«Друга пектораль», оповідання

Сергій Пантюк

 

***

«Так, і що у нас сьогодні цікавого на злочинному фронті?» — відколи я змінив практично безперспективну кар’єру оперативника районного відділу кримінальної поліції на журналістську, мій день розпочинався саме з перегляду таких новин. Фрілансерська співпраця з найтиражнішою газетою «Кримінальноє чтіво» дозволяла мені бути фінансово незалежним, а приятелювання з багатьма колишніми колегами-правоохоронцями сприяло не лише виловлюванню сенсаційної інформації, а й наближало втілення найбільшої мрії мого дитинства — відкриття власної детективної агенції.

«Отакої! — аж присвиснув я, перебігши очима найсвіжіше повідомлення на сайті рідної газети. — Як багато я втратив, проспавши до обіду! Не треба було до четвертої ранку втуплювати очі у старі жахливчики Кінґа…»

 «Сьогодні вранці знайдено мертвим відомого колекціонера і філантропа, художника, письменника, а в минулому — бізнесмена й депутата парламенту Веніаміна Тоцького, — прочитав я. — Попередня версія поліції — самогубство, хоча й інші версії будуть ретельно відпрацьовуватися.  Жодних слідів проникнення до приміщення не виявлено, а в самій оселі відсутні ознаки боротьби. Тіло покійного знайшли у кріслі біля робочого столу…»

У мене огидно заскиміло у грудях. Я чудово знав старого дивака Тоцького, кілька разів писав про його благодійні проекти… Але найнеприємнішим виглядало те, що востаннє я спілкувався з ним у суботу, тобто позавчора! Він сам попрохав мене про зустріч, маючи на меті знайти найкращого редактора та видавця для його нової книжки «Невідомі старожитності», яка, гадав старий, мала додати до нашої історії чимало незвичайного. Також «дядя Вєня», як його називали серед бомонду, питав за можливість друку фрагментів його книжки у нашій газеті — «для ширшого охоплення читацьких мас», демонстрував мені чимало різноманітних експонатів зі своєї колекції, кілька разів повторивши, що, згідно з його заповітом, усе це багатство перейде у власність міського історичного музею... Так, він згадував про свою ймовірну смерть, але як про щось далеке, а під час нашого спілкування жваво смакував дорогий коньяк і весело жартував на суто чоловічі теми.

Задзеленчав телефон. Я глянув на екран. О, Сашко Скидан, давній колега з кримінального розшуку, що виріс до керівника оперативного підрозділу. Що йому потрібно у понеділок?

— Олеже, вітаю! — його голос звучав схвильовано. — Нам треба терміново поговорити. Можеш приїхати?

— Теоретично так, — я продовжував рухати курсором по екрану ноутбука. — Але що там такого надважливого сталося, що ми не можемо поговорити просто зараз?

— Та загалом можемо… — Сашко на тому боці ніби роздумував. — Ну, гаразд. Ти ж практично свій… Словом, у нас труп. Поважний, відомий труп, але... гм-м... трохи сумнівний… І там…

— Я, здається, зрозумів. Це ти про «дядю Вєню» Тоцького? А там моїх пальців три діжки насипом? І ти перевіряєш інші версії, окрім самогубства? І я вже в тебе серед підозрюваних?

— То ти вже все знаєш, чортів пінкертон! — Сашко справді здивувався. — Вже, мабуть, і статтю накатав у газетку?

— Та ні, не накатав. Але на сайті інфа вже є. Хтось із наших ногатих репортерів оперативніше від мене спрацював. А я справді у старого в суботу весь вечір просидів за милою бесідою під французький коньячок. Потім він мені показував купу якогось металевого мотлоху. Казав, що то древнє золото і срібло, яке має не лише матеріальну цінність, а й супер-пупер історичну. Я на тому не дуже знаюся, тому й пускав усе повз вуха. Але в руках вертів… Хоча, я так розумію, там ніби нічого не зникло?

— Та ніби ні, на перший погляд. Хоча експерти кажуть, що там колекція реально на мільйони… — Сашко знову мовби замислився. — І самогубство аж надто явне… Пляшечка поруч із тілом — від отрути, яку зараз токсикологи ідентифікують. Але щось мене насторожує… До речі, ти вчора чи сьогодні пошту свою переглядав? — раптом змінив тему Сашко. — Ну, в тебе один мейл актуальний чи кілька?

— Один, — я миттю відкрив потрібну сторінку, не розуміючи, куди він хилить. — Так, багато разів дивився. Це ж частина моєї теперішньої роботи, мого життя…

— І нічого дивного там не знайшов?

— А що я мав там дивного знайти?

