«Чудо на Ікві»

1

Події розгорталися стрімко: на стіні автобусної зупинки біля сільського магазину проявились контури Діви Марії та малого Ісуса.

Першою їх побачила баба Фроська, що йшла стежкою через парк. Охнувши, вона перехрестилась і зомліла. Жучка-песик взявся несамовито гавкати, бігаючи навколо непритомної старої.

Була п'ятниця — базарний день у Синяві, а значить от-от має під'їхати ранковий автобус у район. Теліженці, як писала Леся Українка, «розкинулись мимо невдало», і склалося так, що саме цим автобусом більшість мешканців діставалися цивілізації. Коли годинник проб'є сьому, тут буде аншлаг.

Село поволі оживало й люди поспішали на маршрут. Жучка-песик по ходу це знав, тож дер горлянку так, ніби від його дзявкоту залежала доля Всесвіту, а баба Фроська, розкинувши руки в боки, так і лежала на стежці біля зупинки.  Її тіло угледіла Маруся, що випурхнула з кущів біля магазину. Фросю важко було не впізнати: сіре пальто «на вихід» родом із далеких шістдесятих, хустинка з півоніями, картата сумка і Жучка-песик — вірний її супутник вже років двадцять; кажуть, собаки стільки не живуть, а цей — жив.

— Люди! — крикнула Маруся, — Дзвоніть у міліцію... Фросю вбили!

Вона кинула майже порожній пакет на дорогу і побігла до «мертвої».

Хмари пропливали низько над землею, і в мить, коли Фрося отямилася, між їхніми білими клубками пробився промінь сонця. Він поцілив просто в очі бабці, й та повірила в присутність святого.

На місце події терміново виїхав місцевий батюшка. Хтось із півчих вже встиг зателефонувати йому і доповісти таке: «На зупинці у Теліженцях — чудо. Людям явилася Діва Марія з сином». Одягнувши джинси та шкірянку, батюшка осідлав свою «Ямаху» і рушив у сусіднє село навпростець — дорогою через ліс. Так, він був проґресивний молодий піп із амбіціями охопити своїми послугами наближення до Бога весь район, а поступово й область, тому до таких богояв ставився дуже прихильно. «Головне — піймати удачу за хвіст», — говорив собі він, адже сарафанне радіо і правильний підхід до справи — і в це село (в якому, до речі, перспектив — нуль) почнуть з'їжджатися паломники з усього світу. У голові йому вже били дзвони: «Ви можете помолитися за своє здоров'я, а також купити зцілення недуг!», «Тури на травневі свята», — а голос нашіптував: «Лікуйте свою хвору душу і не турбуйтеся, якщо не встигли купити черговий сувенір або ще раз скупатися в джерелі...».

— Так, ось глянь! Бачиш? Ось її голова, тут — очі, ніс... осьо рука, а трохи нижче — голівонька сина. Бачиш?

— Точно! Подумати тільки. Чудо!

— Це Божа Благодать.

— Це знак Його.

— Треба запалити свічку. Хто має свічку? Дайте свічку.

Люди обладнали під зображенням постамент, де вже стояли іконки, лежали хрестик, проскурки та хлібець із рушничком.

Батюшка, прибувши на місце і забезпечившись підтримкою своїх парафіян, заявив:

— Треба збирати гроші на святиню. Це місце потрібне всім «страждущім і нуждающімся».

Він ще раз пильно оглянув лінії на автобусній зупинці, обережно доторкнувся до поверхні стіни, а потім, прошепотівши «Дякую!», поцілував «руку» Марії. Очі його зволожились. Щокою до підборіддя скотилася перша сльоза. Батюшка розвернувся до людей, звів руки в небеса, ніби Джуд Лоу в телесеріалі «Молодий Папа», і промовив:

— Коли я бачу це, тепло розтікається моїми жилами. Я відчуваю його всередині. Бог дав нам знак, і ми повинні вирішити, що робити з ним. Чудо, свідком якого сьогодні ми стали, — це не просто чудо! Це — можливість для кожного вірянина очиститись і тілом, і душею. Богородиця дала нам послання: «Діточки! Моліться, моліться, моліться!», і такі з’яви супроводжуються багатьма чудесними зціленнями — як духовними, так і фізичними. Тож нумо, люди мої, молитися!

Він став на коліна, перехрестився і почав читати «Отче Наш», бабусі теж автоматично  опустились на коліна та забурмотіли за батюшкою в унісон.

Про Фросю всі забули. Ніби й не було її. Вона сиділа на лавочці біля магазину і плакала. «Чому ти плачеш? — жалібно дивився на неї Жучка-песик, що лащився до ніг бабці. — Все ж добре! Ти жива, і це — найголовніше».

— Тільки тобі потрібна я, тільки тобі… — відповідала Фрося псові.

Склалося так, що саме у цей момент в село заїхала знімальна група ОДТРК «Поділля-Центр». Сірий автомобіль зупинився біля магазину, водій вискочив із салону й підбіг до Фросі.

— Доброго ранку! — мовив чоловік років сорока, невисокий, у білій сорочці, — а не підкажете, як доїхати на Курган пам'яті?

Фроська здивувалася:

— Куди?

— Ну, Пилява, Богдан Хмельницький, Пилявецька битва, пам’ятник там якийсь має бути, знаєте? Нє? Ніколи не був у цих краях, заблудився.

— То тобі, синулю, Курган треба?

— Ага. Курган на місці битви.

— Та поняла я, поняла, тіко ти зусім не туда поїхав. Там он асфальтна дорога за Іквою, тобі там тре’ було повертати, ти круг зара’ даєш.

— І що — назад треба?

— Нє, поїдеш полем біля садка, потім — уздовж річки, там Миколаївка. Можеш селом поїхати, або на асфальт виїхати. У людей спросиш.

— Ага, дякую. А далеко це?

— Кілометрів шість, мо’, я точно не знаю.

Аж тепер чоловік помітив групу пенсіонерів на чолі з молодим попом, які стояли навколішки і молилися. Його здивуванню не було меж. Із роззявленим ротом він ступив крок убік і ледь не залаявся на всі заставки.

Фроська відповіла на його німе здивування:

— Там Марія та Ісус на стіні з’явилися.

Поки у селі працювала знімальна група, чутки про чудо поширювалися старосинявським базаром. Рейсові автобуси розносили головну сенсацію дня більшістю населених пунктів, а вечірній сюжет у програмі на обласному телебаченні заселив теліженецьку історію фактично до кожної оселі.

Коли на автобусній зупинці приладнували скриньку для пожертв, у село вже їхав перший автомобіль із прочанами, які хотіли пересвідчитися в істинності побаченого у телевізорі.