«Дворовий», оповідання

 

Майже різдвяна історія  

Дворовий терпіти не міг людей. Усіх. Хоча міг з легкістю приймати їхню подобу та ставати для них видимим. Але усі ці незграбні руки, ноги та дубові спини здавалися йому такими незугарними, що він волів залишатися змією. Змією з головою півня. Не те, щоб дуже гарно, зате як зручно! Можна так зловісно кукурікнути комусь у вухо, що й інвалід поставить рекорд з бігу на некороткі дистанції. Особливо вночі. Або навпаки – летиш на роботу? А ось тобі зашморг з хвоста за литку! Політай! Низенько...

Ні, ніхто нічого не ламав – крові дворовий не любив. Він же не перевертень якийсь. Але міський провулок, у якому споконвіку жила ця магічна істота, мешканці витирали собою регулярно. Правду кажучи, вони ж його і загиджували, жбурляючи під ноги усе, що тільки можна: папірці, жуйки, пластикові пляшки. Дарма, що поруч смітник. То за що їх було любити духові, який вважав цю маленьку сліпу криву вуличку своїм домом?

Ніколи не зачіпав він тільки двірнички Марійки. Його заспокоював вранішній шурхіт її мітли або ж тюкання важкої залізяки, якою вона сколювала лід. Навіть пісок, яким вона щільно посипала ожеледицю і який згодом обов’язково перетворювався на рідку багнюку, його не дратував. Робота в неї така. Сама сипле, сама прибирає.

Його єдиним другом був дідуган-злидень, що жив неподалік під мостом, у коробці міського безхатька. Безхатька міліція прогнала, а коробки та лахи після нього лишила. Злидні також були з магічних істот, приносили в дім бідність та нещастя. Тож логічно, що маленький дідуганчик у лахмітті теж не любив людей та залюбки допомагав дворовому їм капостити.

 

Марійка жила зі своїм восьмирічним сином Федором у однокімнатній квартирі, на другому поверсі «хрущовки». Одразу напроти розкішного особняка новітніх багатіїв Сидорівих. З їхнього вікна відкривався чудовий вигляд на охайне подвір’я, відгороджене від решти провулку високим парканом. Вище обійстя захищали від заздрісних поглядів густі крони дерев.

Час від часу дворовий  з цікавості підповзав до цього дому та заглядав  на подвір’я  крізь шпарину біля самої землі. Далі йому вхід був заказаний. Особняк охороняв домовик Євстахій. Пухнастий, вічно заклопотаний чоловічок, личком подібний на кота. Так подвір’ям і шмигав: там щось підкрутить, тут налагодить. Госпо-оодар! Тьху! І чого метушитися, якщо хазяїн так чи інакше електрика чи столяра може викликати? Гроші-то є. Не те, що в Марійки…

Ні, в гостях у неї дворовий ніколи не був. Ще бракувало! Але її домовика знав. Виглядав Мефодій кепсько. Майже лисий, худий. До речі, куди це він зібрався, та ще й з вузликом на плечі? – здивувався дворовий, спостерігаючи як Мефодій рішуче чимчикує в бік автобусної зупинки.

– Агов, чоловіче! – півень-змія звісився просто перед обличчям домовичка зі стовпчика зі знаком «Тупик».

– А, чорт тебе забирай! – підскочив домовик. – Налякав.

– Не дочекаєшся, – вишкірився дворовий. – Далеко зібрався?

– Переїжджаю я, – набурмосився Мефодій.

– Тобто? – півень-змія стік по стовпчику на гарячий асфальт.

– Набридло все, сили нема. В холодильнику – миша повісилася, малий – недомитий та недопраний, ще й всю хату подертим картоном завалив. Не пройти. Вже миша дверима намагалася пролізти, заледве виштовхав.

