«Хочу чудити чудеса», оповідання

Сашко повернувся зі школи засмучений.

 – Що сталося? – запитав тато. – Двійка?

Сашко похитав головою.

 – Ні. Класна керівничка домашню роботу дала.

Тато всміхнувся.

 – Хіба це проблема? Ти ж знаєш географію.

 – Не з географії. Треба написати нарис – ким я хочу стати після школи.

Сашко важко зітхнув і попрямував у свою кімнату. Тато провів його здивованим поглядом.

 – Обідати будеш? – запитав навздогін.

 – Нема апетиту, – буркнув син у відповідь.

 – Тоді, може, поговоримо?

 – Про що?

 – Про твою майбутню професію.

 – Ну тату, я ж досі не знаю чого хочу і чому присвятити своє життя.

 – От і спробуємо разом розібратися. Зрештою, тобі вже п'ятнадцять. Треба потрохи визначатися.

Хлопець кивнув на знак згоди.

Проблема Сашка була в тому, що усі науки в школі він засвоював без особливих зусиль. Як точні, так і гуманітарні предмети давалися однаково легко, і жоден він не ставив вище над іншими. Якихось особливих захоплень чи хобі теж не було. Тож і визначитися з майбутнім йому було важко…

Сашко сів за стіл, батько розмістився на дивані навпроти. Якийсь час він дивився як син виймає з рюкзака підручники й зошити, як порпається в шухляді стола у пошуках якогось приладдя. Усе це він робив повільно, без настрою і з явною байдужістю.

 – Тебе так схвилювало це домашнє завдання? – спитав тато. – Не переживай, щось вигадаєш і напишеш.

 – Та напишу. Але вигадувати не хочеться. Якось неправильно все у мене. Інші хлопці вже мріють як стануть програмістами, лікарями, дальнобійниками, пілотами, музикантами, художниками. Щось роблять для цього, займаються у гуртках, мистецьких школах, відвідують курси, готуються до дорослого життя, освоюють початки майбутніх професій. А я просто ходжу в школу і просто добре вчуся. А ким стати – не знаю.

 – Але ж не може бути, що тобі взагалі нічого не подобається, – заперечив тато.