«Чудо на Ікві»

Валерій Пузік

1

Події розгорталися стрімко: на стіні автобусної зупинки біля сільського магазину проявились контури Діви Марії та малого Ісуса.

Першою їх побачила баба Фроська, що йшла стежкою через парк. Охнувши, вона перехрестилась і зомліла. Жучка-песик взявся несамовито гавкати, бігаючи навколо непритомної старої.

Була п'ятниця — базарний день у Синяві, а значить от-от має під'їхати ранковий автобус у район. Теліженці, як писала Леся Українка, «розкинулись мимо невдало», і склалося так, що саме цим автобусом більшість мешканців діставалися цивілізації. Коли годинник проб'є сьому, тут буде аншлаг.

Село поволі оживало й люди поспішали на маршрут. Жучка-песик по ходу це знав, тож дер горлянку так, ніби від його дзявкоту залежала доля Всесвіту, а баба Фроська, розкинувши руки в боки, так і лежала на стежці біля зупинки.  Її тіло угледіла Маруся, що випурхнула з кущів біля магазину. Фросю важко було не впізнати: сіре пальто «на вихід» родом із далеких шістдесятих, хустинка з півоніями, картата сумка і Жучка-песик — вірний її супутник вже років двадцять; кажуть, собаки стільки не живуть, а цей — жив.

— Люди! — крикнула Маруся, — Дзвоніть у міліцію... Фросю вбили!

Вона кинула майже порожній пакет на дорогу і побігла до «мертвої».

Хмари пропливали низько над землею, і в мить, коли Фрося отямилася, між їхніми білими клубками пробився промінь сонця. Він поцілив просто в очі бабці, й та повірила в присутність святого.

 

На місце події терміново виїхав місцевий батюшка. Хтось із півчих вже встиг зателефонувати йому і доповісти таке: «На зупинці у Теліженцях — чудо. Людям явилася Діва Марія з сином». Одягнувши джинси та шкірянку, батюшка осідлав свою «Ямаху» і рушив у сусіднє село навпростець — дорогою через ліс. Так, він був проґресивний молодий піп із амбіціями охопити своїми послугами наближення до Бога весь район, а поступово й область, тому до таких богояв ставився дуже прихильно. «Головне — піймати удачу за хвіст», — говорив собі він, адже сарафанне радіо і правильний підхід до справи — і в це село (в якому, до речі, перспектив — нуль) почнуть з'їжджатися паломники з усього світу. У голові йому вже били дзвони: «Ви можете помолитися за своє здоров'я, а також купити зцілення недуг!», «Тури на травневі свята», — а голос нашіптував: «Лікуйте свою хвору душу і не турбуйтеся, якщо не встигли купити черговий сувенір або ще раз скупатися в джерелі...».

 

— Так, ось глянь! Бачиш? Ось її голова, тут — очі, ніс... осьо рука, а трохи нижче — голівонька сина. Бачиш?

— Точно! Подумати тільки. Чудо!

— Це Божа Благодать.

— Це знак Його.

— Треба запалити свічку. Хто має свічку? Дайте свічку.

Люди обладнали під зображенням постамент, де вже стояли іконки, лежали хрестик, проскурки та хлібець із рушничком.

Батюшка, прибувши на місце і забезпечившись підтримкою своїх парафіян, заявив:

— Треба збирати гроші на святиню. Це місце потрібне всім «страждущім і нуждающімся».

Він ще раз пильно оглянув лінії на автобусній зупинці, обережно доторкнувся до поверхні стіни, а потім, прошепотівши «Дякую!», поцілував «руку» Марії. Очі його зволожились. Щокою до підборіддя скотилася перша сльоза. Батюшка розвернувся до людей, звів руки в небеса, ніби Джуд Лоу в телесеріалі «Молодий Папа», і промовив:

— Коли я бачу це, тепло розтікається моїми жилами. Я відчуваю його всередині. Бог дав нам знак, і ми повинні вирішити, що робити з ним. Чудо, свідком якого сьогодні ми стали, — це не просто чудо! Це — можливість для кожного вірянина очиститись і тілом, і душею. Богородиця дала нам послання: «Діточки! Моліться, моліться, моліться!», і такі з’яви супроводжуються багатьма чудесними зціленнями — як духовними, так і фізичними. Тож нумо, люди мої, молитися!

Він став на коліна, перехрестився і почав читати «Отче Наш», бабусі теж автоматично  опустились на коліна та забурмотіли за батюшкою в унісон.

 

Про Фросю всі забули. Ніби й не було її. Вона сиділа на лавочці біля магазину і плакала. «Чому ти плачеш? — жалібно дивився на неї Жучка-песик, що лащився до ніг бабці. — Все ж добре! Ти жива, і це — найголовніше».

— Тільки тобі потрібна я, тільки тобі… — відповідала Фрося псові.

 

Склалося так, що саме у цей момент в село заїхала знімальна група ОДТРК «Поділля-Центр». Сірий автомобіль зупинився біля магазину, водій вискочив із салону й підбіг до Фросі.