Дворовий замислено звісив гребінець на бік. Він дізнався про цю слабкість Федора від злидня. Хлопчик дуже любив малювати, а грошей на фарби та папір у матері не було. От і дер все, що вдавалось знайти. Дідуганову коробку також роздер. Та ще й міст балончиками розписав. Якісь дорослі хлопці малювали графіті та повикидали у смітник напівпорожні бляшанки з барвами, а той підібрав. Злидень так орав, ледь не тріснув. Заспокоївся тільки, коли вкрав у малого останні 50 копійок: «Нехай тепер голодний у школі сидить!»

– Та й Марійка ця, – Мефодій роздратовано перекинув вузлик на друге плече. – Минулої зими пити почала. Перед малим встидається, то як перемерзне на вулиці після прибирання, – одразу біжить до нової подружки. А та, відьма, тільки підливає.

– Справді відьма? – уточнив дворовий.

– По-моєму, так, але слабенька, увесь талант пропила, – домовик спустив вузлик на землю. – Словом, прощавай, – він простягнув колишньому сусідові облізлу ручку.

– Як це «прощавай»? У них же без тебе все остаточно шкереберть піде. Дім без магічного господаря не тримається.

– А мені все одно! – домовичок зірвався на злий крик. – Подивись на мене. Я власного відображення у дзеркалі боюся! Ти ж знаєш, що домовики виглядають так, як виглядає їхній дім. З Євстахієм вже соромно у одному провулку жити. Кудлатий, як лев. А Я ТЕЖ ПОЖИТИ ХОЧУ! І взагалі – святе місце пустим не буває. Он твій дружок вже туди переїжджає.

Дворовий різко озирнувся, крутнувшись на кінчику хвоста. Злидень справді чимчикував до «хрущовки» з незвично задоволеною мармизою.

– Гей, ти куди? – дворовий і забув, що Мефодій стоїть з простягнутою рукою.

– У Федька-хулігана жити буду, тепер він у мене пострибає, – старий гидко захихотів.

– А воно тобі тра? – дворовий і сам не розумів, чому йому так не хочеться, щоб злидень в’їжджав до квартири Марійки.

– Ну, так не завжди ж мені під мостом жити? – дідуган потер сухенькі ручки. – А там, може й Євстахія з теплого місця посуну. Тільки треба подумати, як це зробити.

– Ну, прощавайте, хлопці, – Мефодій закинув за спину свій вузлик. – Може, ще колись побачимося. – З-за рогу показався автобус, і домовичок щодуху припустив на зупинку.

 

Останні теплі дні осені минули доволі спокійно. Дерева причепурилися барвистим мереживом. Воно кольоровою зливою падало у провулок. Марійка шурхотіла мітлою зранку до вечора, згромаджуючи листя у колоритні купки. Діти та вітер залюбки розкидали їх знову, і двірничка сердито махала обом вслід обшарпаним знаряддям своєї праці. Обом – щоб хоч душу відвести.

Федір взяв за манеру ранком обережно визбирувати з цих куп найгарніші листочки і цілими днями сидіти вдома, малювати. Навіть до школи не ходив. Виходив, ніби до школи, а потім одразу вертався, коли матері вже не було.

– А та дурепа навіть не перевіряє, був її синочок у школі чи не був, – пліткував злидень, коли приходив в гості до дворового. – Та й що вона зробить? Батька-то нема. А талант до малювання у малого від неї, від матері. Я знайшов у шафі її альбоми, коли шукав, де мишей розмістити, – дідуганчик зайшовся сміхом.

Дворовий змовчав, тільки нервово «притакнув» хвостом.

 

– Знаєш, сім’ї чоловік потрібен, справжній, – сьогодні злидня тягнуло на філософію. – От як той Сидорів. Носиться зі своєю донькою, як з писаною торбою. Особистий шофер возить її щодня то до художньої школи, то до музичної, а вчора, бачу, – пуанти через плече. Ще й танцює! Але я їх дістану!

