«Колій», оповідання

Глава 1.

Професія моя, звісно, навряд чи одна з найпрестижніших, проте досить поважна й давня: я — колій. Ні, не смійтеся, будь ласка! Мої послуги були вельми потрібними рідній Василівці, де я прожив і пропрацював перші двадцять вісім років життя. Ви у своїх містах ніколи, либонь, собі навіть питання не ставили, як це жити на селі, де лише худоба тебе годує. Причому як у переносному, так і в прямому розумінні.

Отже, я колій і я не те що не цураюся, а навпаки — пишаюся своєю професією!

От тільки часи стрімко міняються... Але я зараз не про це.

 

У Василівці, моєму крихітному селі на двадцять із лишком дворів, усі без винятку мали сяке-таке поголів’я. Були декотрі корови, кози, дрібне птаство, але переважно всі тримали свині. Та-а-ак, пригадується, у найліпші часи по василівське сало з’їжджалися зі всього району: аж таку унікальну породу свиней ми, самі того не відаючи, вивели! А щоби те сало отримати, потрібно свиню — що? Правильно: заколоти. Здавалося б, достатньо звична процедура, однак люди часто не здатні заподіяти кривди тому, кого викохали, хай навіть ідеться про худобину. Тож робився в пригоді я. За винагороду, звісно ж, бо хай би як любив односельців, а добрим словом ситий не будеш. Поготів коли мати в мене лежала паралізованою, відколи мені виповнилося дванадцять.

Себто саме з дванадцяти я почав навчатися цього ремесла.

Спершу було гидко й страшно бачити кров нещасних, неспроможних дати відсіч тваринок, а проте з часом це минулося. Вже у тринадцять-чотирнадцять я міг заколоти хай навіть самого дідька і при цьому не змигнути й оком, безпомилково влучаючи просто в серце. Хочеш жити — умій крутитися, і правило це доречне як у ваших містах, так і в наших селах.

Справи йшли не сказати, що аж так добре, мати ж бо лежала лежнем, але цілком собі незле. Я був єдиний колій на всю Василівку, а крові, так уже склалося, страшилися чи не всі його мешканці. Крім мене, ясна річ. Платили люди небагато, та й я не міг дерти з них останнє. Рятувало власне господарство: вирощував огірки, помідори, садив картоплю; щороку рясно плодоносили яблуня та груша; двійко корівок завше давали молоко...

Проте часи дуже-дуже стрімко змінилися з приходом у країні нової влади. З якоїсь самому Богові відомої причини до керма держави дорвалися марнотрати й казнокради... Ні, влада завше була злочинною, підлою, але от саме цим було все мало й мало.

Однієї днини до хати з’явилися троє.

— Максиме Петровичу! — гукнули вони з порогу, здавалося, суголосно.

Я саме порався в погребі, не почув, що вони минули хвіртку й підійшли до дверей у хату, але вже цього гуку не розчути було неможливо.

Вийшовши просто неба, побачив їх — у дорогих костюмах, розцяцькованих усілякими брязкальцями, із акуратно зачесаним на правий бік волоссям. Складалося враження, що влада добирала їх за принципом максимальної подібності, бо ж трьох більш схожих між собою людей годі було уявити.

— До нас, Максиме Петровичу, дійшли чутки, буцімто ви займаєтеся бізнесом, а податків не сплачуєте, — гримнув той, що по центру, коли я простягнув руку для привітання.

Варто відзначити, що тоді я мав вельми приблизне уявлення, що таке бізнес. Це зараз, живучи в одному місті більше п’яти років, встиг добряче запізнатися з цією та подібною термінологією. Тоді навіть слова «термінологія» чути не чув, бо ж нащо? Коли ти колій, тобі достатньо мати прямі руки, деякі навички та повну незворушність до чужих страждань.

Зрештою троє непроханих гостей пояснили мені, що бути колієм — це те саме, що мати власну справу. Оскільки за якимись там законами — не пригадаю вже, якими саме, — будь-який дрібний ділець, як-от я тоді, мусить справно платити невідь куди тисячу гривень на місяць.

Тисяча гривень! Присягаюся, у ті часи через таку суму могла запросто розсістися по всіх рубах міцна родина! А я мав платити їх, причому не одноразово, а щомісяця!

Як зараз пам’ятаю, що я тоді відповів:

— Я думаю, що вам лучче піти звідси. Диви, що придумали... Я нікому нічого не должен! Ушивайтеся, поки ноги слухаються, кому кажу!

Одначе трійця не квапилася, натомість кожен із непроханих гостей по черзі діставав якісь документи, показував їх мені. Думаєте, я вчитувався? Не питайте, що то було! Кожен казав, що за мною «в’язниця плаче» і коли я не погоджуся заплатити велику суму, адже «бізнесом» я займаюся давно і за кожен місяць мушу віддати «борг», хату відберуть, а самого мене кинуть скніти за ґратами...

Слухав я те все в піввуха, натомість помітив: якраз поруч із місцем, де я стояв, валяється мій робочий інструмент — видовжений залізний кіл, загострений з одного кінця аж до блиску.

І саме з цього почалася моя справжня історія.

 

Глава 2.

Тільки-но я трішки відступив, щоб дотягнутися до залізного кілка й огріти ним всі три можновладські морди, як відчув, що непритомнію. За мить упав носом у землю просто перед їхнім начищеним до блиску взуттям.

Що зі мною скоїлося — не можу зрозуміти. Лише пам’ятаю, як різко перед очима побачив ціле море свинячої крові, в якій купалися величезні вантажівки, по вінця напаковані салом і м’ясом. Виїхати на берег вони не могли: грузнули, буксували — і йшли на дно червоного місива.

Я відчував нестерпний сморід. Жоднісіньке живе дерево не росло в такому жахливому місці. Зрідка під ногами з піску пробивалися кущі трави червоно-чорного кольору, розкуйовджені, мов голова місяць нечесаної жінки.

Над морем замість звичних чайок літали напівпрозорі малі поросята й навіжено волали. Якоїсь миті декотрі з них почали летіти прямо на мене. Я стояв, мов укопаний, у руках тримав гроші. Підозрюю, що тримав саме тисячу гривень, купюрами по двісті. Новенькі папірці були розкладені, мов колода гральних карт. Свині підлітали до мене, видирали гроші, зжовували їх за секунду, ставали брунатно-червоними, а потім пускали в море червоні струмочки й знову ставали напівпрозорими.

Мені нестерпно хотілося пити. Я озирався довкола, але ніде не бачив людей чи магазинів. Аж раптом до мене підбігло дівча років п’яти-шести в засмальцьованій довгій футболці й тоненьким голосом сказало:

— Я знаю, що ти хочеш пити. Зараз тобі допоможу.

Перед моїми очима дівчинка дістала з піску невелику солдатську флягу й дитячу зелену чашечку. З фляги націдила трохи води й піднесла мені.

Я взяв чашку, побачив прозору рідину, зрадів, що нарешті серед цілого моря крові й коричневого розпеченого піску є жива вода, яка втамує мою спрагу. Чашечка була теплою. Але то й не дивно — така спека довкола.

Я жадібно припав вустами до чашки й зробив великий ковток. Яким же було моє здивування, коли виявилося, що це не вода, а прозора кров. Свіжа свиняча кров, смак якої я добре пам’ятаю з дванадцяти років, коли почав навчатися цього ремесла. Я ж колій, і хоч моя професія далеко не одна з найпрестижніших, проте досить поважна, давня й вельми потрібна рідній Василівці!

Мій учитель і наставник, щойно зарізавши свиню, черпав кухлем з черева свіжу кров. Кілька ковтків робив сам, а тоді давав мені, щоб я звикав і не боявся згодом ні крові, ні вереску, ні захисної агресії свині, яка в останні секунди свого життя намагається вирватися з рук.

Я зробив ще один ковток і відчув різкуватий запах, схожий на сморід нашатирного спирту. Світ поступово почав розвиднюватися. Я почув кілька чоловічих голосів і став бачити, що двоє чоловіків тримають мене за руки, а третій злякано зазирає у вічі.

— Максиме Петровичу, ви чого? — затинаючись, повторював він одне й теж. — Ну хіба ж можна так лякати гостей! Так би й сказали одразу, що тисяча гривень для вас — то багато. Ми б усе зважили, домовилися б із вами про знижку, а ви одразу — той-во…

— Я нікому нічого не должен! Ушивайтеся, поки ноги слухаються, кому кажу! — вичавив я і таки потягнувся рукою до кілка.

Гості вочевидь устигли відчути мої непривітні наміри, тому відступили на кілька метрів.