— Розумієш, останнє, що зробив Тоцький перед смертю, це відправив електронного листа, — тепер Сашко заговорив швидко. — Ми подивилися історію його дій у комп’ютері. Протягом вчорашнього дня він кілька разів блукав мережею, переглядаючи різні сайти. А о вісімнадцятій тридцять сім відправив єдиного листа. Тобі! А за первинним оглядом тіла так і виглядає — смерть настала близько дев’ятнадцятої години.

Тепер настала моя черга здивуватися.

— Ми домовилися, що він надішле мені уривки зі своєї нової книжки, — я промовив це, пильно переглядаючи всі листи, котрі надійшли вчора і сьогодні. Їх виявилося всього півтора десятка, проте від «дяді Вєні» не було жодного. Не допоміг і розширений пошук.

 — Немає, друже, нічого, — я тісніше притис телефон до вуха. — Певне, десь у мережі загубився. Ти ж, мабуть, маєш скріншот? То перешли — подивлюся, що там за лист.

— Ну, не знаю, — зам’явся Сашко. — Це ж ніби таємниця слідства… Лист сам трохи дивний і на уривки із книжки не схожий анітрохи. А якщо я тобі його просто прочитаю?

— Гаразд, читай, коли ти вже такий обережний.

— Тоді слухай уважно… «Доброго вечора, мій молодий друже! Виконую свою обіцянку перед вами. Отже, ви бажаєте розвиватися як художник, та не знаєте творчості багатьох своїх видатних попередників? Так не годиться! Мусите звернути увагу на імена таких представників різних шкіл та напрямків як Клімнт, Делакруа, Пуссен та Куїнджі. Побачити життя таким, як воно є, вам суттєво допоможе Снебур (період до зрілості), а також Айвазовський, Нольде і пізній Глущенко. Не забувайте і попередніх моїх порад щодо формування власного мистецького світогляду. Найважливішими є скепсис і міф. Початок і кінець. Відважуйтеся! Ви залишаєтеся найдорожчою людиною для мене! Завжди Ваш — дядя Вєня». То як це тобі? — занадто гучно закінчив Сашко.

Я довгенько мовчав, прагнучи осмислити почуте. Зрозуміло, що цей лист не був адресований мені, і старий просто помилився, коли надсилав його. Врешті, він до мене і не дійшов. Але якусь інформацію він хотів цією ахінеєю донести… Своєрідна передсмертна записка? Чи колекціонер почав поволі їхати дахом? Це найімовірніше. Саме таке припущення я й висловив Сашкові.

— Ти думаєш? — невпевнено запитав він. — Тобто, жодне слово з цього листа не має до тебе стосунку?

— Жодне. І від цього листа загалом віє якоюсь архаїкою, класикою і декадансом. Так писали сто років тому… Дядя Вєня спілкувався по-іншому — живою мовою, іноді навіть, з матючками. Однозначно стався зсув у психіці… або він написав це, вже випивши отруту.

— Навряд чи. Там усе схоже на миттєву смерть.

— Тоді не знаю, капітане Скидан! — жартівливою офіційністю я давав зрозуміти, що розмову час припиняти. — Якщо потрібні мої свідчення на папері, готовий приїхати і надати.

— Тоді я чекатиму тебе наприкінці робочого дня, після сімнадцятої.

 

***

 

Я аж тепер помітив, що досі валяюся в ліжку. Зіскочив, швиденько привів себе до ладу, налагодив кавоварку. Знову зазирнув до ноутбука — два свіжі повідомлення, й обидва — типовий спам: «Навчіться заробляти на коливанні курсу валют!». Ще на чому навчитися заробляти? О, блін! Спам! Іноді потрібні листи не зрозуміло за якими критеріями потрапляють до цієї теки… А я туди майже не зазираю! Так, так… О, є! Ось він, цей дивний лист від покійного «дяді Вєні»!

Сьорбаючи каву, я прочитав те послання не менше десяти разів. І з кожним прочитанням зростала моя впевненість, що лист цей був відправлений зумисне, і що в ньому таки закодована певна інформація. Щось підказувало — лист якось пов’язаний із нашою розмовою. Але як? Ми дуже багато говорили того вечора; власне, говорив старий колекціонер, а я робив вигляд, що слухаю. Мене і справді всі ті раритети мало цікавили, трохи більше — картини. О, так, я ж виявив жвавіший інтерес саме до картин, особливо коли дядя Вєня розповів, що автор однієї з них — Глущенко — навчався в художній академії разом із Гітлером — тоді ще лише молодим і не надто талановитим художником Шікльгрубером! «Це ключ, ключ!» — пролунало в моїй підсвідомості.

Попри архаїчний стиль, текст був абсолютно логічним щодо побудови речень і загального викладу. Виходило, що  «дядя Вєня» не збожеволів. Але щось же спонукало його скласти оцей словесний кросворд? Аналізуючи десятки ситуацій зі свого  досвіду, я раптом збагнув: а чи не робилося це під чиїмось наглядом? Чи зі своєї волі старий випив ту отруту? Припустімо, він твердо вирішив померти. То хіба не написав би він перед смертю щось просте і зрозуміле, на взір «прощайте і нікого не винуватьте»? Ні, я таки мушу розгадати цю загадку!

