«Арія для ла скала під стареньку радіолу», есей з прологом і епілогом про роман Володимира Даниленка «Клітка для вивільги»

ПРОЛОГ

Неймовірно! Сорок п’ять тисяч років тому на території села Молоде, що на Буковині — про це свідчать археологічні розкопки О.Черниша — разом з короною, увінчаною тризубом, були знайдені музичні інструменти: сопілки й флейти! Уявіть собі таку екзотичну картину: січе мороз і хуга свище, а в хижі з кісток і шкури мамонтів миготить родинне вогнище, запалене з викресаного каменя. Язики полум’я кидають відблиски на тризуб у короні повелительки роду, прикрашеної намистом із зубів, яка слухає своєрідні «арії» первозданного голосу жінки — під звуки флейти й сопілки... Дикунська ідилія!

Чи не душа тієї співачки, нашої прародительки, як голос самої природи крізь віки втілилася в образ дивовижної героїні роману Володимира Даниленка «Клітка для вивільги» Аліни Іванюк. Її неземний голос своєю силою і красою, як у міфічних Сирен, мало не доводив до божевілля кожного, хто його почує! Ця жінка, схожа на чарівну птаху вивільгу, дорвавшись до фортепіано волею випадку, «накинулася на клавіші, як голодний дятел на стовбур дерева, поточений короїдами». Вона мала ще й божественний слух, завдяки якому в один мент запам’ятовувала щойно почуту арію будь-якою мовою і тут же її відтворювала. Ось яка вона — об’єкт обожнення оповідача-персонажа роману, історію якої він подає як спогад зі свого дитинства. За фабулою роману, через призму дитячого сприймання-відчуття хлопчика на ім’я Владик описується доля його незвичайної мами.

З першої ж фрази автор роману загадково балансує на межі сучасного світу й прасвіту, щоправда, дещо ближчого за первісний — античний, де в Житомирі «на Житньому базарі сидить сліпий Гомер і речитативом читає свої гекзаметри, схожі на прибій Егейського моря». Відразу ж — інтрига. Й зараз-таки автор демонструє своє ставлення до персонажа, беручи перші ноти твору мало не з голосу поховальних плакальниць: «Де ти, солодкоголоса богине, що вийшла на асфальтовий берег провінційного східно-волинського міста?» — налаштовує реципієнта на атмосферу красивої, але невеселої мандрівки своєї «богині». Цією першою ж фразою він підіймає свою героїню якнайвище, викликаючи асоціацію з богинею античності Венерою. І лише єдиним штрихом — «асфальтовий берег» — з усієї висоти її міфічно-античного лету впускає на сучасний асфальт, об який розбиваються і високі мрії героїні. Отже — богиня сучасності. Прийшла з тих міфічно-божественних часів, «щоб повернути світу гармонію, яка була колись ним втрачена».

Одначе, густо присмачивши твір заморською спецією інтриги, Володимир Даниленко тут же «хапає вола за роги» і таки пришнуровує до означеного часу й простору: «А почалося все 3 червня 1978 року». Ага — 3 червня... Але до чого ж тут Гомер, який жив хтозна коли? — похитуєш плечима. А він, виявляється, і не випадковий: цього дня Аліна Іванюк познайомиться з незвичайною людиною — Михайлом Хомичевським, який перекладав українською Гомера. І трапиться це в дивний спосіб. Молода вродлива жінка, тримаючи сина за руку, проходила повз червоний (це доволі символічно) будинок, повитий виноградом, і почула музику, що линула з його вікна. Вона зупинилася і раптом так голосно заспівала, що заглушила навіть дзенькіт трамвая, чим викликала оплески випадкових перехожих. Уражений літній господар будинку запрошує її з хлопчиком до господи, і вона, хоч як поспішала, вирішила зайти. Так починається зав’язка роману.

