«Дороговкази», вірші

Олена Ольшанська

ЛІНІЇ НА ДОЛОНЯХ

Жінки мого роду

Долонею проведе по столу, розгладить скатертину,

Зосереджено перетасує колоду

36 карт, 4 масті...

36 карт, 4 масті...

Витягатиме по одній, викладатиме на стіл

навколо дами:

Під серцем,

На серці

 

36 карт, 4 масті...

 

І я була у тій колоді

Картою.

Спочатку бубновим тузом — тобто звісткою,

а згодом — дамою.

І вже навколо мене можна викладати отак:

Що було,

що буде,

чим серце заспокоїться.

 

І коли вона торкається пальцями карт —

Червоне, чорне —

То наче шиє візерунок тонкими нитками —

Червоними й чорними —

Тими самими, що кількадесят літ тому

Інша жінка, але з такими самими очима,

в'язала пучечки трав

(Оце для серця

Оце для шлунку)

І я була у тих пучечках

Пуп'янком.

І переплетіння тих ниток

Бачу тепер на своїх долонях.

І блакитноокий погляд тих жінок

Відчуваю усією своєю карістю.

 

І знаю напевне,

що було,

що буде

чим серце заспокоїться.

 

***

Вона сниться завжди під ранок, часто — на світанку,

Падає у мій сон, мов роса на траву —

М’яко і легко, неначе бачити її уві сні —

Це найприродніша з усіх речей.

Або навіть не бачити — відчувати, чути,

Мов у старій телефонній рурці, її голос —

Той самий, із сотнею дзвіночків,

З теплом грузинського узбережжя Чорного моря,

Із запахом домашнього пирога.

Чути, як вона називає мене на ім’я.

Чути, як вона говорить: «Не вір нікому,

Навіть своїм очам не вір.

Моє серце так само гаряче.

Мої долоні так само м’які.

Мої очі так само зелені.

Я жива.

Смерті нема,

Як немає монстра під ліжком,

Бабая, що забирає неслухняних дітей,

І вовчика, який укусить за бочок.

Смерть вигадав той, хто ніколи не любив.

А ти мене й досі любиш,

Тому я жива».

І на цих словах я завжди прокидаюсь,

І знаю, що там, уві сні, я ніколи не встигаю покласти слухавку,

Та власне, й не хочу цього робити

І не зроблю ніколи,

Бо зв’язок між нами не обірветься,

бо не існує у світі такої сили,

Що змогла б його обірвати.

Бо смерті нема — є любов.