«Чи можна повірити в світло, якщо в душі — сутінки?», відгук на повість Ольги Рєпіної «Світло не в моєму вікні»

Тема скаліченого дитинства — важка і конче важлива. У своїй повісті авторка показала роздуми, почуття дітей, що переживали психологічну травму, а також розкрила перед нами емоції та вагання педагогів. Відмовитись од проблемних учнів чи вірити в них до останнього? Бачити в озлоблених підлітках завтрашніх злочинців чи поранені світом душі?

У повісті майстерно змальовано образи педагогів та вихованців. Перед очима читача, мовби добрі знайомі, зринають худенька, тиха Ніна Вікторівна, завучка з рішучою ходою і впевненим голосом (Данило дав їй прізвисько «Морячка»), міцний і водночас безмірно вразливий Данило, тривожна, зневірена Тоня з поголеною головою, тендітна руда Міла, що могла одним дотиком і поглядом загасити гнів коханого… Кожен персонаж твору (крім хіба що Панкрата-старшого та його сестри) несе у душі свою часточку «світла», навіть якщо не вірить у нього сам.

Завершення навчання у школі не було спокійним для Данила. Бійка з Тонею та аварія, в яку потрапила Галина Петрівна, змінили життя хлопця. Педагоги остаточно втратили до нього довіру. Навіть терпляча Міла відвернулася від обранця.

За земного янгола-охоронця впродовж усіх восьми років навчання хлопцеві правила Ніна Вікторівна. Вихователька, яку Данило називав Кульбабкою, у своєму житті пережила тяжку втрату: загинув її син. В особі Данила Ніна Вікторівна ніби знайшла рідну людину. Але саме через нього жінці довелося чимало понервуватися. Після випадку з утечею Тоні «Кульбабка» не могла далі бути вихователькою. Вона втратила посаду і стала черговою в школі.

А що ж Данило? Оманливе відчуття свободи, що виникло у хлопця після закінчення школи, обернулося розчаруванням. Родичі остаточно відмовились од нього. Вчитися в училищі не хотілось, а потяг до крадіжок лишився…

Саме в цей кризовий для нього час Данило зрозумів: усі вісім років він легковажно й бездумно відкидав своє світло — шанс на нормальне життя. Коли у душу людини з перших років заповзли сутінки (страх, відчуття непотрібності), їй важко повірити у світло. Дуже важко.

Данило схопився за рідну школу і педагогів, що ставилися до нього з повагою, наче за рятівну соломинку. Принижений і змучений, він прийшов до знайомої будівлі. Ніна Вікторівна не відразу відчинила йому. Біль розчарування ятрив її душу. І все ж — колишня вихователька дала юнакові шанс. Знову. Вкотре. Двері відчинилися…

Що буде далі з юнаком? Чи не змарнує він свій останній шанс? Авторка не дає відповіді на ці питання. Очевидно, письменниця хоче, щоб кожен читач сам вибудував в уяві майбутнє Данила. Кримінальне або щасливе. Сповнене любові або ніяке.

Ми бачимо в ближніх продовження нас самих. Тому так часто помиляємось. Усі. Кожен з нас. Головне — уміти побачити «світло у вікні» та не згасити його. Все інше можна змінити, виправити, скоригувати. Та якщо зрікаєшся світла, зрікаєшся себе — кращого, мудрішого. Про це варто пам’ятати…

Напружений сюжет, непідробні емоції героїв твору — все це приваблює читача. Розкриваючи тему, авторка виконала художнє завдання з гідністю.

Наталя Федько, письменниця