Чи не образ самого Гомера навіює цей в’язень радянських катівень, про що героїня довідається значно пізніше, який теж у романі оповідає історію своєї доби? «З-під кущуватих брів на неї дивилися насмішкуваті блакитні очі», а «на всьому побуті Михайла Хомичевського лежав відбиток іншої епохи». Ставлячи на диск радіоли одну платівку за другою, він хоче переконатися в істинності її слів про вміння повторювати будь-яку арію до титли. «Її брови зламались, і вона спалахнула, наче мальва на картині Білокур», і — заспівала. Коли жінка перестала співати, то в кімнаті Хомичевського було чути, «як вібрує віконне скло від гуркоту даленіючого трамвая», а в серванті дзенькає кришталь. Такий талант сільської молодиці, яка має не лише незвичайної сили й краси голос, а ловить і відразу ж відтворює мелодію, та ще й текст будь-якою мовою, шокував залюбленого в музику літнього чоловіка. Він знайомить її з викладачкою музики, мадам Цибульською, яка, моментально оцінивши «об’єкт», поводиться все ж зверхньо. Від неї несе нафталіном старосвітськості, тоді як від Хомичевського, між іншим, — старосвітським аристократизмом. Він знайомить Аліну з різними людьми міста. Це — радіожурналіст Ґеньо, який завше брав з собою хлопчика на записи, заки мама вчилася співу, і той спостерігав і фіксував своїм дитячим оком багато чого цікавого навколо. Наприклад, як балакучий і самозакоханий поет Вохаба, щойно побачивши мікрофон, відразу втратив свою дотепність і «Ґеньо виривав з нього слова, як дантист зуби». Це — й інвалід Кунцевич, у якого збирався цвіт свідомої української інтелігенції. Це — льотчик Корсаков, якого покохала її душа. У тому світі вона заприятелювала й зі співачкою Наталією Зух, яка стає її ревнивою суперницею у співі, відтак ворогинею.

Так невзабарі Аліна Іванюк стає чудовою виконавицею, котра перемагає на музичному конкурсі й перед нею відкрита дорога на сцену Ла Скала чи Метрополітен-опери... Та не так воно сталося, як гадалося... Доля робить крутий поворот. Але за той поворот ми поки що заглядати не будемо. Відкриємо лише інтригу, що в романі «Клітка для вивільги» постають реальні персонажі: співачка Аліна Іванюк та письменник Микола Хомичевський, відомий в літературі як Борис Тен. Роман входить до книги родинних хронік «Грози над Туровцем» Володимира Даниленка — що звучить, як «ода людині, яка прагнула зруйнувати мури совково-колоніальної системи».

Гадюка, що вкусила князя...

Відома історія про те, як один віщун повідав київському князеві, що він помре від черепа свого коня. Той у це не повірив. А коли пораненого в бою князевого улюбленця довелося вбити, той і поготів махнув рукою на те віщування. Аж якось на прогулянці князь незчувся як з черепа його коня виповзла гадюка і вкусила його за ногу...

Але до чого ж це я? А ось до чого.

Роман «Клітка для вивільги» — твір насамперед філософський. З особливою силою, хоч і ненав’язливо, знаходять тут своє відбиття екзистенційні мотиви, побудовані на понятті антитези екзистенції та системи. Система вбиває найкраще, що є в людині. Провідна думка автора: знищуючи духовну особистість, система знищує себе. Інакше кажучи, вбиваючи духовність нації, система приречена на виродження. Бо там, у її «черепі», приховалася «змія», яка вже пустила отруту вповільненої дії у її «кров». Як резюме звучить в кінці роману, ніби на підтвердження цього судження, невеличкий нюанс. На докір хлопця каґебістові, що той зіпсував життя його батькам, він нічтоже сумняшеся відповідає: «Це не я. Це система». Що і належало довести. Цей роман і побудований за системою теореми, яку слід довести, і автор, засукавши рукави, це й робить.

 Тут — екзистенція, те непізнаване, ірраціональне в людському «Я», просто кажучи, та внутрішня краса людини, яку свідомо знищує система. І хоч події, що відбуваються в  романі, належать до радянської доби, все ж проблеми брехні й зла, на чому тримаються всі імперії, на думку автора, не полишать Україну навіть після її вивільнення. Це наводить на думку, що саме тому українці досі потерпають від тиску російського шовінізму і всього злого, що з цим пов’язано. Тож, попри весь ліризм, філософія в романі переплетена з політикою, з болючими національними проблемами, і з психологізмом. І тут уже не до сміху. «Українська культура, Аліно, річ небезпечна, — промовляє дисидент Хомичевський. — Особливо в нашій з вами ситуації». Автор ніби ототожнює долю молодої героїні, яка випадково втрапляє в халепу, з долею літнього перекладача, доводячи, що зло кочує від покоління до покоління як ланцюгова реакція. І вони — ніби щось одне в цьому суспільному ланцюзі, яким протистоїть світ багатовікових гнобителів України.

