«Хочу чудити чудеса», оповідання

Сашко повернувся зі школи засмучений.

 – Що сталося? – запитав тато. – Двійка?

Сашко похитав головою.

 – Ні. Класна керівничка домашню роботу дала.

Тато всміхнувся.

 – Хіба це проблема? Ти ж знаєш географію.

 – Не з географії. Треба написати нарис – ким я хочу стати після школи.

Сашко важко зітхнув і попрямував у свою кімнату. Тато провів його здивованим поглядом.

 – Обідати будеш? – запитав навздогін.

 – Нема апетиту, – буркнув син у відповідь.

 – Тоді, може, поговоримо?

 – Про що?

 – Про твою майбутню професію.

 – Ну тату, я ж досі не знаю чого хочу і чому присвятити своє життя.

 – От і спробуємо разом розібратися. Зрештою, тобі вже п'ятнадцять. Треба потрохи визначатися.

Хлопець кивнув на знак згоди.

Проблема Сашка була в тому, що усі науки в школі він засвоював без особливих зусиль. Як точні, так і гуманітарні предмети давалися однаково легко, і жоден він не ставив вище над іншими. Якихось особливих захоплень чи хобі теж не було. Тож і визначитися з майбутнім йому було важко…

 

Сашко сів за стіл, батько розмістився на дивані навпроти. Якийсь час він дивився як син виймає з рюкзака підручники й зошити, як порпається в шухляді стола у пошуках якогось приладдя. Усе це він робив повільно, без настрою і з явною байдужістю.

 – Тебе так схвилювало це домашнє завдання? – спитав тато. – Не переживай, щось вигадаєш і напишеш.

 – Та напишу. Але вигадувати не хочеться. Якось неправильно все у мене. Інші хлопці вже мріють як стануть програмістами, лікарями, дальнобійниками, пілотами, музикантами, художниками. Щось роблять для цього, займаються у гуртках, мистецьких школах, відвідують курси, готуються до дорослого життя, освоюють початки майбутніх професій. А я просто ходжу в школу і просто добре вчуся. А ким стати – не знаю.

 – Але ж не може бути, що тобі взагалі нічого не подобається, – заперечив тато.

 – Та подобається. Я багато чого люблю. Але воно все таке різне і непоєднуване, що з того не можна сформувати схильність до якоїсь однієї професії.

 – Аж так усе складно?

 – Аж так, – важко зітхнув Сашко.

 – Тоді давай перерахуємо твої уподобання і спробуємо знайти щось спільне для них усіх.

 – Типу звести до спільного знаменника?

 – Саме так, – погодився тато.

 – Ти це серйозно?

 – Чому ні? Серйозно. Починай.

 – З чого починати?

 – Та байдуже, хоч за алфавітом.

 – Ну... я люблю, наприклад, малювати.

 – Тобто, міг би бути художником, так?

 – Так, але не тільки, бо ще я люблю майструвати різні моделі з металевого конструктора, вирізати фігурки з дерева, подорожувати і вивчати історію різних народів і культур, програмувати на комп'ютері. І взагалі – я б не проти бути чарівником і чудити чудеса. Ну, і де я візьму таку професію, щоб усе це охопити?

Тато широко всміхнувся.

 – Маєш рацію. Чудити чудеса – такої професії точно немає. Принаймні у нас. Хоча...

 Він голосно плеснув себе долонями по колінах і вигукнув:

 – Знаю! Я знаю таку професію!

 – Та ну? – здивовано підвів брову Сашко. – Це ж яка?

 – А ти згадай, про які чудеса тобі відомо з історії.

 – Хіба що в казках чи давньогрецьких міфах, – скривився Сашко.

 – Щодо давньогрецьких — тепло. Але не в міфах.

 – Тоді не знаю, – розвів руками хлопець.

 – Ні-ні, згадуй.

 – Та не знаю я. Хіба... оті сім чудес світу.

 – Ну от! А ти – не знаю.

