«Будинок кучера», оповідання-легенда

Ирина Иванченко

Стоїть хата на березі Смоша. Називають її люди будинком кучера, а чому так — тільки дуби столітні пам’ятають. А розповісти їм є про що…

Багатим паном був граф Григорій Тарновський, чи не найбагатшим на Лівобережжі. Був він у Борзні провідником дворянства, камер-юнкером при імператорському дворі. Успадкував від матері маєток у Качанівці та великі угіддя на колишніх землях гетьмана Івана Мазепи. Мав у володінні дев’ять тисяч кріпаків, численні села і хутори — Кошари та Юріївку, Рожнівку і Петрушівку, Власівку, ратушне селище Парафіївку та чимало інших. Від Ніжина до Петербурга ширилася слава про графа Тарновського, філантропа і мецената, покровителя художників та літераторів, гостинного господаря, що влаштовував найпишніші бали у Полтавській губернії. Та коли згадували Тарновського в столичних салонах, то не стільки через концерти з танцями та фонтани з шампанським, а радше через те, що дуже він ласий до жіночої статі: цілий гарем завів із кріпосних дівок. Подейкували, що в опочивальні графа є шафа з потайними дверцятами та сходами на задній двір, і по тих сходах щовечора водять управителі дівчат незайманих, а що вночі за тими дверцятами робиться — тільки Богові відомо.

На той час працювали в Качанівці при кухні сирота на ім’я Оришка, вродлива і вправна, а при стайні — хлопець із Петрушівки Василь Череп. Був він змалку привчений за кіньми ходити, тож і поставив його граф за кучера. Возив Василь Тарновського та його гостей в кареті, а як звелить граф, то й акробатичними виставами панів розважав — то навстоячки скаче, то на швидкості шишку на вершечку сосни поціляє.

Красень був Василь, усі дівчата на нього задивлялися, а він, окрім Оришки, нікого й не бачив. Оришка, хоч і небога, але не озлобилася в злиднях, завжди весела була, привітна, жодної роботи не цуралася. Покохали Василь та Оришка одне одного і чекали, коли пан дозволить побратися.

Якось бігла Оришка з наїдками до панського столу з кухні через двір. Тоді її й уподобав пан. Наказав привести дівчину до його покоїв, як смеркне.

Дізнався про це Василь, узяв коня із графської стайні та й викрав кохану. Чув-бо, що в Іржавці священик добрий, то й вирішив собі — не відмовить у богоугодній справі. Так і сталося. Перейнявся батюшка їхньою бідою і повінчав уночі у Свято-Троїцькій церкві. А Оришка до ранку молилася до Чудотворної ікони Божої Матері Ржавецької, щоб лють панську від них із Василем відвела та випросила для них у Бога щасливої долі.

Але хтось із ржавецьких таки виказав збіглих кріпосних. Наказав граф Василя батогами шмарувати, а як живий зостанеться, то гнати з маєтку — хай батрачить, невдячний, зранку до ночі, коли милості панської не цінує.

Три доби виходжувала Оришка закатованого чоловіка у сторожці, а як він трохи оклигав, пішли вони до Петрушівки, де на березі Смоша ще прадід Василя хату поставив. Прийшли, а там саме попелище. Оселилися у хижці, шість днів на тиждень панщину відбували, а щонеділі хату зводили. На долю не скаржилися, нічого в людей не просили, все вдвох витягували, тільки за конями дуже тужив Василь, наче частку душі в нього відтяли.

За кілька років таки звели собі дім. Оришка, хоч і на дитину чекала, а сама хату обмазала, побілила, мальвами стіни розписала, а на тому боці, що до річки виходить, намалювала коника, мрію Василеву.

1853 року помер старий граф, а садибу качанівську успадкував його племінник Василь Тарновський, поміркований ліберал і прихильник скасування кріпацтва. Дізнався він, як дядько з його тезкою вчинив, дав Василю та Оришці вільну і коня подарував.

Передав Василь синові, теж Василеві, науку свою — довіряти коневі та розумітися із ним, ставитися до нього як до товариша, що, на відміну від людей, ніколи в житті не зрадить. Пройшов син і козацький вишкіл — ще спритніше за батька із конем вправлявся та трюками акробатичними селян уражав.

Жили Василь з Оришкою в хаті на березі Смоша до глибокої старості, а любов свою до останніх днів не розплескали. Вже й немічні були, а спускалися понад вечір до річки та й сиділи собі в мовчанні. Оришка тільки питалася: «Ти мене чуєш?». А Василь відповідав: «Я тебе чую, навіть коли ти мовчиш».

Пішли у засвіти і Василь, і Оришка, і син їхній Василь, і його сини. А хата понад Смошем стоїть друге сторіччя, і ще кілька століть, напевне, вистоїть. До пізньої ночі лунають на подвір’ї голоси молоді та дитячі. То маленький Миколайчик озивається, як покличуть дорослі, то дзвінко-дзвінко засміється красуня Іринка, названа на честь прародительки роду, Оришки Череп.