«Червоне танго...», рассказ

Мрію забути назву цього міста. Я жив у ньому майже три роки. Три щасливих роки — я називаю дитинством. Потім була прірва кольору стомленої шкіри, і сльоза з пилу, зависла над головою і не наважувалась відірватися від хмари. Боялася ­обпектися.

Жодний дощ не здатний загасити вогонь у моїй душі, коли приходить ніч: мені досі ввижаються страшні сни... про дитинство. Намагаюся не пригадувати і навіть переконати себе, що нічого не було. Було. Я відчуваю уві сні материну руку, яка міцно тримає мене і тягне до автобуса. Першого автобуса за весь час...

Люди довкола дивляться вовками, проштовхуються до автобуса. Я не можу забути багрового  кольору їхніх облич. Мене могли затоптати, але мати схопила мене за комір.

В іншій руці мати тримала валізу, батьківську... Я хочу відкусити її пальці, які вчепилися у валізу, вимазатися у крові й кричати, тішачись власною жорстокістю. Тепер і на мені цей червоний колір! Я канібал! Всі діти канібали!

Позаду біжить Майя. Сива Майя, якій щойно виповнилося десять років. Вона хвора, вона дуже хвора, і це видно по її білому обличчю з потрісканими жилами навколо очей. Вона хрипить і цуценятком крутиться під ногами. Ми її не бачимо. Не чуємо. Не хочемо бачити і чути. Мати штовхає мене разом із валізою до автобуса, до маленької коробки, яка мусить нас врятувати, принаймні на ніч.

Вітер розхитує коралові гілки дерев, які ледь не розбивають скло. Ліхтарі лускають один за одним, мов новорічні хлопавки. Мені лячно, і я починаю плакати. Я хочу тікати!

У вікно, крізь туман, я бачив струнку жінку з оголеними грудьми. Вона дивилась на мене. Вона кликала мене. Вона хотіла нагодувати мене своїм багряним молоком, яке сркапувало з гарячих сосців на її живіт. Мої губи задрижали, і я заплакав від страху ще голосніше. Мати насунула мені на очі шапку й поклала руку на голову, але я чув, як скрапує молоко, відчував, як воно струменить  червоною музикою тіла, і якби... Я б загинув.

Автобус сіпнувся, порозтуляв стомлені жовті повіки, і, здається, почав рух. У моє вікно хтось постукав, але то був вже не туман, а Майя. Я побачив її маленьку долоню. Пальці без нігтів. Вона зривала нігті, коли нервувала. І безколірні, неймовірно білі очі. І посмішку. Я бачив. Вона сміялася, у мить, коли залишалася сама, а я не міг повернутися і забрати її з собою...

...І так щоночі. Я прокидаюся і кричу в темряву, у стіни сусідам. Викликайте міліцію! Мені треба врятувати стару дівчинку, вона сміється, коли я лишаю її саму, хвору і божевільну! Вона все ще живе у місті, про яке я силкуюся забути все життя! Сама, у місті, чуєте?! Але Майя сміється все голосніше, а я не знаходжу в собі сили вибігти з автобуса і наступної ночі. Я боюся лишитися у хирлявому місті назавжди, навіть разом із сивою Майєю...

*?*?*

Батько був військовим, тому ми часто переїздили. Жили і чекали нового розпорядження. Зрештою, його відправили у маленьке провінційне містечко. Воно ховалося у джунглях гір, за якими поблискувало зелене море, в муках, крізь срібні хвилі, народжуючи сонце.

Ми приїхали вранці. Спустилися до міста і потрапили на вуличку, затягнуту у вузлик. Йшли далі. Велика площа була вимощена бруківкою. На одній нозі стояла маленька церква, з’їдена деревами. По колу їздили, дзенькаючи, стомлені трамваї і чіпляли високими зачісками гілки червоних каштанів. Місто ще не прокинулося.

Працювала лише маленька кав’ярня навпроти трамвайної зупинки. В ній сиділи два діди. Побачивши нас, вони мовчки і одночасно зняли капелюхи й доброзичливо посміхнулися. Я помітив, що у них немає зубів, і що вони близнюки, і що їхні горнятка вже порожні, і що на столі крихти хлібу, і що на лівому рукаві діда праворуч від мене була пляма, і що така сама пляма — у діда ліворуч від мене, тільки на правому рукаві.

З маленької кімнати вигулькнув круглий чоловік з рушником на плечі. Він був схожий на кита. Голосно привітався з нами, ніби давно чекав, розцілував матері руки, по-панібратськи обійняв батька, а мене пригостив цукеркою. Круглий чоловічок мені сподобався більше за мовчазних дідів. Я помітив, що у нього добрі очі, і що на підборідді ямочка, і що вії довгі, і що обличчя рожеве, і що на середньому пальці перстень. Він був господарем кав’ярні. Про це повідомив одразу, як назвався. Посадив нас за столик, пригостив кавою та смаженицями. Ми їли, а він дивився на нас, не приховуючи радості. Наче читаючи наші думки, почав розповідати про місто, згадав свого прапрапрадіда, який збудував цю кав’ярню, і багатьох інших родичів згадав. Потім круглий чоловічок запропонував пройтися затишними вулицями міста.

Ми розмістилися в одному з дев’яти будинків на вулиці Хмар. Люди з усього кварталу прийшли на допомогу: носили меблі й розпаковували речі. Круглий чоловічок теж був. Він керував.

Нас прийняли як своїх. Ми часто ходили на місцеві збори, це викликало повагу до батьків з боку старшого покоління.

Татко зробив ремонт. Моя кімната — нагорі. Я довго вмовляв батька віддати мені й горище, бо з нього видно море. Живе море. Нарешті він погодився.

Ми жили.

Через два місяці ремонт завершився. Наше новосілля святкувало все місто, хоча з присутніх я знав лише круглого чоловічка.

Батьки виглядали щасливими. Я давно їх такими не бачив. Ніколи не забуду маму в чорній легкій сукні зі стразами. Тоді вона здавалася мені занадто стрункою і молодою. Її чорне волосся, перев’язане червоною стрічкою, посміхалося. Очі й губи в’їдалися в обличчя. Мати запропоновувала гостям свої кулінарні шедеври, встигаючи приділити увагу кожному. За це її полюбили. Весь вечір я милувався її метушнею.