Фрагменти з роману «Ось-ось»*

*

В мені живе багато віршів. Дуже багато. Я ось-ось відлечу з цього паскудного тіла, звільнюсь від його набридлого вантажу, і разом зі мною вилетять усі вірші. Їх ловитимуть інші поети, по одному, по два рядки, але це їх не врятує. Бо ніхто не знатиме, що робити з тими моїми словами, як і кому їх переказувати. Тому поети помиратимуть від своїх та ворожих куль, від голоду, від усвідомлення примарності щастя, від власної брехні й нікчемності, але жодного з них я не впущу до свого світу. Хіба що лише пробачу. А може декого й підтримаю. Але це буде згодом. А наразі я стримуватиму свої вірші в собі, а писатиму щось інше. Мабуть, філософські трактати, доведені до стану афоризмів…

*

- Ви слухаєте мене, міс Мері?

- Так, я вас уважно слухаю. І дивуюся. Ви так гарно говорите англійською, а мені доктор Нортон казав, що ви емігрант без знання мови...

- Я? Англійською? Цілком можливо. Я багато перекладаю з Шекспіра, вільно читаю і пишу. Але розмовляти мені не надто вдавалося. Тому й менжувався. Та й зараз усе через хату-стодолу...

- Але ж я розумію кожне ваше слово...

- Мабуть, у нас сам Шекспір за тлумача.

- Я, на свій сором, нічого не читала із Шекспіра... Хоча кілька разів переглядала сінема-версію про Ромео і Джульєтту...

- Не страшно. Ви ж зовсім юна. Робите тільки перші кроки на стежці життя. Ще прочитаєте. Адже Шекспір у вас – це як у нас Шевченко.

- Шеу... Шеушенко – це хто?

- Ооо! Це великий поет. Дуже великий. Я почуваю себе тільки дрібною літерою з його найпростішого вірша... Я можу багато розповісти вам про Шевченка, міс Мері. Це велика любов і велика ненависть. Він теж перед смертю закохався в геть молоду дівчину. Але вона не відповіла взаємністю, і він помер...

- Вчинив самогубство?

- Ні, просто помер. Йому було тільки сорок сім. Який я древній проти нього! Але зараз я поспішаю, щоб його наздогнати...

- Ні-ні, у вас все буде гаразд. Ви невдовзі одужаєте. І будете ще жити довго-довго... І писати, і перекладати... І не тільки з Шекспіра. Якщо забажаєте, перекладете для мене щось зі свого Шеушенка... А зараз вам треба трохи відпочити. Лікар застерігає від таких тривалих бесід, його порад варто дотримуватися...

- Міс Мері, а якщо я одужаю, ви вийдете за мене заміж?..

*

Насправді я не вірю ні доктору Нортону, ні Мері. Я давно навчився відчувати смерть. Вона багато разів з’являлася поруч зі мною, блукала, нипала, смикала за одяг і навіть залишала мітки на тілі, але згодом розчинялась у повітрі ледь помітним туманцем. Зараз вона майже цілодобово сидить поруч, і вона цілком реальна, як реальний цей шпиталь, це ліжко і ці добрі люди, які опікуються мною. Пані Смерть, здається, цього разу закохалася в мене остаточно і невідворотно, набагато сильніше, ніж мила, сонячна і напівпрозора від власної доброти міс Мері, і я з кожним новим днем все більше впевнююсь, що Чорна Пані ось-ось розлучить мене зі Світлою Дівчиною. Але мене це вже геть не жахає, я готовий до всього, просто стараюся не думати і не говорити про це – щоб не завдавати нікому прикрощів...

*

Діда Семена знають не тільки в селі, а й у всьому повіті. Він ніколи не загріє собі місця, все ходить, блукає, ночує, де доведеться, їсть, що Бог пошле і добрі люди подадуть. Дід завжди усміхається, щось веселе наспівує, але майже ні з ким не розмовляє. Коли з ним вітаються, він чемно відказує, неодмінно додаючи єдину фразу: «Щоб вас Бог милував і світлі янголи оберігали!» Коли ж комусь і вдається старого розговорити, то радощів од того мало: дід такого наплете, що і згадувати страшно.