Опальна героїня й опальне її оточення. Хоча соціальний стан і протистояння людини й держави подаються нелінійно. Автор дозує, ніби відломлює крихти від свого короваю, розкриваючи образ персонажів, заки остаточно не переконує, хто ж перед нами насправді. Так, на самому початку роману за обідом несподівано дізнаємося лише з кинутої знічев’я фрази, що Хомичевський — дисидент, сидів у радянських концтаборах. Виникає конкретна цікавість: за що? І стає зрозуміло, що перед нами не такий собі дідусь зі старенькою радіолою, перекладач Гомера, і що невипадково саме до нього потрапляє Аліна.

Далі перед нами опиняється справжній маг, який поступово розкриває загадку свого фокуса. І таким чином геть невинна історія жінки з незвичайним голосом поступово набирає неймовірної амплітуди, як увертюра — ще мить і вже звучить грандіозна симфонія, що поглинає тебе з головою, пронизує наскрізь і твоє серце стугонить в такт отим нотам, ніби опинившись ув органі під вправними пальцями самого Баха. Скроні наповнюються звучанням у моторошній тиші нічної кімнати й ти забуваєш, що навколо тебе — стіни, в руках — книга, бо над тобою вже вибухає склепіння храму, пронизуючи феєрверком дивовижних залпів твоєї душі. І раптом... обрив: цвинтар, яма, у яку опускають вбитого патріота України. І читач, що вже набрав розгону, балансує на одній нозі на самісінькому краєчку прірви...

«У йой жівут пташкі всього св’їту».

А тепер нарешті можемо заглянути й за поворот. Що ж там — за крутими віражами долі співачки? А там — делікатно вплітає автор в сюжетну канву все нових і нових персонажів, нові гостро-викривальні події, як ув оркестрі диригент, ведучи симонію, вправною паличкою залучає до загального гармонійного звучання то трубу, то контрабас, то скрипку, викликаючи з душі читача найпотаємніші глибинні нурти. Отак поступально і ми рушимо за ним услід — услід за даниленківською інвективою, за його конфліктом інтересів. І тоді відразу впаде в око й те, що міський світ, у якому опиняється героїня, різниться від сільського, де вона мешкає. Насамперед простих селян, свекрухи та свекра, які ще досі користуються в туалеті тріскою замість паперу. Помітивши, що мама плакала через образу на старих, малий добряче досадив дідові, кинувши нишком тріску в отвір туалету — хай знає, як ображати маму! Невипадково тут згадую про тріску — цьому автор надає особливого значення, повертаючись до епізоду і в кінці роману.

Але насамперед ця різниця виражається в мові. На тлі правильної літературної мови міських інтелігентів мова селян, які близькі до Білорусі, так густо пересипана східно-волинськими діалектизмами — аж чути гул історичного підземелля... І авторові вдається тонко відтворити всі нюанси цього мовлення. Це не може не викликати зачудування мовним сільським колоритом. Люди ці інакше поводяться, інакше мислять, і взагалі вони далекі від того піднесеного, до чого прагне натура їхньої невістки, яка з таким божественним талантом могла б прикрасити сам театр Ла Скала. Натомість ось уже до тридцяти трьох років свого життя мусить вовтузитися з дітьми та козами, що відкладає відбиток і на її культуру. Що це за «теї-меї»?! — висміював її Хомичевський.

Аліна чиста й безпосередня, як і сама природа, що проявилося відразу ж у її несподіваному співі на вулиці. До речі, той епізод нагадує мені випадок з Тарасом Шевченком, який, ідучи вулицею з Миколою Костомаровим, порівнявшись з розкішною дамою, ні з якого дива так голосно заспівав, що шокував друга. «Пароксизм чудачества!» — вигукнув здивований Костомаров. Це наводить на думку, що в особливо обдарованих людей часом — можливо, в мить особливо емоційного спалаху — зникають «гальма» усталених норм поведінки.

У героїні роману проявляється вроджений демократичний стиль поведінки й прагнень. Прагнень від марноти марнот — до піднесеного, вільного й леткого — як звуки її співу... І все ж жінка любить своє село: «Ісус Христос теж народився в селі, — переконує вона хлопчика. — Він був духовно багатшим за міських дітей, бо спілкувався з деревами, рослинами... Що знають твої міські ровесники? Обдерті під’їзди з вибитими лампочками?..».

