«Чарівна пір’їна»

Жив собі з батьками чорнявий хлопчик Іван, якому вже виповнилось десять років. Сталося так, що привезли його якось на літо до родичів в Карпати. Івану дуже тут подобалось: величезні гори, потічки, воля, нові друзі.

Якось ішов Іван по берегу гірської річки й побачив, як вода щось стрімко несе, підкидає і крутить.

— Хлопчику, допоможи! Дістань з води мою крисаню! — почув він чийсь далекий голос і побачив, як за течію біжить старенький дід.

Іван стрибнув у воду і за кілька хвилин уже випірнув із капелюхом у руках. Дід почепив на голову мокру крисаню та каже: «Ця крисаня мені дуже дорога. Тож я тобі віддячу. Бачиш ту гору? Іди на неї, там зустрінеш пастушка. Ось тобі гроші, купи у нього того коня, якого він тобі продасть. Як зробиш так, як тобі кажу, знайдеш своє щастя».

Поліз Іван на ту гору, натрапив на стежку, пішов по ній і вийшов на полонину. Там дійсно сидів пастушок і грав на сопілці.

— Слава Ісу! - привітався він.

— Навіки cлава! - відповів Іван і попросив у пастушка якого-небудь коня продати.  Але все, що той міг запропонувати, — це старий згорбленийвіслюк. Однак Іванко взяв його.

Віслюк ішов повільно-повільно. «Швидше б було ногами дійти.» — буркнув Іванко. Нарешті вони зупинилися, щоб перепочити.

Зненацька раптом низький голос промовив:

— Ти не все про мене знаєш!

— Хто ти? Виходь! — скрикнув Іван і вихопив топірця, якого нещодавно витесав сам.

— Це я, твій віслюк!

— Ти вмієш говорити?

— Сідай, дізнаєшся.

Іван сів. Віслюк умитьобернувся на вогняного Пегаса і злетів у небо. Злякався Іван, але той трохи політав над лісом і приземлився.

— Дістань те, що лежить у мене у вусі.

Іван обережно дістав з вуха маленьку карту.

— За нею ти повернешся додому, — мовив кінь і знов перетворися на віслюка.

— А як же ти?

— Зараз з тобою попрощаюся. Тримай мою пір’їну. Коли буде в тебе скрута і потрібна буде порада, вставиш її у свою крисаню і скажеш чарівні слова: «Вогник-пір’їк, ослик-півник»! Тоді пір’їна скаже, що тобі робити. А мене побачиш, як знов приїдеш до Карпат.

Іван пішов до автобуса, але не встиг дійти, аж дивиться — на колоді біля хати сидить дівчинка і не бачить, що ззаду до неї вовки підкрадаються. Іван не злякався — як підбіжить, як хрясне їх своїм топірцем івсіх розкидав! Утекли вовки в ліс, а дівчинка обернулася до нього і красно подякувала. Сподобався їй Іван, а вона Іванові. Але йому вже був час їхати, саме автобус підійшов. Та Іван мріяв сюди повернутися.

 

Виріс хлопець і за кілька років, уже дорослим парубком, знову приїхав у гори. Приємно йому було пройтися по тих місцях, де гуляв іще малим десятирічним хлопцем. Так дійшов він до хати врятованої ним дівчинки, бо про неї часто згадував і мріяв знову побачити.

Іван постукав, і тут його наче громом вдарило! Двері відчинились і перед ним постав незнайомий чоловік. Це був багатий німець Густав. Як виявилося, він хотів одружитися з Марічкою, тією самою дівчиною. Хоч красуня і не хотіла виходити за німця, а змушена була коритись батькам. А вони женихання Густава підтримували, бо той мав багато грошей. За Густавом вибігла сама Марічка, глянула на Івана і впізнала. Закохалися вони один в одного з новою силою.

Зрозумів Іван: щоб одружитись з Марічкою, йому треба розбагатіти. Але як це зробити? Пішов сумний Іван до корчми. Заплакав, попросив у корчмаря паленки, думаючи про Густава. Раптом згадав про Пегаса і сказав чарівні слова, бо кресаня з пір’їною завжди була на ньому.

