«Чарівна пір’їна»

Жив собі з батьками чорнявий хлопчик Іван, якому вже виповнилось десять років. Сталося так, що привезли його якось на літо до родичів в Карпати. Івану дуже тут подобалось: величезні гори, потічки, воля, нові друзі.

Якось ішов Іван по берегу гірської річки й побачив, як вода щось стрімко несе, підкидає і крутить.

— Хлопчику, допоможи! Дістань з води мою крисаню! — почув він чийсь далекий голос і побачив, як за течію біжить старенький дід.

Іван стрибнув у воду і за кілька хвилин уже випірнув із капелюхом у руках. Дід почепив на голову мокру крисаню та каже: «Ця крисаня мені дуже дорога. Тож я тобі віддячу. Бачиш ту гору? Іди на неї, там зустрінеш пастушка. Ось тобі гроші, купи у нього того коня, якого він тобі продасть. Як зробиш так, як тобі кажу, знайдеш своє щастя».

Поліз Іван на ту гору, натрапив на стежку, пішов по ній і вийшов на полонину. Там дійсно сидів пастушок і грав на сопілці.

— Слава Ісу! - привітався він.

— Навіки cлава! - відповів Іван і попросив у пастушка якого-небудь коня продати.  Але все, що той міг запропонувати, — це старий згорбленийвіслюк. Однак Іванко взяв його.

Віслюк ішов повільно-повільно. «Швидше б було ногами дійти.» — буркнув Іванко. Нарешті вони зупинилися, щоб перепочити.

Зненацька раптом низький голос промовив:

— Ти не все про мене знаєш!

— Хто ти? Виходь! — скрикнув Іван і вихопив топірця, якого нещодавно витесав сам.

— Це я, твій віслюк!

— Ти вмієш говорити?

— Сідай, дізнаєшся.

Іван сів. Віслюк умитьобернувся на вогняного Пегаса і злетів у небо. Злякався Іван, але той трохи політав над лісом і приземлився.

— Дістань те, що лежить у мене у вусі.

Іван обережно дістав з вуха маленьку карту.

— За нею ти повернешся додому, — мовив кінь і знов перетворися на віслюка.

— А як же ти?

— Зараз з тобою попрощаюся. Тримай мою пір’їну. Коли буде в тебе скрута і потрібна буде порада, вставиш її у свою крисаню і скажеш чарівні слова: «Вогник-пір’їк, ослик-півник»! Тоді пір’їна скаже, що тобі робити. А мене побачиш, як знов приїдеш до Карпат.

Іван пішов до автобуса, але не встиг дійти, аж дивиться — на колоді біля хати сидить дівчинка і не бачить, що ззаду до неї вовки підкрадаються. Іван не злякався — як підбіжить, як хрясне їх своїм топірцем івсіх розкидав! Утекли вовки в ліс, а дівчинка обернулася до нього і красно подякувала. Сподобався їй Іван, а вона Іванові. Але йому вже був час їхати, саме автобус підійшов. Та Іван мріяв сюди повернутися.

Виріс хлопець і за кілька років, уже дорослим парубком, знову приїхав у гори. Приємно йому було пройтися по тих місцях, де гуляв іще малим десятирічним хлопцем. Так дійшов він до хати врятованої ним дівчинки, бо про неї часто згадував і мріяв знову побачити.

Іван постукав, і тут його наче громом вдарило! Двері відчинились і перед ним постав незнайомий чоловік. Це був багатий німець Густав. Як виявилося, він хотів одружитися з Марічкою, тією самою дівчиною. Хоч красуня і не хотіла виходити за німця, а змушена була коритись батькам. А вони женихання Густава підтримували, бо той мав багато грошей. За Густавом вибігла сама Марічка, глянула на Івана і впізнала. Закохалися вони один в одного з новою силою.

Зрозумів Іван: щоб одружитись з Марічкою, йому треба розбагатіти. Але як це зробити? Пішов сумний Іван до корчми. Заплакав, попросив у корчмаря паленки, думаючи про Густава. Раптом згадав про Пегаса і сказав чарівні слова, бо кресаня з пір’їною завжди була на ньому.

Пір’їна відразу відповіла йому: «Таке часто трапляється на Гуцульщині. Свисни тричі, щоб покликати чарівного Пегаса».

Вибіг Іван із корчми на чисту полонину і як свисне — прилетів до нього чудо-кінь.