«Художник», оповідання

Іванна Мрига

Поїзд. Ніч. Попереду довга дорога у плацкартному вагоні. Минули три дні нових вражень, які були потрібні йому, як повітря. І ось легені відновлюються від піврічного голодування. Знову багато ідей. Знову з’явилася готовність діяти. Але немає полегшення і впевненості в прийнятих рішеннях та обраному шляху, їх вже давно немає. Піднімаються глобальні питання, і важкість лягає на серце.

Йому завжди здавалося, що він та його життя вічні, а зараз все наповнилося минувщиною та тлінністю. Він, мабуть, ніколи не був оптимістом. Йому часом вдавалося ставати реалістом, проте життя впевнено шліфувало із нього песиміста.

Реалістом бути легше. Реалісти ще мають надію. Він уже й не пам’ятає, коли і де загубив свої рожеві окуляри. А жаль. Вони були б доречні зараз.

Поїзд поспішає вперед, от тільки більшість пасажирів знову повертаються назад, і не так уже й важливо, хто закрив перед ними двері вперед. Вони не змогли їх зруйнувати, а отже, ніхто їм не винен, що зараз їм слід повертатися назад.

Він пам’ятає той момент, коли дивився у свої закриті двері майбутнього. Впевненість у тому, що ці двері для нього не останні, стала основною причиною того, що в даному поїзді він, як і більшість, їде назад.

Життя – мінливе. Удача – минуща. Доля – скупа на подарунки. Це гіркі висновки із власних помилок. Ніщо так не вчить, як життя. Ніщо так не болить, як свідомий помилковий крок назад. І ось воно, плацкартне місце у поїзді із радянських часів. Ось він, рух, тяма і усвідомлення помилок.

Про нього казали перспективний, нестандартний. Він був молодим й амбітним провінціалом, який мав на меті перевернути світ. План – простий, план – логічний. Дивно, що досі його тай ніхто і не втілив в життя. Відчуття програшу бушувало в тілі, розчарування кипіло, як смола в пекельному казані.

Художник. Цього звання він прагнув з дитинства. Він йшов до нього довго та наполегливо, але сьогодні нарешті прийшов час виправдати очікування ворогів.

Поїзд їхав, а він вкотре взяв невеликий лист паперу і олівець, вкотре надіючись нанести туди щось неповторне. Ба ні, хоча б щось. Лінії хаотично лягали на «полотно» одна за одною. Було зрозуміло – вони не мають сенсу і цінності. Йому хотілося плакати. Так часто буває: найперспективніші зникають в буденності.

Розчарування поглинало його, і тут з’явилася ідея: він взяв чемодан, в якому були заховані напрацювання не одного року життя. Ті, такі виплекані, вистраждані, але нікому, крім нього, не потрібні. Прийшло розуміння того, що потрібно нарешті вчитися дивитися правді в вічі і почати заробляти на хліб реальні гроші на справжній роботі. Пора!

Поїзд зупинився.

«Ви що? Куди це ви? Ми тут лише дві хвилини стоїмо. До вашої зупинки ще півночі їхати. Спати йдіть», прокомандувала провідниця.

«Та я на секунду, треба викинути дещо…» буркнув він у відповідь.

Ось так прощаються з мрією: він поїхав додому, вона залишилася десь в смітнику.

Смішно: через рік рядовий менеджер торгівельної фірми, будучи у відрядженні в столиці, побачив знайомі картини, підписані незнайомим для нього ім’ям, у престижній галереї.