«Чи можна повірити в світло, якщо в душі — сутінки?», відгук на повість Ольги Рєпіної «Світло не в моєму вікні»

          Є речі, які багатьом людям здаються невіднятною частиною життя. Приміром, батьківська любов, піклування, затишок, чистий одяг, їжа, безпека, дах над головою. Але є діти, для яких ці «буденні» речі — майже фантастика. Діти, народжені в неблагонадійних родинах — болючий нерв нашого сьогодення.

         Коли в дитини відібрано найважливіше — здатність любити самій і здатність приймати любов, — вона озлоблюється, втрачає довіру до світу, замикається в собі та сприймає доброту старших з недовірою, а часом — із ядучим сарказмом.

         Саме таким постає перед нами Данило Панкрат — головний герой повісті Ольги Рєпіної «Світло не в моєму вікні». Власної мами хлопчик не пам’ятав: жінка померла від передозування наркотиками, коли Данилкові було два. Його батько — цинічний і жорстокий злодій, для якого пияцтво та неробство є чи не єдиними життєвими орієнтирами. Половину свого існування Панкрат-старший згаяв у в’язниці. Не відомі цьому чоловікові ні любов до сина, ні почуття обов’язку. Хлопчик із перших років відчув, що таке батьківські побої, через що звик робити усе крадькома. Навіть їсти.

         Та, попри все, Данило любить свого тата. І водночас — боїться його. Ніжність і довіру він відчуває до батькової сестри, Іванни, своєї тітки. Те, що Іванна займається фігурним катанням, заробляє непогані гроші та навіть буває за кордоном, здається хлопчикові чимось неземним.

Данило звик, що його тато ніде не працює, а «заробляє на життя» крадіжками. Тому й сам з першого класу призвичаївся красти. У школі хлопчик не навчався, а бешкетував, тож у десять років іще не вмів писати.

Щоби скинути з себе відповідальність за долю сина, Панкрат-старший привів Данила до спеціальної школи-інтернату. В розмові з директоркою закладу Надією Петрівною чоловік не приховує, що навчання і розвиток сина його мало цікавлять. Про майбутнє Данила він висловився так: «Я крадій. І він таким буде. Йому один шлях — до тюрми».

У школі-інтернаті до хлопчика ставилися терпляче, з любов’ю. Мудра і щира вихователька Ніна Вікторівна, терпляча і шляхетна директорка Надія Петрівна, сувора і водночас тактовна завучка Тетяна Іванівна, вчительки — ці люди намагалися пробудити у новому вихованцеві прагнення до любові й щирості. Його не карали навіть за серйозні порушення дисципліни: бійки з однолітками, крадіжки, продаж речей.

 «Не можна дозволяти помилкам дорослих псувати життя дітей. Не можна!» — таким є життєве кредо Надії Петрівни. Директорка школи-інтернату дратується, коли при ній кажуть про «погані гени». Вона впевнена: діти злочинців можуть бути не менш велелюбивими і працьовитими, ніж діти зі щасливих родин. Але зневірених важко навчити любові…

Педагоги вибудовували стосунки з Данилом, спираючись на людяність і доброту. Одначе хлопець не вірив у їхню щирість.

«Данило звик, що його все життя тільки й карали. Ніколи не хвалили. Ніколи. І чим більше карали, тим більше йому хотілося вередувати та бешкетувати. Це було спершу. А зараз йому хотілося шкодити всім людям, які щось від нього вимагали. Вимагали, щоб він правильно говорив, правильно ходив, навчався, акуратно одягався і взагалі, був хорошим хлопчиком. А він не знав, як це бути хорошим». Любов до навчання у хлопцеві так і не пробудилася з роками. Вчився абияк. Не тягнувся він і до праці.

У колі однолітків хлопець звик розмовляти тими фразами, які чув удома: «Я батьку розкажу, він тебе уриє», «Йди сама й вчись», «Відчепіться, набридло». Єдиною «подругою за інтересами» була Тоня — надміру емоційна та недовірлива дівчина. Мама Тоні сиділа у в’язниці за вбивство, бабуся й дідусь зловживали алкоголем. Дівчина не знала, як це — вибудовувати нормальні стосунки з людьми. Не довіряла нікому. Зневажала всіх, хто ставився до неї з добром.

Найсерйозніші моральні випробування очікували на Данила в останній рік навчання. Зустріч із батьком, якого він не бачив вісім років (Панкрат-старший знову опинився у тюрмі за крадіжку), перша закоханість у тиху й розсудливу дівчину Мілу, освідчення і жагучі ревнощі Тоні — всі ці події посилили внутрішні суперечності в душі парубка. Звістка про те, що улюблена тітка Іванна їх із батьком ошукала — виписала родичів з будинку й «ощасливила» їх зруйнованою від пожежі хатою, — спричинила психологічний злам.

Світлим променем у долі юнака виявилося знайомство з відповідальним і чесним козаком Кирилом — керівником кінного театру. Воно збудило у Данила бажання перекреслити минуле і спробувати бути інакшим. Але, попросившись працювати в театр, хлопець швидко «зірвався»: продав корм, призначений для коней. Після цього Кирило втратив до нього довіру.