— Добре-добре, Максиме Петровичу! Бачимо, що ви трохи нездужаєте сьогодні, тож ми до вас якось іншим разом зазирнемо. Ви поки поправляйте здоров’я та гроші відкладайте до нашої наступної зустрічі.

І, не прощаючись, вийшли з подвір’я. Сусідка, яка допомагала їм привести мене до тями, побігла в хату по свіжу воду. Поставила зелений металевий кухоль переді мною, а сама присіла долу й мовила:

— Максиме, скільки разів тебе прошу: реагуй на таких людей простіше! Прикинувся б дурнем — вони б і пішли ні з чим. А то й свині тебе не так лякають, як ці троє невдах. Он диви, рознервували тебе, що ти й відключився.

— Воно то, може, і так, Марія Степанівна, але ось я їм що дам, а не гривню, — і я скрутив дулю прямо перед носом жінки. — А бізнес, чи шо вони там балакали, собі зроблю, і не на тисячу гривень. Та колоти свиней більше не буду. Мені вистачило крові. Напився її по горло. Он уже ціле море привиділося! Поїду в місто, буду щось лучче собі шукати й строїтиму життя інакше.

Я випив воду, кілька крапель, що залишились у кухлі, вилив на зелену траву й неквапно підвівся з землі.

 

Глава 3.

Найважче було вмовити Марію Степанівну доглядати мою маму — у неї й без того було чимало клопотів. Одначе більше в селі ніхто не згодився б: як треба заколоти кабана, то всі відразу в чергу, а щойно просиш когось про послугу — зась.

— Максим, ну нашо тобі той го́род? — смішно чмокала сусідка, пораючись із цебром коло криниці. — Пропадеш же.

— Марія Степанівна, повірте, — переконував я, чимдуж надаючи голосу твердості, неначе я цілком і повністю впевнений в успіху авантури, — всьо буде в луччем виді. Ви тільки за мамою нагляньте, пожалуста. Я обіщаю вам висилать гроші каждий місяць. Скільки скажете.

— Та не в грошах діло, Максимку. Я тебе знаю ще з отаких-от рочків, — вона скрутила правицею кулак, — і ти завжди такий веселий, жизнірадосний був. А шо в тім го́роді? Там у тебе нічого нема, друзі твої всі тут, і сама вся твоя жизнь — тоже тут. Чи тобі тут набридло?

Як пояснити людині, що немає тут нічого, що могло припинити подобатися? Власне, я й сам думав, що товктимуся у Василівці, нікуди не потикаючись, аж до скону. Поки до хати не завітали ті троє костюмованих бевзів. Із їхнім візитом щось у мені перемкнулося й нидіти в селі далі, рахуючи дні до нової з’яви цих дивних чоловіків, не хотілося.

— Та плюньте, Марія Степанівна. Ви ж самі щойно сказали, шо я завжди веселий і жизнєрадосний. То хіба я можу там пропасти? Попробую, як не получиться — вернуся. Перед носом же ніхто дверей не закриває. Ви, головне, за мамою...

— Добре! — урвала мене жінка. — Обіщаю, шо дивитимуся за мамою. Каждий день буду приходити, кормити, стірати-убирати, прибирати й усе інше. Тільки ти пообіцяй, що скоро вернешся: у мене є свій двір, хазяйство, і сама я на дві хати — понімаєш, як це.

— Обіщаю, — збрехав я.

Можете мене засуджувати, та вини я не відчував. Мама вже давно на небо дивилася. Із одного боку, це не причина відмовлятись од неї, але, з боку іншого, чи можна присвятити все життя скнінню коло її ліжка? Вона вже давно не вимовляла нічого, крім хіба що «дай» або «ну». А коли й дивилася на мене, то тільки бездумними, порожніми очима — як мала дитина.

Із такими думками я зібрав свої нехитрі пожитки: дві пари трусів, три пари шкарпеток, документи і деякі гроші — та надвечір стояв на зупинці автобуса.

Варто зазначити, що та вилазка у місто для мене була першою в житті. Раніше жодної потреби виїздити кудись далі за сусідні Плавні, де жили мої двоюрідні брат і сестра, я не бачив. Усе моє життя вертілося довкіль отчої хати. Тут я виріс, зміцнів і, як ви вже знаєте, зробився колієм. Маршрут «хата — крамниця — хата» — це, либонь, й усі мої повсякденні мандри.

Чи нервувався я? Наскільки я пригадую, тієї миті — ні. Навпаки, надійшло дивне відчуття прийдешньої пригоди, незвіданої дійсності, яка могла колись мені маритися вві сні, а проте завше лишалася десь там, за виднокраєм, куди я не сягав і сягати, як уважав, був неспроможний.

Минуло щось близько години, перш ніж із-за повороту вилізла іржава туша старого «Ікаруса». Вона неквапно доповзла до зупинки, обкадила вихлопом, простукотіла метастазними нутрощами й розчинила хисткі дверцята — браму в невідомість.

На певний час я, пригадую, так і застиг перед цими відчиненими дверима. Краєм свідомості розумів, що будь-коли зможу повернутися: прийшов на автостанцію, запхався в автобус і чкурнув собі назад, до Василівки. І тоді прийшов страх. Адже я усвідомив, що не хочу так легко здаватися. Тому ці іржаві двері — це не просто вхід в автобус, а портал в інший світ, далекий, чужий і незвіданий, звідки, певніше за все, не буде зворотного шляху.

— Чоловіче, то ти їдеш чи шо? — гримнув звідкись ізсередини водій «Ікаруса», коли йому цілковито набридло чекати на моє рішення.

Я мовчки зайшов досередини, озирнувся й виявив, що крім мене в автобусі перебувала ще тільки одна жінка. Розрахувавшись за проїзд (двадцять п’ять гривень — чи ж вони сказилися?!), одразу попрямував саме до неї: зараз як ніколи хотілось якогось товариства.

Двері зачинилися. Автобус смикнувся, наостанок нагородивши Василівку новою порцією газів.

Так ми й рушили: я, водій та жінка, поруч із якою мені захотілося примоститися. Свербіло розпочати розмову, якось прикрасити цю тишу лячного шляху в не менш лячне казна-куди. Та всі слова немовби залишилися там, у куряві сизого вихлопу, де сховалася Василівка.

Думаю, водій цілком міг би видатися мені Хароном, а сама дорога — Стіксом, течією якого нас із не менш мовчазною за мене жінкою несло в своєрідне потойбіччя. От тільки тоді про Стікс я не знав нічогісінько, а ім’я Харон асоціювалося б у мене хіба з якимсь вгодованим кабаном. Та й добре говорити рідною мовою я тоді не вмів. Життя цей подарунок мені зробило дуже несподівано й вчасно. Але про те я розповім пізніше.

 

— А ви по ділах? — нарешті заговорив я до попутниці, долаючи всі свої моторошні почуття й передчуття.

Та не відповіла, тільки показово втупилась у вікно, за яким хати й поля загорталися в сутінки. Що ж, будь-чиє невід’ємне право — жити у власнім коконі, власнім світі, думав я, і не звертати жодної уваги на сторонні подразники. Може, їй так легше, цій дивній жінці, на її особистому шляху до чудернацького майбутнього. Хтозна, від яких проблем вона тікає.

А я... А я просто заснув за деякий час, заколисаний монотонним гарчанням зношеного дизельного двигуна.

Уві сні до мене прийшла матір. Вона не робила нічого, тільки дивилася на мене бездумними, як завжди, очима, і самими вустами все повторювала: «Дай! Дай! Дай!..»

 

Глава 4.

Як виявилося, заснув я ненадовго: продрімав хвилин із десять. Коли прокинувся, жінка й далі дивилась у вікно і лише зиркнула на мене, коли я змінив положення тіла.

— Ти в Житомир на навчання їдеш? — заговорила перша.

— Та як вам сказати… Не в Житомир. Я ще… не знаю… куди я їду.

— А хіба так буває, що людина проти ночі сідає в старенький автобус, який далі Житомира не їде, й не знає, куди прямує?

— Усе в житті буває. Навіть червоне море зі свинячої крові й прозорі паці, — видав у відповідь Максим.

Жінка спочатку округлила очі, а потім скривилася.

— Це що значить? Є така комп’ютерна гра? — перепитала вона й трохи відсунулася від юнака.

— Та не переживайте ви так. Я не страшний. Просто професія моя — колій. От я про свиней і згадав. А сів у автобус, шоб нарешті втекти від них, бо скіки можна — одне й те ж саме! Комп’ютера в мене немає, тому я не в курсі, які там ігри зараз є.

— А ти батькам хоч сказав, що їдеш з дому? Чи шукати тебе з ночі почнуть?

— Сказав… — збрехав я і опустив очі; довго було пояснювати їй, що й відпрошуватися мені фактично ні в кого.

