«Арія для ла скала під стареньку радіолу», есей з прологом і епілогом про роман Володимира Даниленка «Клітка для вивільги»

ПРОЛОГ

Неймовірно! Сорок п’ять тисяч років тому на території села Молоде, що на Буковині — про це свідчать археологічні розкопки О.Черниша — разом з короною, увінчаною тризубом, були знайдені музичні інструменти: сопілки й флейти! Уявіть собі таку екзотичну картину: січе мороз і хуга свище, а в хижі з кісток і шкури мамонтів миготить родинне вогнище, запалене з викресаного каменя. Язики полум’я кидають відблиски на тризуб у короні повелительки роду, прикрашеної намистом із зубів, яка слухає своєрідні «арії» первозданного голосу жінки — під звуки флейти й сопілки... Дикунська ідилія!

Чи не душа тієї співачки, нашої прародительки, як голос самої природи крізь віки втілилася в образ дивовижної героїні роману Володимира Даниленка «Клітка для вивільги» Аліни Іванюк. Її неземний голос своєю силою і красою, як у міфічних Сирен, мало не доводив до божевілля кожного, хто його почує! Ця жінка, схожа на чарівну птаху вивільгу, дорвавшись до фортепіано волею випадку, «накинулася на клавіші, як голодний дятел на стовбур дерева, поточений короїдами». Вона мала ще й божественний слух, завдяки якому в один мент запам’ятовувала щойно почуту арію будь-якою мовою і тут же її відтворювала. Ось яка вона — об’єкт обожнення оповідача-персонажа роману, історію якої він подає як спогад зі свого дитинства. За фабулою роману, через призму дитячого сприймання-відчуття хлопчика на ім’я Владик описується доля його незвичайної мами.

З першої ж фрази автор роману загадково балансує на межі сучасного світу й прасвіту, щоправда, дещо ближчого за первісний — античний, де в Житомирі «на Житньому базарі сидить сліпий Гомер і речитативом читає свої гекзаметри, схожі на прибій Егейського моря». Відразу ж — інтрига. Й зараз-таки автор демонструє своє ставлення до персонажа, беручи перші ноти твору мало не з голосу поховальних плакальниць: «Де ти, солодкоголоса богине, що вийшла на асфальтовий берег провінційного східно-волинського міста?» — налаштовує реципієнта на атмосферу красивої, але невеселої мандрівки своєї «богині». Цією першою ж фразою він підіймає свою героїню якнайвище, викликаючи асоціацію з богинею античності Венерою. І лише єдиним штрихом — «асфальтовий берег» — з усієї висоти її міфічно-античного лету впускає на сучасний асфальт, об який розбиваються і високі мрії героїні. Отже — богиня сучасності. Прийшла з тих міфічно-божественних часів, «щоб повернути світу гармонію, яка була колись ним втрачена».

Одначе, густо присмачивши твір заморською спецією інтриги, Володимир Даниленко тут же «хапає вола за роги» і таки пришнуровує до означеного часу й простору: «А почалося все 3 червня 1978 року». Ага — 3 червня... Але до чого ж тут Гомер, який жив хтозна коли? — похитуєш плечима. А він, виявляється, і не випадковий: цього дня Аліна Іванюк познайомиться з незвичайною людиною — Михайлом Хомичевським, який перекладав українською Гомера. І трапиться це в дивний спосіб. Молода вродлива жінка, тримаючи сина за руку, проходила повз червоний (це доволі символічно) будинок, повитий виноградом, і почула музику, що линула з його вікна. Вона зупинилася і раптом так голосно заспівала, що заглушила навіть дзенькіт трамвая, чим викликала оплески випадкових перехожих. Уражений літній господар будинку запрошує її з хлопчиком до господи, і вона, хоч як поспішала, вирішила зайти. Так починається зав’язка роману.

Чи не образ самого Гомера навіює цей в’язень радянських катівень, про що героїня довідається значно пізніше, який теж у романі оповідає історію своєї доби? «З-під кущуватих брів на неї дивилися насмішкуваті блакитні очі», а «на всьому побуті Михайла Хомичевського лежав відбиток іншої епохи». Ставлячи на диск радіоли одну платівку за другою, він хоче переконатися в істинності її слів про вміння повторювати будь-яку арію до титли. «Її брови зламались, і вона спалахнула, наче мальва на картині Білокур», і — заспівала. Коли жінка перестала співати, то в кімнаті Хомичевського було чути, «як вібрує віконне скло від гуркоту даленіючого трамвая», а в серванті дзенькає кришталь. Такий талант сільської молодиці, яка має не лише незвичайної сили й краси голос, а ловить і відразу ж відтворює мелодію, та ще й текст будь-якою мовою, шокував залюбленого в музику літнього чоловіка. Він знайомить її з викладачкою музики, мадам Цибульською, яка, моментально оцінивши «об’єкт», поводиться все ж зверхньо. Від неї несе нафталіном старосвітськості, тоді як від Хомичевського, між іншим, — старосвітським аристократизмом. Він знайомить Аліну з різними людьми міста. Це — радіожурналіст Ґеньо, який завше брав з собою хлопчика на записи, заки мама вчилася співу, і той спостерігав і фіксував своїм дитячим оком багато чого цікавого навколо. Наприклад, як балакучий і самозакоханий поет Вохаба, щойно побачивши мікрофон, відразу втратив свою дотепність і «Ґеньо виривав з нього слова, як дантист зуби». Це — й інвалід Кунцевич, у якого збирався цвіт свідомої української інтелігенції. Це — льотчик Корсаков, якого покохала її душа. У тому світі вона заприятелювала й зі співачкою Наталією Зух, яка стає її ревнивою суперницею у співі, відтак ворогинею.

Так невзабарі Аліна Іванюк стає чудовою виконавицею, котра перемагає на музичному конкурсі й перед нею відкрита дорога на сцену Ла Скала чи Метрополітен-опери... Та не так воно сталося, як гадалося... Доля робить крутий поворот. Але за той поворот ми поки що заглядати не будемо. Відкриємо лише інтригу, що в романі «Клітка для вивільги» постають реальні персонажі: співачка Аліна Іванюк та письменник Микола Хомичевський, відомий в літературі як Борис Тен. Роман входить до книги родинних хронік «Грози над Туровцем» Володимира Даниленка — що звучить, як «ода людині, яка прагнула зруйнувати мури совково-колоніальної системи».