«У твойой матері шє з пелюшок лужена горлянка, — хитала головою баба Марина, — коли шось було не по йой, то вона так вєрєщала, шо за п’ять дворов було чут, як крічіт. І дє в том піскляті бралоса столькі кріку?! Усє, хто коло їє стояв, утекалі, шоб нє оглухнут. (...) Як жє тут нє буяцца, як у йой жівут пташкі всього св’їту?». Аліна в дитинстві — дивовижне створіння, яке не лише передає власною «горлянкою» унікальні звуки різних пташок, а ще й пащекує з цвіркуном, який «обурено витріщився на дівчинку і пронизливо кричав, відганяючи її геть від своєї нори». З опису дивної дівчинки лине стільки авторської доброти й тепла, що воно перехлюпує зі сторінок до господи читача, заливаючи її, як сонячне світло в похмурий день. «Мабіт, Господь дав єй цєй голос, — додає стара, — для того, шоб вона просто спєвала, як жайворонок чи в’їтер» — і цією фразою ніби врекла жінку, доля якої повернулася так, що вона під кінець роману і справді замість Ла Скала мусила співати у полі для жайворонків.

Нічого дивного, якщо врахувати, що події розгортаються в часи імперії, яка нищила все найкраще в українського народу, заселяючи його синами Соловки. Стеження відбувалося і за студентами музичного училища, що його так і не дали закінчити Аліні. «Мати була хронічною невдахою, — з досадою мовить Владик. — Всюди, де б вона не з’являлась, у неї виникали проблеми, які вискакували, як чорт з табакерки». На одному з концертів, що давали студенти в ресторані, аби підзаробити на життя, до неї підійшов художній диригент Віденської державної опери Герберт фон Караян і вручив візитівку. Наступного ж дня її викликали до директора, який у присутності каґебіста «з залисинами» висунув їй звинувачення «у відсутності радянського патріотизму та схилянні перед західною культурою». Виявляється, того Герберта фон Караяна тут мали за агента німецької розвідки. Аби врятуватися, дівчина в п’ятнадцять років виходить заміж за людину, з якою має небагато спільного. Він явно не герой її уяви, не той лицар, який мав би бути поруч з такою жінкою.

У своїх творах Володимир Даниленко часто аналізує сучасну проблему людства — самотність і кризу любові, бо світ, як вважає він, тримається на любові та постає з неї. На його переконання, література має орієнтуватися на втрачений комплекс лицаря — чоловіка, який любить жінку, свою землю і готовий за них померти. Сьогодні, до речі, українська нація показала нам чимало таких лицарів, які віддають своє життя за ці ідеали. Честь їм і хвала.

А ось про батька, Григорія Іванюка, хлопчик розповідає зовсім мало. Читачеві відомо лише, що він служив авіаційним техніком у винищувально-авіаційному полку, але він був і обдарованою людиною, власноруч міг змайструвати що завгодно, бодай і кавоварку з годинником, яка показувала час. Та вкупі з Аліною вони були схожі на різнобічні вуса рогатки, з якої хіба що горобців добре стріляти. Можливо, саме тому вона закохується у льотчика Корсакова, в образ свого омріяного лицаря, про що пунктирно розповідає Владик. Двоє дітей стали чи не єдиною радістю юної жінки. Тому син виводить свій вердикт: «Тож коли я дивлюся на кавоварку й на батька, який наводить її на п’яту тридцять, щоб удосвіта завести мотоцикла і їхати до Скоморох через ліс, то завжди думаю, що людське життя проходить у буденній суєті і закінчується раптово, як і почалось». Узагалі щодо персонажа батька, то в його зображенні відчутні елементи шозизму — відбувається певна фетишизація предметів, ніби вони важливіші за людину. Та й сам він наприкінці життя ніби перетворюється на річ у купі отих поламаних речей, які власноруч створював, з яких, як і від нього самого, «виживає» лише кавоварка-годинник, і та не працює.

Дивує вже сам початок знайомства з персонажем батька, про існування якого автор в гостях лише згадує, що він десь ремонтує холодильник. Він запускає його в п’яну вже компанію геть безликого, зате в усіх деталях відтворює «образ» німецького мотоцикла з коляскою «БМВ-Р-12», що дістався батькові дешево — завдяки ремонту. Та все ж головна риса вимальовується: батько майстер на всі руки, будь-що може полагодити. Можливо, автор хоче вивести думку, що у світі речей легше жити, аніж у світі людей, до якого так прагнула Владикова мама?

