22 декабря 2024 год
воскресенье
воскресенье
«Багатозначність істинної поезії», рецензія на книгу Олександра Косенка
Перша збірка поезії Олександра Косенка “На сьомий день” із передмовою Віктора Погрібного вийшла в Кіровограді 2010 року, а друга — “Гартування води” з передмовою Євгена Гарана в Києві 2013 року. Думаю, ці книжки, ці дати й ці перші проникливі слова про появу в українській літературі нового, знаменитого імені запам’ятаються.
Я майже нічого не знаю про життя Косенка, але із прочитаних його книжок зринає образ людини з нелегкою трудовою біографією, з українською болящою душею, образ філософа, творця оригінальної поетики, здатного відчувати свою неповторну присутність і сутність, свій рідний степ за межами своєї історичної доби і свого рідного краєвиду.
Із першого погляду може здатися, що книжки Косенка — це протест проти сучасної людської перевантаженості враженнями, проти дріб’язкової метушливості нинішніх людей, проти зрадливості матеріальних тимчасових ідеалів теперішнього людства, але, приглянувшись до масштабних метафор поета, ти обов’язково відчуєш, що йдеться про вічну непроминальну людяність і людську звірячість, про вічну любов і ненависть, вічну вірність і вічну зраду, про трагічну нерозривність оречевленої й незримої духовної субстанції людського покликання.
Є час богів,
Титанів,
Час людей.
Є щастя утекти з цієї кліті.
Так починається перший вірш “Міленіум” з першої книжки Косенка. Треба мати відвагу, щоб так написати. Поет згадує богів і титанів, але час, про який він пише, — то не минувшина, то філософський символ вічності. Фактично в поезії Косенка постійно йдеться про вічність людських болінь, але поет уникає настановних, афористичних бойових правд і тверджень, він уміє обходитися без закликів до боротьби проти кривди і зневаги щодо людської душі, але читання його віршів — то просявання блискавок у небесах минулих віків, то пробуджування спогаду в свідомості сучасного людства про те, що “Ніколи” не було краще. У тому ж вірші зринає калина “гола і в намисті”. Ясно, то — образ України, але поет не каже про це, він скаже тільки, що вона втекла від “потойбічних лих”, перебуваючи в найдовшій ночі двадцятого століття, тобто в неназваній, але нами дуже добре знаній імперії.
Та чи справді існує щастя втечі від богів, титанів і людей? У багатьох творах Косенка чітко сказано — нема такого щастя, але там же написано, що кліть, утворену богами й титанами, може обжити Людина силою її любові до життя, здатна перемагати смертоносну, руйнуючу життя владолюбність і жертовність богів. Косенко прагне збагнути “праведну Правічність” і “Вселенську Німоту”, він бачить у людстві “дві долі здичавілі… Де вічність зламано в хребті”, його герой сповідається з тяжкої приреченості, яка наказує йому обживати жорстоку планету, як свій дім.
Я цей дім обживаю,
Коли то життя.
Я за тисячі літ надивився
неправди!
Так живого вогню добуває тертя.
Так женуть табуни
Степові конокради.
Так
Цілують замки потаємні ключі.
Так болять рушниками
відкриті ворота.
Так злітається сутінь
на подих свічі.
Ти її запали!
Я летіти не проти!
Я —
Не сутінь.
Я дім обживаю,
І тим
Я розп’ятий між стін
неживими словами.
Навіть квіти у вікнах
стомились рости.
Ми стомилися з ними,
Стомилися з вами…
Ми стомились обчислювать рух павутин,
Ми стомилися очі ловити очима.
Ми стомилися дбати
Про несхитність картин
І не крила,
А роки нести за плечима.
Ми забулись літати і бачити сни.
Ми забули
Від літа ховатися в осінь.
Ми забулися квітами буть
у весни,
Ми стомилися сіяти зради
І роси,
Як запрагнеться, часом,
змахнути крилом!
Та наврочене кимось тяжіння
Триває!
Я сумую
Один в Самоти
За теплом
Я цей дім обживаю,
Як світ обживаю.
Я навів повністю цей твір Косенка, де поєднуються філософська й поетична мова, де панує втома століть, накликана неживими словами неправди, де перемішана роса світанку з темнотами зради, де все гидотно правічне і все гидотно нинішнє, але й тут зринає в людини бажання летіти і сумувати в самоті за теплом. Природа Косенкового дару тим цікава, що вміє бачити водночас людського духу низини й поривання до висот, уміє поєднувати, як музика, логікою настрою й почування багатозначний словесний матеріал. Нема великого розриву між першою й другою книжкою Косенка, але належить бачити, що мотиви з першої перейшли в другу й розвинулися, поглибилися, загострилися. Друга книжка “Гартування води” має так само два тематичні кола, як книжка “На сьомий день”. У першому колі проглядає постать мислителя, одне життя якого складається “із безлічі життів”, а в другому зринає інтимний світ людини, котра не може (бо “це смішно”) “повірити в чисте кохання”, зате вона “міряє час глибиною розлуки”.
