«300 спартанців і Мішаня», оповідання

Велике розпечене сонце, що немилосердно випалювало донецький степ,  готувалося до сну. Батарея важких гармат розтяглася довгою чередою вздовж вузької посадки. Вона тут стояла ще з учорашньої ночі — шість тягачів із «Гіацинтами», командирський «шишарик» та майже шість десятків бійців. Більшість із них вешталися в сами́х вилинялих «піксельних» штанях і шльопанцях: про всілякі футболки, а  поготів — про броники-каски, не йшлося. Офіцери, яким належалося би «вставити пістонів» особовому складу за нестатутний вигляд, також ходили з голими торсом і мало не босоніж.

Побіля гущавини пирхало невелике багаття. В таку спеку воно завдавало незручностей, але всі терпіли: над вогнем закипав казанок. Готувалася ексклюзивна страва «армійське суші» — себто, відварений рис із консервованою сардиною. В очікуванні вечері до вогнища поволі підсідали люди з першого і другого розрахунків.

Тут само, на колоді, сиділи й Сашко з Едіком від п’ятої гармати. Ніхто їх не гнав, бо ж рису в казан поклали із запасом. Двоє офіцерів підпирали своїми спинами дерева та зрідка втручалися у жваву бесіду. Центром розмови був молодий зв’язківець на пеньку.

— Ось ти історик, Назаре, — звернувся до нього водій першого тягача, лобатий Андрюха з Черкащини, — давай щось оповіси нам про якусь давню історію, а то ж ску-учно, — його дзвінкий голос переріс у позіхання.

— Давай, про воїнов нам шото разкажи. Про спартанцев, напрімєр, —приєднався командир другої гармати Славко, — пачєму ані билі такімі непабєдімимі!

— Я гдєто чітал в журналє про іхнюю тактіку, — почав був Боровик, але його тут же урвали:

— Нехай Назар говорить. Давай про тактику.

— І про гузна розказати не забудь! То правда, що вони одні з одним злягалися?

— Ну... що вам сказати? — Назар розгубився від такої кількості запитань, адже він, хоча й був істориком, спецом по спартанцях себе ніколи не вважав. Всі його знання про цей період обмежувалися курсом історії стародавніх Греції та Риму (його він ніколи серйозно не вчив, оскільки у тамтешнього викладача завжди була опція «списати») і підручником, прочитаним за рік по закінченні курсу суто для саморозвитку. Зайве казати, що у двадцять сім він уже встиг забути більшу частину з того посібника й пам’ятав лише загальні речі.

— Про жопи давай разказивай! І про тактіку!

— Про жопи даже больше!

— Та на хріна тобі ті дупи? Ти шо, ізвращєнєц? Капєц, я сьодні спати з тобой в однім кузові не буду.

— Коротше, ти давай розказуй, а ми самі спитаємо, коли треба, — загомоніли з усіх боків.

Назар замислився, як делікатніше подати інформацію, проте нетерплячість авдиторії не лишала жодних шансів. Тож він вирішив із чогось та й почати — бо головне ж саме почати, — а там буде, як буде:

— Ну, про те, що спартанці скидали своїх хворих дітей зі скелі, ви, мабуть, знаєте. Але і до здорових вони ставилися суворо. Семирічних хлопчиків забирали від матерів і віддавали в загальні школи, де вчителі карали їх за кожну провину, недогодовували (бо воїн повинен бути голодний), вчили поводитися зі зброєю і часто нацьковували один на одного. Самі ж спостерігали за бійкою. Так вони виховували завзятість і жорстокість — неодмінні риси воїнів...

За наступних кілька хвилин солдати дізналися про спартанські посвячення у військо, до яких юнаки переходили лише після вбивства рабів; про скромний побут, що вважався невід’ємним атрибутом справжнього вояка; про ритуальну страву спартанців — юшку із бичачої крові й сочевиці; про загальні обіди і спільні вправи у військових підрозділах — сиситіях; про жалюгідну роль жінки у житті спартанця та про її обов’язки — народити якнайбільше здорових дітей...

Розповідь неквапно підходила до сексуальних утіх у Давній Спарті, тож увага слухачів зростала.

— Як я вже говорив, — вів молодий зв’язківець, — спартанці не вважали жінку рівною чоловікові. Також вони не мали її за повноцінного партнера в ліжку. Справжню насолоду воїн міг отримати тільки від сексу з бойовим побратимом — своїм другом і партнером на всі випадки життя. Тому спартанська сиситія була не тільки бойовою одиницею, а найтіснішим суспільним організмом, члени якого в буквальному сенсі прикривали один одному дупу під час бою. Втрата бойового товариша означала і втрату коханця. Таким чином, як сказав один викладач Могилянки, спартанці були не просто геями, а справжніми бойовими підарасами, — завершив промову Назар, споглядаючи пики бійців: у їхніх головах явно коївся переворот.