— Доброго ранку! — мовив чоловік років сорока, невисокий, у білій сорочці, — а не підкажете, як доїхати на Курган пам'яті?

Фроська здивувалася:

— Куди?

— Ну, Пилява, Богдан Хмельницький, Пилявецька битва, пам’ятник там якийсь має бути, знаєте? Нє? Ніколи не був у цих краях, заблудився.

— То тобі, синулю, Курган треба?

— Ага. Курган на місці битви.

— Та поняла я, поняла, тіко ти зусім не туда поїхав. Там он асфальтна дорога за Іквою, тобі там тре’ було повертати, ти круг зара’ даєш.

— І що — назад треба?

— Нє, поїдеш полем біля садка, потім — уздовж річки, там Миколаївка. Можеш селом поїхати, або на асфальт виїхати. У людей спросиш.

— Ага, дякую. А далеко це?

— Кілометрів шість, мо’, я точно не знаю.

Аж тепер чоловік помітив групу пенсіонерів на чолі з молодим попом, які стояли навколішки і молилися. Його здивуванню не було меж. Із роззявленим ротом він ступив крок убік і ледь не залаявся на всі заставки.

Фроська відповіла на його німе здивування:

— Там Марія та Ісус на стіні з’явилися.

 

Поки у селі працювала знімальна група, чутки про чудо поширювалися старосинявським базаром. Рейсові автобуси розносили головну сенсацію дня більшістю населених пунктів, а вечірній сюжет у програмі на обласному телебаченні заселив теліженецьку історію фактично до кожної оселі.

Коли на автобусній зупинці приладнували скриньку для пожертв, у село вже їхав перший автомобіль із прочанами, які хотіли пересвідчитися в істинності побаченого у телевізорі.

 

2

 

«...Вона відчула, що хтось пильно дивиться на неї, й коли інтуїтивно звела погляд — побачила на стіні автобусної зупинки дві фігури. Вони скидалися на ікону. В голові запаморочилося й бабуся знепритомніла.

Баба Фрося, пенсіонерка:

— Я нічого не чула, нічого не відчувала, я ніби вмерла, лежала в темряві, аж раптом світло — яскраве таке, знаєте, — прямо в очі. Я відчула, як по спині пробігли мурашки, і в тому світлі ангел, чи щось дуже схоже на ангела. Воно височіло над зупинкою; світло йшло від нього...

Наразі важко щось пояснити чи прокоментувати. На стіні дійсно видно обриси постатей. 

Місцевий священик, отець Микола:

— Не варто забувати, що найголовніше для кожного християнина — це віра й молитва.

Нині місце з’яви облаштували: люди приносять живі квіти, горять лампадки.

Звістка про це явище швидко розійшлася околицями. Прикластися до образів упродовж тижня ідуть сотні прочан».

 

Площа біля магазину поступово перетворилася на християнський Вудсток. Люди розбивали намети, організовували польову кухню, комфортні зони відпочинку, душ та інші важливі для існування речі. До Зупинки (вже з великої літери) приїздили цілими сім’ями: хтось шукав прощення, хтось хотів зцілитися, хтось — просто подивитися на нерукотворний образ, доторкнутися до «святого».

Скринька пожертв швидко заповнювалась, а отець Микола виставив цілодобову охорону біля неї,  щоби  «ніякий вандал не зміг збезчестити місце і викрасти кошти». Однією з причин таких радикальних дій став Лєший Іван — старий відлюдько з околиці. Він трохи випив і за старою звичкою прийшов на Зупинку відлити.

— Я тоже нуждаюсь! — кричав Іван, відбиваючись від навали вірян, які, здавалося, от-от роздеруть його на шматки. — Я все життя тут справляв нужду, скільки помню себе.

Лєшого по-доброму просили піти геть, але той не здавався. Він наполягав, казав, що мусить це зробити, що це — важливий для нього ритуал.  Утім, двометрові молодики в спортивних костюмах “Абібас” його виштовхали від Зупинки, аж той навіть не встиг розстібнути зіпер.

— Нічьо-нічьо, я ше повернусь. Буде свято і на моїй вулиці, — плюючись, бурчав Лєший. Всі знали, що Іван злопам’ятний, і якщо надумає помститись, то неодмінно зробить це.

— У нього, — говорила Маруся, — ціла банда є: Баргей, Змєй, Гиляка, Пешта — усі ше того складу ума. Треба остерігатись. Треба пильнувати. Треба контрольно-пропускний пункт. КПП! От! Бо сюди всякі лізуть.

На диво, Марусю послухалися. Хтось навіть ствердно голосив, що тут треба будувати свою республіку:

— Нам потрібно об’єднати громаду.

 

Ситуація навколо богояви почала хвилювати місцевого бізнесмена, агронома і директора колгоспу «Зоря» Сашка Акадєміка. Він одразу зрозумів, які ризики створює ситуація з паломниками його бізнесу, адже більшість працівників почали тертися біля Зупинки.  