Інтимна лірика Косенка не змогла обійтися без відомої з творів інших поетів скарги на лицедійство та оману в любові. Поет каже: “У жагунку нічної фіалки тане плотська любов, ну а іншої в нас не було”. Але ж він чудово розуміє й так, як ніхто, а тільки він пише про жагу, про всеохопну гарячінь тієї ж плотської любові, про найглибшу таїну, яка обертає закохану людину в тінь людини коханої. Духовне єднання чоловіка з жінкою можливе й без їхнього тілесного зв’язку, але дотикання до людської краси — жаданий гріх плоті є, безперечно, й духовною явиною. Косенко це розуміє й пише:
Я тільки тінь
холодна сіра тінь
як не болить
нічого окрім тіні
холодних губ болюча мерехтінь
холодна гра мелодій та опіній
о знав би хто
як журиться мені
яким вогнем мене торкає небо
коли до мене
ти промовиш
ні
як на кохання скривишся
не треба
гадають люди
тіні не болить
коли й на серце наступить ногою
негода мрячно з неба заімлить
одна лиш ніч пригорне та загоїть
із бруду
з бруку
з осоружних стін
почуй мене
в благанні
в шепотінні
я тінь твоя
холодна сіра тінь
як не болить нічого
окрім тіні.
Здається, розділові знаки в цьому вірші увиразнили б його зміст, але Косенко сприйняв традицію (у другій книжці) писати вірші без розділових знаків, традицію дуже давню, з античних часів, яку відновили сучасні західні поети. Я не звик до неї, але не виступаю проти неї; Косенків вірш вимагає від мене бути набагато уважнішим, ніж при читанні інших поетів. Я мушу в його віршах почути пам’яттю розділові знаки, відчути енергію пропущеного слова, зжитися з лаконізмом не жованої, а видихнутої несподіваної думки.
“Гартування води” відкривається віршем “Апостроф”.
Пам’яте
Я твій апостроф
І губи твої
Ніжно торкаються мого
невагомого тіла
Крапля роси на долоні
Мене натремтіла
Щоб розділити минуле
з майбутнім.
Поет почувається апострофом і в слові “пам’ять”, і в самій явині людської пам’яті. Отже, чимось начебто незначним, “як хвиля на штилі”; але в той час, коли відбуваються різні події в житті людини, сплетені з подіями в загальній історії людства, тобто:
Холонуть борщі
Проза
Романтика вмерла
Снопи хризантем
Холод віщують на злім
токовищі базару
Я лиш апостроф
Забутого шалу примара
Капища пам’яті
Ваш
Безофірний тотем
Поет-апостроф постає у храмі пам’яті як божество, яке не прагне для своєї честі та слави кривавої жертовності.
Я розумію цей твір як образ людини, котра почувається частиною світу, точніше, частиною пам’яті про світ, жорстокої пам’яті, що сковує свободу, робить з людини змію, але все ж нездатна вбити в людині знак апострофа, будівничого знаку слова. Я розумію цей твір, вважаю його цінним приносом в українську поезію. Але знаю, що знайдуться ревнителі простоти, шанувальники однозначності поетичного слова, які оголосять поета майстром надуманих ребусів. Тому хотів би сказати йому: не поступіться найдорожчим скарбом свого таємничого слова, крізь яке видно й те небо, що над нами, й ті небеса, що їх бачили наші предки, наші моря й ріки, коли вода тільки починала ставати святою.
Застерегти я міг би лише від метафори, що легко порівнює краплі роси з зіницями гадини. Справді, це зовні подібні речі, але в цьому творі, де апостроф виступає носієм означення пам’яті, образ єхидни занадто різкий, внутрішньо чужий.
