«Друга пектораль», оповідання

Сергій Пантюк

 

***

«Так, і що у нас сьогодні цікавого на злочинному фронті?» — відколи я змінив практично безперспективну кар’єру оперативника районного відділу кримінальної поліції на журналістську, мій день розпочинався саме з перегляду таких новин. Фрілансерська співпраця з найтиражнішою газетою «Кримінальноє чтіво» дозволяла мені бути фінансово незалежним, а приятелювання з багатьма колишніми колегами-правоохоронцями сприяло не лише виловлюванню сенсаційної інформації, а й наближало втілення найбільшої мрії мого дитинства — відкриття власної детективної агенції.

«Отакої! — аж присвиснув я, перебігши очима найсвіжіше повідомлення на сайті рідної газети. — Як багато я втратив, проспавши до обіду! Не треба було до четвертої ранку втуплювати очі у старі жахливчики Кінґа…»

 «Сьогодні вранці знайдено мертвим відомого колекціонера і філантропа, художника, письменника, а в минулому — бізнесмена й депутата парламенту Веніаміна Тоцького, — прочитав я. — Попередня версія поліції — самогубство, хоча й інші версії будуть ретельно відпрацьовуватися.  Жодних слідів проникнення до приміщення не виявлено, а в самій оселі відсутні ознаки боротьби. Тіло покійного знайшли у кріслі біля робочого столу…»

У мене огидно заскиміло у грудях. Я чудово знав старого дивака Тоцького, кілька разів писав про його благодійні проекти… Але найнеприємнішим виглядало те, що востаннє я спілкувався з ним у суботу, тобто позавчора! Він сам попрохав мене про зустріч, маючи на меті знайти найкращого редактора та видавця для його нової книжки «Невідомі старожитності», яка, гадав старий, мала додати до нашої історії чимало незвичайного. Також «дядя Вєня», як його називали серед бомонду, питав за можливість друку фрагментів його книжки у нашій газеті — «для ширшого охоплення читацьких мас», демонстрував мені чимало різноманітних експонатів зі своєї колекції, кілька разів повторивши, що, згідно з його заповітом, усе це багатство перейде у власність міського історичного музею... Так, він згадував про свою ймовірну смерть, але як про щось далеке, а під час нашого спілкування жваво смакував дорогий коньяк і весело жартував на суто чоловічі теми.

Задзеленчав телефон. Я глянув на екран. О, Сашко Скидан, давній колега з кримінального розшуку, що виріс до керівника оперативного підрозділу. Що йому потрібно у понеділок?

— Олеже, вітаю! — його голос звучав схвильовано. — Нам треба терміново поговорити. Можеш приїхати?

— Теоретично так, — я продовжував рухати курсором по екрану ноутбука. — Але що там такого надважливого сталося, що ми не можемо поговорити просто зараз?

— Та загалом можемо… — Сашко на тому боці ніби роздумував. — Ну, гаразд. Ти ж практично свій… Словом, у нас труп. Поважний, відомий труп, але... гм-м... трохи сумнівний… І там…

— Я, здається, зрозумів. Це ти про «дядю Вєню» Тоцького? А там моїх пальців три діжки насипом? І ти перевіряєш інші версії, окрім самогубства? І я вже в тебе серед підозрюваних?

— То ти вже все знаєш, чортів пінкертон! — Сашко справді здивувався. — Вже, мабуть, і статтю накатав у газетку?

— Та ні, не накатав. Але на сайті інфа вже є. Хтось із наших ногатих репортерів оперативніше від мене спрацював. А я справді у старого в суботу весь вечір просидів за милою бесідою під французький коньячок. Потім він мені показував купу якогось металевого мотлоху. Казав, що то древнє золото і срібло, яке має не лише матеріальну цінність, а й супер-пупер історичну. Я на тому не дуже знаюся, тому й пускав усе повз вуха. Але в руках вертів… Хоча, я так розумію, там ніби нічого не зникло?