Я взявся за «Ґуґл» і художників так завзято, що впродовж години вже запізнався з їхніми біографіями й творчістю. Проблеми виникло дві — пошуковик вперто не знаходив художника Снебура, а жоден із решти живописців ніяк не клеївся до «дяді Вєні». Мій мозок плавився й витікав, але я не дозволяв йому розслаблятися ні на хвильку. В роті вже пекло від кави, яку я запивав холодною водою, але нічого не відбувалося. Тоді я вирішив змінити тактику: взяв аркуш паперу і записав у стовпчик усі прізвища з листа і почав розбирати по літерах. Знову нічого. Ще раз перечитав текст, котрий уже знав напам’ять, повторюючи кожне слово окремо. І раптом — мов якийсь вогник спалахнув: «мусите звернути увагу на імена…». Імена, чуєш, лайдаче? І я почав дописувати їх до прізвищ: «Густав, Ежен, Нікола, Архип»... Стоп! Я мало до стелі не підскочив: перші літери склали слово «Гена». А чи не ім’я це часом? «Дядя Вєня» мав звичку усіх, незалежно від стану і статусу, називати пестливо-зменшувальними іменами, я це давно помітив. Та й у нашій розмові він побіжно згадував якогось Гену, який нібито діймає його пропозиціями щодо купівлі частини його колекції. Так і казав: «Є тут один Гена, який…».

Отже, якщо я на правильнім шляху, то інші чотири прізвища художників мають вказати на прізвище того Гени… чи на прізвисько. Але митці вперто не хотіли розкривати своєї таємниці, тож я відклав свій списаний і покреслений аркуш та зазирнув до домашнього бару. Там було порожньо, якщо не зважити на недопиту пляшку червоного сухого вина, якого я не любив, а купував лише коли мав гостей жіночої статі. Кілька ковтків терпко-кислої рідини не покращили мого стану. Втома і зневага до себе тільки загострилися. Шкода, що я полишив курити: тютюновий дим раніше допомагав мені в таких ситуаціях. Господи, вже пообідній час, а я ще навіть і не снідав!

Відчинив холодильник, де спіткав присохлий відварений рис і так само присохлий шматок сиру. «Сир і рис — прикольно! — подумав я. — І туди, і назад однаково читається! Сир і рис, сир і рис! Господи, а чи є хтось тупіший од мене на цій Землі!».

Я вбіг до кімнати і схопив свій листок. Так і є: Снебур назад читається як Рубенс! Та навіть я знаю такого художника! Отже, «Рубенс (період до зрілості), Айвазовський, Нольде і пізній Глущенко». Два прізвища з додатковою інформацією, два без. Період до зрілості, період до зрілості… Що б це означало? Перша половина життя чи… прізвища?! Отже, за попередньою логікою, я записав на аркуші «Руб», а додавши «а» та «н», отримав доволі поширене прізвище Рубан. Але ж ще є Глущенко, і він пізній! Отже, має бути використана друга половина прізвища… Є! Рубаненко! Геннадій Рубаненко — відома особа у бізнесовому світі, з темним минулим, простіше кажучи, кримінальний авторитет дев’яностих, який дивним чином вижив і перепрофілювався на відносно легального бізнесмена! Один із його напрямків — саме торгівля антикваріатом. Тепер усе збігається! Ну, майже все.

Решта листа відкрилася напрочуд легко: слова «скепсис і міф» з поясненням «початок і кінець» склали слово «скіф». До них додалося слово «найдорожчою» з наступного речення — адже найдорожчою людиною для «дяді Вєні» я ніколи не був. Але мені одразу ж склалася картинка: коли він показував один зі своїх експонатів, то сказав, що це друга скіфська пектораль, може не така високохудожня, як ота перша, що всім відома, але більша і значно важча. А ще — вона є найдорожчою зі всього, що він зібрав за життя, тобто практично не має ціни. На мій скептичний погляд пояснив, що задля кращого збереження подібних артефактів їх укривають спеціальною речовиною брудно-зеленого кольору, він сказав «гівняного». Та й пересічний злодій, мовляв, якби раптом сюди потрапив, не збагне, що цінне, а що — не дуже.

Чому старий колекціонер був таким відвертим зі мною, я не знаю досі; можливо щось передчував. Однак якою ж могутньою людиною він виявився! Вочевидь, до нього прийшли за тією пектораллю, і він одразу зрозумів, що живим його вже не залишать. Але як йому вдалося випросити у вбивці чи вбивць ту хвилину і, вочевидь, під пильним їхнім наглядом написати цього листа, не втративши ні присутності духу, ні жвавого інтелекту?!