Та все ж для мене “Гартування води” — абсолютно нове слово в нашій філософській поезії. Це вперше в нас появився образ води, в якому затаїлася дивна сила звичайного й надзвичайного людського життя. Вода в Косенка — це не та джерельна водиця, оспівана поетами, а та “від мізерної дещиці Бога”, з якої поставало на землі все живе. Це стихія, що зберігає свою вічність, переходячи з одної форми живого існування в іншу форму, стає морем, пливучою хвилею, градом, росою, туманом, хмарою, льодом, навіть, як це стверджують тепер дослідники води, круглою блискавкою. Косенко вміє бачити людину в круговороті води на планеті, а та його вода — символ людини, вона чує в собі суперечливі гони життя, бувши дощем, вона оживляє світ, а ставши снігом або кригою, вбиває те, що сама виростила. Косенкове око відкриває конфліктність у поведінці найголовнішого і найрухливішого матеріалу, з якого постає людська плоть. Наче Лукрецій Кар, який писав, що всі і всілякі води перебувають у кровному зв’язку одна з одною, Косенко побачив кровний, навіть духовний зв’язок води з людиною, натякаючи на те, що вода була асистентом у лабораторії Творця людини і пригодилася Пилату на його несправедливому суді.
Але понад усіма перемінами матерії, з якої побудоване людське тіло, поет бачить у людині присутність духу, котрий у боротьбі з гартувальниками води то перемагає, то занепадає. Перед нами розгортається драма, непримиренний конфлікт між “твердими атомами” матерії і духовними, ідеальними прикметностями божественних сил людського єства. Косенко питається:
Матеріальність світу
Безумовна
Безбожно палахкотять
І згасають у небі
Далекі згустки розжареної
матерії
Де та нитка
Що єднає їх із моєю душею
Під чиїми пальцями вона
сонцеструнно
Бринить
Коли я сміюся
Хто годує гіркотою мій плач
Де сила
Котра тримає над прірвою
небуття
Мою причетність до цього світу
Такого
Безумовно матеріального
Аж занадто
Оцей “занадто матеріальний світ” збентежив, насторожив поета, який, — я в цьому переконаний, — наділений надзвичайною, занадто тонкою чутливістю до свого людського не матеріального, а духовного буття. Він шукає нитки, що його душу єднає з палахкотливими, згасаючими й вибухаючими згустками розжареної матерії, він чує, як вона бринить “сонцеструнно” (згадався Тичина), тримаючи його над смертністю матеріального світу.
Косенко вдивляється в сучасні колізії свого духу, але пише про них так, ніби вони відбулися не тепер, а давно, можна б і так сказати, що він пише про своє минуле життя, яке ми впізнаємо в його теперішньому житті.
В українській поезії такої багатозначності свого слова, яку знаходимо в Косенкових рядках, осягав геній Тараса Шевченка. Великий поет сповідався своїми творами, писаними наприкінці життя, де виступають минулі віки людства, “Дрібніють люди на землі, Ростуть і висяться царі”, а “святиє предотечі” роздають “царям убогим” крихту хліба. І не в кожному вірші з’являлося пророцтво про те, “що буде бите царями сіянеє жито”, були й такі сумні речі, як твір “Минули літа молодії”, що так закінчується:
Не жди весни — святої долі!
Вона не зійде вже ніколи…
І думу вольную на волю
Не прийде випустить… Сиди,
І нічогісінько не жди!..
До такого смутку доходить і Косенко.
Це життя
Це прозріння на мить
Це безвічне блукання наосліп
Ці судини шляхів світорослі
Це ходіння на Ви та на Ми
Так життя
Не питайте коли
Не запитуйте звідки і доки
Це безсоння
Цей спокій
Неспокій
Щоб повірили ніби жили
Певна річ, у Шевченка зникає надія на переміни в національному бутті людей, а в Косенка переважає тотальне розчарування “миттю” життя, хоч і тут є мотив безрезультатного ходіння на Ви та на Ми… Але Косенко все ж таки здобувається на три найважливіші для нього слова, що їх можна вважати явою перемоги людського духу:
Не тіара
І навіть не дощ
Оковид
Два Пі Ер
Ті три слова
Кому вони треба
Розбатує Батий
Поруділих степів нехворощ
Сто нещирих століть
Перетруть
Перемножать події
Звідки ця німота
Без тепла
Без жалю
Та плекає душа
Ще три слова як іскру надії
Бо допоки цей світ
Я люблю вас
Люблю вас
Люблю
Так поет звертається і до того метелика, що повис на аркані павука, і до того осіннього дня, що приходить як “час виринати з маячні, час озиратися і бігти”, і до тих, що не знають, хто вони, що продали “і мову, і домаху, і коня”, і до тих, хто повірить поетові, що він свого хреста донесе до вершини. І, мабуть, із цих трьох єдинородних, вічних почувань сплетена ота незнищенна нитка, що з’єднує душу поета з духом людства.