Фрагменти з роману «Ось-ось»*

*

В мені живе багато віршів. Дуже багато. Я ось-ось відлечу з цього паскудного тіла, звільнюсь від його набридлого вантажу, і разом зі мною вилетять усі вірші. Їх ловитимуть інші поети, по одному, по два рядки, але це їх не врятує. Бо ніхто не знатиме, що робити з тими моїми словами, як і кому їх переказувати. Тому поети помиратимуть від своїх та ворожих куль, від голоду, від усвідомлення примарності щастя, від власної брехні й нікчемності, але жодного з них я не впущу до свого світу. Хіба що лише пробачу. А може декого й підтримаю. Але це буде згодом. А наразі я стримуватиму свої вірші в собі, а писатиму щось інше. Мабуть, філософські трактати, доведені до стану афоризмів…

*

- Ви слухаєте мене, міс Мері?

- Так, я вас уважно слухаю. І дивуюся. Ви так гарно говорите англійською, а мені доктор Нортон казав, що ви емігрант без знання мови...

- Я? Англійською? Цілком можливо. Я багато перекладаю з Шекспіра, вільно читаю і пишу. Але розмовляти мені не надто вдавалося. Тому й менжувався. Та й зараз усе через хату-стодолу...

- Але ж я розумію кожне ваше слово...

- Мабуть, у нас сам Шекспір за тлумача.

- Я, на свій сором, нічого не читала із Шекспіра... Хоча кілька разів переглядала сінема-версію про Ромео і Джульєтту...

- Не страшно. Ви ж зовсім юна. Робите тільки перші кроки на стежці життя. Ще прочитаєте. Адже Шекспір у вас – це як у нас Шевченко.

- Шеу... Шеушенко – це хто?

- Ооо! Це великий поет. Дуже великий. Я почуваю себе тільки дрібною літерою з його найпростішого вірша... Я можу багато розповісти вам про Шевченка, міс Мері. Це велика любов і велика ненависть. Він теж перед смертю закохався в геть молоду дівчину. Але вона не відповіла взаємністю, і він помер...

- Вчинив самогубство?

- Ні, просто помер. Йому було тільки сорок сім. Який я древній проти нього! Але зараз я поспішаю, щоб його наздогнати...

- Ні-ні, у вас все буде гаразд. Ви невдовзі одужаєте. І будете ще жити довго-довго... І писати, і перекладати... І не тільки з Шекспіра. Якщо забажаєте, перекладете для мене щось зі свого Шеушенка... А зараз вам треба трохи відпочити. Лікар застерігає від таких тривалих бесід, його порад варто дотримуватися...

- Міс Мері, а якщо я одужаю, ви вийдете за мене заміж?..

*

Насправді я не вірю ні доктору Нортону, ні Мері. Я давно навчився відчувати смерть. Вона багато разів з’являлася поруч зі мною, блукала, нипала, смикала за одяг і навіть залишала мітки на тілі, але згодом розчинялась у повітрі ледь помітним туманцем. Зараз вона майже цілодобово сидить поруч, і вона цілком реальна, як реальний цей шпиталь, це ліжко і ці добрі люди, які опікуються мною. Пані Смерть, здається, цього разу закохалася в мене остаточно і невідворотно, набагато сильніше, ніж мила, сонячна і напівпрозора від власної доброти міс Мері, і я з кожним новим днем все більше впевнююсь, що Чорна Пані ось-ось розлучить мене зі Світлою Дівчиною. Але мене це вже геть не жахає, я готовий до всього, просто стараюся не думати і не говорити про це – щоб не завдавати нікому прикрощів...

*

Діда Семена знають не тільки в селі, а й у всьому повіті. Він ніколи не загріє собі місця, все ходить, блукає, ночує, де доведеться, їсть, що Бог пошле і добрі люди подадуть. Дід завжди усміхається, щось веселе наспівує, але майже ні з ким не розмовляє. Коли з ним вітаються, він чемно відказує, неодмінно додаючи єдину фразу: «Щоб вас Бог милував і світлі янголи оберігали!» Коли ж комусь і вдається старого розговорити, то радощів од того мало: дід такого наплете, що і згадувати страшно.

