«Багатозначність істинної поезії», рецензія на книгу Олександра Косенка

Дмитро Павличко

Перша збірка поезії Олександра Косенка “На сьомий день” із передмовою Віктора Погрібного вийшла в Кіровограді 2010 року, а друга — “Гартування води” з передмовою Євгена Гарана в Києві 2013 року. Думаю, ці книжки, ці дати й ці перші проникливі слова про появу в українській літературі нового, знаменитого імені запам’ятаються.
Я майже нічого не знаю про життя Косенка, але із прочитаних його книжок зринає образ людини з нелегкою трудовою біографією, з українською болящою душею, образ філософа, творця оригінальної поетики, здатного відчувати свою неповторну присутність і сутність, свій рідний степ за межами своєї історичної доби і свого рідного краєвиду.
Із першого погляду може здатися, що книжки Косенка — це протест проти сучасної людської перевантаженості враженнями, проти дріб’язкової метушливості нинішніх людей, проти зрадливості матеріальних тимчасових ідеалів теперішнього людства, але, приглянувшись до масштабних метафор поета, ти обов’язково відчуєш, що йдеться про вічну непроминальну людяність і людську звірячість, про вічну любов і ненависть, вічну вірність і вічну зраду, про трагічну нерозривність оречевленої й незримої духовної субстанції людського покликання.
Є час богів,
Титанів,
Час людей.
Є щастя утекти з цієї кліті.
Так починається перший вірш “Міленіум” з першої книжки Косенка. Треба мати відвагу, щоб так написати. Поет згадує богів і титанів, але час, про який він пише, — то не минувшина, то філософський символ вічності. Фактично в поезії Косенка постійно йдеться про вічність людських болінь, але поет уникає настановних, афористичних бойових правд і тверджень, він уміє обходитися без закликів до боротьби проти кривди і зневаги щодо людської душі, але читання його віршів — то просявання блискавок у небесах минулих віків, то пробуджування спогаду в свідомості сучасного людства про те, що “Ніколи” не було краще. У тому ж вірші зринає калина “гола і в намисті”. Ясно, то — образ України, але поет не каже про це, він скаже тільки, що вона втекла від “потойбічних лих”, перебуваючи в найдовшій ночі двадцятого століття, тобто в неназваній, але нами дуже добре знаній імперії.
Та чи справді існує щастя втечі від богів, титанів і людей? У багатьох творах Косенка чітко сказано — нема такого щастя, але там же написано, що кліть, утворену богами й титанами, може обжити Людина силою її любові до життя, здатна перемагати смертоносну, руйнуючу життя владолюбність і жертовність богів. Косенко прагне збагнути “праведну Правічність” і “Вселенську Німоту”, він бачить у людстві “дві долі здичавілі… Де вічність зламано в хребті”, його герой сповідається з тяжкої приреченості, яка наказує йому обживати жорстоку планету, як свій дім.
Я цей дім обживаю,
Коли то життя.
Я за тисячі літ надивився
неправди!
Так живого вогню добуває тертя.
Так женуть табуни
Степові конокради.
Так
Цілують замки потаємні ключі.
Так болять рушниками
відкриті ворота.
Так злітається сутінь
на подих свічі.
Ти її запали!
Я летіти не проти!
Я —
Не сутінь.
Я дім обживаю,
І тим
Я розп’ятий між стін
неживими словами.
Навіть квіти у вікнах
стомились рости.
Ми стомилися з ними,
Стомилися з вами…
Ми стомились обчислювать рух павутин,
Ми стомилися очі ловити очима.
Ми стомилися дбати
Про несхитність картин
І не крила,
А роки нести за плечима.
Ми забулись літати і бачити сни.
Ми забули
Від літа ховатися в осінь.
Ми забулися квітами буть
у весни,
Ми стомилися сіяти зради
І роси,
Як запрагнеться, часом,
змахнути крилом!
Та наврочене кимось тяжіння
Триває!
Я сумую
Один в Самоти
За теплом
Я цей дім обживаю,
Як світ обживаю.
Я навів повністю цей твір Косенка, де поєднуються філософська й поетична мова, де панує втома століть, накликана неживими словами неправди, де перемішана роса світанку з темнотами зради, де все гидотно правічне і все гидотно нинішнє, але й тут зринає в людини бажання летіти і сумувати в самоті за теплом. Природа Косенкового дару тим цікава, що вміє бачити водночас людського духу низини й поривання до висот, уміє поєднувати, як музика, логікою настрою й почування багатозначний словесний матеріал. Нема великого розриву між першою й другою книжкою Косенка, але належить бачити, що мотиви з першої перейшли в другу й розвинулися, поглибилися, загострилися. Друга книжка “Гартування води” має так само два тематичні кола, як книжка “На сьомий день”. У першому колі проглядає постать мислителя, одне життя якого складається “із безлічі життів”, а в другому зринає інтимний світ людини, котра не може (бо “це смішно”) “повірити в чисте кохання”, зате вона “міряє час глибиною розлуки”.
Інтимна лірика Косенка не змогла обійтися без відомої з творів інших поетів скарги на лицедійство та оману в любові. Поет каже: “У жагунку нічної фіалки тане плотська любов, ну а іншої в нас не було”. Але ж він чудово розуміє й так, як ніхто, а тільки він пише про жагу, про всеохопну гарячінь тієї ж плотської любові, про найглибшу таїну, яка обертає закохану людину в тінь людини коханої. Духовне єднання чоловіка з жінкою можливе й без їхнього тілесного зв’язку, але дотикання до людської краси — жаданий гріх плоті є, безперечно, й духовною явиною. Косенко це розуміє й пише:
Я тільки тінь
холодна сіра тінь
як не болить
нічого окрім тіні
холодних губ болюча мерехтінь
холодна гра мелодій та опіній
о знав би хто
як журиться мені
яким вогнем мене торкає небо
коли до мене
ти промовиш
ні
як на кохання скривишся
не треба
гадають люди
тіні не болить
коли й на серце наступить ногою
негода мрячно з неба заімлить
одна лиш ніч пригорне та загоїть

Сторінки