— То де ти будеш ночувати сьогодні? — схвильовано спитала жінка й полізла в свою торбу по яблука. — На, хоч яблуко з’їж. Іншого в мене нічого для тебе немає. Я з батьківської хати їду, вона давно порожня. Але навідуватись іноді доводиться, щоб не обікрали, хоч там насправді й виносити нічого. Якраз недалеко від кінцевої зупинки автобуса в твоїй Василівці.

— Пасіба, та я не голодний. І не злидень. Правда! Просто життя луччого захотілося, — стиснувши кулаки, відповів Макс. — Усі кудись їдуть за луччим життям, от і я наважився.

Потім я почав розпитувати жінку про те, як звали її матір, на якій вулиці їхня хата стоїть. Тоді розказав про свого батька, про хвору неньку й про те, як став колієм. Жінка уважно слухала, багато про що питала, а потім, кілька секунд помовчавши, сказала:

— Слухай, я думаю, мій дід буде радий, якщо я тебе до нас привезу! Правда! У нього в Житомирі є стабільна робота. Діти від нас поїхали в Київ, вільну кімнату в квартирі маємо. Поживеш хоча б із тиждень-другий, а там побачимо, чим ти дихаєш, і вирішимо, що з тобою далі робити. Може, тобі сподобається справа діда, то буде нам підмога!

— Ого! Якось неудобно мені, що… я вам… як сніг на голову! Але… Все рівно я нічого зараз луччого не придумаю, тож я за!

Пані усміхнулася, притиснулася до плеча хлопця від радощів, а тоді цілком серйозно продовжила:

— Судячи з такої відповідальної професії, думаю, роботи ти не боїшся. Сподіваюся, що й хист до навчання у тебе є. Тож якщо приймаєш мої правила, воно у тебе почнеться вже завтра. Бо мені, як колишній вчительці української мови та літератури, яка має багато вільного часу на пенсії, хочеться допомогти тобі підтягнути твій рівень.

Макс розгубився:

— На таке щастя й рощитувать не міг! Хотів жизні лучче, а тут одразу два козиря! Я в шоці! Чесно вам кажу. Може, треба було раніше вибрацця зі своєї Василівки, то вже давно мудрим чоловіком став би?

— Все буде, юначе, якщо сам того захочеш! Вчитися й мудрішати — ніколи не пізно, — усміхнулася жінка. — До речі, я досі не спитала, як тебе звати?

— Максим. Богдано́вич Максим.

— А я — Ганна Михайлівна Антонюк. От і познайомилися.

Далі вона трохи розповіла про свого чоловіка, чим займаються її діти в Києві. Почала навіть обдумувати, куди нам завтра зранку треба піти, щоб купити мені нові речі та кілька зошитів для навчання.

Уперше в житті я почував себе справжнім школярем чи навіть студентом. Переді мною відкривалася велика дорога в незвідане, а поруч є хтось, хто піклується й переживає за мене.

 

А ще я сьогодні вперше ночую поза своєю хатою, та ще й у квартирі, а не в будинку. Тут чути, як за стіною ходять сусіди, як тече вода з крана у ванній, як цокають стрілки годинника, як спрацьовує сигналізація на чиїйсь машині. Як збираються спати Ганна Михайлівна та Юрій Васильович — її привітний чоловік, який майже все життя працював у Житомирі на заводі радіотехнічного обладнання, а коли пішов на пенсію, став майстром з ремонту взуття.

Саме з ремонтом взуття я мав тепер допомагати йому, щоб дарма не їсти чужий хліб. Ганна Михайлівна, яку я про себе називав «моя вчителька», сказала, що вдень я працюватиму, а ввечері — читатиму й займатимусь грамотою.

Її план дій мені подобався. Я був невблаганно щасливий, але все ж майже до ранку не міг заснути, думаючи про свою матір. Близько п’ятої, виснажений роздумами, я відключився. Знову наснилася мати. Вона дивилася на мене бездумними, як завжди, очима і все повторювала самими вустами: «Дай! Дай! Дай!» Раптом її погляд почав змінюватися, на обличчі з’явилася усмішка, вона знову м’яко почала своє: «Дай… Дай…» — щораз із більшою силою в голосі, аж поки не сказала на весь голос, як це було колись до її хвороби: «Дай Боже тобі, сину, кращої долі. Я не гніваюсь. Давно так треба було зробити! Я чекатиму тебе вдома!»

 

Цієї миті я прокинувся… Не відчував страху, жалю чи сорому. Запитав сам себе, чи не померла раптом сьогодні матір, що такий сон дивний наснився. Але відчував радість. Вирішив, що все в порядку. Набрав сусідку Марію Степанівну, вона якраз повернулася від мами додому. Та сказала, що все як завжди, матір погодувала і тепер буде займатися своїм господарством.

Я полегшено зітхнув і пішов на кухню вітатися зі своєю «новою родиною». Одразу ж відчув приємний аромат. В квартирі пахло супом і омлетом з цибулею. Ганна Михайлівна поралася біля плити, а Юрій Васильович нарізав хліб.

— Доброго ранку, Максиме! Як спалося на новому місці? Вдалося виспатись? — спитала пані вчителька.

— Доброго ранку вам! Спалося не дуже, але сон наснився хороший. Тож настроєніє у мене чудове! Кажіть, що вам потрібно помогти? — відповів щасливий Макс.

— Іди вмивайся й сідай за стіл, — плеснувши мене по плечу, промовив Юрій Васильович.

 

Перший день минув швидко. У крамниці вживаних лахів «моя вчителька» підібрала мені три светри, п’ять сорочок, двоє штанів і рюкзак. Ще ми купили на ринку кілька недорогих футболок, шкарпетки й труси, бо ті, що я мав, на думку Ганни Михайлівни час було вже викидати. Я намагався її запевнити, що мені всього того забагато, та аргумент у неї був залізний:

- Поки ти в нас живеш — мене треба слухати!

Я й слухав. Не перечив. А ще — ніколи в житті так гарно не виглядав.

За кілька днів, усе добре відіправши спочатку вручну, а тоді в пральній машині й відпрасувавши кожну складочку на сорочках, Ганна Михайлівна врочисто вручила мені ті речі, коли ми з Юрієм Васильовичем повернулися з майстерні.

Маю сказати, його наука мені давалася значно легше й простіше, ніж навчання української мови. І хоч я мав чудову пам’ять, не засмічену іграми, дурною музикою чи ще чимось, усе ніяк не міг перелаштуватися говорити так, як «моя нова родина», — усе хотілося казати, як я звик.

Але було одне правило: вдома вони обоє мене могли поправляти, а в місті, навіть якщо я говорив суржиком, вони лише привітно всміхалися мені й не робили зауважень на людях.

На четвертий день я під пильним оком Юрія Васильовича посадив на клей свій перший каблук, після чого озвучив йому думку, що було б добре розширити його бізнес (я нарешті дізнався, що значить це слово й чого від мене хотіли ті можновладні морди). Як ідею я запропонував своєму вчителеві дописати на його вивісці: «Заточка ножів і виготовлення шкіряних чохлів для них».

З цього дня почалася нова історія вже в нашому спільному бізнесі.

Глава 5.

Про ножі я знав усе: розміри, форми, особливості заточування різних матеріалів. Юрій Васильович не сильно надихнувся моєю ідеєю, проте дав «зелене світло», і на дверях нашої невеликої майстерні в прибудові до однієї з багатоповерхівок Житомира з’явилася відповідна табличка. Початок ми поклали.

Дивно, та дуже скоро новий вид діяльності спершу хутенько зробився таким самим успішним, як лагодження взуття, а відтак і переплюнув його. Складалося враження, що загострити ніж — це чи не найнагальніша потреба будь-якого житомирянина, його таємне бажання, котре він викохував роками. Та чи принципово це, коли до тебе приносять щодня по двадцять, а то й тридцять ножів?

Спершу наш тариф був вельми демократичний: одне лезо — п’ять гривень. Можливо, комусь це здасться задорого, та, по-перше, я гострив ножі професійно, що називається, «на роки», а по-друге, клієнти були згодні на таку ціну та, як я вже казав, приходили до нас у такій кількості, ніби ми тут не ножі заточували, а роздавали безкоштовні продукти.

— Гляди, Максиме, — тішився Юрій Васильович, — а твоя ідея була таки нівроку. Може, ми припинимо лагодити взуття й сконцентруємося винятково на ножиках?

Я був не проти, тим паче, що із мештами поладнав не дуже добре, а проте вже тоді у мені прокинулося дещо, ім’я чому я дізнався значно пізніше, — підприємницький хист. Та порадившись також із Ганною Михайлівною, лишили і те, і те: обачність горбів не наробить, чи не так?