 – Так то ж теж напівміф.

 – От і ні. Давні греки називали чудесами світу надзвичайні споруди, котрі вражали своїми неймовірними розмірами і оригінальною формою. Деякі з них і за нинішніми технологіями нереально важко збудувати, не те що три-чотири тисячі років тому.

 – Але ж їх не існує.

 – Так, більшість уже, на жаль, зруйновано. Пожежами, війнами, землетрусами. Збереглася лише Єгипетська Піраміда Хеопса. Інші чудеса античної архітектури ми знаємо лише з описів і залишків руїн. Та навіть вони вражають.

 – А до чого ти їх згадав?

 – Згадав, бо усе це – дійсно чудеса, але створені людьми. І хоча, наприклад, перше чудо ми називаємо пірамідою Хеопса, за іменем фараона, для якого вона була збудована, цю неймовірну споруду висотою у майже 140 метрів спроектував і збудував біля чотирьох з половиною тисяч років тому архітектор. Звали його Хеміун. Наскільки цінною і важливою вважалася його праця, говорить хоча б те, що з давньої історії Єгипту збереглися імена лише правителів і архітекторів. Більшість з них були не просто зодчими, але й філософами, поетами і жерцями, як автор першої відомої піраміди Джосера – архітектор Імхотеп, чи важливими державними діячами як Інені чи Сенмут.

Другим чудом світу називають Висячі сади Семіраміди, котрі вавилонський цар Навуходоносор звелів збудувати для своєї дружини, яка, живучи у пустельному Вавилоні, сумувала за зеленими лісами рідної Мідії. Цей неймовірний план (який, здавалося б, під силу хіба чаклунам-чародіям) теж змогли втілити в життя архітектори, які спроектували зрошувальні канали, що подавали воду до гігантської штучно створеної піраміди, на чотирьох ярусах якої росли дивовижні квіти, кущі і дерева.

 Величний Храм грецької богині Артеміди в Ефесі, статуя верховного бога античної Греції Зевса Олімпійського, Мавзолей у місті Галікарнас, гігантський Колос на острові Родос і Маяк на мисі Фарос біля Александрії в Єгипті, – усі ці чудеса архітектури давно вже зруйновані, а пам'ять про них живе й досі, прославляючи їх творців – архітекторів.

Але й не тільки в Античній Греції творилися архітектурні чудеса минулого. Древнє місто інків Мачу-Пікчу в Перу, Велика Китайська стіна, Римський Колізей, мавзолей Тадж-Махал в Індії, печерне місто Петра в Йорданії – кожна культура й цивілізація створила й залишила для нащадків свої геніальні пам'ятки зодчества.

 – Так, але це було давно, тисячі років тому, – заперечив татові Сашко. – Тоді не було техніки, технологій, і кожна більш-менш нестандартна будівля могла вважатися чудом. А чим тепер особлива ця професія, коли навколо будують суцільні безбарвні пісні бетонні коробки? Це ж так нудно! І для чого тоді усе те, що я вивчаю на уроках – всі ті математики-хімії-фізики, не кажучи вже про географію чи історію?

 – Талант сучасного архітектора якраз і полягає у тому, щоб використовувати усю силу сучасних наук і технологій для будівництва чогось оригінального й цікавого. Хіром, творець першого храму в Єрусалимі, Фідій, автор статуй Зевса і Афіни, Марк Вітрувій – ці генії минулого надихають сучасних зодчих, котрі вчаться у них і навіть кидають виклик, намагаючись перевершити. Бо архітектура – це мистецтво, найдемократичніше і найдоступніше з усіх мистецтв. Творіння архітектора не заховаєш у музей чи в закриту приватну колекцію, як картину художника, і не замкнеш у чотири стіни театру чи філармонії, як голос видатного тенора. Щоб побачити Мону Лізу великого Леонардо, треба купити квиток у Лувр і вистояти чергу. Врешті картину ти побачиш, але через товсте броньоване скло і ще й з-за спин сотень туристів, яким вдалося протиснутися перед тобою. А до Ейфелевої вежі ти можеш підійти впритул і навіть погладити й притулитися до неї.