Зарядили дощі. Федько промочив ноги і сидів вдома з високою температурою. Марійка теж кашляла, але смітники тягала, як має бути. Одного разу іржава ручка контейнера відірвалася, двірничка спробувала схопити його за дугу, але та також з тихим шарудінням відійшла від стінки. За мить увесь смердючий вміст глибокого ящика вивалився у калюжу.

– Фу! Розвели бруд, і за що вам тільки гроші платять? – буркнула літня жіночка, намагаючись обійти гидотну купу.

Марійка винувато завмерла, а потім раптом чкурнула з провулка, стримуючи ридання.

– А прибрати?!! – неслося їй у спину.

Дворовий спостерігав за усім від порогу будинку, де на весь під’їзд кашляв Федір. Раптом, ледь не йому по хвості, повз протупотіли двоє сумнівних типів.

– Так, мамка кудись побігла, а щеня з дому не виходило, – тихо сказав один з них. – Краще б пішло до школи, але нічого. Навряд чи хто поцікавиться, що з ним сталося. А потім і з мамкою розберемося.

Дворовий нашорошив гребня.

– Яка в них квартира?

– Четверта.

– Точно. Виламуємо замок, малому – по голові, фотографуємо все, що буде видно з вікна. А головне, дивимося куди і коли возять дівчисько. Нам за неї стільки грошей відвалять, дім грабувати не треба.

– Та пам’ятаю я! – огризнувся другий.

Слони потупотіли нагору, змія поповзла за ними. У дверей Марійчиної квартири задоволено усміхався злидень.

 

– Привіт! Ти чого тут? Я придумав, як їх дістати! І хуліган мені за коробку відповість, – злидень світився щастям, навіть якось підріс у передчутті чужої біди. Але від того виглядав ще огидніше.

 

– Перебір, друже, – тихо спробував вкоськати його дворовий. – Вони ж малого зараз до смерті заб’ють. Ти ж злидень, – не упир якийсь.

– Та яка різниця? Чим більше біди в хаті, тим мені краще. А тому Сидоріву НІЧОГО в житті буде не треба, якщо з його принцесою щось трапиться. Я в тому впевнений. А з нею ОБОВ’ЯЗКОВО щось трапиться. Я про це потурбуюся. Гаплик їхньому щастю! – дідуганчик зареготав.

 

Замок у дверях жалібно заскреготав, і вони прочинилися.

– Мамо? – з надією запитав дитячий голос.

А от те, що було далі дворовий пам’ятав уривками. Тільки відчув, що почав стрімко рости, а за мить відповів лагідним жіночим голосом:

– Так, синку, це я, не вставай, дяді помилися квартирою…

Дві бандитські усміхнені мармизи… Злидень вилітає з відритого вікна… Потрощені меблі… Крім ліжка малого… Сковорідка гуде від удару о чоловічу потилицю… Око запливає синцем… Федір зривається з ліжка: «Не рухайте! Це моя мама!» Намагається прикрити собою. Ооо-оой…. Краще б не заважав. Табуретка розбивається вщент о чоловіче чоло… Слабка жінка? Ну-ну… Десь тут має бути телефон. Номер… Та звідки я знаю, який у міліції номер?! Я ж ДВОРОВИЙ!

– Федірку, виклич, будь ласка, міліцію, а я їх зв’яжу. От і молодець. Що, вже приїхали? Я піду їх зустріну. Там все і розповім, а потім – ти. Я одразу на роботу піду. Добре?

 

Наступного дня у двері Марійки тихенько застукали:

– Пані Маріє, – це я, Ваш сусід, Сидорів. Відкрийте, будь ласка.

Жінка перелякано зазирнула у дверне вічко. Ніби справді сусід. А то вчора повернулася додому вночі, а таа-ааа-ам….

У житті горілки більше до рота не візьме. Син розповідав, що вона тут вдень з бандитами билася. А вона нічогісінько не пам’ятає! А якби з Федірком щось сталося?!