Тривали й мої студіювання української мови. Тяжко згадати, скільки часу минуло, поки я почав говорити більш-менш пристойно. Сталося це непомітно: просто взяв і позбувся суржику. А ще пані Ганна постійно приносила мені нові книжки, за якими я залюбки просиджував обідні перерви та вечори, коли ми всі разом не вибиралися кудись гуляти.

Життя не те що налагоджувалося, а вигравало такими барвами, яких я ще зовсім недавно не міг і уявити.

Одного вечора ми з Юрієм Васильовичем, як і завжди, мали чимало справ. Літній чоловік сидів на улюбленому ослінчику («Ще моєї прапра!» — пишався він зазвичай, коли його питали) і лагодив якісь чудернацькі, абсолютно неймовірного ядучо-зеленого кольору китайські чоботи. Переді мною на столі лежало сім ножів — усі з одного набору, досить професійні та якісні. Юрій Васильович укотре силкувався присобачити на місце підбір, але той ніяк не хотів кріпитися.

— Чорт забирай цих китайців, понавигадують казна-що, а ти сиди мучся. Правду кажуть: заощадивши раз, заплатиш утридорога.

— Може, варто його посадити на клей? — запропонував я. Мені було прикро дивитися, як пан Юрій уже годину намагається прибити проклятий каблук на належне місце.

— Ет! Той клей... Воно ж розлізеться, щойно трапиться перша калюжа. А хочеться не схалтурити, а зробити роботу. Люди нам довіряють, Максиме, і не гоже було б...

Договорити Юрій Васильович не встиг: гучно відчинилися вхідні двері й до приміщення ввійшли троє чоловіків в однакових костюмах. Я впізнав їх одразу й зрозумів, про що буде розмова, ще до того, як вони заговорили.

— Антонюк Юрій Васильович тут працює? — поцікавився той, що по центру, не привітавшись.

— Це я... — Юрій Васильович відклав китайський ширвжиток убік і звів погляд на прибульців. — Ви бажаєте полагодити взуття?

Трійця стовбичила при вході й пильно оглядала нашу невеличку майстерню. Їхні лиця лишалися незворушними, та я міг би закластися на що завгодно: їм не подобалося, ба навіть огидно було тут перебувати, хоч вони й стримувалися.

В якийсь момент головний у трійці подивився на мене. Наші очі зустрілися і... Не знаю, чи він мене впізнав, але він прикипів до мене поглядом, неначе хотів продрилити у задній частині мого черепа дві дірки.

— Дійшли до нас чутки, Юрію Васильовичу, що ви займаєтеся бізнесом, а податків не сплачуєте...

Та-а-ак, та сама пісенька. Зрештою, а чого слід було сподіватися від владних посіпак? У деталях пригадалася перша зустріч із цими трьома й ті зміни в житті, які вона спричинила. Тяжко сказати, чи то на зле вони приходили свого часу до мого обійстя, чи то на добре, та після їхнього візиту все стократно змінилося. Все — від місця мого проживання й аж до справи, якою я займався теперечки.

— Ми змушені вам повідомити, — вів далі головний, — що на вашу майстерню накладено арешт, а весь... інвентар... — він окинув поглядом нехитрі інструменти Юрія Васильовича, які лежали тут і там, — буде конфісковано. Що ж до вас особисто, ви мусите сплатити штраф у розмірі...

Далі він назвав таку суму, що в нас із паном Юрієм синхронно відпали щелепи. Таких коштів майстерня не могла принести навіть за рік, навіть із максимальним корисним навантаженням. Це, либонь, чи не повна вартість квартири, у якій жили мої друзі.

— А вашого компаньйона... як звати? Він є співзасновником нелегального бізнесу чи просто найманим працівником?

Усі присутні (навіть Юрій Васильович, якому з переляку аж мову відняло) вичікувально дивилися на мене. І тут, де мала б виникнути ніяковість, мені на думку спала одна ідея — враховуючи обставини, єдино можлива, дарма що далеко не обов’язково правильна.

— Шановні, — почав я, — власне кажучи, майстерня належить мені. Не знаю, що саме й від кого ви там чули, але це — повністю мій задум і моя його реалізація. Просто Юрій Васильович із дружиною — мої дуже добрі знайомі, а оскільки вони вже трішки літні, то мені спало на думку допомогти їм підзаробити... Ви ж самі розумієте, які у нас маленькі пенсії, чи не так?

Костюмована трійця вирячилася на мене так, немовби я щойно розповів про успішний досвід телепортації. Ясна річ, вони не повірили жоднісінькому моєму слову, але навряд чи мали якісь докази, що суперечили б сказаному. Фактично моя гра була ва-банк, і це розуміли всі — і я, і представники влади. Лишалося тільки сподіватися, що в цій своїй грі я не здамся раніше, ніж того вимагатимуть обставини.

— Гаразд... — промовив один із чоловіків опісля тривалої паузи. — Дуже добре... Тобто, тіньовий бізнес, оця майстерня — це все ваше? Даруйте, як ми можемо до вас звертатися?

— Максим. Так, усе моє.

— Що ж... Чи можете ви якось підтвердити те, що сказали? Адже за нашою інформацією...

— Ваша інформація — всуціль брехня, — перебив я. — Не знаю, хто вам там патякає, але ця людина, очевидячки, або несповна розуму, або просто комусь за щось мститься. Взагалі я на вашому місці не довіряв би сарафанному радіо — ви ж серйозні люди, а поводитеся достоту як бабусі біля під’їзду.

Так, це був дуже великий ризик, поготів що тепер я міг заприсягтися: мене впізнали. Зрештою, а що можна втратити через таку затію? Юрієві Васильовичу та Ганні Михайлівні годилося віддячити за їхню гостинність і віру в мене, і я просто не зміг би собі пробачити, якщо на їхнє майно наклали б арешт.

— Що ж... Якщо так... На майстерню однаково буде накладено арешт, а інструменти ми конфіскуємо, якщо ви не сплатите вказану суму впродовж тижня. Що до вас... Максиме, — головний чоловік у костюмі скривився, — то наполегливо раджу вам завтра о дев’ятій ранку з’явитися до найближчого відділення податкової інспекції. Там і поговоримо. Вам потрібно виписати письмове нагадування?

— Ні, — кинув я. — Обов’язково з’явлюся рівно о дев’ятій. Каву я полюбляю без цукру — раджу звернути на це увагу. Тож до завтра.

За дві хвилини гості покинули нашу майстерню, а ми на вхідні двері повісили величезний замок.

— Що ж ти наробив, нерозумний? — прошепотів пан Юрій якнайтихіше, коли ми йшли додому.

— Вірте мені. Все буде добре. А ще... Чи взяли ви додому ті страшні китайські черевики?

Юрій Васильович розгублено кивнув на пакет, який тримав у руках.

— Що ж, чудово, — всміхнувся я. — Здається, в мене є ідея, як нарешті присобачити туди той підбір. І якщо ви не заперечуєте, то я сам зателефоную чоловікові, який приніс ці черевики, і сам віднесу йому їх завтра зранку.

 

Глава 6.

Я завжди вірив своїй інтуїції — поклався на неї й цього разу.

Юрій Васильович, звісно ж, розповів Ганні Михайлівні всю нашу пригоду з податківцями, тож вони обоє зажурилися. А я знав, що все має швидко владнатися. Та вони ні слухати мене, ні вірити мені не захотіли.

Щоб не бачити їхні розтривожені очі, не чути постійних зойків: «Що ж тепер робити?» — я сів у своїй кімнаті лагодити ті кислотно-зелені черевики. Поки працював, розмірковував про замовника, який приніс нам їх у майстерню.

Мій внутрішній голос підказував, що той чоловік, скоріше за все, місцевий депутат. Добре вдягнений, напахчений різкими парфумами, ще молодий, але вже з легкими залисинами; почуває себе впевнено, трохи лукавий, малоприємний зовні, до похвали ласий. І хай би як він одягався, його сільське походження видавало все.

Я чомусь вирішив, що ці бридотні черевики — його подарунок коханці, а не дружині, в якої ще той смак, як я бачив. З чого я зробив такі висновки? Дружина, скоріше за все, сама принесла б черевики, а так — ні, чоловік прийшов. Та й не дуже мені вірилося, що біля такого «налакованого» пана, як цей, офіційна дружина дозволила б собі ходити в явному ширвжитку. Крім того, він навіть не поцікавився, коли можна забрати взуття з ремонту. А купив, швидше за все, на ринку «Рада», ще й за чималі кошти, бо полінувався ходити обирати кращі.

На наклеєчці, яка була прикріплена до черевиків, Юрій Васильович записав номер мобільного й ім’я: Анатолій. От я зранку й набрав цього чоловіка. Домовилися про зустріч.