Показовою частиною роману є своєрідний асамбляж жорстоких епізодів з минулої доби, що випливають із розповідей персонажів твору. Хоча ця віргація епізодів, як на мене, дещо переобтяжує сюжетну лінію. На якомусь моменті починає також здаватися, що автор втрачає вігільність і твір починає «крутитися на місці» подібно до платівки на диску старої радіоли Хомичевського, на якусь мить зникає динаміка. Аж раптом — такий пасаж: наче  «прориває чиряк» отими моторошними картинами зі спогадів дисидентів. Якось за обідом Хомичевський заговорив про концтабірне життя. Він розповідає історію професора психології Євгена Комарницького, який займався поведінкою людини в екстремальних ситуаціях і зрештою сам опинився за ґратами. Тут ми потрапляємо в майстерню письменника, навіч бачимо, як автор вибудовує антитезу екзистенції та системи на демонстрації двох антагоністичних поглядів — народного комісара НКВС Генріха Ягоди та звичайної людини, «ґвинтика в лещатах системи».

Професора викликали до ректора в присутності чоловіка у формі комісара внутрішніх справ і сказали «Органам держбезпеки потрібна ваша допомога». Наступного дня він уже був у кабінеті Ягоди, який вергає речі, що їх моторошно слухати: «Наша країна має значні ресурси в Сибіру, майже не заселеному людьми. Так от, ми маємо освоїти ці запаси золота, срібла, заліза, алмазів, свинцю руками в’язнів. Уявіть мільйони політичних і кримінальних каторжників, які ловлять рибу, добувають руду, заготовляють ліс, будують залізниці, канали. Чому більшість населення має жити в європейській частині країни? Ми заарештуємо двадцять, тридцять п’ятдесят, сімдесят мільйонів людей, зірвемо з насиджених місць, посадимо в ешелони і — в Сибір. Кожна новобудова буде новим концтабором, у якому в’язні — будівельники, а начальник табору — виконроб. Про це не міг навіть уявити жоден фантаст, а ми зробимо це за допомогою системи концтаборів, якої не має жодна країна світу». На думку професора, що ефективною може бути лише праця вільних людей, Ягода відповідає: «Страх і насильство змусять запрацювати мільйони каторжників». Що ж потрібно було їм від психолога? Ягода дає йому «три дні на підготовку доповіді з порадами, як підняти продуктивність праці засуджених у радянських таборах».

Та не вдалося уникнути й самому психологові тяжкої долі. Якось Ягода закохався і викликав його, аби вилити душу й позбутися депресії. Після випитої пляшки Ягода «заправив у дорогий мундштук цигарку, закурив і солодко затягнувся димом». Він розповів, що шалено закохався в дівчину Улу, яка йому відмовляла. Коли він спробував її роздягнути, отримав ляпаса. Тоді Ягода вихопив револьвер і застрелив дівчину, а руку відрізав, і з променевої кістки старий караїм виготовив йому мундштук з інкрустацією сріблом і сапфіром, що нагадував очі Ули. На запитання професора, де той мундштук, Ягода показав на той, де дотлівала цигарка. Професор взяв собі мундштук, а на ранок Ягода заарештував його і відправив етапом.

Шлях до істини і її божественний ареал.

На протиставленні добра і зла, яке ще досі дістає своїми «мацаками» душі молодих талановитих людей, ламаючи їм життя, викристалізовується крайня ницість і ганебність тоталітарної системи, що не просто ламала долі, а руйнувала гармонію вселюдського існування, котра проявляється в злитті людини з природою, у поєднанні мікро- та макрокосмосу. Цей образ неймовірний — як міраж, як видіння чи як привид потойбічної душі, якій бракує сил пробитися в наш захаращений зачерствілий світ, глухий як до краси мистецтва, так і до голосу праглибин, що про них нагадує гомерівське розхитування в такт прибою Егейського моря...

