«Дворовий», оповідання

Майже різдвяна історія  

Дворовий терпіти не міг людей. Усіх. Хоча міг з легкістю приймати їхню подобу та ставати для них видимим. Але усі ці незграбні руки, ноги та дубові спини здавалися йому такими незугарними, що він волів залишатися змією. Змією з головою півня. Не те, щоб дуже гарно, зате як зручно! Можна так зловісно кукурікнути комусь у вухо, що й інвалід поставить рекорд з бігу на некороткі дистанції. Особливо вночі. Або навпаки – летиш на роботу? А ось тобі зашморг з хвоста за литку! Політай! Низенько...

Ні, ніхто нічого не ламав – крові дворовий не любив. Він же не перевертень якийсь. Але міський провулок, у якому споконвіку жила ця магічна істота, мешканці витирали собою регулярно. Правду кажучи, вони ж його і загиджували, жбурляючи під ноги усе, що тільки можна: папірці, жуйки, пластикові пляшки. Дарма, що поруч смітник. То за що їх було любити духові, який вважав цю маленьку сліпу криву вуличку своїм домом?

Ніколи не зачіпав він тільки двірнички Марійки. Його заспокоював вранішній шурхіт її мітли або ж тюкання важкої залізяки, якою вона сколювала лід. Навіть пісок, яким вона щільно посипала ожеледицю і який згодом обов’язково перетворювався на рідку багнюку, його не дратував. Робота в неї така. Сама сипле, сама прибирає.

Його єдиним другом був дідуган-злидень, що жив неподалік під мостом, у коробці міського безхатька. Безхатька міліція прогнала, а коробки та лахи після нього лишила. Злидні також були з магічних істот, приносили в дім бідність та нещастя. Тож логічно, що маленький дідуганчик у лахмітті теж не любив людей та залюбки допомагав дворовому їм капостити.

Марійка жила зі своїм восьмирічним сином Федором у однокімнатній квартирі, на другому поверсі «хрущовки». Одразу напроти розкішного особняка новітніх багатіїв Сидорівих. З їхнього вікна відкривався чудовий вигляд на охайне подвір’я, відгороджене від решти провулку високим парканом. Вище обійстя захищали від заздрісних поглядів густі крони дерев.

Час від часу дворовий  з цікавості підповзав до цього дому та заглядав  на подвір’я  крізь шпарину біля самої землі. Далі йому вхід був заказаний. Особняк охороняв домовик Євстахій. Пухнастий, вічно заклопотаний чоловічок, личком подібний на кота. Так подвір’ям і шмигав: там щось підкрутить, тут налагодить. Госпо-оодар! Тьху! І чого метушитися, якщо хазяїн так чи інакше електрика чи столяра може викликати? Гроші-то є. Не те, що в Марійки…

Ні, в гостях у неї дворовий ніколи не був. Ще бракувало! Але її домовика знав. Виглядав Мефодій кепсько. Майже лисий, худий. До речі, куди це він зібрався, та ще й з вузликом на плечі? – здивувався дворовий, спостерігаючи як Мефодій рішуче чимчикує в бік автобусної зупинки.

– Агов, чоловіче! – півень-змія звісився просто перед обличчям домовичка зі стовпчика зі знаком «Тупик».

– А, чорт тебе забирай! – підскочив домовик. – Налякав.

– Не дочекаєшся, – вишкірився дворовий. – Далеко зібрався?

– Переїжджаю я, – набурмосився Мефодій.

– Тобто? – півень-змія стік по стовпчику на гарячий асфальт.

– Набридло все, сили нема. В холодильнику – миша повісилася, малий – недомитий та недопраний, ще й всю хату подертим картоном завалив. Не пройти. Вже миша дверима намагалася пролізти, заледве виштовхав.

Дворовий замислено звісив гребінець на бік. Він дізнався про цю слабкість Федора від злидня. Хлопчик дуже любив малювати, а грошей на фарби та папір у матері не було. От і дер все, що вдавалось знайти. Дідуганову коробку також роздер. Та ще й міст балончиками розписав. Якісь дорослі хлопці малювали графіті та повикидали у смітник напівпорожні бляшанки з барвами, а той підібрав. Злидень так орав, ледь не тріснув. Заспокоївся тільки, коли вкрав у малого останні 50 копійок: «Нехай тепер голодний у школі сидить!»

– Та й Марійка ця, – Мефодій роздратовано перекинув вузлик на друге плече. – Минулої зими пити почала. Перед малим встидається, то як перемерзне на вулиці після прибирання, – одразу біжить до нової подружки. А та, відьма, тільки підливає.

– Справді відьма? – уточнив дворовий.

– По-моєму, так, але слабенька, увесь талант пропила, – домовик спустив вузлик на землю. – Словом, прощавай, – він простягнув колишньому сусідові облізлу ручку.