«Ти несеш свою славу, як дитя від чужинця»

Ридаю, плачу – Україна втратила Анатоля Перепадю.

Загинув в буянні молодого літа. Велика втрата для країни, для багатьох українських інтелектуалів, творчого осередку і для мене особисто.

Увечері того страшного дня в нечисленних новостійних програмах коротко розповіли, що є Перепадя і що є його  внесок в українську культуру. Неоціненний внесок, і ще не оцінений відповідно Україною.  Багато хто вперше почув про Анатоля Перепадю -  поліглота, неперевершеного перекладача. Почули про те, як вшановують його в країнах Європи. Почули і про численні нагороди, ордени, наприклад, від урядів Франції, Італії за розпросторення  їхньої культури.

Закоханий в рідну мову, натхненний перекладач найвищої проби він відтворив для нас дивосвіт Пруста, Монтеня і багатьох інших із скарбниці світового письменства.

Але, як я вже зауважила, не багато українців знають про Анатоля Перепадю. А покажіть мені, хто з людності знайомий з творчістю, наприклад, композитора А. Караманова, якого зараховують до десятки кращих композиторів Західного Світу?

А чи багато хто знає про трагічно-щасливу долю художниці Людмили Семикіної, окраси і гордості нашого образотворчого мистецтва?

А чи багато українців знає про геніїв перекладу Григорія Кочура і Миколу Лукаша? Український  «Дон Кіхот» Лукаша - перлина перекладацького мистецтва. Гнаний багато років письменник не витримав, не встиг закінчити працю над твором Сервантеса.

І саме Перепадя наважився завершити після Лукаша(!) переклад «Дон Кіхота».

Перелік великих українців  можна продовжувати з гіркотою і любов'ю до безкінечності – бо щедра наша земля на таланти.

І ще раз запитую: а чи часто звучать ці імена на ТБ? Газети часом пишуть, Національне радіо працює на ниві культури, як бджілка. Але зараз ера телебачення – весь світ при телевізорах.

«Забембали», задлубали реклама,  розрахована хіба що на дебілів, безголосі оголені тілеса, що стрибають під «фанеру», безперервні покази мод,  кулінарних бряцалок, безкінечні, наче «тягнучка» на дорогах, одноманітні серіали. Скиглимо, але терпимо.

                                            ***

А тепер спокійно (наскільки це можливо) дещо про Анатоля Перепадю. Мій чоловік, письменник Ярослав Стельмах і я, завжди ставилися до Анатоля з величезною повагою і ніжністю. Роздивляючись фото різних років, бачу його серед письменницького гурту  чи то на театральних прем’єрах. Були ми сусідами – жили колись поруч на Русанівці. І  назавжди закарбувалась у пам'яті  його розповідь на березі Дніпра. Коли 1971 року Анатоля викинули з роботи і виключили зі Спілки письменників через підписаний ним лист української інтелігенції на захист Миколи Лукаша, він опинився в безвиході. В ті часи той, хто не працював або не був членом творчої спілки, потрапляв під адміністративну статтю  «про тунеядство», і людину починала переслідувати міліція, погрожуючи усілякими карами і виселенням із Києва. На щастя, Дмитро Павличко, тодішній головний редактор журналу «Всесвіт», наважився допомогти Перепаді - виписав довідку про те, що той є позаштатним співробітником журналу. Міліція відчепилась, але про публікації вже тоді бездоганних перекладів Перепаді не могло бути й мови. А як і на що жити? Він працював, не покладаючи рук, а його переклади видавалися під прізвищами інших письменників, а ті віддавали йому гонорари ( якщо віддавали). За ті нелегкі для нього роки багато бувших його однокурсників поставали головними редакторами або посіли інші грошовиті посади. Але Анатоль бачив, що вони втратили навички (може ще й не набувши їх) щоденної важкої кропіткої праці за столом, без чого не може відбутися письменник. Боялися чистого аркушу, як чорт ладану. Слово мстилося непутящим і недбалим. Гнаний же Перепадя за  час  відлучення став справжнім професіоналом і воістину каторжною працею ще більше розвинув свій молодий талант. Молодший за нього і менш досвідчений Ярослав Стельмах відтоді    запам'ятав назавжди «уроки Перепаді»: літературній праці треба віддаватися ревно, підпорядковуючи їй все життя, інакше – графоманство й творча імпотенція.

А згодом блискучі переклади Перепаді заслужили закономірне і справедливе визнання за кордоном, серед українського письменства і читачів-інтелектуалів. Та про що мова! Очевидне применшується доказами:  лише та країна стає повноцінною частиною світового культурного простору, яка має свою шекспіріану, байроніану і т.п. І ми пам’ятаємо Лукаша, Кочура. А ось наразі, завдяки перекладам Перепаді, твори Монтеня чи найвидатніше явище світової літератури ХХ століття «У пошуках утраченого часу» французького письменника Марселя Пруста  – стоятимуть на полицях бібліотек, читачів-гурманів і спраглої до світової культури молоді. До речі, наскільки мені відомо,  українець Перепадя єдиний(!), хто переклав усі шість томів цього твору (Франція так легко не розкидається орденами).

Анатолю, Анатолю, я так пишалася тобою! Вкрай рідко «шарпала» запитаннями, проханнями щодо більш влучного слова чи звороту, але завжди пам’ятала, мала спокійну впевненість, що в разі нагальної потреби є порадник, експерт, знавець українського слова.

Тепер за моєю спиною – чорне провалля.

Пишу, щоб виплеснути своє горе і свій гнів. Хочу не розплескати  обурення, не притлумити його, розділити з небайдужими, бо байдужість – вона, як болото.

                                           ***