«Дороговкази», вірші

ЛІНІЇ НА ДОЛОНЯХ

Жінки мого роду

Долонею проведе по столу, розгладить скатертину,

Зосереджено перетасує колоду

36 карт, 4 масті...

36 карт, 4 масті...

Витягатиме по одній, викладатиме на стіл

навколо дами:

Під серцем,

На серці

 

36 карт, 4 масті...

 

І я була у тій колоді

Картою.

Спочатку бубновим тузом — тобто звісткою,

а згодом — дамою.

І вже навколо мене можна викладати отак:

Що було,

що буде,

чим серце заспокоїться.

 

І коли вона торкається пальцями карт —

Червоне, чорне —

То наче шиє візерунок тонкими нитками —

Червоними й чорними —

Тими самими, що кількадесят літ тому

Інша жінка, але з такими самими очима,

в'язала пучечки трав

(Оце для серця

Оце для шлунку)

І я була у тих пучечках

Пуп'янком.

І переплетіння тих ниток

Бачу тепер на своїх долонях.

І блакитноокий погляд тих жінок

Відчуваю усією своєю карістю.

 

І знаю напевне,

що було,

що буде

чим серце заспокоїться.

 

***

Вона сниться завжди під ранок, часто — на світанку,

Падає у мій сон, мов роса на траву —

М’яко і легко, неначе бачити її уві сні —

Це найприродніша з усіх речей.

Або навіть не бачити — відчувати, чути,

Мов у старій телефонній рурці, її голос —

Той самий, із сотнею дзвіночків,

З теплом грузинського узбережжя Чорного моря,

Із запахом домашнього пирога.

Чути, як вона називає мене на ім’я.

Чути, як вона говорить: «Не вір нікому,

Навіть своїм очам не вір.

Моє серце так само гаряче.

Мої долоні так само м’які.

Мої очі так само зелені.

Я жива.

Смерті нема,

Як немає монстра під ліжком,

Бабая, що забирає неслухняних дітей,

І вовчика, який укусить за бочок.

Смерть вигадав той, хто ніколи не любив.

А ти мене й досі любиш,

Тому я жива».

І на цих словах я завжди прокидаюсь,

І знаю, що там, уві сні, я ніколи не встигаю покласти слухавку,

Та власне, й не хочу цього робити

І не зроблю ніколи,

Бо зв’язок між нами не обірветься,

бо не існує у світі такої сили,

Що змогла б його обірвати.

Бо смерті нема — є любов.

 

1927

Час боротьби минув. Вантаж на підводу щебінь.

Притримуй коня (щось нервує): «Спокійно, хороший, нам ще би

Так кілька разочків пройти, а там диви і додому».

Тут, на схилах Дніпра, на будівництві ГЕСу, нікому, ій-бо, нікому

Не видаси свій секрет про те,

як колись в степу дві армії йшли до бою —

Мчали шаленим галопом, піднявши шашки й списи —

і кожен, хто був з тобою

В одному міцному ряду знав, що за сигналом скерує коня убік —

Так, щоб уся кіннота раптово змістилась на фланги,

мов навпіл розлився потік,

Щоб перед обличчям ворога, допоки він прийде до тями,

З’явилися вряд тачанки і привітались з гостями

Вогнем кулеметних черг. Був час боротьби — та щез.

Тепер час возити щебінь і будувати ГЕС.

 

Остарбайтер

Зошит у клітинку найкраще годиться

для морського бою та літачків,

А світ такий величезний, що не вміститься в жодному атласі.

Сьогодні уроків не буде. Ідіть собі, хлопці —

Сивий учитель збирає журнал, кілька зошитів, лінійку,

Тремтячими пальцями поправляє окуляри

І завмирає у дверях — Ідіть собі, хлопці! —

І так і лишається обрисом, тінню в прямокутному космосі дверей.

 

Світ умістився в шпаринку між дощок товарного вагону.

Дуже хочеться їсти, але їсти нема чого.

Є тільки стукіт коліс і дорога здається вічною —

Це ж треба, як далеко до тієї Німеччини.

Хлопче, тримайся! Хлопче, живи — ти повернешся!

Дядько-фермер (німецькою — бауер)

два тижні тебе годуватиме й не змушуватиме працювати,

аби ти зміцнів і одужав.

А коли закінчиться війна, ти поїдеш додому.

 

Ти повернешся, хлопчику, але станеш чужим для своєї країни.

Для країни,

де любов вимірюється роками заслання та кілометрами,

Ти станеш ворогом, зрадником.

І світ — величезний, безмежний — зміліє до квадрату віконця,

Заґратованого,

мов зошит у клітинку,

що годиться найкраще для морського бою та літачків.

 

Але ти повернешся, хлопче!