Пір’їна відразу відповіла йому: «Таке часто трапляється на Гуцульщині. Свисни тричі, щоб покликати чарівного Пегаса».

Вибіг Іван із корчми на чисту полонину і як свисне — прилетів до нього чудо-кінь.

— Радий тебе бачити, Іване! Що трапилось?

— Мені терміново потрібно розбагатіти, інакше не віддадуть Марічку за мене, а я кохаю її.

— Я чув, що здавна в Карпатах у неприступному місці під землею зберігається скарб і охороняє його вогнедишний дракон. Сідай на мене, полетимо.

Іван сів, кінь здійнявся в небеса. Довго летіли, аж доки не побачили під собою велику хмару чорного диму. То був дракон, який охороняв славетний скарб. Крізь той дим не пролетіти.

Мандрівники спустилися. На землі, поміж чорним димом, заледве було видно химерну постать дракона. Іван несміливо роздивлявся його і думав: «Чи можна якось уникнути зустрічі з охоронцем скарбу?».  І тут майнула думка: треба вирити довгий тунель аж до самісінького скарбу.  Крізь дим дракон їх не помітить!

— Прориймо прохід до скарбу в обхід цієї звірюки! — запропонував Іван.

Кінь погодився і взявся рити землю копитами, а Іван дістав свій топірець.

Довго вони рили, але з часому тунелі посвітлішало — то виблискував  знайдений скарб.  Вони зайшли до печери, Пегас невдоволено фиркнув:

— Я це все не донесу.

— Винесемо тільки те, що в руках уміститься.

Взяли друзі що змогли та й полетіли до Марічки. Іван, як спуститься, підбіг до німця та й каже: «Густаве, тепер моя черга!».  Та й прогнав його до бісової матері.

Вклонився Іван батькам Марічки: «Віддайте за мене вашу дочку, кохаємо ми одне одного. Бідувати вона зі мною не буде, маю гроші завести гарне господарство».  Погодилися батьки, та й зіграли вони файне весілля.

 

Не збрехав Іван: жив з Марічкою щасливо. Побудували хату, накупили овець, курей, качок, корів.

Аж одного дня прийшов до них той самий дідок, що був навчив Івана, як чарівного коня придбати, і каже:

— Я чув, ти знайшов давній скарб, який споконвічно охороняє Дракон. Але чи знав ти, що, знайшовши скарб, ти звільнив велетенського чорного орла? Відтепер він на тебе полюватиме. Тримай цього пістоля, бо це — єдина зброя проти того птаха.

— Дякую дуже. А хто Ви? — спитав Іван. Але дідок уже зник за дверима.

 

Сплив рік. Одного дня небо захмарилося: то був Орел. Іван уже й думати забув за чарівного пістоля та приготувався до бійки. Але орел був дійсно велетенський. Зрозумівши, що сили нерівні, заховався Іван із дружиною в хату і міцно затулив двері.  Аж раптом відчув, що долівка під ним хитається і летить — підняв хату Орел і поніс кудись на захід.

Довго летіла хата понад горами. Нарешті Орел приземлився аж у Закарпатті. І як тепер добиратися додому назад? І от згадав про пістоля, Іван вихопив його та націлився на Орла.

— Якщо не повернеш хату на місце, натисну нагачок! — закричав Іван.

Побачив Орел чарівного пістоля, злякався, просить:

— Помилуй мене, Іване, віддай його мені, я більше не буду тебе зачіпати!

Вихопив Іван пір’їну, викликав Пегаса, радиться, що робити. Кінь підказав йому хід.

— Добре,- каже Іван, — занеси хату звідки взяв, тоді й поговоримо.

Узяв знову Орел хату і переніс назад.

— Відпусти Орла, він більше шкоди не наробить, — порадив чудо-кінь. Послухав Іван Пегаса, відпустив Орла.

Минуло кілька місяців. У Івана з Марічкою народився син. Правду сказав дід: знайшов Іван своє щастя!