— Цьому мотогонщику з кадилом потрібно було відразу все роз’яснити — доступними, не критичними для його здоров’я, але дієвими способами, — аби він знав, хто в селі головний, а то розвів тут сей балаган.

Про Лєшого Акадєміку вже розповіла дружина Сашка — Антоніна.

— А батюшка?

— А батюшка там, що Марлон Брандо у фільмі «Апокаліпсис сьогодні».

— Хороший фільм.

— Так!

— Отже, нам потрібен капітан американської армії Віллард, якого ми могли би відрядити у джунглі Камбоджі, щоб знищити божевільного полковника Курца, — потішив своє кіноманське самолюбство Сашко. Дружина глянула на нього, ніби на клоуна.

— Для початку нам треба визначити природу того явища.

— Що ти пропонуєш?

— Експертизу. Сам подумай: це батл — наука проти Бога, — Антоніна була стратегом і підходила до справи конструктивніше, ніж Сашко. — Я маякну в лабараторію, а ти поїдеш у Хмель — забереш людей.

Акадємік лише кивнув головою.

— І завези в магазин продуктів побільше.

3

 

Батюшка гнав свою «Ямаху» полем до лісу. У навушниках лунав  «Radiohead». Окрилений успіхом, отець Микола почував себе переможцем: майже десять тисяч гривень менш як за тиждень удалося зібрати «на храм» — і ось, вони лежать в рюкзаку за його спиною. Він усміхався сам до себе. «Тепер я взую всіх! — думав Микола. — А-ха-ха-ха! Нехай тільки посміють!». Так, з нього часто насміхалися за рокерський вигляд, за любов до ударних інструментів й ансамбль, у якому він грав на барабанах, до того ж інші попи не сприймали Миколу серйозно. Він часто заперечував їм: мовляв, найперше він — особистість, він любить музику, і християнський рок досить таки поширений та успішний у світі. «Перед Богом, на відміну від вас, я чесний. Ви — пережиток минулого, глухі, пострадянські попи», — говорив він.

Це ще більше обурювало стару гвардію й поза очі вони шкодили йому, як тільки могли.

Микола виїхав на путівець:  ліс попереду, домівка — теж. Хвилин зо двадцять і...

... аж тут — бац! — лис вискочив на дорогу, просто під колеса, маленький рудий лис, — БУХ! — і Микола полетів через кермо, а мотоцикл — вбік. Секунда польоту — все життя перед очима. Він чув сміх, жарти, слова попів: «Доїздився!». Перемотати б усе назад...

Біль ошпарив спину, по хребту повз до голови, плеча, ноги, руки.  Микола лежав на узбіччі, відчуваючи присмак крові в роті.

«Живий!» — лунало в голові.

Живий! — а з нього все ще збиткувалися.

Хотілося кричати. Кричав. Думав, що кричав. Не міг ворушитися.

Розплющити очі Микола боявся.

 

4

 

Обуренню не було меж.

— Яка експертиза?

— Ми не пустимо вас сюди!

— Затримайте їх!

Півчі вишикувалися у «спартанський» рядок, тримаючись за руку ближнього свого.

— Сашо, ти для чого їх привіз? Га? Скажи?

— Усе мусить мати прицину.

— Причина — це наша віра. Ти хочеш її поцупити?

— Я хочу знати правду.

— Люди! — кричала одна з півчих. — У нас хочуть украсти Бога. Нас хочуть залишити без Божої Благодаті! Без чуда! Поставивши його під сумнів, ти, Сашо, відвертаєш від нас Усевишнього!

Навколо збиралося дедалі більше людей. Скільки тут прочан? Пару сотень? Тисяча? Більше? Так відразу і не скажеш.

— Люди їдуть сюди молитися, а ти? Їм потрібна віра, Бог...

Акадємік спробував взяти ситуацію під контроль:

— Микола де? — запитав він.

— Немає.

— А хто тут головний?

— Тут немає головних.

 

Грім серед ясного неба повалив усіх на коліна. Академік дивився на все з жахом. Він і сам не розумів, що тут діється. Люди хрестились, а з півдня насувалися темні, налиті свинцем хмари. Погожа днина різко змінилася негодою, а на землю впали перші краплі дощу. Було холодно, дуже холодно, пробирало аж до кісток. «Господи, прости нас!» — просили півчі, проте вітер тільки посилювався, і люди почали тікати хто куди.

На землю посипався град. Його горошини білим укривали ґрунт. Десь зазвучали автомобільні сигналізації. Акадємік, прикриваючи голову руками, швидким темпом рухався до магазину.

Вода змивала усе. Такої зливи ці краї не знали вже років із тридцять. Вона тривала хвилин двадцять, не більше, а потім знову з’явилося сонце. Люди виходили зі своїх схованок і дивилися в небо — на яскраві промені сонця, що визирали з-за хмар…

Хтось сказав:

— Її немає.  Змило водою.

 

Зображення Марії та Ісуса зникло зі стіни.

 

— Ми бачили чудо!