Своїй житомирській «сім’ї» сказав, що завезу черевики замовнику, а потім — у податкову. Обіцяв усе владнати, порадив не хвилюватися й чекати з хорошими новинами на обід.

 

Цей чолов’яга, а точніше — Манохін Анатолій Іванович, як пізніше з’ясувалося, був першим заступником міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради. Керував справами виконавчого комітету міськради. Він призначив зустріч неподалік від своєї роботи в кафе. Запропонував пригостити кавою з круасаном.

— Дякую вам, Максиме, що так швидко відремонтували взуття моєї… жінки, — запнувшись сказав Анатолій Іванович і зазирнув у пакет. — Але так дивно, що ви самі вирішили мені привезти взуття. Я б зайшов забрати ввечері…

— Я чомусь подумав, що ваша… дружина, — свідомо скопіював я запинку Анатолія Івановича, — дуже любить ці черевики. Тож навіщо її позбавляти такого щастя, якщо вже ввечері вона зможе їх взути?

— Ви як у воду дивитесь! Вона б із них не вилазила, якби могла. Ото вподобала собі їх, пізніше купила до них такого ж кольору куртку й штани і тепер ходить, красується. А мені вони, по правді, не дуже...

Я вичавив привітну усмішку: бачу, в його коханки таки й справді смак нівроку. Цікаво, вона хоч у ліжку відпрацьовує ті черевики?

— Щиро радий, що ви задоволені нашою роботою. Ми ж недарма стараємося з Юрієм Васильовичем, щоб усі, хто до нас звертається, були раді. У нас ще й ножі віднедавна погострити можна! Так що приходьте — наточимо так, що різатимуть краще, ніж коли ви їх купували.

— О-о-о, таке б мені не завадило зробити! А то дружина вже всю макітру вистукала тими ножами!

— Я залюбки готовий нагострити ваші ножі хоч завтра, Анатолію Івановичу. Але тут є одне «але»… Вчора до нас завітали троє представників податкової інспекції. За наш тіньовий бізнес, так би мовити, хочуть на майстерню накласти арешт, увесь інвентар конфіскувати, а я ще й мушу сплатити штраф невідь кому. Але названу ними суму ми й за три роки не заробимо в нашій майстерні.

— І що ви цим хочете сказати, Максиме?

— Коли б із вашої легкої руки вдалося владнати цю ситуацію, то я б зголосився лагодити взуття вашій дружині й виточував би ножі і вам, і навіть тим молодикам, які вчора приходили, безкоштовно. Я не хочу працювати в тіні. Але не знаю й не мав досвіду раніше, що й де потрібно заповнити, коли й кому сплачувати податки, щоби все чесно було. Тож якщо ви б могли допомогти й порадили таку людину, яка проконсультувала би, я і для другої вашої… дружини залюбки ремонтував би взуття безкоштовно! — сказав Макс з тією ж паузою, а потім подумав, що бовкнув зайве: — Просто дивлюсь на вас і розумію, що в такого поважного й розумного чоловіка, як ви, точно є змога одним телефонним дзвінком владнати це просте для вас питання.

— Ох ти й Максе! Ай молодець! — потішивши своє его, протягнув можновладець. — Я люблю сміливих і простих людей. Правда! Бо сам такий. І за твою прямоту дійсно готовий допомогти! Спробую сьогодні зателефонувати потрібним людям. А завтра відкривайте майстерню, хтось із тих трьох до вас прийде й розкаже тобі, як заповнювати декларації, як стати підприємцем і так далі. Щоб це було не в тіні, а як слід... Але скажи мені, як ти зрозумів, що це взуття моєї коханки, а не дружини?

— Бо ваша дружина, скоріше за все, принесла б взуття в майстерню сама. І це були б точно не зелені китайські черевики. Чомусь так думаю.

— Хм… Знаєш, Максе, за все в житті доводиться платити. Іноді навіть бридотними зеленими черевиками.

 

На тому ми попрощалися. Я пішов у бік дому, радіючи, що розмова склалася. Та все ж із легким хвилюванням чекав завтрашнього ранку, щоб відкрити майстерню й побачитися з кимсь із податкової. Я не мав сумніву, що Анатолій Іванович усе владнає. Головне, щоб у це повірили Юрій Васильович і Ганна Михайлівна.

Поспішати додому не хотілось. Я вирішив зайти в церкву: вчора снився батько. Треба свічку за спокій його душі поставити й подякувати небу за те, що тепер маю справу в Житомирі, що життя стає кращим.

Якщо обід пройшов ще більш-менш легко, то вечір удома видався напруженим. Як не намагалася «сім’я» поводитися спокійно, усе виходило штучно й не дуже добре. Урок української сьогодні вирішено було не проводити, бо Ганна Михайлівна почувала себе не в тому настрої, тож я вперше мав цілковито вільний вечір. Щоб не сидіти в чотирьох стінах, пішов прогулятися. Подзвонити, крім мами, фактично не було кому. Трохи походив містом, а тоді вирішив зайти в перший же заклад, який трапиться на очі й відгукнеться привітністю.

Ним виявився досить пристойний бар. Але пити не хотілося. Та й їсти теж. І що я тут буду робити? Замовив бургер із колою й сів за єдиний вільний столик.

На повну гучність грала жива музика. Всі робили вигляд, що їм подобається барабанщик і фальшивий спів вокаліста — місцевої зірки.

Не минуло й двох хвилин, як до мого столика підійшла дівчина.

— Привіт! Вільних столиків уже немає, а ти сидиш один. Можна біля тебе присісти?

— Так, звісно, сідай, — трохи непереконливо промовив я.

На щастя, дівчина не розгубилася й сіла. Я не знав, з чого розпочати розмову. Вона теж сиділа мовчки: обирала щось із меню. Таки обрала. Офіціант приніс мій бургер і прийняв замовлення дівчини.

— Я — Аня. Рада познайомитися, — і простягнула руку, яку я у відповідь потиснув.

— А я Макс. Дуже приємно.

— Слухай, Максе, можна тобі поставити три дивних запитання?

— Хм… Давай!

— Питання перше: ти пишеш грамотно чи з помилками?

— Без помилок останнім часом. А що? — якось невпевнено відповів я.

— Питання друге: ти хропиш чи ні?

— Та… ні… наче… Ніколи нарікань не чув… Тож, здається, ні, — зовсім розгубився я.

— Добре, Максе, третє питання. Воно найпростіше: ти віриш у долю?

— Ну… Вірю! Вона мені останнім часом такі повороти готує, що як тут не повірити?

— От і чудово! От і чудово! — промовила Аня, потираючи руки від радості.

Офіціант швидко приніс Анин коктейль. Дівчина випила його майже залпом, тоді дістала з сумочки папірець і ручку. Написала свій номер мобільного й поклала папірець переді мною. Потім швидко, без жодного слова, вдягнулася, підійшла до мене, поцілувала в щоку й сказала:

- От і чудово, Максе! Тоді до зв’язку!

 

Зранку майстерня Юрія Васильовича відчинила двері. Роботи було чимало, давався взнаки вчорашній перестій. Ми працювали мовчки: я думав про Аню, а Юрій Васильович, певніше за все, чекав, коли ж хтось таки завітає з податкової.

Довго чекати не довелося. За чверть по восьмій у майстерню зайшов чолов’яга з тієї можновладської трійки, яку я пізнав би із сотень.

— Добрий день, Максиме, і вам, Юрію Васильовичу! Могли б одразу сказати, що у вас такі імениті далекі родичі в Житомирі живуть, — промовив молодик.

І поки Юрій Васильович думав, що сказати, я оговтався, швидко зметикував, про що він, і усміхнувся радісно:

— Та ви не питали — то ми й не казали.

— Ясно все з вами. Я вам, Максиме, приніс зразки документів, як просив Анатолій Іванович. Переглянувши рівень ваших доходів, ми вирішили суму штрафу зменшити до п’ятисот гривень. У іншому файлі — всі документи, які я зміг без вас оформити на ваше ім’я, і вся необхідна інформація про те, що треба знати для реєстрації приватного підприємства.

— Дякую вам! Як до вас можна звертатися? — запитав я.

— Богдан. Буду радий вам допомогти й проконсультую з будь-якого питання, яке у вас в майбутньому виникне. А ще Анатолій Іванович сказав, що до вас можна звертатися загострити ножі. То я от взяв із собою свої мисливські. Допоможете?

Глава 7.

Дати раду з бюрократією виявилося складніше, ніж я сподівався: для оформлення підприємства потрібні були то одні, то інші документи, і я повсякчас бігав по них із майстерні додому та назад. Загалом ми з Богданом ставили всі потрібні пташки, вносили реквізити, заповнювали таблиці та займалися іншими, не менш захопливими речами години зо три з лишком. Коли податківець урешті-решт сказав, що вже все, тепер я законний власник майстерні з лагодження взуття та загострення ножів, було вже по п’ятій вечора.