 

Будуватимеш дім, закладатимеш сад,

Матимеш дружину і дітей — хлопчика і дівчинку.

А про все, що з тобою було,

Дуже довго та красномовно мовчатимеш.

***

Говорив, мов човен плив по воді:

«А ось тут, над річкою, буде дім.

І бузок посадимо, й виноград,

А за домом, милая, буде сад,

Щоби груші, яблука — все було».

І поцілувавши її в чоло,

Обійняв за плечі її — в ту мить

Їй так добре, тепло і не болить

Жодна рана і жоден шрам.

Так і слухала б, як він сам

Світ будує новий зі слів —

В них попереду стільки днів.

 

І він далі вів про затишний двір,

Говорив: «Так буде — ти тільки вір», —

І вона повірила.

От вони

Жили вдвох від осені до весни.

І птахи співали, і цвів бузок,

І спішило літо, немов з казок,

Принести їм радощів і краси,

А вона вже знала, що буде син.

 

ТОЧКИ НА МАПІ

***

Янголе!

Той, хто креслить лінії маршрутів

і розставляє точки наших зустрічей,

Той, хто розмотує нитки з наших серцевих клубків,

переплітаючи їх між собою,

Той, хто вигадує всі ці дивні збіги,

затори на мостах, загублені квитки, скасовані зустрічі,

Той, хто знає справжній сенс життя

і всіма можливими й неможливими засобами

намагається втовкмачити його мені у голову,

Навчи мене не боятися.

Навчи довіряти людям.

Навчи відкривати серце.

Навчи вірити.

Навчи любити.

Чому мені здається, що це так складно?

Янголе!

Я б хотіла, щоб моя любов була легкою, мов пір’їна —

Подаруєш мені хоча б одну із твого крила?

 

Навчи мене радіти.

Навчи не думати про те, що колись настане кінець.

Навчи не чекати кінця й не прощатись завчасно.

Я знаю, що у мене достатньо місця для любові.

Я розставлятиму її на поличках, заповнюватиму нею всі шухлядки,

Наливатиму її в усі карафки й горнятка,

Саджатиму її у вазони й розставлятиму на підвіконні…

У мене багато місця для любові.

Чуєш, янголе?..

***

Це мовчання між нами тягуче, мов з дерева ґлей,

І здається, не мало би бути так скрутно, а часом

Я чекаю тебе, не відводжу очей від дверей,

Ніби ти от-от зайдеш — такий невимовно прекрасний

І нестерпно близький. І тоді всі змарновані дні

За чеканням, що паралізує всі органи тіла,

Перетворяться враз на пісок і осядуть на дні

Моїх внутрішніх темних озер. І єдине світило

Осяватиме їх, наче сонце, — і це будеш ти.

І слова самотужки складуться в рядки на папері…

І от саме тоді, коли я вже хотіла піти

Й перестала чекати — ти раптом постукав у двері.

 

***

На уявній межі поміж сном і не-сном,

Поміж я і не-я, поміж ніччю і ранком

Поринаю у шурхіт дощу за вікном,

Невагомо просочуюсь поміж фіранки

 

І лечу повз дахи, ліхтарі та мости,

Крізь усе наше місто, дощем оповите,

До кімнати, в якій незворушно спиш ти,

І обличчя у тебе спокійне і світле.

 

Моя ніжність до тебе так схожа на дощ,

Що під ранок заходить у місто навшпиньки

І вмиває зі сну сірі вилиці площ,

А у парках деревам розчісує гривки.

 

Ти прокинешся скоро, за кілька хвилин,

Підійдеш до вікна і побачиш, як з неба

На усе наше місто з любові й цеглин

Пада зовсім не дощ — моя ніжність до тебе.

 

***

Говорить вона, кусаючи губи,

Руки складені, мов для молитви:

«Моє серце згрубіло і зашкарубло.

Як же мені тебе любити?

 

Що я зумію віддати натомість

Любові, якої в мені немає?

Брехати тобі не дозволить совість,

А іншого виходу я не знаю.

 

Серце моє — мов порожній глечик.

Руки у мене завжди холодні.

Говорю невчасно, сміюсь недоречно

І завжди тікаю при першій нагоді.

 

Я розпорошена і розбита.

Що тобі, хлопче, скажи, до мене?

В тебе в очах стільки сили жити,

Серце у тебе таке шалене».

 

Він слухав її, не відводив погляд

Жодного разу за всю розмову.

Думав, якщо вона врешті поряд,

Він точно її не відпустить знову.

ДОРОГОВКАЗИ

***

Він говорить: «Ти так багато їздиш.

Як у тобі вміщається стільки сили

терпіти ці задушливі поїзди й метушливі вокзали?

Що ти носиш у своєму наплічнику?

Куди ти ховаєш свій сум?