І хоча Володимир Даниленко вважає, що герої творів не повинні поділятися на позитивних і негативних, бо кожна людина може мати світлі й темні риси характеру, все ж у цьому романі протистояння антиподів неминуче. З одного боку отой мерзенний Ягода, який ешелонами відправляє українців до Сибіру, щоби використовувати для освоєння холодних просторів дармову силу нещасних, — рідкісний негідник, який навіть убив об’єкт своєї закоханості. І з другого — ця піднесена з прекрасним космічним голосом героїня Аліна Іванюк, хоч вона і живе в інший час. Однак що тоді, що пізніше — нічого не змінилося! Героїні на допиті в КҐБ кажуть: «Всі дисидентські дороги в Житомирі ведуть або до Хомичевського, або до Концевича». На її вигук: «Невже Україні не потрібні співаки?!» — чує відповідь: «Нам потрібні співаки, художники, поети, але тільки такі, які поділяють наші погляди». Коли Аліна навідріз відмовляється виконати прохання КҐБ, капітан дістає з теки її диплом володаря Гран-прі та рве його на шматки. «Сядь! — закричав капітан. — На польові роботи! В резервацію! Там з тебе виб’ють усі фанаберії!»

Зустрівши на вулиці журналіста, Аліна Іванюк розпачливо промовляє: «У мене, Ґеню, земля під ногами горить і не знаю, за що хапатися. Я наче сповзаю у прірву і де не вхоплюся рукою за виступ, всюди піді мною провалюється земля», на що той завзято відповідає: «Якщо в цій країні знищують талановитих людей і затикають горлянки пресі, то я знайду, як повідомити про це світу...». А через день Ґеньо поховали. «Кладовище було важливою частиною земного циклу», — виголошує автор таку філософську сентенцію. «В одному кінці міста народжуються діти, а в другому — ховали людей, життя яких закінчилося». Отже — vivere memento! (пам’ятай про життя!).

З відчаю героїня робить висновок, що «похорони — це інтимна річ в житті людини!». Аліна щораз, коли її хтось ображав, діставала зі сховку свій «заповіт» і по-дитинному наївно вносила до нього правки, вказуючи, щоб такої-то людини не було на її похоронах. І коли вона робить це знову після від’їзду молодиків у цивільному, від яких її захистив старенький свекор, ти вже переймаєшся почуттями, як до беззахисної дитини, й на твоїх очах виступають сльози. Апофеозом цієї сцени стає її прохання до малого сина ніколи більше не викидати з туалету дідової тріски. І фраза Владика «Після цього я ніколи більше не викидав дідової тріски» викликає гомеричний сміх. Воістину, сміх крізь сльози. Взагалі, цей викрутас із заповітом виглядає доволі символічним — героїня, яка народжена для лету, чомусь щораз думає про смерть. Автор ніби нагадує: все ж таки memento mori! (пам’ятай про смерть!). До слова, так віталися члени релігійного ордену трапістів, заснованого в ХVІІ столітті. А може, вона відчуває смерть? І це навіває сентенцію: немовля являється з чистого космосу в цей світ, де тхне смертю!

«Ти ще застанеш час, коли в нас буде своя країна, але ніколи не припиняться війни за людські голови й серця, — каже хлопчикові Хомичевський, і це звучить як узагальнення і як застереження, і як пророцтво. — Їх будуть розв’язувати нащадки тих, хто запроторив мене за ґрати і вбив Ґеня». Бо ніколи не припиняться війни «за минуле й майбутнє». Володимир Даниленко копнув тут так глибоко, що й не відразу помітиш, хоч це і реальний факт. Люди звикли до думки, що воюють за сучасне, за майбутнє, а от що й за минуле!.. Але ж автор як у воду дивиться — так таки так. Історія — це сама істина, яку не можна переінакшити. А її все силкуються переписати під себе! Коли згадаєш про Київську Русь, то стаєш свідомий того, що саме за її спадщину й точиться нині війна. «Ми — єдіний народ!» — трублять вороги на всі лади. «Хіба може один народ говорити двома мовами?» — резонує у свідомості невинно кинута фраза Аліною Іванюк. «Бо імперія завжди трималася на брехні і жорстокості», — переконує вона Владика, а разом з ним і нас із вами. «Вони колись будуть розпадатись, а їхня рука в агонії все одно потягнеться до нашої горлянки», — пророчить Хомичевський, а насправді — Володимир Даниленко. І все ж, як казав Назон аж перед початком нашої доби, dum spiro spero! (поки дихаю — сподіваюсь.) І перемога буде за нами.

З-під пахви у неї випав Нечуй-Левицький...

