«Червоне танго...», рассказ

В іншій кімнаті батько розмовляв з чоловіками. Голосно сміялися. Або ж говорили занадто тихо. Батько стояв спиною до столу, спираючись на нього рукою, і палив. Інші чоловіки теж палили, але вони не робили це так вишукано. Вони просто ковтали цигарки. А потім я побачив батьків­ську посмішку, білі зуби, над якими звисали чорні, наче воронячі крила, вуса. Батько озирнувся і вказав на мене рукою.

— Панове, це мій син, — він вперше сказав це пишаючись.

Я невпевнено підійшов ближче й побачив у кімнаті ще трьох жінок, які теж палили.

— Ой, який гарнесенький! Іди сюди! Іди до мене, — сказала жінка, спітніла медуза, з родимкою на щоці, й жадібно притягнула мене до себе. Я відчув, як моє обличчя торкнулось двох м’яких подушок, які пахли попелом і потом. Запаморочилося в голові, а жінка все сильніше притискала мене до себе. — Ой, який гарнесенький! А скільки тобі рочків?

— Дитину задушите, — сказала інша жінка.

Пручаючись, я звільнився з обіймів.

— Тобі не сумно? Хочеш погратися? Якщо тобі сумно, можеш погратися. Ти знайомий із Майєю, В’ясиком, Самійлом?

Це була молода жінка, віку моєї мами. Мала гострий ніс і маленькі очі. Але вона сподобалась мені. Її руки гарно пахли. Орхідеями.

Я погодився познайомитися з дітьми, і вона повела мене на кухню, де були її діти. Хлопчики чубились, а дівчинка гралася з лялькою.

— В’ясику, Самійле, що ви робите? Як вам не соромно? Мерщій на вулицю!

Дівчинка дивилася на мене уважно. Я помітив, що вона мене не боїться, і що дуже гарна, і що розмовляє з лялькою.

Заграла музика. Я взяв дівчинку за руку, а вона взяла за руку ляльку.

— Йдемо, подивимося? — спитав я дівчинку.

— Йдемо, подивимося? — спитала дівчинка ляльку.

— Ходімо, — погодилася лялька.

— Ходімо, — погодилася дівчинка.

Дорослі танцювали. Круглий чоловічок запросив мою маму на танець.

— Мій тато! — сказала дівчинка й закліпала віями.

Батько танцював із жінкою з родимкою на щоці, яка нахиляла його до своїх подушок.

Оплески.

Наступний танець.

Танго.

Батьки танцювали танго разом. Їхні рухи були ніжними, вималюваними, наче на склі. Всі поглядали на них із захопленням. Так, як мої батьки, ніхто не танцює танго. Музика продовжувала грати, але гості зупинялися, віддихуючись. Мої батьки не зупинялися. Танцювали танго. Танцювали лише вони. Самі на все місто. Музика перервалася, і воронячі крила приземлилися на білу материну щічку.

Оплески.

— Коли я виросту, ти будеш зі мною танцювати? — спитала Майя.

Ми жили.

Батько був на службі. Мати якийсь час працювала в перукарні. Вона чудово робила манікюр. Але потім звільнилася, бо я пішов до школи і зі мною треба було займатися.

У матері з’явилася подружка. Це була жінка з гострим носиком, сини якої постійно чубились, а донька не випускала з рук ляльки.

Після обіду мати бралася зі мною за уроки, а потім бігла в гості до пані Кори, чи навпаки, чекала її приходу. Я любив стежити за ними. Вони ставали смішними і справжніми. Жінки сідали у вітальні, вишивали, пили каву, обговорювали останні новинки моди й своїх чоловіків. Я дізнався, що круглий чоловічок страждає на печію й астму. Мій батько виявився здоровим. Потім пані Кора запалювала цигарку. В цю мить вона подобалася мені найбільше. Моя мати здавалася молодшою.

А ще я був щасливий, бо вчився в одному класі з Майєю. Пані Кора попросила посадити нас разом: дівчинка всіх боялася, крім мене. Хлопчики теж вчилися у нашій школі, але в іншому класі, бо були на два роки старші. Вони ніколи не гралися з Майєю. З нею грався я. Часто ми обідали разом з Майєю. Ходили одне до одного в гості. Вона більше любила ходити до мене, бо з мого горища можна було побачити зелене море, а в її кімнаті завжди сварилися брати.

...Минуло три роки. Три щасливих роки — я називаю дитинством. Але потім був туман. Все почалося з туману...

Ніколи не забуду того вечора. Весь час гавкали собаки. І мій песик також. Мені подарували його  на день народження.

Я спав на горищі, а коли прокинувся, раптом збагнув, що собаки більше не гавкають. І мій теж. Було ще рано і дуже тихо. Я подивився у маленьке віконце і злякався: щезло море, його не було, якась порожня пляма натомість. Вмить я опинився на дворі, кликав свого песика. Але він лежав мовчки, навіть не ворухнувши вухом. Я тремтів і плакав, однак підійшов ближче. Песик був мертвий, і в нього не було очей. Я підвівся і побачив просто перед собою величезного ротвелера. Він вишкірився і зник. Звідтоді я почав боятися ротвелерів. Звідтоді почали здихати собаки, і у них не було очей.

Ми жили.

Приховували страх і не обговорювали того, що сталося. Всі знали: винен туман — він приніс лихо в наші оселі. Винен туман — він прийшов з моря. Винне море — воно принесло туман. Чоловіки змайстрували ґрати, море ув’язнили. Гадали – приборкають туман. Гадали – врятують очі.

Мати заборонила мені розмовляти з незнайомими, хоча незнайомцями, хоча ми зналися з усіма. Батько пізно вертався додому. А Майя майже не виходила на вулицю.

Дорослі вдавали, ніби нічого не трапилося, і щоп’ятниці влаштовували танці. Вимушено й нервово сміялися. Вони боялися більше за дітей.

...Осінь упала на місто ненажерливо. Листя й хмари тішилися. Трамваї привидами блукали, від самотності лизали рейки. А ґрати нагадували про те, що колись тут таки було море.

Приходила ніч, і до кожного вуха прилипала тиха музика...

Так почали щезати люди. Щоночі вони зникали невідомо куди і не повер­талися.

Туман перетяв машинам шлях, і ніхто не міг виїхати з міста чи в’їхати до нього.

Місто плакало: хто шукав сина, хто брата, хто чоловіка, хто батька. Місту не потрібен був дощ.

Мати все частіше пила заспокійливе, боялася, що батько не повернеться додому.