Завдяки архітекторі кожне місто має неповторне обличчя й характер. І якщо архітектор справжній митець, його творіння навіки стають символом міста, навіть якщо сам архітектор чужоземець. Відомі візитівки Києва – Андріївську церкву і Будинок з Химерами – збудували італієць Франческо Растреллі та поляк Владислав Городецький. А теж італієць Павло Римлянин і поляк Зигмунт Горголевський створили символи Львова – чудові ренесансні костели і Театр опери та балету.

І якщо я вже згадав про театр, то нинішні архітектори намагаються не відставати і будувати сучасні театри, які б не поступалися шедеврам минулого. Сіднейська опера є не менш відомою та впізнаваною, ніж Міланська Ла Скала, Віденська чи Паризька Гранд-Опера.

Емпайр Стейт Білдінг у Нью-Йорку, велетенські вежі-близнюки в Куала-Лумпур, найвища споруда світу Бурдж Халіфа у Дубаї – ці архітектурні шедеври є не лише символами, що прославляють свої міста, але й символізують розвиток і процвітання цілої епохи. Навіть такі вершини науково-технічної думки людства як космічний центр на мисі Канаверал у США і Великий адронний колайдер у Швейцарії є перш за все втіленням сучасного архітектурного генія.

Давньоримський зодчий Марк Вітрувій говорив, що архітектор повинен бути грамотним, умілим рисувальником, вивчати геометрію, усебічно знати історію, знатися на музиці, мати поняття в медицині, юриспруденції, розумітися в астрономії і небесних законах...

І це, зверни увагу, він говорив ще дві тисячі років тому. Повір, відтоді нічого не змінилося. До справжнього архітектора досі такі ж високі вимоги. Адже й сьогодні архітектор є не лише людиною яка проектує для нас дах над головою, під яким ми ховаємося від дощу, вітру і холоду, але й творцем усього видимого простору, що нас оточує.

Архі – старший, тектор – будівельник; у цьому грецькому словосполученні захований великий зміст. Бо «старший будівельник» – це і художник, який малює проект майбутнього творіння, і історик, що втілює проект згідно вимог стилю й епохи. Він і геолог, який вивчає можливість і способи будівництва на певній місцевості, і математик, що розраховує усі фізико-хімічні параметри зведення фундаменту й стін, і програміст, що за допомогою комп'ютерних графічних програм моделює майбутню споруду. А на додаток – ще й економіст, котрий повинен прорахувати можливість і доцільність втілення тих чи інших архітектурних задумів.

Тож як бачиш, сину, професія архітектора хоч і важка, але одночасно неймовірно цікава й багатогранна. І якщо ти в майбутньому таки захочеш стати архітектором, усі твої знання з різних галузей наук лише допоможуть у тому, щоб бути творцем не безбарвних пісних бетонних коробок, як ти щойно висловився, а творцем справжнього вічного мистецтва, втіленого у камені.

 

Сашко підійшов до вікна. Вони з батьком мешкали у самому центрі столиці, на останньому поверсі старого будинку на вулиці Лютеранській. Хлопець дивився на сірі дахи столітніх київських будинків і зелене подвір'я перед ними, а в уяві бачив якогось поважного дядечка з борідкою клином і в крислатому капелюсі, котрий тримав розгорнутий у руках великий аркуш паперу з кресленням і щось завзято пояснював будівельникам, що оточили щойно викопаний ними котлован...

Сашко трусонув головою, проганяючи видіння і знову визирнув у вікно. З-поміж верхів'їв дерев до нього загадково всміхалася і, здається, навіть підморгувала, голова фантастичної тварини, що сиділа на даху будинку навпроти на пагорбі і разом з не менш фантастичними подругами-химерами стерегла його – свій будинок, творіння дивовижного чудодія і архітектора Владислава Городецького...