— Та ніби ні, на перший погляд. Хоча експерти кажуть, що там колекція реально на мільйони… — Сашко знову мовби замислився. — І самогубство аж надто явне… Пляшечка поруч із тілом — від отрути, яку зараз токсикологи ідентифікують. Але щось мене насторожує… До речі, ти вчора чи сьогодні пошту свою переглядав? — раптом змінив тему Сашко. — Ну, в тебе один мейл актуальний чи кілька?

— Один, — я миттю відкрив потрібну сторінку, не розуміючи, куди він хилить. — Так, багато разів дивився. Це ж частина моєї теперішньої роботи, мого життя…

— І нічого дивного там не знайшов?

— А що я мав там дивного знайти?

— Розумієш, останнє, що зробив Тоцький перед смертю, це відправив електронного листа, — тепер Сашко заговорив швидко. — Ми подивилися історію його дій у комп’ютері. Протягом вчорашнього дня він кілька разів блукав мережею, переглядаючи різні сайти. А о вісімнадцятій тридцять сім відправив єдиного листа. Тобі! А за первинним оглядом тіла так і виглядає — смерть настала близько дев’ятнадцятої години.

Тепер настала моя черга здивуватися.

— Ми домовилися, що він надішле мені уривки зі своєї нової книжки, — я промовив це, пильно переглядаючи всі листи, котрі надійшли вчора і сьогодні. Їх виявилося всього півтора десятка, проте від «дяді Вєні» не було жодного. Не допоміг і розширений пошук.

 — Немає, друже, нічого, — я тісніше притис телефон до вуха. — Певне, десь у мережі загубився. Ти ж, мабуть, маєш скріншот? То перешли — подивлюся, що там за лист.

— Ну, не знаю, — зам’явся Сашко. — Це ж ніби таємниця слідства… Лист сам трохи дивний і на уривки із книжки не схожий анітрохи. А якщо я тобі його просто прочитаю?

— Гаразд, читай, коли ти вже такий обережний.

— Тоді слухай уважно… «Доброго вечора, мій молодий друже! Виконую свою обіцянку перед вами. Отже, ви бажаєте розвиватися як художник, та не знаєте творчості багатьох своїх видатних попередників? Так не годиться! Мусите звернути увагу на імена таких представників різних шкіл та напрямків як Клімнт, Делакруа, Пуссен та Куїнджі. Побачити життя таким, як воно є, вам суттєво допоможе Снебур (період до зрілості), а також Айвазовський, Нольде і пізній Глущенко. Не забувайте і попередніх моїх порад щодо формування власного мистецького світогляду. Найважливішими є скепсис і міф. Початок і кінець. Відважуйтеся! Ви залишаєтеся найдорожчою людиною для мене! Завжди Ваш — дядя Вєня». То як це тобі? — занадто гучно закінчив Сашко.

Я довгенько мовчав, прагнучи осмислити почуте. Зрозуміло, що цей лист не був адресований мені, і старий просто помилився, коли надсилав його. Врешті, він до мене і не дійшов. Але якусь інформацію він хотів цією ахінеєю донести… Своєрідна передсмертна записка? Чи колекціонер почав поволі їхати дахом? Це найімовірніше. Саме таке припущення я й висловив Сашкові.

— Ти думаєш? — невпевнено запитав він. — Тобто, жодне слово з цього листа не має до тебе стосунку?

— Жодне. І від цього листа загалом віє якоюсь архаїкою, класикою і декадансом. Так писали сто років тому… Дядя Вєня спілкувався по-іншому — живою мовою, іноді навіть, з матючками. Однозначно стався зсув у психіці… або він написав це, вже випивши отруту.

— Навряд чи. Там усе схоже на миттєву смерть.

— Тоді не знаю, капітане Скидан! — жартівливою офіційністю я давав зрозуміти, що розмову час припиняти. — Якщо потрібні мої свідчення на папері, готовий приїхати і надати.

— Тоді я чекатиму тебе наприкінці робочого дня, після сімнадцятої.

 

Страницы