Творчість, як і сама особистість Володимира Даниленка, відповідає словам Ж. П. Сартра: «Квієтизм — позиція людей, які кажуть: інші можуть зробити те, чого не можу зробити я. Вчення, що його я викладаю, прямо протилежне квієтизмові, бо воно стверджує, що реальність — у дії. Воно навіть іде далі й заявляє, що людина є не що інше, як її проект самої себе. Людина існує лиш настільки, наскільки себе здійснює». Як в око вліпив. Як на мене, Даниленко максимально здійснює себе як власний проект у творчому житті. Від книжки до книжки він себе удосконалює, хоча досконалості меж не існує. І все ж...

Можемо говорити про індивідуальний стиль письменника. Саме в цьому творі, як на мене, якнайкраще виражений іманентний прояв істотних ознак його таланту. Глибокий психологізм, поетичність стилю, вбивча іронія та іскрометний гумор... Тому й захотілося зупинитися саме на романі «Клітка для вивільги», який навіть назвою вказує і на красу, і на трагічну її приреченість у пазурах невігластва.

Володимир Даниленко — письменник високої культури й вишуканих манер: у нього навіть образи «інтелектуальні». Мама привчає Владика до гарних манер з дитинства. Щоб навчитися правильно сидіти за столом, вона кладе собі й синові під пахви по дві книжки, як це робили німецькі офіцери. Цей фанатизм доходив просто до комізму: «Від обурення мама почервоніла і з-під її рук випало два томи Нечуя-Левицького». Мабуть, класик нашої літератури Нечуй-Левицький і вві сні не здогадався б, що колись випадатиме з-під пахви якоїсь красуні! «Благородна людина виділяється поставою, вирівняйте спину, розправте груди, голову тримайте прямо», — говорить Аліні викладачка музики, ця літня жінка «у довгому платті у стилі ампір з високою талією, перетягненою під грудьми шовковою стрічкою, в крислатому літньому капелюсі». Автор настільки переконливо орієнтується в музичній стилістиці, так орнаментує свій твір, що читачеві самому вже хочеться мерщій купити квиток і бігти в оперу, щоб послухати арії з «Енеїди» чи з «Вія».

Це особливе задоволення — не гнатися за розвитком сюжету, насолоджуватися словом, рядком, фразою! Виписувати для себе цікаві нюанси. Перечитувати сей твір знову, й знову повертатися до нього і смакувати деталями. А тут — цілі розсипи поетичних троп, цікавих несподіваних ходів. Та й навіть сам мовний колорит... Така проза — нечасте явище в нашій сучасній літературі. Вона пишеться на європейський взір — динаміка і лаконізм. Добре, коли ще й мальовниче! Таке враження, ніби письменник вийшов з мольбертом на пейзаж життя, і вимальовує його делікатно, як на акварелях Тараса Шевченка.

У творах Даниленка завжди панує стихія гумору, органічно вплетена в драматичний конфлікт. Він володіє усіма відтінками комічного — від тонкої іронії до ядучого сарказму, — яким знищує імперські, соціальні, культурні стереотипи масової свідомості та вади людського характеру. Я пригадую оті його «Дзеньки-бреньки», де він із дещо молодечим запалом «постібався» з деяких наших класиків. І це той, хто віддає свою душу українській літературі, здатен не лише відчути, а й об’єктивно оцінити її слабші сторони та навіть посміятися з них. Та в наступних його творах спостерігається іронічне око зрілої людини, майстра. У таких романах, як «Газелі бідного Ремзі», «Кохання в стилі бароко», «Капелюх Сікорського», в повістях «Сонечко моє, чорне й волохате» чи «Тіні в маєтку Тарновських» позначаються три творчі стихії: лірична; магічна і комічна. Автор постає перед нами як досвідчений письменник зі своїм літературним стилем, цікавою образною системою і гострим пером. При розкритті теми автор балансує на грані реального й ірреального світів, намагаючись уразити й зачарувати незвичайністю образу чи явищ. У романі «Клітка для вивільги» яскраво виражена і стихія психологізму, асоціативності, філософічності. Всі ці й інші ознаки в сукупності формують неповторне духовне явище, де відбувається порив творчого духу до трансцендентних істин.