— Що ж, я, напевно, піду, — Юрій Васильович виглядав украй стомленим через усе те, що сталося останніми днями, — а ти тут сам, Максиме. Упораєшся без мене добре — стільки всього вже вмієш! А я приляжу...

Із цими словами літній чоловік поволі підвівся, підхопив повішану при вході за гаплик куртку та пішов геть, наостанок нагадавши мені зачинити майстерню на всі замки, щойно закінчиться робочий день.

Отже, в майстерні залишився тільки я. Спершу взявся гострити ножі Богдана — їх виявилося п’ять, усі якісні, фірмові. Далі трішки покопирсався у підліткових черевичках-човниках, у яких відірвалася підошва. Відтак узагалі не знав, чим себе зайняти, тоді як до вечора ще залишалося кілька годин.

Я просто сидів, прикипівши поглядом до протилежної стінки, і розмірковував. Про все. Про те, що тепер волею долі саме я власник цієї майстерні, що виглядало не дуже гарно стосовно Юрія Васильовича, хоча він був не проти. Про Аню — таємничу дівчину, з якою так дивно познайомився вчора ввечері. І про те, що непогано було б організувати тут, у майстерні, генеральне прибирання, а потім поміняти деякі речі місцями...

Мої роздуми перервав телефон. Дзвонив Анатолій Іванович. Із чого б це? Либонь, хоче поцікавитися, як відбулося оформлення бізнесу і чи всі документи вдалося підготувати за сьогодні.

— Максиме, привіт! — кричав Анатолій Іванович, намагаючись говорити гучніше за музику, що гупала на тлі. Вочевидь, можновладець десь розважався. — У тебе є хвилинка?

— Для вас — є, Анатолію Івановичу. Слухаю.

— Ну, то... як там із документами?

— Усе нормально. Приходив Богдан, ми кілька годин заповнювали форми та звіти і, думаю, тепер усе гаразд.

— Я радий, — гукнув співрозмовник. Але радості в його голосі я не почув — скоріше байдужість. — Знаєш, Максиме, а є у мене одна ідея... Тобі зручно буде зараз під’їхати до клубу «Додо»? Знаєш, де це?

Я оглянув майстерню. До закриття ще лишалося півтори години, проте здавалося, що сьогодні вже ніхто не прийде. Та й замовлень термінових не було також.

— Нормально, Анатолію Івановичу, я приїду. Не зовсім знаю, де це. Можете пояснити, як туди потрапити від моєї майстерні?

Можновладець узявся пояснювати. З’ясувалося, що це недалеко, їхати хвилин п’ятнадцять.

— Добре. Невдовзі буду. Як я вас там знайду?

— Я вже трішки застарий, щоби танцювати, тому весь час сиджу коло шинквасу. П’ю. Хоча, якщо добряче прийму на груди, можу трішки подриґати ногами — знаєш, є ще порох у порохівницях!

— Не сумніваюся, пане Анатолію. Тоді до зустрічі. Зараз виїжджатиму.

Поклавши мобільний у кишеню джинсів, я почав збиратися: прибрав зі столів інструменти, сховав нагострені Богданові ножі, вимкнув усе з розеток та — вже на виході — вимкнув світло. Щойно я заходився замикати великий замок на дверях, як хтось іззаду легенько торкнув мого плеча. Я рвучко розвернувся й побачив Аню.

— Не питай, звідки я знаю, де ти працюєш, — здавалося, вона взагалі не зважала на моє здивування. — Вирішила, що тобі буде незле, якщо складу тобі компанію.

— Власне, я вже зачиняюся, — я показав ключа в руці, немов підтверджуючи свої слова фактами.

— Раненько. Що ж... А ти зараз куди?

— Знаєш, я маю зустріч... — почав я, але зрозумів, що встигаю, навіть якщо піду до клубу пішки. — Але якщо тобі байдуже, де саме гуляти, ми могли б пройтися у напрямку «Додо». Тебе влаштує?

Аню все влаштовувало. Я замкнув майстерню, і ми поволі попростували вулицею, не зронивши й слова. Мовчанка затяглася хвилин на десять — ми встигли пройти два квартали щільної забудови, — і я вже почав вигадувати абсолютно неймовірні версії, чому ж моя супутниця ані пари з вуст, як вона нарешті озвалася:

— Знаєш, Максиме, а ти дійсно крутий — так легко здогадався, що в Толіка є коханка. Є якісь припущення, хто вона?

— Та тут і припускати не потрібно, — усміхнувся я, роздивляючись її огидно-зелені черевики, котрі ще зовсім нещодавно ремонтував.

— Це він мене попросив постежити за тобою, — Аня багатозначно поглянула мені в очі. — Придивитися, так би мовити.

— Гадаю, не треба пояснювати, куди я зараз прямую, так?

— Звісно, — кивнула супутниця. — Але сьогодні я прийшла без указівки... За покликом серця, так би мовити. Якщо тобі цікава моя порада, — погоджуйся.

— На що? — не зрозумів я.

— На все, що Толя тобі пропонуватиме. Твоє життя може круто змінитися, Максе. Сподіваюся, тобі вистачить клепки.

Аня без прощань звернула в одну з бічних вулиць і пришвидшила крок. Оскільки «Додо» був не там, стало зрозуміло: нашу з нею прогулянку завершено. Ця таємничість неабияк дратувала, проте водночас спонукала поспішати, щоб чимшвидше опинитися за одним столом із Анатолієм Івановичем та поговорити про його пропозицію. І погодитися. А може, подумати?

До клубу я підійшов якраз вчасно. Коло дверей переминався з ноги на ногу огрядний викидайло, з проходу долинали недоладні сучасні ритми. У таких закладах мені не доводилося бувати ніколи раніше. Моя розгубленість зацікавила охоронника: той оглядав мене з ніг до голови, ніби вивчав цікавий експонат у музеї. Разом із тим, на його квадратному обличчі не смикнувся жоден м’яз; самому Богові відомо, що він там думав. Часу на хвилювання вже не залишалося, тож я поволі підійшов до входу.

— Вибач, друже, ти сьогодні сюди не заходиш, — відрубав викидайло й загородив собою вхід.

— А в чому причина, дозвольте поцікавитися?

— Бо я так сказав! Тобі цього мало? Забирайся звідси, доки на ногах стоїш. Я двічі не повторюю.

На таке вітання я не сподівався взагалі. Думав, чи не варто зателефонувати Анатолію Івановичу, щоби той вийшов і вирішив проблему, але натомість у мені заграла невідь звідки вигулькнула авантюрність: що ж, якщо ця горила не пускає простого відвідувача, то потрібно діяти хитріше.

— Слухайте, пане охороннику, я сам не в захваті від перспективи заходити до цього ідіотського закладу, — сказав я навмисне максимально байдужим голосом. — Та, на превеликий жаль, мушу — така вже моя робота, розумієте? Ви, до речі, свою виконуєте чудово, тут без зауважень. Але от чи хочете ви тут працювати й надалі? Взагалі дивуюся, як ви мене не впізнали.

Охоронник потрапив на слизьке: вся ця інформація та зухвальство, з якою вона подавалася, виявилися для нього абсолютно неочікуваними. Я це зрозумів і продовжив напад:

— Пхнутися сюди з самого Києва і отримати відмову — нічим, між іншим, не аргументовану відмову, — це точно не те, на що я сподівався. Знаєте, це перший клуб, у який мене не впускають. Що ж, у такому випадку я просто розвертаюся та йду собі геть, а в своєму огляді так і напишу: мовляв, дуже хотів потішити вас, шановні читачі, розповіддю про найкращий житомирський клуб, та якась горила при вході мене туди не пустила.

Зрозуміло, грав я ризиковано, фактично на межі фолу. Щоби надати своїм словам ваги, навіть розвернувся й зробив два чи три кроки геть від «Додо», аж почув невпевнене белькотіння викидайла.

— Що ви кажете? — перепитав я.

— То ви журналіст... Так би й сказали. Звісно, ви можете зайти.

— Аве! — я скинув руки вгору. — Між іншим, зазвичай мене впізнають. На майбутнє раджу вам, по-перше, дуже добре запам’ятати моє обличчя, а по-друге, хоча б інколи цікавитися оглядами провідних розважальних закладів в інтернеті.

Кинувши останній — як мені здалося, грізний — погляд на охоронника, я всміхнувся, перестрибнув три сходинки й опинився просто всередині клубу.