На порозі стояв високий чоловік із букетом квітів в одній руці і тортом в іншій. З-поза його спини виглядала дівчинка, поруч сопів Мефодій. Євстахій сердито тримав облізлого домовика за вухо. Правда, останніх господиня побачити не могла.

– Можна зайти?

– Звичайно, тільки у мене не прибрано…

«Не прибрано» було сказано дуже і дуже м’яко. Меблі вщент потрощені. Крім одного ліжка, з якого зірвався червоний від сорому хлопчик.

– Нічого-нічого, я саме про це і прийшов поговорити. А це моя донька, Марічка. Ваша тезка.

– Доброго дня, – дівчинка привітно усміхнулась.

– Я хотів Вам подякувати. За все, що ви зробили для моєї сім’ї.

Марійка ніяково знизала плечима.

– Ті злодії в усьому зізналися, – на вилицях чоловіка забігали жовна. – І в тому, що планували вкрасти мою доньку… – Марічка заспокійливо взяла батька за руку. – Розумієте, крім неї, в мене нікого нема. Її мама від нас пішла, і якби не ви… Просто не знаю, як вам дякувати… А це все, – він показав на зруйновану кімнату, – дрібниці. Ми це відремонтуємо, і меблі я вам нові куплю. І ще…– він нагнувся і підняв з підлоги картон з малюнком Федора. – У вас дуже обдарований син. Я бачив його роботи і раніше. Під мостом. – Хлопчик став густо-бурячковим. – Я показав їх директору художньої школи, до якої ходить донька. Федору дадуть стипендію. Їздити буде моєю машиною з Марічкою, бо це далеко, через ціле місто.

 

День був холодний, ще не ламкий, але вже якось по-особливому прозорий. Федір зняв гумові рукавиці, викинув брудну мокру шмату і розпакував новесенькі фарби та ґрунтовку. Перед ним стояв великий іржавий смітник. Той самий. На тротуарі розкапустився дворовий, поруч, сердито підтиснувши під себе босі ноги, сидів злидень.

З півгодини вони мовчки спостерігали за тим, як юний художник перетворює діряву залізну коробку на футуристичний замок. Ритмічно шурхотіла мітла. Мати схвально поглядала на сина. Ніби все. Федір задоволено відступив назад.

– Е! Хлопче! А зсередини? – обурився дворовий. – Це буде мій дім! Мені що – на брудному спати? Чуєш, чи ні?

– Даремно надриваєшся, – єхидно цвіркнув крізь зуби злидень. Він і досі був злий на дворового, хоч формально вони і помирилися. – Люди нас ніколи не чують. Хіба знову Марійкою станеш. А що – тобі пасувало!

 

Федір завмер, ніби прислухаючись, і тихо прошепотів: «Треба ще всередині помалювати», – хоча було помітно, що йому дуже шкода витрачати на це видані в художній школі барви.

 

– Ха! – переможно ляснув хвостом по асфальту дворовий. – НЕ ЧУЄ! Він же художник, а художники нас завжди чули!

Марійка уважно подивилася на те місце, де сиділи магічні істоти, та мотнула головою, відганяючи зайві думки, і знову заходилася замітати. Злидня перекосило.

– Все одно вони тебе сміттям закидають, – мстиво процідив він.

– Ага! Закидають! Я такий морок на цей смітник наведу, що до нього і близько з цими думками буде не підійти.

– Ти ще на весь провулок морок наведи.

– І наведу! – дворовий намалював хвостом у повітрі якийсь чудернацький візерунок, і коричнева купка, яку щойно навалив посеред вулиці бультер’єр, скочила до кишені його господаря, що і не думав прибирати за своїм пестунчиком. Чоловік кумедно заскакав на одному місці, емоційно поминаючи усі гілки родового дерева зубастого улюбленця.

– Це МІЙ провулок, – задиркувато клацнув дзьобом дворовий. Покосився на замок-смітник і додав: – Ну, і ще Федорка... – прислухався до улюбленого шурхотіння і уточнив востаннє: – І Марійки, ясна річ…