Діда Семена всі вважають несповна розуму, але жаліють і не ображають. Тільки дехто з дітей іноді дозволяє собі вигукнути якісь кпини навздогін старому. Коли одного разу мій сусіда, старший на рік, веснянкуватий Тимко вигукнув у бік юродивого: «Дурний Семене, не підходь до мене!», я навис над ним і гостро запитав, навіщо він так робить. Тимко розгубився і пробелькотів, що в діда направду не всі вдома, а раптом ще візьме і палицею по плечах потягне. Дивись, мовляв, яка грубецька й ґудзувата! «То ти сам, Тимошку, справжнісінький дурник!» – я ляснув товариша по стриженій голові і, перестрибнувши через перелаз, рушив у бік діда Семена.

Той уже сидів на горбку під тином і дивився крізь мене туди, де наш сад перетікає в поле. По щоці його повз золотий черв’ячок. Я здригнувся від несподіванки, але вже за мить збагнув, що то сльозина, за котру зачепився сонячний промінчик. Черв’ячок округлився, ковзнув краєм жорсткого дідового вуса і зник у білій, з солом’яним відтінком,  бороді. Невдовзі його вже наздоганяв ще один такий самий.

- Діду Семене, ви теє... – я  зупинився просто перед старим і навіть доторкнувся пальцем до його ґирлиґи. – Не ображайтесь на Тимка. Він насправді добрий, але трохи вас боїться. Тому й меле абищо...

- Чому я плачу? – юродивий підняв великі вологі очі, мовби і не чув, про що я говорив. – Великі біди грядуть на нашу землю, велике горе очікує кожного з нас... Я це серцем передчуваю, навіть бачу. В серця теж є свої очі. Озирнись, дитино, навколо – тут всюди бігтимуть ріки крові. Нашої крові... Але зараз тобі цього всього ще не збагнути, дрібний занадто...

Я ковзнув поглядом туди-сюди по вулиці і раптом побачив не сіро-буру площину, розбиту колесами возів і копитами худоби, а збурунене криваве плесо. Мене також почали душити сльози, але я чомусь засоромився плакати перед дідом, тож довелось, швидко кліпаючи очима, зробити вигляд, ніби шукаю позаду себе Тимка. А ось і він, як стояв, так і стоїть біля перелазу, шию натягнув у наш бік, намагаючись почути, про що ми розмовляємо.

- А твій товариш правду сказав, – дід Семен нахилив палицю в бік Тимка. – Я справді дурний, як вітер. Дурнішого від мене важко знайти.

- Чому ви так кажете? – я зморщив лоба, бо згадав батькові слова про те, що розумна людина ніколи не вихвалятиметься своїм розумом, а дурень ніколи не визнає себе дурнем. Старий мовби прочитав мої думки:

- Колись я був розумним, може, навіть, занадто. Але одного разу поруч виникла смерть, неправедна, несправедлива, але невблаганна. Вона була так близько, що обминути її було годі й сподіватися. І от хтось незримий, мабуть, то був Бог, порадив мені забути про свій розум і не шукати порятунку через нього. І я правильно зрозумів і сприйняв Божу волю. Я став божевільним і, бачиш, скільки вже літ топчу ряст, і, можливо, ще топтатиму. А міг згинути молодим... Ти, хлопче, хоч трохи розумієш, про що я говорю?

Я ствердно гойднув головою. Самому було дивно, але дідові слова, мов мед у стільниках, туго застигали десь всередині мене.

- Так от, малий, скажу тобі: вже відтепер пантруй свою долю, – продовжив дід Семен і його обличчя стало смутним і зосередженим. – Бо чомусь мені здається, що легкого шляху не наторував тобі Господь. І смерть ходитиме за тобою назирці, зручної хвильки чекатиме... Коли вже геть затисне в куток, згадай усе, що я нині тобі сказав. Мене вже не буде, але я допоможу тобі і з того світу. Бо ти не такий, як інші. Ти такий як я, ні, не так, ти кращий, тобто виростеш кращим од мене. Тебе знатимуть не лише в нашому повіті, а й в усьому світі. Чув? Добре... А тепер іди. І мені час рушати далі, перепочив уже. Біжи до свого товариша і скажи, що я не гніваюся на нього. Я справді дурний!

Дід Семен по-дружньому мені підморгнув, важко розрівняв ноги і пошкутильгав вулицею у бік церкви і цвинтаря. А я, переповнений його словами і своїми думками, ще довго дивився услід і геть не зважав на Тимка, який, підійшовши, настирливо бубонів своє «Таж розкажи, про що ви так довго балакали?»

*

Дуже хочу писати, але не можу. Рука мов повстяна. Навіть оця, що не спаралізована. А раніше на кінчиках моїх пальців сиділи янголятка, благословляючи народження кожного нового слова. Чому ж ви полишили мене, дивовижні створіння, неосяжні золоті краплинки Господньої любові?