— Ахрєнєть!

— Ето пєсєц какойто!

— Та ну нафіґ! Срань Господня! Прости, Господи...

— Воіни-гавномеси. Тудить-твою...

Потоки вербальної нецензурної рефлексії лилися з кожної колоди. Важкосказати, чого в них було більше — здивування чи осуду. Поволі усі емоції заступав перчений сміх, коментарі робилися дедалі уїдливішими. Бійці уже не соромилися приміряти звичаї спартанців на сучасні умови і гиржали з самих лише припущень на тему, що б могло вийти.

— А скажи нам, історику, — несподівано виринув баритон блукальця Едіка, — по скільки людей було в сиситіях у цих під... спартанців?

— М-м... в середньому, по п’ятнадцять.

— То це ж виходить, що із двох наших розрахунків можна зробити одну сиситію?

— Точно! — долинув чийсь голос збоку. — Пєрвий расчьот аб’єдініть са втарим, трєтій — с чєтвьортим, а пятий — с шестим! Тагда у нас палучаюца ровно трі сиситіі!

— Блін, ви шо, вчаділи? Це вже якась нездорова гомосятіна! Я так чую, шо ниньки буду спати в посадці подалі од вас!

— Тіхій, та тєбя ніхто і спрашивать нє будєт! Прідут, скажут, адтапирівай жопу, франтавоє братство, всє дєла!

Завершення фрази потонуло в загальному реготі.

— А афіцераф куда дєвать? Іх в какую сісі.. сіс... сиситію направлять?

— А у ніх аддєльная будєт. Вмєстє с комдівом.

— Та ну вас, хлопці, — обізвався взводний Петрович, — у нас і так кожного ранку сиситія вмєстє з комдівом. Тіки я шото не припомню, шоб це колись по согласію було...

Знову вибух сміху.

Усі забули про казанок із рисом, який уже доварювався. І так само ніхто не звернув уваги на Мішаню. Він щойно прийшов із наряду, тому пропустив усю підводку про спартанців. Боєць увійшов повільним кроком, знімаючи зі своєї білявої голови кевларового баняка, котрий через серію випадкових збігів гордо називався каскою. Його він акуратно поклав на землю, поруч із ним умостився сам, і лише після того наважився звернутися до офіцера.

Мішаня був командиром третьої гармати і, оскільки пропустив вечірній розвод, не знав важливої інформації — про порядок розташування гармат у колоні на випадок несподіваного виїзду. Не дивно, що, змінившись, він вирішив у першу чергу дізнатися найголовніше. От тільки час він вибрав не надто вдалий — молоді і старші бійці, забувши про все на світі, жваво обговорювали гадані подробиці інтимного життя підрозділу, якби він раптово перейняв спартанські звичаї. За інших умов, можливо, усе б обійшлося, проте цього разу фраза, промовлена Мішанею, прозвучала не менш оглушливо за постріл із його «Гіацинта»:

— Петрович! Як нам ставати цієї ночі?

Неважко спрогнозувати, що було далі. Вибух реготу неймовірної сили розрізав, просто-таки розхріначив велетенське донбаське поле, де загубилися вузенька посадка зі ще вужчою колоною всередині. Не було жодного бійця, не скорченого від істеричного нападу, — на траві, на колоді, на пеньку. Поміж нападами сміху Петрович зумів видушити із себе: «Раком, Мішенька, тільки раком» — і знову звалився.

Отетерілий Мішаня хвилини три не міг ні від кого дістати виразної відповіді.

Історія з «як нам ставати» на очах набувала легендарних рис. На регіт зійшлася решта бійців батареї, і кожному з них усі події переказувалися новим оповідачем. Інтерпретації множилися. Мішаня перейняв усю славу в Назара і став новим героєм вечора.

Сонце падало за обрій. Його останні промені освітлювали верхівки дерев і жерла гармат. Вогнище більше не дратувало своїм теплом, навпаки — приємно палахкотіло у присмерку, що насувався з боку окупованих територій. Кип’ятився вже інший казанок — із чистою водою на чай. Рис же розкидали по тарілках, і тепер майже два десятки щелеп дружно наминали «армійське суші».

Над посадкою літали стрижі, ловлячи набридливих комарів.

Добігав кінця ще один день бойового чергування.