Як це — сідати в поїзд, знаючи,

що він не повезе тебе додому,

Ніколи не повезе тебе додому,

Хоча це єдине місце, куди тобі дійсно хотілося б поїхати?

 

І коли сусіди по купе з нудьги чи простої цікавості

Питаю тебе: «А ви звідки?» -

Що ти їм відповідаєш?

 

А потім, коли повертаєшся до Запоріжжя

Зі Львова, Києва, Черкас чи де ти зараз була,

Що ти відчуваєш?

Ось ти виходиш з поїзда, ступаєш на перон

І думаєш: «Я — вдома»?

Чи ні?»

 

Я говорю йому щось на кшталт: «Не мели дурниць!

Я — громадянка світу, я усюди почуваюсь, як удома».

Він усміхається, вмикає радіо

І ми їдемо далі мовчки, слухаючи

Дурнувату рекламу й не менш дурнуваті пісні,

Якими залитий по вінця фм-діапазон.

 

Я дивлюсь у вікно на місто і думаю,

Що насправді я просто не маю потрібних слів.

Певне, їх взагалі не існує у світі,

Певне, їх ще не вигадали, не видобули,

Не виліпили з глини, не підняли з морського дна,

Тому я не можу йому пояснити,

Як сильно я сумую за домом,

Бо це вже не сум, це фантомний біль —

Рукою б торкнулась — а зась!

 

І коли я говорю, що відчуваю себе, як удома, усюди,

Насправді, не відчуваю дому ніде.

І тому мені так легко сідати в поїзд

І брехати набридливим попутникам,

Вигадуючи щоразу нову історію.

 

А коли зранку я виходжу на перон

І місто вітає мене радісними зграями голубів,

То серед натовпу пасажирів неодмінно побачу

Колишнього однокласника,

дівчину, з якою жили в одному гуртожитку,

сестру моєї однокурсниці

або ще когось, чиє обличчя мені знайоме й рідне,

і кому можна буде сказати: «А пам’ятаєш…»

 

Тоді я радію, всміхаюся, йду назустріч,

А потім ніяково відводжу погляд,

Бо помилилась.

Звісно, помилилась…

І помахала б рукою — але зась!

 

Чому я не сумую за домом

ти з Луганська?

(співчутливий погляд)

 

квартиру тут знімаєш?

чому саме Запоріжжя?

і як тобі місто?

а батьки де?

повертатись не плануєш?

вже освоїлась?

сумуєш за домом?

 

два роки.

два роки.

два роки.

 

а правда, що кажуть?

а правда про танки?

а правда?

а

де

правда?

і що думаєш робити далі?

що

ти

думаєш

робити

далі?

 

я досі не знаю,

що вам сказати

як відповісти

досі

не

знаю

 

у мене під шкірою

вшитий Луганськ

увесь

з

естакадою

китайською стіною

театралкою

дураковкою

торговельним центром «Росія»

кінотеатром «Україна»

та готелем «Дружба»

з

Ворошиловим і його конем

мужиком з факелом

Володимиром Далем

кам’яними бабами

князем Ігорем

та Богородицею

з

Камбродом

ліцеєм

110-ю маршруткою (А і Б)

університетом

обласною лікарнею

молодою гвардією

гострою могилою

центральним ринком

фонтаном у сквері ВЛКСМ

телевишкою

вокзалом

аеропортом

 

луганські будинки й дерева ростуть у мені

луганські тролейбуси їздять у мені

луганські люди розмовляють

сміються

сваряться

п’ють

засинають

і

прокидаються

у мені

 

люди народжуються і помирають

у мені

 

луганське сонце

сходить

і заходить

у мені

 

і так триватиме

доки я є

доки

я

є

тому я не сумую за домом

***

Вчитись любові — найважчий з усіх уроків.

Скільки зробила в минулому хибних кроків,

Як зневажала і вчителів, і пророків,

Всі відкидала поради, мов скельця вибиті —

Але дай, Милосердний, хоча б цього разу не схибити.

 

Серце у мене діряве, неначе сито —

Як мені, Боже, у ньому любов носити?

Як довіряти без остраху, цілковито?

Віри в мені — два гірчичні зерня коричневі,

Але Ти говорив, що й одного зернятка вистачить.

 

Стільки любові, Боже, в Твоєму світі —

Тільки й встигай хапати її в повітрі,

Мов жовте листя, що тихо скидають віти.

В місто тим часом нечутно приходить осінь.

Невже до навчання я, Боже, не здібна зовсім?

 

Падають, гучно б’ються об брук каштани.

Боже, я вірю, любові на кожного стане,

Дай і мені хоча б дрібку — тулити до рани,

Я понесу її в світ, покладу у жменю

Горстку любові і круглий каштан в кишеню.