«Коли ми зберемося утрьох…»

***

 

дим від цигарки – як пізній гість

в кріслі навпроти

                               не п’є і не їсть

і не говорить нічого ні з ким

тільки гойдається

                                п’яний у дим

 

гостем гойдається пальці спліта

світла на стелі бджола золота

а у горнятку чорніє чифір

а при чифірі біліє папір

 

і роздираючи горло старе

і розгортаючи чорне каре

і наче розум втрачаючи зміст

і наче мову втрачаючи хист

 

коротко й страшно тому що пора

віршик як ворог на світ позира

 

***

 

коли ми зберемося утрьох

тих утрьох яких уже немає

перший вип’є другий прочитає

ну а третій знає: не дай Бог

 

край липкого столика з нічим

на правобережжі прорізної

ми утрьох як на руїнах трої

вчотирьох з метеликом нічним

 

що летить не знаючи куди

б’ється в стіни вікна чужі люди

коли ми зберемось звідусюди

так як ми збиралися завжди

 

коли затріщать у пальцях злі

цигарки між гральні автомати

що ми троє зможемо сказати

трьом яких немає на землі?

 

***

 

місяць немов золотий сич

сів на глиняний комин

кріт із нори вигортає ніч

човен землі повен

 

там де коноплі мочили жінки –

мокнуть вужі і гадюки

і на івана купала вінки

вогники склали і руки

 

з дзвонів обірвано мотузки′

в хорі одна зажилась 

бабця: співає а голос такий –

кров холоне у жилах

 

двері гнилі випадають з хат

скло випадає з вікон

ні вашінгтону ані махат-

ми ганді ні чоловіка

 

жменя господня єгипетських кар

повна і Бог у фейсбуки

пише: «це Україна, карл, 

це Україна, суки!»

 

***

 

дощі листопад заштрихований простір

дерева оспівані прустом ні – фростом

і нашим якщо вже на те нечуєм

і ми що помалу пейзажем стаєм

 

люблю листопад він втрачає останнє

як мову і славу поет у вигнанні

де пруст не рятує і фрост і нечуй

і той що віщує віщуй не віщуй

 

до обрію – дощ він чорніє як плавні

посохлі поламані і православні

церкви понад степом здіймають хрести

неначе літають питають а ти?

 

люблю коли з неба осіннього мряка

і качка – у мряці заплутана – кряка

і я – в ній заплутаний – з качкою вдвох

і в темній іконі ворушиться Бог

 

і мокра човнів почорнілих кора

які перевернуті вже бо пора

і море чорніє і кілька століть

пожовкла маршрутка на трасі стоїть

 

 *  *  * 

 

причал роса печаль

                                      коса

блищить у морі срібним боком

високі сині небеса

в яких шуліка водить оком

на скелі з привидом краси

маяк старий біліє зрана

і браконьєрські шхуни з

туреччини пасуть калкана

 

ця акварель чи карамель

комусь на згадку чи на продаж

твій дерев’яний корабель

і ти на нім рукою водиш –

прощаєшся…

                        з твоїх вітрил

сповза ранкова позолота

ти – вільна ти не срібний пил

і не солона жінка лота

 

від помідорних берегів

тебе жене південний вітер

до дарданельських пирогів

і далі до арабських літер

пливи лети тобі щасти

ти завжди вміла відпливати

шуліка бачить з висоти

твої камінчики агати

 

і я серед самотини.

все склалося. не потони.

 

***

 

за тобою молодою

ходить темна ніч ходою

трусить місяць над водою

золотою бородою

 

сплять у шибці чорні птиці

твої руки білолиці

з теплим запахом кориці

серед темної світлиці

 

павучки сплітають сіті –

чорні лапки срібні ниті

світлячок з підлоги світить

ти одна мені на світі

 

скільки б я розлук не коїв

будь завжди мені такою

що тремтіла над рукою

наче шепіт за рікою…

 

***

 

господи як це давно було

так наче бути і не могло

школа дитяча музична

парфумами пахла незвично

 

господи звідки вона взялась

директор школи мов сивий князь

борідкою в такт в такт погойдував швидко

ця молода педагог видко

подобалась дідові

                                я ж взагалі

нічого не бачив на цій землі

і тільки молив у Бога

цього мені педагога

і потім у грудях од щастя

тремтіло усе що вдасться

колись

                а тоді розсипалися звуки

і вуха мої червоніли од муки

і з клавіш виймала її рука

за шкірку бетховеного байбака