Роман глибоко психологічний. Даниленко моделює вмотивовані ситуації, що наводять самого читача на потрібні висновки. Причому все це тонко прошите гумором, іронією, дотепом. Так, у журналіста Ґеня «перо, може, й не таке гостре, але Ґеньо любить ним штрикатися, — реготнув старий». Ось чіпкий, як смола в спеку, «прилипало» Прожога з його «лінгвістичними екзерсисами». Хоч як не корчив із себе інтелектуала, розповідаючи про гіперборейців чи про значення прізвища Собіпан, раптом видає себе потиском руки: «Відчувалося, що багато років він заробляв собі на хліб не лінгвістичними здібностями, а руками». Один лише штрих — і розкривається не те, що доля людини, а й держави, у якій страждає талант. До речі, письменникові взагалі притаманне вміння бачити невловиму для звичайного ока характерну деталь.

А ось і сам Собіпан. Одним мазком автор змальовує режисера театру, який під час репетиції викотився на сцену, «як велика куля», «згріб в оберемок худу актрису і закричав, бризкаючи слиною». Промова Собіпана до артистів дуже імпульсивна; в неї автор вкладає всю силу поетично-вибухової художності: «Ви зачинені від світу на сотні замків, гапликів і защіпок !». І це було правдою в умовах радянщини, але він веде далі: «Я мушу хукати на вас, щоб зігріти вашу холодну кров і змусити її рухатись у ваших немічних жилах!». Далі він накручує образи: «Ви липкі від страху, що втратите свою щоденну булочку з маслом». Врешті-решт видає просто «шедевр»: «Ви — наче кастровані коти, які забули, що таке пристрасть!». І після всього почутого журналіст Ґеньо звертається до режисера зі словами: «Я хочу зробити начерк рецензії на спектакль і використати деякі ваші коментарі», — ото добрі коментарі! Справжня карикатура на закулісове життя, про яке ти навіть не здогадуєшся, дивлячись ту чи іншу виставу. Апофеозом стає погроза п’яного актора Галушки, який просто зі сцени забігає до кабінету з’ясовувати стосунки — у козацькому вбранні з шаблею в руках, погрожуючи нею Собіпанові й директору Папаїці, які втікають від нього на вулицю... І знову, як під час вуличного співу Аліни, перехожі супроводжують оплесками цей «театральний» водевіль. Що ж, йдучи за Д. Арсеничем, «життєва драма — єдина з драм, що відбувається без репетицій». Воістину в романі все так перемішалося, що життя і театр — одне й те саме! Лицедійство, яке просто межує з божевіллям.

ЕПІЛОГ

За сюжетом від Аліни Іванюк відвертаються її російські друзі, колеги чоловіка, почувши, що вона — ворог народу. Вони її з сім’єю виганяють із-за святкового столу. І лише льотчик Корсаков, закоханий у жінку, зриваючись із-за столу, вигукує: «Мені соромно, що я з вами однієї крові». На що господар квартири Дунін відказує: «Ти зв’язався з ворогами, з українськими буржуазними націоналістами. Це буде кінець твоїй службовій кар’єрі!». Корсаков за це поплатився, але емігрував за кордон і повідомив у Відні про те, що «в Україні переслідують інтелігенцію». Звідти він передає через доньку листа Аліні, над яким та довго плакала. А того дня, коли вона відчула, що його не стало, померла.

Здавалося, що героїні роману «Клітка для вивільги» Аліні Іванюк «світив» Сибір, але автор, залюблений у цей образ, не міг так жорстоко обійтися з нею — він зливає її з природою. Хоча, можливо, саме це і було його метою. І попри те, що жінці перекриті всі шляхи до кар’єри, вона мусить співати хоч у полі, бо «якщо людині дано співати, малювати чи писати, вона має робити це, щоб не збожеволіти чи не вмерти», — робить висновок автор. Вона співає там, де й жайвір втратив голос. Її «голос підіймався все вище і вище, наче над полем співав свою пісню скинутий із неба янгол». Це доводить, що Володимир Даниленко бачить мистецтво як спосіб формування в людині потреб свободи, передовсім політичної. Водночас письменник проривається за рамки, підносячи створену ним дійсність над часом і суспільством у прагненні розкрити таємницю буття.

Роман у цілому звучить як духовна симфонія, яку має зіграти ще не створений оркестр, де б поліфонічно зазвучали всі складові нашого суспільства. Образ неймовірної жінки, співачки, — це голос з глибин, голос краси мистецтва, що йде з правіків і лине ву височінь.