Знадобився деякий час, щоби очі призвичаїлися до напівтемряви, яку раз поз раз розрізали сині, червоні, зелені й жовті клубні прожектори. Музика грала дуже гучно, буквально до болю у вухах. Пахло потом, алкоголем та чомусь паленою гумою.

Коли я більш-менш звик до цієї атмосфери, попрямував одразу до барної стійки. Там було велелюдно, та постать Анатолія Івановича вирізнялася з-поміж інших: він сидів самотою у найдальшому кутку шинкваса, а також був — єдиний із присутніх — убраний у діловий костюм.

Я примостився на вільний стілець навпроти можновладця.

— Привіт, Максиме! Добре, що прийшов! Тобі тут подобається?

— Так, — збрехав я. — Чудове місце. Добрий вечір, пане Анатолію! То ви про щось хотіли поговорити?

— Тут занадто гучно, — кричав чоловік. — Давай піднімемося сходами на другий поверх, до VIP-кімнат! Там нас ніхто не потурбує.

Він за секунду осушив недопитий бокал із чимось коричневим, задоволено хмикнув і заквапився в напрямку сходів. Я почимчикував за ним.

На другім поверсі виявилося дійсно тихіше. VIP-кімната в «Додо»  — це щось на зразок такого собі купе з двома червоними канапами й низьким столом між ними. За великим панорамним вікном було видно весь перший поверх клубу, де танцювали десятки спітнілих тіл, але звукоізоляція робила своє і музика ледве долинала сюди. Вона практично повністю вщухла, коли Анатолій Іванович зачинив за нами вхідні двері.

— Що ж, Максиме, сідай, друже, — сказав він, опускаючись на канапу. — Розмова у нас буде довга і, сподіваюся, цікава. Може, щось замовити для тебе?

— Ні, дякую, — відповів я, бо дійсно нічого не хотів.

— То відразу до справи, так? Знаєш, Максе, мені сподобалася твоя кмітливість. Те, як ти вгадав походження черевиків, які роздуми ти провів, — усе це прекрасно. Такі кмітливі хлопці мені ой як потрібні, особливо тепер, коли невдовзі розпочнуться... вибори, — останнє слово Анатолій Іванович промовив так, ніби говорив не про народне волевиявлення, а про щось огидне.

— І який стосунок до цього буду мати я?

— Розумієш, ти дійсно кмітливий мали́й. І мене цікавить деяка... інформація про кандидатів на посаду міського голови, тому що я планую висуватися. Ну, сам розумієш: якісь брудні секрети, якісь проблеми з законом, щось таке, що можна було б перетворити на козир. Окрім цього, я також хочу, щоби деталі мого особистого життя не набули розголосу. Тому я пропоную тобі участь у моїй кампанії... скажімо, на посаді керівника відділу виборчого штабу. Будь-якого відділу — ми вигадаємо таку назву, яку ти захочеш. Що скажеш?

Я замислився. Вимальовувалася перспектива взяти участь у брудних політичних іграх, але, з іншого боку, — можливість непогано заробити. Разом із тим, не хотілося залишати Юрія Васильовича. Той, як і його дружина, вірять у мене й дають усе, чого я потребую. Але колій на те й колій, щоби вміти викрутитися з будь-якої, навіть найбезнадійнішої ситуації. Тому мені спала на думку одна ідея.

— Це все дуже цікаво, пане Анатолію, та в мене до вас зустрічна пропозиція, — я набрався сміливості й почав говорити дуже твердо, не запинаючись: — Я не хочу присвячувати своє життя якимось політичним розборкам та замовленням, хіба що тільки ви будете моїм клієнтом. Я веду до того, що радо взявся б за таке завдання, якби мав щось на зразок детективної агенції... Ну, знаєте, приватні детективи, — як у фільмах. До них приходять люди, розповідають їм про свої проблеми, а ті їх вирішують. І дійсно, я дуже хотів би вирішувати ваші проблеми, але саме з позиції власника такої агенції, а не вашого посіпаки. Та я не маю ані грошей, ані зв’язків, щоби відкрити таку. Можливо, ви зможете мені допомогти?

На якийсь час мій співрозмовник «завис», уражений такою нахабністю. Він ніяк не сподівався, що простий хлопець, фактично вчорашній селянин уже так добре встиг освоїтися у великому місті, запізнатися з його реаліями.

— Що ж, — промовив нарешті Анатолій Іванович, — ідея цікава, тим паче що в Житомирі, наскільки мені відомо, аж одна така агенція є. І в тій мої знайомі працюють. До того ж я маю багатьох друзів, і вони також радо звернулися б до тебе по допомогу... — він замислено поправив лацкан жакета. — Доведи мені, що ти гідний. Якось дуже просто, але — доведи.

І я ляпнув перше, що спало на думку, аби не затягувати паузу:

— Як ви гадаєте, як я щойно минув охоронника на вході, котрий мене не впускав?

Вочевидь, цього виявилося достатньо: Анатолій Іванович широко всміхнувся, підійшов до мене й поплескав по плечу.

 — Ай молодець! — з цими словами він знову опустився на канапу. — Я згоден, Максиме. Допоможу тобі створити детективну агенцію!

 

Глава 8.

Важко буде змиритися Юрію Васильовичу та Ганні Михайлівні з новиною про те, що я планую змінювати роботу. Я це чудово розумів. Скоріше за все, також виникне питання, де я буду жити далі: заощаджень мені вистачить хіба на місяць-два, бо я щомісяця переказував кошти сусідці, яка піклувалася про матір.

Я був переконаний, що Анатолій Іванович не буде довго тягти з моїм проханням — буквально за кілька тижнів знайде в якомусь приміщенні офісну кімнату й допоможе з паперами. А далі можна буде вважати, що офіційне замовлення від нього я отримав. Чим раніше почну працювати, тим швидше буде результат, а там за якийсь час і кошти будуть, і замовлення інші.

Попереду були вихідні, тож я вирішив поїхати у Василівку провідати матір і, на прохання Ганни Михайлівни, зазирнути також в їхній родинний будинок — чи все там гаразд. Це була друга поїздка додому, відколи я перебрався до Житомира. Вдруге, цього разу ще більше, серце стискалося, коли я бачив, яким убогим і злиденним було моє рідне село, як примітивно мислили васильківчани. Навіть цікаво стало, чи вижили б вони, якби телевізора не було.

Матір стабільно лежала в ліжку. Правда, останнім часом дедалі менше їла. Я розумів, до чого йде, тому морально готувався. Весь час, поки був удома, не відходив од неї: розповідав їй історії зі свого дитинства, про які вона не знала, пригадував, як вона мене колись сварила за дрібниці, як підтримувала. Фактично прощався з нею, бо розумів, що наступного разу можу приїхати, а вже не буде з ким поговорити. Мені нестерпно пекло в грудях, та я усміхався, намагався викликати усмішку в мами, підбадьорити Марію Степанівну. Хотів провідати кількох шкільних товаришів, але сусідка сказала, що хлопці якраз в запої, деградують, до того ж почали красти… Бажання їх побачити зникло.

З важким серцем їхав я з Василівки, але знав, що не маю права захандрити. Моя підтримка була потрібна як тут, так і там, у Житомирі.

Конче потрібно було з кимось поговорити, заспокоїти душу. Варіантів не так уже й багато вимальовувалося. Я взяв телефон і відшукав номер Ані:

— Привіт, зможеш знайти для мене кілька годин? Поговорити треба.

— Привіт, Максе! Для тебе знайду час. Де зустрінемось?

— У моїй улюбленій кав’ярні в центрі, адресу запиши.

Аня прийшла вчасно. У своїх зелених черевиках, які від світла вечірніх ліхтарів виглядали ще гірше. Від неї пахло вишуканими, свіжими парфумами. Я нарешті її роздивився. Одягнена просто. Тісні чорні джинси добре підкреслюють стегна, тоненький светр, що на кілька розмірів більший (здавалося, він швидше підійшов би Анатолію Івановичу, ніж їй) ховає худорляві плечі, плаский живіт, невеликі груди. Аня мала втомлений вигляд, під очима були помітні синці, одначе картини це не псувало. Я милувався соковитими вустами, які не звикли до помади, гарними карими очима, рівно вищипаними бровами й відчував у її погляді давню образу, яка сиділа всередині.

— Ти не спала сьогодні чи спала погано? — це було перше, що я запитав у неї.

— Дякую за комплімент. Ти теж гарно втомленим виглядаєш, Максе, — сказала Аня й скривила посмішку. — У мене завтра зранку екзамен, готувалася. А вчора допізна працювала. І не так, як ти, мабуть, подумав. Може, тебе здивує, але я ще й стипендію отримую, і досить старанно вчусь, окрім того, що за першим же бажанням Толіка маю бігти задовольняти його хіть.

