соціальну», коротко представляє кожного автора.

Між іншим, особисто мені дуже імпонують довідки про авторів, причому як за змістом, так і за формою; їх на підставі наданої інформації написала Олександра Малаш, зробивши акцент на найпомітніших рисах творчості кожного, зацікавивши читачів посиланнями на ресурси, де можна докладніше ознайомитися з доробком уподобаного письменника.

         Не знаю, чи випадково, але книга вийшла ґендерно рівною — вісім жінок та вісім чоловіків. А от з географією не так: одинадцятеро авторів — зі столиці та міст поблизу неї, троє франківчан, один львів’янин, одна мінчанка… Чомусь про своє «метро» не розповіли харків’яни, дніпряни та навіть криворіжці, які могли б похвалитися унікальним «метротрамом».

Обов’язково слід відзначити оформлення видання: воно відповідає тематиці, воно вишукане, оригінальне і просте водночас, гарна обгортка для смачної поживи. Це — спільна звитяга ілюстраторки Євгенки Чугуй та ілюстратора, верстальника, дизайнера Віталія Бірчака.

Все це — підготовка, упорядкування, оформлення — лише прелюдія до головного — власне, занурення в поезію… Перед нами — автори зі своїми широко розплющеними очима, відкритими душами й серцями, звідки лине те, що може зворушити, здивувати, зацікавити.

Ганна Лаврик, їдучи по «Синій гілці», на станції «Площа Льва Толстого» замислюється: «…думаєш, що із цим робити — зі своїм натхненням». Але вже на станції «Олімпійська» вирішує: «Не роби нічого. Навіть не думай. Просто побудь».

Назарій Нестерук у своєму «Ліричному провулку» запитує і себе й інших: «… а скільки у душі твоїй учинків щирих і шалених?».

Володимир Присяжнюк у «Середмісті пам’яті» стверджує: «І не потрібен подвиг — досить не встряти в ситах…».

Євгенка Чугуй, переходячи з «Мисливських стежок» на «Море морів» міркує над собою і життям: «…часом навіть думки в тобі не проскоче. Тільки дні миготять».

Олександр Козинець, заплутавшись у «Рибальських сітях», просякнутих тугою за морем, застерігає: «…коли ти все прекрасне й чисте через тисячу років знищиш в собі сумнівами й страхами, проблемами й щоденними дурницями…», — одначе і вселяє надію: «Колись я відрікся від справжнього себе. Та хочу додому…».

Ольга Кацан переконує всіх у «Vis-à-vis»: «Не впаду! Літатиму! Любитиму! Ві-ри-ти-му!». Між іншим, наймолодша авторка збірки вельми вправно поєднує у своїй творчості поезію з... фізикою! Воістину феєричний експеримент, вартий уваги читача.

Олександр Букатюк у своєму «Сні» зізнається: «…я втомився втомлюватись боюся своєї безстрашності перед самотністю».

Тетяна Череп-Пероганич в «Осені» легко журиться: «…бо не ті вже сили. Мені здається, що й у мене — теж».

Анджей Ван у Нічній вічності» веде тему: «…коли вдень метушимося з принципу, то вночі волю диктуємо подумки…».

Віталій Кобзар, вийшовши на «Метро Городецького», бачить, що «Збувають крам. Ми не купуємо, бо… Досить».

Вікторія Шевель посеред «Мереживної» готова «…початися заново не з кров’яних, а мирних клітин».

Мар’яна Сурмачевська серед «Життя стихії» гукає: «Несе мене поранене крило… Не хочу! І не буду сумувати…».

Павло Коробчук на «Поцілунковій» пояснює: «… особисте життя — справа рук самого потопаючого, але бачити трагедію і мовчати — бути її співучасником».

Богдан Ковальчук, забравшись у «Закуточок графомана», вигукує звідти: «Проте сказати хоча б щось я маю, а чи почують — то покаже час». Час, мабуть, на тому циферблаті, про який пише так: «Нехай рахує дні мої годинник: назад переведу його, і знов…» Тема зміни чи, може, передачі часів — і в його «Сповіді емігранта», оскільки автора надихнув Юрко Позаяк. Так воно склалося, що саме він був моїм викладачем. А згодом — значно пізніше — мені випало бути викладачем для Ковальчука… От такі перетини в часових просторах/тенетах!

Олександра Малаш на станції з суто жіночою назвою «Мітлодром» розповідає історію життя Маріонетки (яку прикласти до себе може чи не кожен), потім продовжує тему життєвих контрастів своєю істиною: «Вже несе до крон тебе. Щоб звідти — об землю пикою — заради твого ж відновлення. Живи…» Але вона також уселяє надію: «Ось, дороги відкриті — заждавсь мітлодром, де собі кожен сам до душі обирає, з чим боротись на світі — зі злом чи добром, чи завжди на мітлі — чи у хаті, що скраю…».

Юлія Алейчанка, добра гостя з Білорусі, у «Сэрцаграді» своєю ніжною мовою передає тремтіння струн душі та серця, щоб «Падставіць лесвіцу да зорак і дацягнуцца да сьвятла…».

         Гадаю, кожен, хто візьме до рук цю збірку, знайде і для себе щось таке, що торкнеться потаємного. Воно неодмінно збігатиметься з важливим, забринить із ним у тон, а відтак породить таку гаму почуттів, що підземний світ «Метра всередині нас» видаватиметься чи не поетичним небом.

З огляду на свої наукові інтереси, я перечитала чимало часописів кінця ХІХ — поч. ХХ ст. із поетичними добірками. Багато з тих авторів загубилися у давнині, декого згадують і зараз, а дехто став класиком. Мене тішать збірки, подібні до розглянутої: вони дають розуміння всього багатства та розмаїття світу української поезії, а це дозволяє сподіватися, що морально-духовний стан суспільства — попри всі негаразди — таки має перспективи…

Читайте, насолоджуйтесь, замислюйтесь, відчувайте!