І тут знову з моєї свідомості виник Снебур. «Дядя Вєня» поспішав писати свого листа, йому, вочевидь важко було знайти художників на кожну літеру прізвища Рубаненко. При нагоді став Рубенс, але бідолашний старий не ризикнув написати цього прізвища, щоб не викликати підозри. Хоча навряд чи перед якимось мавпоподібним костоломом він був би таким обережним. Невже Геннадій Рубаненко сам дивився на екран комп’ютера з-за плеча вже приреченого колекціонера? І тепер не суттєво, як вони примусили його випити отруту. Головне, що зрозуміло — це вбивство з викраденням неймовірно дорогої речі, яка, за заповітом, мала бути передана державі.

Я натиснув на номер Сашка Скидана і розповів йому все. Він довго мовчав, потім прагнув мені щось заперечити, казав, що це здогади, а не докази, але я наполягав на своєму. «Якомога швидше затримуйте Рубаненка, — казав я Сашкові. — Звинувачуйте просто в чоло, кажіть, що там були камери спостереження, що у вас є відео, і обов’язково вимагайте інформації про пектораль, що він викрав у «дяді Вєні». Потім докази дозбираєте, зараз важливо, щоб безцінна золота річ не зникла назавжди. Ну і зло щоб було покаране!» — додав я, подумки всміхнувшись власній пафосності.

— Якщо все зростеться так, як ти кажеш, з мене така величезна пляшка, що ти й за тиждень не подужаєш! — вигукнув із телефону Сашко.

 

***

 

Як я й передбачав, Геннадій Рубаненко не очікував такої швидкої реакції поліції. Розгублений і наляканий, він  наговорив зайвого, що згодом і дало змогу слідчим передати справу до суду. Опинилися під арештом і двоє його «помічників», які в повсякденному житті виконували функції бодігардів. Усі суголосно стверджували, що не вбивали старого фізично, а лише хотіли полякати зброєю, а він, мовляв, сам випив отруту. Відповідно, адвокати просили суд перекваліфікувати справу зі статті «Навмисне вбивство» на «Доведення до самогубства». Проте суд на це не пристав.

Картина злочину вималювалася. Рубаненко з «помічниками» приїхали до «дяді Вєні» ніби просто поспілкуватися. Потім поставили ультиматум — продай, мовляв, пектораль, яка теж виявилася не зовсім «чистою»: її випадково знайшли чорні археологи, котрі раніше працювали на «дядю Вєню». Він узяв її за безцінь, носив до експертів, тож разом зі справжньою її цінністю розкрилася й інформація про саму наявність артефакту. Зрозуміло,  старий їм відмовив, можливо, й не дуже ввічливо, і тоді в хід пішла зброя. Колекціонера примусили дістати пектораль із потаємного сейфа й забрали її. Тоді він, вочевидь, зрозумів, що це останні миті його життя і попрохав хвилину, щоби відправити важливого листа. Зрозуміло, що Рубаненко уважно читав те, що писав «дядя Вєня», але не побачив там нічого особливого. Як його насправді примусили випити отруту, злочинці так і не сказали; можливо, він і справді сам її випив перед пістолетними жерлами…

Найбільшою ж проблемою було те, що про пектораль усі злочинці дружно мовчали, даючи зрозуміти — тут вони триматимуться до останнього. Тотальні обшуки всіх офісів та житла підозрюваних також ні до чого не привели. Вивезти скарб за межі міста теж навряд чи встигли б, адже ніхто й помислити не міг, що буде затриманий уже наступного дня після скоєння злочину. Допоміг випадок.

Оперативники й надалі опитували всіх, хто був причетний до бізнесу головного підозрюваного, сподіваючись натрапити хоч на якийсь слід. З директоркою великої крамниці антикваріату, яка розташовувалася на першому поверсі величезного офісного приміщення Рубаненка, Сашко Скидан вирішив поспілкуватися сам. Так мені потім і сказав: «Відчував — щось трапиться!» І от вони ходять залою, розмовляють, аж тут прибиральниця підбігає і каже: “Вибачте, а там, у вітрині, на шиї манекена княгині Ольги якась залізяка висить. Раніше не було, а тепер висить”. Директорка побіліла, почала щось лепетати, а Олег відразу: “А дозвольте, я погляну, що там за залізяка!”».

Так і закінчилася історія з другою скіфською пектораллю, яка саме зараз перебуває на реставрації, щоб невдовзі отримати почесне місце в експозиції скіфського золота — поруч із пектораллю першою, яка залишається відомою в усьому світі. А ми з Сашком Скиданом уже двічі їздили на могилу дивовижного чоловіка Веніаміна Тоцького, який за хвилину до смерті знайшов у собі силу, мужність і незвичайний спосіб повідомити світові ім’я свого убивці…