— У тебе великий палець лівої руки обписаний темно-синьою пастою, а безіменний збоку — світло-синьою. Мабуть, робила перерви, виділяла щось іншою ручкою в конспектах. Або ж готувалася цілий день у дуже різних місцях: на долоні є кілька випадкових доторків стрижня ручки, які нізащо не з’явилися б саме там, якби ти працювала у спокої. Десь в автобусах писала чи що?

— Десь так. Це нескладно помітити, якщо бути хоч трішки уважним. Але тішить, що ти не такий вже й порожній, як мені здалося вперше.

— Та й ти глибша, ніж я про тебе думав, коли клеїв твої черевики, а потім відповідав на твої дивні питання в тій гамірній забігайлівці.

— Ці зелені чобітки мені подарувала бабуся, яка з кожної пенсії економила, як могла, щоб її онучці було тепло. Це її останній подарунок. Більше року як бабусі немає. Щоб стати гарним детективом, ти враховуй іноді, що не все так очевидно, як здається на перший погляд. Це по-перше. А по-друге, бувають речі, важливіші за колір, бо за ним іноді стоїть щось більше, ніж дешевеньке китайське взуття.

— Несподівано… Вибач, що я так… Дякую, що поставила на місце.

— Ти не знав. Не вибачайся. Крім того, це зручно з іншої причини: люди складають перше враження про мене за одягом, а це значить, що до душі всім байдуже. Колір чобіт стократ важливіший! Ти хотів поговорити. Я так розумію, про нову роботу. Тоді слухай. Усе, що я можу сказати тобі зараз, це те, що Толік обдзвонив своїх знайомих, які здають в оренду офіси в центрі, і вже обрав місце для тебе — неподалік від власного офісу: так зручніше. Конкуренти, які його цікавлять у зв’язку з виборами — дійсно слизькі й темні люди. Прошу тебе, будь обережний і готовий до всього. Але я вірю в тебе і всіляко сприятиму. На щастя, в мене добігає кінця остання сесія, і далі я вже належатиму сама собі.

— Приємно це чути. Про твою допомогу, тобто. Але сподіваюся, я сам справлюся.

— Максе, невже ти дійсно такий недалекий, що думаєш, буцім тільки на інтуїції та своїй кмітливості можеш стати хорошим детективом і дати Толіку докази, за які він готовий заплатити гарні гроші? Я з ним чотири роки сплю й можу тобі сказати, що він ніколи задарма грошей не платить. Тож ти сповна відпрацюєш ті кошти, які він вкладе в тебе. І секс із ним, якщо тобі цікаво, — давно не про задоволення, а скоріше про роботу чи погану звичку.

— Невже ти хочеш сказати, що…

— Хочу, але знаю, що ти не погодишся зараз. І я тебе розумію. Всьому свій час. Тому це питання ми поки що вичерпали й ніби порозумілися. Спи з ким захочеш. Тільки ім’я справжнє не називай їм. Добре?

— Добре!

— А зараз пробач, мушу бігти. Бо правда переживаю за екзамен. Тобі раджу все відпустити й просто відіспатися.

 

За кілька днів зателефонував Анатолій Іванович. Призначив зустріч в офісі, де незабаром запрацює приватний детектив «Максимум».

Приміщення було світле, просторе, але трохи занедбане. З вікна — чудовий краєвид, а місця достатньо, щоб посадити в кабінеті ще одного-двох напарників. Але всьому свій час, додав я подумки.

— Тож, юначе, робоче місце ти тепер маєш. Поки твій час в офісі буде коротким, бо платити я буду тобі тільки тоді, як отримаю бажаний компромат. Так що не поспішай відкидати черевики й ножі, жити тобі за щось поки треба. А оскільки працювати над моїм замовленням доведеться, скоріше за все, вночі, я тобі винайняв кімнату на три місяці в гуртожитку, щоб ти своїми пізніми поверненнями не робив нерви пенсіонерам, у яких живеш. Один ключ від твоєї кімнати віддав Ані. Раптом що — не дивуйся, коли нас у себе вдома застанеш. Але я попереджатиму тебе про такі візити заздалегідь.

У Макса забракло слів. Він розумів, що час відплати за своє бажання бути детективом настав, але тямив, що все найцікавіше попереду.

— Тепер про завдання, Максе. У конверті — фото й основна інформація про мого першого конкурента. Він — наймолодший. Зразковий сім’янин, турботливий син. І аж занадто правильний. Мені немає за що його вхопити. Тому в тебе є місяць для того, щоб принести мені фото, де він у чоловічих обіймах. Спати з ним не обов’язково, та, швидше за все, і не вийде. Можеш навіть не сам його обіймати. Але на фото в нього мають бути хоча б трохи розстебнуті сорочка й пасок і він повинен обіймати чоловіка. Я доступно пояснив задачу?

— Цілком, Анатолію Івановичу, — процідив я крізь зуби, відчуваючи, як лють запульсувала в моїх жилах на шиї.

— От і добре, — він плеснув мене по плечу. — Сьогодні відпочивай. Завтра йди в майстерню. А я спробую спланувати все так, щоб ви опинилися найближчим часом разом в одній великій компанії, яка збирається піти в сауну.

 

Я йшов до свого нового помешкання розбитим, випотрошеним і втомленим. На півдорозі змінив маршрут і пішов «додому» — до Юрія Васильовича та Ганни Михайлівни. Зібрав усі свої сили, щоб бути в гарному настрої й старанно відбріхуватися: мовляв, мені дуже незручно в них на шиї сидіти, тому й іду в гуртожиток. Але про зміну роботи поки ні пари з уст. Лише попросив у Юрія Васильовича вільніший графік і зміни у вихідні, бо, мовляв, надумав здобувати освіту.

На щастя, моїй байці старенькі повірили. Переживали, як за рідного, запрошували до себе частіше й зі спокійною душею відпустили в світ науки й гуртожицького життя.

 

Кімната, яку мені винайняв Анатолій Іванович, була хоч і невелика, але чиста й з усіма вигодами в блоці. От тільки кухня — одна на весь поверх, але то, може, і добре. Мені не звикати готувати, а так буде хоча б із ким словом перекинутися зранку.

Я довго не міг заснути на новому місці: безліч думок прокручував у голові. Мені здавалося, я зараз розумів, що відчувають повії, повертаючись додому з роботи.

Було далеко за північ. Раптом почув, як хтось ледь чутно встромив у замкову шпарину ключ і, не вмикаючи світло, зачинив двері зсередини. Розгледівши силует і вловивши аромат парфумів, я зрозумів, що це Аня.

Вирішив удати, ніби сплю. Було цікаво, що вона далі робитиме. А вона легко стягнула з себе весь одяг, залізла під ковдру й своїм холодним тілом ніжно притиснулася до мене, гарячого. Аж здригнувся від несподіванки та збудження.

Ми кохалися кілька разів поспіль. Що я, що вона давно потребували тепла й справжніх пестощів, а тому не соромилися нічого. Важкість у грудях, одначе, не минала. Я чудово розумів: усе, що я так легко й швидко здобув у Житомирі, можу втратити через один необачний вчинок. По факту я стою понад прірвою, глибокою та широкою, котра сягає ген поза очі, і спроможний легко туди шубовснути.

Аня заснула, а я тихо думав про матір, про свого померлого батька й плакав без сліз. Я благав небо дати якусь підказку, якийсь знак, що я не схибив, що не скочуюсь у провалля, що попереду кращі часи, де буду дійсно хорошим детективом. Я з дитинства про це мріяв, я й зараз всім серцем цього хотів.

О пів на сьому задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я сусідки Марії Степанівни.

— Максе, не знаю, що то за диво таке проізошло, но сьогодні зранку твоїй матері значно лучче! Вона сама спробувала підвести голову і даже ледь чутно зі мною побалакала. Кілька разів повторила: «Скажи Максу: я рядом!» Потім знову змовкла. У неї з учора з’явився апетит, і сьогодні весь супчик з’їла! Тож єслі ти вирвешся в п’ятницю у Василівку, вона буде дуже рада!

 

Я — колій. Професія моя, звісно, навряд чи одна з найпрестижніших, а проте досить поважна й давня. Мої послуги були вельми потрібними рідній Василівці, де я прожив і пропрацював перші двадцять вісім років життя. Я не цураюся, а навпаки — пишаюся своєю професією!

Але більше пишатимуся собою як детективом.

Мене звати Макс. Можливо, сьогодні під прикриттям я стежу саме за вами. Тож поводьтесь чемно, живіть у злагоді й не брешіть ближнім. Я ж усе записую!

 

© Богдан Ковальчук, Олександр Козинець спільно,

Київ, січень — лютий 2018