«300 спартанців і Мішаня», оповідання

Велике розпечене сонце, що немилосердно випалювало донецький степ,  готувалося до сну. Батарея важких гармат розтяглася довгою чередою вздовж вузької посадки. Вона тут стояла ще з учорашньої ночі — шість тягачів із «Гіацинтами», командирський «шишарик» та майже шість десятків бійців. Більшість із них вешталися в сами́х вилинялих «піксельних» штанях і шльопанцях: про всілякі футболки, а  поготів — про броники-каски, не йшлося. Офіцери, яким належалося би «вставити пістонів» особовому складу за нестатутний вигляд, також ходили з голими торсом і мало не босоніж.

Побіля гущавини пирхало невелике багаття. В таку спеку воно завдавало незручностей, але всі терпіли: над вогнем закипав казанок. Готувалася ексклюзивна страва «армійське суші» — себто, відварений рис із консервованою сардиною. В очікуванні вечері до вогнища поволі підсідали люди з першого і другого розрахунків.

Тут само, на колоді, сиділи й Сашко з Едіком від п’ятої гармати. Ніхто їх не гнав, бо ж рису в казан поклали із запасом. Двоє офіцерів підпирали своїми спинами дерева та зрідка втручалися у жваву бесіду. Центром розмови був молодий зв’язківець на пеньку.

— Ось ти історик, Назаре, — звернувся до нього водій першого тягача, лобатий Андрюха з Черкащини, — давай щось оповіси нам про якусь давню історію, а то ж ску-учно, — його дзвінкий голос переріс у позіхання.

— Давай, про воїнов нам шото разкажи. Про спартанцев, напрімєр, —приєднався командир другої гармати Славко, — пачєму ані билі такімі непабєдімимі!

— Я гдєто чітал в журналє про іхнюю тактіку, — почав був Боровик, але його тут же урвали:

— Нехай Назар говорить. Давай про тактику.

— І про гузна розказати не забудь! То правда, що вони одні з одним злягалися?

— Ну... що вам сказати? — Назар розгубився від такої кількості запитань, адже він, хоча й був істориком, спецом по спартанцях себе ніколи не вважав. Всі його знання про цей період обмежувалися курсом історії стародавніх Греції та Риму (його він ніколи серйозно не вчив, оскільки у тамтешнього викладача завжди була опція «списати») і підручником, прочитаним за рік по закінченні курсу суто для саморозвитку. Зайве казати, що у двадцять сім він уже встиг забути більшу частину з того посібника й пам’ятав лише загальні речі.

— Про жопи давай разказивай! І про тактіку!

— Про жопи даже больше!

— Та на хріна тобі ті дупи? Ти шо, ізвращєнєц? Капєц, я сьодні спати з тобой в однім кузові не буду.

— Коротше, ти давай розказуй, а ми самі спитаємо, коли треба, — загомоніли з усіх боків.

Назар замислився, як делікатніше подати інформацію, проте нетерплячість авдиторії не лишала жодних шансів. Тож він вирішив із чогось та й почати — бо головне ж саме почати, — а там буде, як буде:

— Ну, про те, що спартанці скидали своїх хворих дітей зі скелі, ви, мабуть, знаєте. Але і до здорових вони ставилися суворо. Семирічних хлопчиків забирали від матерів і віддавали в загальні школи, де вчителі карали їх за кожну провину, недогодовували (бо воїн повинен бути голодний), вчили поводитися зі зброєю і часто нацьковували один на одного. Самі ж спостерігали за бійкою. Так вони виховували завзятість і жорстокість — неодмінні риси воїнів...

За наступних кілька хвилин солдати дізналися про спартанські посвячення у військо, до яких юнаки переходили лише після вбивства рабів; про скромний побут, що вважався невід’ємним атрибутом справжнього вояка; про ритуальну страву спартанців — юшку із бичачої крові й сочевиці; про загальні обіди і спільні вправи у військових підрозділах — сиситіях; про жалюгідну роль жінки у житті спартанця та про її обов’язки — народити якнайбільше здорових дітей...

Розповідь неквапно підходила до сексуальних утіх у Давній Спарті, тож увага слухачів зростала.