Кожне новонароджене слово сьогодні – мов кам’яна брила, яку я з межовими зусиллями викочую на простір паперу, але всі ці уламки твердої породи мого єства – нефоремні, кострубаті, шерехаті й колючі, а тому ніяк не хочуть триматися купи. Замість мурованих споруд постають безпорадні нагромадження, схожі на ті, які нагортає велика вода навесні. Чи мають право ці потвори на існування? Не знаю… Хіба тільки тут: між свідомістю і вічністю…

І чому міс Мері не знає української? Я би їй усе це промовляв, а вона б записувала…

*

Цей кактус на підвіконні – так само самотній як і я. Він навіть трохи схожий на мене – і поставою, і сутністю. Себто, подовгуватий і дуже колючий.

Я люблю спостерігати за його нерухомим існуванням. Особливо вранці, коли мої очі позбуваються млявих і липких повік. Я подумки вітаюсь із кактусом, усміхаюся йому. Іноді мені здається, що й він хоче щось мені сказати, надсилає певні імпульси. Якщо припустити, що усе живе має душу і своєрідне мислення, то це й мають бути думки. Думки кактуса… Кумедно звучить. Проте я часто прагну їх вихопити з повітря і прочитати. А чому б нам не порозумітися, коли я і сам зараз мало відрізняюся від рослини. Хоча мої переваги очевидні – права половина мого тіла ще сяк-так діє, рука доволі твердо тримає олівець, а ногу я навіть можу зсунути з ліжка і торкнутися стопою прохолодної і трохи вологої підлоги.

Ну гаразд, хай не думки, але емоції мій кактус випромінює постійно. Коли я впадаю в сумні спомини, відтворюю в уяві трагічні картини з минулого життя, його насичено-зелена шкіра темніє так, що на її тлі я починаю розрізняти мало не кожну голку. І навпаки, коли на мене напливає натхнення і я беруся за працю, кактус помітно світліє і починає випромінювати тепло. Цікаво, чи сумує він, коли я сплю?

Одного разу я запитав міс Мері, чому за увесь час мого перебування тут ніхто жодного разу не підлив кактуса. Дівчина присіла поруч і розповіла, що оскільки рослина ця у природі є мешканцем засушливих пустель, їй цілком вистарчає тієї рідини, яку вона вбирає з повітря. А позаяк у палаті часто відчинена кватирка, і крім того – тричі на день відбувається вологе прибирання, то кактус завжди має бути задоволеним. Вона так і сказала: «має бути задоволеним»! Отже, моя мила міс Мері також не відкидає душевної складової в існуванні цього симпатичного голкатого створіння…

А ще Мері сказала тоді, що кактуси такі живуть понад сто років, але цвітуть лише єдиний раз – вистрілюючи велику і неймовірно красиву квітку. Я поцікавився, чи цвів уже цей кактус, та дівчина лише плечима знизала: «Я тут тільки другий рік працюю. При мені не було такого. Хіба, коли я у відпустку їздила…»

Сьогодні, прокинувшись, я не одразу збагнув, що сталося з моїм їжакуватим приятелем. Довкола верхівки кактуса переливалося веселкове марево, наче німб над головою святого на сільській іконі. «Кактус радіє! – раптово виникло у моїй свідомості. – А ось і причина…»

Я зосередив погляд, химерний серпанок почав зменшуватися й набувати біль-менш виразної форми. Тепер сумнівів не залишилося – на одній із кактусових голок сидів, час від часу тріпочучи крильцями, чималий барвистий метелик. «От і гостя маєш! – усміхнувся я до кактуса. – Тільки де він узявся в цьому величезному, гуркітливому й закіптюженому місті?» «Те, що має відбутися, неодмінно відбудеться…», – здається так відповів кактус, а метелик спурхнув угору. Він описав наді мною мерехтливий овал, двічі ковзнув униз по склі, а тоді безпомильно шугнув у відчинену кватирку і зник. Я розрівняв долоню й кілька разів гойднув пальцями йому услід.

* Основна ідея цього роману – художнє осмислення долі одного з найбільших українських поетів Тодося Осьмачки. Це не біографічний роман у звичному для нас розумінні, а спроба відтворити «біографію душі» неординарної особистості, більша частина життя якої минала на межі між двома реальностями: звичною для нас зовнішньою і паралельною або внутрішньо-андеґраундною, в яку постійно прагнув заховатися мистець, шукаючи елементарного душевного комфорту, але так ніколи і не знайшовши його.